Письменник Ліберо Біджаретті народився в м. Мателіка у 1905 році і помер у Римі 1993 року.
Коли йому було 6 років, родина переїхала до Риму, але він ніколи не забував про своє рідне місто, про що свідчать його оповідання та романи. Свою літературну кар’єру він розпочав як поет у 1936 році книжкою Години та Пори року, а потім почав писати для часопису Сучасна література.
Він опублікував свій перший роман Естеріна 1942 року. Невдовзі були написані і видані такі твори, як Карлоне (1950), Діти ( 1954), Оповідання (1961), Конгрес (1963) та Потурання (1966), за який він отримав премію Кіанчіано. У 1968 році за роман Дублер Ліберо Біджаретті став лауреатом премії Віареджо. Від 1952 до 1964 року він, як і багато інших представників італійської інтелігенції, працював для Адріано Оліветті головним редактором видавництва групи Оліветті. Він продовжував діяльність журналіста в таких відомих газетах, як Аванті та Уніта, водночас видаючи один за одним все нові й нові твори. Окрім премій Віареджо та Кіанчіано Біджаретті отримав ще премію Мардзотто. Він був також автором п’єс Інтерв’ю із Дон Жуаном та Ліцензія на Одруження.

Ліберо Біджаретті також був президентом Асоціації італійських письменників та видавців. 

---

Ліберо Біджаретті

Ми були друзями

З італійської переклала Олена ПОМАНСЬКА

Отже, тепер, коли Дзета помер, як усі дізналися про це з газет, тепер, коли я спостерігав за його похованням (показним, з вінками, навіть від уряду, та промовами, вправно виголошеними і красномовними), я можу відверто зізнатися, що являла собою наша дружба. Дружба, так би мовити, привселюдна, схвалена всіма, і вже багато років одна з моїх заслуг ґрунтувалася на тому факті, що я був “великим другом Дзети”. Другом, а в очах декого, наприклад літературних критиків, учнем-послідовником. Хтось завтра скаже мені — мені здається, нібито я вже це читаю — що я, в певному сенсі, його наступник, перебрав естафету, продовжую, так би мовити, його працю письменника. Я вже відчував це в тім, як мені потискали руку чи плескали по плечу.

— Тримайся, — прошепотів мені професор Бета: шепіт, так, але енергійний, впевнений. Немовби ми, небіжчик Дзета і я, були двома велосипедистами на велогонці Джиро Італія: він упав, і мені, його товаришу по команді, випала доля обійняти його місце лідера гонки. Зрозуміло, місце призера, а не місце переможеного.

Отож Дзета і я були великими друзями: і не з міркувань користі чи звички, що часто створює підвалини дружби між двома письменниками, і навіть не тому, що я ним захоплювався. Власне, його книжки, хвалені, премійовані, мало чого мені розповідали, і мені завжди здавалося, якщо взяти до уваги, що ми обидва зростали в злиднях, а якби не так, то він би не писав; мені завжди здавалося, що в моїх творах було більше життя і свіжості, аніж у його. Ми були друзями в очах усіх завдяки певній схожості характерів, можливо, ще завдяки обопільному порозумінню чи то обопільній повазі; на кінець мушу сказати, і завдяки взаємному уподобанню, яке впродовж багатьох років штовхало нас один до одного. Проте штовхало недосить, аби ми зустрілися фізично: побалакати, запросити один одного на обід чи щось таке ще. Хочу сказати напрямки, без натяків, що я і Дзета ніколи не бачилися. Найвражаюче ось що: ми обмінялися лише кількома листами, записками, двома реченнями стосовно домовленостей про зустріч, він про одну з моїх небагатьох книжок, я — про одну з безлічі його. І все одно, прийде день, коли якийсь видавець мене запитає, як щодо надрукування листів Дзети: і матиме на увазі том на п’ятсот сторінок.

Ми так ніколи і не зустрілися: злегка торкнулися, і то всього кілька разів. Ті кілька разів ми були майже на межі знайомства; і завжди якась мінімальна різниця в часі, розбіжність по фазі завадили нам це зробити. Ми завжди мешкали в містах, віддалених одне від одного: я дуже рідко кудись виїжджав; про нього всі говорили, що він боявся їхати далеко від Мілана (незважаючи на те, що він родом з півдня). Одного разу (багато років тому, коли в мене вийшла моя друга книжка, це аби не уточнювати дати) я поїхав до Мілана тільки лише з однієї причини — побачитися з ним, але я його не знайшов. Мені сказали, що більшість року він перебуває в Бріанці, в якомусь будинку в селі, знайти яке була справа досить серйозна: спочатку їхати потягом, потім рейсовим автобусом, потім пересадка ... В ті часи я навіть і мріяти не міг про автівку, зараз можу точно сказати, в часи, коли війна тільки-но розпочалася, і я очікував на призов до війська. Я засмутився, написав і відправив йому листівку, щоб сказати “шкода, що не міг з вами побачитись”.

Коли Дзета бував у Римі, я дізнавався про це із запізненням, або ж коли навіть і попереджений, то мусив кудись їхати у подорож чи то почувався нездоровим. Неодноразово один мій приятель говорив мені: “Тут був Дзета. Вже поїхав. Питав мене про тебе”. — Він завжди питав про мене і в мене була підозра( ми — це таємне товариство чи закрита корпорація), що його збивали з толку, говорячи йому, що мене немає, навіть тоді, коли то було не так.

Або ще отак: вчора в театрі був Дзета. Ти його не бачив? — Ні, я його не бачив, і марно я починав розшукувати його в тих місцях, які він обов’язково відвідував: кав'ярню Х, салон Y, книгарню К. Мені не хотілося запитувати про нього відверто, оскільки всі вважали нас друзями, і що він, а чому б і ні, міг би бути моїм гостем. Я б упізнав його з першого погляду, бо за різних обставин бачив його портрети. У Дзети то був період популярності: такі періоди в кар’єрі письменника починаються раптово, несподівано, а потім вони закінчуються, потроху згасаючи, залишаючи ледве видимі проблиски світла, які здатне побачити тільки досвідчене око.

Одного разу ми певно були на невеликій відстані один від одного. Я знав, що Дзета дуже високий на зріст, і відразу ж припустив (ні, відчув), що то його, ота кучерява й сива голова, що височіла майже над усіма іншими; його, ота довга шия, тонка й червонувата, оті вуха, трохи повернуті наперед. То був день відкриття дуже важливої художньої виставки: одна подія — і Дзета має собі славу знавця та колекціонера. Якось один мені сказав: — Ти бачив колекцію Дзети в Мілані? — Авжеж! — відповів я. — Справжній скарб. — І безсоромно додав: — І в Бріанці в нього їх багато теж.

Того дня, на виставку, я спізнився: коли до мене дійшло, що кучерява потилиця і червона шия належали Дзеті, я спробував проштовхнутися, аби наблизитися до нього. Але виявилося, що це неможливо: переді мене стояло багато людей, і обізнаний з тим середовищем добре знає, що натовп на подібних подіях стоїть стіною і не відступає ніколи; чи то аби не втратити місця поближче до об’єктивів фотографів, чи задля того, щоб тримати в осаді знаменитостей.

Я міг би почекати на нього біля виходу, але саме того дня художник Н., мов одержимий, під владою шаленої ненависті до галерейщика, затягнув мене в куток, аби вилити на мене найдовшу й найбожевільнішу з його промов.

 

Отож я ніколи не бачив Дзети, ніколи не розмовляв з ним, ніколи не потискав йому руки; одначе між нами двома дружба існувала. Навіть досить давня. Коли почали публікувати мої перші оповідання, Дзета, вже тоді, в середовищі ще молодих письменників, був своєрідним орієнтиром, якщо не прапором: так само і я в своїй роботі трохи посилався на нього; не бажаючи того, йшов по його слідах. Мушу додати, що я відчув себе дуже потішеним, та що це я кажу, заспокоєним, впевненим (це було приблизно тоді, як вийшла моя книжка), коли один мій знайомий сказав мені: — Твої оповідання сподобалися Дзеті. Знаєш, він сказав про це Елле. — Відтоді, я кожного разу повертався до того критерію критики: я думав, а чи сподобається моя робота Дзеті, чи ні; і завжди чекав, що він надішле мені знак схвалення. Але отримував його завжди через посередників; мені цього було недосить, я чекав на його листа, якого я і справді отримав, але лише одного разу. Тиждень, а то й більше, я з тремтінням чекав на нього: забирав пошту завжди з почуттям очікування, немовби закоханий. Треба визнати, що тоді я насправді жадав отримати листа від когось, від кого завгодно: навіть несподіваної газети, навіть кольорової поштової листівки було досить, аби з’явилося святкове відчуття, коли я повертався додому.

В ці останні роки, коли дедалі розширювалися, аж доки майже зіткнулися, кола наших знайомств, зустрічей та звичок, я мав змогу легко зустріти його. Однак в моє життя увійшла, мусив би сказати сказати, увірвалася, з якоюсь пристрасною неґречністю, Вера Каппа. За сорок років, гарна, хіба що трохи прив'яла, і яку я знав лише на ім’я. Одне з тих імен, над якими зловтішаються друзі за чашкою кави. Ну, так, сказав один, так, гарна, капризна Вера, подружка Дзети. Я про подружку Дзети знав усі новини та анекдоти: його ревнощі, вона — трохи божевільна або трохи неврастенічка, яка тижнями відмовляється виходити з дому, тижнями невгамовна на різних прийомах, на шалених вечірках; я знав більше подробиць її приватного життя, ніж знають про когось із своїх родичок, коли одного вечора, п’ять років тому, познайомився з нею. Вона була в компанії знайомих в тосканському ресторані неподалік площі Коледжо Романо. Я сів поруч неї. І вона відразу ж заговорила до мене, почала жартувати, поводила себе вільно; я не знав, хто вона така. Вона була приваблива, і я, мабуть, трохи їй сподобався теж, тому що вона перейшла на “ти”, стала розпитувати мене про моє життя, точніше, про мої справи. Отже, ми пішли разом з “Буко”; всі інші були парами, не вагаючись, вона сіла до моєї “6ОО”, і звісно, після коротенької дискусії ми поцілувалися. Потім вона мені сказала: — Я не хочу лежати в ліжку, ані сама, ані в компанії. Поїхали покатаємось. Я погано знаю Рим.

Я показав їй Рим, детально, площа за площею, і старовинні провулки, церкви та обеліски, краєвид зверху, з пагорба Монте Маріо; там я почав цілувати її, а вона все казала, сьогодні ввечері, ні, завтра; і я почувався, не скажу, закоханим, а зачарованим, рішучим довести все до кінця. А тим часом, як це трапляється, відповідав на її запитання про моє життя, докладно зображуючи пристойність, почуття власної гідності, статечність, перебільшуючи істину. Відповідав, так, я живу сам-один, з деяких пір: в моєму житті було декілька помилкових історій; остання закінчилася, і я відчуваю, що разом з нею закінчилася й моя молодість.

— Годі тобі, ти ще зовсім молодий, — говорила Вера, а я зображав із себе байдужого, розчарованого, проте в глибині душі погоджувався на її компліменти, і коли її обнімав, мені здавалося, що я насправді ще молодий.

— А ти, — сказав я, — ти не розповіси мені нічого про себе?

— Я теж одна, віднедавна. Працюю в рекламі, відколи скінчилася — на щастя, уфф — та історія, про яку знають усі, про яку, мабуть, знаєш і ти...

Я відповів, що нічого я не знаю, і вона напівнеуважливо, напівроздратовано розповіла мені про Дзету: отже, що то була вона, горезвісна Вера, я зрозумів лише тої миті: то було неначе важливе відкриття. Вона прожила з ним чотири-п’ять років:

— Нудьга, дорогенький, мука, а надто під кінець.

Наступного дня, як і обіцяла. Вера прийшла до мене додому вдень. Вона залишилася в мене на ніч, а ранком я відвіз її до готелю, щоб вона забрала свою валізу, і привіз її до себе додому, де Вера, день в день, прожила сім місяців. Потім вона пішла, потім — повернулася. Я так і не можу сказати, навіть і зараз, після п’яти років, чи скінчилася ця історія. Вера може з’явитися будь-якої хвилини; і якби раптом вона застала в моєму помешканні іншу жінку, вона почувалася б ображеною, прикро враженою; мабуть, вдалася б до однієї з тих її сцен, де можна було б виявити свої акторські здібності, і надати своєму неврозу гарячий запал та суперечливі чергування настрою незбагненної сповна пристрасті.

Оскільки я був, так би мовити, підготованим до цього, дякуючи Дзеті, мені легко передавався її неспокій, і я почував до неї прихильність, в якій завжди було відчуття кінця, чогось, що могло скінчитися кожної хвилини. Потім в мої почуття вкрадалися, важко визначитися, також ревнощі, до Дзети, і загострена, що перетворилася на майже хворобливу, моя цікавість щодо нього. Я прикидався спокійним, стриманим, поблажливим, аби розпитати її з цього приводу, про Дзету, що завжди, мушу визнати, якимось дивним чином цікавило мене. Опісля я дорікав їй, виказуючи себе, що ревную; продовжуючи потім свої розпити, я хотів і боявся отримати відповіді на свої запитання, аж доки Вера, аби мене заспокоїти, запевняла мене, що я набагато кращий за Дзету. О, коли ж вона гнівалася, то перевертала порівняння, аби я відчував себе хробаком супроти Дзети.

Отак я і дізнався все про нього: велич і мізерність, манії та звички: я знав його, як знають старого друга: яким Дзета мусив би бути для мене і був для інших віддавна.

Зрозуміло, що моя удавана дружба із Дзетою зараз непокоїла мене: я ухилявся від розмов про нього, немовби відчуваючи, що, згадуючи його в моїй присутності, мої знайомі додадуть щось підступне чи якусь плітку, натякаючи, як мені здавалося, на мої та його стосунки з Верою, яка часто, не завжди, ходила зі мною до друзів.

У мене було відчуття, що Дзета теж думав про мене з ревнощами та злістю, і що наш загадковий обмін мовчазними приязню та довірою урвався одним разом. Я почувався обійденим, втративши рівновагу, і мушу зізнатися, що часами я намагався перекласти відповідальність за будь-яку свою невдачу на “війну”, яку здалека Дзета провадив проти мене. Ніхто більше не передавав мені вітань від нього. Проте багато Дзети було в розповідях Вери, які я сам і провокував, а опісля страждав від цього: Дзета, жаднюга, скнара, егоїст (“Клятий егоїст”, — казала Вера: “Хотів зробити з мене рабиню, отой невдаха, який удавав із себе велику персону”), Дзета, розбещений і ледачий, перетворився з друга на ворога: але завжди близького мені, а через Веру, надійно пов’язаного зі мною, більш, ніж то було раніш.

А втім, через рік після того, як я зустрів Веру, коли вона пішла від мене вперше, знайшовши притулок у сестри, яку вона ненавиділа та зневажала, тому що та вийшла заміж за багатія, Дзета знову подав ознаки життя, через Ессе. Той мені сказав, що Дзета збирається очолити керівництво одного журналу, і що хотів би — так мене запевнив Ессе — хотів будь-що, аби я став редактором у Римі.

Протягом кількох днів я вагався, старанно готував чернетку листа, над яким я працював забарно, як різцем, немовби йшлося про якусь поемку, щоб знайти правильний стиль, між панібратством та повагою. Можливо, в мене вкралося, не більше й не менше, занепокоєння тим, що треба залишити якогось документа (кому? нащадкам?), який не спростує легенду, який не породжуватиме сумнівів, стосовно довготривалої дружби, існуючої між нами. Саме тоді, коли я вирішив зробити на машинці копію листа, заклавши туди, про всяк випадок, подвійну копірку, повернулася Вера. З неврастенією, втомлена, доволі чарівна й доволі неприємна; і з новиною: присягалася, що кохає мене, ладна залишитися в моєму домі. Обережно, наступного дня, я розповів їй, що Дзета (“твій Дзета”, сказав я з ревнощами, які знову встромили свій шпичак в мою душу і дряпають її) запропонував мені працювати разом з ним у новому журналі. Вера відповіла мені, що я не повинен довірятися, бо Дзета базікало, проектів, як цей, вона знала, крайньою мірою, з десяток, всі невдалі, більш того, провальні. Пізніше, зі своєю вражаючою мінливістю, Вера повернулася до розмови; на її думку у Дзети було безліч можливостей для того, щоб зробити визначний журнал, його підтримувала одна група видавців, у нього були авторитетні знайомства. Трохи помовчавши, немовби очікуючи порівняти ефект, який справила на мене нова її версія, потім доводячи перед дзеркалом до ладу коротке волосся, вправно торкаючись і вирівнюючи чубка, навмисне зачесаного навкосяка, з байдужим виглядом, а можливо зосереджена, з виглядом того, хто ретельно розмірковує над думкою, іншою, від тої, що висловлює, вона сказала:

 — Щодо мене, то вибач, коханий, його пропозиція — це маневр, щоб пристебнути на гачок. Мене. Мабуть, він уже збирається їхати сюди, щоб поговорити з тобою, і розіп’яти нас обох. Мова йде про те, що він хоче побачити, що для тебе важливіше — я чи журнал...

 Як я міг сказати їй, що, власне, для мене журнал — важливіший? Я розірвав листа на шматки, і ми не один день залишалися зануреними в хандру. Я мусив також сказати Ессе, що Дзетів проект мене не переконав, і я до того ж зовсім не маю часу цим займатися. Але Ессе і знати не хотів, щоби знову бути посередником:

— Хіба ви не знайомі один з одним уже стільки років! Напиши йому, чому б і ні? Поясни йому свою думку. Особисто мені на все це начхати...

Потайки від Вери я написав коротенького листа Дзеті, мотивуючи відмову тою обставиною, що маю дуже багато зобов’язань. Відповіді від нього я так і не отримав, а журнал так і не побачив світла. Потім Вера знайшла у Флоренції роботу, яка їй сподобалася; і вона поїхала. Звичайно не назавжди; час від часу вона поверталася, як повертаються до надійних готелів. Спала в моєму ліжку одну-дві ночі, і все відбувалося так, немовби ми ніколи не розлучалися;

Ранком вона йшла, і я не бачив її аж до пізньої ночі; дізнавався, що вона вже поїхала із записки, яку вона залишала на нічному столику, а також з відсутності її валізи та багатьох косметичних засобів, які вона в безладі розкидала на столі у ванній.

Коли урвалися наші неперервні стосунки з Верою, здалося, вони поновилися, на відстані, із Дзетою. Знайомі і друзі знову передавали йому і мені привітання та звістки. Журналісти об’єдналися, наші взаємні симпатія і повага закрутилися в одну спіральну, безтілесну зв’язку дружби. Майже міф, легенда про незвичайну солідарність інтелектів. Потім доля зрівняла наші позиції, поставивши їх на один рівень: успіх Дзети, старшого за мене, потроху падав, а мій — навпаки.

Часто останнім часом я думав, що відсутність особистих контактів між нами була привілеєм: наша солідарність була довготривалою, ми були врятовані від небезпеки близьких стосунків, які встановлюються при постійних контактах, від сварок, від підозр, від професійних ревнощів. Ревнощі, викликані Верою, були, насправді, хитромудрим засобом долі, щоб ми робили наскоки один на одного, створюючи темряву і прозорість, як на живописних колажах.

Дзета помер, і я впевнений, що не брешу, стверджуючи прилюдно, що втратив свого найкращого друга.