Марія Михайлова

Образ України в збірнику Б.А. Лазаревського “Голос батьківщини”

 

Письменник Борис Олександрович Лазаревський розпочав публікуватися ще 1899 р. і до революції встиг видати 7 томів зібрання творів. Крім цього, його перу належить іще 9 книг оповідань. Після еміграції, що почалася в 1920 р., він у Празі, Берліні, Парижі надрукував ще кілька томів художніх творів. Після нього, за різними версіями, залишилося також 60 зошитів- щоденників, що зберігаються наразі в різних архівах (РГБ, РНБ, РГАЛИ, ИРЛИ). Окремі фрагменти з них було опубліковано: “Записи о Чехове в дневниках Б.А.Лазаревского” (Литературное наследство. Т. 87. С. 319-356); “Из дневника Бориса Лазаревского” (Диаспора. Париж-СПб., 2001. С. 345-714).

Щоденники, які Лазаревський вів усе життя починаючи з 1886 р. (майже всі зошити з дореволюційними записами збереглися), цікаві не тільки тим, що в них автор досконально й докладно фіксував події досить насиченого життя (він навчався на юридичних факультетах Новоросійського й Київського університетів, працював помічником машиніста депо ст. Козятин Південно-Західної залізниці, служив у слідчому відділку Севастопольського воєнно-польового суду, в роки першої російської революції був військовим прокурором у Владивостоці. Перед тим як опинитися в Парижі, встиг побувати й діловодом одного управління, що займалося прискореною підготовкою офіцерів флоту в умовах воєнного часу, потім опинився 1918 р. в Києві, пізніше— в Ростові-на-Дону (стояв близько до Освага), потім — у Тифлісі й, нарешті, як контролер на французькому пароплаві, що курсував між Батумом і Марселем, одержав можливість виїхати за кордон, спочатку в Константинополь, а потім — у Берлін, Париж, Прагу, повернувшись наприкінці знову в Париж). Величезний інтерес становлять записані розмови з письменниками, артистами, художниками. Крім того, він мав звичку вклеювати в щоденники отримані листи, запрошення, подаровані фотографії, накидати шаржі, замальовувати побачене (він досить добре малював). Тому саме щоденники він вважав чи не “найважливішим” (1, ар. 6), що зробив у житті.

Літературне обдаровання Лазаревського оцінюють не дуже високо, в ньому традиційно вбачають не дуже вмілого наслідувача А.П. Чехова, до якого він ставився з неприхованим обожнюванням. Однак у листі І.А. Буніна від 16 грудня 1921 р., уклеєному в щоденник емігрантського періоду, можна натрапити на такі слова: “Прочитав Ваше оповідання “Темною ніччю”. Що за диво? Жодного з недоліків Ваших! (Даруйте, дорогий, це я по-приятельськи!) Так добре, як я давно не читав узагалі оповідань! Все, все чудово!” (2). Здається, настільки висока оцінка суворого й прискіпливого цінителя, яким був Бунін щодо своїх побратимів у літературному цеху, мала б змусити нас уважніше й доброзичливіше поставитися до спадщини цього письменника з України.

Принаймні знайомство зі збірником його оповідань “Голос батьківщини” підтверджує бунінську думку. Збірник містить 18 творів. Більшість із них мають вказівку на дату завершення й місце написання. Майже всі створені в Парижі й Ніцці, де письменник перебував у 1923—1926 роках. У більшості йдеться про тогочасні події, але кожний твір містить частку минулого — давнього або недавнього. До недавнього належать ті, в яких події розгортаються в Чехословаччині, перебування в якій 1922 року, безсумнівно, мало благотворний вплив на творче самопочуття Лазаревського. В цій країні в перекладі чеською вийшло п’ять його книг, там він знайшов прихильність, познайомився із симпатичними людьми, які симпатизували й йому самому. Треба сказати, почував він себе затишно, особливо якщо врахувати, що швидко вивчив чеську мову.

Давнє ж минуле — це іноді Петербург, але здебільшого час його юності, що він провів в Україні, адже був уродженцем Полтави, жив у Конотопі, закінчив юридичний факультет Київського університету. Тому в збірнику українська тема звучить чітко й інтенсивно. Автор нерідко звертається саме до місця свого народження навіть через голову всіх наступних місцеперебувань, тобто минаючи й Москву, і Петербург, відчуваючи свою малу батьківщину як джерело найглибших і чистих переживань. Як любовно перераховує він українські назви, немовби хоче заворожити себе й читача звуками, немовби хоче заговорити, залишити в недоторканності все, що колись становило славу української землі: “Лемеші, з яких вилетіли соколи Розумовські, й крихітне містечко Козелець, і мій рідний Конотоп, і Підлипне, і Гирявку, і Курилівку, і чудесний шлях – велику дорогу, обсаджену столітніми вербами, що пролягала вздовж яскраво-зеленого, повного бекасів та диких качок болота “Ромен” — повз сіл уже Полтавської губернії: Бубни, Мокиївки й Хмельове, до самої річки Сули та закуреного, але гарного містечка Ромни, що стоїть над нею” (3, с. 6—7).

Роки юності, проведені в Полтавській губернії, на якомусь етапі в еміграції стають для нього ближчими, яскравішими, зухвалішими, вони викликають найбільші емоції, ніж увесь подальший час. Імовірно, що це пов’язано зі споконвічно наявним у ньому глибоким укоріненням в українській культурі. Як син видатного історика Олександра Михайловича Лазаревського, який кращі свої праці присвятив внутрішній історії лівобережної України XVІІ—XVІІІ ст., що відкрили багато невідомих раніше джерел, який захоплювався й українською літературою, про що свідчать його статті про дитинство Т. Шевченка, Борис Лазаревський не міг не перейнятися цими інтересами. Крім того, батько редагував окремі номери часопису “Київська Старовина”, багато випусків якого розповідали про людей старої України. Борис Лазаревський добре знав українську мову, міг не тільки спілкуватися українською, а й писати. Тому в його літературний доробок входять і прозові твори, написані українською мовою. Це, наприклад, “Святе місто” (1902), “Земляки” (1905), “Уляна” (1906), “Початок Життя” (1912), тобто їх він писав одночасно з творами, які друкував російською мовою в російських виданнях: “Вестнике Европы”, “Журнале для всех”, “Русском богатстве” тощо. Таким чином, Лазаревський — яскравий приклад двомовного письменника, який із однаковою силою відчував свою належність і до російської, і до української культури.

Свою “українофілію” Лазаревський оголює, відкриваючи збірку оповіданням, що дало їй назву. “Голос батьківщини” в ній перестає бути метафоричним позначенням “заклику предків”, а виступає у своєму прямому значенні — як гучний голос його автора. Лазаревський розповідає про одну з численних зустрічей, що мали місце на його шляху вже в емігрантському житті. Гострота цієї зустрічі із земляком, теж народженим на Полтавщині (причому Лазаревський із дивною точністю визначає його належність до села Бубни Роменського повіту), продиктована живим у авторові відчуттям, що саме українській природі зобов’язані мешканці цієї благодатної землі своїми дивними талантами, саме “тихі води Сейму і яскраво-жовта стіна жита, що спіє, на синім тлі неба” (3, с. 6) дали можливість “викуватися” і “викохатися” (3, с. 5) дивним голосовим даним їхнього власника. А до цього відчуття він підбирається через історичне минуле, ділячись із читачем давньою мрією, втім, нездійсненою, — написати оповідання про те, як “цесарівна Єлизавета закохалася в чернігівського козака” (3, с. 5) Олексія Розумовського, як захоплювалася його голосом. От і голос нового знайомого Лазаревського, який виводить на криласі ектенію “Ныне отпущаеши…”, потім співає якісь журні французькі мелодії на сцені Фолі-Бержер, пізніше записує пластинки для грамофона у фірмі Пате, наспівує американські пісеньки на мотив фокстроту англійською мовою, — зберігає той неповторний тембр, огласовку, які ніколи не зникнуть із пам’яті… Це відразу видає в ньому, на думку автора, українське коріння.

Є українська пісня, вся побудована на такому дивовижному, так званому “блакитному” pіanіssіmo:

“Тихо, тихо

Дунай воду несе,

А ще тихше

Дівка русу косу чеше.

 

Чував я в ранньому дитинстві, як співав ці слова мій батько, а потім виспівували ми її — вже коли були студентами.

І хоча мелодія була іншою, але другий бас справляв своєю журбою і своєю незвичною ніжністю, хоча і не таке ж саме, але також на все життя незабутнє враження” (3, с. 11).

На цьому прийомі зіткнення сьогодення й минулого побудовано більшість оповідань збірки, нарація майже завжди в них від першої особи. Перед нами сам автор, письменник Борис Лазаревський, який записує події свого щоденного життя, згадує про зустрічі й людей, причому більшість із них фігурує під своїми іменами (так, згадуючи в оповіданні “Чех” якогось перекладача своїх творів Ладислава, він має на увазі конкретну людину — Ладислава Рісаву, який і справді перекладав його російський збірник “Дівчата” і повість “Ліза”, що вийшли в Празі 1923 року, а в оповідці “Мажена” йдеться про реальну чеську дівчину, з якою в нього був роман, чому ми маємо підтвердження вже в його листах до Купріна). Він, не приховуючи подробиць, указує на обставини свого життя (готелі, щоденна ранкова письменницька праця), не приховує своїх звичок і пристрастей. Неодноразово згадує, як постійно звертається до щоденника, щоб запам’ятати те, що відбулося.

І в проаналізованому вище оповіданні, і в багатьох інших в основу покладено звукообраз. Найбільше “проробленими” в цьому плані варто вважати оповідання “Дзвін” (1923), “Увертюра” (1925, тут має значення навіть присвята — С.В. Рахманінову). Звук стає тим сигналом, що змушує розкриватися пам’ять. Не менше значення відіграє й час, фізично відчутий компонент буття. На цих “перехрестях” побудовано замальовку “Дзвін”, де 25 хвилин очікування зустрічі зі знайомим чехом, колегою за фахом, є тим імпульсом, що прочиняє двері в минуле життя. І от уже будинок міської ратуші перетворюється на залізничний вокзал українського містечка Конотопа. Досить показово, що в пам’яті письменника виникає саме це містечко, яке у свідомості будь-якого носія російського ментального коду асоціюється з поняттям глибокої провінції. Але для Лазаревського воно з’являється овіяне ароматом романтичних надій і тривог юності. І це свідомий авторський хід, що перекодовує відомі уявлення.

Також семіотично значиме й місце дії — вокзал, що позначає межу, рубіж. Як пише автор, це було “місце, де круто змінювалось життя: кінчалися канікули, і здійснювався переїзд у велике місто на цілу зиму…” (3, с. 100). Тому й пригадується вкарбована у пам’ять, але нічим загалом не примітна сцена: як він проводжав у холодну Москву “худеньку, гостроносеньку” курсистку Женю. Тоді гадалося, на одну зиму, а виявилося, — назавжди ... І цей проминущий образ, і авторський коментар мають особливу значимість і глибину, якщо згадати, що те саме відчуває автор і тепер: він теж думав, що залишає Росію ненадовго, а вийшло зовсім інак...

Але головним залишається звук дзвона. Коли він бив дванадцять разів — це означало, що пасажирський поїзд вирушив із останньої станції в бік Конотопа. А це обіцяло очікування його прибуття, внутрішній підйом, надії на зміни. Словом, усе те, що має зв’язок із поїздами, вокзалами, перонами, від чого “гаряче” робиться на серці й починає воно “солодко” хвилюватися. А три удари дзвона сповіщали про відправлення й, отже, неминучість розставання. І тоді вже серце “безсило завмирало перед неминучим” (3, с. 100).

Тому три удари з високим “ля” дзиґарів міської вежі на площі маленького чеського містечка здатні заглушити всі звуки дня. Вони повертають автора на батьківщину. І тому й прихід знайомого, що говорить про дуже значимі речі, і їхня подальша бесіда — все тьмяніє порівняно з маренням, що спливло в його уяві. Під час розмови автор може зненацька перервати співрозмовника вигуком: “Стривайте, стривайте, пасажирський потяг вийшов із Бахмача”, — чим здивує знайомого чеха. А коли розмова скінчиться і автор вийде з кафе на вулицю, він признається, що “… не запам’ятав ані слова, але абсолютно ясно й точно уявляє собі й чув, як звучить дзвін на Конотопському нещасному вокзалі, і навіть як передсмертно шелестить листя навколо його облупленої будови на милих, тепер, мабуть, вирубаних тополях …” (3, с. 102).

Так звук дзвона поступово перетворюється на жалобну мелодію реквієму, що супроводжує і “журну складку ніжного рота” Жені, з якою вже не судилося ніколи побачитися, “і кораловую брошечку на комірці” її плаття, що скоріше нагадувала крапельку запеченої крові, і передсмертно тремтливе листя на деревах. Об’єкти й предмети міняються місцями: далеке, загублене — стають близьким й абсолютно зрозумілим; те, що поруч, — загадковим, недоступним й нецікавим. Будь-яка подія, що має місце в житті Лазаревського тут і зараз, знаходить паралель, відлуння в його минулому. Він немовбито існує в світі постійного резонансу. Або у світі відбитому, де відбиття реальніші, ніж їх джерело. І хоча письменник хоче нас запевнити, що “й минуле, й майбутнє – це поняття надто умовні, направді ж їх немає, а є тільки одне тривале теперішнє, й тому я не боюсь ані озиратися назад, ані дивитися вперед” (3, с. 64), інтонаційний лад збірки змушує думати, що минуле для Лазаревського вагоміше, ніж будь-які, навіть щасливі можливості, що відкриває майбутнє. А минуле — це образ рідної української землі.

 

З російської переклав

Дмитро Дроздовський

 

Література:

1. Автобиография // РГАЛИ. Ф. 278. Оп.1. Ед.хр. 10.

2. Літературний архів Музею Національної писемности в Празі (Literбrnн archiv Pamбtniků Nбrodnнho Pisemnictvi (РNP). 96/43. Фонд Б.А. Лазаревського. Щоденник. Paris. 1921. II. Листа вклеєно між 342 и 343 сторінками.

3. Лазаревский Б.А. Голос родины. Париж, 1928. – 156 с.