Нар. 1964 р. в с. Неліпино Свалявського р-ну на Закарпатті. Здобувши журналістську освіту у Львові, працював за спрямуванням у південно-казазстанських газетах до 1989 р. З другої пол. 90-их р. живе й працює в Угорщині. Редагував україномовний журнал “Громада” українського Товариства, співпрацював з українською редакцією радіо “Свобода”. Пише українською мовою.
 

---

Василь Плоскина

ПЕШТСЬКА БАЛАДА

Новела

І 

Повертаючись додому з роботи, Чілла вже здалеку помітила на своїй вулиці двох робітників у комбінезонах, які саме закінчили переклеювати рекламу пива на височенькому цегляному паркані. “Ого! Такого ще не було”, — подумала вона й мовчки підійшла до щита.

На темно-зеленому тлі панно була намальована всього одна-єдина троянда. Над нею в готичному стилі латинською виведено: “In fermentum veritas!”

Чілла нічого не второпала з назви, проте довго милувалась квіткою. Мова символів видавалась їй куди зрозумілішою за мову древніх письмен.

У цю мить хтось рвучко обхопив її за талію. На плечі налягло чиєсь гарячкове дихання.

— Ану відчепись мерщій! — зіпонула молода циганка. — А то я тобі миттю пику розквашу!

Обійми враз розійшлися, й від Чілли невдоволено позадкувало якесь парубча. “На вигляд йому років з п’ятнадцять; зовсім шмаркач ще, — майнуло їй. — А все туди ж...” Для певности вона разочок гримнула на нахабу, після чого той винувато промимрив:

— Та годі вже тобі хизуватись. Вже й поцілувати не можна?

— Сестер своїх і матір перед сном обслинюй, а не мене, — праведно постановила Чілла. — А зараз дми звідси, півнику, поки тебе мій чоловік не побачив, якщо без милиць шкандибати хочеш.

Загроза розлюченої красуні та ще й у такому місці, де на кожному розі вештаються ватаги лихих циганчуків, подіяла миттєво. Рудоголовий парубійко чкурнув без жодних вам “Бувайте здорові!”.

“Знав би мій бідний Ференц, що сьогодні це вже не перший випадок... — зітхнула Чілла. — Він би мене точно на вулицю не випустив”.

Але нащо їй розповідати про все чоловікові? Сьогодні-он молодій 22-річній циганці знову проходу не давав один дідусь-бородань, що дуже вже вихвалявся своїми чоловічими здібностями. Якщо перекласти його натяки й жести на нормальну мову, то без будь-якого торгування — за одне лише “так” — можна було отримати гарне вбрання, золотий ланцюжок чи намисто, а то й вечерю в дорогому ресторані. Однак навіщо над цим замислюватись матері двійко дітей і дружині дужого чоловіка-красеня?

——
© Василь Плоскина, 2008.
 

— А я, бувши вами, подумав би, — сказав їй на прощання той чорнобородий дідуган.

“Який смішний, їй-бо, — сама до себе посміхнулась Чілла. — Невже він гадає, що я можу тільки так, показавши родині спину, із заплющеними очима впасти в його обійми?..”

Іноді, щоправда, Чілла жалкувала, що Бог дав їй вроду, бо коли для її обранця дружинина краса була благословенням небес, то для чужих чоловіків являла собою фантом забороненого плоду, який їм неодмінно праглося здобути. А таке азартне полювання лякало лагідну, добродушну, з дитячими ямочками на щоках смагляву дівчину, котрій на диво пасували бузкові з темно-фіолетовими відтінками кольори. На жаль, у такі хвилини врода перетворювалась для неї на прокляття й, замість щастя, віщувала самі лише біди. А всім-бо відомо, як поважно ставляться роми до власних передчуттів.

Важко сказати, чого було більше в шлюбі Чілли з Ференцом, — кохання, а чи радше наполягань молодого і його сім’ї. Уподобавши собі вродливу дівчину й відчувши симпатію навзаєм, хлопець дрижав увесь, наче його трусила лихоманка. Він прийшов до тями лише по весіллі, але траплялося, навіть після медового місяця часто хапавсь уві сні за руку своєї обраниці, боячись, що вона кудись щезне, як марево.

— Ну, чого ти? Не бійся, дурненький, — лагідно заспокоювала його Чілла. — Адже я тут, поруч...

Пропасниця ненадовго відступала, але її симптоми з’являлися знов, коли Ференцу випадало хвилюватися за Чіллу.

— Пообіцяй мені, що ти одного разу облишиш свою трикляту роботу! — щоразу вимагав він, як тільки молода дружина поверталась додому в позаурочну годину. — Я вже не знав що й думати. Отже, неодмінно куплю тобі мобільний телефон. І не заперечуй! Я волію красти все життя, лише б моя дружина сиділа вдома.

Прагматична Чілла, звісно, не погоджувалася з ним, посилаючись на те, що всі три її рідні сестри працюють, а їхні чоловіки не роблять із того жодної проблеми. Вона радила зачекати бодай до декретної відпустки, а там, мовляв, видно буде...

Вагітність перша, а за нею й друга не завдали красі молодої жінки ніякісінької шкоди. Після тривалої перерви —майже п’яти літ — вона постала перед старими й новими колегами в такому ж обрамленні ніжної чарівности, як і на початку своєї праці в фірмі. З появою Чілли навіть Шані-бачі, безпробудний п’яничка з обличчям, що нагадувало сплющений футбольний м’яч, став, ніби стара кокетка, прилизувати свій сиво-брудний віхоть на лисому черепі.

З-поміж нових колег Чілла одразу завважила одного стрункого хлопця з довгими чорними віями й очима, в яких приховався погляд лукавого сатира. Всі звали його Братусем, незважаючи на ґренадерський зріст, і чомусь ігнорували справжнє ім’я. Довгоязикі кумасі казали, що він знайшовся останнім серед своїх сестер. Ба навіть ім’я мав підходяще — Пал, тобто малий, якщо перекласти з латинської мови. Всього ж їх у мами-одиначки було троє. Старші колеги безбожно кепкували з новачка, вигадували різні солдафонські жарти й задоволено реготали, хапаючись за черево, коли Братусь, наче ніжна дівиця, ніяковів перед вульгарною чоловічою публікою. Що й казати, це були доволі жорстокі витівки. Дошкульні слова гострословів зривались і ляскали бідолашного хлопця незгірше канчука у руках управного фурмана. Цим самим жорстко попереджалися майбутні вибрики норовистого лошати, котре мусило добре засвоїти науку тяглової худобини — працювати справно й зважати на тих, хто йде з тобою в парі. У кранівників та шоферів це вважалося першим цеховим заповітом.

— Тобі належиться стійко зносити знегоди, — повчав хлопця першорозрядний халамидник Ендре із солідним стажем наставника зухвалого столичного племені юних пройдисвітів. — Не сьогодні-завтра потрапиш до війська, а там з тебе, наївного дурника, почнуть отакі довгі вірьовки плести, — для наочності замашним жестом показав він.

— А от і не маєш рації, друже, — обізвався Ґабор з Армії порятунку від пияцтва. — За нашого Братуся в армії відслужать його сестри.

— ...Акурат по дев’ять місяців, як належить сьогоднішнім воякам, а може, шість? Хто знає точно? — запитав Ендре.

— Здається мені, — хитро примружив око шельма Ендре, — дівчата повернуться додому не з порожніми руками...

— Як це? — не зрозумів сороміцького натяку Пал.

— Еге ж, це будуть подарунки, навіть кращі за будь-яку зброю, — зберігав рівновагу рефері Ендре в той час, як його поплічники душилися зі сміху.

Геть заінтригований Братусь із відстовбурченими, як у сільського простака, вухами почав чухмарити потилицю:

— Б’юсь об заклад, що ви маєте на увазі фугас!

— Ба навіть два, дурний хлопче! Коли сестриці розгорнуть свої подоли, ти побачиш, як праведно вибухне вся ваша сім’я!

У курилці розлігся гучний регіт, а Пал з набряклим від сорому буряковим обличчям утік кудись від сорому аж на задні склади. У шаленстві добрячого вульгарного буйства дорослих чоловіків ніхто не звернув уваги на Чіллу, що пішла назирці за хлопцем. Вона побачила, що він зовсім похнюплений, аж до безпорадности. “І чому треба так знущатися над людиною”, — подумала Чілла. Але хлопця заспокоїла:

— А ти не зважай на цих дикунів. Ось переказяться й відчепляться.

— Селюки!.. Бевзі!.. — спересердя гукнув Братусь у глуху темряву порожнього приміщення. — Зачекайте-но, я ще з вами поквитаюся, якщо впіймаю когось із вас у своєму районі.

— Ч-ш-ш! Цить! Чуєш? — імпульсивно піднесла долоню до його рота Чілла. — Не наклич на себе біди. Як бачу, всі чоловіки однаково дурні, мов ті молоді когути. Їм неодмінно хочеться когось відлупцювати. А ти не пробував думати в такі хвилини про щось інше?

— Що може бути солодше за помсту? — не зрозумів її ображений хлопець.

— А ти не здогадуєшся? Звичайно ж, любов, — лагідно відказала Чілла, випромінюючи з очей дивне м’яке світло.

— Можливо, я чогось не “догнав”, — завовтузився у своєму глухому кутку Пал. — Адже я людина маленька, живу собі геть простими почуттями й натяки сприймаю не завжди. Говори, чого тобі від мене треба, й облишмо цю розмову.

— Та вже нічого мені не потрібно, — байдуже відповіла молода циганка. — Просто я хотіла знати, чи ти здатен так само кохати, як і ненавидіти.

У Пала від цих несподіваних слів мало не полізли очі на лоба. Він одверто злякався цієї дивної красуні.

Смаглявий глянець ледь-ледь торкався її обличчя. Великі темно-карі очі, чутливі губи, вії, наче в султанової одаліски, принадний усміх, приємний грудний голос, жіночний стан, — усе це мало на собі ознаки шляхетної вроди й водночас промовисто виявляло глибокі жіночі почування. Поет, певно, зрік би в цю мить, що на неї зійшла висока любов. Яким падом Чілла опинилась у цьому життєвому бруді й не щезла в ньому, наче грудка вохри, — про це можна було тільки гадати сторонній людині. Вона майже ніколи не сердилася. В Індії таких дружин шукають собі раджі, а втративши їх, невтішно побиваються, тому що ревно вірять: подібне щастя випадає один-єдиний раз упродовж нескінченної низки кармічних перевтілень душі...

До розуміння подібних речей вісімнадцятирічному Палу, що виховувався в цупких обіймах буденщини, потрібно було ще дорости, й Чілла, очевидно, розуміла це, тому що була старша віком і досвідченіша. Його уявлення про будову внутрішнього й зовнішнього світу людини не простягалися далі голлівудських бойовиків і підслуханих віршоформ із молодіжних поп-шлягерів. Про розвиток прекрасних почуттів після цього можна було говорити з великими застереженнями. Та Чілла воліла про це не думати. Вона тільки повторювала про себе: “Бідолашний хлопець”. Однак правильно й те, що для такого розвитку потрібні були відповідні душевні імпульси. Братусеві ж просто нізвідки було їх узяти, бо в своїй сім’ї він бачив лише грубе нутро життя: материних дружків-пияків, сестринські невдалі шлюби й нові безцільні знайомства, вічне безгрошів’я, лайку й прокльони. Його юнацька натура, як могла, опиралася цій брутальній реальності. Він ладен був покласти юність свою на офіру примарного сімейного щастя, яке нізащо не хотіло оселятися в їхньому гидкому до знемоги помешканні. Тому його буйна врода Аполлона видавалася єдиною прикрасою на брудному родинному тлі. Проте натура молодої людини ще перебувала на початках формування, й тільки щасливий або лихий випадок, наче стрілочник на залізничному роздоріжжі, міг спрямувати її подальший розвиток.

 

ІІ

Ухилившись від щирої опіки Чілли, Пал майнув назустріч невідомим любовним пригодам. В’язень умовностей, він вважав, що його обраниця не має бути обтяжена узами материнства й заміжжя, до того ж вона неодмінно мусить походити з білої сім’ї.

Як на те, не дуже й довго довелося чекати. За кілька тижнів до них на роботу влаштувалася якась Даніела з чудернацьким примруженим розрізом лихих очей. Носила вона сербське прізвище Кральчич, але подейкували, що справжній батечко дівчини не хто інший, як трансильванський ром. Перші день-два її майже не було чутно. Однак наприкінці тижня вона настільки розперезалася, що Ендре не втримався:

— Ця дівка регоче так вульгарно, наче повія з площі Ракоці. Хіба не там лунає таке радісне верещання?

— Атож, фальцет у неї преогидний, — прокоментував слова колеги Дьєрдь-меломан. — Така як допадеться до мікрофона, то геть розжене всю нашу стару тусовку...

Жіноцтво фірми також не схвалювало викривлянь новенької. Один лише Братусь, ніби зачарований, слухав байки Даніели й не зважав на дошкульну іронію критиків. Власне кажучи, на цьому й будувались розрахунки хитрого дівчиська.

Якось у понеділок ця вискочка почала нахвалятись, буцімто вона уклалася в ліжко з Палом. Чіллу, котра варила на всіх каву біля вікна у бухгалтерській, почали душити жалі. А Даніела, завваживши це, нахабно посміхнулась і заходилася демонстративно поплескувати голені сухі литки.

— Ти не гадаєш, що ... гм ...це, — прокашлялася Жужа, — у вас сталося надто швидко? Ти ж його ледве знаєш, та й дитина він ще зовсім. Ти також дівчина молода, до того ж — незаміжня.

— Ну ти й ляпнула! — втішно реготнула сухолитка, вищиривши на співрозмовницю нерівний жовтий ряд зубів. — Та ти стільки філіжанок кави не випила в своєму нудному житті, скільки разів я “це” вже перепробувала.

Із цими словами вона гонорово піднесла випуклі груди і широко розставила тоненькі ніжки на височезних модних платформах. Здавалося, зараз Даніела вособлювала собою саме торжество вуличного підворіття.

— Ах ти курва! — вирвалося в когось ззаду.

— Що-о-о?! — протяжно, ніби телиця з хліва, заревла дівуля. — Що ти сказала?

— Те, що чула, — голосно заявила Чілла. — Я ще раз кажу, що ти звичайна вулична курва.

Загримів об підлогу важкий стілець, через який спіткнулася знавісніла Даніела. Переберкицьнувся у повітрі безневинний вентилятор: ним напасниця хотіла поцілити в голову Чілли. Проте та прудко відскочила, й апарат полетів далі — прямісінько у вікно. На дзенькіт скла збігся переполошений персонал, однак у жіночій уже йшла справжня боротьба. Доведені до краю суперниці скубали одна одну за довгі пасма волосся, викрикували непристойності й погрози. Чілла зараз ладна була забити на місці цю гидку зміючку, в якої лише одне на умі — розбестити наївного хлопця, зробити його циніком і вуличним бидлом. Злість додавала Чіллі сили: удари так і сипалися на геть ошелешену спокусницю. Довго так тривати, звісно, не могло, тому, отримавши замашного ляпаса по лівій щоці, Даніела засурмила, неначе сигналізація на сусідньому митному складі.

Ендре витирав сльози. Від сміху, звичайно. Його двоє сусідів позатуляли долонями обличчя, аби не дражнити скривджену. Кілька жінок-глядачок досі трималися на поважній відстані від місця події, адже народна мудрість не радить розбороняти смаглявошкірих одноплемінниць, коли вони щось або когось не поділили між собою. Й оскільки предметом бойової суперечки виступала жива істота, для глядачів це було вельми небезпечно. Жінки мудро вичікували кінця поєдинку.

— Ой-йой-ой, за що?.. — ревіла Даніела. — За що це мені, питаюся? За те, що я лише зняла верхню одежу, а цей Братусь утік від мене, наче заєць?

— Ану не рюмсай мені! — гримнула на неї Чілла. — Ти хочеш сказати, що минулої ночі між вами нічого не було?

— Ой не було... — знову заголосила дівка.

“Яка ганьба на наші чоловічі голови!” — прошепотів на вухо Ґаборові Ендре і вже голосніше звернувся до двох молодих працівників:

— Мерщій відшукайте нам цього каплавухого кроля хоч би й з-під землі.

 

...Пал пручався щосили, але впертість йому зараз не допомогла. В той час як жінки розраджували побиту Даніелу, заінтриговані щойно почутою новиною товариші готували парубкові словесні тортури.

— А ось і наш герой! — урочисто оголосив глузій Ендре. — Так, так, друзі, не смійтеся. Перед вами стоїть доблесний заєць — представник сімейства гризунів, котрий чкурнув, ледве побачивши голе тіло дівчини. Можливо, панове, він почне нам зараз говорити, що ця руда кішка не припала йому до смаку. Легко припускаю це, адже кішки звикли ганятися за різними там мишами-полівками й пацючками на зразок нашого вуханя. І ось, коли вона його таки зловила й почала бавитися, він ганебно кладе шаблю в піхви й каже: “Ну бувай здорова, кицько; зараз уже дев’ята година вечора, а я, щоб ти знала, звик лягати спати з курми”. Ти визнаєш себе винним у боягузтві, Братусику?

— Пішли ви всі знаєте куди? — огризнувся той. — А тебе, Ендре, якщо такий допитливий, наступного разу я змушу потримати свічку.

— Я одного не можу второпати, — стурбовано встряв у розмову стародавній постачальник фірми Янчі. — Ти що, гусаре, дійсно злякався голої поцьки? Ні, це справді так?..

Народ у коридорі від реготу ледь не лягав на підлогу. Щойно розіграна п’єса мала бути вельми цікавою, тому що принаймні з десяток визнаних гумористів фірми заходилися влаштовувати Братусеві допит, пропускаючи по колу одні й ті самі фрази. При цьому голос у цих блазнів набирав неабиякої поважности.

— А то іншим разом, — радив хтось із них, — поклич, Пале, Ендре-бачія, який зробить за тебе все, як має бути...

 

Віднині роль Братуся у фірмі була визначена остаточно. Він робився ходячим персонажем, над яким дозволено збиткуватись усім, кому не ліньки. Дарма хлопець намагався тлумачити щось оточенню про свої вишукані смаки й уподобання щодо дівчат: все одно це до уваги більше не бралося. Вирок громадських суддів перегляду не підлягав. Палу судилося бути ексклюзивним публічним посміховиськом. Доти, звичайно, поки знайдеться інша жертва або попередня не виплутається якось сама з цієї халепи.

Чілла ж, навпаки, зажила цього дня не знаної досі пошани. З нею всі хотіли пити разом каву, виконувати виробничі завдання, шпетити на всі заставки начальство, фотографуватись і навіть повертатися з нею додому. Здавалось, до Чілли прихильно звертають свої голівки всі квіти в окрузі, а на підступницю Даніелу і собака сторожа лінувалась гавкнути.

У глибині душі Чілла раділа такому повороту подій. Вона воліла бачити свою симпатію осміяною, ніж обласканою руками чужої жінки. Совість озивалася до неї докорами сумління, тому що жіночий егоїзм — не найкраще із людських почуттів. Та вона не могла нічого із собою вдіяти, адже кожна жінка, ще й у віці, що не перейшов меж юности, є трохи власницею. Їй неодмінно хочеться заволодіти об’єктом своїх почуттів, поки не вгамується жадоба серця. А відтак поринути з ним у світ незнаний, прекрасний, далекий, туди, де, перефразовуючи відомий вислів, ніколи не розбиваються серця. Про те, що таких місць на землі, очевидно, дуже мало, Чілла таки здогадувалась. Однак гарячі промені любови, що рвалися до цього хлопця, були такими сліпучо-білими, що заступали собою геть усі проблиски здорового глузду.

 

ІІІ 

Події останніх днів усе ж зачепили вражену чоловічу гідність Братуся. Кілька разів він добряче погавкався зі своїми кривдниками, поливаючи їх добірною вуличною лайкою.

— Бачу, хлопче, ти ростеш на очах, — похвалив його слюсар Шані-бачі, ледве блимаючи осоловілими від гримучого коктейлю очима. А це означало, що до кінця робочого дня їхній шеф на роботі вже не з’явиться й підлеглі можуть байдикувати. Тим часом старий докинув: — Знаєш, не можу перетравити, коли хтось лізе тобі в душу.

— Еге ж, тобі лише поткнися, а потім від смороду віддаси дідькові душу, — вщипнув старого пияка Пал.

Почувши таке від Братуся, дід незадоволено насурмив брови. Он як, виявляється, цей шибеник з Гаванського житломасиву сприйняв його дружню бесіду. Старий пияк утер долонею беззубого рота й проплямкав:

— Дещо скажу тобі, хлопчику. Знаєш, колись і я був молодим та дотепним, але таким як ...як... а-а-а— апчххи-и-и-и!.. — розляглось довкола діда в радіусі півкілометра потужне чхання, наче удар плавцем стокілограмового сома з Тиси. Шані-бачі затопили патьоки сліз і слизу, однак він устиг докінчити: — ...але таким, як оце ти — ніколи!

Трикляте чхання вихопило із знезброєного запалого рота п’янички всього одне слово “нахабний”. Він, вочевидь, хотів приточити слівце до попередньої фрази, але було вже запізно. Із сказаного ним щойно виходило, що Шані-бачі все життя залишався недолугим підстарком.

Підступний Пал умить підхопив останню фразу, наче падаюче знамено, підніс його на доступну йому висоту глуму і вирушив, маючи ним, межи люди. Він, мов хлопчик-газетяр, вигукував у думці: “Остання новина! Остання новина! Дивіться всі й глузуйте з підстаркуватого дурного блазня, а не з мене!” Тепер уже товариство мало потішатися над беззубим бовдуром, а про недавню Палову пригоду годилося забути.

Витівка юного халамидника вдалася. Успіх надихнув цього шибайголову на нові пустощі. Він бавиться на комп’ютері, розкидує по кімнаті паперові літаки, підсипає у каву Дьєрдя соли, одне слово, блазнює від душі.

За цим заняттям його і заскочила Чілла.

— Ага, вже, бачу, оговтався! Плакатись рідній матусі більше не будеш? — натякнула вона на недавню чоловічу муштру в курилці.

— Ще чого! Хіба я якась там скиглива дівка?

— Про дівку ми вже одного разу чули, — посміхнулась Чілла. — А зараз ми послухаємо, що скаже Дьюрі про солону каву і Петі за свого розладнаного комп’ютера, не кажучи вже про прибиральницю.

— Ти, мабуть, жартуєш зі мною?

— Не маю такого наміру.

— Ти що, справді хочеш на мене накапати колегам? Благаю, не роби цього. Досить з мене вже насміхатися. Я вчиню все, що ти хочеш, тільки не розповідай іншим про мої забавки.

— Гаразд, — погодилася вона. — Тоді вип’єш зі мною кави в буфеті. Я запрошую.

Приручивши у такий спосіб цього інфантильного переростка, Чілла сподівалася завести з хлопцем розмову тет-а-тет, а може, згодом і шури-мури. “Мав би вже здогадатись, — думала вона. — Адже написано: хто має очі — бачить, хто має вуха — чує. Інший, розумніший зальотник, на його місці давно сам проявив би ініціативу. А тут — навпаки: про зближення мушу думати сама...”

У буфеті стояла невелика черга. Кавомани чекали на огрядну тіточку, яка набирала каву для своїх численних колег. Це був цілком звичний ритуал у такі передобідні години. Крім того, що був нудним, не всім він подобався і передусім — Братусеві. Тому він вирішив трохи розважитися на публіці.

— Що ви мені дасте, тітонько, за те, якщо я зараз вип’ю прилюдно усю вашу каву одним духом?

Літня жінка співчутливо скосувала на нього поверх окулярів, як на схибленого:

— Бачу, голубе, тобі точно не вистачає кількох клепок у голові. У моїй шкіряній сумці лежить чималий том бухгалтерських звітів. Як дам тобі ним по макітрі, то відлетиш звідси навіть без крил.

Але дурного Пала ніби вжалив здоровий кінський ґедзь — так йому пекло подратувати цю насуплену гладуху. Чілла інстинктивно смикнула його за рукав:

— Негайно припини знущатися над жінкою! Чим вона тобі завинила?

Але Братусь не реагував на Чіллині слова. Він був наче загіпнотизований загальною увагою черги.

— Чуєш, друже! — звернувся до нього один робітник. — Я ставлю три тисячі форинтів і ще тисячку на покриття витрат, якщо вип’єш усю каву без цукру і не переберкицьнешся. Згода? ...Тоді по руках.

Хлопець, не довго міркуючи, підморгнув чолов’язі на знак згоди. Побачивши таку дурість неприпнутого теляти, що стромляє голову в усі макітри, жіночки з черги розчаровано захитали головами, мовляв, теж знайшли, на чому битись об заклад. Але їхнього осуду молодик не слухав. Братусь бундючно сіпнувся до буфетної стойки і демонстративно перехилив величеньку склянку з кавою. Вицідивши під кліп ока темно-буру гірку рідину до останньої кавинки, він відійшов убік і поважно опустився на стілець.

Ще б пак, адже щойно він отримав три новенькі тисячки із зображенням короля Матяша, які приємно шелестіли у долонях. Навряд чи славетному монархові сподобалася б така витівка Братуся. Кажуть, він не дуже полюбляв тих, хто намарне хизується своїми здібностями. Але Братуся це не обходило. Він був задоволений собою і ні про що не хотів думати. Однак за якусь хвильку почав дивно ворушити губами, безпорадно озираючись на чергу. Мить — і його руку звела дика судома. Обличчя сполотніло, вії затріпотіли, ніби від вітру, а з рота й носа зафонтанували бридкі потоки.

Деякі глядачі заходилися справляти гучні реготи. Але Чіллі було не до сміху: нею затіпало незгірше від молодика. Вилетівши з черги, вона вхопила хлопця під пахви і чимдуж потягла до виходу, на свіже повітря. Тим часом невдаха-гравець і далі поливав бурим блювотинням білосніжну італійську кахельну плитку підлоги, зі смаком розмальовані стіни, а заодно й акуратні столики, виставлені аж до мармурових сходів.

— Божечку мій милий! — забідкалася буфетниця. — Такої ганьби тут я ще ніколи не зазнавала. Женіть цього “героя” втришиї з кафе і хай не забуде потім відшкодувати збитки.

— Авжеж, добрий легіник, — знайшлася товстуха. — Бачили? Ні, ви всі ж добре чули, яким шугаєм він перше клався. Ото й має, дурень, покару за своє хизування. Якби ж то він один зараз у Мадярщині такий нахабний був. До чого дійде сьогоднішня молодь, один лише Бог знає...

— Про гроші оце ви добре завважили, — озвався з черги робітник, власне, думаючи тільки про свій гаманець. — Зарвався троха парубійко із своїм заклбдом, це — факт. Доведеться відібрати в нього мої гроші, тому що це нечесна гра. Точно кажу вам. Бо ми не так з ним домовлялися.

Ці бурчання, такі характерні для ветхого діда, а не молодого дужого чоловіка, раптом перебив розпачливий зойк знадвору. То надривалася Чілла:

— Допоможіть, люди добрі! Йому потрібна допомога! Викличте хто-небудь “швидку”. Він увесь дрижить...

З кафе ніхто і не збирався виходити. Якісь вуличні перехожі зупинили першого-ліпшого пікапа, котрий домчав пару в пункт першої медичної допомоги на території сусіднього виробництва. Там блідого хлопця трохи відкачали, напоївши болезаспокійливим. Худа довга докторша звеліла Братусеві трохи полежати на стільцях у коридорі. Вірна Чілла увесь час не відходила від хлопця ні на ступник. Вона клопоталась біля нього ліпше, як біологічна мати, байдужа до рідного дитяти від самого народження. Чілла тримала його голову в себе на колінах і ніжно гладила неслухняні темні пасма густого волосся, немов хотіла вберегти від якогось злого духа.

— Дурнику ти мій упертий, похизуватись перед усіма хотів? Мене гадав здивувати? — допитувалася в нього розчулена молодичка.

Її довге й густе кольору чорного оксамиту волосся розсипалося пасмами по похилих плечах, закрило пружні груди, що високо надималися під темно-зеленим поло. Очі, набряклі від сліз, затягувала поволока. На неї почали звертати увагу чоловіки. В кутку перешіптувалися дівчата. Але вона зараз нікого не бачила й не чула, крім себе й хворого в неї на колінах. Чілла більше не в змозі була стримуватись. Почуття, яке рвалося на волю з грудей, топило гарячим воском її єство, підкорювало всі думки і поривання. Їй прагнулося зараз одного — аби він належав тільки їй. Одній. Це вже остаточно!

 

...Хлопця ще так ніхто й ніколи не цілував. У цьому поцілункові можна було розчинитись, наче грудочці цукру в гарячому напої. Він раптом пригадав народний поголос, що поцілунок смаглявої удвічі солодший...

Чілла була старшою за нього на якихось пару років. Можна сказати, ровесниця. Втім, у її почутті проявлялась і дивна дівоча цнотливість, не розгублена у шлюбі з чоловіком, і водночас пристрасть молодої жінки, що прокинулась несподівано поруч із Палом. А за мить з очей Чілли струменіла ніжність матері, яка, однак, здатна була вдатись і до сліпих ревнощів молодої коханки. Пал був приголомшений таким шаленим струмом почуттів і вмить забув про капосну каву, медпункт, роботу і свою недавню витівку. Він знову знечувся в її обіймах. Прийшовши до тями, рвучко сів і подивився на неї широко розплющеними очима.

— Послухай, але ж так не годиться. Маєш чоловіка, сина й маленьку дочку. Що, зрештою, скажуть люди? Мені легше, бо я вільний парубок. А в тебе є обов’язки, яких не так легко зректися.

— Мовчи, чуєш! Мовчи ж бо, мій дурнику, — затулила йому долонею вуста Чілла. — Я люблю тебе, розумієш! Люблю тебе... А решта все — не важливо...

 

IV

Вранці Чілла знайшла на своєму стільці тендітну рожеву троянду. На її пелюстках ясніли ще краплинки вранішньої роси з голубими переливами. “Як це справді мило з його боку”, — подумала вона на свого юного друга і ще дужче притисла квітку до грудей.

— Тут до тебе прийшли, — розтягуючи слова, оголосила з порога Даніела і, безпричинно хихотнувши, тут же додала: — Між іншим, це той самий пан, який приніс допіру оце дряпуче зілля.

Чілла як стій повалилася на стілець, випустивши троянду, що стала немилосердно колоти їй руки. Навіть не втямила, як у дверному отворі кімнати виросла дебела чоловіча постать.

— Ай-ай, ай-ай, — прицмокуючи язиком, протяг нежданий гість. — Видати, старим друзям у вас не дуже-то й раді.

40-річний чоловік говорив сущу правду. Чілла впізнала в ньому Аттілу, який невдало залицявся до неї кілька років тому. Але тоді вона рішуче відкинула його домагання, бо не відчувала потреби наслідувати на роботі моду на любасів. Якби ще мала до нього якісь взаємні почуття... А так — навіщо? Відповіддю Чілли стала ввічлива відмова. Отож, надутий на увесь жіночий народ, Аттіла подався за кордон у тривале відрядження... Згодом Чілла пішла у декретну відпустку, і про все до часу забулось. А зараз вона без особливого ентузіазму пригадувала останні службові новини. Та й було від чого впадати у меланхолію. Виявляється, цього самого Аттілу, яким зо два роки знехтувала була нерозважна підлегла, призначили першим заступником шефа. Воістину: не таланить у сердечних справах, пофортунить на ниві кар’єрній.

У будь-якій установі перші заступники намагаються сяяти зіркою чи не найпершої величини. Приховані бажання “замів” нерідко тлумачаться деякими улесливими підлеглими як справжні накази, навіть якщо не стосуються безпосередніх службових обов’язків. Жити в злагоді із замом мріє кожний, хто не цурається кар’єри й премій. А для цього треба було трохи знатися на закулісних службових інтригах і не цуратися жіночого флірту. Прагматичні красуні фірми час по час “здавали фортецю” замові-завойовнику, отримуючи ласку переможця не помічати щоденних запізнень, прогулів, довгих перекурів, походів у крамниці й ще багато різних пільг і малих привілеїв. Тому печаль гарненької Чілли була цілком зрозумілою, адже вона була чи не єдиною з-поміж молодих жінок у колективі, хто не поділяв ці негласні приписи жити за системою “трьох Пі”, себто грошей — пейнз, службовою проституцією і протекцією.

По хвилі мовчання, що затягувалася на тривалу паузу, Аттіла нагадав про себе:

— Ну що, наша ягідка так і буде ввесь час журитися? Випадком, не я став винуватцем переміни твого настрою?

Аттіла без особливого напруження міг угадувати думки Чілли. Робити це було зовсім неважко, бо простодушна Чілла ніколи не жила подвійним життям. Радість чи смуток проступали на її обличчі щиро, без прихованого лукавства. Коли чогось хотіла, говорила впрост, а небажання не обкладала, як інші, частоколом штучних люб’язностей. Усі знали, що Чілла натура відверта й незалежна. Своїм нахилам вона слідувала майже неухильно. От і зараз Чілла мовчки перехопила розкішне оксамитне волосся в тугий вузол і без жодних пояснень рушила в бухгалтерію до подружок.

Спантеличений гість глипав їй услід, раз по раз переводячи погляд з Чілли на сиротливо залишену троянду. Це було в його очах якимсь глупством, недоречністю в стосунках, у тому числі й ієрархічних, коли його чоловіча гідність не мала жодного впливу на молоду жінку, тим більше — підлеглу. Зрештою, Аттіла не вигадав нічого ліпшого, як передати покинуту троянду одній практикантці, що несподівано вихопилась назустріч шефові з дверей відділу комп’ютерної графіки.

Наступного дня Аттіла повторив учорашній маневр з квіткою. Тільки замість рожевої на Чіллиному стільці з’явилась троянда багряна. Двом напарницям незговірливої підлеглої галантний “зам” лишив по дорогому морозиву “Маґнум”. Однак це не допомагало. Чілла вперто уникала зустрічі з Аттілою, а наприкінці робочого дня ледве встигла вислизнути від нього. Дарма “зам” красномовно кивав підлеглій зі свого темно-вишневого “пежо”. Даремно подружка Андреа постукувала собі пальцем біля скроні, напучуючи нерозумну Чіллу. Бо думки молодої смаглявки безупину летіли вслід за Братусем, який хоч і цурався її, відмагаючись порожніми обіцянками, проте був миліший серцю Чілли. Хлопцеві ж було невтямки, що він крає його на дрібні кавалочки, вигадуючи собі різні парубочі забавки з друзями-акселератами.

Учора, скажімо, йому конче закортіло пограти у футбол замість того, аби піти на рандеву. “Нехай”, — терпляче погоджувалася Чілла. Сьогодні він згадав про якесь авторалі на пустищі. Що ж, вона може змиритися й цього разу. Але попереду йшли вихідні. “Може, — думала наївна Чілла, — мені пощастить затягти цього бевзя в парк, куди я можу прийти гуляти з дітьми”. Де там! Пал уже зранку нахвалявся, що, не знати звідки поставши, давній друг-нерозлийвода бере його з собою в автоподорож до Амстердама.

— Та схаменися вже, дурню! — мало не волала до його непевного сумління Чілла. — Хіба можна бути таким товстошкірим? Дивитись не можу на таких, як ти. Доправди маємо пепсі-ґенерейшн.

— Хвилиночку, мадам! — запротестував цей звабливий переросток. — Із друзями я, буваю, волочуся. Від пригод часом справді чманію. Й що? Ти вважаєш, що так чинять лише ті, в кого під “капотом” вітер свище? Помиляєшся, моя шоколадна королево, бо ревнуєш. Еге ж! Думаєш, від нічних перегонів у мене геть звітріла сіра речовина, а під “кожухом” зовсім заглух движок і не озивається на теплі почуття? Ти мене зовсім не знаєш, кралечко. А пепсі, до речі, я по-справжньому не жлуктив ніколи. “Пепсі” взагалі образливе слово для нашої тусівки. Для мене існує на віки-вічні лише кока-кола! У-у-у!..

— Один чорт! — глухо огризнулась Чілла. — У вашій компанії всі якісь пришелепкуваті.

Юний лобуряка, сказати по щирості, був не зовсім відвертим із Чіллою. Він, звичайно, не прохопився жодним словом про те, як одного ще не пізнього вечора, вештаючись із камарадами “Дуна-плазом”, уподобав собі струнку дівчинку-брюнетку з акуратно підрізаним чубчиком. Причому, змірявши дівчину на око, зальотник зрозумів, що вона майже не поступається йому зростом.

Так, так: 186 сантиметрів, подумав собі Палко, це вам не абищо! Він майже відразу перестав помічати все довкола, гарячково думаючи над тим, як би загарпунити цю юну русалку.

Отож, коли вона випадково запливла з подружкою в найближчу піцерію, тут же в “Плазі”, манірно вигинаючи стегнами, Братусь із трьома товаришами зайняли сусідній столик. Не довго розмірковуючи, хитрун почав кидати на дівчину соромливі погляди. Він прикинувся таким собі хлопчиком-бояжком із глухого присілка, розгубленим телепнем, що часто-часто моргає розкішно-довгими чорними віями. Тим часом інші бешкетники принишкли, ніби по команді.

Виверт-наживка спрацював. На обличчі незнайомої бейбі — на вигляд їй можна було дати літ 17-18 — з’явився щирий подив, затим — участь, навіть якесь поблажливе сестринське спочуття, а потім — і зацікавлення, що поступово виростало з усвідомлення впевнености в своїх дівочих чарах. Лише переможцем цього вечора, правдивим тріумфатором почувався таки Пал. Проте йому вистачило кмітливости не розкривати свої козирі.

Удвох вони проблукали того вечора, взявшись за руки, наче закохані, по всіх імовірних закапелках цієї сучасної оази західної мас-культури. Насамкінець фантастичної прогулянки Барбара милостиво дозволила цмокнути себе в щоку...

 

— Хоробрим і кмітливим — гіп-гіп...

— Ура! Ура! Ура!.. — гаркнули на всю силу своїх прокурених легенів вірні змовники-друзі за сигналом свого щасливого ватага, розбігаючись пізно ввечері по домівках.

“Отак-то, — задоволено потирав собі руки Пал, — це вам, йолопи, не баранку крутити й зазирати попід спідниці молодших сестричок!”

Роль спокусника вочевидь припала йому до смаку. Він ще й ще подумки вертався до кумедного епізоду їхнього знайомства й вихваляв себе за спритність. Тим часом його було введено в страшну оману, тому що в пастку потрапила не жертва, як гадалося напочатку, а сам мисливець. Буквально вже на третій день спільного знайомства Барбі висунула драконівську вимогу як запоруку їхньої подальшої дружби. Хлопця зобов’язували придбати дороге спортивне взуття ціною щонайменше у 200 доларів при такій самій місячній зарплаті Пала для його нової пасії.

Такого підлого віроломства й огидного гендлярства, предметом якого стала взаємна приязнь, Пал аж ніяк не сподівався. У присутності дівчини, що вимагала авансу за ще не надані втіхи, хлопець почувався як риба, пожбурена на розпечений сонцем пісок. Причому їй навіть не дали потріпатись, а підхопили за зябра й немилосердно гепнули об бетонну стіну вимоги. Такою несподіваною виявилася розплата за спробу крокувати звивистою стежкою двоєдушности.

З побачення — другого й останнього — хлопець вертав, нагадуючи варену рибу-тріску. Осипалися, наче суха луска, такі заманливі ще позавчора ілюзії. Розпадались райдужні плани. Він ошукав сам себе. Бідолашна Чілла! Вона, певно, дуже страждала б, довідавшись про його спроби зректися її любови. Адже, на відміну від Барбі, Чілла не брала, а віддавала найдорожче, що в неї було, — своє кохання, навіть ладна була запропонувати саму себе, тому що справжня любов, у її уявленні, ніколи не торгується. Їй не треба було матеріальних доказів прихильности. Любов вища за це, адже вона — самодостатня. Закоханий не відбирає — він дарує.

Збентежений Пал ловив уривки своїх замулених зрадою думок, намагаючись стулити їх докупи, але, за звичкою телемана, не міг утримати їх у логічній послідовності бодай на хвилину. Дуже вже швидко перемикались події останніх днів у нього в голові. Либонь, не вистачало якогось важільця чи кнопки, аби зафіксувати їх у легкозрозумілому положенні. Цим важелем у молодої людини могла стати лише воля. Адже вона зосереджує на бажаному предметі розмови, мислення і концентрує на меті. Воля, нарешті, змушує людину до відповідальних учинків. Та, судячи з усього, процес змужніння хлопця дещо затягувався...

 

V 

Братусь понуро сидів в автобусі, машинально покусуючи чорні від бруду нігті. Ще одна шкідлива звичка маленьких хлопчиків, із якою вони довго не хочуть розлучатися. Він не звернув увагу на те, що хтось дивно вовтузиться на задніх сидіннях.

Надворі була вже глуха ніч. Салон автобуса спорожнів. Крім Пала, кудись іще їхали два підозрілі темні типи. Один із них, грізно похитуючись, підвівся й вирушив у бік хлопця. Пика незнайомця безпричинно вишкірилась. Очевидно, таким, не надто люб’язним, мав стати ритуал вітання. За інших обставин Братусь точно не втримався б від якоїсь дошкульної шпильки на адресу п’яного. Однак зараз парубка зраджувало почуття гумору. Натомість на нього напав якийсь незбагненний страх.

А здорованеві з темними вилицями, що круто випиналися під натягненою спітнілою шкірою, роблячи ще глибшими і зловіснішими очні впадини, здавалося, цього лише й треба — деморалізувати жертву. Немилосердо лаючись, він зі своїм худорлявим компаньйоном підскочив до зіщуленого від страху Братуся і заходився методично його лупцювати. Кулаки нападників були обгорнуті товстою тканиною, либонь для того, щоб бідолаха не мав багато синців.

Та забіяки не врахували однієї обставини, що стала визначальною в нічному поєдинку: автобус перетнув межу рідного Братусевого району. Це додало йому снаги затято відбиватись од напасників.

Аж ось і кінцева зупинка. На допомогу хлопцеві поспішив водій з монтировкою для шин. Гаркання розлючених пельок, глухі удари кулаків, дикий розліт нижніх кінцівок, мигтіння спотворених тіней на забризканих слиною й плямами крови вікнах автобуса привабили вуличну шпану з найближчого підворіття.

На щастя, хтось із цієї публіки впізнав Пала. Залунав радісний бойовий клич. Боротьба вступила в нову фазу...

За добрих півгодини бійки автобусні декорації поступово змінились на вбогу оздобу покинутого дитячого майданчика. Підсліпуватий ряд вуличних ламп на низеньких стовпах з облупленою сірою фарбою був далеченько, тому майданчик поринув у непроглядний нічний морок. У глибині покинутого плацу під пильним наглядом голено-чубатої братії поставали кружка герої нічної пригоди.

Підбадьорений підтримкою знайомих шибайголів, Пал для годиться поторсав забите плече і, з силою чвиркнувши крізь зуби згустком мутно-рожевої слини, рішуче підійшов до незнайомців.

— А зараз, туди твою матір, ти мені розповіси, й ти також, — штовхнув він у груди кучерявого кремезного цигана, гнівно зиркнувши на простоволосого з лискучою, ніби намащеною смальцем, шевелюрою, — якого дідька ви причепилися до мене в автобусі?

— Не твоє діло, цуцику, — зухвало відрубав кучерявець. — Не чинися надто великим легенем, бо я добре знаю тутешніх “паханів”. Проти них ви — тільки вулична дрібнота. Ви нам усе одно нічого не зробите, бодай вас і багато.

— З ким він там якшається? — майже водночас вигукнуло кілька роздратованих голосів.

Кошлатий заручник пихато назвав одне відоме, як йому здавалось, ім’я, чим викликав гучний сміх і улюлюкання строкатої юрби.

— Твій так званий авторитет, щоб ти знав, зараз пере смердючі шкарпетки своїм однокамерникам в апартаментах на Козьма-утса. Можеш не сіпатися, його камеру добре стережуть, — мовив Мікі з претензією на ватага компанії. — А за таку зухвалу відповідь для початку я пустив би тобі трохи солоної юшки з носа.

— Пожди, не гарячкуй, — зупинив його кровожерні поривання Братусь. — Хай все-таки розповість, хто напоумив його зчинити бійку в автобусі.

— Не чіпляйтесь до хлопа, — раптом озвавсь високий поплічник кучерявого. — Як на те пішло, то тобі треба мати справу зі мною, хлопче, бо я Чіллин чоловік...

— Невже Фері? — зблід Пал.

Кучерявий потвердив. Тим часом його товариш упевнено заявив:

— Це я намовив Кароя піти сьогодні зі мною. Ми вислідили тебе, коли ти повертався від отої шилихвостки. Нині Чілла втекла з дому, а я поклявся, що неодмінно помщусь кривдникові.

— А з чого ти взяв, що ним можу бути я?

— Такі речі для циган не є надто великою складністю. На вулиці завжди вештається без діла сила-силенна циганчуків, які за дрібну винагороду можуть довідатися про який завгодно секрет.

— Але чому ж вона втекла? — все ще дивувався парубок.

— Оце я й хотів запитати в тебе, люб’язний мій “шваґрику”.

Ференц зробив рух назустріч Братусеві, маючи на меті поплескати його по плечі. Але той відхилився, не ймучи віри показній щирості переможеного супротивника.

— Давай обійдемося без фамільярностей. Я згодний забути все, що сталося між нами сьогодні, — примирливо почав Пал, — якщо...

— Що таке? — іронічно перепитав Ференц.

— ...якщо ти не будеш мордувати її підозрами, — докінчив хлопець.

— Он воно як! Ми вже й про чоловікові підозри знаємо. Чи ти чув, братку? — з ревнивим вогнем у каламутних очах звернувся Ференц до свого супутника. — Виходить, про мої родинні справи вже шумлять гаї й діброви?

— Тільки не дуже сіпайся, приятелю, — попередив його з темряви здоровань Мікі. — Все-таки не забувай, що умови сьогоднішньої гри диктуємо ми. Будеш багато розводитись на тему враженого чоловічого самолюбства, то скуштуєш ось цього, о! — показав він свого важелезного кулака.

— Не треба мене залякувати, — ображено буркнув Чіллин чоловік. — Я добре знаю свої права й нікому не дозволю себе обдурювати. Зрештою, існує закон...

Почувши останні слова цього законослухняного громадянина, який годину тому поводився як справжній розбійник, юрба надсадно загоготала.

— Можеш бурчати, скільки душі завгодно, цімборе, — крикнув йому крізь нестихаюче іржання вуличного юрмиська Мікі. — Тут ти все одно сторона програшна, і якщо хочеш знати, то й — удома. Через це мені просто шкода тебе лупцювати. Пустіть їх, хлопці, хай собі котяться під три чорти, коли Братусь не має вже що їм сказати. Все таки маєш? —іронічно посміхаючись, він став упівоберта до Пала. — Тоді — прошу! Якщо інформація надто конфіденційна, ми позатуляємо вуха затичками. Але дивись, небораче, аби цей Отелло на прощання не заїхав тобі у мушлю.

Пал і справді трохи нерішуче переступав з ноги на ногу. Він не наважився при всіх уголос висловити свої думки, адже, що не кажи, мова йшла про Чіллу. Тому він відкликав убік Ференца: “Хочу, аби ти знав, що в тебе порядна дружина. Між нами нічого не було”.

Після цих слів вони мирно розійшлися.

 

Настали тривожні дні для усіх учасників невдалого любовного трикутника. Найважче почувалася Чілла, адже її переслідували одразу два демони — невблаганний дух ревнощів в особі чоловіка і причепа-зам, котрий будь-що хотів домогтись прихильности вродливої молодиці. Як на те, предмет її сердечних уподобань Братусь цілком занурився в себе, став відлюдькуватий, неговіркий. А недавня нічна пригода зробила його ще й не в міру обережним. Усього цього, звичайно, не могла знати Чілла, бо вона переховувалась у родичів, полишивши дітей на сестер. Кілька днів вона взагалі ніде не показувалась. Колегам переказала, що змушена сидіти на лікарняному, аби не шукали.

Ференц теж чогось вичікував. Зранку до вечора втуплювався в телевізор. Не тягло його навіть на їжу.

Загальне заціпеніння тривало днів з десять. Першими стямилися діти. Під наглядом вимогливих тіток, без матері, вони почувалися незатишно. Терпець Чіллиних батьків теж ось-ось мав урватись. Незадоволені погляди свідчили про це надто красномовно. Отже, треба було діяти. Тому після деяких роздумів Чілла вирішила все-таки вийти на роботу, забрати від матері дітей і повернутися до чоловіка.

У понеділок, уже присмерком, Чілла прийшла додому, знайшовши порожню квартиру. Ференц десь пропадав. Не було його й наступного дня й навіть у середу. Притягся напідпитку аж у четвер пізно ввечері.

— Де був? — вичікувально глянула на нього Чілла.

— У коханки, звісно, — весело мугикнув Ференц.

Це була неправда, тому що молодий ром їздив кудись ген у глухе село до родичів за порадою. Розмова з ними лише зміцнила в ньому бажання помститись. Але справжніх своїх намірів він видавати не хотів.

— Ну, то й як, сподобалось? —ламким голосом, що вже геть перейшов на шепіт, запитала законна дружина.

— Та нічого нібито; цікаве дівча. Головне — дуже прагло мені догодити,— прибрехав чоловік, не змигнувши оком, щоб дужче завести дружину.

Чіллі, що за всіх обставин звикла говорити правду, чоловікові слова лягли на душу важким млиновим каменем. Вона впала на ліжко, щоб приглушити подушкою ридання.

“Нехай собі плаче, — тішився в душі злорадний Ференц, — своїми запізнілими сльозами вона й мені зволожить душу. Хіба не досить намучився я за оці дні? Та Фері-бачі терплячий, — думав він про себе в третій особі, — бо вірить, що настане і його щасна година. А тоді він уже помститься сповна!”

Недовго й довелось чекати такої нагоди.

Назавтра близько полудня на вулиці до безробітного Ференца підбіг знайомий пацан-нишпорка і запросив гроші на забавку.

— А стусана межи ребра не хочеш випадком? — визвірився на нього розлючений чолов’яга. — Тікай звідси, хлопче, і більш не сердь мене. Минулого разу хіба не отримав свою нагороду? Ти що, за повного йолопа мене маєш?

— Дядечку, дядечку! — змінив платівку циганчук. — Там за вашою дружиною гарно одягнений ґаджьо ( себто мовою циган-лаварів — чужий, білий, — Авт.) тягається. Я навіть авто його бачив: темно-вишневе таке “пежо”, ось! То що, дасте мені зо дві сотні на гральний автомат?

— Самому б хто подав, — насупився Ференц; проте гроші малому таки відлічив кругленькими важкими двокольоровими монетами по 100 форинтів, зроблених із білого й жовтого металу. Зойкнувши від нежданого щастя, малий затис гроші й чимдуж побіг до корчми, що на розі вулиць Іллейша й Шандора Корані, щоб під кліп ока просадити їх у корчемному автоматі.

Тим часом ревнивий Чіллин чоловік злодійкувато розглянувся, чи, бува, хто не підслухав їхньої розмови, і похапцем подався додому. За стінами власної хати, де його ніхто не бачив, він міг скинути з себе подобу непроникности. Незважаючи на твердий намір будь-що покарати зло, чолов’яга все-таки вагався, що його, зрештою, робити. Невже його дружина справді стала пропащою жінкою? Та не може цього бути! Про це навіть отой сисунець Пал казав. Чого б він не мав йому вірити? Але чому вона дозволяє іншим мужикам волочитись за собою, ось питання! Значить, і вона не без гріха. Яка все-таки ганьба! Над ним досхочу потішатиметься вся ромська округа. Терпіти таке ще гірше, ніж зносити удари ворогів.

У цю мить в ньому на повний голос заговорила гаряча кров предків. У таких випадках старі казали, що закривавлене лезо ножа найкраще повертає честь зганьбленому чоловікові. “Годі телитися!”— звівся він з табурета. Ференц добре знав, що потрібно чинити. У голові в нього швидко зрів план помсти. Відтепер усе повинно прийти в рух. Зараз його вже ніщо не стримувало від того, щоб спрямувати справедливу кару на голови винних.

 

VI

...Якимось шостим почуттям, либонь, знову включилася ревність, месник відчув, що з безлічі парковок поблизу високого бетонного паркану Чіллин зам уподобав собі саме цю стоянку під розлогим могутнім платаном, що, здавалось, розкинув своє віття на півстадіона. Все правильно: Аттіла не любив паритись у розпеченій за цілий день сонцем машині. А ось і вона — мирно спочиває собі на краю бетонного плацу. Не вагаючись жодної хвилі, ревнивець люто попрорізував заздалегідь нагостреним саморобним ножем з ресорної сталі всі чотири шини. Аттіла дуже пишався ними — були вони широченькі, з добрими протекторами і майже нові. За такі й не шкода було заплатити, хвалили його друзі.

Однак Ференца не задовільнив цей незначий, як він собі гадав, акт відплати. Лаючись, він розбив на машині Чіллиного шефа ще й лобове скло.

— За злочином і кара! — хижо зблиснули очі Ференца, коли він ховав свого загнутого ножа. — Але це тільки початок...

Наприкінці робочого дня Аттіла, що й думки не припускав про брутальну наругу над своєю імпортною красунею, покликав у кабінет Чіллу. Зам навмисне відпустив секретарку раніше, аби його менше турбували, а Чіллу попрохав навести лад із паперами перед, як він сказав, завтрашньою квартальною нарадою. Згодом і сам приєднався до цієї досить марудної роботи. Деякий час вони мовчки порпались у товстелезних теках-томах, спішно наводили марафет на полицях, але думки молодого заступника, звісно, крутилися десь-інде.

— Люблю, коли ти біля мене, — раптом без жодного вступу зізнавсь Аттіла. — Ти навіюєш на мене спокій і ще — бажання пригорнути до себе. В тебе подібного не виникає?

— Облиш, — сухо зупинила його Чілла. — Ти знаєш, що я цього не люблю. Якщо тобі й цього замало, то кричатиму щосили, коли зробиш бодай найменшу спробу наблизитись до мене. Попереджаю, щоб знав. На всяк випадок.

— О! Ти можеш заінтригувати своїм виглядом кого завгодно, — з цікавістю подивився на грізне Чіллине обличчя Аттіла. — Проте на відміну від решти, я не так легко відступаю, й ти це також повинна знати, — самовпевнено посміхнувся він.

І з цими словами Аттіла спокійнісінько підійшов до настороженої Чілли й зазирнув їй в очі, поклавши руки на майже дівочу талію.

— Чілло! Мила моя Чіллочко! Тобі так подобається бути впертою дівчинкою і не помічати того, що ти вже давно підросла. Ти пручаєшся, бо, можливо, не хочеш помічати правди. Стань уже, врешті, дорослою й послухай мене хоч трошки. Все дуже серйозно. Мені дедалі важче стримувати свої почуття. Ти цього не бажаєш знати, я все бачу, еге ж. А ми так чудово могли б ладнати одне з одним. Лиш уяви собі, якого щастя позбуваєшся. Зараз у мене є всі можливості змінити твоє життя на краще. Ти будеш наближена до свого шефа з усіма приємними наслідками, які випливають із цього. Чого ще може бажати молода жінка в твоєму стані? Знаєш, якими завидющими очима зиркають на тебе подруги? Не хочеш знати?.. Але я це бачив. Так, так, моя люба. Багато з них хочуть опинитись на твоєму місці. Невже ти цього не розумієш? Хіба так важко бодай іноді виявити трохи вдячности?..

— Відпусти мене, — стомлено мовила Чілла. — Ти пропонуєш мені те, на що я ніколи не дам своєї згоди. Моє серце й без того ледве жевріє в попелі розчарувань, а ти хочеш спалити його дощенту. Ні, ні... Це вже занадто. Не змушуй мене погано думати ще й про тебе. Будь ласка, ощаслив котрусь із моїх подруг, як вони цього хочуть, а про мене забудь, бо я не та Чілла, що потрібна тобі. Прощавай!..

Рвучко повернувшись, вона вивільнилася з ослаблих обіймів Аттіли. Він поривався щось сказати, та не спромігсь, приголомшений невдачею. Та й що тут, власне, додаси? Втім, він завжди мав себе за людину діяльну. Під тонкою модною сорочкою в нього ефектно вигравали міцні м’язи спортсмена, налаштованого на боротьбу; більше того — на перемогу! До нього щоразу промовисто озивалася його чоловіча сила, то чого ж не спробувати ще раз?

За якусь мить Аттіла пружним кроком уже наздоганяв Чіллу.

Ференц тим часом пробрався на прохідну. Знуджений сторож тільки посилив його підозри, заявивши, що не бачив ще, аби молоденька Ференцова дружина виходила за межі відомчої території, хоча майже всі працівники фірми порозбрідалися вже по домівках.

— Ото заходь усередину та й чекай на свою благовірну, якщо вже так тобі припекло, — співчутливо запропонував вахтер-бачі.

Ференцу цього лише було й треба. Якою ж виявилася його лють, коли він побачив у коридорі установи свою Чіллу в обіймах чужого чолов’яги, котрий, проте, даремно силкувався її втримати.

Але ревниве шаленство геть засліпило Ференца. Він витлумачив побачену сцену з точністю до навпаки. Невже це любас його дружини? Не тямлячи себе з люти, Фері кинувся з ножем на суперника.

Зчинилася жахлива бійка. Недавній наліт на розгубленого парубійка видавався сущою абищицею в порівнянні з цим. На очах перестрашеної на смерть Чілли зчепились два дужі самці. В одному з них нуртувала гаряча кров Гіндустану, а в іншому прокинулась несамовита дикість азійських племен, яку пронесли в собі його предки-кочівники аж до величних мурів Вічного Міста. Тому переможець у цій борні довго не міг визначитися. Це стало зрозуміло після того, як Аттілі пощастило вибити з рук Ференца його смертельне знаряддя. У цю хвилину кожний міг покладатись лише на власні спритність і бійцівський хист. Таким чином, шанси на перемогу в обох сторін приблизно зрівноважувалися.

Та ось на вході з’явились троє дебелих хлопців з відомчої охорони, яких покликав сторож, завваживши, що в офісі коїться бозна-який розгардіяш. Молодики враз скрутили непроханого гостя і ще, як кажуть, теплим передали в руки районного правосуддя.

 

Судове засідання в справі замаху на життя людини без обставин, які збільшують провину, а також учиненого дебошу із завданням майнової шкоди потерпілому відбулося лише пізньої осени. Процес, утім, проходив вельми бучно й нагадував велике сільське весілля, стільки в ньому було неповторного народного колориту.

Із самого початку зал умовно ділився на два недружні табори. З одного боку за підсудного вболівали родичі й численні прихильники Ференца, з іншого — майже той самий склад публіки, але на боці скривдженої Чілли. Співчутливцями можна було вважати і її товаришів по службі.

Найбільше моральне навантаження лягало на суддю. Річ у тім, що майже кожне запитання прокурора й виступи адвокатів коментувалися голосними викриками і навіть ледь замаскованими погрозами із залу.

Якась буйна голова після чергового спічу прокурора волала:

— Ми не дамо себе обдурити! Чому на бідолашного хлопця хочуть навісити всіх дохлих собак і навіть кішок? Та вони підкупили правосуддя! Геть адвоката, який лише сприяє обвинувачеві! Ганьба судді! Ми будемо захищати родинну честь в іншому місці!..

На протилежному кінці зали знявся гомін невдоволення. Суддя щосили закалатав у дзвоник. Та даремно. Гамір лише посилився. Перебіг судового процесу на якийсь час було паралізовано. Суддя не мав іншого виходу, як оголосити технічну перерву до винесення кінцевого рішення.

Численна смаглочола публіка довго мордувалася від нетерплячки в коридорі, поки один із служителів установи запросив усіх до залу засідань. Та не встигли присутні повсідатися, як оголосили про наближення суддів. Відтак, починаючи з самого початку засідання й до кінця заключної фази процесу, вони навстоячки слухали вирок. Згідно з постановою суду, Ференца ховали на кілька літ у в’язницю. Залицяльник Чілли відбувся незначним судовим штрафом.

Невдоволена публіка гула, наче порушений полонинським ведмедем вулик. Численна Ференцова рідня відкрито бунтувала. Ремствування сторін згодом вихлюпнулось і на вулицю. У прихильників ромських кланів Капулетті й Монтеккі очі налились багрянистим вогнем. З уст раз по раз зривалася брутальна лайка. На темній шкірі деяких чоловіків од великого нервового напруження заблищали великі краплини поту. Загальне хвилювання передавалося й жінкам. Достатньо було нікчемної іскри, щоб у цьому наелектризованому натовпі спалахнуло полум’я такої сили, яке не збили б наразі всеньким гарнізоном пожежників.

Вчуваючи непереливки, батьки завбачливо сховали Чіллу за широкі спини стриєчних та вуйківських синів, а між ними — ще й онучатих племінників, що й так пленталися без діла. У цьому живому частоколі юнацьких тіл налякана молодиця посунула геть від вибухонебезпечного місця. Десь осторонь на тротуарі її боязко проводжав очима не менш наляканий Аполлончик-Братусь.

— Невже, невже ти не зрозумів досі, що жінку ніщо не може зупинити, коли вона кохає? — кинулась до нього з риданнями Чілла.

У цю хвилину її врода зблиснула новими гранями, немов коштовний камінець, котрий потрапив у яскравий струмінь світла. Пал витягся, наче по команді “Струнко!”, ціпеніючи з жаху, але опісля все-таки наважився пригорнути до себе морально знесилену жінку. Її сестри зачаровано дивились на цю дивну пару й навіть у думці не припускали засуджувати їх. Молоді брати, дядьки й дядини, огрядні свашки й тоненькі своячки також замилувано споглядали цю швидкоплинну ідилію.

Хтозна, можливо, вона помилялася в цю хвилину, адже цього за всіма існуючими родинними приписами чинити було не слід. Але поблажливі погляди старших ніби говорили самі за себе, мовляв, нехай дитя розважиться — скільки там у житті тих радощів? Та їх і не видно майже: суцільна смуга тривог і буднів. Буднів і тривог...

До батька Чілли підбігло незнайоме хлопченя й тицьнуло в пухку долоню дядька якийсь папірець. На ньому було хапливо надряпано всього два слова: “Я помщусь!”

— Зять!..— сполотніло зажурене обличчя тестя. — Я ніколи не думав, що він здатний учинити злочин. Гей, стара! Готуймо мерщій викуп. Мій покійний дід казав, що коли образу не випадає змити кров’ю, то це зробить золото.

...Увечері до зятевої рідні побіг гонець із цією звісткою. Задля щастя своєї дочки старий батько пустив по колу знайомих та близьких свій крислатий чорний капелюх.

 

У купе потяга з маленькою дитиною на руках сидить вродлива молода жінка. Півторарічне дитя пручається, верещить, старший братик гримасує біля нього, а мати, дивлячись на них, нишком утирає сльози.

— Плач, доню, плач, — приказує-примовляє стара циганка, що сидить поруч. — Тітка Жужа лікувала й не такі сердечні рани. Та хіба тобі не однаково, який має бути чоловік? Усі вони на одну подобу й одного лише хочуть. Найбільше ж — утіх, ну й покірности, атож. А як на мене, головне, щоб шанував, доглядав і гроші давав. Бач, на кого ти проміняла свого судженого — на жовтодзьобого дурисвіта, який і пальцем не кивнув, аби ти була з ним щасливою. Видиш, доню, в нас, циган, Бог — це найперше Любов, почуття. Ми любимось, народжуємо в коханні дітей, і хоч би скільки було, не зрікаємось їх. А в цих замість Бога — розум, а ще гроші й незрозумілі приписи моралі. Їхні дівчата не всі й дітей хочуть мати, бо вже наперед знають, що не будуть їх любити. Якщо з-поміж нас хтось палко кохає, роми не засуджують його, усвідомлюючи, що любов — над панами пан... Плач, доню, плач, — навіює стара циганка. Ти — жінка й маєш до ранкової зорі виплакати горе. А доти поспіє вже зілля тітки Жужі, й ти забудеш про своє розчарування...

 

Кому відомі балади про троянди кохання, той остерігається їхніх колючих шипів, що завдають прикрих болісно-солодких ран.

Але лихо тому, хто схоче силоміць вирвати їх із понівечених коханням грудей. Рана лише запливе кров’ю, а мозок заповнить порожнеча.

Любов священна і недоторканна для знахарів.

Любов незнищенна.