Борис Лазаревський
ТЕМНА НІЧ
З російської переклала Наталія Савчук (м. Рівне)
Ще звечора на червоному тлі неба збиралися густі, як дим лісової пожежі, хмари і затягнули увесь горизонт моря.
Костянтинівська батарея ніби прикрилась темно-синім ворком, що конусом простягнувся серед братських могилок.
Цієї ночі нашому міноносцю випадав похід, та не бойовий: терміново треба було доправити Наморсі* із Севастополя до Одеси.
————
* Начальника морських сил.
Я прийшов зі свого берегового помешкання, щойно спустили прапор. В кают-компанії ще нікого не було. Непорушно горів червоний електричний ліхтар перед образом Миколи-угодника. Хтось поклав до кіота дерев’яний восьмиконечний почорнілий хрест: раніше його тут не було… Такі хрести вкладають до рук покійника.
В іншому кутку прилаштовано невеличку шафу з червоного дерева. Тут зберігався зошит-альбом, де кожен із офіцерів міг написати все, що йому заманеться.
Я взяв зошит, перегорнув кілька білих сторінок і натрапив на єдиний, написаний із глибоким почуттям, вірш невідомого автора.
Він просив Господа дати йому сили, а якщо випаде доля загинути від руки сліпого безумця – прийняти смерть спокійно, не дати можливості потішитись убивці страхом жертви вечірньої…
Це було восени 1917 року, коли більшовизм ще не запалав пожежею, та кілька офіцерів уже загинули, і саме з мінної бригади…
Я прочитав ще раз вірш і замислився.
Внизу прокручували машину: від роботи турбіни увесь міноносець гудів і двигтів, як живий організм.
Поклавши альбом на місце, я поглянув на годинник і побачив, що до відходу лишилося ще чотири години.
Запалив цигарку і знову зійшов на берег. На камені, біля пристані, сиділи в шинелях, накинутих на плечі, два матроси. Один з них попросив припалити, а потім сказав:
— От, ви як письменник, поясніть, будь ласка, що то за знак такий: знайшов я на березі мокрий хрест – море його викинуло… Пан старший офіцер взяли його в кают-компанію і під образ поклали…
Я подумав і відповів:
— Не знаю…
Здається, прізвище матроса було Гусліков чи щось таке.
Той, котрий сидів поруч на камені, промовив:
— Ма’, скоро помреш…
Вечірні сутінки не давали змоги розгледіти не лише виразів облич, а й самих матросів, та я раптом відчув, як моторошно стало цьому Гуслікову і почув, як ображено, перелякано й хрипко забринів його голос:
— Якщо я йду до шпиталю, то лікар признав у мене хворі нирки, а від цього не вмирають…
Помовчали.
Перегодя Гусліков знову запитав мене тим же особливим, приреченим голосом:
— А що б ви сказали на такий мій сон, ніби я вбив свого командира, колишнього? …
— Може, у вас давня неприязнь до нього – от і наснилось.
— Та ні, хай Господь милує, — швиденько спохватився матрос – вони були для нас добрі і є добрі…
— Всі добрі, — прорік його сусід звичайним голосом, та вловлювалось у звуках цих слів щось таке, від чого стало моторошно й гидко до блювоти, ніби весело заговорив професійний кат.
Захотілось швидше піти.
Саме о цій порі спускався з гори на камінну пристань увесь штаб Наморсі до міноносця. Кают-компанія ожила. Вістові почали готувати чай і забряжчали склянками. Навколо було багато чужих людей та голосів.
Знову піднявся нагору.
Причалив до правого борту на моторному катері і сам Наморсі, привітався зі мною і пробіг у ревізорську рубку, звідки не з’являвся протягом усього походу…
Я бачив крізь скло його ще молоде, перемучене, жовте обличчя, що нахилилося над письмовим столиком. Незабаром він підвів голову й почав розмовляти з кимось із полковників. Відчувши мій погляд, полковник зачинив вікно зсередини, і в тому місці зробилося темно.
Я відійшов до трапу і розмірковував:
“З ким би не спілкувалася ця, призначена в адмірали адвокатом Керенським нещасна людина, перетворені з матросів у “товаришів” розгнуздані люди не будуть виконувати його бойових наказів, — і він або сам себе обдурює, або намагається врятувати своє життя будь-що-будь”.
Академік, один із найосвіченіших офіцерів Наморсі, Немітц, дід якого був Neumitz von Biberstein, — не міг не розуміти всього, що сталося. Він поспішав до румунського короля радитися про спільні дії армії і флоту, якого, по суті, вже не було…
Відчалили о першій ночі.
Чекали, що доведеться штормувати. Навколо була темінь, як у тунелі, та ніч видалась тепла. В кают-компанії при задраєних ілюмінаторах, за дуже великої кількості дихаючих ротів було так душно, що я вирішив спати на середньому містку.
Доки обминали найповільнішим ходом мінні поля, хвилі підіймали та опускали великий ескадрений міноносець як шлюпку-тузика, та коли виборсались на чисту воду і рушили в темряву двадцятип’ятивузловим, — Чорне море довкола шипіло і обдавало іноді увесь бак до містка, та не встигало колихнути корабель.
У машинному відділенні, здається, не лагодилось: з усіх чотирьох труб сипався золотий дощ іскор, кожна залишала по собі вогняну стрічку; і, крім цих вогненних пасів, навколо нічого не було видно; утворювалось казкове жульвернівське, але надзвичайно реальне враження, ніби ми мчимо серед міжпланетного простору – й летимо у вічність, наче комета…
Дзвінки в машинне відділення не допомагали, від “товаришів” уже не можна було домогтися справжньої праці. Зрештою, не було б небезпекою, якби нас і помітили німецько-турецький підводний човен чи навіть сам “Геббен”.
На середньому містку, наче душі мерців, вешталися й мостилися на ніч темні постаті матросів, вільних від вахти.
У цей час мені страшенно захотілося збагнути їхню психологію.
“Як сталося, що за два-три місяці втратилося поняття не лише про військову честь, а й найпростіше: “не убий”, “не вкради”, знане з дитинства.. Навіщо, за що Бог залишив їх серця?..”
Один із них підійшов до мене впритул і сказав:
— Ось вам койка й подушка і моя шинеля… Лягайте спокійно. Китель скиньте, а то помнете, а шинеллю вкрийтеся, бо коли ніч дуже темна, то на ранок буде туман і зимно, а мені не треба, бо я незабаром на вахту заступаю.
Нагадувало, ніби він нянька, а я дитя. Ворухнулося велике почуття вдячності й водночас стривожили слова: “спіть спокійно”… За ними чулося: “ще не прийшов час кидати вас сонного у воду, та прийде”.
Той, що говорив, знав: я не лише письменник, у мене на погонах, крім чотирьох нашивок, є ще й малинова смужка, що вказує на те, що я належу до військово-морського судового відомства. А суд вони завжди сприймали не як справедливість, а як жорстокість. І це завжди було боляче й образливо; бо я не знаю людей, які б з більшою огидою й хіттю ставилися до слів – “смертна кара”, ніж наші військово-морські судді, навіть найсуворіші з них.
І я ніколи не знав людей, які б так байдуже й так цинічно, майже весело сприймали це страшне слово, як секта соціалістів, що йменують себе більшовиками, і світ, швидше за все, не бачив більш спотворених садистів…
Вони спокусили цих великих дітей, і не одного, а мільйони!..
Я ліг поруч з майбутнім убивцею, простягнувся на ліжку й підклав під голову руки.
Тхнуло вологим солоним повітрям, трохи тютюном, трохи нафтою і людським потом. І ці, власне, корабельні пахощі бадьорили й нагадували щось далеке, до сліз дороге, наче парфуми коханої жінки, якій віддав усе життя, від котрої чекав радощів, а вона нині безнадійно хвора й час їй відміряно…
І думки летіли і плутались, як іскри над головою.
Не спалося й роїлося в душі бажання знайти спосіб довести матросам просту істину, що не може древо зла творити добрі плоди. І все, що вони робили і говорили, цікавило мене більше, ніж те, що робив і говорив Наморсі з усім його штабом.
Матрос, що запропонував мені свою койку, незабаром повернувся, присів поруч, сперся спиною на борт, спочатку запалив, а потім запитав:
— Даруйте, будь ласка, ви вже спите?
— Ні, а що?
— Вибачте, ви з головного штабу приїхали? З Петербурга?
— Так.
— Ну і скажіть, будь ласка, бо звідти видніше, — скоро це “весілля” скінчиться?
— Яке весілля?
— Та, от, незрозуміло: де ті, що бажають добра, а де ті, що бажають у каламутній воді рибку ловити.
— Мені здається, що це буде тільки тоді зрозуміло, коли результати цього “весілля” кожен із вас відчує на своїй шкурі.
— Так-то воно, так… Ну, а як, по-вашому, це завершиться?
— Погано!
— Чому?
— Тому що на розгнузданих конях не можна нікуди доїхати, особливо, якщо візник ніколи раніше й віжок у руках не тримав…
— Це Керенський?
— Як хочете, так і розумійте.
— Так. Це про матросів і солдатів, значить… Так! Ну, а селянам і робітникам все-таки буде краще?
— Ні.
— Чому?
— Тому що вони зробили неможливим життя освічених людей серед них. Відрубали свою голову. Руки будуть ворушитися, а працювати не зможуть.
— Розумію… Ну а земля?
— Ви з якої губернії? – запитав я.
— З Полтавської.
— Ну, то знаєте прислів’я: “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”?
— Дуже добре знаю…
Він помовчав і раптом запитав мене вже іншим голосом:
— Ви контрреволюціонер?
— Я не знаю, хто я, але мені хочеться, щоб наша земля була не гіршою за інші держави. І видається, що ми йдемо не до кращого, а до гіршого, загалом, не туди, де щастя. Ось навколо нічого не видно, а на містку є компас, і ми прийдемо в Одесу, а викиньте компас за борт – і не прийдемо…
Матрос посміхнувся.
— Так, проте штурманський офіцер казали, що можна й по зірках визначатися.
— А де ж ті зірки?
Він підвів голову і знову опустив.
— Сьогодні дуже темна ніч… дуже, дуже темна, — повторив він.
— Така ніч і над усім простором, де була Росія… А ті оратори, що закликають вас до вбивства, — вони не зірки. Зірки сяють тихо, спокійно, і світло їхнє видно на мільярди миль. Треба чекати світанку. Ви молодий – доживете, дочекаєтесь, а я ні…
Ну, доживете й ви… Вибачаюся, мені вже час на вахту. Спіть спокійно, – знову повторив він і додав: — Шинеля моя чистенька, ані вошиночки, ані блошиночки.
Коли постать мого співрозмовника потонула в темряві, мені спало на думку, що душа цієї людини ще чиста, та за два, три місяці ця чистота, безсумнівно, зануриться в криваве багно і зникне, як зникло щойно тіло в чорноті ночі…
Якщо любов сильніша від смерті, то ненависть страшніша від смерті.
У машинному відділенні стали працювати краще: вогняні паси з труб спочатку потоншали, потім перетворилися на іскри і зовсім щезли.
Я непомітно заснув, і коли розплющив очі, довкола, замість ночі, слався мокрий, сірий туман, і чути було, що міноносець стрімко зменшує хід.
Здригаючись від вологи, я спустився в кают-компанію. Тут уже пили чай і говорили про те, що за годину ми будемо в Одесі…
Через туман трохи затримались, але до поїзда встигли. Залізницею їхали кілька діб і нудилися в потязі, в якому я нарахував понад сотню вагонів. У мене було окреме маленьке купе, й тільки самотність тішила. В Яссах пробули два дні. Я не знаю, про що говорив Наморсі з румунським королем, та на зворотному шляху наш адмірал видавався ще жовтішим і очі його скаламутніли.
З Одеси на Севастополь знялися надвечір. Від багатьох матросів тхнуло вином. Мій нічний співрозмовник привітався, та в розмову більше не вступав, і спав я в кают-компанії. Не знаю, з якої причини цього разу ми йшли зовсім поволі й відкрили Херсонський маяк аж наступного вечора.
Наморсі в пальті з адміральськими наличниками був на командирському містку. У севастопольську бухту міноносець входив дуже повільно. Підняли позивні й брейдвимпел командуючого морськими силами.
Було видно, як на нещасному, безмашинному “Георгії” вишикувалися, точніше, збилися в натовп, люди.
Коли ми порівнялися, Наморсі наказав дати рупор і вигукнув на корабель:
— Здрастуйте, товариші!
У відповідь – запала мовчанка і якийсь підозрілий кашель.
Коли я поглянув на обличчя адмірала, то згадав ту першу темну ніч, у момент, коли невидимими стали навіть іскорки.
Він з’їхав на берег біля Графської, а ми почали розвертатися й підтягуватися до своєї звичної стоянки.
Вже спустили прапор, та на березі й на інших міноносцях ще були помітні люди і їх вештання.
Матроси перемовлялися. Хтось із нашого кормового містка гукнув комусь:
— Гей, товаришу, ну, що у вас нового?
— Нема ні чорта... а, згадав, учора наряд був на березі, ховали вашого Гуслікова, у шпиталі помер.
— Та-ак…
Швартувалися довго та безтолково. І коли, зрештою, вже можна було зійти на берег, увесь нещасний Севастополь знову заслала, як чорним, траурним сукном, безпросвітна темна ніч.
