Інґеборґ Бахман
ПОЕЗІЇ
З німецької переклав Петро РИХЛО
З книги "Відкладений час"
Темні слова
Мов міфічний Орфей, награю
мелодію смерті на струнах життя,
а звабі землі
і очей твоїх, владних над небом,
я шепочу лиш темні слова.
Згадай, як зненацька,
на світанні, коли твоє ложе
було ще вогким від роси, і гвоздика
спала на серці твоєму,
ти темний побачив потік
що плинув повз тебе.
Струною мовчання,
що натягнута туго на крові прибій,
я торкнулась до твого співучого серця.
Твої кучері стали відтоді
затіненим ночі пасмом,
чорні сніжинки пітьми
вповили твоє обличчя.
Тепер я вже не твоя.
Обох нас терзає вина.
Та я, мов Орфей, заклинаю
життя, союзника смерті,
і для мене все ще синіє
навіки заплющене око твоє.
————
Перекладено за виданням: Ingeborg Bachmann. Sämtliche Gedichte. – München; Zürich: Piper Verlag 2002. – 229 S.
© Петро Рихло, переклад, 2008.
Великий фрахт
Вже повантажено багаж п’янкого літа,
готове сонце-каравела в путь,
як тільки меви крилами змахнуть.
Вже повантажено багаж п’янкого літа.
Готове сонце-каравела в путь,
підносить ґаліон свої стрімкі фігури,
які всміхаються до нас, немов лемури.
Готове сонце-каравела в путь.
Як тільки меви крилами змахнуть,
Прийде наказ: підняти всі вітрила.
І світлом захлинешся ти безсило,
як тільки меви крилами змахнуть.
Відкладений час
Надходять суворі дні.
На невідь коли відкладений час
видніє на горизонті.
Доведеться тобі зав’язати шнурки
і прогнати собак на багнища.
Тому що риб’ячі тельбухи
вже задубіли на вітрі.
Ледве тліє багаття люпину.
Твій погляд блукає в тумані,
на невідь коли відкладений час
видніє на горизонті.
Потойбіч тоне твоя кохана в піску,
він запорошує їй волосся,
він затуляє уста їй,
він прирікає її на мовчання,
він потверджує, що вона смертна
і готова прийняти розлуку
після кожних обіймів.
Не оглядайся.
Зашнуруй черевики.
Собак віджени.
Рибу викинь у море!
Надходять суворі дні.
День у день
Війну вже не оголошують,
її продовжують. Нечуване
зробилось буденним. Герой
уникає боїв. Боягуз
вирушає на поле битви.
Уніформою дня стало терпіння,
нагородою – вицвіла зірка
надії над серцем.
Її вручають,
коли залягає незрушний спокій,
коли барабани німіють,
коли тінь бойових обладунків
застує небо.
Її вручають
за дезертирство,
за відвагу перед найближчим другом,
за зраду неправедних таємниць
і за зневагу
до будь-якого наказу
З книги "Заклинання Великої Ведмедиці"
Заклинання Великої Ведмедиці
Велика Ведмедице, зійди-но, кошлата ноче,
хмарошкурий звіриську зі старими, як світ, очима,
зоре-очима.
Крізь зарості дикої хащі
продираються лапи твої лискучі з гострими кігтями,
зоре-кігтями.
Пильно ми стережем отари,
й навіть в твоєму полоні, не довіряємо
твоїм лінивим бокам і хижим
ошкіреним іклам,
стара Ведмедице.
Хвойна шишка – ваш світ.
Ви – лушпиння на ній.
Я жену, я верчу її
від ялиці на тихім узліссі
до ялиць серед темних глибин,
я на неї гарчу, я вгризаюся в неї зубами
і розтерзую лапами.
Страшіться або не страшіться!
Кладіть ваші стерті монети на тацю церковну
й запевняйте сліпого каліку,
що Ведмедиця в нього на прив’язі
і додавайте гостріших приправ до смаженого ягняти.
Але трапитись може й таке, що Ведмедиця
враз порве ланцюги й не гарчатиме більше на вас,
а потовче усі шишки з ялиць
високих, крислатих,
які впали вам прямо під ноги з Едемського саду.
Скажи мені, любове
При зустрічі піднімеш капелюха,
принаджуючи головою хмари,
та твоє серце мріє десь далеко,
уста вжилися в лад чужої мови,
наш край заріс трясучкою буйною,
а літо роздуває пломінь айстри,
сліпий від пуху, ти відводиш очі,
смієшся, плачеш, сам себе караєш,
чи може ще щось трапитись з тобою –
Скажи мені, любове!
Свій хвіст врочисто пава розпускає,
стовбурчить пір’я горлиця ласкава,
навколо чути ніжне воркотання,
іде індик поважно, диким медом
земля пропахла, в молодому парку
пил золотий висить над квітниками.
Ось риба обганяє свою зграю,
щоб досягти коралового ложа,
під срібну музику піску танцює скорпіон.
Жук чує звіддаля любовний поклик;
мені б його єство, і я б відчула,
як мерехтять під панцирами крила,
і полетіла б до куща малини.
Скажи мені, любове!
Вода перемовляється з водою,
і хвиля з хвилею цілується всякчас,
тужавіє на сонці виноград,
І так довірливо повзе по листю равлик!
Та навіть камінь робиться м’яким!
Скажи мені, любове, бо не збагну сама:
Невже отой жахний, короткий час,
що нам відміряно, сповняти лиш думками
й нічого любого не знати ні на мить?
Що з тих думок, коли його немає?
Ти кажеш: інший дух його полонить…
Мовчи, любове. Бачу саламандру,
яка проходить крізь вогонь безстрашно.
Вона не відає ні страху, ані болю.
Реклама
Куди ж ми йдемо
будь безтурботним будь безтурботним
коли вечоріє і студеніє
будь безтурботним
і все ж
під музику
що ж нам робити
жваво під музику
й думати
жваво
коли вже по всьому
під музику
і куди нам віднести
чудово
наші питання і жах усіх літ
в пральню ілюзій будь безтурботним
що з нами буде
чудово
коли мертва тиша
настане
Мертва гавань
Тріпотять на щоглах у тумані
прапори незнаних кольорів,
і зелений місяць спочиває
в марсових корзинах кораблів.
Вічні води перших мореплавань!
Сиві хвилі у полоні мли,
краплі світла скапують з плетіння
вулиць, що в повітрі пролягли.
Біблій сторінки гортає море,
стрілка компаса показує на ніч.
Золото, добуте з наших марень,
знов у хвилях пропадає з віч.
Всі краї заселені віддавна,
рве вітрила люта круговерть.
бо хмільні, безумні мореплавці
в мертвих водах стріли свою смерть.
Істина
Не потребує істина обману,
Ні сон, ні смерть не перешкода їй.
Вона пече, немов болюча рана
і може зрушить камінь віковий.
Нехай вона нечутна і незрима –
кільце, з якого виростуть слова,
минуть літа, віки промчаться мимо,
та істина залишиться жива.
Вона вгризеться в землю, наче рало,
вінків і мрій зламавши пишноту,
вона плодами вкриє голі скали
і погамує твою гіркоту.
Нема її при хижому грабунку
там, де розбій чатує на життя.
Не знайдеш ти без неї порятунку
серед щоденних зрад і сум’яття.
Пливе он місяць із отруйним кубком.
Тож випий з нього, бо надходить ніч.
Укрила піна втомлену голубку,
ні дерева, ні гілки навсібіч.
Хай світ наш скований тугими ланцюгами,
для істини ці пута не страшні.
Прокинься і поглянь-но: ось незнаний
таємний вихід у глухій стіні!
З циклу "Пісні під час втечі"
VI
Навчені кохати
десятками тисяч книг,
досвідом
майже незмінних жестів,
безглуздих клятв –
посвячені в таїну любові,
але тільки тут –
коли ринула лава,
і своїм диханням нас опалила,
біля підніжжя вулкана,
коли востаннє втомлений кратер
вивергнув ключ
для цих наглухо замкнених тіл –
Ми ввійшли в зачарований простір
і освітили пітьму
пучками пальців.
XIII
Не гріє сонце вже, затихло море.
Ніхто могили снігові не розповиє.
Невже жарінь вугільного басейну
їх не розтопить? Ні, тут жар безсилий.
Врятуй мене! Не можу я так довго помирати.
Але в святого є свої турботи;
про місто дбає він, про хліб насущний.
Заледве втримує мотузка простирадло:
ось-ось порве. Та я в нім не сховаюсь.
Я все ще винна. Підніми мене.
Я вже не винна. Підніми мене.
Кристали льоду забери з моїх замерзлих віч,
розбий їх поглядом своїм,
і пошукай блакитних днищ,
пливи, дивися, упірнай:
Бо це не я.
Це я.
XV
Любов і смерть, одвічність і хвилина –
все відає тріумфу величінь.
Нема нічого тільки у людини.
Є тільки присмерк зір. Блиск і мовчання.
І лише пісня подолає тлін,
переживе наш відчай і страждання.
