Один з найвідоміших угорських поетів ХХ сторіччя Мілан Фюшт помер у липні 1967 року. Поет, письменник і педагог прожив 79 років. Його романи, наукові статті з естетики на сьогодні відомі вже в усьому світі, але найбільший і найцінніший доробок залишив після себе як поет, адже вся його творча спадщина зосередилася в ліриці.
Душевний порив, емоції, величезний запал пристрасті, — і логіка існування; ґротескно-чарівні, жахливі та зворушливі візії і густі, затихаючі, а потім знову й знову зростаючі переплетення завивання вітру та музики, — все це втішає наші душі. Розпікаються до жару фантазія й думки, примушують нас прислухатись до них усім єством і, прислухаючись, жити повнокровним життям; примушують ідентифікуватись, викликають цілий ряд спогадів і мрій за чимось, що і є згусток існування, щастя, такого щастя, якого людині й не судилося.
Величезний і винятковий успіх ліричних творів Мілана Фюшта, що з’явилися в перекладі на французьку мову, свідчить про те, що натхнений космічними силами поетичний світ поета прориває національні межі. За словами визначного французького критика Жоржа Мунена “зустріч з цими віршами — це неперевершені враження зустрічі з самою поезією: читача не прив’язують жодні мовні традиції, жоден стилістичний, поетичний та прозаїчний світ образів, навіть не потрібно прив’язуватись і дотримуватись своєрідних форм бачення культури й взірців поводження. Якщо насправді існує поезія, — читання творів Мілана Фюшта навіть у перекладі на іноземну мову, — справжня поетична насолода... При їх читанні ми відчуваємо, що ці вірші творять одне велетенське поетичне полотно, що розповідає про “Людину”. Мілан Фюшт — це той поет, котрого потрібно читати знову й знову”.
Переклала з угорської Вікторія Фолжін, 2008 р.Ужгород
Мілан ФЮШТ (1888—1967)
“Я З РОДУ ПРОРОКІВ”
ПОЕЗІЇ
З угорської переклав Юрій Шкробинець
АВТОПОРТРЕТ
Закрутистим і сухорлявим
Дідиськом хочу бути й я, таким, як сам Господь...
Коли ж почнеш питати з мене про моїх дітей,
Я голову боляче-зневажливо відверну...
Бо немає в мене діток, до цієї втіхи не був причетний я, —
мов арабський осел,
Що раптово, відчувши нюхом рідну землю, звертає на стежку нову,
Так і я колись рушав надійною дорогою своєю.
І вибрав я так само не дорогу радості, а голої пустелі,
Де поверхня землі зрудавіла й не пасеться жодна отара, —
Де згодом відбудеться проба: хто на що здатен?
А якщо там Небесний Отець їстоньки не подасть. — І чи витримаю я?
І чи не загойкаю від спраги?
І чи не стану серед облуди облудником і сам?
І в кожній науці я все дошукувався до нової науки,
І в кожній славі — до ще більшої слави,
І там, де небо буле ясне, — до ще більшої ясності,
До ще пекучішого й до ще темнішого — за жіноче — лона...
Дідуганом, як бачу, не бути вже мені.
То що ж тепер — допоки продовжувати давнє? — Ой, лишенько,
я, може, й волав би з котрогось вікна
Але боюся поглуму й ховаюся в собі.
У мене втупились лишень чотири розпечені стіни, —
Це рудоволосий гнів самого Господа Бога, —
І згодом я, розкланюючись, відійду,
Як той, що здавна смерть носив у серці й охолов,
Яко ватаг* у своїй кривді, яко слуга — старий та ображений,
Яко той, що подався шукати арбітра і не знайшов.
————
* Ватаг — старий пастух (тут і далі — якщо немає інших посилань — примітки перекладача).
CANTUS FIRMUS*
Доконче все минає
Ісус тебе віднайде
віддасть поклін і піде
ступню печуть жарини
на язиці безмов’я
в розбитім серці сумнів
над мислями прокляття
біжить у порожнечі
ось майорить над шляхом
розхристується в леті
мов зірка божевільна
спускає хвору душу
як муха ув окропі
як лють сама в окопі
стократ нащадка зрадить
себе гризе чудисько
реве нечутно й сліпо
нема ж нікого й близько...
————
* У багатоголосній музиці мелодія, взята за основу.
ДО ДРУЗІВ МОЇХ!
Ніби слідом за любкою, що була гарна на вроду і жорстока,
Я кину легкий і болючий погляд на пагорби й на тебе,
прекрасне життя,
Бо ти замучило мене, а тепер посилаєш до холодної могили —
На знак безрадісної сатисфакції за мої нестерпні ночі.
Це не докори! Бо немає в моєму серці вже нічого такого,
Що дошукувалося б до моєї правди. Я був тоді саме захоплення,
Невимовне бажання чогось такого, чого я не можу збагнути...
Я хитався-нахилявся, мов дерева на вітрі,
Я витягував шию, яко страус, худющу шию свою...
І не знав, куди мені подітися від пристрасного жадання,
такими невигойними були болі в мені...
Але тепер оте благання зійшло в могилу. Воно довго
вагалося, тремтіло, потайки плакало,
А згодом одвернулося від усього того, що вабило його —
і притихло.
Я ще не знаю, чим воно скінчилося? Чи не заволає і в могилі,
як голодні вовки,
Які взимку, в шалену негоду, шастають поблизу сіл,
а користі ніякої!
Захоплення відмирає, добрі мої друзі, невдовзі також небіжчики!
Воно ж описало таку велику дугу... відхилилося в напрямку
певного одного тяжіння, але мети ніколи не досягло.
Не смійтеся з мене. Я був зіркою, безталанним хапком!
І якщо для вас я не був чимось іншим, то, може, бодай
ніжним поглядом, який усе ще прощається з вами
І через те гладить вас, щоб узяти з собою пам’ять про те,
якими були ваші обличчя.
І, може, я був тут нічим не ліпший за сумну усмішку,
яку ви терпіли,
Або за неоковирне, болюче слово, від якого частіше
забилося серце й зарепетувало:
Що за біль промовляє отак до самого себе? Що за
Богом дане, Богом наслане прокляття ридає отак?
І все ж, о все ж таки я заслужив на вашу колишню дружбу. —
Я був серцем, надломленим серцем, люди!
І те, що ви забудете мене, є розрадою моєю.
П’ЯНА НІЧ
Твої подоли, темряво тяжка,
Вітрець лоскоче. — Й де хмарки летять,
Там зірка сяє й лагідна така...
Тягар для мене це земне буття.
Хтось каже: сном міцним недугу відтісню...
А я не можу, бо не сплю й не сню.
Пихату душу — власну — не зміню.
А дехто може: спить на лантухах.
Наївся — і хропе усліпавіч,
А поруч — волохатогруда ніч.
Як різна покидь десь на дні озер,
Як дивний люд — сновига і позер,
Такі ж бо й ми. — Ось язиком плескоче
Якась повія, з джиґуна регоче,
Бо, бачте, лисий косоокий грек,
Цур-пек йому! Вона його не хоче.
Іде вояк — сама тобі бадьорість.
На грудях сяє вся його хоробрість.
Край рову жида смикає чортяка,
Збиткується, сяке-таке патяка.
У великодну п’ятницю п’яниці всі — хвальки.
Ну, що їм вітер, що їм ті жінки,
Навіщо їм панянки, молодиці,
Вони самі — панове яснолиці!
О, попелом узятися б мені,
Воскреснути хмільним і без дилем
Там, на горі великій, стати п’яним королем.
І проректи: Король гори цієї — я!..
Вдову не мають мучити жалі...
Згадав би й рідну неньку, що в землі.
О, попелом узятися б мені
І бути запопадливим у сні...
У п’яну ніч передвіщати дні:
Дарма літаєш, куле золота,
Ти хвора, Земле, ти, як я, не та.
О, тут закон — нужда і суєта.
Ридайте всі і думайте про се.
Де взятися між ям урожаям?
А те, що вродить, річка понесе.
ЛИСТ ОДНОГО ДІДУГАНА ДО ЖУЖАННИ
„Тебе кохаю,
Та не скажи нікому,
Бо буде сором перед людом
Мені, старому.
Похмурий я,
Мов та стара сосна:
Скажи, безбожна й навісна,
Чого тобі, скажи.
Адже скрипиш, рипиш, тріщиш
Із настанням грози.
Я хмуравий, це так.
Чи мріє ще про щось такий бідак?
Про те, що прийдуть лагідніші дні?
Нова весна війне?
О марення сумні!
Життя таке дурне!
А всі пісні — навіщо і для кого?
Тут жалості немає до старого.
Як Божество, до всіх
Холодний будь!
Про те, що чув ти рев і сміх,
Легкі слова, що ваблять у майбуть,
Про те, як серце фіксувало успіх,
Помітивши її таємний усміх, —
Промовчати про все те не забудь”.
ДО ПРАВДОТВОРЦЯ
Отак ти і вступив у світляно-смуглясті зимові ночі...
Через узлісся — і зима настала.
Ти вдивлявся в околиці, в похмурий світ, а потім спостерігав,
Як тріпоче твоя велика жовтава зірка, поки внизу, на чорних
землях, щасливі вівчарки
Походжають ніччю і раз-у-раз погавкують до себе, ніби
духи в лахмітті.
Зима знову — тут. Хто знає, може для тебе остання
Ковалю новин, майстре таємниць, охоронцю фіалок, старому
вартівнику полів,
Та вже й ти мусиш помилитись, свою прекрасну батьківщину,
вкриту тирличевим цвітом?
Далекі річки твої, холодні гори твої, висохлі чорториї твої...
Передаш свою стару рушницю? Підеш помирати?
Важко помертим тому, хто стільки брехав у житті.
Ти так охоплюєш голову обома руками, як п’яниці...
Важко тобі знести сп’яніння від смерті?
Ану-мо мужньо, тільки мужньо, старий вартівнику полів! Ти й там,
угорі, будеш польовим сторожем.
Таким же правдоборцем, як я, а я навчаю проти всього, хоч ти й лютуєш...
Твого прута однаково жахаються
І нахабні нероби-багатії, і невірні, невдячні злидарі...
Перед твоїми бровами не вистоїть ні лісовий злодій-вирубувач дерев, ні браконьєр,
Ні той, хто піде зі злочинними намірами з іншого кінця міста і перестрибнув річку...
А тоді відсахнеться на бігу і закричить: вартівник! — І там, де пройдеш ти,
Торбохват більше не насміхатиметься, пташка боязко не цвірінькатиме...
Бідолашний правдотворче!
Важко помирати тому, хто стільки брехав у житті.
ДО МАДЯРІВ
О, пильний будь, бо мову матері твоєї довірено тобі,
І зберегти її ти мусиш. Послухай-но мене. Незриме палахтіння
Створило сей великий світ. Вогонь той у тобі палає. Бо пломінь є і в тебе:
То мова пресвята! І скарбу іншого не маєш! Мадярська мова —
то така краса. І жах мене проймає, коли спаде на думку...
Отож, не кинь, не дай їй утопитись, ізнову загубитися в тумані,
з якого вийшла ця
Шляхетно-красна постать... Лихі віки промчались над тобою,
Зимова скрута облягла, пронеслося руйнування, потрощено й понівечено
Віру твою, збаламучено розум, повінню словесною затоплено твій світ,
Брудним потопом укрито сади твої, дикі водяні страховиська
жерли квіти твої, — а потім невтримно
Забуяли трави й забур’янили геть усі, — такий ріс урожай
на цих просторах, люди!
На цурпалля оберталось усе, що мало стрімко вгору прорости...
Та ти, мадяре, терпеливий будь, — до тебе мовлю я, — поглянь
На предковічний кедр Лівану, на цю тритисячолітню діву, —
я покликаюся на неї, бо колись я примандрував сюди саме звідти, —
Дивись на кедр, — терплячим стовбуром хитається на вітрі і не стогне,
А мудро мовчить і чекає, аж поки в четвертому великому тисячолітті
Зможе розкрислатити плоди свої оцьому Всесвітові
Така, либонь, і в тебе доля тут.
Бо хто промінням тьму розганяє, хто мертвого опускає і живого підіймає,
Той гляне з часом і на твою зажуру. Почуй моє слово!
Я — з роду пророків.
БЕЗНАДІЙНО
О саде дум моїх, ти — в бур’янах,
А стебла поламала й потоптала в прах
Шалена буря: ой, у ранні дні...
Зате буяє дика безнадія:
Болиголов, роззявлена шавлія,
І каганці гріхів покліпують мені...
Чи втішусь хоч на мить?
А що мене розвеселить?
Чей, бур’яни, від сліз моїх рясні?
Тут тільки тіні... Тіні та гниття...
Покрила все глибока тьма,
Взяло в обійми обома
Розтлінне забуття.
У ДОЛИНІ
Мене тут спрага змучила до краю.
Із вимені небес я не смоктав
І подолу блаженного не знаю,
Де з-під гори дзюркоче супокій,
Де на листку зеленому — минущість
(Сидить, мов пуголовок: тихо — і не мукне),
Де причаїлись тіні, а вона у кожній тіні тане,
І ходять тіні у місцях надійних, мов кішки велетенні,
Лапами м’якими. — Гей, які там танці вибивались.
На трав’яних просторах,
Яке життя там висипалось на береги широкополі,
Бо там і в наймита — остроги!
Там річка блискотить, і на її розлогій спині
Дрібненько рибоньки стрибають до небес,
А добра зірка тільки мружить очі, мов пустотливе дітвача,
І грає ніч сама, немов дуда.
Музик не треба, там усе музики; мене збагнеш, о прецікавий люде?
Отож кажу: де серце спочиває,
Де лихоманка тихне, лихоманці — край,
Світанкам не потрібний проповідник,
Бо з їх глибин не зиркають жахіття.
Та де така країна і де знайти їй пару?
Цікався — не цікався, я не знаю, бо там я не бував,
Дарма питаєш — і не відповім.
І все — дарма.
Отож кажу: не знаю.
Ой, лишенько, не знаю я.
СОН ПРО МОЛОДІСТЬ
Ліхтар бере й мені в обличчя світить... (о, я добре знаю,
що так воно й насправді,
Бо бачу все й тоді, коли вже сплю).
І хоч сідає сонечко на вії, утішиться мій зір,
В суцільні чари й промені сповитий, бо вони торкнуться
Охлялої душі моєї, й пориви муки вознесуть мене, —
Так, так: пориви муки! Людоньки, о люди! Ви ж
Не гідні знати, коли і чим я був!
О, був я полум’ям! Таким безглуздим, як вогонь,
Котрий так голо палахкоче,
Бо кори немає, з’їдає сам себе несамовито,
То з горя плаче, то з утіхи скаче, а потім падає назад.
Чи, може, був я голосом сурми,
Що лине, зляканий світанками зими,
А даль сердешна якось не збагне,
Хоч вабить сон її — не мислення палке,
А перехожий зиркає: що там за ворітьми? —
Отож, такий був я. Отак життям я брів
І замовкав у тиші вечорів, —
Сьогодні я вже тихший. Дітваче, не ревнуй мене за кий,
Я ж пан — старий без імені, ходжу я з замашним
Кийком, але ніколи не махаю ним.
Я сни свої нікому не віддам, бо я такий!
Та й як віддати? Ні, не можу я. Той кий ще ж мій.
Я марю пристрастю колишньою. Візьміть її: це все, що в мене є
Порив колишній і страждання колишнє теє: моє!
На очі промінь сів, весь простір — у промінні,
Себе я бачу: юнака, що сповнився турботою украй...
О, вирви в мене серце із грудей — йому віддай.
ЗАПОВІТ МОЇЙ ДРУЖИНІ
Віки хиренні, ви шугнете наді мною,
Немов над пастухом отари хмар. У нього з рота
Вже люлька, міддю кута, випала: соннота
Здолала, бо ж іде не стороною.
Я був також пастух: я не з вельмож.
Не тямлю, де: стеріг дітей чимало.
І люлька випаде із уст моїх також...
Овечки розбрелись... Чи ж мало їх нестало?
Хто скаже? Я не знаю. Та одну плекаю думу:
Понад усі віки підводити чоло,
Тебе питаючи: скажи, у цій долині суму
Тобі життя бодай солодкі сни несло?
Отут, де ти давно забула вже й статуру
Того, хто ніс тобі страждання, плач, зажуру,
Де виглядав тебе крізь сльози я часом,
Де геть розмито світло й тінь,
Межу чесноти і гріхопадінь,
Бо Світотворення вкривалося пра-сном,
Де огортала все ще первісна пра-мла...
О, як ти з вічністю змирилась? Як могла?
НА СПОМИН
У ваших ніг немає більше сили
Бульваром Йожефа гуляти. Ви повмирали вже давно.
А з вами, друзі, вмерли Сміх
І тисяча смаків і чарів серця, —
Як булькотіла вами вулиця! — я так і уявляв завжди:
Що й дахи будинків нахилились нижче, і старі
Галки — у власні п’ятдесят — повисували голови із гнізд,
Щоб уночі із вас та посміятись, —
А я тоді, ще й спотикаючись, шукав сліди од ваших ніг,
І ридма вказував на камені в бруківці: либонь, отут
колись колінкував сам Арпад,
Оцей охлялий і сумний хлопчисько, освідчуючись віршами в коханні
Якійсь самиці-жартівниці, —
Ось там сальто-мортале виробляє Фрідєш, Герой,
А тут сонливий Деже подався скаржитись
До тітоньки, мовляв, йому я спати не даю,
І саме я, з-поміж усіх них найсумніший, —
О, Деже, годен ти тепер уже спокійно спати, стоїть іще
на місці Каменюка,
А ви повідлітали, сліди за вами охололи,
А ваші сльози обернулися на хмари, —
У старості — блукалиці похмурій — ви й часточки
цього не знали,
Натомість, ніби завірюха, ви відшуміли звідси тайкома.
Де ж вешталися ви, благословенні хлопці-шалапути?
В який тунель ви заховались од мене так підступно?
У піжмурки зі мною граєте й тим часом впівока виглядаєте мене?
Хто там, на розі вулиці, стоїть з ґирлиґою клюкастою в руці
І дивиться так довго-довго вам услід?
О, хто це, хто ридає, хто плаче там за вами? Скажу:
то чоловік старесенький, похилий,
Із серцем перевтомленим, коли здіймає келих винний,
рука його тремтить.
Та споминати може. Приміром: одного світанку,
Стовбичили ми саме тут, як вигнані собаки, по марній суперечці.
І сонечко зійшло, і небокрай гудів, а потім надірвався.
Праворуч і ліворуч
Співали хори пісню марноти.
ТВІР ДАВНЬОГО ПОЕТА:
ОДА ДО ВОЛОДАРЯ!
Володарю Великий! Твоя високоповажна персона,
Певно, не відає, які негаразди випали на мою долю!
Я — поет із народу, Твій печальний слуга!
Я Твою славу співаю безнастанно й сумно,
Все сумніше — славу Твою і Всевишнього. Слова мого
Ти не почуєш, ой лихо мені, ніколи,
О, Ти ніколи не почуєш!
Ти довгими днями сидиш на срібному троні у роздумах,
Сушиш голову над тим, як учинити благо для цього народу,
Як полегшити спокуту, присуджену йому Господом Богом!
І як розв’язати тугі вузли на його батозі!
Добрий Володарю!
Прошу Тебе, звеселися і втішся: глянь на мене, бідолашного.
Як я, ойкаючи, граю на лірі,
І вже просто смішно, як довго страждаю!
Чи, може, я горбатий, що зневажає мене кожна жінка,
чи, може, зизоокий?
Може, одна нога моя крива, шкутильгає, вже й
закостеніла і тягне мене до могили?
...Ой, лихо, мене побили, ніби якусь жалюгідну сліпу тварину!
Ой, лишенько! Повір, Володарю, ті, що звинувачують мене, —
брехуни: усі до одного бездушні відьмаки й безсердечні жиди!
О, горе мені!.. Але я вже втомився. Страждання
Пригашує руде полум’я моїх зойків,
Притуплює мій страх перед смертю!
Істинно так: жінки — то перлини в золотій оправі! І справді.
Вони ходять у золотих тканинах зі срібними прикрасами,
а на груди собі
Щовечора чіпляють вогненнобарвні квіти. — З отруйної криниці.
Не можу втаїти, — із заздрісної розпуки постали мої
незчисленні скарги!
Одначе, жіноцтво, мій хребет — також шедевр Господа!
І так само, як той, хто мерзне у глибокому сні, тремтить
і тріскоче, мов полум’я каганця,
І моя стражденна душа! — Щовечора червоніє серп Місяця
Від гарячого подиху моїх страждань! І пара пекельно-червоних очей
Злітає у високості й дивиться на моє болісне життя...
О Великий Королю!
Не думай зле про мене, а моїх переслідувачів,
Оті страховиська, що за спиною в мене перешіптуються
І вже давно лоскочуть мою спину своїми перешептами...
Будь справедливий, великий Королю,
І присуди їх до страти!
ЧИМ ЗАВИНИВ Я ПЕРЕД ТИШЕЮ?
1
Живий Боже, чому я помер безневинно?
Адже серце моє було чисте, мов лілея,
І дивилося надто покірно й безпорадно у два круглі віконця
Моїх глибоких і сумних звіриних очей...
Чому я мав померти й обернутись на ніщо?..
О, чом я не можу більше дивитись на пломінь сонця й на його
грайливі дзеркала
І на прозоро-тьмаві скельця у глибині тіней,
Адже мій похмурий погляд нікому не шкодить,
І я нікого не ображаю, не кривджу тим, що ще живу? —
Чим завинив я перед тишею, що вкрила мене? Відповідай!
А той наївний погляд, який заворожив мене?
2
Хто до могили моєї прийде з мрійливою піснею дудки,
Хто на мій надгробок намалює втомлених діток,
Той збагне життя моє й по смерті:
Той натрапив на глибоке й потаємне
Морське око моєї вмерлої душі і благовійними устами
Безшелесно поцілував її дзеркало.
3
А ви, живущі над могилою моєю,
Думайте про те, що тіло моє тут, насподі,
Вже страждає від лихої влади гнівних і гідних пошани
Руйнівних сил і тепер терпить на собі
Другу, потворнішу половину законів!
Запам‘ятайте це, живущі,
Ті, що зупинитеся над моїм горбочком!
І хоч мене поховано тут, у глибині, хоч я протрухлий
І скоцюрблений кістяк, із мого серця все-таки б‘є джерело
солодкої тиші,
І проростає з мене самотина, що гатить по небу,
Тут, під землею!
