Юлія Франк — сучасна німецька письменниця. Народилася 1970 р. в Східному Берліні. У 1978 р. сім’я переїхала в Західний Берлін. Вивчала американістику, філософію та германістику у Вільному університеті Берліна. 2004 р. нагороджена премією ім. Марі Луізи Кашнітц. 2007 року її роман “Полуденна жінка” (Die Mittagsfrau) відзначений Німецькою книжковою премією. З 2001 року Юлія Франк є членом ПЕН-центру Німеччини. В літературному доробку письменниці романи Der neue Koch (1997), Liebediener (1999), Lagerfeuer (2003), Die Mittagsfrau (2007). Коротка іронічна історія одного любовного трикутника “Ні з того, ні з сього” заслужила приз на літературному конкурсі ім. Інґеборґ Бахман 2000 року.

---

Юлія Франк

НІ З ТОГО, НІ З СЬОГО

Оповідання

З німецької переклала Оксана Курилас

 

Короткий дзвінок у двері двічі поспіль. Може, це пошта або вивіз сміття, я закручую водопровідний кран, йду до вікна й дивлюся вниз на вулицю, ніде не видно сміттєвої машини, і листоноші також, знову дзвінок, на голові в мене безлад, я натягаю сорочку, не встигла прийняти душ, змити з тіла ніч, а вже чую стукіт, накидаю спідницю, яка залишилась на підлозі в кухні. Це, мабуть, Пауль, він повертається, бо дещо забув: свою запальничку чи щось із одягу, можливо, на вулиці йому спало на думку, що він повинен мене ще раз побачити, що йому бракує моїх вуст і моїх рук. Стукіт у двері стає настійним. Можливо, його ще оточує мій запах, як мене — його, він не витримує поглядів багатьох чужих людей у метро, уявлення того, що в його бюро чекає лише щоденна пошта, й він передумав, захотів цілий день бути разом зі мною. Я рвучко відчиняю двері. За порогом стоїть Емілі, поліетиленовий пакет в одній руці, цигарка — в другій.

— Привіт, сподіваюся, я не заважаю?

————
© Оксана Курилас, переклад, 2008

Перекладено за виданням: Julia Frank. Mir nichts, dir nichts. Geschichten. DuMont Speicher, Kцln 2006.

 

— Чи ти ... ? — Я мало не запитала, чи вона зустрілася з Паулем на вулиці, але прикушую язик, бо знаю, що Емілі не стояла б тут, якби його зустріла. Вона переступає з ноги на ногу, рука зігнута, наче захищає цигарку на моїй сходовій клітці.

— Щось у мене не так? — допитливо дивиться вона на мене.

— Ти плакала? — Я не поспішаю обняти Емілі.

— Пауля цілу ніч не було вдома, — її голос тихішає, — я чекала під його дверима, але він так і не прийшов. — Емілі ковтає слину, гасить цигарку об стіну сходової клітки, не має часу, щоб помітити моє зволікання, припадає до мене, схлипує й чіпляється за мене, а я не знаю, наскільки міцно її тримати. Вона шарпає мене, шарпає мою сорочку, я проводжу рукою по її короткому, масному волоссі, сорочка сповзає з мого плеча, волосся Емілі лоскоче, щока притискається до мого голого плеча, дим підповзає до мене, її схлипування стає тихішим, чимраз тихішим, таким тихим, що я його відчуваю тільки під моїми руками, відчуваю, як її сльози біжать по моїх грудях, Пауль мене там цілував, він мене пестив, а його губи шепотіли до моєї шкіри. Ми забули про Емілі. Емілі може відчути його запах, вона повинна б це відчути, віднайти його сліди на мені, послідувати за ними, поцілунок за поцілунком, зачути його присутність на моїй шкірі. Емілі притискає своє обличчя мені до шиї, я відчуваю її подих, сопіння, хрип, і вона відгортає моє волосся, перевертає його, як перевертають камінь, під яким кубло мокриць і черв’яків, і в той час, коли мокриці повзуть до нових схованок, на дрібних ніжках ховають у надійне місце свій ще молодий або вже грубий панцир, рятуються від раптового потрапляння світла, черв’яки викручуються, вигинають свої голі, чутливі до світла тіла, штовхають головою й хвостом одночасно в землю. Емілине дихання завмирає, я притискаю її до себе, щоб вона не забувала дихати, вона, мабуть, занюхує Пауля під моїм волоссям, його оголеність, його насолоду — жадання, яке ще кілька тижнів тому стосувалося її, можливо, вона здогадується, як ми вигиналися, як наші тіла впинались одне в одне, як Пауль упирався своїм обличчям у моє волосся, своїми ногами я обхоплювала його тіло; їй стане огидно — як від вигляду з-під нагрітого сонцем каменя, а я мала б витримати спершу її огиду, а потім — плач. Емілі треться головою об мою шию. Її гель на волоссі пахне цитриною, він мажеться по мені з кожним торканням, по шиї, по моєму плечі, волоссі — від нього в мене масні руки, Емілі бридиться, я відчуваю під руками її біль. Але вона нічого не каже. А я заспокоюю себе, гадаю собі, що її ніс набряк, що вона не занюхує на мені Пауля й ще ні про що не може знати.

Я зачиняю за Емілі двері, мій погляд падає на взуття, яке лежить долі, між котрим щойно ще стояло його. Очима я обшукую приміщення — окуляри від сонця, запальничка, предмет, який не впадає мені у вічі, але їй може впасти, чи є сліди його присутности. Ми йдемо повз двері спальні, і моя рука робить якийсь невизначений рух. Емілі хапає мою руку, її рука липне до моєї, вона затискає свої кістляві маленькі пальці, немов хоче заручитися мною, однак моя рука в її руці залишається нерухомою. Я йду попереду неї у велику кімнату. На столі стоїть чайник і поряд з ним чашка, яка мала би бути ще трохи тепла. Я пробую відшукати другу чашку, його, або мою, якою хтось із нас, мабуть, покористувався й відставив кудись. Вона стоїть на підлозі біля килима, а недалеко від неї лежить червоний клаптик. За секунду я здогадуюся, що він од упаковки презерватива. Я роблю великий крок убік, стаю своєю босою ступнею на клаптик і обертаюся до Емілі. Вона саме кидає погляд у свій поліетиленовий пакет, можливо, шукає носовичок, але нічого не знаходить і кладе пакет на стіл.

— Ти тут забула свої балетки. — Я показую на торбинку, яку повісила на ручку кімнатних дверей.

— Не страшно, в мене є ще одні в оперному. — Емілі опускається в крісло, вона підтримує обличчя руками. Не перестає плакати. Я нахиляюся, клаптик пристав до моєї підошви, я знімаю його й піднімаю разом із чашкою, проходжу повз Емілі, яка досі не підводить очей, одна рука міцно чіпляється за мою спідницю, її маленька кістлява рука, спідниця сповзе, якщо вона тягтиме й далі, то Емілі побачить, що під спідницею на мені нічого немає, думаю я й питаю її, чи хоче вона випити чаю. Емілі киває головою. Її нігті впинаються мені в стегно.

— Я знаю, що він тобі не подобається, знаю, знаю, він з самого початку тобі не подобався. — Емілі схлипує, а я пригадую. Я відриваю її руку від моєї спідниці. — Чорний чи зелений?

— Не знаю. — Вона знову схлипує.

Я ладна заткнути собі вуха.

На кухні ставлю грітися воду й при цьому підношу руку, перевіряю, як пахне мій піт. У Пауля самовдоволена манера ходити гуляти і їсти зі мною й Емілі. Він належить до чоловіків, які вже у двадцять привозять сигари з поїздок на Кубу. Я впевнена, що їхній смак він перевірив у дзеркалі. Я також упевнена, що він тільки після Емілиного танцювального виступу, а також в очах інших чоловіків розпізнав, що у випадку з Емілі йдеться про дівчину, яку варто жадати. Не те щоб Емілі була гидкою, а тому що Пауль належить до ґатунку людей, які не можуть розвинути власну любов. Їм бракує для цього смаку й відчуття запаху. Звичайно, мені Пауль не подобався, й по суті я все ще ненавиджу його, через це такий добрий секс. Мене він також не відкрив сам, Емілі відкрила мене для нього, це вона зводила нас щоразу. Наче сканер, оглянув він мене згори донизу, вивідав, що робить мене найкращою подругою найкращої танцівниці, і я одного дня пішла йому назустріч, просто так, на вулиці, і сказала йти за мною. Він послухався, з вдячністю за те, що я, здавалося, знаю більше за нього. Мій піт пахне такою зустріччю. Емілі, може, не впізнає в ньому Пауля.

Зібравшись, я повертаюся з чаєм. Після того, як дала їй носовичка, сідаю на підлокотники крісла і кладу одну руку на плечі Емілі. Жалюгідне створіння, думаю я, бачачи її вузьку спину й мініатюрні плечі. Я проводжу рукою по її короткому волоссі на потилиці, шкіра виблискує, вона всіяна світлими й темними родимками, цитриновий запах здавлює мені горло, я бачу білизну її лопаток, і навіть ці кістки раптом здаються мені ламкими. Я відчуваю, як у мені зринає гнів, через її тендітність, через плач, це завдає мені сорому. Тоді я присідаю перед нею на підлогу й говорю до неї.

— Емілі. — Я пробую тримати її руки, які тремтять, мій погляд падає на рожеві пластикові сандалі, її ступні брудні, лак на нігтях потріскав, і я питаю себе, як довго вже в цьому взутті вона шукає Пауля. Емілі витріщається на свої коліна, але дивиться далеко крізь них, ймовірно, в бік Пауля і місця, в якому він, чого доброго, перебуває, коли — як минулої ночі — не в неї і не в себе вдома.

Я наливаю Емілі чай.

— Дякую, — шепоче Емілі, — ти така добра до мене. — Вона видовжує свої губи, щоб не обпекти їх чаєм, тримає чашку впритул до рота, але не п’є, а дивиться на мене. Безпорадно? Допитливо? Вона просто дивиться на мене. — Я нікого не можу примусити мене любити, — каже Емілі, ясно та без жодного трепету. Її голос лунає так твердо, ніби вона знайшла рішення чогось, призового запитання в передачі із загадками, або свого існування, знайшла формулу, речення, в якому відчуває більшу ясність, ніж в усіх сльозах чи в очікуванні під Паулевими дверима.

Я киваю. Емілині очі неначе вимочені. Майже прозорі, крім чорних, маленьких зіниць. Її погляд позбавляє мене впевнености.

— Так, — погоджуюся я з нею, — ти цього не можеш.

Вона робить ковток і ставить чашку поряд з моєю на стіл.

Я не маю бажання сушити собі голову над тим, чому Пауль її не любить. Також не хочу, щоб вона це робила.

— Я його спитала, й він сказав просто “ні”, — Емілі сьорбає чай. Її настирливість завдає болю. В неї на ногах гусяча шкіра.

— Тобі холодно? — Емілі хитає головою, суне одну руку під себе і щось звідти висмикує. Вона трохи посміхається, каже, що ввесь час сидить на цьому. Ми обидві дивимося. Я беру в неї з руки мої трусики і відчуваю її погляд. Можливо, вона дивується, чому моя білизна розкидана по всій хаті. Чи слід їй дивуватися? Це її не обходить. Я втуплююся в її живіт. Питаю себе, відколи вона носить у пупі колечко. Навряд чи довше кількох тижнів, раніше мені це впало б у вічі, на пляжі, або коли вона ночувала в мене.

Емілі силкується під моїм поглядом натягти куцу кофтину на плаский живіт. Стільки прикрас ні для кого. Її руки мають такий вигляд, наче днями лежали в крижаній воді, вони червоні, а на суглобах зі шкіри випинаються кісточки. Вени проступають. Емілі шарпає кофту, у вирізі мало не з’являються пиптики грудей, шкіра там у плямах.

— Жахливо, така гарна майка. — Червоні плями мандрують по Емілиній шиї аж до обличчя, вона випускає подолик, він збігається, трохи скручується під грудьми й знову оголює живіт. Руки закривають пуп з кільцем. — Мені соромно, в оцьому сьогодні. Ще вчора я не соромилась, а сьогодні... — Її шия тепер геть червона. — В тебе є щось для мене? Що-небудь, щоб я могла натягти поверх оцього? — Вона дивиться на мене своїми вимоченими очима. Я не можу сказати “ні”. Вона дряпає свої голі ноги. Здається, до крові. На стільці висить светр. Светри не личать мені, стверджував Пауль, жодній гарній жінці не личить щось подібне, він знав це, а вчора ввечері сам натяг його на мене. Я маю бути голою, коли він прийде. Якби ми не торкались одне одного, то я зайшлася б сміхом. Подаю Емілі светр.

— І на низ щось? — питає вона, коли вдягає светра.

Я йду подивитися і приношу їй джинси. Емілі стоїть переді мною в трусах. Вузькі трусики, як для Пауля. Вона виглядає як голодна дитина, з дитячої книжки у своїх рожевих пластикових сандалях на платформі, з вибіленим, масним волоссям, з червоними плямами і гусячою шкірою, її стегна вузькі, як у хлопчика, але в мене немає співчуття, я тільки дивуюся з того, що в мене немає співчуття й що вона мені колись здавалася гарною, і що я сьогодні вперше питаю себе, як Пауль міг торкатися цих стегон і ніг і відчувати при цьому насолоду. Ми якось пестились, Емілі і я. Кілька років минуло відтоді, можливо, було літо, можливо, на кемпінґу, можливо, в наметі, можливо, це було в полуденну спеку й вода з кондиціонера крапала на нас, пригадую, як я злякалася її гладенької шкіри, наскільки відштовхували й водночас притягали її груди й мініатюрна спина.

— Що таке? Чому ти так не мене дивишся? — Емілі обома руками вп’ялась у светр і натягає його далі на сідниці й стегна.

— Нічого, я задумалася. Мені саме спало на думку, що мушу йти на закупи.

Емілі жадібно хапає повітря:

— А що ти хочеш купувати? Можна піти з тобою? Я думаю, зараз я не можу бути сама, справді не можу.

Я киваю, вона бере в мене з руки джинси, светр знову підскакує вгору, її сідниці такі маленькі, що помістилися б в одній руці. Її клуби я також тоді гладила, а потім торкнулася сідниць. Мені довелося бачити її рот, який був дивовижною протилежністю до її мініатюрного тіла, повна верхня губа трохи випиналася вперед, я наблизилась до її губів і хотіла їх поцілувати, але Емілі заплющила очі, вона здавалася дуже серйозною, монотонно пестила мою талію, туди-сюди, без найменшої затримки, без зупинки й прискорення, механічно. Тому я перестала торкатися її. Мої джинси заширокі для неї, але дарма, вона їх одягає з паском. Сякається, я підводжусь і ставлю Ренді Ньюмена, Емілі бере собі нового носовичка, я відвертаюся, не можу витримати такого вигляду, мені боляче за її теперішній стан, набряклий ніс, розпухлі очі, розгублений погляд, яким вона дивиться мені просто в обличчя. Моя шкіра свербить. Мені не випадає сказати їй, щоб уже йшла геть. Марно намагаюся зробити м’який вираз обличчя.

— Я хотіла пройти на ринок, — кажу я й підсуваю до неї попільничку, боюся, що Емілі зараз же струсить попіл на підлогу або занадто перехилиться до мене.

— Чудово, ходімо на ринок. — Її попіл падає на підлогу, вона пробує усміхнутися й затягується сигаретою.

— Пізніше мені ще треба до сестри, — брешу я далі.

— Добре, я піду з тобою, — каже Емілі.

— Ну, це ще, певно, не все — давай спершу рушимо. — Я застрибую в черевики й відчиняю таки двері.

Емілі бере торбинку зі своїми балетками і поліетиленовий пакет:

— Я готова.

— Скажи, а що у тебе в пакеті?

Емілі дивиться в пакет, немовби мусить пересвідчитися, що то вона тягає з собою. — Пара шкарпеток, він забув їх, і моя зубна щітка — я думала, що залишуся сьогодні на ніч у нього. Маю зробити йому подарунок ...

— Що?

— Ну, може, йому знадобляться шкарпетки ...

Я допитливо дивлюся на Емілі.

— В нього сьогодні день народження, — додає вона.

— І для цього йому потрібні шкарпетки? — Я нічого не знала про день народження.

У вільних джинсах Емілі більше не нагадує вуличну дівку, а скорше підлітка, який утік від своїх батьків аж до входу в метро, там розкладає свого стільчика й жебрає. Бракує тільки собаки, думаю я і біжу за нею сходами вниз.

Перед вхідними дверима Емілі обертається:

— Справді, яке щастя, що ти була вдома. Інакше я не знала б, куди подітися.

Я знову відчуваю солодкий сором, замість відповіді по-дружньому проводжу рукою по її масному від цитрини волоссі. На вулиці Емілі хапає мене за руку.

— Дивись-но, — гукаю я, вириваюсь із її руки, переходжу вулицю і показую на брудний канал. Там плаває лебідь зі своєю малечею. Я чую за собою кроки Емілі, вона стає впритул до мене біля поруччя, наші голі плечі торкаються.

— Як ти думаєш, у кого ночував Пауль?

Вона так наближає своє обличчя до мого, що я відступаю на крок.

Здвигаю плечима:

— Не знаю, — кажу я, спрямовуючи погляд на лебедів, — я ж з ним майже не знайома.

Емілі слідує за моїм поглядом. Здалеку чую дзвін.

За кілька кроків Емілі знову хапає мене за руку, вона це робить ззаду й знизу, так що в мене складається враження, наче я її тримаю. Пауль не хапає мене зразу за руку, і не між ноги, він пестить мого живота, наче кішечку, він злегка чухає мене з боків, маю підозру, що міг цього навчитися в моєї найкращої подруги-танцівниці, тоді переходить поміж груди і підкрадається то ззаду, то спереду, він гладить пах, зліва і справа, навколо пупа, в його очах я бачу хвацькість, обман, яким він відповідає мені навзаєм, цілує мого пупа, облизує мене вздовж паху.

— Я впевнена, що Пауль має якусь іншу, — перебиває мої думки Емілі, її рука стискає ще дужче.

— Ти не можеш думати про щось інше?

Її рука в моїй стає м’якшою. Емілі йде поряд з опущеною головою. Пауль каже, що почувається зі мною як собака, але я не думаю, що він здається собі собакою через те, що стрибає в ліжко до найкращої подруги Емілі. Я не знаю цього напевно, я могла б його запитати, але ні про що не питатиму. Можливо, він себе так почуває тому, що я здаюся йому сукою. Він не з тих, хто може любити тільки те, що люблять інші, — я потребувала Емілі, щоб спати з Паулем. Пауль має на увазі наші рухи, доходжу я висновку. Він думає, що я вимагаю лише собачої любови, а не розумного, великого, людського почуття вірности та моралі.

— А що в тебе за подарунок?

Емілі швидко посміхається. Її рука на якусь мить трохи слабне, але не зовсім. Другою рукою Емілі високо тримає пакета.

— Торт, малиново-сметанковий, сама пекла. Мій найперший торт. От було роботи. Я мусила двічі збивати вершки, бо першого разу вони були з пластівцями, а тоді збивати масло. Цілий день простояла на кухні — а тоді з цією штукою просиділа ніч під його дверима ...— Емілі пробує сміятися над собою. Її рука міцно пристала до моєї.

Питаю себе, чого Емілі від нього вимагала, чим вона змусила його тікати. Пауль облизує мені все тіло, я облизую його, кусаю так, що він відчуває укуси вгорі на руках, навіть коли трохи згодом дивиться на свій монітор, Explorer, Photoshop, кошик, і все ще бачить мене.

— Я не знаю, як перестати думати про Пауля. — В голосі Емілі знову чути ясність, якусь твердість. Дистанція між її голосом і поглядом велика.

— Просто облиш це, — наказую я, — думай про гарну подорож, про добру їжу, припини говорити про нього.

— Ти його не можеш терпіти!

— Я ж його майже не знаю, Емілі. — Я дратуюсь і відтручую її руку.

— Але ж ти його кілька разів бачила. Спершу навіть вважала, що гарно виглядає, що в нього красиві вуха ...

— Вже не знаю, не маю поняття. Припини говорити про нього, Емілі.

Пауль застерігав мене, казав: якщо Емілі про щось дізнається, то помре. Я сміялася, коли він це казав, а він тицяв мене в груди пальцем. Вона нічого не має дізнатися! Наразі мені байдуже, чи Емілі помре. Мені здається, обоє перебільшують. Учора Емілі, можливо, була ще моєю подругою, але сьогодні Пауль мій друг, принаймні мій коханець. Я хочу позбутися Емілі й знову побачити Пауля. Біля мосту стоїть телефонна будка.

— Зачекай-но трохи, — кажу я Емілі, — я повинна зателефонувати сестрі.

— Тепер?

Я не відповідаю, її залишаю стояти на вулиці, зачиняюся й набираю номер. Чую гудок і спостерігаю, як Емілі копирсається у своєму поліетиленовому пакеті, нарешті виявляє пачку сигарет і запалює. З нетерпінням заглядає до мене в будку.

— Слухаю.

— Я стою в телефонній будці біля каналу, а на вулиці стоїть Емілі.

— Так?

— Вона шукала тебе цілу ніч.

— Ти їй щось казала?

—Як ти до цього додумався? Я не знаю, куди її подіти.

— Тож бачиш, які в мене справи.

Я сміюся.

Ми мовчимо. Я колупаюся собі нігтем у зубах. Питаю:

— Ти ще є?

— Так.

— Хочеш зайти? — Мій голос дзвінко лунає.

Двері відчиняються. Емілі стромляє свого носа, дим заходить мені в очі.

— Звичайно хочу. Ти ж знаєш.

Емілі допитливо дивиться на мене, я повертаюсь до неї спиною.

— Моя рука ще пахне тобою.

— Що?

— Моя рука. — Я чую, як Пауль нюхає свою руку. Емілі охоплює рукою мою талію й притискає голову до моєї спини. Я не можу йому відповісти.

— Чому ти так притихла?

Я мовчу.

— Ти ще є?

Я притуляю слухавку до вуха, щоб Емілі не впізнала його голос.

— Алло?

— Так. — Емілі відпихає моє стегно й ставить свій торт на вузьку поличку на висоті колін. Поширюється кислуватий запах. — Чи принести чогось, ти любиш тістечка?

— Немає потреби, солодкого не терплю — я тішуся, що побачу тебе.

— Я також. — Я прикушую собі губу.

— Скільки тобі ще потрібно з Емілі?

— Вже недовго.

— Тоді десь о четвертій.

— Чотири? — чую, як він ще питає, але я вішаю слухавку. Я випихаю Емілі з будки.

— Що вона каже?

— Вона хвора.

— Хвора?

На ринку для мене забагато людей, я пропоную Емілі йти до бістро під мостом.

Щоразу, коли там відчиняються двері, Емілі підводить очі. Вона п’є мінеральну воду й викурює сигарету одну за одною. Я не розмовляю з нею. Вона поважно мовчить, поки я кличу офіціанта. Хочу розрахуватися.

— Гадаю, останнім часом я думала передусім про себе. — Емілі через стіл хапає мене за руку, дивиться своїми світлими очима, і мені здається, що в правому куточку ока я помічаю сльозу. Я дивлюся на двері.

— З найбільшою охотою я забралася б просто геть кудись. Це так напружує — вештатися. Непомітно зникнути — це було б найкраще. Якби самогубство не було таким кітчем. Мені дуже шкода, знаєш, через цю історію з Паулем ...

— Вона мене не цікавить, — я суворо поглядаю їй в очі, — можливо, і мені пережити щось подібне? Ти загадуєш інколи наперед?

— Авжеж, звісно. — Її рука пітніє на моїй.

Я вириваюся.

— Відпусти нарешті мою руку, Емілі!

Я роздумую якусь мить — чи сказати їй, як воно спати з Паулем. Над баром висить великий годинник. Незабаром четверта. Підходить офіціант, випадково зачіпляє напівпорожню склянку Емілі. Тисяча друзок. Емілі вскакує. Офіціант хоче допомогти. Він щось белькоче, Емілі витирає руки й попліскує ними по мокрій холоші. Мене охоплює співчуття. Я кладу їй на плече руку. Воно мокре, але не від води, радше від поту, від ляку, від сонця, безсонної ночі на ногах, я міцніше беру її, підсуваю до себе, попри цитриновий запах, на одну мить вона моя подруга, та, з якою я все ділю, для якої завжди поруч. Я притискаю її до себе, наїжджаю на офіціанта, він міг би принаймні вибачитися, й офіціант кориться. Але Емілі я без потреби. Її очі світяться, вона струнко стоїть і дивиться на мене:

— Я йду до Пауля, занесу йому подарунок.

Я не знаю, що сказати, сідаю, Емілі запалює нову сигарету й дивиться на мене згори. Вона випускає дим носом.

— Я провела минулу ніч з деким, Емілі, тому я, ну, така відсутня.

Емілі посміхається мені по-дружньому, з нетерпінням і цікавістю, мені здається, вона думає, що тепер між нами нарешті знову все добре.

— Ти закохалася?

— Я не кажу про любов, Емілі, не завжди відразу все має бути коханням.

Я не можу далі говорити з Емілі, про мене, нехай помирає. Прояснення може паралізувати її, вбити. Молюск. Вона має дати мені спокій, я не хочу її дружби. Емілі вдягає свою куртку. Зараз вона дихне мені в щоку поцілунком. Я спостерігаю за дверима, вони і виходять туди-сюди, заходять люди. Я не можу наввипередки з Емілі бігти до Пауля.