Олександр КУЛЬСЬКИЙ
Клейноди троянди і хреста
Трилогія парадоксів і артефактів
книга перша: СТЕЖИНА НАД БЕЗОДНЕЮ
РОМАН ЕНІОЛОГІЇ
Частина V
КОСМІЧНИЙ СЕРПАНОК
РОЗДІЛ 37
Двадцять п’ятого липня 1959 року на борт атомної субмарини ВМФ США «Наутилус», що базувалася в Пірл-Гарборі, піднявся таємничий пасажир. Невдовзі «Наутилус» віддав швартові та вийшов у відкритий океан, де й занурився на значну глибину. Далі його шлях пролягав через Берингову протоку й до… Північного полюса. Протягом шістнадцяти діб субмарина не підіймалася на поверхню. Ввесь цей час пасажир не залишав своєї каюти, ніхто з екіпажу підводного крейсера не мав змоги побачити його в обличчя. Тільки матрос, який приносив йому їсти, та ще капітан, до рук якого таємничий пасажир двічі на день передавав запечатаного конверта…
В цих конвертах містилися аркуші паперу, на яких у різних комбінаціях було зображено п’ять символів: хрест, зірка, коло, квадрат і три хвилясті лінії. Капітан і невідомий пасажир мовчки розписувалися на кожному аркуші, незалежно один від одного проставляючи точний час. Потім капітан особисто запечатував їх в особливий конверт. Робив він це дуже ретельно, бо за найменшої неточности вся його подальша кар’єра у ВМФ США могла скінчитися ганебною відставкою.
Та й штемпель на цьому конверті був таким, що не пошуткуєш:
«Абсолютно секретно. У випадку небезпеки — знищити!»
Коли субмарина 10 серпня 1959 року пришвартувалася в порті Кройтон, як пасажир, так і сейф, який містив у собі 16 пакетів з вищезгаданими штемпелями, були спеціальним військовим літаком негайно доправлені в невеличке містечко Френшип (шт. Мериленд). Там, у секретному центрі спеціальних досліджень, у присутності авторитетної комісії, всі пакети, доставлені з субмарини, були розкриті і… порівняні із вмістом інших конвертів, які ніколи не перебували на борті «Наутилуса».
Порівняння наочно показало, що з точністю понад 70 відсотків знаки в конвертах були тотожні й стояли в тім же порядку на обох листках, позначених однією й тією ж датою!
Голова комісії, полковник, тамуючи хвилювання, вимовив:
«Ми з вами зараз присутні при повороті історії. Вперше в світі, в умовах, що не допускають ніякої фальсифікації, з точністю, достатньою для практичного застосування, людська думка передана на відстань без проміжного пристрою — прямо від мозку до мозку!»
Цей полковник, в один і той же час і… мав цілковиту рацію, й був неправий зовсім! Оскільки слова «вперше в світі» в даному разі були зовсім недоречні. Адже подібні експерименти (тільки в більш широкому масштабі) провадилися ще за сотні років до цього! Доцільно, мабуть, нагадати про одну з таємниць катарів-альбігойців, які були тісно пов’язані як із тамплієрами, так і з братами Троянди і Хреста. Оскільки, відповідно до раніше наведеної версії, саме четверо останніх катарів, які вислизнули з Монсегюра, й стали розенкрейцерами. Але навіть якщо цю версію не приймати (а основ для цього немає), то спадщина катарів — це все одно частина спадщини розенкрейцерів, як про це говорять усі варіанти «Традиції».
Отже, на основі збережених документів тої епохи (XIII століття) стало відомим, що вожді катарів протягом тривалого часу напрочуд успішно й вдало керували воєнними діями на всьому фронті, використовуючи для цього якийсь таємничий пристрій для МИТТЄВОГО зв’язку між собою… Таємниця цього зв’язку почала ледь-ледь відкриватися лише в першій половині XIX ст., коли француз Анрі Фабріціус, лікар, опублікував дуже дивну статтю про біологічну телепатію.
Потрібно зауважити, що Фабріціус стверджував, нібито він є далеким нащадком одного з катарських вождів. Тож беручи якось участь у розбиранні фундаменту залишків зруйнованого замку своїх предків, він натрапив на документи тих легендарних часів. Окрім того, що ті документи мали неабияку історичну цінність, вони виявилися вкрай цікавими ще з однієї причини — вони містили… докладний опис «телеграфу», яким користалися катари для зв’язку між своїми замками та фортецями!..
Основою цього дивного «техногенного» пристрою були… пари спеціально дібраних равликів. Це попутно ставить перед дослідниками ще цілий ряд конкретних питань. Наприклад, як довго та які саме треба було провадити попередні експерименти, щоб взагалі вийти на саму ідею можливости практичної реалізації зв’язку на основі подібного принципу? Та чи є дане відкриття самостійним винаходом альбігойських вчених, чи це знов-таки Спадщина невідомих Посвячених стародавности?
Щодо равликів, то один з них містився в «передавальному», а другий — у «приймальному» пункті. Особливо навчені катарські неофіти (новонавернені учні) спостерігали цілодобово за поведінкою равликів саме у точці «прийому». При цьому, як тільки равлик починав виявляти ознаки занепокоєння, його опускали на спеціальний похилий жолоб, на стінках якого були нанесені літери латинського алфавіту. Коли равлик завмирав біля якоїсь літери, то її одразу записував спостерігач. Так з окремих літер складалося послання.
А на «передавальному» пункті альбігойський «телеграфіст» спочатку дратував «свого» равлика уколами шпильки, а вже потім переміщав на такий же лоток. Тож коли равлик підповзав до визначеної букви, знову уколював його. Равлик завмирав і… одночасно завмирав його побратим, який перебував часом на відстані в декілька десятків кілометрів!
Протягом десятиліть цей катарський «метод» уважався не більш як курйозом, бо вчені не вірили в реальність подібного зв’язку настільки, що навіть не бажали поставити відповідний експеримент!.. Аж поки 1878 року в науковій літературі було опубліковано статтю такого собі Гуго Цаймана, що підтверджувала реальність подібного ефекту. Наприкінці XIX століття французи Апекс та Бено за допомогою «модифікованого» равликового зв’язку здійснили передачу інформації через… Атлантичний океан!
Якщо вірити результатам Алекса та Бено, коли равлик, який перебував біля відповідної букви, одержував слабкий удар струмом, його напарник в Америці теж поводився відповідним чином… Додамо, що приблизно такі досліди проводилися 1933 року в Німеччині. А саме в зловісній «Анненербе». А в «країні переможного пролетаріату», тобто в СРСР, на цю тему експериментував відомий ентомолог І. Фабрі. Щоправда, в його дослідах, які проводилися ще в тридцяті роки, було використано… метеликів.
Роботи з виявлення ефекту телепатії між тваринами провадилися в СРСР також 1967 року. Хоча у відкритій пресі повідомлення про них з’явилося тільки 1984 року в книзі «Електромагнітні поля в біосфері». Вона вийшла незначним тиражем та розповсюджувалася тільки за особливими списками.
Мова тут йде про те, що в 60-х роках минулого століття одержало офіційну назву «біологічний радіозв’язок». Сьогодні це явище фігурує під кількома іншими назвами. Та чи потрібно ще раз згадувати про те, що й тамплієри, й тим більше, розенкрейцери, бувши спадкоємцями альбігойців, про подібний спосіб зв’язку безперечно знали. То вже зовсім інше питання: чи вважали вони саме цей метод повністю адекватним своїм завданням і потребам?
Особисто я переконаний, що Орден розенкрейцерів мав у своєму розпорядженні ІНШІ, значно більш вдалі способи зв’язку, в тому числі й радіотехнічні. І не тільки… Але які ж існують об’єктивні обставини для подібного твердження?
В тому ж таки XIII столітті в Англії жив чернець-францисканець і, в той же час, славетний викладач Оксфорду — Роджер Бекон (1214—1294). Про нього сучасники казали, що він був великим магом, хоча сьогодні ми скорше вважали б його талановитим (і це ще вельми слабко сказано) науковим експериментатором. Ще у віці 12 років він із легкістю вступив до Оксфорду, закінчив його та став читати в його стінах лекції. Потім поїхав до Парижа, де вдосконалював свою освіту ще п’ятнадцять років, отримавши ступінь доктора.
Вивчив кілька стародавніх мов, дякуючи чому йому вдалося прочитати кілька стародавніх трактатів, які були незрозумілі його сучасникам. Але у Франції Роджер Бекон «вийшов на контакт» із загадковим вченим, якого сам він називав «наставником Петром» і вважав, що той не тільки найбільш освічена людина у світі, але, більш того — що «наставник» далеко випередив свій час. Цей «наставник Петро» — суцільна загадка для дослідників, бо ВІН НЕ АСОЦІЮЄТЬСЯ із жодним відомим вченим або філософом!
Що ж було наслідком такого «наукового контакту» для Бекона? Не коментуючи цю тему, наведімо слова сучасного англійського дослідника, доктора В. Вінтропа:
«Він (тобто Роджер Бекон) зробив два ДЗЕРКАЛА в Оксфордському університеті: за допомогою одного з них він міг коли завгодно, чи вдень, чи вночі, запалити свічку; в іншому дзеркалі МАВ ЗМОГУ БАЧИТИ, чим займаються люди в… будь-якій точці земної кулі. Експериментуючи з першим дзеркалом, студенти витратили більше часу на запалення свічки, ніж на вивчення книжок… Тож із загального схвалення університету, обидва дзеркала було розбито…».
Або ще один цікавий історичний персонаж — Сірано де Бержерак, якого сучасні дослідники вважають пов’язаним із Орденом розенкрейцерів, у книзі «Держави Місяця» розмірковує про нескінченність Всесвіту, про його населеність, про нескінченну подільність атома… Говорячи, наприклад, про життя на Місяці, Сірано оповідає про величезні світні плями, які пересуваються місячною поверхнею! Тобто саме про те, що непокоїть і сучасних астрономів!.. У творах Сірано зустрічаються також описи апаратів та приладів, призначення яких — запис і відтворення звуків, а також зв’язок на далекі відстані!..
Займаючись протягом довгих років розробкою електронної апаратури, я хотів би додати, що в житті кожного електронщика бувають хвилини, коли він ясно відчуває (чи то «верхнім чуттям», чи то інтуїтивно) — є в Природі значно більш досконалі види зв’язку, ніж відома на сьогодні радіотехніка, причому хоч хай би якого досконалого рівня вона досягала! Маються на увазі саме ПРИНЦИПОВО ІНШІ види зв’язку!
Вище ми вже розповідали про ті, поки що тільки початково досліджені можливості, про які говорить та які відшукує еніологія. В галузі зв’язку, скажімо. Є підстави вважати, що дослідники сьогодні вже впритул підходять до постановки тих питань, які були вирішені розенкрейцерами ще сотні років тому. Одним із таких легендарних засобів зв’язку з таємничими Сутностями і був, як прийнято вважати, «ідол Бафомет», що дістався в спадщину братам Троянди і Хреста від Таємних Тамплієрів.
Ще один легендарний спосіб зв’язку, який ґрунтується на поки що важкоуявлюваних для нас принципах, в окультних колах називається Магічний Кристал. Про нього згадується в деяких розенкрейцерських раритетах. Відповідно до «Традиції», Магічний Кристал використовувався, зокрема, коли була необхідність налагодити між собою зв’язок розенкрейцерам, розділеним сотнями або тисячами кілометрів. До речі, на цю тему існує цікавий переказ, який ми наведемо трохи далі.
Однак завжди матимемо на увазі чи не найбільш важливу, вельми принципову різницю, характерну при порівнянні всіх відомих нам сучасних способів зв’язку із тими, дивними, володіння якими здавна приписується «Традицією» саме розенкрейцерам. Справді, яке ж основне завдання повинні виконувати людські, всім знайомі (хоча й суттєво різною мірою) вже відомі способи зв’язку?
Та, по суті, тільки одну! Тому що, при всій розмаїтості, всі вони призначені для здійснення ЗВ’ЯЗКУ ОДНИХ ЛЮДЕЙ ІЗ ІНШИМИ, які перебувають на значному чи навіть дуже значному віддаленні одні від одних.
Зі мною можна, певною мірою, не погодитися в тім плані, що той зв’язок може здійснюватись також і з деяким технічним пристроєм, розміщеним на космічному об’єкті чи у важкодоступному місці, де людей немає й бути не може. Нехай так! Але, за великим рахунком, поки що тільки ОДИН РАЗ в офіційній історії людства засоби зв’язку були використані людьми для принципово іншої мети — це коли 1974 року радіотелескоп в Аресібо ВІДПРАВИВ ПОСЛАННЯ ДО ЗІРОК! Тільки в цьому випадку люди шукали контакту НЕ З ЛЮДЬМИ!..
Зовсім інша картина випливає при аналізі того, що нам зараз відомо про способи зв’язку Посвячених. Розгляньмо це питання на системному рівні. Справді, з ким, відповідно до «Традиції», намагалися встановити зв’язок (у найширшому розумінні) чи просто намагалися здійснити перехоплення стороннього повідомлення, наприклад, розенкрейцери? Між іншим, П’ята Книга, яка згідно з «Традицією» належить Орденові, охоплювала дуже багато несподіваних для пізніших дослідників, досить непересічних способів зв’язку. Зокрема таких як:
Зв’язку звичайних людей Четвертого Рівня з людьми такого ж самого рівня з використанням техногенних методів;
Зв’язку людей П’ятого Рівня із іншими людьми такого ж рангу;
Способи обміну інформацією із Сутностями Духовного Світу;
Способи здійснення виклику представників Інших Світів;
Способи здійснення контакту з Іншими Реальностями;
Експериментування в галузі візуалізації подій Минулого та Майбутнього;
Способи здійснення прямого обміну інформацією як з Минулим, так і з Майбутнім.
Тепер існують деякі непрямі підтвердження того, що подібні речі справді були під силу Орденові розенкрейцерів…
У документальному фільмі «НЛО в третьому райху» (я маю на увазі саме ПОВНИЙ варіант цього фільму, а не його маленький фрагмент, який демонструвавсь українським телебаченням на початку 2007 року) показано, що наприкінці 1930-х років, при розробці в Німеччині двох експериментальних «тарілочок», було використано інформацію, отриману все тією ж «Анненербе», від німецької жінки-контактера Марії Отте. Найбільш цікаво, що її «контакт» із Сутностями, від яких вона й одержала цю інформацію, був здійснений аж ніяк не спонтанно, а лише після задіяння певних «ключів».
У свою чергу, ці «ключі» були добуті після декількох років ретельних та наполегливих пошуків будь-яких матеріалів та документів, які стосуються тамплієрів. Що ж до розшуків будь-якої документації, так чи так пов’язаної з орденом Троянди і Хреста, то тут «Анненербе» взагалі не шкодувала ніяких зусиль і засобів! Вважаю, що робила вона правильно!
Розенкрейцерська «Традиція», викладена в «Сповіді Братства» (це, нагадаймо, другий середньовічний раритет Ордену після «Слави Братства»), повідомляє, що в гробниці Християна Розенкрейца були знайдені зразки дивних техногенних «пристроїв зв’язку». Окультні джерела згадують подекуди й про таку цікаву особливість Спадщини, коли Посвячений Розенкрейцер міг надавати функцій своєрідного пристрою зв’язку таким предметам, які, здавалося б, аж ніяк не могли претендувати на подібну роль!
Наприклад… кімнатна стіна або стеля. Чи, скажімо, сфероподібна скляна посудина з водою. Чи навіть просто білий аркуш паперу. Але найчастіше це були особливі дзеркала! Про деякі ми вже згадували раніше.
Відома, наприклад, історія про те, як у королівський замок Шомон, на прохання французької королеви Катерини Медічі, славетний Нострадамус привіз одного разу свою загадкову «машину майбутнього». Можливий принцип дії того феномену сьогодні викликає палкі дискусії вчених, але поки вони мало що дають. Однак королева бачила, що там було чимало всіляких коліщат і найголовніше — дзеркала, що якось дивно оберталися. Вже потім, коли Нострадамуса не було на світі, королева розповіла своєму довіреному придворному дворянину Франсуа Крозе таку деталь — кожний оберт тих дзеркал відповідав… одному року:
«…Я дивилася і багато дечого не розуміла, адже то були картини майбутнього. Лише тепер здогадуюсь, що після першого оберту дзеркала побачила смертний одр мого короля-хлопчика. Тоді я розгледіла лише жінку, яка голосила. Звичайно ж, то була Марія Стюарт… Потім були картини якихось урочистостей і філософських диспутів, але я нікого не впізнавала. Їх замінили вогнища пожеж і криваві потоки — тепер я розумію, що то була ніч святого Варфоломея…
Я більше не могла витримати й сказала магові, щоб він зупинив машину. Потім спитала, коли помру, якою смертю й хто буде її призвідцем. Він відповів ухильно, щоб я остерігалася Сен-Жермена…».
Крозе, цитований запис якого було зроблено 1587 року, згадує далі, що після цього «побачення із дзеркалами» королева ніколи більше не відвідувала своєї резиденції в передмісті Сен-Жермен. Однак… коли вона вмирала 5 січня 1589 року, до неї на сповідь прийшов священик, чиє прізвище було Сен-Жермен…
Але ми розповідали про Сірано де Бержерака. Отож у своїх «Щоденниках» він зробив, між іншим, і такий запис:
«… Відкривши футляр, я побачив щось металеве, що нагадує наш стінний годинник, наповнене незліченними дрібними пружинками. Це й справді книга, але ЧУДЕСНА КНИГА, яка НЕ МАЄ НІ СТОРІНОК, НІ ЛІТЕР. Нарешті, це книга, за якою можна вчитися, не використовуючи зору, потрібно тільки слухати… Читач повертає стрілку на той розділ, який хоче почути. І в цей момент машина починає говорити ніби людським голосом чи як музичний інструмент, видаючи найрізноманітніші звуки».
То в якого ж француза XVII століття можна було побачити щось подібне? Від кого можна було взагалі одержати інформацію про такі пристрої, які аж ніяк не вписувалися в технічний рівень тієї епохи? Але цього разу йдеться ще й про пристрій для візуалізації. В усіх перерахованих вище випадках (а їх число можна легко збільшити), на поверхні чи в глибині цих загадкових «екранів» виникали слова та образи, тобто здійснювалася візуалізація певної інформації. Особливо дослідників цікавили засоби, за допомогою яких звичайні люди могли б зробити для себе можливою саме видимість Позамежного…
Звичайно, кожен з нас, хоча б один раз та натрапляв на зіпсований вуличний телефон-автомат. Це коли раптом щастить скористатися тими зручностями та перевагами, що їх забезпечує телефонний зв’язок, але при цьому зробити це абсолютно безкоштовно!
Що можна сказати з приводу подібної аналогії?
«Освоєння» езотеричних засобів зв’язку з Духовним Світом, чи з Іншими Реальностями, чи взагалі з «чужими», часом обходилося занадто дорого й древнім, і середньовічним, і сучасним дослідникам. Не буде суто літературним перебільшенням твердження, що це подекуди шлях Жаху та Крови!
Скільки їх було в історії: магів, волхвів, жерців, алхіміків і навіть Посвячених, котрі ціною свого життя та життя своїх помічників добували дорогоцінні знання, які потім ставали надійним фундаментом для більш вдаліших експериментів їхніх більш щасливих спадкоємців…
Хто згадає жерців Аккаду й Шумеру, Вавилона й Ретенну (Ассирії), Індії та Китаю, Америки й Африки, які були знайдені своїми побратимами або ж просто випадковими свідками — бездиханними, з перекрученими від жаху обличчями, що назавжди застигли серед уламків незрозумілих пристроїв, осколків магічного скла й посуду та обгорілих пергаментів?
А скільки ж їх, зниклих назавжди з нашого світу, так і не були знайдені вже ніколи? Хто доторкувався зап’ястя руки Посвяченого Тамплієра в той момент, коли спрацьовував фатальний «Ключ Виклику»?
А про що ж думав в останні свої хвилини славетний посвячений XVIII століття, поляк за походженням, Ян Потоцький (до речі, автор непересічної книги «Рукопис, знайдений у Сарагоссі»), коли заряджав свій власний пістолет (чи не після встановлення такого «зв’язку»?) СРІБНОЮ кулею, призначеною для самого себе?
Або інший поляк, про якого ми вже згадували, який, очевидно, теж мав пряме відношення до ордену Троянди і Хреста, — пан Твардовський. Він, як сповіщають перекази, був «вихоплений» з нашого світу внаслідок майже непомітної помилки при здійсненні чергового експерименту!.. Ось деякі приклади, але це ж навіть не крапля в морі. Хоча цілковита правда й те, що інші Посвячені все одно рішуче йшли далі. Трагічна доля попередників їх не зупинила. Вони йшли далі, знаючи та вміючи вже трохи більше.
В сучасних дослідників створюється досить обгрунтоване враження, що за останнє десятиліття вдалося тільки ледь-ледь підняти важкий, таємничий оклад Великої Книги П’ятої. Але ж вона ще зовсім не прочитана нами, ми не знаємо навіть, скільки в ній сторінок та про що в ній йдеться там — далі…
Її сторінки чекають, терпляче ждуть гідних їхнього глибинного змісту читачів. Сторінки, які містять у собі приголомшливі таємниці, написані таємничою мовою загадкового Братства Троянди і Хреста…
РОЗДІЛ 38
…Ті найперші іспанські мандрівники, що дісталися сотні років тому до залишків міста Тіауанако (нинішня Болівія), невдовзі після завоювання, були вражені не тільки розмірами стародавніх будівель, але й оточуючою їх вкрай загадковою атмосферою. Ось що з цього приводу записав іспанський літописець Педро Сієса де Ліон:
«Я спитав у місцевих мешканців, чи були побудовані ці споруди ще за інків?.. Але вони засміялися та пояснили мені, що це сталося ще задовго до правління інків. Більше того, як вони чули від своїх предків, усе, що можна тут побачити, виникло колись дуже давно, за одну ніч…».
Інший іспанець записав тоді ж, у XVI столітті, переказ, згідно з яким кам’яні блоки підіймалися з землі магічним чином»…
Один із найбільш героїчних та романтичних персонажів ХХ століття, який добру половину своїх 57 років життя провів в експедиціях, був відомий дослідник — полковник артилерії Персі Фосетт. Не буде перебільшеним твердження, що він присвятив життя дослідженню того, що приховує в собі південноамериканська сельва. Фосетт був добре знайомий із славетним англійським письменником Гаггартом, автором всесвітньо відомих книжок «Копальні царя Соломона» та «Дочка Монтесуми».
Саме Райдер Гаггарт подарував якось полковникові дивну статуетку, зроблену з чорного базальту. Про цю статуетку згадують багато дослідників. Наприклад, російський дослідник Ю. Метелєв пише про це так:
«Статуэтка обладала удивительной особенностью. Всякий, кто решался взять ее в руки, испытывал подобие удара электрическим током… На груди фигуры беззвестный художник начертал странные иероглифы. Для расшифровки записи Фосетт обратился к психометристам — людям настолько чувствительным, что, подержав какой-либо материальный объект в руках, они могли прочитать текст, написанный много веков назад…»
Ця ситуація має ту особливість, що Фосетта добре знали також й в окультних ложах як Америки, так і Європи. Ось чому він завжди міг розраховувати на їхню підтримку. Отже, психометрист надав дуже дивне пояснення:
«Я бачу великий, неправильної форми континент, що пролягає між північним берегом Африки та Південною Америкою… Бачу селища й міста, що свідчать про високий ступінь цивілізації, є тут і якісь оздоблені будівлі, схожі на храми… Раптом здіймається море і величезні ділянки суходолу як із західної, так і зі східної сторони щезають під водою…»
Як вважав містик та езотерист Фосетт, тут ішлося саме про легендарну Атлантиду. Він був просто впевнений, що Атлантида вузьким та довгим перешийком була з’єднана із Бразилією. А тут ще індіанці Чилі переповіли полковникові стародавній переказ про «місто Цезаря», розташоване десь посеред сельви…
Тож Фосетт уважав за мету свого життя знайти його! І він залишив своєму молодшому синові Браяну такі прощальні слова:
«Чи подолаємо ми джунглі й повернемося, чи наші кістки лишаться тліти там — безперечно одне: розгадку далекого минулого Південної Америки, а може, й цілого доісторичного світу, можна буде знайти, коли будуть виявлені й відкриті для наукових досліджень стародавні міста. Що ці міста існують, я знаю…»
Але з тієї експедиції він уже ніколи не повернувсь, як не повернувся з неї, до речі, ніхто з його людей. Ось чому, втративши в тій експедиції не тільки батька, але й старшого брата, Браян Фосетт із великою гіркотою написав:
«Там, за бар’єром Анд, що громадяться на схід над низькою стелею наче стікаючих сльозами хмар, розляглися величезні дикі простори, ворожі та загрозливі, ретельно приховуючи свої таємниці від усіх, окрім найбільш відчайдушних сміливців».
Один дослідник нескінченної південноамериканської сельви признався якось, що в того, хто знайде в собі сили заглибитися в джунглі, є тільки два радісних, щасливих моменти. Перший — коли він, сповнений райдужних сподівань, уходить у цю зелену безодню. І другий — коли вкрай стомлений, доведений до виснаження, перебуваючий під жахливим враженням від страхітливих мешканців сельви, бачивши десятки разів близькі очі страшної або навіть жахливої смерти, він виходить із смертоносних обіймів сельви, повертається в світ. Ну, звичайно ж, до цього другого радісного дня спершу треба елементарно дожити!..
Але відчайдушні дослідники заглиблюються в джунглі знову й знову. І коли вони роблять у цьому зеленому пеклі свої феноменальні відкриття, це сприймається не інакше, як подарунок Долі! Відомий французький дослідник Робер Шарру у своєму есе «Сто тисяч років невідомої історії людства» наводить приклад одного з таких «дарунків» — це знахідка Джеймса Чергварда, котрий натрапив неподалік від Мехіко на більш як 2500 табличок, укритих невідомими письменами!..
Звичайно, було б цілком невірно вважати, що таємничі південноамериканські хащі приховують тільки щось подібне вищенаведеним знахідкам. Культ містерій, ритуали посвят тощо розвивалися в аборигенів Американського континенту ще з часів глибокої стародавности. Існувало там і «Посвячення Атлантиди». Ось що пише про це американський вчений, який десятки років досліджував окультні джерела, Менлі П.Голл:
«Семиглавий змій уособлює сім великих островів Атлантиди (міст Хібола?) й сім великих доісторичних шкіл езотеричної філософії».
Американські індіанці добре відчували різницю між привидом та справжньою душею померлої людини, тобто справді володіли знаннями ініційованих у містерії. Традиція американських індіанців, одначе, аж ніяк не носить суто умовного характеру. «В жодній іншій священній книзі немає настільки повного опису ритуалів ініціації великої школи містичної філософії, як у книзі «Пополь-Вух». Між іншим, сама назва нової країни — «Америка» виникла зовсім не від імені Амеріго Веспуччі! Багато хто з дослідників уважає, що вихідним словом було — АМАРУКО, яке в точному перекладі означає «Земля Крилатого Змія».
Існують досить вагомі дані, які дозволяють уважати, що з найдавніших часів десь посеред Кордильєр існує таємничий езотеричний центр, чимсь подібний до Шамбали…
Взагалі «Пополь-Вух» був знайдений отцем Хіменесом ще в XVII столітті, а перекладений на французьку мову лише через двісті років. Сама ця назва — «Пополь-Вух» перекладається по-різному. Наприклад, як «Книга циновок» чи «Зібрання записаних листів».
Але в наш час найбільш поширена наступна інтерпретація — «Книга Священного зібрання». Однак самі стародавні індіанці розшифровували цю назву дещо інакше — «Казання про людське існування на Землі тіней і про те, як людина бачила світ та життя».
Принагідно нагадаймо, що саме «Шлях Лівої руки» був основним для індіанських чаклунів. Ось чому так багато місця в їхніх ритуальних культах приділялося численним людським жертвам. Вже згадуваний Менлі П. Голл писав:
«Неймовірно жорстокі ритуали в житті багатьох індіанців Центральної Америки можна вважати залишками пізнього спотворення спадку Атлантів та їхніх сонячних містерій».
Серед старовинних розенкрейцерських оповідей існує й така, що стосується саме цієї теми…
Згідно з нею, ще десь у 50-х роках XVI століття іспанський галеон кинув якір у південноамериканському порту Веракрус. Звикнувши після довгих тижнів виснажливого плавання до вигляду безкінечної океанської далечі, до нестихаючого шелесту водяних пагорбів, постійно хисткої палуби; ще не вірячи, що вони знову стоять на твердій землі, на дерев’яний причал зійшло кілька десятків людей. Після постійного свіжого океанського вітру тутешня спека здавалася нестерпною тим, хто ступив на американський берег, — вихідцям із Європи.
Нарешті порт, де велися переговори із береговою охороною, залишився позаду. Тож прибульці галеона, обмінюючись першими враженнями, поступово розбредалися, щоб знову зустрітись увечері в таверні. Або ж не зустрічатися більше ніколи. Й таких було найбільше. Бо в кожного були й свої плани на подальше життя, і якісь свої мрії щодо нового життя на цьому, ще чужому для них, березі. На цій незнаній заокеанській землі…
Однак двоє з новоприбульців не тільки не збиралися розлучатись, але навпаки — саме тут, на твердій землі, вони по-справжньому відчули свою єдність, ту мету, яка привела їх сюди. А також незламну рішучість досягти тієї мети, якщо буде треба, будь-якою ціною!..
Під час подорожі на галеоні, щоб не привертати до себе зайвої уваги сторонніх, вони якраз намагалися триматись подалі один від одного.
Вранці наступного дня, купивши верхових коней, двоє ідальго покинули припортове місто. Тепер розпочиналася їхня справжня подорож тими землями, куди нога європейця вперше ступила, щонайбільше, років двадцять тому. Один із мандрівників і справді був іспанцем, а ось другий тільки прикидався. Розмовляли вони між собою мало, бо вельми пильно слідкували за тим, що діється навколо. Та й справді, для розмов у них було достатньо часу ще під час перебування в гірських замках Німеччини та Чехії.
Справжню мету їхньої подорожі знав тільки один з них, той, що тільки вдавав із себе іспанця. Чи тільки вважав, нібито знає… Поступово ландшафт відчутно змінювався. Все більш дикою ставала таємнича сельва, все менше траплялося поселень білих колоністів. А невдовзі вони перестали траплятися взагалі.
Дні минали за днями. Нарешті обидва вершники зупинили коней. Бо далі ці чуйні та вірні тварини пройти вже не мали змоги — попереду стіною стояла сельва… Супутники розгнуздали коней, зняли сідла, а потім, в останній раз почастувавши своїх скакунів кукурудзою, розпрощалися з ними, відпустивши на волю. Коні ображено дивились, зовсім не розуміючи, чому це вони раптом виявилися непотрібними.
А обидва ідальго, закопавши свою європейську одіж та розподіливши між собою поклажу, обережно, немов балансуючи, вступили до таємничого та ворожого для пересічної людини світу сельви…
Так розпочалася їхня подорож до Кордильєр крізь невідому країну джунглів, де й справді ще не ступала нога людини. Але якби сталося диво й хто-небудь із пасажирів галеона якимсь чином зумів побачити цих двох «ідальго», він не пізнав би їх нізащо. А вони пересувалися страшною, що буквально кишіла отруйними зміями та іншою нечистю, тванню, впевнено та спокійно.
Все живе швидко втікало з їхнього шляху або відповзало вбік. Велетенська анаконда — страхіття цих непролазних боліт, принишкла в корінні поваленого дерева. Спробуй-но, розрізни її від гігантської напівструхлявілої ліани…
Старший брат Троянди і Хреста розумів, що, використавши деякі відомі орденові засоби, можна було дістатися мети цієї химерної подорожі й без того, щоб отак продиратися нескінченною сельвою. Але якби використали вони інші можливості, індіанські жерці враз би могли «засікти» їх. Проте орден не вважав за потрібне ризикувати. Ось чому двоє братів просувалися зараз крізь небезпечні джунглі.
Передгір’я Анд забовваніли у вранішній далечині після того, як позаду лишилися сотні миль вкрай важкого шляху. Мета подорожі була вже близька. Тепер розенкрейцери витримували всі мислимі перестороги, бо перетнули кордони володінь індіанських жерців «Шляху Лівої руки». Але невдовзі вона настала — та мить, коли їм потрібно було виказати себе. Тому брати Троянди і Хреста суттєво послабили свої захистні поля, бо зовсім непотрібно було демонструвати тим чаклунам свої справжні можливості.
Результат не примусив надто довго чекати на себе: тінь, що саме падала від старовинного, вкритого мохом, деревяного ідола, раптом… «захиталася» з боку в бік. Це могло означати тільки одне — їх помітили та запропонували зупинитися… Двоє «ідальго» без будь-яких ознак тривоги (принаймні зовнішніх) поволі опустилися на землю поряд із велетенським валуном.
Довго нудьгувати їм не довелося, бо чудернацьки та войовниче вбраний індіанець, жрець таємного культу, виникнувши наче з повітря, став перед розенкрейцерами. Після обміну специфічними «привітаннями», опис яких у дуже спрощеному та скороченому вигляді знайшов згодом відображення в деяких казках та легендах, сторони розпочали діалог. А продовжили його трохи згодом, уже в таємничій глибині печер…
Переказ сповіщає, що саме ця бесіда вирішила багато питань подальших взаємин між посвяченими Європи та Південної Америки. Багато, але не всі… Наскільки зараз відомо, справа стосувалася можливости активізації пошуку європейцями якихось артефактів у певних географічних регіонах Нового Світу. Про що конкретно йшлося в розмові та чим вона скінчилася, про це знають лише посвячені…
Відомо також, що обидва «ідальго» покинули цю негостинну місцевість живими! А це вже само по собі вельми показово. Далі їхня путь лежала до західного узбережжя Південної Америки. Можливо, кудись в район Наска…
До речі, саме з цим загадковим плоскогір’ям, яке добре відоме своїми «лініями» та «малюнками», пов’язані також і значно менш відомі феномени. Із цим плоскогір’ям якимсь чином були пов’язані деякі… ВВІГНУТІ ДЗЕРКАЛА. Річ у тому, що в найближчих до плато Наска похованнях було виявлено дуже багато так званих «дзеркал Тупу». Це досить великі за розміром, до півметра, круглі ввігнуті дзеркала. Виготовлені вони із ретельно відшліфованих металів: золота, срібла, міді та їхніх сплавів.
Зараз дослідники просто губляться в здогадах — яке було справжнє призначення тих «дзеркал»? Може, вони призначалися для передачі сигналів? Чи для проектування велетенських «малюнків» на плато Наска ? А може, для якихось незнаних магічних ритуалів?..
Відомий сучасний дослідник з Росії В.Правдивцев уважає, що саме за допомогою цих дзеркал давні індіанські жерці отримували ті знання, які й сьогодні вражають учених своєю точністю. А що хіба?
Раніше ми вже розповідали про «кришталеві черепи». Тому доцільно буде дещо доповнити цю розповідь, додавши до неї згадку про «спотворений кришталевий череп», який було знайдено взимку 1994 року в штаті Колорадо (США). Його знайшла власниця ферми. Якось, об’їжджаючи свої володіння верхи, вона помітила на розмитому дощем, непоказному пагорбку якийсь блискучий предмет. Піднявши його та обтрусивши пісок, вкрай здивована жінка побачила перед собою людський ЧЕРЕП, ЗРОБЛЕНИЙ ІЗ СКЛА чи КРИШТАЛЮ…
Але ж у якому понівеченому стані він був! Зім’ятий та скручений, немов із пластиліну… Здавалося, що спочатку череп був понівечений, а вже потім затвердів. Ніхто з учених раніше з подібним черепом не зустрічався ніколи!
Отже, за тими індіанськими чаклунами, з якими випало зустрітися двом «ідальго», стояла серйозна багатотисячолітня «школа». Але й розенкрейцери навряд чи бодай у чомусь поступалися їм, бо за ними також була ще стародавніша окультна «школа». Та хоча б єгипетська. До речі, ось що розповідає, зокрема про «дзеркала», відомий європейський дослідник стародавніх методів пізнання світу С. Делі Кінг:
«В Єгипті існували звичайні школи і Вища Школа, яка навчала в пірамідах і була насправді серйозною. Вона займалася об’єктивними фактами, реальним пізнанням реального світу… І однією з наук, що пропонувалися учням у тривалому і важкому курсі, була техніка оволодіння природніми, але не відомими для нас функціями власного тіла, що дозволяло перетворитися з недолюдей, котрими ми всі є, на людей справжніх.
Вища Школа довела до досконалості таїнство, що ним ми не володіємо, — ПСИХОЛОГІЧНУ ОПТИКУ. У спеціальних дзеркалах відбивалося тільки те, що було поганим в обличчі того, котрий в них дивився. Таке дзеркало звалося… «свічадом правди». Кандидат, прийнятий до Вищої Школи, вже нічого не бачив у цьому дзеркалі, тому що заздалегідь очистився від усього злого в собі. Такого кандидата називали МАЙСТРОМ ЧИСТОГО ДЗЕРКАЛА».
Відомий середньовічний алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541) свого часу запропонував рецепт приготування «магічного дзеркала». Він уважав (і небезпідставно), що дзеркало взагалі можна тлумачити, як своєрідний тунель, яким астральна інформація просочується в наш фізичний світ.
Є певні факти, згідно з якими на самісінькому початку XVII століття (1601 року), неподалік від французького міста Марселя, на міському цвинтарі Екс-Ан-Прованс капелан архієпископа виявив вельми дивний предмет, якому навіть назву важко було відразу підшукати. Це був «незрозумілий апарат із скла, який складався із трьох кубів; ніхто з присутніх не знав, що це таке».
Хоч би що воно там було, але… цей артефакт демонстрував речі, яких не існувало: ліси, замки, барвисті райдуги й таке інше. Зрозуміло — «офіційно затверджений» науковий рівень XVII століття таких речей не припускає абсолютно!.. Але все це цілком логічно вкладається в певні рамки (і за них не виходить), якщо взяти до уваги реальність існування ордену Троянди і Хреста.
РОЗДІЛ 39
Зараз ученим, еніологам і взагалі дослідникам дивовижного добре відомо про існування цілої низки аж надто дивних випадків. От, наприклад, один з них: «1975 року в швейцарському щотижневику «Вельтвохе» (№41) повідомлялося про дивну подію в американському аеропорту Маямі (Флорида), коли сучасний авіалайнер компанії «Нешнл ейрлайнз» зі 127 пасажирами на борту, наближаючись до аеропорту з боку Атлантичного океану, зненацька зник з екрана радара… У Маямі вдарили на сполох. Для пошуків зниклого авіалайнера було терміново підключено додаткові радари.
Але за десять хвилин, коли вже були готові піднятися в повітря пошукові літаки, лайнер знову, наче й не було нічого, виник на екрані (за словами оператора, «начебто викристалізувався з повітря») й невдовзі благополучно приземливсь. Екіпаж був дуже здивований тою незрозумілою для них метушнею, яка чомусь панувала в аеропорту. На думку пілотів та стюардес, нічого страшного під час рейсу взагалі не трапилося. Тим часом ретельна перевірка показала, що всі без винятку годинники на борту літака (як механічні, так і електронні) відставали рівно на десять хвилин!»
Відзначалася також та цікава обставина, що коли, на півгодини раніше, відбувалася контрольна радіозвірка часу, ніяких хрональних (тобто пов’язаних з перебігом часу) розбіжностей не було виявлено!..
Звернім увагу на ту обставину, що в цьому випадку було десь «загублено» 10 хвилин. Але НЕ МАЛА МІСЦЯ ситуація, за якої літак спостерігався б у будь-якій точці неба ДО того моменту, коли він повинен був би там перебувати. Адже тільки в цьому випадку ще можна було б якось дискутувати на тему «подорожі в часі»…
А без цього можна говорити тільки щодо «провалів у часі» або навіть «провалів у просторі-часі»…
Ну добре, а невже зовсім немає ніяких даних, які бодай побічно підтверджували б можливість існування «Машини Часу» (мається на увазі аж ніяк не рок-група)? Не впадаймо в якісь абстрактні теоретичні міркування, а проаналізуймо факти, що подані різними авторами. Ось, наприклад, які випадки наводить К.Бутусов у цікавій статті «Чи можливі зустрічі з минулим?»:
«…Кілька років тому група туристів на березі Волги… спостерігала, як на протилежному березі раптом постав… старовинний Град, обнесений фортечною стіною, над якою золотілися бані церков! Міські ворота були щільно зачинені, а по стіні ходила сторожа в залізному обладунку, озброєна луками й списами. Місто поволі розчинилося в імлі та зникло.
Місцеві мешканці стверджують, що місто, яке прозвано Кітежем, нерідко з’являється тут, начебто постає з дна річки, а за десять-п’ятнадцять хвилин знову опускається на дно.
Цю ситуацію можна, певна річ, оцінювати по-різному. По-перше, тут справді не виключається варіант «вікна» в Інший Світ. Саме «вікна», бо місцеві жителі не повідомляли про випадки безслідного зникнення людей, наприклад. Не спостерігалося також (дякувати Богові) й вихідців «звідтіля». По-друге, не можна абсолютно відкидати можливість спостереження деякого «фантома» справді земного міста, яке існувало колись, у минулому. Цікаво було б довідатися — чи щоразу спостерігачі бачать одну й ту саму повторювану «картинку», чи «картинки» все ж різні? Випадок, що й казати, вельми цікавий. Але впевнености, ніби це однозначно «міст» у наше реальне минуле, немає!
Тим більше, що на сьогоднішній день відомо дуже багато подібних випадків, які вже отримали назву «хрономіражів». Так, у листопаді 1956 року декілька туристів зупинилися на відпочинок у горах Шотландії. Годині о третій ранку вони прокинулися від дивного шуму, визирнули зі свого намету й… побачили кілька десятків шотландських стрільців у старовинній військовій уніформі. Вояки, стріляючи, бігли кам’янистим полем. Через якийсь час ця фата-моргана зникла, не полишивши по собі жодних слідів. А наступної доби, о четвертій ранку, все це повторилося знову. Місцеві люди на запитання туристів відповідали: «В нас таке буває».
А ось інший випадок.
«1929 року четверо американців… зупинилися пообідати в місті Рабастені, департаменту Тарн (Франція). Їх здивував інтер’єр готельного ресторану, виконаний під старовину. Персонал також був одягнений по моді початку ХХ сторіччя, а на столі біля входу лежав номер «Фігаро» за 1903 рік. Мандрівники вирішили, що потрапили в готель, де для залучення клієнтів створюється атмосфера старих добрих часів. Дещо дивував, щоправда, брак інших відвідувачів, зате обслуговування було відмінним, та й обід виявився надзвичайно смачним… Але, знов опинившись тут за кілька днів, вони побачили тільки забитий дошками напівзруйнований будинок без шибок у вікнах…»
Звичайно ж, це був ТОЙ САМИЙ будинок, котрий, як пояснили туристам у мерії, вже багато років поступово руйнується…
Чи можна в цьому випадку вважати, що американці проробили (нехай навіть найнезбагненнішим чином) «подорож у часі»? Аналітик-уфолог і, тим більше, аналітик-еніолог при розгляді ймовірних можливостей обов’язково висуне, крім версії «подорожі в часі», ще й інші версії. Наприклад, що наведений випадок є аргументом на користь припущення про існування «паралельного» але, в той же час, повністю «тотожного» з нашим світу! Оскільки в даному випадку відбувся ФІЗИЧНИЙ контакт на рівні кулінарії.
Це тим більш доречне припущення, що американці розплачувалися грошима, які не були в обігу на початку століття!.. Однак офіціант ПРИЙНЯВ ЦІ ГРОШІ! І навіть не здивувався! Російський дослідник К.Бутусов робить звідси висновок про те, що цей готель «гості з майбутнього» відвідували неодноразово. Вважаю, однак, що існують і більш слушні пояснення. Наприклад, я схильний убачати в даному випадку скорше щось подібне до «театру», організованого «чужими». Можливо, просто задля перевірки. Тобто, чи помітять земляни «щось таке» відразу, чи ні. І як відреагують на це…
Чи такий, скажімо, випадок.
«1951 року молода бельгійка Бернадетта Лорель… заблукала в маленькому парку з великими багатовіковими деревами… Раптом вона помітила невеличку церкву, хоча ладна була заприсягнути, що ще чверть години тому її тут не було й близько! Здивована дівчина рушила просто до церкви, перетнула алею, переступила через низенький бордюр… і опинилася на цвинтарі! Контраст був приголомшливим: тільки-но навколо були посипані піском доріжки парку, дбайливо підстрижені газони… і раптом — хрести, що похилилися, зарослі бур’яном могили!..
У цей момент… з’явилася похоронна процесія… Всі її учасники були одягнуті в жалюгідне лахміття, якого Лорель ніколи й ніде раніше не бачила… Охоплена жахом, вона кинулася навтьоки…»
Через деякий час з’ясувалося, що перед Французькою революцією 1789 року саме в цьому місці ховали бідняків. Пізніше цвинтар був покинутий, а наприкінці позаминулого століття тут розбили парк.
Цим випадком займався асистент кафедри неврології та психіатрії Марсельського університету Поль Дешан. Обстеживши Лорель, він припустив, що мав місце дійсний феномен проникнення з позаминулого. Але, оскільки це були люди з найнижчих прошарків суспільства, то «пристосуватися» до ХХ століття їм було б дуже важко…
Цілком природно, що розглядався й такий варіант: учасники похоронної процесії, якимсь дивом прослизнувши зі свого часу в ХХ століття, так і залишились в ньому… Тому Дешан і припустив, що вони могли потрапити чи в будинок божевільних, чи зв’язатися зі злочинним світом. Виявилось, як не дивно, що така ідея, загалом і в цілому, була розумним припущенням, оскільки саме пошук у психіатричній лікарні справді дав цікавий результат.
Бо такий собі Жак Траверс запевняв лікарів, що народився в 1741 році, рано залишився без батьків, працював у порту вантажником, був одружений, але дітей не мав. Одного разу випив із приятелями та раптом опинився «на тім світі» — так він сприймав нашу дійсність. У бесіді з Дешаном Жак докладно описував реалії життя у XVIII столітті…
Отже, якщо все це не ланцюг дивних збігів або дуже спритно розіграна містифікація, чи навіть, припустімо, дивний випадок психічної хвороби і т.д., то тоді, як робочу гіпотезу, можна прийняти версію «проколу» міжчасового континуума З МИНУЛОГО В МАЙБУТНЄ! Але для прийняття гіпотези «Машини Часу» тут немає головного — однозначного свідчення того факту, що мала взаємодія саме з тим минулим, у якому раніше перебував саме «наш» світ!.. Або, скажімо, вельми схожий на нього інший, події в якому просто «зрушені в часі» стосовно аналогічних подій у нашому світі…
Жак Траверс, через його малу освіченість, не годиться для достатньо об’єктивного свідчення про те, чи ж відповідає в точності його Світ дійсному Світу земної Франції (якою історично вона тоді й була), чи ж не відповідає… Подібних випадків відомо зараз таки чимало.
Але, бувши самі по собі прекрасним доказом великої складности Світобудови, однозначної відповіді на конкретні запитання, що цікавлять нас, вони не дають. Чи ж означає все це, що справді не існує можливости для подорожей у минуле?
Ні, не означає!
Астрофізик із США, відомий у світі вчений Кіп Торн, теорії якого популярні тепер у всьому світі, наводить певну можливість реалізації «Машини Часу». Хоча, зазначмо, подібну «Машину Часу» не тільки на стіл не поставити, але й на планеті нашій не розмістити, бо місця не вистачить!..
Ми раніше говорили про так звані «кротові нори». Деякі астрофізики іменують їх також «черв’яковими дірками». Це ж, просто кажучи, не що інше, як ДІРА В ПОРОЖНЕЧІ! Отже, Кіп Торн припустив, що в нашому розпорядженні є саме така «кротова нора». При цьому її «вхідні двері» (деякі вчені говорять — «рот» чи «горло») містяться на Землі, а «вихідні двері» — на якомусь тілі, що саме рухається космічним простором, це може бути, наприклад, астероїд або космічний корабель. Але це тіло (чи корабель) розташоване десь неподалік від нашої планети.
Тепер уявімо, що цей корабель (чи астероїд) стартував до зірок… Ось саме тут і починається найцікавіше. Кіп Торн спробував теоретично обґрунтувати… ідею подорожі в часі! Його складні (справді дуже складні) теоретичні викладки, яких ми тут, ясна річ, не наводимо, свідчать, що, в принципі, можна якщо й не пополювати на динозавра, то принаймні при поверненні космічного корабля на Землю ПОБАЧИТИ ЙОГО (СВОГО КОРАБЛЯ, А НЕ ДИНОЗАВРА!) ХВІСТ, бо він саме стартує!..
Таким чином, ми приходимо до циклічної моделі подорожі в часі. Але достеменно відомо, що це все ще не є «Машиною Часу», оскільки заглибитись у минуле ДО того моменту, коли описана система приводиться в дію, — не вдається навіть теоретично!
Чудово розуміючи це, Кіп Торн обґрунтовує ще одну модель, яка відкриває дійсно приголомшливу можливість — здійснити НЕЦИКЛІЧНИЙ варіант! Правда, складностей та неясностей у цій новій теоретичній моделі — більше ніж досить! Перша складність — суто технічного плану. Й полягає вона в тому, що аби пересунутися в минуле, скажімо, на тисячу років, доведеться попередньо рухати один з кінців «кротової нори» (чи «рота») майже ціле століття зі швидкістю, що наближається до світлової. А ось друга складність, як уважають, значно серйозніша — бо може означати можливість порушення принципу причинности…
Але, хоч би як воно там було, про можливий варіант «Машини Часу» теоретики вже говорять уголос! Ну, безумовно, вистачає повідомлень й іншого роду (причому вельми сумнівної цінности). Так, один «контактер» із Підмосков’я запевняє вчених (ще й листами бомбардує): йому, мовляв, інопланетяни підказали, що «Машину Часу» можна створити за допомогою всього лише трьох звичайних радіотехнічних генераторів частот із співвідношенням…»
Ось бачите, як воно виявляється «просто» створити «Машину Часу»!.. Особливо якщо некритично підходити до деяких газетних заміток!.. До того ж — скільки фахівців-дослідників, стільки й різних поглядів на таку незбагненну та невловиму сутність — час!
А тим часом кількість випадків, які стають відомими та в яких ідеться про «побачення з минулим», або «зустрічі з майбутнім», зростає. Важко зараз категорично сказати, про що йдеться. Може, про свідчення спонтанних «кидків крізь час»? Між іншим, є кілька мислимих варіантів, які якщо й не пояснюють, то хоча б надають шанс якось витлумачити наведений вище випадок. Ну, насамперед, найпростіше з пояснень — що все це просто газетна вигадка (або «качка»)! Більш нестандартне пояснення — це просто невеличка містифікація з боку «чужих».
Скажімо, тренуються «тарілочники» в підкиданні нам своєї агентури під виглядом подібних унікальних випадків. Не подобаються такі припущення, шановний читачу?.. І мені вони теж не до смаку! Тоді подумаймо разом про більш цікаві можливості. По-перше, ну хто із сучасних учених може вмотивовано стверджувати, що в безкінечному світі зірок ХТОСЬ ІНШИЙ, що далеко випередив земну цивілізацію, не експериментує з простором-часом?
Або що, наприклад, нашу ділянку Галактики не сканує якась найпотаємніша та найзагадковіша (як на наш розум) «штука», яку наші вчені та дослідники намагаються уявити собі, як, скажімо, «кротову нору»?! Та інколи, делікатно так, ледь-ледь та злегка зачеплять самим краєчком нашу Сонячну систему…
Ми, природно, розцінюємо наслідки цього явища як диво-дивне та чудо непоясненне (принагідно зазначмо, це ж таки воно й є!). Або такий варіант: у якийсь незрозумілий чи навіть взагалі не передбачуваний нашими фізиками-теоретиками (до цього вони ще не дійшли, хоча й наближаються) момент пробігає така собі «зморшка» у багатовимірному просторі. Тоді й настає момент, коли відкриваються від цього «протягу» потаємні «вікна» або навіть «двері» в Інші Світи!
Чи ще щось вельми екзотичне у такому ж роді!..
Повинен сказати, що зараз фізики-космологи та астрофізики на повному серйозі пропонують і значно цікавіші варіанти. Наприклад, наприкінці 2006 року кілька вчених із світовим ім’ям, у тому числі російські астрофізики Н. С. Кардашев та І.Д. Новиков, запропонували величну програму пошуку в далекому Космосі за допомогою найсучасніших оптичних телескопів типу «Джеміні» саме «кротових нір»! І це вже не якась химера, а цілком реальна, хоча й дуже складна, наукова проблема. Бо вони теоретично передбачили, ЩО САМЕ І ЯК ТРЕБА ШУКАТИ!..
Ну а щодо «Машини Часу», то коли ми говоримо про цей феномен, навіть не признаючись собі в цьому, то все одно малюємо в своєму внутрішньому баченні деяку пряму лінію, надаючи їй назву — «часова вісь». Однак, розмірковуючи на тему «чорних дір», фізики-теоретики іноді згадують і ту відому їм обставину, що у визначеній околиці цього приголомшливого об’єкта «простір і час ніби міняються властивостями. Час стає ТРИВИМІРНИМ!»
А це вже зовсім інший поворот теми! Досить лише подумати про подібний сценарій, як усе сказане вище уявляється вже трохи інакше. Багатовимірний час, як вам таке?.. Цілковита абстракція? Так, цілковита, але… для нас, для сучасного людства!
А от для деяких, важко уявлюваних, космічних «Володарів Часу й Простору», можливо, не така-то й цілковита, та не така-то й абстракція! Хто знає, які істоти та з якими потенціальними можливостями вже вийшли на космічні простори Метагалактики?!
Ось чому темпи розвитку людської цивілізації повинні бути збільшені якомога швидше! Й насамперед — якісно!
Бо зараз ніхто не знає, що обіцяє нам майбутня (та така ж довгоочікувана) зустріч із «братами за розумом»!..
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ
