Іван Лучук 

Від Угариту до ваґантів

 

У тернопільському видавництві “Навчальна книга – Богдан” виходить моя “Історія світової поезії”, скомпонована як пастіччо із власних роздумів і спостережень, фактографії та художньої (все ж поезієзнавчої) прози, цитат і переповідань, поетичних ілюстрацій. Книга має десять розділів: І. Виникнення поезії. Шумер, Вавилон, Єгипет; ІІ. Палестина, Індія, “Авеста”, Китай; ІІІ. Антична поезія: Греція і Рим; IV. Санскритська поезія, арабський світ, Персія, Візантія, поезія слов’ян; V. Середньовічна європейська поезія; VI. Поезія Відродження; VII. Захід і Схід: від пізнього середньовіччя до нових часів; VIII. Від бароко до романтизму; IX. Зародження модерної поезії в широкому розумінні; X. Модерна поезія: деякі напрямки та тенденції. Кожен із них супроводжується відповідним антологійним апендиксом, куди входять зразки поетичних текстів в українських інтерпретаціях. Деякі перекладні версії довелося робити самому спеціально, щоб заповнити лакуни. Саме про деякі елементи антуражу цих версій (частково надрукованих у цьому числі журналу) і йтиме далі мова.

————
© Іван Лучук, 2008.

 

***

На півночі східного узбережжя Середземного моря (приблизно на території сучасного Лівану та частково Сирії) в давнину розташовувалася країна, яку ми за грецькою традицією називаємо Фінікією, а за біблійною – Ханааном. А вже в північній частині цієї Фінікії-Ханаану примістилося Угаритське царство, яке проіснувало понад тисячоліття десь аж до ХІІІ ст. до н. е. Більшість пам’яток угаритської словесності, які фраґментарно дійшли до нас, були записані, на думку угаритознавця Іллі Шифмана, в середині ХІV ст. до н. е. за наказом царя Нікмадду зі слів верховного жерця Аттінпарлану писцем Ілімільку. Серед збережених угаритських поетичних творів, які в сукупності творять угаритський епос, виокремлюють дві групи. Перша – це перекази (оповідки) про богів і їхню боротьбу за владу, а друга – це псевдоісторичні легенди (теж, зрештою, оповідки) про Карату та про Акхіта. Із першої групи ми виділимо цикл поем про Силака Балу й оповідку про народження богів Шахару та Шаліму, а з другої – леґенди про Карату та оповідку Акхіта.

Цикл поем про Силака Балу (або ж Ваала Могутнього) евентуально міг творити органічну єдність, проте можна розглядати окремі оповідки чи фраґменти як цілісні твори. Хоча главою угаритського пантеону богів був Ілу, Балу відіграв роль царя богів, був володарем і покровителем Угариту. Із цілого циклу виокремимо сюжет про побудову палацу для Балу. Коли богиня Анату, сестра та кохана Балу, приходить до нього на бенкет, він скаржиться, що в нього немає такого дому, як в інших богів. Але для побудови палацу потрібен дозвіл Ілу, добитися якого вдається, пройшовши через каскад карколомних перипетій. І от, нарешті, Балу викликає бога-зброяря Пригожого-й-Мудрого, щоб той йому вибудував велетенський палац, оздоблений золотом і коштовним камінням. Пригожий-і-Мудрий пропонує Балу прорізати в будинку вікно, від чого той відмовляється. Наприкінці будівництва відбувається бенкет, після чого Балу таки дозволяє прорізати вікно. Потім Балу перемагає всіх своїх ворогів, включно із богом смерті Муту. Поетична оповідка про побудову палацу Балу проектується на святкування та обряди заснування храму Балу в Угариті, що був наче втіленням вселенського божого дому.

Текст про народження милостивих богів Шахару та Шаліму є начебто своєрідним сценарієм обрядового дійства – священного шлюбу, в якому наявні молитви жерців, монологи дійових осіб і подієві описи. Жрець виголошує закляття проти безпліддя, учасники обряду повторюють його та закликають на допомогу міць богів, міць Асирату та Діви – дружин Ілу, тоді отроки варять сім разів козеня в молоці та ягня в олії – їжу для Асирату (мабуть, тоді вважалося, що така їжа сприяє зачаттю та дітонародженню в священному шлюбі). Коли дійство переноситься на берег Океану, Ілу бере два смолоскипи з вогнища та вносить їх до свого дому. Він опустив свій жезл додолу, випустив кий, уполював птаху й поклав її на жар. Це мало б свідчити про повне збайдужіння Ілу до світу та своїх дружин, які звертаються до нього з жалібними воланнями, після чого він таки кохається з ними, а вони потім народжують Шахару та Шаліму, які ссуть груди Асирату і стають милостивими богами.

Із ритуалом священного шлюбу пов’язано також оповідку про те, як Балу зійшовся з Анату. Балу вирушив полювати (чи просто випасати) биків на лузі Шамку (ймовірно, у верхів’ї річки Йордан), туди ж прилетіла й Анату. Збентежений Балу питає її, на кого ж то вона зібралася походом, пропонуючи їй свою допомогу. Коли Анату побачила Балу у вигляді бика, то пустилася в жвавий танок і зляглася з ним; від цього злягання народилося теля. Ця історія доповнюється описом бенкету, на якому Анату оспівує ніжність і кохання Балу.

Із леґенд про Карату можна виокремити одну більш-менш чітку сюжетну лінію. Не суттєво, чи відображають ці оповіді реальні історичні факти, чи лише їх примарний відгомін. Карату втрачає всіх своїх рідних. Уві сні йому з’являється Ілу й намагається втішити його пропозицією шаленого багатства. Карату натомість благає Ілу послати йому синів. Ілу ж для цього пропонує йому принести жертви богам і вирушити в похід на країну Удуммі, щоб від її царя Пабеллі вимагати віддати заміж його дочку Діву-Хурритянку. Прокинувшись, Карату виконує все, що йому наснилося, вирушивши в похід на чолі численного всенародного ополчення. Після складних перипетій Карату таки здобуває наречену, яка народжує йому вісім синів і вісім дочок. Коли Карату занедужав, його син Іліаху виголошує заклинання, в якому звертається, зокрема, й до бога Дагану, який займає в угаритському пантеоні богів середнє місце між Ілу та Балу. Ця оповідка про Карату функціонувала як ритуальний текст, попри можливу історичну основу.

Теж відносно історичну основу має оповідка про Акхіта. Із неї виокремимо лише один сюжет. Батько Акхіта, Данниїллу, замовив у бога-зброяря Пригожого-й-Мудрого чудовий лук для свого сина. Коли Анату побачила Акхіта з його луком, то забажала заволодіти тим луком взамін за багатство. Між ними відбувся діалог, Анату навіть пропонувала Акхітові своє кохання взамін за лук, проте й це не подіяло. Тоді вона підлаштувала його погибель, а потім, розкаявшись, ридала над ним, аж поки не виявила, що Акхіт перед смертю поламав свого чудового лука; Анату знову розгнівалася й вилила на свою жертву потік лайки.

Принагідно можна звернути увагу на композиційні прийоми та віршувальну техніку угаритських поетичних творів. Щодо композиційної побудови, слід виокремити три пункти. Перший – системне розташування епізодів із урахуванням послідовності дії в часі, коли різні події в жодному разі не могли бути одночасними. Другий – завершеність будь-якого окремого епізоду, кожен із яких раніше міг бути предметом окремої оповіді. І третій – одноплановість оповіді, коли відсутні побічні сюжетні лінії. Зрештою, композиційні прийоми угаритського епосу не надто відрізняються від аналогічних пам’яток ассиро-вавилонської та біблійної літератур, як і віршувальна техніка. Поетичний ритм зазвичай залежав від музичного супроводу. Угаритяни, наскільки це відомо, грали на арфах і кіфарах, флейтах, цимбалах і барабанах; це міг бути акомпанемент чи цілих ансамблів, чи сольних партій. Найменшим поетичним елементом було наголошене слово, яке відповідало музичному такту; віршовий розмір визначався кількістю наголошених складів у рядку.

 

***

“Авеста” є священною книгою релігії давніх іранців – зороастризму, назва якої походить від імені її засновника Заратуштри (по-грецькому: Зороастр). “Авеста” склалася навколо проповідей Заратуштри, дати життя якого коливаються від ІХ до VІ століття до н. е. “Авеста” дійшла до нас у двох редакціях (варіантах). Перша редакція є збірником молитов авестійською мовою, записаних особливою авестійською абеткою. Ці молитви й тепер читаються зороастрійськими (парсійськими) священиками на богослужіннях. Збірник має однойменну з основною його частиною перську назву “Вендідад-саде” (“чистий Вендідад”, тобто без супроводу перекладів і коментарів); сюди входять також “Вісперед” і “Ясна”; всі три частини розташовані впереміш, в особливій канонічній послідовності. Друга редакція включає ті ж три частини, але розташовані в іншому порядку, що не має богослужбового призначення, лишень наукове для систематичного вивчення. Окрім того, авестійський текст цієї редакції, розбитий на книги, глави та строфи, супроводжується коментованим перекладом середньоперською мовою, записаним не авестійською, а пехлевійською абеткою. Цей переклад-коментар називається “Зенд”, тому друга редакція “Авести” має назву “Авеста і Зенд”, хоча традиційно її неточно номінують “Зенд-Авеста”. Друга редакція складається з п’яти книг. 1. “Вендідад” (“Відевдад” – “Кодекс проти девів”) включає переважно діалоги Заратуштри й Ахура Мазди, зокрема “Географічну поему” з характеристикою “добрих” і “злих” земель. 2. “Вісперед” (“Всі владики”, тобто “генії благих створінь”) включає молитовні піснеспіви. 3. “Ясна” (“Моління”, “Ритуал”) включає молитви, звернені до божеств зороастрійського пантеону; присутні тут і сімнадцять т. зв. гат, походження яких пов’язують з усною творчістю Заратуштри. 4. “Яшт” (“Похваління”) включає гімни, що прославляють богів і ті сили, які допомагають добрим божествам у їхній боротьбі зі злими. 5. “Мала Авеста” включає короткі молитовні тексти середньоперською мовою. Гімнам і молитвам властива ритмічна структура. Існує припущення, що первісно весь текст “Авести” був ритмізованим, лише з часом цей принцип був порушений чи втрачений. Основною поетичною частиною “Авести” є “Гати” – гімни, авторство яких традиція приписує самому Заратуштрі.

 

***

Поглянувши на поетичні традиції Середземномор’я, колиски нашої цивілізації, напередодні християнської доби та на самісінькому її початку, виявимо, що в дохристиянську добу не було нічого схожого на ті вірші, які європейськими культурами визнані за класичні: вірші, ґрунтовані на силабіці, силабо-тоніці й римі. Греки й римляни користувалися квантитативними розмірами без рими, семіти використовували щось схоже на ритмізовану прозу з багатими, але нерегулярними співзвуччями. На думку Андрія Десницького, в перші століття нової ери в багатьох реґіонах Середземномор’я поступово виникає нове віршування різними мовами, засноване приблизно на тих самих принципах, які й донині сприймаються нами як нормативні.

У Візантії почала розвиватися молода християнська література, зокрема й поезія. Спершу згадаємо християнських епіграматистів. Добірку власних перекладів християнських епіграм із “Палатинської Антології” Тарас Лучук супроводить такою приміткою: “Візантійський книжник Константин Кефала на початку Х ст. зібрав докупи і упорядкував епіграматичні збірки, які постали в античних часах, – “Вінок” Мелеаґра з Ґадари (І ст. до н. е.), “Вінок” Філіпа з Тессалонік (І ст.), “Коло” Аґатія Схоластика (VI ст.), доповнивши цю компіляцію епіграмами візантійських поетів. Збірка, укладена “головатим літератором”, збереглася тільки в одному рукописному примірнику, що його наново відкрили щойно наприкінці XVI ст. в Палатинській бібліотеці Гайдельберзького університету в Німеччині. Звідти й походить теперішня назва цієї збірки епіграм – “Палатинська Антологія”. Першу книгу її складають власне християнські епіграми”.

Як бачимо, “головатий літератор” Константин Кефала упорядковував, зокрема, вибрані квіти з уже десь сімсотлітнього доробку християнської поезії, писаної грецькою мовою. Сирійська християнська поезія сформувалася раніше від грецької. На відміну від греків, сирійці почувалися в біблійній поетиці вільно; євангельська вість була новою, а мова, якою вона вперше була проголошена, була їм близькою. Сергій Аверинцев писав, що “по-грецькому навіть там, де смисл дотриманий до дрібниць, тон непоправно міняється; а тон, як відомо, робить музику. Опосередненням, до того ж опосередненням всесвітньо-історичного масштабу, був уже переклад Септуагінти, від якого грецька версія Нового Заповіту і через неї грецькомовна християнська література отримала стилістичні моделі... Унікальність становища сирійської літератури перед обличчям біблійної поетики полягала в тому, що для неї рецепція обійшлася майже без опосереднення, що дистанція була мінімальною – як географічна дистанція між Галілеєю та Сирією... Біблійне слово звучить по-сирійському з такою простотою та природністю, як ніде більше”. Вже в ІV столітті в сирійській поетичній традиції існує розвинута система жанрів, а яскравим зразком літургійної поезії є творчість Єфрема Сирина. Твори Єфрема (Мар Афрема, по-сирійському) дуже рано були перекладені грецькою мовою і справили значний вплив на візантійську поезію, а завдяки латинським перекладам потрапляли й далі на захід.

Із цілого масиву візантійської поезії виокремимо чотири постаті. Г р и г о р і й  Б о г о с л о в (329—389), званий ще Назіанзін (за назвою каппадокійського міста Назіанз, де він народився й деякий час був єпископом), був автором цілком самостійних ліричних поезій, формально близьких до пізньоантичних зразків. Р о м а н  С л а д к о п і в е ц ь (V—VІ ст.) обновив грецькомовну гімнографію; довів до досконалості жанр, який тепер прийнято доволі умовно називати кондаком. Кондак має обсяг від вісімнадцяти до двадцяти чотирьох великих строф зі складною метричною структурою, строго дотримуваною в рамках кожного окремого гімну. Строфи ці називаються ікосами (від грецького слова, що означає “дім”; таким є буквальне значення й сирійського “байта” й арабського “бейт”, вживаних теж як назви кількісних одиниць віршованого тексту). Перед ними стоїть строфа-зачин (по-грецькому кукулій, буквально “каптур”), яка має іншу метричну структуру й менший обсяг, але той самий рефрен. Поетика кондака дає багато простору для образотворчості; там відчуваються інтонації проповіді, бесіди, зверненої безпосередньо до слухачів. Метрика кондаків – силабічна, з урахуванням тоніки, без жодного стосунку до античного віршування. Й о а н  Д а м а с кі н (VІІ—VІІІ ст.) був богословом і вченим, автором енциклопедичного “Джерела знання”. В поезії він реставрував давно відкинуту античну просодію, надзвичайно ускладнив архітектоніку канону – нового жанру літургійної лірики, що витісняв жанрову форму кондака. Структура канону й без того складна: він складається з дев’яти пісень, тобто великих строф (нормально – з восьми, адже друга пісня відсутня у всіх канонах, окрім великопісних); при цьому кожна пісня співвідноситься з певним біблійним мотивом і ділиться на ірмос (зачин) і декілька тропарів (менших строфічних одиниць). В Йоана Дамаскіна в його ямбічних канонах як ірмос, так і кожен із тропарів складається з шестистопних ямбів. Т е д рС т у д и т (759—826), настоятель константинопольського монастиря Студіос, писав вірші (дидактичні ямби), звернені до конкретних ченців, а не до абстрактної авдиторії.

***

Поезія скальдів творилася у проміжку від першої половини ІХ ст. до середини ХІІІ ст. Скальдична поезія значно ускладненіша формально від еддичної. Визначальною рисою скальдичної поезії є становлення усвідомленого авторства, тобто вірші перестають бути анонімними. Кожен вірш має свого автора. Першим скальдом традиційно вважається бог Одін. Найдавніші збережені скальдичні вірші належать Браґі Боддасону на прізвисько Старий, який жив у першій половині ІХ ст. в Норвегії (бо ж Ісландія ще не була заселена в той час), але його вірші збереглися лише в ісландській традиції. Одним із найвидатніших і найплідніших скальдів був Сіґват Тордарсон (995—1045). Чи не останнім скальдом — Торір на прізвисько Льодовик, який після програної битви 1238 року був страчений, але перед смертю ще встиг скласти окрему вісу, яка увійшла в аннали скальдичної поезії. Окрема розмова (завдяки причетності його до нашої історії) про Гаральда Суворого, про якого свого часу доволі вичерпно написав Іван Франко: “Гаральд Зіґурдзон Ґардраді, один з визначних норманських героїв, член норвезького королівського роду, належав до тих варягів, що на поклик князя Ярослава Мудрого прибули з-за моря до Новгорода й визначилися в службі у руського князя. Гаральд був не лише смілим войовником, але також славним у своїм часі “скальдом”, себто поетом, і головні відомості про його життя маємо, власне, в його віршах, які заховалися до нашого часу. З них дізнаємося, що, маючи 15 літ, він перший раз брав участь у битві: се була кривава битва з д[ня] 29 липня 1030 р. під Стіклаштадом, у якій погиб Гаральдів брат, король Олаф, прозваний святим. Гаральд, поранений, мусив тікати до Швеції і подався до Новгорода, де став на службу в Ярослава. Тут він здобув собі таку славу й повагу, що міг осмілитися просити в Ярослава руки його дочки Єлисавети, яка по матері була норманкою. Та Ярослав якось вимовився від того сватання, і Гаральд покинув руську службу 1033 року й поїхав до Константинополя на службу до грецького імператора. І тут визначився смілими воєнними вчинками та хитрощами, про нього подають відомість, що він здобув одне місто в Сицилії саме такими хитрощами, як Ольга здобула деревлянський Іскорость, тобто замість окупу зажадав голубів, які потім із запаленими льонтами випустив на місто. В р. 1040 він брав участь у здобутті афінської пристані Пірея і записав своє ім’я норманськими рунами на мармуровім льві, якого в р. 1687 венецький полководець Морозіні перевіз до Венеції, де він стоїть і досі. Та при константинопольськім дворі збудилися проти Гаральда якісь підозріння та інтриги, і 1043 р. його всаджено до темниці. Та, змовившися зі своїми товаришами, він утік із тюрми, забрав свою багату добичу й захопив у пристані два кораблі, один із них, розірвавши ланцюг, яким була замкнена пристань, пішов на дно, а на другім Гаральд із товаришами втік на Русь. У тій утеці він по десятилітній службі в Візантії згадав свою любку “дівчину з Гардаріки” (руського краю) й уложив на її честь... пісню. Певна річ, пісню мусили співати на Ярославовім дворі в Києві, притім голосна слава й багата добича Гаральда приєднали йому не лише серце дівчини, але також прихильність батька, який віддав Гаральдові свою дочку за жінку. Про кінець його життя не знаємо нічого”.

 

***

Найдавніші зразки англосаксонської лірики фраґментарно трапляються ще в найдавнішій європейській епічній поемі “Беовульф”, створеній не пізніше ІХ століття. Найвищого ж свого розвитку англосаксонська лірична поезія досягає в поемах-елегіях “Блукалець” і “Морський мандрівник”. Першими зразками любовної лірики є твори “Нарікання жінки” та “Послання чоловіка”. Найзагадковішим твором англосаксонської лірики є дев’ятнадцятирядкова поема “Вульф і Еадвакер”. Для всіх цих творів властива одна з головних ознак лірики – домінанта в зображенні внутрішнього над зовнішнім; саме це відрізняє згадані твори від архаїчної поезії, яка описує будь-які вираження переживань як прилюдні, публічні.

 

***

В ірландській поезії починаючи від VІІІ ст. набуває поширення силабічний вірш із необов’язковою алітерацією та канонізованою римою, що утілюється в різноманітні розміри. Ірландська лірика була двомовною: крім латини, віршували й рідною мовою. “Писець у лісі”, “Чернець та його улюблений кіт” є показовими ліричними зразками, в яких відтворено і замилування природою, і любов до тварин, і настроєвість. Чи не найпроникливіші картини природи наявні в сазі (з циклу Фінна) “Переслідування Діармайда та Грайне”, яку можна вважати одним із джерел сюжету про Трістана та Ізольду. Почуття героїні саги виражені напрочуд просто й безпосередньо, її думка гранично ясна – всі скарби світу, віддані за щастя бачити коханого, здаються їй невисокою платою.

 

***

Поезія ваґантів творить окремий феномен європейської середньовічної літератури, культури загалом. Вибухи вітальної енергії, непритлумлювані вияви почуттів, вогнемети цинічного гумору, водограї кумедних пригод, спраглі блукання – цінні й цікаві не самі по собі, а тим, що переплавилися в поезію відповідного штибу з відповідною наснагою.

 

***

Якби раптом існував декалог постмодерного інтертекстуала (можливо, десь таки й існує), то одна з його заповідей могла б звучати приблизно так: “Все добре сказане – моє, – писав Сенека; Петрарка ж писав, що всі сказані ним слова – не його”.

 

Львів