Розділи з праці
З англійської переклала Олена Усатюк
Розділ 4. Попередні зауваження щодо історії російської політики
Перш ніж почати аналіз памфлету, що має назву “Істина є істиною, коли розкривається вчасно”, яким закінчимо вступ до “Таємниць дипломатії”, доречно буде подати декілька попередніх зауважень стосовно загальної історії російської політики.
Демонстрація могутньої сили Росії вражала Європу зненацька в різні часи. Вона лякала західні народи, які корилися їй, як коряться фатуму, або чинили тільки конвульсивний опір. Проте поряд із завороженим подивом одних Росія викликає до себе також скептичне ставлення інших, яке постійно поновлюється, переслідує її, наче тінь, зростає з її ростом, тож їхній різкий іронічний голос звучить в унісон із стогонами поневолених народів і висміює саму її велич як театральну позу, що має на меті засліпити світ фальшивим блиском і ввести в оману. Інші імперії викликали такі самі сумніви в період свого становлення; Росія ж так і не подолала їх, навіть коли стала гігантом. Це єдиний в історії приклад величезної імперії, саме існування сили якої, навіть після набуття світової ваги, ніколи не переставало сприйматися радше на віру, ніж як факт. З початку вісімнадцятого століття і досі жоден автор, незалежно від того звеличував він Росію чи гудив, не вважав за можливе обійтися без того, щоб спочатку переконати читачів у тому, що вона таки існує насправді.
———© Олена Усатюк, переклад, 2008.
Проте чи будемо ми спіритуалістами а чи матеріалістами у ставленні до Росії — або будемо розглядати її силу як очевидний факт чи лише як продукт галюцинації ураженого усвідомленням своєї вини сумління європейських народів, — питання залишається незмінним: “Як пощастило цій могутній державі чи цьому фантомові могутньої держави набути таких розмірів, щоб викликати, з одного боку, захоплене схвалення, а з іншого — запеклий осуд того, що вона намагається створити всесвітню монархію?” На початку вісімнадцятого століття Росію вважали нашвидкуруч зімпровізованим творінням генія Петра Великого. Шлозер думав, що зробив відкриття, коли виявив, що Росія має минуле, а в новітні часи такі автори, як Фаллмераєр, несвідомо ідучи дорогою, уторованою російськими істориками, нарочито стверджують, що північний привид, який лякає Європу дев’ятнадцятого століття, вже кидав на неї тінь у дев’ятому столітті. На їхню думку, політика Росії починається від перших Рюриковичів і систематично, правда, з деякими перервами, триває досі.
Стародавні карти Росії, розгорнені перед нами, демонструють, що раніше вона займала більше європейського простору, ніж той, яким може похизуватися тепер: вони засвідчують її постійний рух, спрямований на розширення власної території, що тривав з дев’ятого по одинадцяте століття; нам показують Олега, який виставив 88-тисячне військо проти Візантії, і на знак перемоги прикріпив свій щит до воріт її столиці і продиктував принизливий мирний договір Східній імперії; Ігоря, який перетворив цю імперію на свою данницю; Святослава, який вихвалявся: “Греки постачають мені золото, дорогі тканини, рис, фрукти та вино; Угорщина забезпечує худобою та кіньми; а Русь дає мені мед, віск, хутро та людей”; Володимира, який завоював Крим та Лівонію і присилував грецького імператора видати за нього свою дочку, як Наполеон учинив із дочкою німецького імператора, поєднуючи військову владу північного завойовника з теократичним деспотизмом порфірородних, став відразу володарем своїх підданих на землі та їхнім заступником на небесах.
Та незважаючи на імовірні паралелі, які викликають ці ремінісценції, політика перших Рюриковичів фундаментально відрізняється від політики сучасної Росії. То була не більше й не менше як політика германських варварів, які поширилися по Європі — історія ж сучасних націй починається лише після того, як повінь спала. Готичний період історії Росії являє собою лише розділ в історії норманських завоювань. Так само як імперія Карла Великого передує утворенню сучасних Франції, Німеччини та Італії, імперія Рюриковичів передує утворенню Польщі, Литви, балтійських земель, Туреччини та самої Московії. Швидкий темп розширення території був не результатом продуманих планів, а природним наслідком примітивної організації завойованих норманами територій — васалітет без феодів чи феоди, які повинні були тільки сплачувати данину — потреба в нових завоюваннях підтримувалася безперервним припливом нових варязьких шукачів пригод, які жадали слави та здобичі. Вождів, які прагнули перепочити, вірна дружина примушувала рухатися далі, і настав момент, коли в руських так само, як і у французьких землях, завойованих норманами, вожді відправляли у нові грабіжницькі походи своїх свавільних і ненаситних соратників з єдиною метою позбутись їх. Прийоми ведення війни та організація завоювань з боку перших Рюриковичів нічим не відрізняються від тих, що використовували нормани на решті теренів Європи. Якщо слов’янські племена були підкорені не лише мечем, а також і взаємною згодою, то ця своєрідність обумовлена винятковим розташуванням цих племен на шляху як північних, так і східних завойовників, і їхнім умінням використовувати перших для захисту від других. Та сама магічна сила, яка вабила інших північних варварів до Західного Риму, вабила варягів до Східного Риму. Сам факт переміщення столиці Русі — Рюрик установив її в Новгороді, Олег переніс її до Києва, а Святослав намагався утвердити її в Болгарії — поза сумнівами доводить, що завойовник лише шукав свій шлях і розглядав Русь не більше як місце перепочинку, з якого слід іти далі в пошуках імперії на півдні. Якщо сучасна Росія жадає заволодіти Константинополем, щоб встановити свою владу над світом, то Рюриковичі, навпаки, через опір Візантії за правління Цимісхія були змушені раз і назавжди стабілізувати свою владу в Русі.
Можуть заперечити, що в Росії переможці та переможені об’єдналися швидше, ніж у будь-якому іншому краю, завойованому північними варварами, що вожді швидко змішалися зі слов’янами, як видно з їхніх шлюбів та їхніх імен. Але при цьому слід пам’ятати, що вірна дружина, яка була водночас їхньою вартою і таємною радою, залишалася виключно варязькою, що Володимир, який знаменує собою вершину розвитку варварської Русі, та Ярослав, за правління якого почався її занепад, були посаджені на її трон зброєю варягів. І якщо в цю добу потрібно визнати якийсь слов’янський вплив, то це був вплив Новгорода, слов’янської держави, традиції, політика та прагнення якого були настільки протилежні тим, які має сучасна Росія, що остання змогла забезпечити своє існування лише на його руїнах. За правління Ярослава зверхність варягів зломлено, але водночас зникають прагнення завоювань першого періоду і починається занепад варварської Русі. Історія цього занепаду ще більше, ніж історія завоювання та утворення, доводить винятково варварський характер імперії Рюриковичів.
Недоладна, громіздка та скороспіла імперія, склепана Рюриковичами, так само як і інші імперії такого ж походження, розпалася на уділи, які ділилися та підрозділялися між нащадками завойовників, роздиралися на частини в ході феодальних воєн, шматувалися іноземними інтервентами. Верховна влада великого князя зникає, бо на неї претендують сімдесят князів крові. Спроба Андрія Суздальського знову об’єднати деякі великі частини імперії шляхом перенесення столиці з Києва до Володимира призвела лише до того, що процес розпаду імперії поширився з півдня ще й на центр країни. Третій спадкоємець Андрія відмовився навіть від останньої тіні колишньої зверхності — від титулу Великого князя та від чисто символічної присяги, яку васали все ще складали йому на знак пошани. Південні та західні уділи по черзі переходили до литовців, поляків, угорців, лівонців та шведів. Сам Київ, древня столиця, залишився сам на сам перед лицем власної долі — після втрати ним статусу резиденції великого князя перетворився на звичайне місто. Таким чином норманська Росія повністю зійшла зі сцени, і ті нечисленні слабкі спогади про неї, у яких вона все ж пережила себе, розвіялися зі страшною появою Чингізхана. Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії, а сучасна Росія є нічим іншим, як трансформацією останньої.
Татарське ярмо тривало з 1237 по 1462 роки — більше, ніж два століття; ярмо, яке не лише гнітило, але й принижувало та виснажувало саму душу народу, що став його жертвою. Татаро-монголи встановили режим систематичного терору, який основувався на спустошенні та масовій різанині місцевого люду. Оскільки їхня кількість була мізерною у порівнянні з їхніми величезними завойованими територіями, татаро-монголи прагнули збільшити свої сили, оточивши себе ореолом жаху, та скоротити шляхом масової розправи чисельність населення, яке могло повстати у них у тилу. Крім того, залишаючи після себе пустелю, вони керувалися тим же самим економічним принципом, який призвів до винищення населення північних та північно-західних гірських районів Шотландії та римської Кампанії, — заміщення людей вівцями та перетворення родючих земель і густонаселених місцевостей на пасовища.
Татарське ярмо тривало вже століття, перш ніж Московія постала із забуття. Щоб підтримувати міжусобиці серед російських князів та домогтися їхньої рабської покори, монголи відновили високе становище великого князя. Змагання між російських князів за цей титул були, як пише сучасний автор, “огидною боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких були наклепи і які були завжди готові клепати доноси один на одного своїм жорстоким повелителям; вони сперечалися через престол, який прийшов до занепаду, і який вони могли посісти лише ставши грабіжниками та батьковбивцями, з руками, повними золота та заплямованими закипілою кров’ю; престол, на який вони не наважувалися зійти без низькопоклонства, а утримати могли лише, стоячи навколішки, принижуючись та тремтячи під ятаганом татарина, завжди готового повергнути собі до ніг ці рабські корони разом із головами, які вони увінчували”. І саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів кінець кінцем перемогла. У 1328 році Юрій, старший брат Івана Калити, підібрав біля ніг хана Узбека корону великого князя, силою відібрану у тверської лінії за допомогою доносів і вбивств. Іван І Калита та Іван ІІІ, прозваний Великим, уособлюють Московію, яка постала завдяки татарському ярму, та Московію, яка здобула незалежність завдяки тому, що татарське правління підупало. Підсумок усієї політики Московії, починаючи від її першої появи на історичній арені, можна побачити в історії цих двох особистостей.
Політика Івана Калити полягала ось у чому: граючи роль жалюгідної маріонетки хана, заручитися його прихильністю, щоб потім обернути його проти суперників-князів і проти своїх підданців. Щоб досягти цієї мети, він мав утертися в довіру до татар, цинічно підлещуючись, часто наїжджаючи до Золотої Орди, уклінно сватаючись до монгольських князівен, демонструючи безмежну відданість інтересам хана, не цураючись будь-яких засобів для виконання його наказів, доносячи на власних родичів, поєднуючи в собі роль татарського ката, лакузи і старшого раба. Він забивав баки ханові, постійно викриваючи таємні змови. Як тільки тверська лінія виявляла схильність до національної незалежності, він поспішав в Орду, щоб донести про це. Щойно йому чинили опір, як він просив допомоги у татар, щоби це придушити. Проте грати роль було не достатньо. Для того щоб її сприйняли, було потрібно золото. Лише постійний підкуп хана та його вельмож міг забезпечити єдину надійну основу для успіху його системи шахрайства та узурпації. Але ж яким чином раб міг дістати гроші, щоб підкупити свого господаря? Він переконав хана призначити його збирачем данини з усіх російських уділів. Щойно він був призначений на цю посаду, то почав вимагати гроші облудним шляхом. Ті багатства, які він накопичував, погрожуючи ім’ям татар, Калита використовував, щоб підкупити їх самих. Давши хабара главі церкви, він вплинув на те, щоб його кафедру було перенесено з Володимира до Москви, таким чином зробивши останню столицею імперії і поєднавши силу церкви з могутністю свого престолу. Він спокусив хабарами бояр князів-суперників, щоб вони зрадили своїх панів і згуртувалися навколо нього. За підтримки мусульман-татар, православної Церкви і бояр він піднімає удільних князів на боротьбу з найнебезпечнішим із них — із тверським князем. А потім призвівши своїх недавніх союзників зухвалими спробами узурпації до того, що вони повстали проти нього у війні за загальнонародне благо, замість того, аби витягти меч, утік до хана. І знов за допомогою хабарів і ошуканства він спокушає хана вбити родичів-суперників, піддаючи їх найжорстокішим тортурам. Традиційна політика татар полягала в тому, щоб приборкувати одних російських князів за допомогою інших, нагнітати міжусобиці, урівноважувати їхні сили і не давати зміцніти жодному з них. Іван Калита перетворив хана на знаряддя, за допомогою якого позбувся найнебезпечніших своїх суперників і усунув усі перешкоди на шляху до узурпації влади. Він не завойовував уділів, а нишком обертав права татар-завойовників на власну користь. Він забезпечив престолонаслідування своєму синові тими самими засобами, якими домігся високого статусу для Великого князівства Московського, що стало символом дивного поєднання князівської гідності та рабської запопадливості. Протягом цілого часу свого правління він жодного разу не відхилився від наміченої лінії політики, дотримуючись її затято і твердо, проводячи методично та чітко. Таким чином він став засновником московської держави, і характерно, що народ прозвав його Калитою — що означає торба з грошима, оскільки саме за допомогою грошей, а не мечем, він прокладав собі шлях. І саме в період його правління спостерігається раптовий злет Литовської держави, яка захоплювала руські уділи із заходу, відокремлюючи їх від решти, у той час як татарська навала примушувала їх об’єднуватися на сході. Іван же, не маючи спромоги дати відсіч одній небезпеці, прагнув перебільшити іншу. Ані принади слави, ані докори сумління, ні утома від приниження не могли примусити його зійти з наміченого шляху. Усю його систему можна описати кількома словами: макіавеллізм раба, який прагне узурпувати владу. Свою слабкість — рабське становище — він перетворив на головне джерело своєї сили.
Політику, започатковану Іваном І Калитою, продовжили його наступники: вони лише мали розширити сферу її застосування. Вони наслідували її старанно, послідовно, неухильно. Отже, від Івана І Калити можемо одразу перейти до Івана ІІІ, прозваного Великим.
На початку свого правління (1462—1505) Іван ІІІ все ще сплачував татарам данину, за владу з ним досі боролися удільні князі, Новгород, найперший з російських республік, владарював на півночі Росії, Польсько-Литовська держава прагнула завоювати Московію, нарешті, лівонські лицарі ще лишалися дієвою збройною силою. Наприкінці ж свого правління Іван ІІІ посідав незалежний престол; поруч із ним ми бачимо дочку останнього візантійського імператора, йому до ніг упала Казань, рештки вельмож уже не існуючої Золотої Орди юрмляться біля його двору, Новгород та інші російські міста-республіки підкорено, Литву позбавлено ряду її володінь, а її короля перетворено на знаряддя в руках Івана, Лівонський орден припинив своє існування. Приголомшена Європа, яка на початку правління Івана ледь знала про існування Московії, затисненої між татарами та литовцями, була вражена раптовою появою величезної імперії на своїх східних кордонах, і сам султан Баязид, перед яким Європа тремтіла, уперше почув чванливу мову московіта. То як удалося Івану досягти таких успіхів? Чи був він героєм? Самі російські історики зображують його боягузом.
Розглянемо коротко головні напрямки його боротьби, у тій послідовності, у якій він її починав та закінчував — його боротьбу проти татар, з Новгородом, з удільними князями та, нарешті, з Польсько-Литовською державою.
Іван визволив Московію з татарської неволі не одним сміливим ударом, але терпляче задля цього працюючи протягом двадцяти років. Він не зламав ярмо, а вивільнився з нього хитрістю. Таким чином, поборення ярма скидається більше на діяння природи, аніж рук людських. Коли татарський монстр видихнув останній свій подих, Іван з’явився біля його смертного ложа швидше в ролі лікаря, який передрікав смерть та розраховував на неї, аніж як воїн, що завдав смертельного удару. Зі звільненням від іноземного панування дух кожного народу, що пережив подібне, підноситься. З московітами все інакше: складається враження, що дух народу, який перебував під владою Івана, навпаки, падав. Варто лише порівняти іспанців під час їхньої боротьби проти арабів з московітами, які змагалися проти татар.
Коли Іван вступив на престол, Золота Орда ще задовго до того була ослаблена: зсередини — жорстокими міжусобицями, ззовні — відокремленням від неї ногайських татар, вторгненнями Тимура Тамерлана, виникненням козацтва та ворожнечею з кримськими татарами. Московія ж, навпаки, неухильно дотримуючись політики, яку накреслив Іван Калита, виросла в могутню силу, сковану, але в той же час і об’єднану татарським ланцюгом. Хани, наче заворожені, продовжували залишатися знаряддям, за допомогою якого посилювалася та об’єднувалася Московія. Вони свідомо підсилювали могутність православної Церкви, яка в руках московських великих князів виявилася смертельною зброєю проти них самих.
Щоб повстати проти Орди, московітові не потрібно було вигадувати нічого нового, він мав лише наслідувати самих татар. Проте Іван не повставав. Він смиренно визнавав себе рабом Золотої Орди. Через підкуплену татарську жінку він схилив хана до того, щоб той наказав відкликати з Московії монгольських намісників. Подібними непомітними і прихованими діями він виманив у хана одну за одною такі поступки, які всі були згубними для його влади. Таким чином, він не завоював, а вкрав могутність. Він не вигнав ворога, а хитрощами домігся того, щоб той покинув свою цитадель. Все ще продовжуючи падати ниць перед посланцями хана і називати себе його данником, Іван ухиляється від сплати данини під вигаданими приводами, залучаючи всі хитрощі невільника-втікача, який не наважується показатися на очі своєму господарю, а лише намагається вислизнути за межі його досяжності. Врешті-решт монголи пробудилися від заціпеніння, і пробив час битви. Іван, здригаючись від самої думки про збройний виступ, намагається сховатися за власним страхом і втишити гнів ворога, вилучивши предмет, на якому той міг би його вимістити. Врятувало лише вторгнення кримських татар, його союзників. Проти другої навали Орди, він напоказ збирає такі незмірно великі сили, що лише чутка про чисельність була здатна відбити наступ. Під час третьої навали Іван ганебно втік, покинувши близько 200 тисяч воїнів. Вимушений повернутися, він робить спроби торгуватися на умовах повернення до рабства і, нарешті, заразивши своє військо власним рабським страхом, він спонукав до стихійної та хаотичної втечі. Московія тоді з тривогою чекала на неминучу загибель, аж раптом отримала звістку, що завдяки наскоку на їхню столицю, здійсненому кримським ханом, Золота Орда змушена була відступити, а на зворотному шляху була розбита козаками та ногайськими татарами. Таким чином поразка обернулася на перемогу. Іван повалив Золоту Орду, але не прийнявши бій, а кинувши їй виклик удаваним бажанням боротися і спровокувавши наступальні дії з її боку, які виснажили рештки її життєвих сил і поставили її під смертельний удар племен одного з нею народу, яких він спромігся обернути на своїх союзників. Одного татарина він пересилив за допомогою іншого. Хоча величезна небезпека, на яку він наражався, не змогла примусити його проявити ані краплину мужності, його дивовижна перемога навіть на одну хвилину не запаморочила йому голови. Діючи з обачливою обережністю, він не наважився приєднати Казань до Московії, а передав її правителям з роду Менглі-Гірея, свого кримського союзника, щоб вони, так би мовити, зберігали над нею контроль для Московії. За допомогою воєнної здобичі, відібраної у переможених татар, він скував татар-переможців. Але якщо цей шахрай був надто розважливий, щоб перед очевидцями свого безчестя стати в позу завойовника, то цілком усвідомлював, що занепад татарської імперії мав вразити на відстані — яким ореолом слави він буде оточений, і як це може посприяти його урочистому вступу до середовища європейських держав. Отож перед іноземними державами він став у театральну позу завойовника, і справді, йому вдавалося під маскою гордої вразливості та роздратованої зарозумілості приховувати безсоромність монгольського раба, який і досі пам’ятає, як цілував стремено найнікчемнішого посланця хана. Він наслідував, лише в м’якшому тоні, голос своїх колишніх господарів, який вселяв страх у його душу. Деякі усталені вирази сучасної російської дипломатії такі, як великодушність, уражена гідність володаря, запозичені з дипломатичних наказів Івана ІІІ.
Після упокорення Казані він вирушив у давно спланований похід проти Новгорода, чільної усіх руських республік. Якщо повалення татарського ярма було, у його очах, першою умовою величі Московії, то повалення руської вольності — було другою. Оскільки республіка В’ятка оголосила про свій нейтралітет як щодо Московії, так і щодо Орди, а республіка Псков зі своїми дванадцятьма містами виказувала ознаки неприязні, Іван почав лестити останній і удав, що забув про першу, тим часом зосередивши всі сили проти Великого Новгорода, з падінням якого, він знав, доля решти руських республік буде вирішена. Він прихилив до себе удільних князів перспективою участі в розподілі багатої здобичі, а бояр спокусив, використовуючи їхню сліпу ненависть до новгородської демократії. Таким чином він примудрився повести на Новгород три армії і підкорити його переважними силами. Але потім, щоб не дотримуватися слова, даного князям, і щоб не зрадити своєму незмінному “vos non vobis”1, і, разом з тим, побоюючись, що за браком попередньої підготовки не зможе поглинути Новгород, він вирішив проявити стриманість і обмежитися викупом та визнанням його сюзеренітету. Проте в акті покори республіки він вжив декілька двозначних слів, які зробили його верховним суддею і законодавцем її. Потім він роздмухав чвари між патриціями та плебеями, які палахкотіли в Новгороді, так само як і у Флоренції. Скориставшись із нарікань плебеїв, він знову з’являється в місті, щоб відіслати до Москви закованими в кайдани тих знатних людей, які, як йому було відомо, ставилися до нього вороже, чим порушив стародавній закон республіки, у якому сказано, що “жоден з громадян не може бути судимий чи покараний поза межами її території”. Відтоді він став верховним суддею. “Ніколи, — кажуть літописці, — ніколи з часів Рюрика не бувало нічого подібного. Ніколи новгородці не просили великих князів Києва та Володимира, щоб ті ухвалювали щодо них свої судові рішення. Тільки Іван зміг довести Новгород до такого ступеня приниження”.
——
1 Використовувати вас, але не вам на користь (лат.).
Сім років витратив Іван, щоби розкласти республіку за допомогою своєї судової влади. А коли він переконався, що сили Новгорода вичерпалися, то вирішив, що настав час показати себе. Щоб скинути маску стриманості, йому потрібно було, щоб Новгород сам порушив мир. Так само, як раніше він прикидався спокійним та терплячим, тепер дав волю гніву. Підкупивши посла республіки, щоб той на публічній аудієнції став величати його правителем, Іван одразу почав вимагати всіх прав тирана — тобто самознищення республіки. Як він і передбачив, новгородський люд відповів на цю незаконну вимогу повстанням, вбивствами знаті і постановив віддати Новгород під владу Литви. Тоді цей московський однодумець Макіавеллі, ставши в позу ображеної чесноти, почав нарікати: “Це новгородці самі просили, щоб я став їхнім правителем, а коли я, поступившись перед їхніми бажаннями, нарешті, прийняв на себе цей титул, вони зреклися мене і зухвало назвали брехуном перед лицем усієї Русі. Вони насмілилися пролити кров своїх співвітчизників, які залишилися вірними мені, і зрадити Бога і святу руську землю, погодившись прийняти чужу релігію і чужоземну владу”.
Так само, як після першого нападу на Новгород Іван відкрито вступив у союз з плебеями проти патриціїв, тепер він вступив у таємну змову з патриціями проти плебеїв. Він повів об’єднані сили Московії та її васалів проти республіки. Після її відмови підкоритися він пригрозив, що закличе на поміч татар — може, це налякає новгородців. Упродовж цілого місяця він усе тісніше та тісніше стягував навколо Новгорода кільце вогню та спустошення, весь час тримаючи меч напоготові і чекаючи, поки республіка, яку роздирали чвари, пройде через усі стадії дикого відчаю, занепаду духом і покірного безсилля. Новгород був поневолений. Такої самої долі зазнали і інші руські республіки. Цікаво зауважити те, як Іван використав сам час перемоги, щоб викувати зброю проти тих, хто цю перемогу здобув. Приєднавши володіння новгородського духівництва до своїх земель, він забезпечив себе засобами для відкупу від бояр, щоб надалі нацькувати їх на князів, і для обдарування нащадків бояр, щоб згодом використовувати їх проти бояр. Варто зауважити, яких виняткових зусиль завжди докладала Московія так само, як тепер докладає сучасна Росія, щоб знищити держави з народовладдям. Новгород та його колонії були першими, далі була козацька республіка, а наприкінці Польща. Щоб зрозуміти, чому Росія ліквідувала Польщу, потрібно зрозуміти, чому саме вона розправилася з незалежним Новгородом, розправа з яким тривала від 1478 до 1528 року.
Здавалося, що Іван порвав кайдани, в які монголи закували Московію, лише для того, щоб ними пов’язати руські республіки. Здавалося, що він поневолив ці республіки тільки для того, щоб підкорити руських князів. Упродовж двадцяти трьох років він визнавав їхню незалежність, терпів їхню зухвалість та змовчував їхні образи. Тепер же, з поваленням Золотої Орди і з падінням республік, він став настільки сильним, а князі, з іншого боку, настільки слабкими через вплив, який московський князь мав на їхніх бояр, що єдиного прояву сили з боку Івана було достатньо, щоб покласти край непокорі. Проте він не одразу відмовився від свого звичного способу діяти тихою сапою. Він вирізнив князя Твері, наймогутнішого з руських феодалів, і зробив його першим об’єктом своїх дій. Він почав з того, що змусив його до наступальних дій і відтак вступити в союз з Литвою, після чого оголосив його зрадником, далі залякав його настільки, що той погодився на подальші поступки, які позбавили його можливості захищатися. Потім Іван зіграв на тому хибному становищі, в яке ці поступки поставили князя по відношенню до своїх власних підданих, а потім йому залишилося тільки чекати, щоб ця система дала відповідні наслідки. Це скінчилося тим, що князь Твері відмовився від боротьби і втік до Литви. Твер приєдналася до Московії — Іван рушив уперед, з шаленим завзяттям виконуючи давній план. Інші князі сприйняли пониження до звичайних намісників майже без опору. Лишалися ще двоє братів Івана. Одного переконали зректись уділу, а іншого він заманив до двору, позбувшись його охорони лицемірними проявами братньої любові, і вбив.
Тепер ми впритул підійшли до останньої великої боротьби Івана — з Литвою. Почавшись із його вступом на престол, вона закінчилася лише за кілька років перед його смертю. Впродовж тридцяти років він вів цю боротьбу дипломатичними засобами, розпалюючи і поглиблюючи чвари між Литвою та Польщею, переманюючи невдоволених руських феодалів Литви і шкодячи своєму ворогові тим, що налаштовував проти нього ворогів інших: Максиміліана Австрійського, Матвія Корвіна Угорського і, головним чином, Стефана — господаря Молдови, якого він прихилив до себе завдяки шлюбу, та врешті Менглі-Гірея, який виявився таким же сильним знаряддям проти Литви, як і проти Золотої Орди. Та після смерті короля Казимира, коли зі вступом на престол слабкого Олександра литовський і польський престоли тимчасово роз’єдналися, а ці дві країни знекровлювались у взаємній боротьбі, коли польська знать, яка зазнала невдачі в спробах послабити владу короля, з одного боку, і придушити селян та міщан — з іншого, кинула Литву напризволяще, так що вона не могла захищатися від одночасних нападів Стефана Молдавського та Менглі-Гірея, коли, таким чином, слабкість Литви стала очевидною, Іван зрозумів, що саме час проявити силу, і тепер він зможе досягти мети. Та він обмежився тільки військовою демонстрацією сили — зібрав величезне військо. Як він і передбачав, тепер було досить лише вдати, що він прагне йти на Литву походом, щоб примусити її капітулювати. Він домігся визнання в договорі загарбань, зроблених нишком за часів правління Казимира, і додав мороки Олександру, водночас нав’язавши йому союз і свою доньку. Союз він використав для того, щоб заборонити Олександрові захищатися від нападів, спровокованих самим тестем, а дочку — щоб розпалити релігійну війну між нетерпимим королем-католиком і його підданцями православного віросповідання, які зазнавали утисків. Скориставшись зі сум’яття, він нарешті ризикнув витягнути меч і захопив руські уділи, які перебували під владою Литви, аж до Києва та Смоленська.
Православна віра загалом виявилася одним із його найсильніших знарядь. Але кого мав обрати Іван з-поміж усіх людей, щоби заявити претензії на спадщину Візантії, щоби приховати тавро монгольського раба під мантією порфірородного, щоби пов’язати новопосталий московський престол зі славетною імперією Святого Володимира, щоб дати в своїй особі нового світського голову православній Церкві? Папу Римського. При дворі Папи тоді жила остання візантійська принцеса. Іван виманив її у Папи, давши клятву зректися своєї віри — клятву, від якої він наказав себе звільнити своєму архієпископові.
Проста заміна імен і дат засвідчить, що між політикою Івана ІІІ та політикою сучасної Росії існує не подібність, а тотожність. Зі свого боку, Іван ІІІ лише вдосконалив традиційну політику Московії, заповідану Іваном І Калитою. Іван Калита, монгольський раб, досяг величі, використовуючи силу найбільшого ворога — татар, проти своїх менш небезпечних ворогів — руських князів. Він не міг використовувати силу татар інакше, ніж як під вигаданими приводами. Змушений приховувати від своїх господарів силу, якою він насправді володів, Іван повинен був водночас засліплювати своїх підданців владою, якої не мав. Щоби вирішити проблему, він мав системно використовувати весь набір хитрощів, вироблених в умовах найпринизливішого рабства, і застосовувати з упертою терплячістю раба. Відкрита сила могла лише інтригою увійти до системи хабарництва і прихованої узурпації. Він не міг напасти, не давши перед цим отрути. Своєї мети він навчився досягти двозначними діями. Зазіхати на чуже, використовуючи ворожі сили, послаблювати ці сили самим актом їхнього використання і, нарешті, знищити за допомогою засобів, створених ними самими, — така політика Івана Калити була зумовлена своєрідним характером як панівної, так і поневоленої раси. Його політика стала політикою Івана ІІІ. Така сама політика і Петра Великого, і сучасної Росії, хоч би як мінялися назва, місцеперебування і характер ворожої сили, яку вона збирається використовувати. Петро Великий є справжнім творцем сучасної російської політики, а став ним, лише позбавивши давній московітський метод загарбання його місцевого характеру і відкинувши все, що випадково домішалося до нього, взявши лише його квінтесенцію, узагальнивши його мету та розширивши його масштаби: став прагнути необмеженої влади замість того, щоб усувати лише наявні її обмеження. Він перетворив Московію на сучасну Росію завдяки тому, що надав її системі широти, а не завдяки приєднанню до неї кількох чужих територій.
Підіб’ємо підсумки. Страшна й огидна школа монгольського рабства виховала й зростила Московію, яка набула сили лише завдяки тому, що стала віртуозом у вмінні навчати, як бути рабом. Навіть після свого звільнення Московія далі грала свою традиційну роль раба, що став паном. Зрештою Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингізхан заповідав здійснити свій план завоювати увесь світ.
Глава 5. Панславізм (з Енгельса)
Одна характерна риса слов’янського племені має вразити будь-якого спостерігача. Майже скрізь слов’яни мешкали на територіях, віддалених від моря, залишаючи морські узбережжя неслов’янським племенам. Фінно-татарські народи посідали береги Чорного моря, литовці та фінни — узбережжя Балтійського і Білого морів. Де б слов’яни не досягали морських берегів, як на Адріатиці чи почасти на Балтиці, там вони незабаром корились іноземній владі. Руський народ спіткала та сама доля, як і решту слов’ян. У час, коли слов’яни вперше з’явилися на історичній арені, вони населяли землі у витоків і біля верхньої течії Волги та її приток, Дніпра, Дону та Північної Двіни. Їхні терени ніде не сягали моря, за винятком невеликої частини в глибині Фінської затоки. До Петра Великого вони також не спромоглися завоювати виходу до жодного моря, крім Білого, яке впродовж трьох чвертей року скуте кригою і непридатне для мореплавства. Місце, на якому нині стоїть Петербург, було протягом минулого тисячоліття предметом спору між фіннами, шведами та росіянами. Решта узбережжя протяжністю від Полангена біля Мемеля до Торнео та все узбережжя Чорного моря від Акермана до Редут-Кале були завойовані пізніше. І на підтвердження цієї, “антиморської”, особливості слов’янських племен з усіх цих узбереж жодна частина Балтійського берега не була по-справжньому освоєна росіянами, так як і не були освоєні черкеське та мінгрельське східні узбережжя Чорного моря. Лише узбережжя Білого моря, якщо воно взагалі варте, щоб цю землю обробляти, деякі частини північного узбережжя Чорного моря і частина узбережжя Азовського моря були справді заселені російськими жителями, які, проте, незважаючи на нові обставини, в яких опинилися, утримуються від морських промислів і вперто тримаються традицій своїх предків-хліборобів.
Від початку Петро Великий порвав з усіма традиціями слов’ян. “Росії потрібна вода”. Ці слова, якими він дорікнув князеві Кантеміру, вигравірувані на титульній сторінці книги його життя. Завоювання Азовського моря було метою його першої війни з Туреччиною, завоювання Балтики — метою його війни зі Швецією, завоювання Чорного моря — метою його другої війни проти Порти, а завоювання Каспійського моря — метою його віроломного вторгнення в Персію. Для системи поближніх загарбань досить було суходолу, а для системи світової агресії необхідною стала вода. Лише з перетворенням Московії з цілком континентальної країни на імперію з морськими кордонами політика московітів могла вийти за свої традиційні межі і втілитися у тому сміливому синтезі, який, поєднуючи в собі хапкі методи монгольського раба з прагненням монгольського володаря захопити увесь світ, формує джерело життя сучасної російської дипломатії.
Казали, що жодна велика нація не існувала чи не могла існувати в такій віддалі від моря, в якій спочатку перебувала імперія Петра Великого; що жодна нація не мирилася з тим, щоб її морські береги та гирла її річок були відірвані від її територій; що Росія більше не могла залишати гирло Неви, природний вихід для продукції Північної Росії, в руках шведів, так само як гирла Дону, Дніпра, Бугу та Керченську протоку — в руках кочівників та грабіжників татар; що прибалтійські провінції за самим географічним розташуванням є природним доповненням нації, яка володіє країною, розташованою за ними; що зрештою Петро — принаймні з цієї точки зору — захопив лише вкрай необхідне для природного розвитку країни. З цієї точки зору Петро Великий мав намір унаслідок війни проти Швеції лише створити російський Ліверпуль і забезпечити його необхідною смугою узбережжя.
Але тут нехтують одним важливим фактом, тим tour de force, за допомогою якого він переніс столицю імперії з континентального центру до морської околиці, характерної для нього сміливості, з якою він спорудив нову столицю на першій завойованій ним смузі балтійського узбережжя майже на відстані гарматного пострілу від кордону, таким чином навмисно давши своїм володінням ексцентричний центр. Перенести царський трон з Москви до Петербурга означало поставити його в такі умови, де він не міг бути в безпеці навіть від раптових нападів, доки не загарбано все узбережжя від Лібави до Торнео, що було завершено лише 1809 року із завоюванням Фінляндії.
“Санкт-Петербург — це вікно, з якого Росія може оглядати Європу”, — сказав Альгаротті. Це було від початку викликом європейцям і стимулом до дальших завоювань росіян. Фортеці, які у наші часи споруджуються в російській Польщі, — це тільки ще один крок у здійсненні тієї самої ідеї. Модлін, Варшава, Івангород — це більше, ніж просто цитаделі для тримання непокірних народів під контролем. Вони є тією самою загрозою для Заходу, якою Петербург, своїм раптовим утворенням, став для Півночі сто років тому. Вони мають перетворити Росію на Все-Славію так само, як прибалтійські провінції мали перетворити Московію на Росію.
Петербург, ексцентричний центр імперії, відразу вказував на те, що для нього ще треба створити периферію.
Отже, не лише завоювання прибалтійських провінцій відрізняє політику Петра Великого від його попередників; але саме перенесення столиці виявляє справжній сенс балтійських завоювань. Петербург був на відміну від Москви не центром племені, а місцеперебуванням уряду; не витвором довготривалої праці народу, а миттєвим творінням людини; не центром, звідки поширяться особливості континентального народу, а морською гаванню, де вони губляться; не традиційним осередком національного розвитку, а свідомо обраним місцем космополітичної інтриги. Перенісши столицю, Петро відрубав природні зв’язки, які поєднували систему загарбань давніх царів московітів з природними здібностями та прагненнями великого російського народу. Заснувавши столицю на березі моря, він кинув відвертий виклик анти-морським інстинктам цієї раси і понизив її до незначущої сили в своєму політичному механізмі. Починаючи з ХVІ століття Московія не здобула ніяких важливих земель, окрім тих, що були в Сибіру, а до ХVІ століття сумнівні завоювання в напрямку Заходу і Півдня були зроблені лише за прямого сприяння Сходу. Перенісши столицю, Петро проголосив, що навпаки, має намір працювати в напрямку Сходу та своїх ближчих сусідів за посередництвом Заходу. Якщо використання Сходу вузько обмежувалося замкненим характером і нерозвинутими зв’язками народів Азії, то посередництво Заходу одразу стало необмеженим та всезагальним завдяки рухливому характеру і всебічним зв’язкам Західної Європи. Перенесення столиці позначило цю сплановану зміну посередника, а завоювання прибалтійських провінцій дало засоби для досягнення мети, одразу забезпечивши Росії переваги між сусідніх північних держав, допомігши встановити миттєві та постійні зв’язки з усіма точками Європи, заклавши основу грошових зв’язків з морськими державами, які через це завоювання стали залежними від Росії в отриманні матеріалів для кораблебудування. Цієї залежності не існувало, доки Московія, країна, яка виробляла велику кількість матеріалів для суднобудування, не мала власних шляхів для їхнього вивозу, тоді як Швеція, держава, яка контролювала ці шляхи, не володіла країною, яка знаходилася за ними.
Якщо московські царі здійснювали загарбання переважно за допомогою татарських ханів і були змушені татаризувати Московію, то Петро Великий вирішив діяти за допомоги Заходу і мав цивілізувати Росію. Захопивши прибалтійські провінції, він дістав знаряддя для цього процесу. Ці провінції не лише дали йому дипломатів та генералів — уми, за допомогою яких він міг впроваджувати свою систему політичного та воєнного впливу на Захід — але водночас надали йому багато чиновників, учителів, сержантів, які мали вимуштрувати росіян, надавши їм того глянцю цивілізації, який підготував би їх до сприйняття технічних досягнень західних народів, але не дозволив би перейнятися їхніми ідеями.
Ні Азовське, ні Чорне, ні Каспійське моря не могли відкрити Петру такого прямого шляху до Європи. До того ж ще за його життя Таганрог, Азов і Чорне море, з його новоствореним російським флотом, портами та корабельнями були покинуті чи знову передані туркам. Завоювання Персії також виявилося передчасним починанням. З чотирьох воєн, які вів Петро Великий протягом життя, його перша війна проти Туреччини, плоди якої були втрачені в другій турецькій війні, продовжувала в певному відношенні традиційну війну з татарами. З іншого боку, це була лише прелюдія до війни зі Швецією, де друга турецька війна стала епізодом, а перська війна — епілогом. Таким чином, війна проти Швеції, яка тривала 21 рік, практично поглинула все воєнне життя Петра Великого. Якщо врахувати її мету, наслідки і тривалість, ми справедливо можемо назвати її головною війною Петра Великого. Все, що він створив, залежало від завоювання балтійського узбережжя.
Тепер припустімо, ніхто з нас не обізнаний з деталями його операцій, як воєнних, так і дипломатичних. Хіба сам факт, що метаморфоза Московії на Росію здійснилася через перетворення з напівазіатської континентальної країни на головну морську державу Балтики, не веде нас до висновку, що Англія — найбільша морська держава тієї доби, до того ж розташована біля самого входу у Балтійське море, де від половини ХVІІ століття утримувала статус верховного судді, — мала би докласти своїх зусиль до цієї великої зміни? Хіба Англія не мала бути головною опорою чи головною перешкодою планам Петра Великого і не мала поновити рівновагу сил, втрачену під час затяжної війни не на життя, а на смерть між Швецією та Росією? Якщо ми вважаємо, що Англія не доклала усіх можливих зусиль для того, щоб урятувати Швецію, то хіба не можемо бути певні, що вона використала всі доступні засоби для сприяння Московії? І все ж, у тому, що зазвичай розуміють під “історією”, Англія навряд чи присутня в цій великій драмі, а якщо й виступає в ній, то радше глядачем, аніж учасником. Справжня історія покаже, що хани Золотої орди були не більшим знаряддям реалізації планів Івана ІІІ та його попередників, ніж правителі Англії — для реалізації планів Петра І та його наступників.
Відтворені нами памфлети, хоч і написані англійськими авторами, сучасниками Петра Великого, не містять у собі нічого такого, що могло б підтвердити помилкові думки, спільні для пізніших істориків. Вони категорично засуджують Англію як наймогутніше знаряддя Росії. Саме таку думку висловлює памфлет, який ми маємо зараз коротко проаналізувати і яким закінчимо вступ до таємниць дипломатичної історії. Він має заголовок “Істина є істиною, коли розкривається вчасно, або Слово на захист заходів, які наше Міністерство вживає проти Московіта тощо. З низьким поклоном Присвячується Палаті Громад, Лондон, 1719 рік”.
Памфлети, які ми відтворили вище, були написані у той час чи незабаром після того, як, за словами сучасного прихильника Росії, “Петро перетнув Балтійське море як його пан на чолі об’єднаних флотів усіх північних держав”, включаючи Англію, “які пишалися тим, що ходять під його командуванням”.
Проте 1719 року, коли памфлет “Істина є істиною” було опубліковано, стан справ начебто цілком змінився. Карла ХІІ не було в живих, і англійський уряд тепер удавав, що на боці Швеції веде війну проти Росії. Є й інші обставини, пов’язані з цим анонімним памфлетом, які заслуговують на особливу увагу. Його зміст вказує на те, що він є витягом із звіту, який автор після повернення з Московії у серпні 1715 року за велінням Георга І написав і вручив віконтові Таунсхенду, тодішньому державному секретарю.
“Трапилося так, — пише він, — що саме мені тепер випала щаслива нагода бути першим, хто зміг передбачити, і настільки чесним, щоб попередити наш двір про безумовну необхідність порвати з царем і більше не допускати його до Балтійського моря... Я в своєму звіті викрив його задуми щодо інших держав і навіть щодо Германської імперії, до складу якої, хоча ця держава є континентальною, він запропонував приєднати Лівонію як курфюршество, але щоби здобути право самому стати курфюрстом. Таким чином виявилося, що цар має намір прийняти титул самодержця. Ставши главою грецької православної церкви, він хотів би, щоб інші монархи визнали його на чолі грецької православної імперії. Не можу казати, чи ми б, хай неохоче, визнали цей титул, але ми вже звеліли послам величати його титулом імператорської величності, яким шведи ще досі його не удостоїли”.
Деякий час перебуваючи на службі а англійському посольстві в Москві, наш автор, як сам стверджує, був пізніше “звільнений зі служби, бо цар цього забажав”, переконавши, що “я пролив нашому двору світло на його справи, про які йдеться в цьому документі. Отож я осмілююсь апелювати до короля і заручитися підтримкою віконта Таунсхенда, який чув, як його величність дав таке підтвердження”. І все ж, незважаючи на все, “я був змушений протягом цих останніх п’яти років домагатися отримання дуже великої суми грошей, досі мені не сплачених, більшу частину яких я витратив, виконуючи доручення покійної королеви”.
На антимосковську позицію, яку раптово посів кабінет Стенхоупа, наш автор дивиться досить скептично.
“Цим документом не маю наміру позбавити міністерство схвалення громадськості, на яке воно заслуговує, якщо задовольнить нашу цікавість стосовно того, які мотиви змушували його донедавна утискати шведів у всьому, хоча вони були такими ж нашими союзниками, як і тепер. Чи чому воно усіма можливими способами сприяло посиленню царя, хоча той був пов’язаний з Великобританією нічим більшим, ніж звичайні стосунки. В ту мить, коли пишу це, я дізнався, що джентльмен, який менше, ніж три роки тому, очолюючи королівський флот, дав змогу московітам без нашої підтримки вперше з’явитися на Балтійському морі, знову уповноважений людьми, які перебувають тепер при владі, вдруге зустрітися з царем у цих водах. З яких міркувань і задля якої мети?”
Джентльмен, на якого натякає автор, — адмірал Норріс, чия балтійська кампанія проти Петра І, здається, справді була оригінальним зразком, за яким сплановано недавні морські кампанії адміралів Нейпіра та Дандаса.
Як торгові, так і політичні інтереси Великобританії потребують повернути Швеції прибалтійські провінції. Суть аргументів нашого автора така:
“Торгівля стала основою життям нашої держави. І що їжа важить для життя людини, те шкіперське майно означає для флоту. Вся торгівля, що ми ведемо з іншими народами землі, в кращому разі є прибутковою; торгівля ж на півночі — обов’язково необхідна. Її власне можна назвати sacra embole1 Великої Британії, оскільки вона забезпечує державі найголовніший вихід за кордон, потрібний для підтримання цілої нашої торгівлі та нашої внутрішньої безпеки. Так, як вовняні вироби і корисні копалини є основними товарами Великобританії, матеріали для шкіперського майна є головними товарами Московії, так само як і всіх прибалтійських провінцій, які цар лише нещодавно вирвав у шведської корони. Відколи ці провінції перейшли під владу царя, порт Пернау спорожнів. У Ревелі не лишилося жодного британського купця, а всю торгівлю, що була колись у Нарві, тепер перенесено в Петербург... Шведи ніколи б не змогли монополізувати торгівлю наших підданих, бо ті порти, коли вони перебували в їхніх руках, були лише транзитними пунктами, звідки ці товари продавалися. Самі ж місця виготовлення товарів перебували поза цими портами, у володіннях царя. Проте якщо прибалтійські порти залишаться в царевій обладі, вже не будуть транзитними пунктами, а стануть своєрідними складами для його власного майна з континентальних володінь. Оскільки цар уже володіє Архангельськом на Білому морі, то залишити йому якийсь морський порт на Балтиці означало би лише вкласти йому в руки обидва ключі від головних європейських складів шкіперського майна. Відомо, що данці, шведи, поляки і пруссаки володіють лише деякими окремими видами цих товарів. Таким чином, якщо цар монополізує постачання того, без чого ми не можемо обійтись, що буде з нашим флотом? І до того ж як нам убезпечити свою торгівлю з усіма частинами світу?”
——
1 Священним ключем.
Отож, якщо інтереси британської комерції вимагають примусити царя піти з Прибалтики, то “інтереси нашої держави мають спонукати нас до того ж самого не менше. Говорячи про інтереси нашої держави, я маю на увазі не дії міністерства на користь своєї партії і не закордонні інтереси, а саме те, що гарантує і завжди має гарантувати безпеку, спокій, гідність, а також прибутки корони, як і загальний добробут Великої Британії”. Щодо Прибалтики, то “від самого зародження нашої морської могутності” завжди основоположним інтересом нашої держави вважалося: по-перше, не допустити у цьому регіоні постання жодної нової морської держави, по-друге, підтримувати рівновагу сил між Данією та Швецією.
“Одним із прикладів мудрості та завбачливості наших тодішніх британських державних мужів є мир у Столбові*, укладений 1617 року. Яків І був посередником при укладенні цього договору, за яким Московія зобов’язувалася віддати всі провінції, які мала в Прибалтиці, і бути виключно континентальною державою у цій частині Європи”.
——
* Село поблизу Новгорода (Ред.).
Таку ж політику, щоб попередити постання нових морських держав у Прибалтиці, провадили Швеція і Данія.
“Хто не знає, що спроба імператора отримати морський порт у Померанії була розцінена великим Густавом як не менш важливий, ніж усі інші, привід для спроби вторгнутися на територію самої Австрії? Що сталося у часи Карла-Густава з короною самої Польщі, яка, крім того, що була в ті дні наймогутнішою між усіх північних держав, володіла довгою прибережною смугою і деякими портами на Балтиці? Данці, хоч і були тоді в союзі з Польщею, ніколи б не дозволили їй навіть задля допомоги поляків проти шведів мати флот на Балтиці, і крушили польські кораблі, хоч би де зустрічали їх”.
Щодо підтримання рівноваги сил між морськими державами, які закріпилися в Прибалтиці, тут традиція британської політики не менш ясна.
Коли шведська держава своєю погрозою розгромити Данію викликала в нас стурбованість, честь країни було підтримано відновленням порушеної рівноваги сил.
“Англійська республіка* послала тоді ескадру в Балтійське море, що призвело до підписання договору в Роскілді (1658 рік), який було згодом підтверджено в Копенгагені (1660 рік). Вогонь, розпалений з нічого данцями в часи короля Вільгельма ІІІ, було погашено так само раптово зусиллями Георга Рука з укладенням Травендальського договору”.
————
* Мається на увазі Англія часів Кромвеля (Ред.).
Такою була традиційна британська політика.
“Тодішнім політикам ніколи не спало на думку з метою знов урівноважити шальки терезів і встановити справедливий баланс на Балтиці винайти такий вдалий засіб, як постання тут третьої морської держави... Хто вдався до такого плану проти Тіра, міста, яке роздавало вінці, міста, чиї купці були принцами, а торговці — знаттю землі? Ego autem neminem nomino, quare irasci mihi nemo poterit, nisi qui ante de se voluerit confiteri1. Нащадкам буде трохи важко повірити, що це могла бути робота когось із людей, які зараз при владі... що ми створили царю Санкт-Петербург винятково за наші власні кошти і без будь-якого для нього ризику...”
———
1 “Сам я нікого не називаю, і тому ніхто не може на мене сердитися, якщо тільки не захоче сам себе виказати” – Цицерон.
Найбезпечнішим варіантом ведення політики було би повернутися до договору в Столбові і не дозволяти московітам більше “плести кубельце на Балтиці”. Та можуть сказати, що “за сучасного стану речей” було би “складно відновити перевагу, яку ми втратили, не припинивши зростання московської держави тоді, коли це було легше зробити”.
Серединний курс можна вважати, таким чином, зручнішим.
“Якби ми виявили сумісним з добробутом нашої держави те, щоб московіти мали вихід до Балтійського моря, — оскільки з усіх володарів Європи лише їхній монарх може мати найбільшу вигоду від збуту продукції своєї країни на міжнародних ринках — то в такому випадку було б розумно очікувати, що, у відповідь на наші поступки цареві в інтересах і на благо його країни, його царська величність, зі свого боку, не вимагатиме нічого, що могло б призвести до порушення інтересів інших сторін договору, і таким чином, задовольнившись торговими суднами, не вимагатиме військових кораблів”.
“Отож, ми маємо перешкодити його намірам перетворити Московію на дещо більше, аніж континентальну державу”, проте “уникати всіляких закидів, що наше ставлення до царя гірше, ніж те, на яке може розраховувати будь-який інший монарх. Я не буду тут наводити приклад Генуезької республіки чи якоїсь іншої держави на самому Балтійському морі, хоча б герцога Курляндського. Проте звернуся до прикладу Польщі та Пруссії, які, хоча обидві зараз очолені коронованими особами, завжди задовольнялися свободою відкритої торгівлі і не наполягали на створенні флотів. Чи наведу приклад Фальштинського договору між турками і московитами, за яким Петро був змушений не лише повернути Азов і розпрощатися з усіма своїми військовими кораблями у тих краях, але й задовольнитися однією лише свободою торгівлі на Чорному морі. Навіть бухта у Балтиці для торгівлі — це набагато більше, ніж те, на що він сам міг розраховувати не так уже й давно в ході своєї війни зі Швецією”.
Якщо цар відмовиться погодитися з такою “миротворчою угодою”, нам “ні про що буде шкодувати, хіба що про час, який ми втратили, докладаючи усіх зусиль та вживаючи усіх засобів, які небо для нас зробило доступними, щоб прихилити його до миру, вигідного для Великобританії”.
Війна тоді буде неминучою. У цьому випадку “те, що московський цар, який завдячує своїми морськими досягненнями нашій науці, а своєю величчю — нашій поблажливості, так скоро відмовляється від угоди з Великобританією на умовах, які він всього декілька років тому змушений був прийняти від Променистої Порти, має так само надихнути наше міністерство вживати тих же засобів, що й тепер, як і запалити обуренням серце кожного щирого британця”.
“Ми всіляко зацікавлені в тому, щоб Швеції повернули ті провінції у Прибалтиці, які Московія відібрала у шведської корони. Великобританія більше не в змозі підтримувати рівновагу у Прибалтиці”, з того часу, як вона “допомогла Московії піднятися до статусу морської держави в цьому регіоні... Якби ми виконали статті нашого союзного договору, укладеного королем Вільгельмом зі шведською короною, то ця доблесна нація залишалася б завжди досить сильною перешкодою царевому проникненню до Балтики... Час має довести нам, що витіснення московитів з Балтійського моря є зараз першочерговим завданням нашого міністерства”.
