Дейвід Мілібенд: “…Ми не забули про наші зобов’язання перед вами”
Під час свого візиту до Києва міністр закордонних справ Великобританії відвідав Києво-Могилянську академію
27 серпня до Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбувся візит міністра закордонних справ Великої Британії пана Дейвіда Мілібенда (David Miliband). Зустріч проходила в Конґреґаційній залі Староакадемічного корпусу. Виступ міністра закордонних справ мав назву “Europe, Ukraine and Russia, and the Choices We All Face Going Forward”.
З 1989 до 1994 року Д. Мілібенд був науковим співробітником Інституту досліджень політики (Іnstіtute for Polіcy Research). Далі обіймав посаду секретаря Комісії соціальної справедливості. Коли в 1994 році лідером лейбористів був обраний Тоні Блер, Мілібенд одержав місце глави стратегічного відділу в його канцелярії. Він став одним із авторів концепції нового лейборизму. Після перемоги лейбористів на виборах 1997 року Мілібенд очолив стратегічний апарат прем'єр-міністра. В червні 2001 року він успішно балотувався в Палату громад британського парламенту. 2005 року став міністром місцевого самоврядування в підпорядкуванні віце-прем'єра Джона Прескота. У травні 2006 Мілібенд очолив міністерство продовольства, навколишнього середовища й сільського господарства.
Улітку 2006 року виступив із публічною критикою ізраїльської воєнної операції проти ліванського угруповання “Хізбалла”: це йшло врозріз із лінією Блера, який у ході конфлікту підтримував Ізраїль. 24 червня 2007 року Браун здобув перемогу на партійних виборах і 27 червня замінив Блера у кріслі глави уряду. Як і пророкували журналісти, в новому складі кабінету Мілібенд став міністром закордонних справ. На цю посаду він був призначений 28 червня. Головним завданням Д. Мілібенда в його новому кабінеті називали врегулювання ситуації навколо Іраку. Як і Браун, новий міністр закордонних справ виступав за якнайшвидший вивід британських військ із цієї країни. На початку свого виступу у стінах Могилянки Д. Мілібенд сказав: “Я хочу донести до вас під час свого візиту одну просту думку: ми не забули про наші зобов’язання перед вами” (“My visit is designed to send a simple message: we have not forgotten our commitments to you. Nor shall we do so”).
Візит британського міністра відбувся в розпалі резонансної заяви президента Росії Дмітрія Медвєдєва від 26 серпня про те, що Росія готова визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії. В такий спосіб Росія стала першою країною у світі, яка визнала правомірним визначати долю іншої країни всупереч світовому законодавству, всупереч міжнародному праву, всупереч волі грузинського народу. Незважаючи на те що подібний крок фактично означає початок “холодної війни”, Росія вирішила, що для неї ця війна не становить небезпеки. Головне — показати, що імперія за всіх часів залишатиметься імперією. І нехай проливається кров, нехай гинуть ні в чому не винуваті люди, діти, матері, але кров’ю імперія мусить ствердити свою владу на тих територіях, які ще порівняно недавно були територією великого Радянського Союзу. Сімнадцять років таки нічому й не навчили. Танкова “навала” на чолі з “демократом” Борисом Єльциним у 90-і сьогодні відлунює тим, що до влади в Росії прийшли диктатори, готові поновити “найкращі” сталінські чесноти в зовнішньополітичній діяльності. Замість Сталіна торжествує Путін, і навіть роль маріонеткового президента також знайшла свого спадкоємця.
Звичайно, що ця політична ситуація не може залишатися осторонь від європейської спільноти. Ясна річ, що відповідати силою на силу, війною на війну в ХХІ сторіччі — особливо страшно. Ми навіть не можемо уявити тих наслідків війни, що можуть чекати сьогодні, в добу, коли одне натискання на кнопку воєнної системи може знищити чверть планети. І якщо хтось, маючи у свідомості кадри з радянських фільмів про чесноти війни і доблесть воїнів, вважає, що війна сьогодні — це також спосіб перевірити свою гідність, то він дуже помиляється. Тепер не буде кому її перевіряти. Системи масового знищення, атом, використаний у воєнних цілях, за мить перетворять місто чи навіть країну на атомну пустелю. І сьогодні, говорячи про війну в Грузії, про “холодні протистояння”, не варто забувати, що навіть за цей час серпневих боїв на нашій планеті не стало сотень невинних людей, дітей…
Але, на жаль, поряд із монстром часто важко думати про милосердя. Як зазначив під час свого виступу міністр закордонних справ Великої Британії, сьогодні, натомість, потрібно формувати потужну систему підтримки і спільного захисту від ворога, який упродовж століть вважає, що все, що не належить йому, є войовничим, небезпечним, а тому Карфаген має бути зруйновано. І ніхто не захистить планету від божевільних царьків, які загарбують владу і перетворюють державу на пекло.
Безперечно, з цією тезою можна не погодитися, мовляв, подивіться на росіян: вони люблять свого президента, вони мають багато привілеїв і соціальних гарантій, вони живуть у сильній і захищеній країні. Але на що подібна та країна, в якій людина не відчуває своєї власної незалежності і навіть не намагається її відчути, відчути природно, як чисте повітря?! На що перетворюється країна, яка прагне диктувати світові свої вимоги, бо звикла поводитися так зі своїми громадянами, які мають або потурати всьому, що скаже і зробить великий цар і Бог (тобто президент), або ж сьогодні, в час ХХІ сторіччя, на них можуть чекати до болю знайомі ще з ХХ сторіччя репресії?! Чи є ця країна вільною внутрішньо, духовно? Чи готова ця країна бути політичним гравцем на світовій арені, бути реальним членом великої вісімки, якщо вона не мислить категоріями свободи і ліберальної політики, справжньої демократії, а не прихованої тиранії та авторитаризму. Чи може країна зрозуміти іншу країну, в якій до влади внаслідок народного невдоволення прийшла інша людина, яка змістила символ імперської незрушності для Москви в Грузії?! Та й не варто, звичайно, забувати, що конфлікт на грузинських землях — проблема не одного… сторіччя. І натомість за весь цей час до збройного протистояння підштовхувала країна, яка не має нічого спільного з розумінням суті проблеми на грузинських землях, але яка вважає, що імперія має право втручатися в життя інших і знищувати незгодних?!
У своєму виступі Д. Мілібенд закликав до розуміння того, що наразі Грузія вирішила стати осередком демократії в тому регіоні, для якого європейські демократичні цінності дуже далекі. Варто збагнути, що процес становлення демократії, реальної, а не штучної, — досить довгий і складний. Але Грузія зробила вкрай багато для того, щоби ствердитися у своєму екзистенційному виборі. Так само, як і Україна. Ми з вами можемо переконатися, що перехід до демократичних цінностей не відбувається миттєво, не відбувається за сімнадцять днів і, звичайно, не завершується після революції. Після Помаранчевої революції ми стали свідками вкрай складних соціополітичних змін, і мало хто очікував на те, що після осені 2004 року до влади навіть на певний час можуть прийти антидемократичні сили. Але так сталося, що уславлені демократи не просто показували найкращі зразки лицемірства, дурної гризні, а й перетворювали політичну реальність на дуже дешеве шоу. Все це давало можливості для ствердження славетного гасла “поділяй і володарюй”, яким так часто хотіли скористатися і в Москві, і тут, в Україні. Не випадково одразу після проголошення незалежності грузинських територій до рішення російського владики приєдналася і Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем. Те саме, до речі, зробила і Білорусь.
Я не буду казати про те, що політика теперішнього президента Грузії Михаїла Саакашвілі цілком правильна. Під час конфлікту з Москвою і з боку президентського апарату було припущено величезну кількість помилок, що призвели до необдуманих кроків. Але, з іншого боку, ситуація в Грузії показала, на що здатен північний монстр. Врешті, не хочеться нічого й демонізувати. Як зазначив Д. Мілібенд, під час “російсько-грузинської” війни російські медіа перетворили М. Саакашвілі на такого собі кровожерливого східного деспота, який хоче знищити російський народ із його месіанською долею. Росія через медіа робила все можливе, щоби ніхто навіть подумати не міг про те, що Грузія може перетворитися на джерело демократії у своєму регіоні. Натомість вустами глави МЗС Росії Лаврова Грузія здобулася на найжорстокіші вироки.
Британський міністр зазначив, що для того, щоби повернути країну до Європи, привести до європейських цінностей, потрібно мати сильного лідера. Д. Мілібенд зауважив, що “ми були з вами під час Помаранчевої революції, коли Україна здобувала своє право на демократичний вибір. Тепер ми не повинні забути про наших друзів, які також потребують допомоги”. Якщо пригадуєте події 2004 року, то і тоді Росія вже була готова потиснути руку своїй людині. Але не вийшло. З грузинами обійшлося ще важче. Тут уже потрібно було діяти з позиції великої імперської сили. Пан Мілібенд висловив думку, що, на превеликий жаль, Росія так і не знайшла свого місця на політичній мапі світу після падіння СРСР, натомість і досі в її надрах жевріє надія на те, що Союз колись можна буде відновити. І неважливо, якою ціною це буде зроблено. В Росії і досі існує віра в те, що російський народ має об’єднати малі народи і привести їх до світлого майбутнього. Зрештою, така думка, закладена в кожній імперії, приносила це саме “світле майбутнє” і в Америку, і в Африку… знищуючи мільйони…
Наприкінці свого виступу міністр сказав, що розуміє, наскільки міцними були і залишаються досі контакти між Україною та Росією, і це, звичайно, природно. Інша річ, на чому наголосив британський парламентарій, це те, що Україна не має забувати і про свою європейську історію, яка передувала імперському силовому приєднанню з боку дружнього “північного брата”. А отже, якщо Україна була в Європі, то, безперечно, вона має всі шанси сьогодні увійти до європейської спільноти. І в такому разі, як наголосив Д. Мілібенд у своїй відповіді на одне із запитань із зали, нашій країні немає чого боятися щодо загострень політичної ситуації в Криму.
Європа має реальні сили допомогти Україні ствердити демократичні цінності, навіть попри агресію з боку того ж таки “північного сусіда”. Попри все, пан Мілібенд не був налаштований войовниче проти Росії, зазначивши, що ця країна на сьогодні порушила міжнародне законодавство, але переграти цю патову ситуацію ніколи не пізно, як і ніколи не пізно взятися за голову. І це сказала людина, незважаючи на те, що медійний простір у Росії повниться величезною кількістю негативних матеріалів проти самого пана Дейвіда (див. хоча б: “Анти-Путин в анти-Мюнхене. Глава британского МИДа Дэвид Милибэнд заявил, что Запад не должен гнушаться распространять по миру демократию военным путем”: http://www.vz.ru/politics/2008/2/14/144813.html). Але в цьому і мудрість справжнього політика — вміти вибачати навіть найлютішого ворога.
Хочеться вірити, що питання про зближення України з Європою не залишиться порожніми словами. Безперечно, тій таки Британії наразі потрібно зробити вкрай багато для того, щоби ЄС прийняв Україну до себе на рівних, розуміючи, що насправді Україна завжди була в Європі. Одним із найболючіших питань у цій ситуації залишається питання щодо визнання голодомору в Україні геноцидом, адже й досі Британія, на превеликий жаль, цього не зробила. Здається, що це так само природно, як і визнати те, що Грузія сьогодні стала на складний шлях демократичних цінностей, не боячись вогненного дихання дракона.
Безперечно, Росія має величезний духовний потенціал і велику культуру, але так інколи буває, що на чолі цього потужного корабля опиняються страшні дракони, глухі до слова, зачерствілі до таких понять, як “демократія”, “свобода”, “цінність людського життя”, адже дозволили розпочати конвеєр вбивств, мабуть, пригадавши страшні слова великого диктатора, що смерть однієї людини — це трагедія, а смерть тисячі — це статистика…
Насамкінець міністр Мілібенд зазначив: “Сьогодні важливий момент для Грузії та її народу. Понад 100 000 людей залишилися без даху. Іноземна техніка і досі на їхній землі. Але саме через це настає важливий момент для всіх нас. Для вас в Україні… відкриваються нові можливості. Попри все Україна змогла знайти шлях уперед до демократичних цінностей. І якщо колись мав настати момент для українців зробити свій вибір і показати свою єдність, щоби зробити Україну успішною та безпечною частиною Європи, то ось він; час настав. Я мав розмову з Президентом та Прем’єр-міністром про це: демократичні дебати — це ваша сила, ви маєте бути єдністю, а не частиною. Для нас на Заході також постає вибір. Не підтримувати холодної війни. Але бути чесними щодо політики утвердження миру…”
Дмитро Дроздовський
