Інна ПАРХОМЕНКО

НЕЗНАЙОМА ТУРЕЧЧИНА

Нотатки мандрівника-мистецтвознавця

 

Північно-східна частина країни мало відома у нас. До Першої світової війни це була Альтинська округа Карської області. Зараз — це провінція Артвин.

Ця найвіддаленіша місцевість Оттоманської імперії була до середини ХІХ ст. зовсім недосліджена. Причиною стали її географічна віддаленість, недоступність, відсутність шляхів, високі гірські масиви (так звані Понтійські Альпи сягали понад 3000 м).

Проте найвідчайдушніші мандрівники все ж знаходились, ще з ХV ст. Це були переважно англійці. У 1427 р. вийшла книга “Мандрівка в Азію”.

Одним з перших був також Джордж Перчес (Purchas (1577—1666), книга якого “Пілігрим” вийшла у Лондоні 1614 року. У 1609 р. перебував у цих місцях французький мандрівник А. Бордьє (A. Bordier).

Цікаво, що у 1782 р. був командирований сюди, в “недоступные окраины Османской империи для снятия видов” князем Г. Потьомкіним, відомий російський пейзажист Михаїл Іванов (1748—1823).

Більш ґрунтовну працю становили “Дослідження в Малій Азії”
В. Гамільтона, що вийшла 1842 р. у Лондоні  і була написана на основі мандрівки сюди  1836—1837 рр..

————
© Інна Пархоменко, 2008.

 

Відомий англійський мандрівник Джордж Фінлі (Finley) приїхав сюди 1850 року і вів докладний щоденник своїх мандрів. Він дуже поетично, емоційно описав свої враження від краси природи, яка приголомшила його своїми контрастами. Він зазначав, що це було ніби поєднання Швейцарії, Тибету та Дамаска в одному цілому. Важливими для істориків лишилися його докладні описи тамтешніх пам’яток архітектури — візантійських і грузинських храмів Х—ХІ ст. 

Є замітки про ці місця й відомого іспанського мандрівника Рюї Гонсалеса Клавіхо, який на самому початку ХV ст., у 1403 р., вирушив за дорученням короля у мандри на Схід і на довгий час осів при самаркандському дворі.

Християнські храми цієї частини Туреччини цікавили й російських вчених. Російський археологічний інститут в Константинополі у 1895 р. організував наукову експедицію в район Трапезунда, де було виявлено біля 20 храмів ХІІІ—ХІV ст.; друга експедиція була у 1916р., коли з’явилася нагода під час Першої світової війни дістатися цих міст, — ця частина Чорноморського узбережжя була зайнята російськими військами.

  У складі цієї експедиції був український вчений, дослідник багатьох візантійських храмів Туреччини Ф. Шміт (1889—1968), репресований у 1939 р. Ще інший український мистецтвознавець Д. Гордєєв також у 1928р. досліджував окремі пам’ятки цих місць — т. зв. “Хахульський складень”, ікону із села Хахулі. Він заснував Кавказьку комісію при ВУАН, де було українське товариство дослідників Кавказу. Був засланий 1933 р.

В записках Кавказького історичного товариства надрукована була у 1914 р. стаття Г. Казбека “Три місяця у Турецькій Грузії”. Кілька грузинських архітекторів тоді встигли зробити заміри храмів цього району. Монастирі цього району були центром культурно-освітньої діяльності
в ХІ ст.

Це надзвичайно своєрідна, живописна частина країни, яка складається з неприступних гірських хребтів, глибоких й довгих розщелин, звивистих швидких річок із безліччю бурхливих притоків. Серце завмирає від захвату коли вдивлятися у глибину ущелин і тріпотить від подиву, дивуючись висоті фортець.

Пейзажі сповнені внутрішньої напруги, контрастів і ще чекають на свого художника.

Храми ІХ—ХІ ст., які вдалося побачити у селах Ошки, Хахулі, Ішхані, Отхта, зроблені з тесаного каменю рожевого відтінку, вражають бездоганним відчуттям форми. Вони вкриті різьбленими по каменю рельєфами із зображенням святих, різноманітних тварин. В інтер’єрі мають фрескові розписи, поєднані з мозаїками (в апсидах). Це місцева особливість. Можете собі тільки уявити, як блищать конусоподібні бані церков, облицьовані блакитною глазур’ю, під південним сонцем на тлі величних синьо-бузкових гірських пасм!

І хоча довелося пішки подолати кілька перевалів (зокрема Пархальський), пройти сім кілометрів по вузькій темній ущелині, після чого ще п’ять кілометрів дертися круто вгору, щоб побачити храм Ошки, не відчуваєш втоми. Адже одразу полонить краса храму, виповнюєшся почуттям щастя і хочеться одразу ж взятися до малювання побаченого.

В давнину це була територія Візантійської імперії і храми існували тут вже у ІV ст. Тому вони мають характерну центрально купольну систему побудови, поєднану з подовженою західною частиною, що робить їх схожими на базиліки. Ознакою раннього візантійського храму є і наявність синтрона у вівтарі — тобто високий сидінь із сходами для єпископів. Крім того, абсида відокремлена рядом колон, розташованих півколом.

Після нападу арабських завойовників у 30-х роках VІІІ ст. деякі храми були зруйновані, але були відбудовані у ІХ ст. Саме ІХ ст., коли до влади в цій місцевості прийшла грузинська династія Багратидів, почалося відродження монастирського будівництва.

На цій території, яка отримала назву Тао Кларджеті (потустороння Візантія), з кінця VІІІ ст. було побудовано 20 монастирських комплексів, заснована своя архітектурна школа. Тут були створені цінні пам’ятки писемності — наприклад, переписана двотомова пергаментна Біблія 978 р., яка зберігається в Іверському монастирі на Афоні. Звідси вийшов відомий церковний діяч, перекладач святого письма Георгій Святогорець.

Головним ініціатором будівництва, видатним культурним діячем та натхненником став Григорій Хандзтійський. Тут розташувалася кафедра грузинських єпископів, створювалися грузинська граматика, стиль літературної проповіді, гімнографії.

Взагалі ж перші монастирі тут були засновані ще з ІV—V ст. сирійськими ченцями.

А в селі Ішхані церква ІХ ст. стоїть на місці старої  ІV ст. Вона була побудована єпископом Нерсе, який став згодом вірменським католікосом Нерсесом Третім. Її 16-гранний барабан купола, який став прообразом вірменської архітектури, тримається на стовпах заввишки 11 метрів. Капітелі їхні оздоблені різноманітним орнаментом, висіченим у камені. Дуже красиво оформлено південний фасад — різьблені леви, дракони, птахи, хрести. Шедевром є орнаментальне вирішення хреста — так званий “розквітлий хрест”.

У барабані купола — фрески із зображенням пророків на весь зріст; над вікнами святі Димитрій, Фома, Прокопій та інші. Цікаве з іконографічного боку зображення колісниці з кіньми різних кольорів — ілюстрація апокаліптичного видіння пророка Захарії. У північній частині храму фрески зображують святих Варвару й Марину.

Над вікнами дияконника — Успіння. Церква присвячена святому Симеону Стовпнику, який особливо шанувався у Сирії.

 У вузькій і темній Хахульській ущелині, на лівому березі річки Хахулі, знаходиться величний комплекс Хахульського монастиря, присвяченого Богородиці. Храм 1001 року побудований Давидом Великим (Багратидом). Саме в ньому знаходився образ Халкопратійської Богородиці, котрий в ХІІ ст. перенесли у Гелатський монастир; згодом він опинився у зібранні
П. Боткіна в Петербурзі. Ікона була складовою частиною триптиха, прикрашеного емалями з чеканкою.

Трохи вище розташована Тортульська ущелина з величним хребтом Собат. Його вершина Собат буває покрита шапкою снігу і влітку.

Тут, на лівому березі річки Тортум розташовано Ошкський монастир в ім’я Іоанна Хрестителя. Храм заввишки 40 м. побудований у Х ст. з тесаного каменю червонуватого кольору. Рельєфи з вапняку прикрашають вхід, портали, розташовані над вікнами. Зображення святих, зокрема Симеона Стовпника, вражають вишуканістю, як і витесані зображення грифонів, левів, орлів. Відчувається візантійський вплив. Та й сам храм становить собою типову купольну візантійську базиліку. У барабані купола, розділеного колонками на 24 грані, і на самих капітелях колонок — рельєфи барсів, оленів, собак.

В інтер’єрі — фрескові розписи; в абсиді — Христос на престолі з архангелами обабіч; на східній стороні — Богородиця типу Оранти з апостолами Петром і Павлом. У вівтарі розпис — Розп’яття. Між вікнами збереглися фрески із зображенням святих Катерини й Ніни. Ці пам’ятки розпису початку ХІ ст. цінні тим, що дають уяву про ранню систему розписів у храмах, формування її програми. Адже, крім каппадокійських фресок, такого раннього часу розписи не збереглися.

Завідував будівництвом Ошкського монастиря Григол Ошкелі, відомий як перекладач творів Григорія Богослова. Саме в цьому монастирі, як ми згадували, була переписана двотомова пергаментна Біблія 978 р.

Якщо проїхати 40 км на захід, по лівому березі р. Чорохи, можна побачити залишки базиліки ІХ ст. Турецькою мовою ця місцевість має назву Орта Килисе — тобто чотири церкви. Бо колись за п’ять кілометрів від села Отхта були саме чотири церкви, пов’язані з іменами видатних подвижників, ченців. Це був Іоанн з сином Євфімієм (згодом засновники Іверського монастиря на Афоні у 982 р.) о. Моісей, о. Геласій. Слава про них поширювалась, почали приходити багато прочан, і тому вони перейшли жити в західний район Малої Азії, у Віфінію, до підніжжя гори Улумбе.

Нині тут усе заросло деревами, садами, але видно двоповерхову будівлю з колонками по фасаду...

Характерно, що в цих храмах ІХ ст. в розписах вперше з’являються зображення донаторів — царів Сумбата, Давида, Георгія (династії Багратидів), Григола Ошкелі — у квадратних (!) німбах.

Крім базилікальних споруд, в цьому ж районі було вироблено й інший тип храму — цілком круглий. Таким є храм 923 р. (!) в селі Бана. Крім того що він круглий (ніби коло, в яке вписаний рівнокінцевий хрест), він ще й триярусний, з обхідними галереями. Це взагалі якесь архітектурне чудо. Перехід від квадратної основи до купола здійснено завдяки системі тромпів, які утворюють восьмигранне склепіння. Барабан куполу має конусоподібне зонтичне перекриття, розділене на 12 граней.

Опизький храм першої чверті ІХ ст., Тибетський храм початку Х ст. мають красиве зовнішнє оформлення стін — три арки, у вигляді напівкруглих валиків, у яких середня вища за бічні. Такий прийом оформлення стін перейшов згодом у всі храми Іспирської ущелини. Характерне і рішення вікон: заглиблення над ними вкривається віялоподібним орнаментом — ознака храму до Х ст. Всі храми мають на порталах написи про будівничих, кам’яних справ майстрів, архітекторів. Тут ще до VІІ століття було три єпископські кафедри, називалася місцевість “Синаєм”, адже було 20 монастирів. Опизький храм було взагалі засновано у кінці V ст. (відновлено у ІХ ст.). Отже таких ранніх пам’яток християнської архітектури, та ще з розписами, ми не зустрінемо ніде в світі. Унікальні твори мистецтва створені ченцями монастиря Опизи — золоті вироби, оклади ікон, скульптури зберігаються у музеї в Тбілісі.

Проте в Європі був відомим в основному Трапезунд, який отримав популярність після хрестового походу. Ідеалізоване життя, життя імператорського двору з прекрасними принцесами, лицарськими турнірами, правило за тло для французьких романів. Таким був, наприклад, восьмитомний роман Миколая де Ербере (Nicolas de Herberay), виданий у Парижі 1550 і багато разів перевиданий в Англії та Голландії.

Пригоди хороброго лицаря Кинальдо у Трапезунді були описані в “Дон Кіхоті” Сервантеса, у “Загубленому раї” Мільтона, “Гаргантюа і Пантагрюелі” Рабле. У 1641 році був виданий роман на цю ж тему генуезця Джованні Маріни “Колоандро”, перекладений 1668 року на французьку мову. Є і російський переклад з французької версії А. де Клюса (перекл. А. Савищов. М. 1789). Згадує про Трапезунд і Вальтер Скотт в романі “Айвенго”. У 1869 році композитор Ж.Оффенбах створив оперу “Принцеса Трапезунда”, що довгий час була дуже популярною.

Історія Трапезундської імперії стала темою драми грецького письменника П. Тріантафілідіса “Втікачі”, в якій він використав народні понтійські грецькі пісні (Афіни, 1970 рік).

Корисно сучасному читачеві ознайомитися з книгою О. Сулейманова “Аз і я”, книга благонамеренного читателя”. Алма-Ата. 1975., з неї багато цікавого дізнаємося про візантійсько-тюркські відносини XIV століття, розвиток та особливості східних мов у цьому, східному, районі сучасної Туреччини. Зараз туристи приїжджають до Трапезунда заради того, щоб побачити собор св. Софії з розписами (візантійську пам’ятку ХІІІ ст.) та величний скельний монастир Сумела (XII—XIV століття) в околиці.