СПІШІМО ЛЮБИТИ !
Лишаться по них черевики глуха телефонна рурка
Тільки щось неважливе тягнеться наче корова
Найважливіше так поспішає що робиться раптом
Потім тиша нормальна нестерпною зовсім
Мов чистота що зродилася з розпачу просто
Коли згадуємо когось залишившись без нього
................................................................................
Ми любимо завжди замало і завжди запізно...
.................................................................................
Не пиши про те надто часто але напиши раз і назавжди
Й будеш наче дельфін добрий і дужий...
Ян Твардовський, „Спішімо”. Переклав з польської Максим Стріха
А от Юрка Покальчука якраз любили щедро і вчасно. Однак і він відійшов, полишивши по собі телефонну рурку, яка ще багато днів по тому відгукувалася його оксамитовим басом: „Я зараз не можу відповісти на ваш дзвінок, залиште, будь ласка повідомлення”. Справді...голос з небес.
Закінчив свій земний шлях наш друг і колега, член редакційної колегії „Всесвіту” і його постійний автор Юрій Покальчук. Серце неповторного письменника, перекладача, науковця і громадського діяча спинилося уві сні 10 вересня о 1 годині ночі, не витримавши невиліковної хвороби. Звістка стала шоком для багатьох і багатьох його друзів і читачів, кожному з яких він подарував частинку своєї душі і потужної енергії віталізму. У свої 67 літ образ ЮРКА Покальчука, як він сам себе величав останніми роками, енергетично співвідносився з юнацьким. Парадокс його натури полягав у тому, що кожен, хто з ним близенько знався — і старі, і молоді, — почувалися його однолітками. За це його любили, щиро, ніби й безпричинно.., і ще за нелукаві доброту і відкритість... Вічний спочинок Юрко Покальчук знайшов 12 вересня на Байковому цвинтарі після теплого прощання з ним у греко-католицькому храмі Св. Миколая на Аскольдовій могилі. Попрощатися з письменником прийшли сотні людей, багато з котрих відомі всій Україні.
Юрій Володимирович Покальчук народився 24 січня 1941 року в містечку Кременці на Тернопільщині. Спершу вчився у Луцькому педагогічному інституті, а закінчив уже факультет східних мов Ленінградського державного університету, де спеціалізувався у мовах народів Індії. В літературу увійшов як автор поетичних збірок „Химера„ і „Хтось інший”. Потім були збірники повістей і оповідань „Хто ти?”, „Кольорові мелодії”, „Великий і малий”, „Кава з Магальпи”, „Озерний вітер” та ін. З-під його пера вийшли романи „І зараз, і завжди...”, „Дорога через гори”, нікарагуанські щоденники. Останніми роками Юрко Покальчук епатував читацьку публіку доволі відвертими романами про кохання „Ритм”, „Те, що на споді”, „Кама сутра” та ін., які також знаходити своїх захоплених прихильників. Як критик і науковець, кандидат філологічних наук Юрій Володимирович був знаний книжками „Самотнє покоління”, „На шляху до нової свідомості”, „Сучасна латиноамериканська проза”.
До „Всесвіту” Юрій Покальчук долучився за кілька років після повоєнного відродження журналу. Вже у 1962 році друкує переклади поезій з екзотичної мови телугу, у 1973 – з індонезійської, у 1976 – з гінді, а від 1973 захоплюється французькою та іспаномовною поезією і прозою, друкуючи на сторінках „Всесвіту” чудові переклади поезії Елюара, прози Бернаноса, драматургії Жене, прози Боргеса і Кортасара. А в 1995 здивував читачів добрими інтерпретаціями поезій шведа Пітера Курмана. Останньою ж прижиттєвою перекладацькою публікацією Юрія Покальчука стала міні-новела Хуліо Кортасара „Продовженість парків” у 3-4 числі „Всесвіту” за цей рік. Загальне число перекладацьких публікацій письменника у нашому часописі перевищує 30 позицій, і 34 пункти – це його літературно-критичні статті і нариси.
Великого серця і могутньої працездатності нашого колеги вистачало ще й на обездолених дітей. Останнє десятиліття Юрко віддавав свій час і душу шляхетній справі виховання неповнолітніх злочинців у прилуцькій колонії для малих правопорушників. Юрко намагався витягти ті світлі промені з їхніх роз’їдених лихою долею душ, спонукав їх до творчості, письма і малярства, видавав альманах з їхніми споминами, віршами й оповіданнями. Він справді був для цих хлопців єдиним всерозуміючим батьком, єдиним другом і порадником. Тож любили його і шанували, як батька.
Все згадане важко вкласти в рамці одного життя. Життя пересічної людини. Але Юрко Покальчук зробив це, і назавжди закарбував своє славне ім’я на шпальтах історії української культури. Земля йому пухом і Царство Небесне.
Та все ж ... спішімо любити, люди так швидко відходять...
„ВСЕСВІТ”, Ю.М.
