Вірджинія Вулф 

Спадок

ОПОВІДАННЯ

З англійської переклала Наталя Дьоміна

 

“Для Сісі Міллер”. Гілберт Клендон, беручи брошку з перлиною, яка лежала серед купки коштовностей на столику у вітальні його дружини, прочитав напис: “Для Сісі Міллер, з любов’ю”.

Отож Анджела пам’ятала навіть Сісі Міллер, свою секретарку. Проте Гілберту Клендону видалося доволі дивним таке належне впорядкування: якийсь маленький подарунок для кожного з її друзів. Здавалося, вона передбачила свою смерть. Проте зі здоров’ям у неї все було  гаразд, коли вона пішла з дому того ранку, шість тижнів тому, а потім зійшла із тротуару на Пікаділлі, і її збила машина.

Він чекав на Сісі Міллер. Він попросив її прийти, відчуваючи, що після всіх років, які вона була з ними, він мусить виявити якийсь знак поваги. Отож він зайшов і сів, чекаючи. А таки дивно, що Анджела усе впорядкувала. Для кожного друга — маленький знак своєї прихильності. Кожен перстень, кожне намисто, кожна маленька китайська скринька  (маленькі скриньки були її пристрастю) мали на собі дарчий напис і щось йому нагадували. Цю він їй подарував; на цю з намальованим дельфіном із червоними очима вона натрапила у провулку в Венеції. Він пам’ятав її захоплення від неї. Йому вона, звісно, не залишила нічого особливого, окрім хіба що свого щоденника. П’ятнадцять маленьких томів, у шкіряних обкладинках зеленого кольору, лежали позаду на її письмовому столі. Вона вела щоденник з часу їхнього одруження. Деякі з їхніх рідкісних непорозумінь (він не міг назвати їх сварками) були описані у цьому щоденнику. Коли він заходив у той час, як вона писала, вона завжди згортала його і прикривала рукою. “Ні, ні, ні”, — чув він. “Після моєї смерті — можливо”. Отож вона залишила йому у спадок свій щоденник. Це було єдиною річчю, яка не об’єднувала їх, поки вона була жива.  Але він завжди був переконаний у тому, що вона переживе його. Якби лишень вона зупинилась і зважила те, що робить, то була би тепер жива. Та вона вискочила прямо з тротуару — так сказав на допиті водій, якому вона не залишила жодного шансу, щоб учасно загальмувати... 

Тут звуки в коридорі перервали його думки.

—  Міс Міллер, сер, — сказала покоївка.

Вона зайшла. Вони ніколи не були наодинці, і тим більше він ніколи не бачив її заплакану. Не дивно, що вона була приголомшена, адже Анджела була для нею кимось незмірно більшим, ніж просто роботодавець.  Вона була її подругою. Підсуваючи їй стільця, він подумав, що вона мало чим відрізнялася від жінок свого типу.  Були тисячі Сісі Міллер — неприкметних маленьких жіночок у чорному із кейсами в руках.  Проте Анджела, з її дивовижним умінням симпатизувати, побачила в Сісі Міллер усі можливі чесноти, як от обережність, мовчазність, зрештою їй можна було довіряти, розповідати їй будь-що і таке інше.

Спершу міс Міллер не могла говорити. Вона сиділа, витираючи очі хусточкою. Лише потім, узявши себе в руки, сказала:

—  Перепрошую, містере Клендон.

Він пробурмотів у відповідь. Звичайно, він зрозумів. Це було природно. Він здогадувався, що його дружина означала для неї.

————
Переклад здійснено за виданням: The Complete Shorter Fiction of Virginia Woolf. — A Harvest Book: N.Y., 2006. — P.281—287.

 

—  Мені тут так подобалося, — сказала вона, оглядаючись навколо. Її очі зупинилися на письмовому столі, що був позаду нього. Тут вони працювали: вона і Анджела.  І Анджела мала свою частку обов’язків, які мусила виконувати як дружина видатного політика. Вона була найбільшою підтримкою в його кар’єрі. Він часто бачив її та Сісі, яка сиділа за тим столом як друкарка, пишучи листи під її диктовку. Без сумніву, міс Міллер також про це згадувала. Тепер усе, що він мав зробити, це віддати їй брошку, яку його дружина лишила їй. Радше невдалий подарунок. Вона мала б залишити їй певну суму грошей або ж друкарську машинку.  Але це те, що було: “Для Сісі Міллер, з любов’ю”. І, віддаючи їй брошку, він виголосив коротку промову, яку підготував заздалегідь.  Він знав, сказав він, що вона оцінить це. Його дружина часто носила її... І вона відповіла, ніби так само підготувавши промову, шо вона буде її найбільшим скарбом ... Він сподівався, що вона має іншу сукню, з якою брошка з перлиною не виглядала би так недоладно. Вона була вдягнена у чорне пальто та спідницю, яка мала вигляд уніформи. І, звісно, він пригадав, що вона була у жалобі. У неї так само була трагедія — брат, якого вона любила понад усе, помер лише за тиждень чи два перед загибеллю Анджели. Чи це був нещасний випадок? Він не пам’ятав, хоча Анджела розповідала йому. Анджела з її даром співчуття, була страшенно засмучена. Тієї миті Сісі Міллер підвелась. Вона натягнула рукавички. Очевидно, вона почувалася зайвою. Але ж він не міг відпустити її, не поцікавившись її мабутнім. Якими були її плани? Чи міг би він якимось чином допомогти їй?

Вона задивилася на стіл, де вона сиділа за друкарською машинкою і де тепер лежав щоденник. І, поринувши у спогади про Анджелу, вона не одразу відреагувала на пропозицію допомоги. Здавалося, вона в ту мить і не зрозуміла його. Отже, він повторив:

—  Які ваші плани, міс Міллер?

—  Мої плани? О, все добре, містере Клендон, — вигукнула вона. — Будь-ласка, не переймайтеся через мене.

Він розцінив це як відмову від фінансової підтримки. Він усвідомлював, що було би краще зробити пропозицію такого плану у листі. Все, що він міг зробити тепер, це потиснути їй руку і сказати: “Якщо у будь-чому я можу допомогти вам, я із задоволенням...” Потому він відчинив двері. В якусь мить вона зупинилась на порозі, ніби її осяйнула раптова думка.

—  Містере Клендон, — сказала вона, вперше дивлячись йому прямо в очі, і його вперше здивував співчутливий, проте допитливий погляд. — Якщо в будь-який час, — продовжувала вона, — я будь-що зможу для вас зробити, пам’ятайте, я із задоволенням, заради пам’яті вашої дружини...

Із цим вона пішла. Її слова і погляд були для нього несподіванкою. Це було, як буцімто вона вірила чи сподівалась, що може знадобитися йому. Коли він повернувся у крісло, йому в голову прийшла чудна, а можливо, й фантастична ідея. Чи могло так статися, що всі ці роки, коли він ледь помічав її, вона, як пишуть романісти, відчувала до нього пристрасть? Проходячи повз дзеркало, він упіймав власне відображення у ньому. Йому було за п’ятдесят, але він не міг не відзначити, що, як засвідчувало саме дзеркало, він лишався все ще доволі привабливим чоловіком.

—  Бідна Сісі Міллер, — вимовив він із напівпосмішкою. Як же він хотів би поділитися цим жартом зі своєю дружиною! Інтуїтивно він потягнувся до її щоденника. “Гілберт, — прочитав він, розгорнувши його навмання,—  мав такий чудовий вигляд...” Вона начебто відповіла на його запитання. Безперечно, скидалося на те, що вона хотіла сказати, що він подобався жінкам. Ну і звісно, Сісі Міллер також відчувала це. Він продовжував читати. “Яка я горда бути його дружиною!” І він завжди був гордий тим, що є її чоловіком. Часто, коли вони обідали не вдома, він задивлявся на неї з-за столу і думав: “Вона найпрекрасніша жінка серед усіх присутніх!” Він читав далі. Того першого року він балотувався до парламенту. Вони були разом під час поїздки по виборчому округу. “Коли Гілберт сів, залунали неймовірні оплески. Уся публіка підвелась і заспівала: “Чудовий, чудовий він хлопець”. Я була абсолютно зворушена”. Він також це пам’ятав. Вона сиділа у президіумі біля нього.  І він все ще бачив той погляд, звернений на нього, і сльози, що виступили їй на очі. А потім? Він перегорнув кілька сторінок. Вони поїхали до Венеції. Він влаштував ці щасливі канікули після виборів. “Ми їли морозиво у Флоріанів” Він посміхнувся — вона була все ще дитиною, досі любила морозиво. “Гілберт розповів мені найцікавіші випадки з історії Венеції. Він розповідав мені, що дожі...” Вона писала все це рукою школярки. Подорож із Анджелою була захоплюючою ще й через те, що вона була такою спраглою до знань.  Вона часом говорила, що соромиться свого неуцтва; так, ніби це не було частиною її шарму. І потім він відкрив наступний том, де йшлося про повернення у Лондон. “Мені так хотілося справити гарне враження, що я вдягнула весільну сукню”. Він, як тепер, бачив її біля старого сера Едварда, його велетенського шефа, якого вона миттю зачарувала. Він продовжував швидко читати, заповнюючи сцену за сценою її уривчастими фрагментами. “Обідали у палаті громад... На прийомі у Лавгроувів. Леді Л. запитала в мене, чи я усвідомлюю всю відповідальність як дружина Гілберта?” З того часу стільки років минуло... — Він узяв зі столу ще один зошит — читання усе більше і більше захоплювало його. Вона, звісно, все частіше лишалась удома... Безперечно, її засмучувало, що в них не було дітей. “Як би мені хотілося, — прочитав перший рядок, — щоби Гілберт мав сина!” Як не дивно, він ніколи не шкодував про це. Життя і без того було таким наповненим, таким насиченим. Того року він одержав невелику посаду в уряді.  Лише невелику посаду, а її слова були: “Я абсолютно впевнена у тому, що він стане прем’єр-міністром!” Та якби ж все трапилось інакше, це могло би бути справді так. Тут він зупинився, щоб уявити, як усе могло статися. Політика — це азартна гра, — міркував він, — і гру все ще не закінчено. Не в п’ятдесят років. Він швидко проглянув інші сторінки, які були наповнені маленькими дрібними подіями, незначними, щасливими, щоденними подіями, з яких і складалося її життя.

Він узяв до рук іншого зошита і розгорнув його навмання. “Яка ж я боягузка! Я знову змарнувала таку можливість. Але ж було б егоїстично з мого боку відволікати його своїми справами, коли йому і без того є про що думати. Та ми так рідко буваємо ввечері наодинці”. Що вона мала на увазі? О, тут було пояснення: це стосувалося її роботи в Іст-Енді. “Я зібралася з духом і нарешті розповіла Гілберту. Він був такий люб’язний, такий добрий. Він не заперечував”. Він пам’ятав цю розмову. Вона розповіла йому, що почувається такою бездіяльною, такою нікчемною. Вона хотіла мати власну роботу. Вона хотіла щось робити. Він пам’ятав, як гарно вона розчервонілася тоді, коли сказала це, сидячи у тому кріслі, що хотіла би допомагати іншим. Він трохи поглузував із неї. Чи їй не достатньо піклуватися про нього, про домівку? Та, якщо це розважить її, звісно, він не проти. Що це буде? Якась церковна парафія? Якийсь комітет? Усе, що вона має пообіцяти, це не працювати до знемоги. Отже, щосереди вона їздила у Вайтчепл. Він пам’ятав, наскільки вона ненавиділа ту сукню, що її вдягала для тих випадків. Проте скидалося на те, що вона дуже серйозно ставилася до тієї роботи. Щоденник ряснів згадками на кшталт такої: “Бачила місіс Джонс... У неї десятеро дітей. Чоловік утратив руку в аварії... Роблю все можливе, щоб знайти роботу для Лілі”. Він дещо пропускав. Його ім’я траплялося все рідше. Тому вже було не так цікаво. Деякі фрази нічого не говорили йому. Наприклад: “Мала палку дискусію про соціалізм з Б.М.” Хто це був Б.М.? З ініціалів він не міг зрозуміти; якась жінка, —  гадав він, — яку вона могла зустріти в одному її комітетів. “Б.М. наполегливо критикує правлячі класи... Я поверталась із зустрічі разом з Б.М. і намагалася переконати його. Але ж він такий недолугий”. Отож, Б.М. — це чоловік і, без сумніву, один із тих “інтелектуалів”, як вони самі себе називають, які, за словами Анджели, запальні та недолугі. Очевидно, вона призначила йому зустріч. “Б.М. прийшов на обід. Він потиснув руку Міні!” Цей знак оклику додав іще одну рису до його портрета. Скидалося на те, що Б.М. не мав до діла з покоївками, адже він потиснув руку Міні. І ймовірно, він був одним із приручених робітників, які діляться своїми поглядами у дамських вітальнях. Гілберт знав цей тип, і не відчував симпатії до цього особливого екземпляру. Ось тут він знову. “Ходила з Б.М. до Тауеру... Він сказав, що революція неминуча. Він сказав, що ми живемо у раю дурнів. Так, це були саме ті слова, які Гілберт міг очікувати від подібних до Б.М. Він також чітко міг уявити його — кремезний  маленький чоловік з дикою бородою, червона краватка, вдягнений, як і всі вони, у твидовий костюм. Авжеж Анджела мала розгледіти його справжню сутність? Він продожував читати. “Б.М. сказав дещо неприємне на адресу ___”. Ім’я було старанно почищене. “Я відповіла йому, що відмовляюся слухати будь-які образливі слова, що стосувалися ___”. Знову ім’я було вишкрябане. Чи могло це бути його власне ім’я? Чи не тому Анджела так швидко прикрила рукою цю сторінку, коли він зайшов? Ця думка викликала ще більшу відразу до Б.М., який ще мав нахабство обговорювати його у цій самій кімнаті. Чому Анджела ніколи не розповідала йому? Щось приховувати було надто не схоже на неї, адже вона завжди була сама щирість. Він перегортав сторінки, шукаючи кожну згадку про Б.М. “Б.М. розповів мені історію свого дитинства. Його мати перебувалася тимчасовими заробітками... Коли я думаю про це, мені стає нестерпно жити у таких розкошах... Три гінеї за один капелюшок!” Якби вона лишень розповіла йому про це замість того, щоб мучити свою бідну маленьку голівку подібними проблемами, що їй і без того, не під силу зрозуміти! Він позичив їй книжки. Карл Маркс “Гряде революція”. Ініціали Б.М., Б.М., Б.М. знову повторювались. Але чому ніколи повне ім’я? Була якась неформальність чи навіть інтимність у використанні ініціалів, що було невластиво Анджелі. Чи вона називала його в обличчя Б.М.? Він продовжував читати. “Б.М. несподівано завітав після обіду. На щастя, я була сама”. Це було лише рік тому. “На щастя” — чому на щастя? — “Я була сама”. Де ж він був того вечора? Він перевірив дату у своєму записнику. Це був день званого обіду. І Б.М. з Анджелою провели вечір удвох! Він намагався згадати той вечір. Чи вона чекала на його повернення? Чи кімната мала звичайний вигляд? Чи були на столі келихи? Чи були крісла зсунуті одне до одного? Він не міг нічого пригадати, окрім хіба що власної промови на тому званному обіді. Ситуація ставала ще більш незрозумілою: його дружина на самоті приймає невідомого чоловіка. Можливо, пояснення буде в наступному томі щоденника. Поспішаючи, він дістався останнього тому, того, що лишився недописаним. На першій сторінці знову йшлося про того мерзенного типа. “Обідали вдвох з Б.М... Він був дуже схвильований. Сказав, що це та мить, коли ми маємо зрозуміти одне одного. Я намагалася змусити його послухати мене, але він не чув. Він погрожував мені, що якщо я не...” Далі на сторінці все було закреслене. Вона на всю сторінку написала “Єгипет. Єгипет. Єгипет”. Він не міг зрозуміти тут жодного слова, але пояснення цьому могло бути лише одне: негідник просив її стати його коханкою. У його власній кімнаті! До обличчя Гілберта Клендона підступила кров. Він швидко перегортав сторінки. Якою ж була її відповідь? Ініціали зникли. Тепер було просто “він”. “Він прийшов знову. Я сказала, що не могла прийняти рішення ... Я благала його покинути мене”. Він змушував її до того у цьому самому будинку. Але чому вона нічого не розповіла йому? Як вона могла хоча б на мить завагатися? Тепер: “Я написала йому листа”. А далі порожні сторінки.  Потім було таке: “Немає відповіді на мого листа”. Далі ще більше порожніх сторінок і нарешті: “Він зробив те, що погрожував зробити”. Після цього, що було після цього? Він гортав сторінку за сторінкою. Всі були порожні. Але перед самим днем її смерті був написаний ще один рядок: Чи маю я також мужність зробити це?” То був кінець.

Щоденник вислизнув з рук Гілберта  Клендона. Він наче бачив її перед собою. Вона стояла на тротуарі вулиці Пікаділлі. Її пильні очі, руки стиснуті в кулаки. А ось і машина...

Він не міг цього пережити. Він мусив знати правду. Він кинувся до телефона.

—  Міс Міллер! —  Була тиша. Потім він почув якийсь рух.

—  Говорить Сісі Міллер, — нарешті відповів її голос.

—  Хто такий Б.М.? — крикнув він.

Він чув цокання дешевого годинника на її каміні. Потім нерішуче зітхання. Нарешті вона сказала:

— Це був мій брат.

Це був її брат, той самий брат, що покінчив життя самогубством. Він почув знову голос Сісі Міллер.

— Чи можу я вам щось пояснити?

— Нічого! — крикнув він. — Нічого!

Він отримав свій спадок. Вона сказала йому правду. Вона зійшла з тротуару, щоб приєднатися до свого коханця. Вона зійшла з тротуару, щоб звільнитися від нього.