Ірина Вишневська
Війна-Янус, або Роздуми про причини виникнення війни
Що наше життя? Гра? Театр?
Крутиться вселенська дзига. Породжена з хаосу, вона є джерелом порядку. Порядку, з якого випливає хаос... Крутиться ж бо дзига, прогинається під долонею людською, аж в очах рябить. І годі розгледіти, що написано на її чотирьох гранях. Втім, варто замислитися над змістом тих стародавніх літер абетки, що розділяли дзигу: “Нун” — ніщо; “хей” — виграш; “пе” — половина виграшу; “гімель” — погибель... Ця дзига, мов той макет нашої планети, нашого життя. Хто на даному етапі отримає перемогу? То вже з теорії ймовірності. Але кожен прагне здобути перемогу. А вона, мов той птах Фенікс, з’являється тільки з попелу. Тобто, на згарищах війни... Отож і мчиться Homo sapiens у стихію хаосу, сподіваючись там вполювати мінливого Фенікса.
І завжди поряд із людством ішла війна…
То війна є причиною чоловічих інстинктів? Чоловіки ж бо — мисливці, завойовники, агресори. Навіть чоловічий гормон тестостерон на те вказує. Тоді хто такі амазонки [1], котрі своєю жорстокістю не поступалися представникам сильної статі? То все міфи? Як щодо життєвих реалій? Певне, переконливими будуть роздуми незворушної Маргарет Мітчел: “Війна була б пікніком, якби не воші та дизентерія”. Отож жіноцтво не залякати. Навіть тоді, коли в їхню функцію входить така непроста й відповідальна місія, як бути... прикрасою параду. Пригадаймо роту балаклавських амазонок, що проіснувала аж цілий місяць і змогла за цей час анітрохи не поступитися в “надуванні мильних бульбашок” самим потьомкінським поселенням. І порадувала ж тоді жіноча рота Катерину ІІ, що й говорити!
З часом “амазонки” самовдосконалюються. “Жіночий батальйон смерті”, що став гордістю Першої світової війни, — тому приклад. За місяць амазонки умудрилися осягнути всю науку ведення війни. Результати не змусили себе чекати. Третина особистого складу полягла під містом Сморгоні.
Отже Арістотель мав рацію, коли написав: “Людина — це політична тварина”? Чи то жінка, чи чоловік — не має значення. А можливо, у нас є щось від кентаврів — наполовину людей, наполовину звірів? І наша агресивність — атавізм від тварин?
Де ж причаївся корінь парадоксу? Чи не в нас самих? Оті агресивність, войовничість — наша генетична спадщина? Які, до речі, не таку вже й огидну справу зробили для людства, з огляду на еволюцію (були необхідні для виживання).
————© Ірина Вишневська, 2008.
Отже, “війна є природним станом народу” (за Платоном)? Вона “напружує до вищого ступеня всі людські сили і накладає печать благородства на народи, що мають сміливість здійснити таке” (Муссоліні)? Чи “війна є школою відродження людських чеснот” (Руссо)? За стану війни відбуваються ж метаморфози: байдужість перероджується в сильні почуття — ненависть, жалість. Війна також ідентифікує індивідів, згуртовує. То війни виникають із “благих” намірів? Чи задля вироблення організмом адреналіну? До речі, науковці доводять, що чоловіки більше схильні до ризику, ніж жінки. Коли проводили досліди над щурами, то виявилося, що самки значно розсудливіші в цьому плані, ніж щури чоловічої статі, бо не лізли в сусідню нору, знаючи, що там небезпечно (оскільки звідти не поверталися “сородичі”). Самці ж, бачачи небезпеку, — йшли на ризик, не відступали від свого й, таким чином, гинули. З цього випливає, що чоловіча хоробрість невиправдана? Але ж хто не ризикує, той не п’є шампанського!. . У Джозефа Ная виникають досить цікаві асоціативні порівняння щодо ризику: “У покері, граючи майстерно, можна досягти великої переваги... Деякі умілі гравці виграють навіть із поганими картами”. Та аналітик і застерігає: “Якщо твій опонент показує карти, які можуть вдарити будь-яку твою, — складай руки. Якщо знаєш, що програєш війну, — не починай її” [2].
То війна є потребою для самоствердження? (щоб чоловік міг довести — швидше собі, ніж іншим — що він домінує і над людьми, і... над ситуацією). Чи війна є наслідком нестримного бажання узурпувати владу? Психологи стверджують, що неадекватна поведінка узурпаторів є наслідком хворобливих комплексів неповноцінності. І тоді для самоствердження, для задоволення власного “Еgо” особистість починає діяти жорстокими методами.
У стародавні часи Фукідід стверджував, що війна є наслідком поганої людської природи, що це природжена схильність до “роботи” хаосу й зла. Сучасна психологічна школа пояснює причину війни наявністю психічних розладів у окремих індивідів. Наполеона, Гітлера, Муссоліні переслідувала недуга — манія війни.
Отож вчені-теоретики стверджують, що для настання епохи загального миру достатньо ефективної системи цивільного контролю, що закриває божевільним доступ до влади.
А може, війни є наслідком людської нетерпимості до “чужого”?
Е. Еріксон обґрунтував механізм виникнення агресії до “чужих” суб’єктів, а також вказав витоки доброзичливості й миролюбності — до “своїх”. З. Фройд у створеній теорії психоаналізу зазначав: людина не могла б існувати, якби властива їй потреба в саморуйнуванні (інстинкт смерті) не була спрямована на зовнішні об’єкти, зокрема й на інші індивіди, етноси, конфесійні групи. Ще плем’я делаварів (мешкало в районі Філадельфії й аж до берегів моря) метою розв’язання війни вважало абсолютне знищення сусідніх чужих племен — чироків та ірокезів. Нетерпимістю до інших народів відзначився й солдат [4] наполеонівської армії Шове [5], в котрого, до речі, чимало прихильників і нині. К. Клаузевіц запропонував би ввести релігію як головний мотив для того, щоб примусити населення до боротьби з бойовим кличем — “Бог на нашому боці!”
Отже, релігія є причиною конфлікту?
Релігія може бути істотним інгредієнтом для підтримки війни, але рідко причиною. Хоча не варто забувати про фундаменталізм, що є джерелом більшості непіддатливих релігійних сутичок, які можуть призвести до війн — католиків проти протестантів, християн проти мусульман. То християнському світу варто побоюватися ісламських фундаменталістів? Адже за прогнозами ООН, якщо нинішні тенденції збережуться, то через 20—25 років кожен третій мешканець планети буде мусульманином... Втім, нині десятки тисяч корінних німців, французів, італійців і представників інших національностей прийняли іслам добровільно. В результаті глобалізації великі мусульманські общини з’явилися в Європі й Америці (у США й Канаді чисельність мусульман росте швидше, ніж віруючих інших конфесій)... Через зростання мусульманських общин (Франція — 6 млн. чол., Німеччина — майже 3 млн. ) ісламський фактор стає потужним елементом, що впливає як на внутрішнє життя передових західних країн, так і на їх зовнішньополітичний курс” [6].
Американська дослідниця Барбара Еренрейх (Barbara Ehrenreich) вважає, що підготовка до війни є передумовою можливої війни…
…Он і в Коста-Риці відмовилися від армії. Та й Україна має такий досвід. Пригадаймо заміну Грушевським постійної української армії “народною міліцією”, за жоресівською ідеєю. Що з того вийшло? На територію України була введена 500-тисячна чудово озброєна й дисциплінована армія Німеччини та Австро-Угорщини. Згодом цих окупантів змінили інші: зі сходу наступала Добровольча армія Денікіна, більшовики; із заходу — Польща; на півдні України — війська Антанти... “Важко читати українську історію без... брому”, — як писав В. Винниченко. Виникає запитання: чого всі вони хотіли від України?
У конкретному випадку Україна воювала лише за власну соборність та незалежність. В окупантів були корисливі мотиви: загарбання нових територій, експлуатація нафтових свердловин Галичини. З цією метою у Лондоні при Закордонному секретаріаті (Foreign Secretary) навіть був створений Міжнародний комітет захисту нафтових інтересів англійців, французів, бельгійців і Альянтів у Галичині [7].
Отож війна виникає внаслідок людської меркантильності? Пригадаймо “шалені рухи” сучасності, які за масштабом вже переросли в терористичні війни. Розмови про безкорисливість “шалених” — міф. “Як приклад — масштаби наркомафіозної діяльності палестинського руху “Хезболла”. Лише в долині Бекаа спільно з сирійцями ними контролюються посіви індійської коноплі на площі 25 кв. км і опійного маку площею 20 кв. км. Щорічний прибуток за отриману наркосировину в середині 90-х років ХХ ст. становив 8 млрд. дол. США, а прибуток від переробки наркотиків та їх транспортування до Європи й Північної Америки є вдвічі більшим” [8].
То війни виникають тому, що це комусь вигідно? І не обов’язково бути “гарматним м’ясом” на передовій? Після Першої світової війни Сполучені Штати із країни-боржника перетворилися в країну-кредитора. На Другій світовій американська економіка теж “нагріла руки”: в 1945 році США утримували 50 % світового ВВП [9]. Та звинувачувати американців у цьому безпідставно. Не вони розпочали війну. Європейським же країнам не поталанило внаслідок сусідства з фашистською Німеччиною. У П. Діля та Р. Гоєрца є тому пояснення: ймовірність військового зіткнення підвищується при наявності двох факторів — “сусідство” держав та спірне питання щодо території. Однак Зінгер і Геллер вбачають вихід із конфліктної ситуації в паритеті — пов’язаності економік сусідніх держав [10].
Скажімо, непростими були взаємини між Токіо та Пекіном, коли на японський ринок проникли китайські товари, однак сусіди знайшли порозуміння. Та, певне, доцільно все пригадати по черзі: перша хвиля почалася з продукції японських брендів, виготовлених у Піднебесній (типу National/ Panasonic, це бренди Matsushita Corporation і Toshiba, коли японські споживачі виявили, що техніка Naier та інші китайські товари коштують значно дешевше, ніж місцеві, й відмовилися “переплачувати”. Таким чином відбулося “спустошення” японського виробничого потенціалу, країною прокотилася дефляція. Втім, це не призвело до збройної сутички між сусідніми країнами, бо їхні економіки були пов’язані. Японські компанії теж отримали від Китаю зиск. “Багато компаній перевели своє виробництво до Піднебесної, де є те, чого їм не вистачає в Японії: низькі зарплати й пенсії (натомість старіюче японське суспільство змушує робити все більше внесків у пенсійний фонд), стабільна валюта і розумні ціни на нерухомість (для виробничих площ)” [11].
Прихильники економічної інтерпретації вважають війну наслідком суперництва держав, що розпочинають збройну сутичку задля отримання нових ринків збуту, дешевої робочої сили, джерел сировини й енергії. Цю точку зору розділяли марксисти, нині — засновник теорії динамічних стратегій Г. Снукс і макросоціолог З. Сандерсон. Багато нарікань з цього приводу надходить на адресу глобалізації на об’єкти її впровадження. Аналітик О. Неклесса вважає, що фактичними кордонами Сполучених Штатів є “зони національних інтересів”, що поступово охоплюють усю планету. В принципі, “Стратегія національної безпеки США” це фіксує: “США життєво зацікавлені в забезпеченні доступу до зарубіжних нафтових джерел. Ми зобов’язані й надалі дбати про регіональну стабільність і безпеку в ключових районах видобутку енергоресурсів, щоб гарантувати наш доступ до них”. Нині помітна зацікавленість Сполучених Штатів до розширеного Близького Сходу (GMEI). До речі, Вашингтон щорічно виділяє у рамках “Проектів двосторонньої економічної допомоги” країнам арабського світу більше 1 млрд. дол. Та араби вважають таку допомогу зовсім не виявом філантропії чи меценатства; на їхню думку, американці “прагнуть встановити контроль над енергоресурсами; поширити гегемонію США в арабському світі, нав’язавши останньому абсолютну залежність від Сполучених Штатів у моральному, духовному та економічному плані; усунути “невгодні” американській стороні державні режими та легітимізувати військову присутність США в регіоні” [12].
Нині думки політологів розділилися щодо лідера у веденні інформаційної війни. Одні вважають США наймогутнішими, інші — Китай. Та, певне, варто вказати на американську систему радіоелектронної розвідки “Ешелон”, котра призначена перехоплювати й обробляти інформацію, зокрема будь-які телефонні дзвінки, факси, радіопередачі й навіть електронну пошту... “За день система може відстежувувати три мільярди повідомлень, це становить 99% інформації, що передається по всьому світу” [13].
Китайці теж не дрімали: розгортання на орендованих у М’янми островах центрів радіорозвідки, які “покривають” Бенгальську затоку, Малаккську протоку й весь Індійський океан (1994 р. ); модернізація на одному з Парасельських островів і на острові Хайнань усіх центрів радіоперехоплення в Азії (1995 р. ); оренда на 50 років (1996 р. ) компанією “Hutchison Whampoa”, що належала тісно пов’язаному з МДБ КНР гонконзькому бізнесмену Лі Кашину (нині вона йменується “Panama Ports Co”), ключових портів на Панамському каналі для цілей, що часто мають неправомірне підґрунтя, наприклад, контрабанди технологій із Заходу в Китай (із заяв Пентагону); створення на Острові Свободи центру радіоперехоплення й стеження за супутниками США (1999 р. ); запуск чотирьох фотознімальних супутників і двох супутників радіоперехоплення над Азією (1999 р. ); початок роботи над програмою “1-26” щодо створення нових видів високотехнологічної зброї, включно з розвідувальними супутниками (2001 р. ) тощо.
А пригадаймо 1997—1998 рр., коли китайцям вдалося “переграти” американців у інформаційному протиборстві й розорити Сороса (його провідний фонд був просто ліквідований, а два дрібні об'єднано). Хоча здавалося, що магнат не успадкував ахіллесову п’яту, тобто був невразливим. Адже він вийшов сухим із води, спричинивши в 1992 році на англійському фондовому ринку обвальне падіння фунта стерлінгів (що віддалило введення євровалюти на 7 років), а у 1997 р. — фінансову кризу в таких країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону, як Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни. Коли ж соросівські атаки дійшли до Піднебесної, китайські фахівці розпочали почергові ігри на підвищення або пониження шляхом закупівлі або навпаки екстреного продажу цінних паперів; потім нанесли інформаційний контрудар (аналогічний атаці Д. Сороса) по національній валюті США.
Також була атакована в Нью-Йорку найбільша в світі фондова біржа, котра в Сполучених Штатах здійснює понад 70% усіх операцій із акціями. Результати не змусили себе довго чекати: 27 жовтня 1997 року курс акцій на нью-йоркській фондовій біржі впав на 554, 6 пункта. З часів “великої депресії” 1929 року подібне не фіксувалося. Таким чином, китайці не здалися й виграли.
То війни можуть виникнути внаслідок того, що хтось не бажає комусь підкоритися? Теорія ігор досить цікава й корисна в цьому плані. Нобелівську премію “за внесок у розуміння явищ співпраці й конфлікту через аналіз теорії ігор” отримали Роберт Оманн (Robert J. Aumann) й Томас Шеллінг (Thomas Schellinq).
Щодо поступок, то в 1962 році Сполучені Штати поступилися Радянському Союзу в питанні про революційну Кубу, не бажаючи через неї вступати в ядерну війну. Прикладом “небажання поступитися” є позиція сучасного Ірану, котрий заявив про виробництво низькозбагаченого урану й у такий спосіб зарахував себе до ядерних держав.
Отож війни виникають іще й тому, що хтось прагне вільного польоту, а його посадили за ґрати? Обговорюючи раціональні або ірраціональні причини розв’язання воєн, доцільно згадати Ніцше, який виділяв наявне ірраціональне прагнення до влади. Роберт Глоссоп визначає війну як “масштабний конфлікт із застосуванням насильства між організованими групами, які є урядами або прагнуть встановити уряд”, додаючи, що війна служить для встановлення політичної влади, тобто влади встановлювати закони і примушувати населення до їх виконання.
Таким чином, війна — це пошук істини, справедливості? Якщо “так”, то війна і справді є тим невмирущим птахом Феніксом. Оскільки мудреці світу переконані, що істини не існує (за філософською теорією про дуалістичність правди). В кожного індивіда своє бачення певної ситуації. Дальтонік на власні очі побачить, що зібрані суниці — стиглі, тоді як всі інші будуть переконувати його в зовсім протилежному…
То де ж істина?
Щодо вдосконалення людини війною, Беніто Муссоліні в “Доктрині фашизму” (розділ “Проти пацифізму: війна і життя як обов’язок”) писав: “Передовсім фашизм не вірить у можливість і користь постійного миру, оскільки загалом справа стосується майбутнього розвитку людства”. З огляду на удосконалення збройного потенціалу це так. У війні в Кореї (1950—1953 рр. ) були застосовані 9 раніше не відомих видів зброї. У в’єтнамській війні (1964—1975 рр. ) таких видів зброї було вже 25. У війнах і конфліктах на Близькому Сході (1967, 1973, 1982, 1986 рр. ) — близько 30. А у війні в зоні Перської затоки (1991 р. ) — понад 100... Отож війна — двигун прогресу?
Щодо цього виникають сумніви, оскільки збройні конфлікти демонструють абсурдність людини. Як зрозуміти логіку Homo sapiens, коли він за лічені хвилини нищить бомбами унікальні, єдині в своєму роді й у світі культурні цінності, не залишаючи нащадкам жодної можливості доторкнутися до скарбів пращурів?! Це — “неовандалізм” [14]? “Той мурує, той руйнує” (Т. Шевченко). Чи логічно тоді створювати цінність, щоб потім її розтрощити; народжувати дітей, щоб потім їх убити? Чи на роду людському написана Сізіфова праця? А. Моруа про еcе А. Камю “Міф про Сізіфа” писав: “На початку сторіччя Сізіфу, тобто людині, вдалося викотити свій камінь досить високо на фатальний схил. Перед війною 1914 р. не все, звичайно, було до ладу, але все ж багато що, принаймні у Франції, покращилось. Слова “надія”, “прогрес” були сповнені сенсу. За чотири роки Першої світової війни брила скотилася далеко вниз, проте Сізіф знову мужньо взявся до своєї довічної праці. Друга світова війна зруйнувала велику надію. Все було розтрощено камінною брилою. Сізіф — похований під камінням, знесилений і зневірений. І тоді пролунав молодий голос: “Так, цей світ абсурдний, так, від богів нема чого чекати. Та, одначе, треба, дивлячись в обличчя невблаганній долі, усвідомити її, зневажити і, наскільки це в наших людських силах, змінити”. Зрозуміло, що до цього голосу прислухались, залишалось тільки це або — нічого”...
Отож людина — це Сізіф? Тоді який образ можна підібрати до війни? Яка вона в своїй подобі?
А можливо, війна — Янус дволикий, що змінює подобу свою кожної миті?
Війна — багатолика, і разом з тим у неї одне лице — суворе. Як у зірок, у неї безліч імен (Агресія, Марс, Молох... ) і одне — Війна.
А ми, люди, малесенькі люди, в надії знайти отой цвіт папороті, продаємо свою душу дияволу війни, отримуючи нагороду, — гарантоване місце на жертовному камені.
[1] Амазонки — в грецькій міфології жінки-воїни, що жили на острові Лемнос.
[2] Ney, Joseph S. Understanding International Conflicts: An Introduction to Theory and History. — Harvard University, 2005. — P. 59—60. — 5-th ed.
[3] Головченко В. “Дракон у тумані”: геополітичний виклик Пекіна і відповідь Вашингтона // Людина і політика. — 2004. — №3. — С. 97—107.
[4] “Солдат” походить від назви римської монети “солідус”. А від неї, в свою чергу, — італійське слово сольдо. Сольдо платили найманим воїнам; той, хто отримував — сольдато.
[5] Шове під час єгипетського походу 1798—1801 рр. “прославився” людиноненависницьким ставленням до арабського населення. Ось чому ми говоримо “шовінізм”.
[6] Попов В. Исламский фактор в мировой политике // Азия и Африка сегодня. — 2004. — №1. — С. 9—14.
[7] Цвенгрош Г. Граф Михайло Тишкевич у змаганнях за вільну і соборну Україну // Дзвін. — 1998. — №11—12. — С. 117.
[8] Локальні війни та збройні конфлікти другої половини ХХ століття (історико-філософ. аспект): Монографія / О. І. Горжій, С. П. Мосовё В. Д. Макаров та ін. — К. : Знання України, 2006. — С. 62—63.
[9] Бжезінський З. Велика шахівниця. — Львів—Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. — 236с.
[10] Geller Daniel, Singer J. David. Nations at war. A Scientific Study of International Conflict. — New York: Cambridge University Press, 2000. — 242 p.
[11] Шенкар Одед. Китай: век ХХІ / Перевод с англ. О. В. Теплых. — Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс. — 2005. — 192 с.
[12] Долгов І., Зварич В. “Передова країна” у пошуках своєї ідентичності // Політика і час. — 2004. — №7-8. — С. 61- 70.
[13] Витковский А. Хаттаб скорее мертв, чем жив // Парламентская газета. — 2002. — 13 апреля.
[14] Вандали — плем’я східних германців, що у другій половині ІІ ст. почало просуватися на південь і разом з іншими германськими племенами нападати на римські володіння. У 455 році вандали оволоділи Римом і знищили там багато творів мистецтва. Звідси вандал — руйнівник культурних цінностей, невіглас.
