Джейсон ДЖОНСОН
АЛІНА*
РОМАН
З англійської переклав Тарас Бойко
ДЖЕЙСОН ДЖОНСОН народився 1969 року в Енніскіллені. Мешкав у Белфасті, в Англії та США. Був барменом, продавцем взуття, мийником автомобілів, службовцем супермаркету, офіціантом, кур’єром, оператором, учнем муляра, художником-декоратором. Як позаштатний журналіст працював на «Айриш Ньюз» та «Белфаст Телеґраф», згодом був редактором новин у «Айриш Санді Піпл», звідки звільнився 2004 року. Його перший роман, «Зцілитель ран», видано у «Блекстаф Пресс», 2005 року.
Присвячую гомосексуалам, спайдам**, гулякам, збоченцям, святим, грішникам і незвичайним румунам, які несвідомо надихнули мене на написання цієї повісти... Ще присвячую Джері, що надав мені свою хатину... Моїм батькам за дім, грог і дог, поки я писав, а вони блукали дощовим лісом... Моїй сестрі Рейчел, що з таким ентузіазмом прочитала перший начерк... Джо — за його африканські співи... Моїй майже-дружині Сінід, що була поруч, від перших і до останніх слів цього твору... І всім, хто причетний до «Блекстафу», а надто Дженіс, Ебі, Венді та Рейчел, які віддавали мені не по одному своєму дню... Дякую!
Присвячую Метту — брату і старшому другові
* Журнальний варіант
** Див. прим. на с. 42.
Перекладено за виданням: Jason Johnson. Alina. – Blackstaff Press,
© Тарас Бойко, переклад, 2009.
Повстаньте, гнані і голодні...
Цей гімн співали Ніколає та Єлена Чаушеску 25 грудня 1989 року на румунській військовій базі Тарґовістя. Вони загинули, не доспівавши до трикрапки.
1
Аліна взяла тюбик помади й заходилася розмальовувати собі живіт. Усе це, може, й смішно виглядає, думала вона, проте варто спробувати. До того ж помаду легко буде стерти. Як тільки вона, з райдужною усмішкою на обличчі, наполегливіше натиснула на тюбик помади, то так зразу й згадала про Політику. Її рука завмерла.
Політикою вона називала спосіб, у який можна поліпшити собі життя. Політиці саме виповнилося сім місяців. Аліні ж — вісімнадцять років. Політика зводилася до одного простого правила: не витрачати грошей, аж поки не припече вже вкрай. Аліна в жодному разі не повинна була порушувати цього правила. Бо інакше довелося б їхати до батька.
До краю прірви Аліна скочувалася досить швидко. Тож їй довелося вигадати правило і пов’язати з ним своє майбутнє, сподіваючись, що згодом усе якось уладнається. З’являться гроші, й тоді, гадала вона, відкриється шлях до економічної незалежности. Такий собі своєрідний посібник, теоретичне вираження ідеї, але цьому вираженню не було жодного практичного підтвердження. Аліна рухалася, але куди? Адже їй ніколи не вдасться виплатити боргів за всі без винятку заставлені частини свого тіла й кожну мить свого життя. По суті, Політика являла собою довготривалу стратегію погіршення стану справ, сподіваючись на краще. А ознаки небезпеки, листівки й листи, не барилися — надходили й надходили. Складені стосом, вони нагадували паперову цеглину з її ім’ям, що сумно хилилася на маленькому самотньому телевізорі.
Раптом з острахом вона собі уявила, як спідня частина помади, дійшовши до мертвої точки, далі не повернеться, і подумала, що мусить ощаджувати на всьому. Вона зменшила натиск руки, але малювати не припинила. Косметики залишалося дедалі менше, тож їй хотілося вірити, що, витрачаючи помаду, вона робить це тільки через крайню потребу.
Алінин Бог не відвертався від неї впродовж двадцяти чотирьох годин на добу, але й цього було замало. Вона не спала з раннього ранку до пізньої ночі, і їй хотілося, аби можна було не спати ще й довше. Лише на п’ять-шість неробочих годин вона поринала у глибокий сон — на тому ж місці, де сиділа, лежала, усміхалася, роздавала поцілунки, малювала помадою, доводила себе до нестями вживаними іграшками із секс-шопу. Сон відбирав в Аліни дуже потрібний час, і це її дратувало.
Вона виснажувалася. Недоїдання, незвичний спосіб життя та й проста відсутність відпочинку час від часу спричиняли ломоту в руках та ногах. Її гарні м’язи потрохи втрачали пружність. Кров, що циркулювала ними, майже не приносила поживних речовин. Аліна була голодною, самотньою, почувалася слабкою, але дивна річ — не втрачала професійної привабливости. Навпаки, з кожним днем ставала кращою.
В історії з Аліною існує певна трагічність, побоювання і постійне занепокоєння, що який-небудь збоченець одного чудового дня вгородить ножа в цю молоду жінку. Існує інший бік історії, тобто її професійна привабливість. Ви легко усміхаєтеся від самої думки, що Аліна спроможна зігріти вас одним поглядом, а тоді, промовивши кілька словечок і зробивши кілька рухів, звабити вас. Вона також може перенести вас на багато миль від ваших клопотів. Однак, якби ви могли опинитися у її брудному кварталі й через вікно квартири поглянути на її приватне життя, то ви б достеменно дізналися, що означає Алінина професійна привабливість. Від такої привабливості люди здригаються.
Ви глянете в темряву Політики — і побачите Алінині великі молочно-шоколадні очі. Вона йде вперед, дивиться на вас, оволодіває вами, змушує відчути, як швидко входить вона до вашого життя, і ви вже усвідомлюєте, що вона — драматична подія, слабка й водночас нестримна, як вітер. Дівчина випростовує ногу, облизує губи. Вона йде далі вперед і поглядом змушує вас опустити очі, а тоді схиляє голову на витончені груди — однозначну обіцянку хтивости. Коли ж вона змушує вас підвести погляд до рівня своїх очей і вабить вас тонкими граційними пальчиками, то ви вже знаєте, що таке Алінина професійна привабливість. Люди після того, як побачать Аліну, довго розмірковують над професійною привабливістю — і дуже часто, коли хочуть завдати комусь болю.
Напередодні Аліна знайшла на вулиці Різдва загублені цигарки. Вона помітила їх, коли йшла до Заступниці, яку навідувала раз на місяць. Пачка була відкритою, й Аліна помітила, що там залишалося з десяток цигарок. Вона й не бачила таких, проте цигарки мало її цікавили. Вийняла ліву руку з теплої кишені, нахилилася та й підняла пачку.
Відвідувачі кафе навпроти стежили за кожним її рухом і казали: одразу зрозуміло, що це за штучка з волоссям кольору воронячого крила. Вони саме посьорбували каву, розгадували кросворди, коли Аліна поклала ту неповну пачку цигарок у теплу кишеню й пішла далі у справах. Двадцятидворічна дівчина сказала своєму хлопцеві, який ніяк не міг угадати слова, щось про людей без сорому й збентеження. Не підводячи очей, він лишень ствердно посміхнувся. А йому б Аліна обов’язково сподобалася.
Правило Політики не вимагало від Аліни, аби вона знаходила чи крала якісь речі, але це правило виконувалося з притаманною Аліні поблажливістю. Привабливі дівчата, котрі смоктали пляшки, льодяники на паличці або ж пальці, мали популярність у її світі, однак ті, що смоктали цигарки, водилися, як їй здавалося, лишень із багатими чоловіками. Аліна гадала, що дівчата з цигарками подобалися клієнтам через шкідливість куріння, яке в деяких країнах було для молоді своєрідним табу. Цигарки, на її думку, вважалися знаком порочности дівчини, себто того, що дівчина ступила на хибний шлях, і її можна вмовити йти тим шляхом далі й далі. Вона навіть знала місце, де чоловікам подобалися принижені й поглумлені дівчата, які були всім і стали нічим. Тому куріння, якщо вона робитиме все правильно, стане для чоловіків натяком, що Аліна прямує у тому напрямку, взявши квиток в один бік. По суті, все так і відбувалося.
Вона впоралася з малюванням і стала перед дзеркалом, аби подивитися, що з того вийшло. А вийшло досить непогано. Вона поправила ліфчик і провела руками по волоссю. Пасмо волосся вибилося з розкішного лискучого хвоста, і вона швидко привела зачіску до ладу. Взяла цигарку, легенько стиснула губами, запалила її і спрямувала погляд перед себе. Лишень дим почав підноситися і лоскотати їй чоло, як восьмеро чоловіків звернули увагу на гарненьку дівчину з білосніжною шкірою, яка благала тільки прийти і взяти її.
Еге ж, сказав один чоловік, що любив малювати, жартувати і ходити на полювання. Ти жагуча.
Інший, який тримав у руці локон сусідової доньки, мовив: Моє серденько таааааааак б’ється, тааааааак б’ється.
Спочатку Аліна змусила їх заглянути собі у вічі, а тоді поглянути на хтивий напис помадою на її тугому животику. Кожен із глядачів робив швидкі підрахунки, а вона видихала тонку цівку диму на напис $ 1.99.
2
Двоє хлопців на пласкому даху гукають Генрі Сендера. Без жодної думки він дивиться вгору. От гидота. Вони можуть щось скинути на голову. Він ніяково усміхається. Не може зрозуміти, чого вони від нього хочуть.
— Подай нам сикавку! — каже один з них, п’ятнадцятирічний беззубий байстрюк. Інший п’ятнадцятирічний, без чуба на голові, показує на живопліт. Там лежить величезний червоно-жовтий водяний пістолет. Він нагадує гармату, яку використовують у відкритому космосі. — Давай, кидай її сюди.
Генрі підходить до пістолета. Він важкий, і від нього смердить бензином. О Господи, він наповнений бензином!
— А трясця тобі, кидай вже! — нетерпеливиться лисий, виглядаючи з-за товаришевого плеча.
Генрі знає, що вони затіяли щось лихе, але не збирається втікати. Навіщо йому втікати? Вони все одно спустяться на землю, візьмуть пістолет, а тоді й доженуть його.
— Чекайте! — кричить він. Знімає з плеча течку й кладе на землю. Белфаст, Північна Ірландія, 17:17 пополудні.
— Ну ж бо, кидай.
Генрі повинен підкинути аж на третій поверх. Він не певен, чи зможе це зробити з першої спроби, і потерпає, що величезний пістолет відкриється і з нього на вулицю проллється не одна пінта бензину. Не виключено, що той, хто ловитиме пістолет, спіткнеться, впаде і вб’ється. А ще ж за ними може спостерігати поліція. Надто багато думок. Ну, Генрі, забувай про них. Кидай. Він кидає обома руками. Беззубий ловить пістолет. З ним усе гаразд.
— Спіймав? — кричить Генрі.
— Гей, а ти звідки такий взявся? — реве лисий.
Це запитання не подобається Генрі.
— З нізвідки, — каже він, червоніючи, і нагинається підняти полотняну течку.
— А спробуй отакого, покидьку! — гукає лисий. Товстий струмінь бензину батогом б’є Генрі по спині, коли той випростується.
— Прокляття, — каже він стиха. Обертається до тих обличчям. На нього летить ще один струмінь. Інстинктивно він утікає, вже легкозаймистий, вирішивши подумки, що отому він таки допік, ще й у два способи.
Згодом в аудиторії одна жінка пише лівою рукою, а права у неї на пов’язці. Маленькі безсилі літери хиляться до кінця речення. Двадцятеро дорослих спостерігають за нею мовчки, і всі вони думають, що вона, мабуть, усе ж таки не шульга.
— Я не шульга, — каже вона, обертаючись, і закриває маркер ковпачком зі значно більшою силою, ніж, на вашу думку, для цього потрібно. — Все, що я можу вам сказати, так це те, що не слід падати у вибоїну.
Аудиторія сміється з розумінням. Генрі оглядається і всміхається надто пізно. Йоган, що сидить ліворуч, відчуває, мабуть, дух бензину. Він гучно шморгає носом. Важко сказати звиклому до смороду, наскільки він дошкуляє іншим.
— Від тебе тхне, Генрі, — каже Йоган пошепки.
— Я знаю. Не питай чому.
— Не питай чого?
— Не питай того.
— Що?..
Генрі заплющує очі. Інколи він ніяк не може впоратися з цим хлопцем, чи, точніше, з його великим носом, що при кожній зустрічі весь час тебе ніби обнюхує.
Чоловік, праворуч від Генрі, офіцер із митниці, від якого рідко коли й слово почуєш, раптом каже:
— Друже, від тебе дуже тхне бензином.
— Так, я знаю, — каже Генрі, усміхаючись. Він не хоче видаватися неввічливим. — Я пролив на себе.
Чоловік киває головою.
— Ти хоч не кури.
— Ні, — каже Генрі, вдавано гмукнувши, і сподівається, що його співбесідник цієї вдаваности не завважив. — Гадаю, ви також не курите.
Чоловік стискає губи:
— Курю.
Генрі почувається ніяково. Його аж верне від розмов у цій аудиторії. Його майже завжди верне від розмов із людьми.
Йоган нахиляється і шепоче:
— Ти не хотів би, щоб я питав тебе саме про це?
Генрі не відповідає.
Викладач Еліс Олівер схожа на Вудсток — вся сухорлява і сама великодушність. Вона написала: БЕЗБАРВНІ ЗЕЛЕНІ ІДЕЇ СПЛЯТЬ ШАЛЕНО. Що це за чортовиння?
— Граматично тут усе правильно, — каже вона, — однак без сумніву — це нісенітниця.
Божевілля та й годі. Вона каже ще щось, і здається: всі вже начебто чули щось про це і розуміють, про що йде мова. Однак до Генрі не доходить нічогісінько. Можливо, вся річ в акценті. Здається, ні сіло, ні впало, вона сказала: «Смородина». І нікого це не збентежило. Але до чого тут смородина? До чого тут садки? За мить після смородини вона поглянула на Генрі, потім роззирнулася надовкола й знову почала говорити. Це від мене смердить? Але вона не має на увазі мене, якщо говорить про нього. Тут немає логіки. Чи не підкрадається параноя? А чи, може, це щось таке, як англійський сморід? Англійський сморід? Можливо, вона пожартувала з нього, беручи до уваги, що ірландці люблять покепкувати з англійців, та ще маючи на увазі, що він і справді смердить. Ніхто не засміявся. А може, вони справді думають, що англійські виплодки так смердять?
Дух бензину поширюється і поширюється. Він розпирає ніс Генрі, подразнює йому горло. Генрі відчуває, що червоніє, але не впевнений у цьому. Тепло розходиться від потилиці й сягає щік. Провітри свою голову, Генрі. Провітри голову і налаштуйся на хвилю Еліс Олівер, викладачки англійської мови. Він знає, що хоче думати про можливість вникнути у суть якогось епізоду, але це у нього ніяк не виходить.
А тим часом Еліс Олівер каже щось про семантику. Про шість можливих шляхів змішування дієслів, іменників і прислівників, щоб утворити таку структуру речення, яка підійшла б усім мовам світу. Надто глибоко. Незрозуміло. Вона закінчує речення. Тоді каже: “Бензин”. Клас мовчить. Немає жодного сумніву, вона сказала: “Бензин”, Генрі просто переконаний у цьому.
Починається її наступне речення. «Ми всі чули про ворогування між бандами, чи не так?»
Весь клас не зводить з неї очей. Генрі починає пітніти. От-от краплі поту почнуть скрапувати з його чола на парту. Вона пише: РОЗЧАВЛЕНІ КОМАХИ НЕ КУСАЮТЬ БЕЗГЛУЗДОГО РОЗУМОВОГО ПРАВИЛА.
— Як ви це розумієте? — запитує вона з широкою щирою усмішкою, і цього разу однозначно не дивлячись на Генрі. Його коліна починають ходити ходором. Він нічого не знає і не хоче знати про ворогування банд. Його черевик нервово б’є об підлогу. Події тут починають розгортатися дуже швидко. Він стискає новий підручник на парті, ніби хоче зберегти рівновагу. Йоган помічає це. Генрі перехоплює його погляд. Йоган усміхається, так собі співчутливо вишкіряється. Генрі відводить погляд. Якого біса йому стискати цей підручник? І що він тут у дідька робить? Чому йому передовсім хочеться бути студентом ось у такому віці і саме в цьому місці? Безглуздя та й годі. Він кладе підручник у полотняну течку. Зверху кидає ручку, зошит. Він устиг двічі швидким почерком записати БЕЗБАРВНІ ЗЕЛЕНІ ІДЕЇ СПЛЯТЬ ШАЛЕНО. Але не пам’ятає, як він це робив.
— Мені треба вийти, — каже він Йоганові.
Еліс усміхається, а він підводиться і ватяними ногами плентається до дверей.
— Не хочеш слухати про Розчавлених Комах?
Генрі усміхається знову. Його «Ні» звучить трохи непристойно, але він так більш нічого й не додає. Він виходить. Коридор не довгий, але Генрі не може зволікати, бо йому хочеться якнайшвидше вибратися на свіже повітря. Він іде все швидше й швидше, а тоді прожогом вибігає через головні двері. Зупиняється аж під невисокою стіною на зеленій місцині й опускається на траву. Голову опускає між коліна і силкується виблювати з тіла свою слабкість. Заспокойся, Генрі. Погодься з реальним станом речей, визнай його і заспокойся. Не борися з ним, Генрі. Живи з ним. Такий закон життя. Адже саме про це вони тобі казали.
Здіймається легенький вітерець, і все навколо шерхотить, шепоче у вечірній прохолоді. Генрі хоче увійти у вітер, втекти від запаху свого одягу, а відчувши свіже повітря, прагне поринути у нього обличчям і всім тілом. Йому щастить ковтнути свіжого повітря, чистого та хрусткого, і протягом якогось часу тримати його в собі. Прохолодно. О Боже, я останній дурень. Боже, думає він, мені двадцять шість, а я — останній дурень!
До освіченої місцини, де тепер сидить Генрі, підходить чоловік у жовтому піджаку; його кроки — неначе тривожна азбука Морзе. На грудях у нього виблискує товста біла смуга. Він — охоронець і не розпускатиме рук. Генрі підводить погляд і каже собі не дивитися йому в вічі. Генрі витріщається на охоронця. Той розглядає будівлю, а особливо освітлені вікна, йому треба переконатися, що все гаразд. Потім ловить уважний погляд Генрі й напускає на себе поважного вигляду. Генрі відводить погляд.
— Гарний вечір, — каже чоловік, розмірковуючи над тим, чи Генрі має право бути там, де він є тепер.
Генрі підводить погляд, а його руки міцно стискають полотняну течку.
— Пробачте, — каже він.
Він різко встає і швидко йде геть. Охоронець якийсь час думає над усілякими речами. Він пильно дивиться на місце, де сидів Генрі, і гадає, чого б такого той міг накоїти. Помічає корж блювотиння. Йому це не подобається, але він і не збирається здіймати через це бучу. Адже кожного може занудити.
— Ви не бачили тут хлопця? — питається у нього Йоган.
Чоловік підіймає погляд від блювотиння.
— Такий худий, — додає Йоган.
— Ага, — каже охоронець, — той, що напаскудив тут.
Йогану цікаво подивитися. Обоє дивляться на кругляк.
— Інколи це з ним стається, — каже Йоган, і вони обоє похитують головою.
— Що вдієш, — каже охоронець. — Це може статися з кожним.
— Авжеж, — погоджується Йоган.
Вісім років тому Генрі Сендер перестав поводитися так, ніби потребував гамівної сорочки. Він помалу втихомирювався. Два роки тому він приїхав до Белфаста і найнявся на непрестижну роботу, де ніхто його не знав. Він сам перевіз свої речі на нову квартиру. Від нього там ніхто нічого не міг ні хотіти, ні очікувати. Його дратувало місто своєю кровозмісною схильністю до самознищення, але, з другого боку, це йому найбільше підходило. Місто нехтувало ним, ніколи нічого не пропонувало, і це його також улаштовувало.
Наразі одна з його названих матерів була на смертному ложі. Вона добра жінка. Попросила Генрі приїхати до неї, бо хотіла побачити його рожеві щоки, гарне хвилясте темне волосся і чудернацькі маленькі вуха, перш ніж невблаганний рак, що повз у ній, нарешті довершить своєю справу і вб’є її. Однак Генрі навіть не відповів. Прохання йому передала жінка з Соціальної служби, котра знала, як пов’язувати прийомних дітей із колишніми їхніми родинами.
Йогана здивувало ставлення Генрі. Він радив йому підняти свій зад і проїхатися до Ньюкасла-на-Тайні, аби попрощатися з дорогою людиною. Йоган казав, що, коли він не приїде, старенька не зможе відійти на той світ і снуватиме попід воротами цвинтаря, чекаючи на найстаршого зі своїх тридцяти трьох вихованців. Однак Генрі не хотів бачити її. Він не хотів повертатися в минуле.
За кухлем пива, після чотирьох місяців безцільного вечірнього навчання, хлопець пояснив Йоганові, що не поїде до прийомної матері, бо просто не може поїхати до неї. А це, як він сказав своєму носатому товаришеві, означає: він її не любить. Генрі весь час над цим думає. Думає над цим навіть ось цієї хвилини. Я не люблю її. Мені все одно, що вона вмирає. Він думає над цим і думає. І нічого не може вдіяти.
Дорогою додому хлопець купує три пачки цигарок. Як тільки він виходить із крамниці, починається головний біль. А в кишенях у нього шістдесят цигарок. Він випробовує себе. Ти хочеш померти, Генрі? Ні. Ти хочеш заховатися, Генрі? Так. Ти хочеш хлептати низькопробне віскі, жерти і курити цілу ніч? Ні. Не зовсім так. Тобі соромно? Ти хочеш взяти кредитну карту, розіграти її у бліц-лотереї і виграти золото, твори мистецтва і те безглузде вино? Можливо. Ці та подібні запитання не давали йому спокою. Відповіді на них уселяли впевненість, що він, практично, в нормі, що з ним усе гаразд. Просто день видався надто складним. І надто багато всього відбувається.
Генрі вже знайшов людину, що зможе змінити його життя, перемотати його розум. Ця людина навчить його чогось незвичайного і допоможе йому стати більш урівноваженим, ніж будь-коли раніше. Цією людиною є Шафф Шерідан, і наразі він в образливих тонах саме розмовляє по телефону з якоюсь жінкою. Раніше Шафф хотів прибити її стодюймовими цвяхами до дерев’яної підлоги. Він хотів насадити її на залізну палю, аби вона стікала кров’ю. Тепер він розповідає, що хотів таке зробити з нею в минулому і що раніше він таке вже робив. Він дає їй свою адресу, номер телефону, каже, як його звати, аби вона переконалася в серйозності його намірів. Однак Шафф каже також про зміни в плані. Тепер він хоче розкрити її грудну клітку й випустити з неї дух.
Генрі йде додому розслаблений і в кращому гуморі, заспокоївшись думкою, що все владналося. Він не курець, однак викурює три цигарки поспіль, по одній з кожної пачки, і тримає їх чимдалі від себе, аби не пропалити одягу. Йому паморочиться голова, і він, тихо сміючись, сідає на унітаз, випорожнюється; голову тримає руками і вже не пам’ятає про нудоту, хоч і відчуває неприємний присмак у роті. Він підтирається, а коли переконується, що під дверима його маленької квартири немає нікого, — змиває унітаз.
Приймає душ, витирається і йде до спальні, закриває штори і пригортається сам до себе та до легкого духу бензину.
Хлопець думає про пристрій, вигаданий ще в дитинстві. Той пристрій не мав назви, але він допомагав знайти вихід. То була закрита маска з криці. Якби зміг, то зараз би одягнув її на голову і замкнув на потилиці. Він уявляє себе в масці, уявляє, як металеві затискачі стискають йому череп. З усієї сили зажмурює очі й думає про свої дурні побоювання, про те, як він подав тим підліткам сикавку, як його облили бензином, а потім була аудиторія, студенти, викладачка, охоронець. Він майже весь час думає про сиву жінку, що чіпляється за життя і чекає, молячись, на коротке повернення малого бешкетника. Генрі згортається калачиком, його голова наповнена різними звуками; він намагається зосередитися на масці, яка може все владнати назавжди. Збоку приварений до неї короткий і товстий револьвер, дуло якого спрямоване в самісінький центр мозку. Він покладе долоню на руків'я, а вказівний палець на спусковий гачок. Знову на нього це скороминуче бажання накласти на себе руки. Знову він розуміє, що такі думки мусять приходити. Він би не радив нікому цього робити, але йому так хочеться натиснути на гачок і — по всьому.
А тепер про Шаффа Шерідана: Йоган, товариш Генрі, кілька тижнів тому розводився у пабі про Шаффа, і то вже не вперше. Знову нарозказував хлопцеві всякої всячини про Шаффа, обожнюючи того як героя. Генрі це не дуже цікавило.
Хто ж такий Йоган? Таке собі. Тридцятирічний невдало одружений белфастець, полюбляє дівчат секретарського типу і не надто великі злигодні в інших людей. На папері він волонтер з відкритою душею, що допомагає ув’язненим колись насильникам почати нове життя на волі. Однак на ділі він відчуває благоговійний страх перед убивцями — заляканий колись квач хотів би приєднатися до громил-хуліганів і сіяти довкола паніку. Йоган ретельно вивчає своїх клієнтів. Він навіть заходить до них додому, аби дізнатися про їхні потреби і почути, що вони скажуть йому й чого не скажуть, не відповівши на запитання, які йому не варто було ставити — себто про лють, жорстокість і помсту. За дорученням благодійної організації він довідується про потреби колишніх засуджених, аби допомогти їм у подальшому непростому житті на волі. Інколи вони його зачаровують, інколи просто забирають у нього час порожніми балачками, інколи доводять, що геть чисто пропащі й ніколи не зміняться. Йоган від цього просто у захваті.
Шафф Шерідан один із тих колишніх, що вже майже рік ходить по вулицях після чотирьох років, проведених на зоні за побиття якогось старого, кому він узяв і кулаками стер пам’ять. Шафф для Йогана твердий як криця, і ще ніхто ніколи не викликав у нього такого благоговіння.
3
Коли він прокидається, довкола розлита сама чорнота, немов смола, але з часом його старі очі пристосовуються до пітьми. Сюди з неба, якого йому не видно, пробивається, у щілину завбільшки з пенні, з лівого боку й згори, один-єдиний промінь світла, тонюсінький, мов від лазера. Промінь освітлює темні стіни, але не проливає світла на становище в’язня. Той лежить, ноги голі, вдягнутий тільки від пліч до пояса. Тут холодно, вогко й тісно.
Френсіс М. Н. Клірі спантеличений, але нічого нового в цьому немає. Наприклад, тільки минулого тижня він вийшов, у самій піжамі, зі старинцю, лепечучи щось про те, що не може втрапити у потрібні двері. А три тижні тому він майже цілий день стверджував, ніби перебуває у Франції — та й сам він чи не француз? А ще він пожбурив цибулиною в казенний телевізор. Багато хто з працівників старинцю терпіти його не може. Часом він завдає їм стільки того клопоту.
Жахливе припущення: що, коли його замкнула десь у тісній комірчині котрась няня, втративши з ним терпець? Інша думка: можливо, хтось його викрав та й ув’язнив отут, покаравши таким робом за який-небудь його колишній злочин? Але згодом старому починає здаватися, що він чи не надибав десь на великий металевий ящик та й заліз досередини. Але він не може бути певним ні в чому. Бо не може пригадати. Йому дев’яносто один рік, і в голову за цей вік напхалося стільки всякого.
Поночіє. Розгавкались собаки. А Френсіс як лежав, так і лишився лежати, просяклий вільгістю, закоцюблий, ув’язнений, мов у клітці, в цій смердючій тісноті, й не знати, чи ця його крихітна тюрма знаходиться в старинці, чи десь на його території, а чи й взагалі поза межами того закладу.
Знаючи так мало, Френсіс, що має на собі саму лише благеньку піжамну куртку, в блакитні та білі смужки, доходить висновку: треба зібрати докупи хоч якісь факти! Підіймає руку й намацує холодну поверхню стелі. Там масна брудяка, брудніше не буває. Другою рукою хоче відтерти те, що причепилося до пальців руки, котрою мацав, і відчуває, як долоні й пальці покриває товста, липка-клейка, перемішана з піском плівка. Що там ліворуч, праворуч, і туди, де стіни сходяться зі стелею? Руці боляче. Додумується, що це приміщення має продовгасту форму. Над його грудьми пробігає впоперек стелі якась лінія, виступаючи, наче сталевий шов. Але для чого вона? Звідси, зсередини, не збагнути.
Зів’ялі м’язи, що провисають на легких кістках, не мають досить сили, щоб простукуванням добути з тієї сталевої оболони якусь інформацію. Спроба: лише глухе тук-тук від замащеної поверхні, яке нічого йому не говорить. А натиснути на довколишні стіни? Ні, не піддаються.
Глибоко втягнути повітря: може, так Френсіс довідається більше? За хвильку він доходить висновку: є запахи, що забивають усе інше, і то знайомі запахи, він їх колись уже чув. Але що то за запахи, йому годі пригадати — як і чимало інших речей останнім часом. Облапати підлогу. Ага, це він лежить ніби в калюжі якоїсь грязюки. Грязюка слизька й густа на дні, і неначе посипана більшими та меншими шматочками матерії. Повернув свою стару шию туди-сюди — щоки йому погладило якесь холодне, бридке мохнаття. І все його тіло мовби на чверть занурене в якусь відворотну купіль. Що ж воно таке? Чи це його прирекли на якісь такі муки? Ну, якщо це тортури, то начебто не надто тяжкі.
Ось його ліва рука намацала щось твердіше за все інше, що валяється тут на дні. Тонке, тверде й довгасте, ніби вуздечка, але не причеплене ні до чого. Ану обмацати... Хоча його моторні функції такі слабкі. Минає хвилина, поки він спромогається піднести це до носа, і частина незнайомої речі, якраз металева, падає йому на обличчя. Знову знайомий дух! Це десь у такому місці він бував раніше? Ще раз нюхнув. У свідомості промайнув образ собаки, але до чого тут собака, він не знає. Знову силкується зосередитись. Іще майже п’ять хвилин він продовжує обнюхувати старий шкіряний собачий нашийник, не тямлячи, що воно таке.
А за кілька годин до того поліція прибула до старинцю. На той момент Френсіс М. Н. Клірі рахувався відсутнім уже одинадцять годин і п’ятнадцять хвилин, і за цей час ніхто ніде його не бачив. Втім, одна няня (яка називає себе Рондою, бо їй не подобається ім’я Рита) затаїла в душі своїй провинну таємницю, але вона про те ні пари з вуст. А вона ж, Ронда, знає, що якийсь чолов’яга з чудними манерами завдав Френка, на кому з одягу була сама лише піжамна куртка, собі на плечі, вискочив у вікно й помчав геть через поле, що починається за старинцем. Чому ж вона мовчала? А тому, що отой чолов’яга (вилізши з-під ліжка саме тоді, коли Ронда, мов яка відьма, скубала Френкові кволі литки) боляче притиснув їй голову потилицею до стіни. І сказав їй, що, хай-но вона тільки посміє описати хоч би кому чоловіка, на котрого дивиться цієї хвилини, цей чоловік неодмінно повернеться і вб’є її! Дивно, але Ронда з цим погодилася. Звісно, вона була залякана, але гадала, що таки піде на співпрацю з поліцією, коли справа задавниться настільки, що схоже буде: Френк пропав навіки. Авжеж, Ронда мала моральні переконання, хоча серденько їй схвильовано трепетало в грудях щоразу, коли вона пощипувала литки перестаркам, особливо тим, кого ніхто не перевідував.
Але тоді чолов’яга так люто свердлив її поглядом, не мовлячи ні слова, а вона надсадно хапала ротом повітря, скільки там могла вхопити під твердою поверхнею його долоні. А він дивився й дивився, а тоді сягнув вільною рукою до кишені й дістав в’язку ключів. Вибравши найдовшого — сріблястого, з величезною кількістю виямок та зазублин, — він наблизив його до її обличчя. Відтягнув на лоба шкіру з-над її ока, так, щоб жінка не могла його заплющити. І націлився тим ключем просто Ронді в око, аж глибинний жах пройняв їй душу й тіло. Краєм того зубчастого ключа він підчепив край контактної лінзи й дуже обережно зняв її з ока. Зір Ронді затуманився, а сечовий міхур розпружився. Чолов’яга відпустив жінку, відступив на крок, перекинув Френка, що спантеличено чекав вирішення своєї долі, собі через плече, виліз у вікно, все так само з ключами в руці, й помчав, побрязкуючи ними, якимсь чудним підтюпцем. А Ронда так і лишилася стояти заклякла під стіною, тремтячи й несвідомо попускаючи сечу, а на лобі їй проступала багряна пляма. За хвилину-дві того спілкування чолов’яга мовби заморозив її до найпотаємніших глибин єства. Зроду ще не переживала вона такого страху. Відчувала: якимось недовідомим чином він виловив із найпотаємніших закутків її душі інформацію про єдине, що найдужче її жахало: сліпоту. Як тільки вона щось скаже, так він і повернеться, щоб осліпити її. Ось чому Рондина таємниця, що стосувалася зникнення Френсіса М. Н. Клірі, була на не менш надійному замку, ніж Брама Пекла.
Полісмен ніби знічев’я зібрав серед персоналу кілька деталей, що стосувалися старого Френка. Зафіксував опис зовнішнього вигляду («очі, констеблю, в нього блакитні, а от білки жовті»), дещо про стан його фізичного здоров’я («душевне здоров’я — це головна його проблема, констеблю») та в що, на момент зникнення, був убраний («у піжаму, констеблю, наскільки мені відомо»). Чергова адміністраторка повідала також про декотрі Френкові попередні зальоти до пані Волі, але зазначила, що сам-один він нізащо не спромігся б на справжню втечу. «З усього видно: прикрий випадок!» — сказала вона наостанок.
Трохи перегодом куховарка, ласа до пліток, підступила бочком до полісмена — і бовкнула сущу брехню. Сказала, що й вона знала Френка та що залюбки відповість на запитання.
Полісмен і запитав її:
— Ви його добре знаєте?
— Так! — запевнила жіночка. — Як свої п’ять пальців.
— Маєте якісь припущення, де він міг завіятись?
— Ні, не маю, — помовчавши, призналася вона.
— А ви справді його добре знаєте?
— Ну, не так, щоб дуже. Трохи знала.
— Чудово, — мовив слуга закону. — Либонь, я знаю його краще, ніж ви.
— О! — вимовила куховарка, на мить затримавши о-подібну округлість своїх губів, звівши догори брови й чекаючи, що ж він іще скаже.
— То ви його зовсім не знали?
— Ні, — призналася жіночка. — Але чула, що він був пожежником.
Полісмен усміхнувся.
— Не зовсім так. Але це добре припущення.
— Справді? — перепитала куховарка. — А чому? Ким він був?
— Він не був пожежником.
— То ким же він був?
— Він був такого сорту хлопець, що казав, ніби пускає червоного півня, але пожежником він не був.
— То, може, був палієм?
— Ні, дорогенька. Послухайте, — мовив, роззираючись, бо ця жіночка йому набридла. — Про нього написали в газеті й все таке. Дивно, що ви про нього нічого не чули.
І знову її губи склалися в «О», а тоді запитали:
— А чого про нього писали в газеті?
— Того, що він несповна розуму, — пояснив полісмен.
— Несповна?
— Атож. Він фантазер.
— О! — Шалене калатання серця й пауза, вагітна новим запитанням. — Що ви хотіли цим сказати?
— Він тільки й робить, що приписує собі чужі злочини. Принаймні чинив так, поки не опинився насамкінець тут.
— О! — ще раз окнула вона. — Ну, я про таке не знала.
— Авжеж, — погодився полісмен. — А тепер знаєте.
— Так, — мовила вона, свердлячи його своїми жвавими очицями й звівши догори брови.
— Він був написав книжку — купу чудернацької філософії. Його взяли до університету: викладати її. А тоді й прогнали.
— Філософії? Господи Ісусе! То чому ж його прогнали з університету?
— Бо він сказав, що підпалив одну церкву. — Пауза. — Як ото пожежники іноді підпалюють.
— О! — знову її вуста склалися в цю округлу літеру.
— Втім, він її не підпалював. А ще він намолов, ніби вкрав двигун пожежної машини, побив кількох людей і прицвяхував одну жінку до підлоги. Йому дах поїхав, дорогенька.
— Господи! А я й не знала.
— Ну, то знайте. Ми його прозвали «Френк Сповідач».
— «Френк Сповідач»?
— Атож.
— О!
— Бо знай сповідається — признається в тому, чого не скоїв.
— Ах! А я думала: він пожежник!
— Ото ж бо й воно. Ну, то, коли чесно, ви його не дуже добре знали.
— Таки-так, — призналася куховарка. — Коли чесно, то я його й зовсім не знала.
Мій любий давній друже!
Я все думав, як же їх назвати. Думав, думав і дійшов думки зателефонувати на такий телефонний номер. Аж оце, коли спливло стільки часу, я нарешті так і вчинив. Почалося. Започаткувалося. Я придумав для них назву.
Я це записав на папері й надіслав слідчому, сержантові Райану. Я написав йому, що Френсіс М. Н. Клірі вбив ту жінку — що хай він краще придивиться до того злочину, то й переконається: за всім цим ховається один-єдиний злочинець: я. Вона сконала на тому тижні. Я прицвяхував її до дерев’яної підлоги в її вітальні. Я все уявляв собі сцену її смерти — й жахнувся тим, що мені науявлялось. Її вбивство стало останньою краплиною, що переповнила чашу мого терпіння.
Сержант Райан, слідчий, зателефонував мені, щоб повідомити: я припустився помилки. Я йому заперечив. Я запевнив його, що то я її вбив. Він сказав мені, щоб я повернувся до Життя. А я йому — щоб він спромігся на свіжіші вирази. Він нічого не зрозумів. Бо нічого не розуміє.
Моє шануваннячко, давній друже!
Френсіс Клірі.
4
ҐАДАКА Привіт! Мило виглядаєш.
МАНЮСІК Привіт любчику.
ДЖОБО Гей сексі!
ҐРАНТ Привіт!
ПСИХ Скільки береш серденько?
ДЖОБО $$$???
МУСКУЛ Я тут кицю кицюуууууню
ҐРАНТ Покажеш циці зараз любко???
МАНЮСІК Не зараз а кожному окремо. Привіт джобо привіт ґранте.
ПСИХ А мені 2чі?
ДЖОБО Ммммммм, який грубіян.
МАНЮСІК Привіт психу. Привіт мускуле.
ҐРАНТ Покажи циці та й перейдем до на1ці.
ПСИХ Ой! Ти стала погана дівчинка?
МАНЮСІК Тільки не до спілкування на1ці. Так ґранте психу...
МУСКУЛ ...і мускуле!
ДЖОБО То скільки ж??????????
МАНЮСІК 1,99 любчику
ПСИХ умммммм. Любиш льодяники?
ҐАДАКА Переходжу на окреме віконце, Манюсіку.
МАНЮСІК так психу. Привіт ґедзь. Велике хххх.
МУСКУЛ Та покажи попусссссю
ҐАДАКА Привіт.
МАНЮСІК привіт любчику!!!! Прошу до моєї кімнатки!!!!
ҐАДАКА Чи не зводять вони тебе з ума?
МАНЮСІК Ні любчику вони окей. Просто грубуваті! Мммммм мені байдуже хх
ҐАДАКА Все одно хай би не забували манер!
МАНЮСІК Ти такий милий! хх
ҐАДАКА Вони сволота, всі вони. Ти виглядаєш чудово. Сядь ближче.
МАНЮСІК так краще?
ҐАДАКА Дуже мило. Тільки чому 3маєш таку низьку ціну? Ти виглядаєш на 2,99 чи й більше, як на мене.
МАНЮСІК Ой, дякую любчику. 1,99 якраз дає Манюсікові роботку.
ҐАДАКА Ти завжди матимеш роботу. Маєш загадувати вищу ціну й, можливо, більше спати.
МАНЮСІК Я люблю цю роботу. хх
ҐАДАКА Ні, неправда твоя.
МАНЮСІК Хахахахаха!!!! Все окей. Це не навіки але кращого я поки-що не знайшла.
ҐАДАКА Скільки тобі років?
МАНЮСІК 18 і 4. А який вік до вподоби тобі любчику?
ҐАДАКА Наразі люблю 18.
МАНЮСІК А скільки тобі?
ҐАДАКА Я середнього віку. А де ти живеш?
МАНЮСІК Нащо воно тобі любчику ххх Ти ж любиш цілувати мене?
ҐАДАКА Яке місто?
МАНЮСІК Не люблю я про це говорити. Не має значення.
ҐАДАКА Хочу, щоб ти мені сказала, а то піду геть.
МАНЮСІК Ні не тікай любчику. Окей тільки не смійся
ҐАДАКА Чого б я мав сміятись?
МАНЮСІК А ти в якому місті?
ҐАДАКА Чого б я мав сміятись?
МАНЮСІК Я живу ясси румунія
ҐАДАКА Я знаю, де це. Північний схід країни, університетське місто. Там у вашій церкві є своя свята.
МАНЮСІК Таки-так любчику! Свята Параскева!! Моя покровителька!!!! А ти де?
ҐАДАКА Не має значення. Чого б мені сміятись?
МАНЮСІК Румунія. Погане верзякають. Жебраки, вампіри і все таке!!!
ҐАДАКА Тільки не я. Я люблю такі країни, як Румунія.
МАНЮСІК Як мило ххх І Манюсіка ти любиш???
ҐАДАКА Я люблю такі країни, де все, що працює, от-от вийде з ладу.
МАНЮСІК хххх
ҐАДАКА Ти викликаєш у мене усмішку, Манюсіку. Покажи щось для мене.
МАНЮСІК Що б ти хотів побачити любчику?
ҐАДАКА Тебе. Хочу, щоб ти розкрилася.
МАНЮСІК Хочеш щоб я роздяглася любий? Побачити що приховують Манюсіка трусики?
ҐАДАКА Авжеж.
МАНЮСІК ххххххх ти хочеш побачити????!!! хх
ҐАДАКА Так, хочу. Роби те, чого б я, на твою думку, попросив у тебе.
МАНЮСІК Ти забагато просиш мій любчику!!!
ҐАДАКА Не хочеш — то я піду.
МАНЮСІК Ні любчику все чудово не йди хххх
ҐАДАКА Дякую. Скажи, як тебе звати.
МАНЮСІК Зви мене манюсік любчику
ҐАДАКА Скажи твоє справжнє ім’я.
МАНЮСІК Аліна. Так і вимовляй Аліііна хх
ҐАДАКА Миле ім’я. Далі я не друкуватиму, тільки спостерігатиму тебе, а піду, як натішуся тобою.
МАНЮСІК хх
ҐАДАКА Я повернуся до тебе іншим разом, люба Аліно, якщо ти добре поводитимешся. Гроші не мають значення.
МАНЮСІК Чудово любчику ти найкращий хх
ҐАДАКА То показуй.
МАНЮСІК окей любчику дивись як манюсік показує хх
Далі читайте у паперовій версії часопису.
