Юрій Микитенко

„Аліна”: віртуальна реальність сонячного затемнення

Щодня, відкриваючи електронну пошту, дістаю зі своєї поштової скриньки до півтисячі т.зв. „спамів” – небажаних листів із „ґарбідж мейл” – даруйте за ще два англійських слівця. Це поштове сміття, яке одразу відсіюється комп’ютерною програмою до електронного смітника. Ніякі фільтри ні у провайдера, ні встановлені у комп’ютері не спроможні спинити цей потік непотребу, де зустрічаємо все, що завгодно: від пропозицій придбати „швейцарські” годинники за двадцять доларів до запрошення вступити до клубу любителів дупок, або до спілки карликів-збоченців чи товариства самогубців. Майже всі порно-сайти пропонують онлайн-секс в режимі реального часу за допомогою відеокамер, що встановлені у комп’ютерах, з одного боку - продавців послуг та їхніх реципієнтів – з іншого. От саме за таким комп’ютером з веб-камерою і продавала за $1.99 за хвилину своє тіло, а згодом і душу центральна героїня роману Джейсона Джонсона „Аліна”, який вийшов 2006 року в Белфасті й уже став бестселером світових Інтернет-мереж.

Тож нехай старше покоління читачів, яке не знайоме з реаліями Інтернет-життя, не дивується як спокійно і буденно автор забезпечує дискурс роману насправді страшними, жорсткими, а іноді моторошними штуками. Фабула побудована на тому, що один з протагоністів цього тексту – ірландський студент Генрі Сендер успадковує прибутковий бізнес, який виявляється дуже популярним порно-сайтом. Поринувши у світ божевільних візій, він вирішує відвідати свою кращу „актрису”, що мешкає в панельній багатоповерхівці в румунській провінції. Водночас туди їде й один з маніакальних користувачів Аліниних віртуальних послуг. Генрі супроводжує охоронець – демонічний Шафф Шерідан – бандит, садист-убивця, наркоман, алкоголік і  сексуальний психопат в одній особі. Так у Румунії перетнулися шляхи цих чотирьох симпатичних персонажів. Що з того вийшло читач побачить сам, але не можу не застерегти, що енергетика оповіді настільки похмура і депресуюча, що не радив би перевіряти її на собі людям зі слабким серцем, а тим більше, „дітям до 16 років”.

Роман Джонсона густо замішаний на прозорих політичних ремінісценціях – з одного боку на жорстоких подіях ірландсько-британського протистояння, з іншого – на похмурих посткомуністичних реаліях румунського суспільства: зубожіння, бандитизм, корупція... Темні фарби домінують, і годі шукати просвітку у цьому сонячному затемненні: семантика містичного демонізму увиразнюється етосом „Східної Європи” у яку потрапляє і неназвана українка – одна з Аліниних віртуальних колег по бізнесу. „Представник” так само недосконалого західного світу - маніяк Шафф Шерідан за кожної нагоди підкреслює свій „дуалізм” – з одного боку як ірландського бойовика і „звичайного” бандита, з іншого – як ”онука росіянина”, який був „затятий комуняка”. Все це відбувається на тлі химерних філософських пошуків поміщеного в божевільню старого університетського викладача Френсіса Кліері, що винайшов теорію „обезкровлення совісті” і мучиться загадкою своєї скорої смерті, яку в дикий спосіб і „подарує” йому один з персонажів роману.

Аліна, яка змушена виборсуватись  з батькових боргів і заробляти на життя віртуальною проституцією, є не тільки жертвою обставин, але й продуктом ґлобальної недосконалості універсуму, його деструкції і неповноти. Водночас саме вона і викликає найбільше співчуття своєю спорідненістю з Магдалиною, очищаючись від гріхів не з допомогою Ісуса Христа, а самочинно – за допомогою самогубства, тим самим творячи ще більший гріх. 

Батько європейського постмодернізму, захисник Ніцше, винахідник поняття симулякра, попередник Фуко, Бодріяра і Дерріди – Жорж Батай – наприкінці 30-х років 20 ст. сформував образ міфічного героя – Ацефала (Обезголовленого). Друг і свояк Батая - художник Андре Массон втілив цей образ на папері, і він став лицем і логотипом їхнього концептуального однойменного журналу “Acephalle” (а також і таємного гуртка), на обкладинці якого був зображений чоловік з розкинутими руками, як в ідеальної людини Леонардо, без голови, з калюжею крові біля шиї, в одній руці – кинджал, в іншій – вирізане серце; мертва голова у вигляді черепа затуляла геніталії. Цей сюрреалістичний образ - цілком у стилі Магрітта, Далі й Ернста – і тексти, що дали поштовх розвитку теорій і практик постмодернізму в еквілінеарних рамках де-струкції і де-конструкції цілісності особи, мови, нарації, суспільного топосу, а головне – неповноти як цінності – ці концепти лягли в основу постмодерної репрезентації в літературі і мистецтві. Візуальним символом цих концептів цілком можна вважати Ацефала, вся суть якого полягала у довільному переставлянні людських органів з одного місця на інше, унаочнюючи неповноту на відміну від повноти і гармонії емблематичного малюнка Леонардо. Дуже й дуже подібну де- і –ре-конструкцію, циклічне й магічне коло шаманської „ініціації” в гурток „посвячених” зустрічаємо і в „Аліні” Джексона Джонсона, романі, який можна було б назвати однією з перших ластівок пост-постмодернізну, або, сказати б – нео-постмодернізму. Подібно до Чака Паланика він творить свою, хай недосконалу, але таки нову віртуальну реальність сонячного затемнення, подібно до Гарольда Пінтера фонтанує недружніми до класичної людської натури поняттями, подібно до Ле Клезіо перебуває на межі реальності й фантазії з елементами чорного гумору. Все це можна вважати ознаками доброї, якісної белетристики. Однак важливо, щоби ті речі, які свого часу нав’язливо переслідували Батая, зруйнували півсвіту за Гітлера і Сталіна і зробили з того ж Пінтера одіозного лівака, ідеї що зводились за своєю суттю до концепту легкоприступності і деструктивності  людської душі, не були втілені в реальність, а лишалися винятково у контражурі літературних вправ.

Шістдесяті роки 20 ст. примітні захопленням лівацькими ідеями вселенського братерства, вільного кохання, подолання національних і мовних кордонів, сексуальної революції, анархізму, рухом гіппі набули небувалої популярності. Принципи „зашкарублого консерватизму” з його „нафталіновими” цінностями добродійності і порядності, традиціоналізму і релігійності, помірності й зваженості, „бюргерської” відповідальності і спокійної дружби стають об’єктами саркастичних філіппік, карикатур і анекдотів. У той сам час, переситившись потоками цинізму, крові і сперми, суспільство оборонилося літературним туше – знаменитим жорстким романом (1962) британця Ентоні Берджесса про банду молодих садистів „Механічний апельсин” („Всесвіт”, 1990, №5), згодом майстерно екранізованим Стенлі Кубріком (1971). Останній, на думку Берджеса, артикулював те, що автор намагався приховати, а саме – насильство. Роман і фільм унаочнили небезпеки і виклики свого часу, витягли на світло тих хробаків людської душі, що їх пізніше Колін Вілсон назвав „паразитами свідомості”. Тож читаючи „Аліну”, яка має всі шанси покорити читачів п’яти континентів, віримо в непереборну, магічну й світлу місію Слова, здатного застерегти і попередити про небезпеку, а отже й озброїти нас перед лицем невідомості й непевності, що несуть нам виклики 21 сторіччя.