Дженні ЕРПЕНБЕК
ОПОВІДАННЯ
Присвячується Вольфґанґові
З німецької переклав Ігор АНДРУЩЕНКО
У СУТІНКАХ МОГО ЧЕРЕПА
Кімната, до якої він мене привів, устелена товстими килимами, тож якби я ходила, мої кроки не було б чути. Двері лише причинив, і якби я могла ходити, то втекла б із цієї кімнати. Але вчора він припік мені цигаркою підошву на нозі.
***
Його дружина приносить мені чаю, вся в синцях, а він мені казав, ніби ніколи не знімав на неї руки.
— Як могло трапитися, що ти так охляла? — питає вона, сідає на край мого ліжка і підтримує блюдце, коли я сьорбаю.
— Не знаю, — відказую, — напевно, це просто перевтома.
— Якщо ти полежиш, тобі буде краще.
— Авжеж, — кажу я й сьорбаю.
— Як тобі моя сукня? — питає вона.
— Колір мені не подобається, ти в ній така серйозна.
— Принаймні ти відверта. А коли я питаю його, він завжди каже, мовляв, ясно, ти так ходиш, але він геть не дивиться, не бачить, у що я вдягнена, він лише каже : “Ясно, ти так ходиш”.
——
Перекладено
за виданням: Еrpenbeck Jenny. Tand.
Erzдhlungen.
—
© Ігор Андрущенко, 2005, переклад.
© Erpenbeck Jenny, 2001.
Я лежу й слухаю. Чую, як голиться мій коханець, чую, як дружина щось йому кричить, хтось зачиняє вікно, говорять, чую, як грюкають двері.
***
Господь відводить свою руку від руки Адама, відпускає своє творіння, першу людину, дає їй змогу літати.
— А що думаєш ти — як могло статися так, що у Божому хребті можна було зауважити жінку? — питає мене мій коханий.
— Напевно, це була ідея Єви, — кажу я, — план Єви.
— Ти справді розумна дівчина, — відказує мій коханий і гладить мене по голові. — Моя жінка до такого ніколи б не додумалась.
***
Двері тільки причинені. Я чую, як десь там гомонять. Біля кімнати, в якій лежу, є порожня прохідна кімната. Вечорами в ній не запалюють світло, бо воно нікому не потрібне; там повно вишуканих меблів, столиків і столів, канап і фотелів, на яких нікому сидіти, — там живуть сутінки. Потойбіч цих сутінків ховається кімната мого коханого. Звідти тягнеться ниточка світла, через порожню кімнату, до мене, до причинених дверей моєї кімнати. От якби я вміла літати!...
***
Ми падаємо, валимось, я міцно тримаюся за свого коханого, він тримає мене, ми падаємо в глибину, він тримає мене за шию, ні, хапає за ланцюжок на моїй шиї, ми валимося, ми падаємо, він хоче зірвати з моєї шиї ланцюжок, тоді зриває його, я падаю, я гепаюсь, я сама, сама, у воді, у воді.
***
— Знаєш, — каже він, —уперше це трапилося зі мною ще в дитинстві. Я сидів у стоматолога, й поряд був другий процедурний кабінет. Я чув, як там гуде свердел, і раптом закричала дівчина. Знаєш, тут мені вперше стало парко. Річ у безневинності, — мовив він.
***
— Ет, — сказала мені жінка, — коли я дивлюся на тебе, то бачу себе замолоду.
— Як ви познайомилися?
— Ще в студентські роки, — мовить вона. — На вік він був такий, як і я, але вже тоді викладав у нас. Інколи я питаю себе, чи мала б щось у душі, якби не вчилась у нього. Він завжди примушував мене запам’ятовувати. Якби все це з мене вийняти, здається, я б осіла, ніби порожній пакунок.
***
Вона забирає в мене чайне горнятко, підводиться і виходить з кімнати, я чую її кроки, чую, як обережно перепливає темну воду простору, що сусідить із моїм, і, балансуючи на вузькій смужці світла, вертає в залюднену частину оселі.
***
— Що б їй подарувати, як гадаєш?
— А що їй подобається?
— Разок перлів.
— То подаруй разок перлів.
— Але якщо подарувати перли, то трапиться нещастя.
— Пусте, — кажу я, — якщо вона хоче.
***
Він стоїть біля мого ліжка й поволі стягує покривало. Що, якби вона стояла коло ліжка і поволі стягувала з мене ковдру? Раптом з’являється моє біле тіло, а шкіра взялася сиротами. Він стоїть, дивиться на мене і каже:
— Схоже на те, ніби Господь хоче поставити тебе за приклад своїм янголам. Гляньте-но, мовляв, якою має бути жінка!
— Чому ти не скажеш своїй дружині правду? — питаю я. Він не відповідає, посміхається, і, посміхаючись, витискує з себе повітря через ніс: це єдине, що я чую, — вітер, який виходить із його носа, ніби мій коханий — це щось нерухоме, що викидає із своїх глибин вітер.
***
— Думаєш, у нього є коханка? — питає мене жінка.
— Звідки мені знати? — кажу я і прикладаюся губами до помережаного блакитним візерунком горнятка, що його вона мені принесла.
— Найкраще в тобі, — каже жінка, — це те, що ти така світла. Ти — ясне зерно цього помешкання, все було обгризене, й тоді прийшла ти, з’явилося зерно.
Вона забирає горнятко й відставляє вбік. Тоді, нахилившись наді мною, дістає своїм язиком мого піднебіння. Потім мовить:
— Усередині ти так само темна, як інші, але зовні така світла, що можна осліпнути.
— Ти йому розкажеш? — питаю я.
— Та ж ні, — відказує вона, — таємниці треба берегти.
***
На схилі гори, де ніби кістки крізь тонку шкіру, випинається каміння, я зауважую, як мовчазні пастухи стережуть отару таємниць. Пастух стоїть, утупивши погляд, а його мозолясті підошви прикипіли до землі.
***
Я чую кроки, чую, як брязкає посуд, як грюкають двері й звучить музика, чую, як хтось сміється і хтось розмовляє, знову грюкають двері й хтось когось гукає, чую, як усі звуки затихають, надходить ніч, я чую тишу.
***
— Дивись, — мовить чоловік, і простягає мені дерев’яну скриньку. Відкривши кришку, я бачу дві обгортки від цигарок і розірване намисто.
— Що це таке? — питаю я.
— Ти маєш пам’ятати, — каже чоловік.
— Не пригадую, — відказую я і заплющую очі. Тепер бачу, як усе, про що мала б згадати, крутиться мені в голові — морські бризки й клапті водоростей, дерево і порожні мушлі — все це б’ється в голову, якусь мить плаває в сутінках мого черепа, тоді надходить приплив і знову виносить усе геть, на денне світло.
***
— Ось, з’їж, — каже жінка, і пхає мені в рота слизький шматок качатини. — Цього разу мені пощастило, — каже вона.
— Що ж він тобі подарував? — питаю я.
— Разок перлів, дивись-но, — править вона і показує мені вкриту коричневими плямами шкіру, на якій висить намисто.
— Перли приносять нещастя.
— Ну то й що? — відказує вона.
***
— Беззахисність мене збуджує, — каже мені коханий. — Думка про те, що я міг би зробити з тобою все, що захочу. — Він сидить, тримаючи на колінах накривало, що його він стягнув з мене, і, посміхаючись, дивиться, як світиться моє тіло. — Маєш змогу мене чекати?
— Так, я маю змогу тебе чекати.
— Це глибоке чекання, — каже він, — з усім, що може трапитися, глибоке чекання.
— Хіба чекати краще, ніж якби щось таки сталося? — питаю я.
— Найболючіше, що може статися, це думки, — відказує він, цілує мене в чоло, дивиться і кладе накривало на стілець, який стоїть у кутку кімнати, для мене недосяжному, тоді за мить повертається до мене худорлявою спиною і йде геть.
***
Моє ліжко стоїть високо вгорі, в мене крутиться голова, моє ліжко — це якийсь острів, заселене гніздо на скелі, сонце випалює мені очі, я хапаюся за камінь, за який править моє ліжко, довкола саме небо, і в мене крутиться голова.
***
Коли моя шкіра змерзла так, що, поблискуючи своїм блакитним кольором, почала нагадувати молоко, я встаю. Підводжусь і йду до стільця в іншому кутку кімнати, килим, яким дибаю, такий мокрий, що мої кроки геть не чути. Я беру ковдру. Рушаю назад до ліжка й укриваюсь.
***
— Ти вставала, — чую я посеред сну від нього.
— Авжеж, — кажу я.
— Тебе зраджує пам’ять, — каже він.
— Невже? —я обертаюся до нього, намагаюся його поцілувати.
— Ти забула, що не при силі ходити.
— Поцілуй мене, — кажу я.
— Ти така забудькувата, моя дівчинко, — каже він, не рухаючись, не зводячи на мене очі, і засовує між губ цигарку. Раптом чується якесь ковзання, спалахує вогник, рука у брудних плямах простягає моєму коханому сірника. В його очах тремтить відлиск вогню, а очі ловлять погляд дружини.
— Вибачте, — кажу я жінці.
— Можеш не вибачатися, маленька шалапутко, — говорить жінка, не дивлячись на мене, — це добре, що ти тут.
Я вперше бачу її в профіль. Який він витончений, усе навдивовижу чітке, лінії палають у моїх очах. І тепер я знаю: їй не варто боятися, з цієї посудини ніколи й ніхто нічого не видобуде.
Будь ласка, читайте інші оповідання авторки у паперовій версії журналу "Всесвіт", № 1-2, 2005.
