Дмитро Дроздовський  

Чінгіз Айтматов: «Я сприймаю світ як щось трагічне. Але з життєствердним фіналом»

 

Коли смерть забирає від нас таких людей  — падають гори.

Не знаю, чи прийде колись на нашу грішну землю митець, рівний у своїй силі Чингізу (оригінально киргизькою мовою його ім’я звучить як Джингиз) Айтматову — людині-легенді, який пройшов випробування всіма можливими спокусами (нагороди, влада, визнання), але до останнього залишився вірним мистецтву Слова. Ці думки лунали 12 грудня в конференц-залі Національної спілки письменників України на вечорі, присвяченому 80-річчю письменника. Саме в цей день Чингізу Торекуловичу мало б виповнитися 80, і Посольство Киргизької Республіки в України за підтримки платформи «Євразія» (яку перші чотири роки очолював сам Айтматов) та товариства киргизстанців в Україні вирішили провести вечір пам’яті киргизького Гомера ХХ століття. В Киргизії 2008 рік оголошено роком Чингіза Айтматова; було заплановано різноманітні урочистості з цієї нагоди… Але не судилось. Смерть інколи вривається в наше життя, не спитавши дозволу.

Ч. Айтматов і справді пройшов випробування нагородами — Герой Киргизької Республіки, дійсний і почесний член Всесвітньої академії мистецтва, Європейської академії наук, історії й літератури, Академії мистецтв Німеччини, Національної академії наук Киргизької Республіки, почесний доктор багатьох університетів світу, Надзвичайний і Повноважний посол СРСР і Киргизької Республіки, президент Іссик-Кульського Форуму, член Римського клубу, лауреат міжнародних премій Німеччини, Індії, Росії, США, Туреччини, Франції, Японії, кавалер ордена Манаса l-й ступеня тощо-тощо... Він зробив неоціненний внесок у розвиток світової й національної культур, у збереження гуманістичних традицій, захист моралі та етики. Сьогодні таких майстрів майже не лишилося (Маркес, Льйоса, Кундера, Докторов…), натомість у світ літератури приходять манкурти, яким байдуже, що буде після них. Саме слово «манкурт» — айтматівське.

На вечір пам’яті прийшли відомі дипломати (Ю. Кочубей, В. Василенко), представники інтелігенції, письменники. Багато з тих, кого було запрошено до слова, особисто знали Чингіза Торекуловича, зокрема і вже згадані Юрій Кочубей та Володимир Василенко (дипломатична робота дала їм шанс побачити того, хто міг рухати гори). Правду кажучи, Айтматова в світі знають набагато більше, ніж всю киргизьку культуру. Його твори було перекладено майже 100 мовами світу. Як зазначила у своєму слові Теодозія Зарівна, за кількістю перекладів Айтматов входить до першої десятки найвизначніших письменників сучасності, випереджаючи багатьох нобелівських лауреатів. На жаль, сподівання киргизького народу не виправдалися: Айтматова не встигли висунути на літературного Нобеля цього року, хоча таку кандидатуру одностайно б підтримали всі східні країни. Айтматов — співець Сходу, який зробив для примирення народів у світі через літературу не менше, ніж Нобелівський лауреат Орхан Памук, який, до речі, вважає Айтматова своїм духовним учителем. Про це сказав у своєму слові гість із Туреччини Харун Токак, один із провідників платформи «Євразія». Посол Киргизької Республіки в Україні Еркін Мамкулов (історик за фахом) у своєму виступі зауважив, що важко знайти в сучасній культурі письменника, який зробив би настільки багато для утвердження миру і взаєморозуміння між різними народами.

————
© Дмитро Дроздовський, 2009.

 

Що ж, це ще один урок нам, який говорить про те, що на все свій час. Якби Айтматова було висунуто на Нобеля бодай на рік раніше… Але, зрештою, скільки велетів світової літератури так і полишили світ, не закарбувавшись у переліку нобелівських лауреатів, але назавжди лишившись у наших серцях.

Другий аспект, на який хотілося б звернути увагу: як будуть позиціонувати Айтматова у світі після його смерті. На вечорі пам’яті в Спілці було показано фільм про Айтматова (виготовлений уже після 10 червня. В цей день о 15 годині 31 хвилині за німецьким часом внаслідок важкої форми двостороннього запалення легенів не стало киргизького Гомера ХХ століття). У фільмі є кілька «меседжів», які змальовують небезпечні перспективи: серед усіх, хто написав телеграму після сумної звістки, найперше місце відведено у фільмі тому, що написали Володимир Путін та Дмитро Медвєдєв. Чому в такому разі не розпочати у фільмі зі скорботних слів Президента Киргизії? Зрештою, і Віктор Ющенко також висловив співчуття, зазначивши: «Світлий образ і величезний талант видатної особистості епохи, справжнього знавця людської душі — Чингіза Айтматова залишиться жити у пам'яті його сучасників, слугуватиме яскравим прикладом людяності для майбутніх поколінь…». Чи не є це спробою привласнити киргизького співця і зробити його одним зі стовпів пострадянської імперії? Сучасний російський письменник Віктор Єрофєєв, згаданий у фільмі, влучно, по-моєму, сказав, що «Айтматов пройшов випробування всіма можливими нагородами в СРСР». Так, Айтматов був визначним радянським письменником, але чи саме за радянськість і соцреалістичність він став визнаним у світі? Феномен Айтматова — це феномен Гоголя (на цьому наголосив присутній на вечорі Олександр Шокало): обидва творили в імперському центрі (Айтматов закінчив вищі літературні курси в Москві 1958 року). Але Чингіз Айтматов — письменник, який у творчості актуалізує глибинні шари національної культури, змальовуючи людину в її визначальних екзистенційних пошуках через національні окуляри. Людина Айтматова — це не абстракція, не ескіз, це людина, яка тримається свого зв’язку з природою або ж руйнує його, і тоді хтонічна, міфологізована природа карає людину і, зрештою, себе.

Киргизька культура має пишатися своїм велетом і не віддавати його російській путінській імперії. Так, проти історії йти важко, а, як відомо, слава до Айтматова прийшла саме в СРСР, він був послом СРСР, а потім і Росії в Європі. Як вийняти ім’я майстра з лещат імперських меж? Це вирішить час, але принаймні не варто відправляти у світ меседжі про те, що Айтматов — російський чи радянський. Киргизька культура — абсолютна самодостатня і велична, яка має всі шанси посісти своє місце у євразійському духовному просторі. Айтматов — універсальний (як і Маркес), але тільки тому, що глибоко національний. Його «соцреалізм» —  це не література, яка має показати радянську людину (якої в Айтматова апріорно не існує), але світ людини як вічної субстанції, породженої з метою і за програмою. У фільмі пам’яті Ч. Айтматова він сам говорить такі слова: «Я сприймаю світ як щось трагічне. Але з життєствердним фіналом».

Важко усвідомлювати, що настає мить, коли люди, на яких трималася велика світова культура, література, безповоротно йдуть із цього світу. І тоді залишається вірити, що колись їм на зміну прийдуть інші титани… Але поки що цього не відбулося.

Чингіз Айтматов народився 12 грудня 1928 року в селі Шекер Кара-Бууринського району Таласької області, в родині репресованого державного діяча. Довгий час інформація про батька Ч. Айтматова — Торекула Айтматова — залишалася «закритою» з політичних міркувань. Сам Ч. Айтматов у інтерв'ю неточно перераховував основні віхи біографії батька. Пропонуємо читачам архівні матеріали, що стосуються складної долі батька Ч. Айтматова, які люб’язно були надані редакцією енциклопедії «ЦентрАзія». Інформацію про Торекула Айтматова складено на основі особисто заповнених ним «особових листків обліку кадрів» Середньоазіатського бюро ЦК ВКП(б), що нині зберігаються у фонді РГАСПИ (в минулому — Партархив ЦК КПРС) м. Москви. Жоден  із киргизьких і російських істориків цієї анкети не читав.

 

АЙТМАТОВ Торекул (Тюрякул)

[..1903 - ..1938]

Народився в аулі №5 (Шекер) Кукурьєвської волості Ауліє-Атінського повіту Семиреченської області. Киргиз. Народився в родині «селянина-бідняка», батько помер 1919 р. Дід - Кімбілді «був заможною людиною». Член Компартії з березня 1925. Член ЛКСМ із 1921. Навчався в Російсько-тубільній гірській школі (1916—18 рр.), до її розформування; навчався 8 місяців у т.зв. «Єдиній трудовій школі» (1918—19) м. Ауліє-Ата, в Ауліє-Атинському реальному училищі (1919). Закінчив 3-місячну партійну школу (1921), м. Ташкент, Комуністичний Університет Трудящих Сходу ім. Й.Сталіна (1921-25).

1913—16 – навчався в мусульманській початковій школі (мектебе).

1920 — в організації батраків, секретар аульної ради.

На початку 1920-—1921 — секретар Кукурьєвського волосного виконкому.

1921 — вибраний делегатом Сир-Дар’їнского обласного з’їзду Комуністичного союзу молоді Туркестану, з'їзд мав пройти в Ташкенті, але не відбувся через складну ситуацію на фронтах і малу кількість делегатів.

1921—25 — навчання в КУТВ, Москва.

1924—25 — член бюро комсомольського осередку КУТВ.

У травні-липні 1923 (відряджений на літні канікули) — політпрацівник політсекретаріату Туркестанського фронту в Андижані.

У липні-серпні 1923 — політпрацівник-уповноважений з роботи серед місцевого населення у Ферганській області.

12.1924—25 — інструктор Агітаційно-пропагандистського відділу оргбюро Киргизького обкому ВКП(б).

У червні-серпні 1924 — лектор-викладач суспільних наук Національної комуністичної школи.

У березні-листопаді 1925 — зам. завідувача Агітаційно-пропагандистським відділом Киргизького обкому ВКП(б).

5 березня 1925 — Бюро Киробкому призначено «тимчасово» лектором Киробкому.

У листопаді 1925—8 травня 1926 — зав. АПО Киробкому ВКП(б).

8 травня 1926—13 березня 1927 —  відповідальний секретар Каракольського окружкому ВКП(б).

13 березня 1927—1929 — відповідальний секретар Джалал-Абадського кантонного комітету ВКП(б).

У січні?-листопаді 1929 — нарком промисловості й торгівлі Киргизької АРСР.

У листопаді 1929-квітні 1931 — пред. Центральної ради народного господарства (ЦСНХ) Киргизії.

У квітні 1931—33 — 1-й секретар Араван-Буринського райкому ВКП(б). 2-й секретар ЦК Компартії Киргизії.

В 1935—1937 — навчався в Інституті Червоної професури, м. Москва.

15.09.1937 — Бюро ЦК КПК ухвалило «просити ЦК ВКП(б) відрядити з навчання в Інституті червоної професури націоналіста Айтматова відповідно до розпорядження ЦК КПК. Арештований у Москві та етапований у Фрунзе. Член Бюро Киргизького обкому ВКП(б). Брат — Ріскул, студент Фрунзенського педагогічного інституту, арештований у 18 років, загинув у ГУЛАГу.

1948 року Чингіз Айтматов закінчив ветеринарний технікум, 1953 р. — Киргизький сільськогосподарський інститут, а 1956—1958 р. — вищі літературні курси в Москві, на яких свого часу навчалися й багато українських письменників. Надалі працював журналістом, редактором журналу «Літературний Киргиз стан», був членом редколегій найбільших літературних видань СРСР, зокрема «Новый мир» і «Литературной газеты», редактором журналу «Иностранная литература», керував творчими спілками, а з 90-х років очолював дипломатичні місії СРСР і Киргизької Республіки у країнах Бенілюкс.

За радянських часів твори киргизького майстра були включені до шкільної програми (правда, трактували його переважно як радянського, а деякі твори, написані киргизькою мовою, були видані російською без зазначення перекладача, мовляв, так і було…). Зараз цього великого майстра у школах України не вивчають, а шкода, бо саме так і уривається зв'язок поколінь.

Тема часу була домінантою творів Айтматова, просякнутих гуманістичними інтенціями. Можливо, зараз, у час висхідного прагматизму, літературні критики не схильні до трактування гуманізму в літературі як необхідної складової, надаючи уваги тому, чи є в романі нецензурна лексика, чи йдеться у творі про «людські пороки…», наркотики, секс, збочення. А киргизький Гомер про це не писав… Ч. Айтматов у одному з інтерв’ю говорив. «На жаль, гуманістичні цінності переживають загальну кризу. І в літературі також. Я читав, що якась письменниця детективного жанру за книгу про Джека-Розпанахувача одержала аванс у дев’ять мільйонів доларів: от, мовляв, що в наш час потрібно. Та й релігії сучасні зараз піднеслися й занадто гордовито поводяться. Криза релігійної свідомості настала. Я це зрозумів недавно, коли в одному з селищ Киргизії померла людина, що перейшла з ісламу в іншу віру, і родичам, які несли її на цвинтар, перебаранчала дорогу скажена, люта юрба місцевих мусульман. І довелося родичам везти покійного за сотні кілометрів, ховати його там. Якщо вже перед цвинтарем ми не можемо одне одному дорогою поступитися — що говорити про життя?». Романи Айтматова — це протистояння між часом і безчассям, жорстокістю і любов’ю. Письменник вірив, що найголовніша сила, здатна здолати несправедливість, — любов.

Уперше відчуття шоку читач мав 1970 року від повісті «Після казки» («Білий пароплав»). А в 1980 році пронизливо й вимогливо в очі нового читача подивився Едигей Жангельдин, головний герой роману «І довше віку триває день». Твір здобув нечувану популярність, принаймні у країнах радянського простору. Успіх роману можна порівняти з успіхом творів Ернеста Гемінґвея або Джека Лондона. Врешті, твір потрапив до всесоюзної шкільної програми, вразивши високим рівнем художності, підкріпленим філософською глибиною. Твір постає монолітом, вкоріненим у киргизький епос, міф. У цьому — суть феномену Айтматова. У романі «І довше віку триває день» існує кілька просторів: простір Буранного полустанку, Сари-Озеков, країни, планети, космосу. Поєднано сиву давнину, теперішнє і майже фантастичне прийдешнє. На початку стрілочник Едигей розведе всі три часи: одна вісь — у майбутнє на космодром Сари-Озек, сам Едигей залишиться в сьогоденні, а думки його полинуть у часи минулі. З цієї миті категорії часу існуватимуть у різних світах і розвиватимуться паралельно. З’єднаються, зімкнуться вони, відповідно до законів міфу, в якому всі опозиції мають бути зведені, лише у фіналі у страшній картині апокаліпсиса.

Місцем зустрічі часів постає древній родовий цвинтар Ата-Беїт (за іронією долі, саме цей цвинтар і буде останнім пристанищем тіла великого киргизького письменника), що виник на місці смерті матері, яка загинула від руки сина-манкурта, знівеченого середньовічними жуаньжуанями. Нові варвари збудували на родовому цвинтарі космодром, на якому в товщі земний, у тіні пращурів ховалися ракети-роботи, що замкнули, здавалося б, розірваний зв'язок часів, піднеслися над світом сили зла сивої давнини, жорстокої з погляду  сьогодення. Великий і страшний фінал, створений епічною уявою.

Книги Айтматова стали невід’ємною частиною формування міжнаціональної єдності й виховання суспільства, увійшли до програм шкіл і університетів багатьох країн світу. Не варто забувати, що кінофільми і драматичні вистави за творами Айтматова склали окрему сторінку в історії світового кінематографа і театру: «Джаміля», «Перший учитель», «Материнське поле», «Сходження на Фудзіяму», «І довше віку триває день», «Плаха» з успіхом транслюються на екранах, сценах Стамбула, Софії, Варшави, Бухареста, Праги, Лондона, Токіо, Москви, Бішкека. У нас такої уваги до творчості Чингіза Айтматова, на превеликий жаль в останні десятиліття не було, хоча в 60-і, 70-і роки в українському суспільстві твори цього киргизького (але та той час більше акцентовано як радянського) письменника мали великий вплив.

У одному з інтерв’ю Чингіз Айтматов писав: «Я невибагливий: якісь особливі умови, — самота або щось іще — мені не потрібні. Просто встати раніше, годині о 5-6, поки телефони не прокинулися, коли не заплановано зустрічі, і писати. Напевно, я безнадійно відстав: дотепер як треба не освоїв комп’ютер! Щораз себе картаю за це. Але пишу рукою! Звичайно, робота як  посла Киргизії в Євросоюзі буквально з’їдає весь мій час. Багато творчих починань так і залишаються нездійсненими, і це для мене — найбільша драма. Задуми існують, як живі, а здійснити часу не вистачає. Образи персонажів рояться, вторгаються, часом навіть «душать». От якби  дали мені друге життя, тоді б я розгорнувся...». І це писала людина, яка видала на-гора світові величезну кількість романів та повістей, які не є даниною певній традиції чи стилю, а відображають власний стиль Киргизького Гомера ХХ сторіччя. Як зізнавався письменник: «Завдяки моїй бабусі легенди, балади, сказання ще в дитинстві зробили на мене величезний вплив. Вона була унікальною людиною, великою казкаркою. У ті часи й у думці не було ні телевізора, ні навіть радіо. Можна сказати, що бабуся й була моїм телевізором. А із приводу зв'язку з реальністю... Є в мене в романі «Плаха» образ вовчиці Акбари. Один раз у Москві до мене підійшла жінка, привіталася, а коли я поцікавився її ім’ям, подивилася мені в очі й відповіла: «Я — Акбара», — і пішла далі. І стільки пережитого болю й страждань було в цьому погляді. Я з жахом подумав: яке життя їй довелося пройти, якщо вона вважає, що в ній уже й людського нічого не залишилося. Або в романі «І довше віку триває день» я розповідав легенду про манкуртів. Це, до речі, реальний історичний епізод, коли людей шляхом катувань (їм голили голову, натягали на неї оббіловану верблюжу шкіру або шлунок, і вона, висихаючи, здавлювала людині череп, а волосся починало вростати усередину) — позбавляли пам’яті, перетворювали в рабів, слухняних як зомбі… А тепер із глухих казахських степів цей переказ потрапив у далеку Америку: у Нью-Йорку відбулася прем’єра спектаклю за назвою «Плач матері манкурта».

 

PS. Чингіза Айтматова віддали землі за мусульманськими звичаями 14 червня в історико-меморіальному комплексі «Ата-Беїт» у передгір’ї Тянь-Шаню за 15 кілометрів від Бішкека поряд із могилою батька. Назву «Ата-Беїт» («Пам’яті батьків») дав цьому священному пантеонові сам Айтматов.

————

 

 

Автор висловлює подяку Тетяні Пйотровській, редакторці «ЦентрАзія» (www.centrasіa.ru) за можливість опублікувати архівні матеріали про Торекула Айтматова.