Дмитро Дроздовський. Грушевський української філології

Дмитро Дроздовський

Грушевський української філології

22 грудня в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбулась презентація двотомного видання Юрія Шевельова «Вибрані праці»: Книга І. Мовознавство. Упорядник Лариса Масенко. Книга ІІ. Літературознавство. Упорядник Іван Дзюба. Юрій Шевельов – одна з найвидатніших постатей української науки і культури ХХ століття. Він – автор фундаментальних мовознавчих досліджень, численних розвідок із історії української літератури, есеїв, літературно-критичних та полемічних статей із актуальних проблем національного буття. Змушений залишити батьківщину в роки Другої світової війни, він зробив блискучу наукову кар’єру мовознавця-славіста в престижних університетах Заходу, але ніколи не полишав своєю думкою Україну. Вона була в центрі його інтелектуального світу. Але на Батьківщині ім’я його було заборонене, величезний і різноманітний доробок невідомий. Тільки із здобуттям Україною державної незалежності з’являються видання його праць і потреба в них зростає.

Саме життя Юрія Шевельова (Шереха) могло б зробитися предметом окремої дисертації. Власне, кількох дисертацій. Юрій Шевельов, безсумнівно, — знакова постать в історії української культури і науки другої половини ХХ століття. І саме тому й досі об саме ім’я українського мовознавця і літературознавця розбиваються списи. Україна для Юрія Володимировича поставала зоною відчуження, зоною, в якій панує совєтська ідеологія, що нівечить і підкорює собі особистість (митця, науковця, просто людини). Юрій Шевельов довгий час навіть боявся приїхати в Київ, передбачаючи, що це може завдати страшних проблем як йому, так і його «шановним ворогам». Дослідник світового рівня, який міг би насолоджуватися успішним науковим життям у США, болів Україною і страждав від своєї відірваності. Дуже тяжко віддати все своє життя одній великій ідеї, а в кінці шляху зрозуміти, що це служіння було марним, що твої думки неприйняті, що вони викликають не здорову дискусію, а заперечення і відштовхування. Чимось це нагадує шлях Христа — чи це лише ще одне imitatio?

Правду кажучи, з Шевельовим важко полемізувати, бо ця людина була надзвичайним ерудитом. Ті ж дискусії, які траплялися за його життя з боку України, часто мали ідеологічне заплямування (в першому томі мовознавчих праць Ю. Шевельова, що впорядкувала професорка Лариса Масенко, завідувачка кафедри української мови Києво-Могилянської академії, є полемічна стаття «Так нас навчали правильних проізношеній», у якій Шевельов іронічно полемізує з фантомом «Галини Тарасюк», за яким стояли ідеологи радянського мовознавства з Інституту мовознавства ім. О. Потебні І. Білодід та В. Русанівський). Власне, про все це було згадано на презентації двох томів вибраного Юрія Шевельова, природно розподіленого між стихіями мовознавства й літературознавства. Сам Ю. Шевельов уважав себе лінгвістом, а літературознавчі розвідки навіть підписував псевдо — Юрій Шерех, про що зауважує Л. Масенко у вступній статті до першого тому.

На початку презентації було показано «живе» інтерв’ю, яке дав Юрій Володимирович на чернівецькому обласному телебаченні під час свого візиту. На жаль, у Києві, як сказала Лариса Терентіївна, так і не вдалося знайти жодного запису — все знищено. Доводиться констатувати, що постать Шевельова і досі сповна не розкрита в Україні. А це розкриття відбудеться лише тоді, якщо почнеться обговорення ідей Шевельова, якщо його праці стануть плацдармом для дискусій, доповнень і розширень наукових обширів. Та для цього потрібно ще багато чого зробити. В студії «Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди» з першого тому Ю. Шевельов зазначає, що перед тим, як зробити очевидні висновки, науковцю доводиться провести величезну чорнову роботу. І це природно: золото не лежить на дорозі, а видобувається внаслідок складних технологічних процесів. Так само й золото думки не падає з небес. Юрій Шевельов завжди прагнув об’єктивної (наскільки це можливо) точності і виваженості у висловлюваннях. Навіть у своєму чернівецькому інтерв’ю він сказав, що оптимістично дивиться на майбутнє української мови та подолання постколоніальної залежності. Але, як зауважив знаний лінгвіст, професор Костянтин Тищенко, можна помітити, що перед тим, як сказати «так», Шевельов тяжко замислився. Саме ця відповідь була неоднозначною і непростою для того, хто все життя присвятив входженню української науки на світову арену. І це при тому, що в Україні праці Шевельова були заборонені імперським табу.

————

Але одними з останнім слів, що прозвучали в записі, були слова про те, що «Карфаген української провінційності і меншовартості» має бути зруйнований. Має… Прагнучи підвести риску до сторічного ювілею Юрія Володимировича, важко сказати, що сьогодні цієї меншовартості в Україні немає. Сучасний політичний бомонд (який уже давно розпродав Україну), народні обранці України (які вже давно купили Україну), Президент України (який вважає, що Україна — це він), прем’єр-міністр України (як виявляється зі слів Президента України, «воровка») тощо — ось те, від чого застерігав Шевельов. Політика хамства править бал, і головне, змінити це неможливо. Ситуація критичного абсурду, коли вже часом навіть важко дистанціюватися від того, що робиться. Абсурд виявляється навіть у тому, як зауважила Людмила Ткач, доцент Чернівецького університету, 17 грудня, день народження Шевельова, випадає на святкування дня «працівників» секс-індустрії, про що радо повідомили всі загальноукраїнські канали. Натомість ніхто не згадав про ювілей Юрія Володимировича.

Академік Микола Жулинський, який головував на презентації, розповів, наскільки простим у спілкування був Юрій Шевельов. Простим і складним водночас. Простим, бо хотів поділитися з кожним своїми ідеями (це ж найбільше щастя для науковця, коли його ідеї нуртують не лише в його голові, а знаходять суспільну підтримку чи запрошують до дискусії).

Варто згадати, що студії Шевельова, в яких він досліджує історію української мови, у світі до певного часу вважалися не те що марними, а незрозумілими. У світовій науковій думці панував міф, підсилений теорією Шахматова, про спільну колиску слов’янських мов. У такому разі народи, а відповідно, і мови поставали братами і сестрами в дружному імперському колі. Проте, як слушно зауважив К. Тищенко, «ця теорія не заперечувала наявності діалектів». Що ж тоді випливає: і спільна колиска є, і діалекти? Шевельов розумів, що українська мова житиме не стільки, скільки житиме літературна мова, а скільки житимуть її діалекти. Як відомо, в радянському мовознавстві проблема діалектів української мови — болюче питання. Довгий час ця тема перебувала під табу для дослідників, адже які діалекти можуть бути в мові, що сама є «какби» діалектом великої російської мови. В імперських ідеологічних умах жевріла думка, що ця українська мова — «австріяцька видумка». Але саме діалекти є основою будь-якої мови, хоч, правда, шлях розвитку української мови в силу специфіки історії, йшов не від діалектів, а від утвердження літературної мови. Тому для Юрія Володимировича проблеми сучасного українського сленгу поставали актуальними: це блискуче підмітив професор Тищенко, тонко, проте, зауваживши, що Шевельов потребував українського сленгу, що постав із української мови, а не з чужорідних екскрементів російської мови. Як відомо, 2008 рік ознаменував себе словником нецензурної лексики, виданим Лесею Ставицькою, де величезна кількість нецензурщини — з російською пропискою, а словник сленгу також здебільшого орієнтований на російський фонд. Чи цього прагнув Ю. Шевельов, який в інтерв’ю в Чернівцях сказав, що йому подобається той факт, що сучасні українські поети вміло вводять сленг у власну поетичну мову.

Євген Сверстюк згадав свій досвід спілкування з Юрієм Володимировичем, зауваживши, скільки побоювань було в Шевельова під поїздкою в Україну. Скажімо, Іван Кошелівець, який активно виступав проти української радянської ідеології в літературі, зумів виступити в Спілці письменників, наче і не відчував жодного дискомфорту. А для вченого, який працював впродовж усього життя, прагнучи донести світові знання про Україну, цей візит видавався небезпечним. І все ж таки пан Сверстюк у листах переконав Юрія Володимировича приїхати. Євген Сверстюк розпочав делікатну полеміку з Іваном Дзюбою, який є упорядником другого літературознавчого тому, зауваживши, що в цьому томі немає такої знакової праці Юрія Шевельова, як «Москва, Маросейка» (1954 року). Але те, що делікатно зачепив пан Сверстюк, довела до стану «неврозу» Оксана Забужко. По-перше, епістолярій «внучки» Забужко і «дєдушкі» Шевельова, за словами Оксани Стефанівни, — це останній епістолярний роман в Україні. Думаю, що це не зовсім так, а епістолярієм із Шевельовим могла б похвалитися не лише пані письменниця. По-друге, пані Забужко, яка неодноразово виступала в пресі із побоюваннями, що ювілей Юрія Шевельова пройде непоміченим, сказала, що шкодує, що ці два томи побачили світ, бо Шевельов, якого впорядкував Іван Дзюба, посірів у цього самого Івана Михайловича. Подібне твердження дивує: говорячи про аристократичний етос, пані Забужко дозволяє собі вкрай неетичні висловлювання. Звичайно, з поглядом упорядника можна і варто полемізувати (Лариса Масенко після цього виступу делікатно сказала, що й у першому томі також випущено з уваги кілька праць, але ж усього неможливо подати у вибраному). У другому томі пані Оксана не знайшла передмови до своєї збірки «Автостоп», яку написав Юрій Володимирович, але фірмово «перепросила», що її закиди до Дзюби аж ніяк не випливають із цієї проблеми.

Може, й так. А може, пані Забужко хоче створити власний пантеон авторів, на яких саме за нею має бути закріплено бренд на «прочитання». Зрештою, директорка видавничого дому «Києво-Могилянська академія» Віра Соловйова запропонувала пані Оксані зробити третій том, щось на кшталт «Шерех без цензури». Погляд Оксани Забужко — це лопе-де-вегівський погляд собаки на сіні: зроблено — погано, не зроблено — також погано. Говорити про культурний прорив України, заперечуючи погляди інших, абсурдно і смішно. Михайлина Коцюбинська у своєму слові сказала, що одним із концептів Шевельова був концепт толерантної поваги до іншої думки. Зрештою, ця полеміка досягла розумної пропозиції з боку Євгена Сверстюка, Лариси Масенко та Віри Соловйової — видати третій том Шевельова без купюр.

Колись один із велетів іспанського модернізму Ортега-і-Гасет здобувся чи не найбільшу кількість критичних звинувачень лише тому, що був найвищим деревом у лісі іспанської культури, а блискавки, як відомо, вдаряють у найвищі дерева. Важко уявити, хто ще в Україні міг би впорядкувати том Юрія Шереха, крім Івана Дзюби. Звичайно, Оксана Забужко має абсолютне право на власне бачення, але чи варто в дискусіях забувати про етичний код і артикульований у останній праці Забужко «аристократичний етос»? Так, Дзюба не включив програмної статті про здобутки і втрати української літературі на прикладі роману Гончара. Але чи довго ще відбуватиметься кидання блискавок у Гончара, автора ідеологічних «Прапороносців», але також і творця, скажімо, чарівної новели «Модри камінь». Має відбутися планомірний перегляд минулого спадку, але не афективно-нервозна деструкція. Чи, може, після книжки Оксани Забужко образ Лесі України також буде прихватизованим? Невже ми й досі не навчилися вести виважений діалог, без пафосу і риторики?

На презентації було згадано цікавий факт про суперечку Романа Якобсона і Юрія Шевельова, після якої Шевельов мав переїхати працювати в Колумбійський університет. На жаль, великий вчений Роман Якобсон, який співпрацював із російськими спецслужбами, став заручником цих позанаукових схем. Звичайно, це дуже неприємний факт, який кидає пляму на Якобсона як на людину. Але чи можемо ми перекреслити його науковий доробок, як пропонує пані Забужко? Зрештою, в Якобсона є прекрасна розвідка «Лінгвістика і поетика», в якій він висловлює сакраментальну думку: чи така вже прірва між літературознавством і мовознавством, як вважають деякі дослідники? Здається, Юрій Шевельов на це запитання дав вичерпну відповідь усім своїм життям.

В інтерв’ю в Чернівцях на запитання журналістки про те, коли ж в Україні буде лауреат Нобелівської премії, Юрій Володимирович спокійно відповів: а хіба це показник? Скільки талановитих авторів так і не здобулися на Нобель? Натомість важко уявити, скажімо, літературу ХХ століття без Айтматова, не нобелівського лауреата. Літературний процес, на чому наголошувала Михайлина Коцюбинська, для Юрія Шевельова — це природний процес життєдіяльності організму. На все свій час, а нам залишається спокійно і негаласливо працювати і відкривати для себе світ Юрія Шевельова, принаймні через два томи вибраних праць.