Дмитро Дроздовський
Під сузір’ям Остапа Тарнавського
«Звичайно людина народжується під якоюсь зорею, ба навіть під якимсь зодіякальним знаком. Як відомо, є 12 сузір'їв, по яких відбувається видимий річний рух сонця. В більшості пі сузір'я ще з часів давньої давнини мають назви звірів, крім одної Діви, бо Близнята можуть бути теж звірами; а може, й Діву в старій давнині зараховували до звірят. Мій день народження 3 травня — це знак ТЕЛЕЦЬ, а популярно БИК. Колись я пробував читати ворожіння за знаками зодіяку — бо є ціла наука, як передбачувати майбуття людини за зодіякальним знаком від дати її народження, — і вичитав у першому реченні таке: тип, народжений під знаком бика, любить добре попоїсти і випити. Це мені подобалось, що більше — переконало мене в правдивості передбачень і я вже далі не читав цих гороскопів. Якщо йдеться про славних осіб, що народились того самого дня, то є тільки один, а саме Нікольо ді Бернардо Макіявеллі, що народився 3 травня 1469 року. Та це політик, а мене політика не займала. Тож шукати за зразком тут ні при чому. Його політична діяльність зовсім притьмарила його літературну діяльність. Більше можна сподіватися від самого року народження. Рік 1917, коли я народився, — це великий рік в історії. Перш за все — це рік революції на сході Европи, що започаткувала новий період історії в цій частині нашої землі».
Цей фрагмент зі спогадів Остапа Тарнавського про власне життя, тобто його зодіакальну сутність, із якого я вирішив розпочати свої розмисли, взято з книжки «Остап Тарнавський: бібліографічний покажчик. 1917-2007», що побачила світ в Університетському видавництві «Пульсари» 2008 року. Це вже третя книжка, пов’язана з іменем О. Тарнавського, що вийшла в цьому видавництві за останні чотири роки (2005 року вийшла «Крейзі» та інші оповідання», а 2006 — «Поетичні переклади»1 з передмовою М. Тарнавської). Без перебільшення, це вкрай важливе для української культури видання. Для українського читача його підготувала дружина українського поета і вченого пані Марта Тарнавська. Це видання задумувалось як таке, що має з’явитися до відзначення дев’яностоліття з дня народження Остапа Тарнавського (поет народився у Львові 3 травня 1917 року).
Наведу деякі спогади пана Тарнавського: «З травня 1917 року я народився у Львові, в домі ч. 7 при площі святого Йосафата (між вулицями Городецькою і Шептицьких, в районі церкви св. Юрія). Дім при площі Йосафата, ч. 7 — одноповерховий чиншовий дім; наше помешкання було від подвір'я (вхід з офіцини — з подвір'я). Життя українців цього району міста концентрувалося в церкві св. Юрія, що, крім величавого храму, розпоряджала великими забудуваннями, що окружали самий храм від заходу, півночі й сходу. Напроти фронтону храму стояла на південній площі митрополича палата У цих будівлях, що створювали враження твердині, жили священики та й деякі приватні громадяни. Тут приміщувалась школа, захоронка, ба навіть Товариство «Просвіта» з театральною залею…».
——————[1] У «Всесвіті» рецензія на цю книжку була надрукована на початку 2008 року: Дроздовський Д. Історія одного життя крізь поетичні переклади // Всесвіт. — № 1-2. — 2008. — С. 180-183.
Що ж, це видання і справді вражає своєю ґрунтовністю та увагою до найдрібніших деталей, поєднанням історичних фіксацій творів у різних виданнях із контроверсійними історіями з і про життя (материкове й заокеанське) Остапа Тарнавського, життя і справді незвичайне. Крім того, що ця книжка — бібліографічний покажчик усіх творів поета і науковця зазначеного в назві періоду, що наявні в приватному родинному архіві Тарнавських та у львівських виданнях (зрештою, це і становить осердя книжки), в ній також уміщено вкрай важливі нариси про життя О. Тарнавського: «Літопис життя і творчості Остапа Тарнавського» його дружини пані Марти, статтю «Моя дружба з Остапом Тарнавським» написав Тарас Цмайло-Кульчицький, який, як зауважує пані Марта, і посприяв тому, що Остап Тарнавський прийшов у світ літератури й мистецтва, та, зрештою, автобіографічні статті самого пана Тарнавського. На превеликий жаль, в Україні творчість українських літераторів, яких доля закинула на тисячі кілометрів від тепла рідного дому, залишається мало вивченою та недостатньо представленою. Тому це видання, безперечно, заповнює цю прогалину.
Ось що згадує пан Цмайло-Кульчицький у своїй розвідці: «Дивлячись із перспективи літ, моя приязнь з Остапом була великим парадоксом. Наші родини були на протилежних боках соціяльної гієрархії. Батько Остапа був робітником, лівим соціялістом, а моя родина походила зі старого шляхетського роду і мій батько був президентом обезпеченевої компанії. Ми з Остапом ніколи не мали непорозумінь, пов'язаних із нашим походженням Наші батьки зустрічалися на шкільних імпрезах і були задоволені, що ми з Остапом нав'язали приязнь. Остап виростав ідеалістом і вже від ранніх літ любив літературу, а я розвивався матеріялістом, реалістом». Або ж далі: «Мій вуйко, професор Ярослав Гординський, запримітив в Остапа інтелігентне обдаровання і постарався, щоб Остапа прийняли до Академічної гімназії, яка в той час була елітарною школою, де навчалися діти вибраної інтелігенції українців Галичини. Після вступного іспиту до гімназії ми оба з Остапом опинилися у першій клясі гімназії і знову засіли в одній лавці. Перший рік гімназії ми оба закінчили під надзором професора-господаря кляси отця Застирця як одні з найкращих учнів. Цього року вакаційний час Остап перебув перший раз зі мною, у мого діда в Кульчицях. У гімназії Остап відзначався особливо у мовах: його письмові завдання були найліпші й професори часто давали їх за приклад. Остап був активний в аматорськім гуртку, де виступав або інсценізував сценки. Уже в сьомій гімназійній клясі писав вірші й короткі оповідання, повні гумору й акції. Висилав їх до газет і журналів і отримував за них деякий гонорар. Коли був шанс отримати добрий гонорар, але автор міг подати лиш одну працю на конкурс, то Остап другу працю послав під моїм ім'ям і коли вона виграла нагороду, я став знаний у школі як письменник і діставав похвали мого професора української мови. Не міг зрадити, що це написав Остап». Усі ці дивовижні можна прочитати в рецензованому виданні.
Біографічні матеріали в цій книжці не просто доповнюють цю титанічну працю (часто робота бібліографа видається непосвяченій людині чимось незначущим, що цікаве лише для архівістів та «сухих» дослідників), а розкривають творчу біографію митця. Звичайно, навіть усі зібрані бібліографічні посилання за півстоліття дають змогу створити докладне уявлення не лише про життя поета і науковця, перекладача і критика, а й про соціоісторичний та політичний контексти, про дискусії та інновації. Навіть перший запис у першому розділі «Окремі видання: книги, відбитки з журналів» знаковий, у ньому зазначено видання «Гамлет на українській сцені» (Львів, 1943), і одразу перед очима постає театральний Львів, завжди наближений трохи більше до західноєвропейської культури. В Україні про театральні постановки Шекспіра у Львові написано навіть кандидатську дисертацію, але сам цей запис уже підштовхує читацьку уяву до кроку в минуле, бурхливе і непізнане досі, хоч ми вже незабаром перейдемо рубіж першого десятиліття третього тисячоліття. Чому я звертаю увагу на цей одиничний запис? Річ у тому, що у вересні 2009 року в Канаді буде проведено міжнародну конференцію (організатором якої виступила професор Ірина Макарик) про міжвоєнні постановки Шекспіра в різних куточках світу. І тому ця книжка для дослідників літературу буде вкрай потрібною. По-друге, Шекспір і справді важив надзвичайно багато для Остапа Тарнавського: як відомо, остання велика робота, яку встигнув завершити митець, це переклади всіх сонетів Шекспіра. Хоча все життя цього майстра — на перехресті культур англомовної та української, що засвідчує навіть його докторська дисертація, в якій компаративно досліджено великих поетів початку ХХ століття: Томаса Стерна Еліота й Павла Тичину. Про це можна також довідатися з біографічної інформації про життя майстра.
Саме тому видання «Остап Тарнавський: бібліографічний покажчик. 1917-2007» — це не лише допомога для дослідників української літератури, перекладацьких студій тощо, а й шлях, крокуючи яким, ми маємо змогу пізнати життя людини: від народження і до останнього дня, ми маємо змогу поривати в таємниці долі Остапа Тарнавського, на які пролила світло Марта Тарнавська, адже, як вона сама зазначає, багато чого з життя чоловіка довгий час лишалося і для неї незрозумілим, зокрема з того, що стосувалося раннього життя Остапа, його прийняття до Спілки письменників України, історії його батька (його участь у Комуністичній партії, репресія) тощо. По крупицях ця інформація визбирувалась і надходили до пані Марти і накопичувалася, допоки не знайшла виходу в цій праці. Часто біобібліографічні праці в нас чомусь залишаються без належної уваги. Ми не вміємо цінувати такі видання, бо, на перший погляд, вони пропонують сотні рядків, за якими ховаються публікації, що їх ми не маємо змоги побачити на власні очі чи прочитати самостійно. Але це досить хибна думка: сукупно ці записи відображають шлях людини на шляху історії її нації, всі зміни і доленосні моменти, буревії та супротив людини і часу.
Це пропам’ятне видання, яке підготувала Марта Тарнавська, крім бібліографічних записів, зроблених із величезною точністю та фаховістю, містить і світлини, на яких закарбовано життя Остапа Тарнавського та його родини: батьків і дітей (причому подекуди ця історія постає в дивовижному поєднанні радісного — одруження батьків і трагічного — смерті матері); це найяскравіші фрагменти із життя пана Остапа та його близьких друзів і приятелів. Ці світлини відображають не просто людську долю в її парадоксах і несподіваних піке, в миті щастя і смутку, а й історію української літератури та культури середини і кінця ХХ століття: на одній світлині зображено, як труну з тілом Евгена (саме так писав себе «залізних імператор строф») Маланюка несуть Богдан Кравців, Остап Тарнавський, Богдан Рубчак і Леонід Лиман; на іншому фото — вечір Ліни Костенко у Філадельфії (квітень 1990); на ще одній світлині — Остап Тарнавський і український літературознавець професор Федір Погребенник, якого вже також немає на цьому грішному світі, а на одному з передніх фото — коло (в якому і Святослав Гординський, і сам Остап Тарнавський), що оточило Юрія Косача на зустрічі українських письменників у редакції «Наших днів» із нагоди його приїзду до Львова 1942 року. Парадоксальні моменти зафіксовано на світлинах: часто можна побачити унікальні моменти історії української літератури, про які не прочитати в підручниках чи розвідках науковців. Інколи ці фото, як і бібліографічні записи можуть розповісти підготовленій людині значно більше. Звичайно, для непосвяченого ці знимки не мають жодної ваги. Але чи довго для материкової України життя діаспорян залишатиметься недосяжним, покритим серпанком туману?! Приємно, що в українських видавництвах з’являються такі праці, які виконують і просвітницьку функцію, і функцію об’єднавчу.
Залишається вірити, що цього року, в рік бика, що був зодіакальним охоронцем-тотемом Остапа Тарнавського, ця книжка знайде свого читача в Україні. Розрахована вона на будь-кого, хто хоче відкрити для себе світ української культури сповна. Наразі час саме для такої історичної реконструкції: сила будь-якої нації в тому, що її представники, розкидані по всьому світу, тримаються разом, відчуваючи й за океаном плече друга і підтримку родинного дому. Марта Тарнавська підготувала для українського читача напрочуд гарне і потрібне видання, в якому, немовби в дзеркалі, можна побачити історію української літератури (та чи лише літератури?) з того боку океану. І з такого ракурсу, з такого погляду виникає й значний інтерес до цього видання.
