європейських країн. Користуючись нагодою, хотів би поінформувати, що нагороду за 2008 рік отримала Любов Василівна Голота, сучасна українська письменниця. З нагоди вручення нагороди її вибрані поезії опубліковано в м. Скоп’є українською і македонською мовами, а автор була оголошена почесним членом столиці Республіки Македонія.

Шановні колеги, тему «Слово без кордонів» я розумію як гарну можливість взаємопроникнення наших літературних ідей для взаємного ознайомлення і частішого спілкування, насамперед через проведення подібних заходів, а також через практичну діяльність — перекладена наші мови творів із інших літератур. Без останнього воно переросте в абстрактне поняття із обмеженим впливом на

покоління усіх держав.

Наприкінці кілька слів про асоціацію, яку я представляю; асоціацію, яка впливає на культурні, громадські та національні процеси Республіки Македонія.

Сьогодні Товариство письменників Македонії налічує понад 400 членів, творців усіх поколінь. Це професійна, станова організація. У період отримання самостійності держави та після розпаду югославської федерації вона зазнала трансформації, відчуваючи пульс нового часу. Але перехідні роки , в які потрапили усі посткомуністичні країни, видно, відобразилися і на долі македонської книги і на репутації Товариства письменників.

Через обмежений ринок та низьку мовну поширеність, а без сумніву, й через економічну можливості тираж наших книг малий, гонорари символічні. Саме через це у нас немає творця, який може собі дозволити жити виключно зі своєї письменницької діяльності. І як це зауважив один мій старший колега по перу, в Македонії письменники живуть для літератури та в літературі, але жодний не живе з літератури. Це значить, що для письменників писання творів — лише додаткова діяльність. Своє існування вони забезпечують, працюючи вчителями у середніх та початкових школах, викладачами в університетах, журналістами і редакторами у газетах і видавництвах, співробітниками у дипломатичних представництвах та в багатьох інших інституціях, близьких і водночас далеких від професії письменника.

Так приходимо до суттєвого резюме теми: «Слово без кордонів» тому, що слово та мова мого народу мають значення чогось особливого, заповітного, чарівного. Воно є серцевиною традицій та нашої сучасної реальності.

---

Николай ПЕТЕВ (Болгарія) 

ПЕРЕМОГА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ

 
  - Важко помирати, тату?
  - Ні. Я думаю, це зовсім не важко. Все залежить
  від обставин.
                                  Ернест Гемінґвей
 

Чому я пишу? Чому саме про Гемінґвея? Та ще й саме зараз?

Відповідей буде набагато більше, ніж власне запитань. Мене не хвилює, зрозуміють мене чи ні. Адже саме Гемінґвей сказав, що над поверхнею видно лишень одну восьму айсберга, проте вагомим його роблять ті сім восьмих, що під водою.

Чоловіків немає. І немає кому вдарити об стіл. Не про монолітний світ печалюся. Він відійшов. Дзвін б’є по кожному. В одному з листів до Івана Кашкина письменник зізнається: «Жити справді набагато легше, ніж писати». Лювлю себе на думці, що насправді нагадую ці слова Гемінґвею, а не читачам.

Поранити можна тільки справжніх чоловіків. У решти життя минає у прагненні вберегтися від ран. Декотрі дослідники стверджують, що їх Гемінґвей мав 237. До них можна додати й отримані в двох авіакатастрофах. Ще дехто нагадує також про дві автомобільні в Європі. Забувають, проте, ще про одну, на Кубі, коли він з переламаними ребрами ніс Мері в лікарню. І в житті, і в творчості він отримував поранення несподівано. Все питання в тому, чи не сам він їх і шукав. Ось про що мова. Біль, отриманий у битвах за істину, — чи не сходинка до неї? Чи не є це відмова від вегетування, очищення нормальним життям?

«Мазохізм», — відбриє щасливий покидьочок, возвеличений і підхоплений хвилькою-одноденкою. Не варто на нього зважати. Наступна хвиля накриє його.

Власне, хіба не біль є найчеснішим шляхом до істини?

Коли я був молодшим, то повторював для себе слова Сантьяго: «Людину можна знищити, але перемогти її неможливо». Коли Гемінґвей писав їх, я щойно народився. Я повірив цим словам і повторював їх без перестанку... Згодом начебто звик до них. А якось був навіть їх відредагував: «Людину можна принизити, але перемогти її неможливо». І мені стало боляче. Дуже боляче.

Я так довго його шукав. Сидів на сходах його садиби на Кубі й ждав його. За моєю спиною, біла й непереможна, стояла Фінка Віхія. Щасливо-дурненькі туристи зазирали до туалетного приміщення, аби побачити, книжки яких авторів він тримав у цій бібліотечці. Проте будинок мовби не приймав їх. Його улюблена розложиста сейба теж завмерла на березі Гольфстріма, з надією побачити, чи не повертається «Пілар». Він не повернувся. А власне (поміж тим), хіба не став його будинок маяком у морі? Точніше — у морі життя... І хіба не випромінюють стіни цього будинку рятівне світло, коли нашій надії загрожує небезпека?Хіба не став «Старий і море» останнім міфом нашого століття? Найвистражданішим і найсвітлішим міфом? Битва Сантьяго з рибиною настільки епічна, наскільки й благородна. Однак чому Гемінґвей не назвав свій твір «Старий і рибина»? Можливо, через те, що є в ній ще одна битва — з акулами; така ж епічна, проте без відблиску благородства з їхнього боку. Просто письменник оповів нам, що море важливіше, ніж риба, що це широке й невловне, згасаюче й сходжуване, це жорстоке і щасливе життя завжди складається з двох битв.

Невже вам не доводилося бачити, як достойні чоловіки відходять на той світ нещасними, немов розтерзані бездомними псами чи якоюсь нікчемою, як їх проводжають вінками й промовами? Однак невже ж і океан не був справедливим — невже людський Чумацький шлях, пройнятий на початку стражданнями, не іскрився згодом радістю, славою і справедливістю? Невже покидька не ловили за руку, коли він крав останній шмат хліба у щасливих, і злодій не корчився від людського презирства? Так, ось таке море й ось таке життя; і Гемінґвей нам його заповідав — таким, яким воно було, а яким буде — залежить від вас, від того, як ви його проживете. А Сантьяго буде вбивати акул й буде обіцяти колишній рибині, що доки сили не покинули його, він убиватиме акул. І ця битва настільки важлива, що, здається, з усієї книги ми саме її й запам’ятовуємо.

Скелет риби стане для нас нагадуванням. Воно, либонь, супроводжуватиме нас до останнього дня життя й не дасть на повні груди вдихнути єдиний, що залишився нам, останній ковток повітря. Але воно допоможе зберегти гідність гордим і незаплямованим. Ми боролися. Боролися з брехунами й демагогами, з дрібними й великоформатними інтриганами. Боролися за право робити свою справу й за істину. Знаю, хтось вимірюватиме скелет і цмокатиме, а дехто спробує його обсмоктати, але там, на смужці піску, де море стає берегом, золотисті леви танцюватиметь на волі. Буде життя і мрія, буде непереможне світло в їхніх рухах, а кажучи простіше, владарюватиме Геменгвеїв доказ: життя — непереможне, а дух — найсильніша сила людського роду, що настраждався. Танцюватимуть леви — ця іскрометна метафора первородності й вічності — легкі й сильні від щастя, танцюватимуть радісні й опісля нас. Так письменник здобуде власне продовження. І, можливо, через те Цветан Стоянов, який теж звернув увагу на левів, назвав Гемінґвея «непереможним переможеним».

Дім письменника світиться все сильніше. Він розгадав не лише свій, а й майбутній час. Бо він знав людину, кипів у кровопотокові його пристрастей, відсторонено проникав у його розум, поривався в його майбутнє, падав підтятий у його бруд, а потім обертався на вибух несамовитості, до всього доторкався і всім володів на цьому світі — від Китаю через Серенгети до Мічігана, уві сні йому явилася брехня, він розмовляв з нею, а потім заперечував її, він вив гієною в мить людської смерті й після неї. Він жив. Саме тому так логічно й переконливо звучить таке його твердження, пройняте відчуттям безповоротності: «Полювати, все життя полювати, доки є якась дичина — це справжнє полювання, малювати — доки ти живий і доки є фарби й полотно, писати — доки є самопис, папір і чорнило, поки є щось таке, про що ти хочеш писати».

Майже всі, хто малював портрет письменника, значну увагу вділяють «змаганню» в його житті. Не знаю, що змусило їх помилятися. Можливо, той факт, що він був боксером чи влаштовував змагання з риболовлі. Чи, може, через те, що захоплювався тореадорами або часом дозволяв собі не надто вишукано відгукуватися про своїх колег. Ні, його життя і творчість не мають геть нічого спільного з кінними перегонами. Його свято міцно пов’язане тільки з радістю бути живим і з надією вселяти надію. І наведені вище слова це увіч підтерджують. А щодо «змагання»... Відповідь знаходимо у сповідальному романі «Зелені пагорби Африки»: «Я потребував лишень одного — працювати. Я не особливо замислювався над тим, як усе це вийде. Я вже більше не сприймав серйозно своє власне життя; життя інших людей — так, але не своє. Інші прагнули того, чого я не прагнув, однак я все одно свого досягну, якщо працюватиму. Робота — ось усе, що було потрібне, вона завжди давала мені добре самопочуття, а життя — моє, дідько його візьми, життя в моїх руках, і я житиму де і як мені заманеться».

Не надто амбіційно звучить? Проте впевнено й непохитно у своїй зрозумілості. Десь він стверджував, що серйозний письменник змагається тільки з мертвими, тими, котрих вважає майстрами. Інакше — нудно, та й навряд чи плідно для літератури. Гемінґвей віддавав перевагу бігунові на довгі дистанції, що змагається з часом, а не тому, хто елементарно когось намагається перегнати. Судячи з усього, і в його час, та й нині, пишуча братія утяглася в марафона безліччю учасників. Марафон, який своїм монотонним темпом схожий на снодійне і який, коли задуматися серйозно, своїм змістовим боком, що його ті або інші з нас пробують демонструвати, є не що інше, як велика нудота. Буденна монотонність лишень рипить піском. Великий час має зовсім іншого годинника. Тоді кожна секунда відлунює. Його маятник відлічує малий і великий шлях між масштабними ідеями та їхніми місіонерами. Саме це і є його змагання — істинний стан. Все решта — то побутові, славолюбні й перехідні прагнення, що не мають істотного значення для літератури. Проте людині дуже важко від них відмовитися. Таке стає можливим хіба за наявності сильної віри й характеру, який не піддається спокусам легкого шляху. І ми живемо з надією... Ох, ця надія...

Він скрізь стверджував, що не має нічого спільного з політикою. Проте сотні доказів заперечують це. Можливо, є сенс нагадати про декотрі? Виступаючи в Карнегі-холі 4 червня 1937 року, він каже: «Маємо потребу... чітко збагнути фашистську небезпеку і те, як з нею боротися. Треба зрозуміти, що ці вбивства є ділом рук одного небезпечного гвалтівника — фашизму». Але тут він уже закликає діяти. А набагато раніше, 27 січня 1923 року, на шпальтах «Торонто Дейлі Стар» він зробив головне — поставив діагноз: «...Мусоліні — найбільший шарлатан Європи. Навіть якби він схопив мене й розстріляв завтра на світанку, я все одно залишився б при своїй думці. Сам розстріл був би шарлатанством. Якось візьміть гарну фотокартку Мусоліні й пильніше вдивіться в неї — ви побачите, що в нього безхарактерний рот, що й змушує його супитися в тій знаменитій гримасі Мусоліні, яку наслідує кожний дев’ятнадцятирічний фашист в Італії. Вивчіть детально його біографію. Задумайтеся про компроміс між капіталом і працею, а саме ним і є фашизм, і згадайте історію подібних компромісів. Придивіться до його здатності вдягати дрібні ідейки в шати пишних слів... І, нарешті, погляньте на його чорну сорочку й білі гетри. Існує щось ненормальне в людині, котра з’являється в білих гетрах і чорній сорочці навіть на театральній сцені».

А що робив Гемінґвей в Іспанії? Якби він не займався політикою, а з допитливості вирушив подивитися на колізії масштабніші, ніж у власному житті, то хіба поставив бі він нас віч-на-віч з віршами Джона Донна: «Немає людини, котра була б як Острів, сам по собі: кожна людина є частина Материка, частина Суші; і коли хвилею змиє в море берегову скелю, меншою стане Європа, і так само, коли змиє окраєць мису чи зруйнує замок твій або друга твого; від смерті кожної людини малішаю і я сам, адже я поєднаний з усім Людством, а тому не питай ніколи, по кому подзвін: він також і по тобі».

А телеграма, що її він відіслав усього через кілька днів після 22 червня 1941 року до Москви: «Я на всі 100 відсотків солідаризуюся з Радянським Союзом в його збройному опорі фашистській агресії. Народ Радянського Союзу своєю боротьбою захищає всі народи, котрі чинять опір фашистському поневоленню. Ернест Гемінґвей».

А битва «Пілар» з акулами підводного нацистського флоту?

З-під його пера вийшли слова, що змусили мене задуматися: «...болгарські інтелектуали, що в Болгарії означає — люди, які отримали досить знань, аби втратити здатність лишатися чесними». Невже це правдивий присуд? Так, правдивий, правильний, бо написаний за вісім днів до Вересневого повстання, до страшного заперечення цього вироку жертовністю Гео Мілева та Йосифа Гербста, Христо Ясенова й Сергія Румянцева.

Так, Гемінґвей з усією відповідальністю заявляв, що не терпить політики, бо вона обмежує свободу письменника. І цього було досить, аби й доморощені, і прийшлі догматики, чий поверховий погляд є осовою їхніх умовиводів, негайно записали його в картотеку як глашатая буржуазного індивідуалізму. Я міг би назвати і їхні імена, одначе виявімо благородство в надії на нові часи. Факти свідчать про те, що людина, безкомпромісно подаючи руку істині та справедливості, завжди робить правильний вибір. «Ну, щодо зовнішніх подій — не так уже й важко», — пробубонить голос догматика. Гаразд, а як сприйняти рядки із «Свята, яке завжди з тобою»: «Значно пізніше Пікассо мені сказав, що завжди приймав запрошення багатіїв, бо це їм діставляло задоволення, а потім не ходив і пояснював, що в нього нібито щось трапилося». Невже ця зовнішня вихованість не була однозначною формою вираження внутрішнього ставлення? Коли вернути стрічку політичної пам’яті на негатив Карибської кризи, то що ми угледимо? Ось як пролунали слова американського громадянина Ернеста Гемінґвея, лауреата Нобелівської премії: «Я за революцію Кастро, бо вона має підтримку народу. Я вірю в її справу». І це тоді, коли Америка захлиналася ненавистю до революційної фієсти кубинців. Я можу додати ще величезну кількість фактів, що свідчать про його вибір, про його совість, про єдину владу, яку він визнавав, — владу істини. Не випадково Ілля Еренбург писав: «І я, озираючи свій шлях, бачу, що два письменники з усіх, з ким я мав щастя зустрічатися, допомогли мені не тільки позбутися сентиментальності, довгих розмірковувань та обмежених перспектив, а й просто дихати, працювати, вистояти — це Бабель і Гемінґвей. Людина мого віку може в цьому зізнатися...»

Його м’язисті узи з політикою були міцні, адже були сплетені з демократичності, істини і щирості. І цей, тільки на перший погляд легкий, синтез він перевіряв на міцність у кислоті вічності, тобто на тих проблемах, що їх споконвіку доводиться вирішувати людині, доказуючи свою людську суть.

Ясна річ, він сказав про це зрозуміло й безхитрісно: «Земля врешті-решт вивітрюється, і порохи відлітають за вітром, всі її люди вмирають, зникають безслідно, за винятком тих, хто займався мистецтвом. Проте нині й вони хочуть відійти від своєї роботи, бо їм надто самотньо, бо ця праця надто важка і вийшла з моди. Одне тисячоліття здатне обернути економіку на глупство, а твори мистецтва живуть вічно, але творити їх дуже важко, і до всього ж нині не модно. Люди більше не бажають займатися мистецтвом, тому що побоюються здаватися старомодними і тому що воші, котрі «завелися» в літературі, не удостоять їх своєї похвальби. До всього ж, мистецтво — діло трудне. І що тоді? Нічого особливого. Я далі читатиму про річку, через яку під час набігів переправлялись татари, і про п’яного старого мисливця, і про дівчину, і про те, як по-різному жили в різні часи».

У цих рядках немає ні сентиментальності, ні демагогії, ні самовихваляння, а тільки любов до мистецтва і творча могуть, які помагають збагнути і приручити закони часу, щоб наблизитися до вічності.

Він ніколи Її не боявся. Він проходив через Неї в кожному творі, аби прийти до життя (найперше в тих, де Вона була фіналом). В житті він не звертав на Неї уваги, а Вона оточувала його, наче владолюбна шанувальниця, котрій він дав нагоду. Чому ж він усе-таки Її вибрав? Невже Смерть стала йому цікавою? Американські дослідники його творчості виявили, що так само вчинив батько письменника. За деякими даними, письменник у розмовах навіть натякав, що знає, якого місяця і якого року він з Нею зустрінеться. А ті, хто все життя заздрив його сміливості, починали робити прозорі натяки, ніби він злякався хвороби.

На цей раз він не міг скликати прес-конференції, аби їм заперечити. Залишалися книжки... Вони мали довести, що письменник не випав із життя, мов та куля з більярдного столу. Власне, чи варто ускладнювати домислами цю проблему? Або чи можна її закрити, процитувавши заголовок із «Нью-Йорк пост» за 3 липня 1961 року — «Дзвін б’є по Гемінґвею»? Ні. Не можна.

Смерть і він. Смерть і життя. Смерть і ми — задаймо собі ці запитання. Можливо, вони допоможуть нам знайти відповідь, який з двох міфів виявився сильнішим — його книги чи його буття.

Думаю, його коротка розмова з двоствольним «Річардсоном» був саме його шляхом. Я кажу це без жодної іронії. Таким чином він учергове довів свою зневагу до Смерті, небажання дивитись, як витікає життя (або жити — або вмирати), визнав утому, що горді люди роблять як священнодійство, і (тим самим) поставив крапку, воднораз лишаючи двері своєї легенди напіввідчиненими...

Так відходять справжні письменники... Напівхитруни вдовольняються малою славою та склерозом. Великі — Байрон і Толстой, Пушкін та Екзюпері — у своїй останній дії не опустили завісу повністю. Вони усвідомили, що слова й діла невіддільні, що треба робити все, як годиться, до останнього подиху, аби майбутнє також могло їм повірити, і що останньої миті знак запитання чи багато крапок стають початком нового сюжету. Ось чому про нього немає двох міфів, є тільки один — жорстоко розумний і звичайний. Не знаю, як він впливає на інших, а на мені він не полишає трагічних позначок.

Письменник ніколи Її не боявся. Навпаки. (Йдеться про Любов). Він збагнув, що Любов — така ж важлива складова вічного, як кисень — дихання. Він ніколи не оминав її, бо знав: вона — найвище щастя, яке закреслює самотність і переповнює сподіванням майбутнього. Сказав він про цей всесвіт почуттів складно, проте й правдиво: «...був щасливий, як буваєш щасливий після близькості з жінкою, котру кохаєш по-справжньому, коли, спустошений, відчуваєш, що це готове знову накотитися на тебе, і ось уже накотилося, і ти ніколи не зможеш володіти всім повністю, але те, що є, це твоє, а тобі хочеться більше й більше — хочеться володіти цим усим, в цьому бути, і жити цим, і знову пізнати владання, що триває вічність — нескінченну й таку, що раптово уривається».

Власне, сказав він це просто й радісно. Любов для нього не просто тема — там, де вона існує, все чесне, глибоке й незаперечне. Комусь може видатися геть недоречним спонтанне запитання: де ж наш любовний роман? Немає почуття — чи не лишилося письменників? Якщо так, то з якої причини? Хто винен? Невже байдужість сильніша за кохання? Чи сильніша ненависть? Чому? Хто винен? Повторімо знову: «І якщо ти любив у своєму житті жінку чи країну, вважай себе щасливцем, і хоча ти згодом помреш, це нічого не змінює».

Здається, я починаю розуміти. Відповідь криється в обумовленості. Нема її — немає любові. Нема її — немає й письменника.

Ернест Гемінґвей — письменник, у якого є учні. І не лише «мінімалісти», чий молодий батько Реймонд Карвер зауважував: «...до певної міри всі ми Гемінґвеєві діти». Не варто сприймати визначення учнівства буквально. Сам Гемінґвей висловився так: «Декотрі письменники народилися тільки для того, щоб допомогти іншому письменникові написати одну фразу».

Ернест Гемінґвей — письменник, потрібний нам у новому часі.

Ернест Гемінґвей — чесний письменник.

Так, із роками земля вивітрюватиметься від ерозії і  вітер здійматиме й опускатиме порохи, люди покидатимуть цей світ, полишаючи сліди чи, може, й ні. Не знаю чому, та від імені майбутнього я передчуваю, що після цієї розмови: «Важко вмирати, тату? — Ні. Я думаю, це зовсім не важко. Все залежить від обставин» ми неодмінно пам’ятатимемо і часи письменника, і його слова: «Цієї ранньої пори на озері, в човні, біля батька, який сидів на веслах, Нік був абсолютно впевнений, що ніколи не помре».

 

Николай ПЕТЕВ народився 1951 року. За освітою журналіст. Працював головним редактором журналу «Родна реч», директором видавництва «Народна младеж» та видавництва «Христо Ботев». Нині — голова Спілки болгарських письменників. Автор книжок «Тут, у часі» (1984), «Поезія та позиція» (1986), «Маяк і його доглядач» (1989), «За завісою політичного театру» (1997), «Маяк, доглядач і вітер» (2006). Лауреат премії ім. Христо Ботева. 

---

 
Марек Вавжкевич (Польща)
 
Світелко
 
Поезії

З польської переклав Роман Лубківський
 
 
Листок
 
Снігова хмара йде вітер чорний іде,
На береги далекі, обрію береги.
 
По вулиці хтось іде, листок його штурхонув,
Змішалися кольори. Людино, думай листком.
 
Як форму в руку візьмеш, переміниться плач,
Колір свій змінить схлип, а сльоза мокроту.
 
Вію відірве час, вію тобі зірве,
Над оком зімкнеться час. Пришестя не буде, ні.
 
Дерево, місто, листок, вітер – забудуть тебе,
Хмара за обрій зайде. Людино, думай листком.
 
 
 
Археологія
Кристині
 
В доісторичній добі любові нашої – ліс
Темніший за ніч і шум у деревах
 
Як дійшли ми звідтіль Допитуємось роками
По вінця повні себе і терпкого сну
Чутливі мов сніг на ялинках
 
Археологія почуттів Так виникла чулість
З нічного доторку пальців і дотику вуст
Зі світла з-під вій із тепла водоспаду волосся
Із золотого ябка спазматично затислого в жменях
 
Та це існує в нас біль Як довічний присуд
В каламутних джерелах в димах весняних та осінніх
На спаді дня в мжичці світел зостанеться з нами
Понесем його в тремті рук і срібних крапельках поту
 
Археологія держави без будь-якого кордону
Великого нашого людства Що забере земля
 
І ми підем разом Понесем свою тінь
І свій слід, місце радості і свій страх
Понесемо свій сон із собою
Затонувши вві сні
 
 
* * *
Хай спаляться дотла оті останні айстри,
Проллється воском сліз між нами листопад,
Бо в стромині піску ми пливучи захрясли,
І мов незрілий плід, ця хвиля в лад – не в лад...
 
Тому що обмаль днів, скупих на дозрівання,
Замало світла, барв, повітря чи води.
Мов пригорща землі, спаде на нас лиш пам’ять,
Крихка мов кість, пуста, мов обрій зі слюди.
 
1968
 
 
Се ніч
 
Се ніч.
Як галузка на вутлому струмені вітру, ти спиш
Біленький, мов хмарка сипкого попелу, сон
Над похилим узгір’ям, стрімкою стіною лісу.
 
Се ніч.
Озеро – мов гніздо, повне юних зірок.
Ластівки вже замовкли в піщаних берегах
Сірим вітрилом роса на лозу напливає.
 
Се ніч,
Мов глибокий твій віддих, як мовчання пташок,
Як світанок, що врешті на тихій воді устане,
І розбудить галузку, заснулу на струмені вітру.
 
Се ніч.
І співа наша кров свою пісеньку темну.
Серпень, 1973 р.
 
 
 
 
Дім
 
Порожній, мов по війні.
За тими, що відійшли
Долоні й хусточки повівали
А згодом – той жест чи розлука? –
Потягнув за собою
І тих, що зостались тут
І тих, що в домі селились.
 
Однак у тиші цих стін
Мертвій, такій, що віддих
У грудях аж завмира
Чутно шепіт: когось хтось
І про віщось питає.
Про минуле, минуле.
А запитання те
Мов пласка морська риба
Око вирячивши сліпе
Ще скидається хвилю
І кона від інфаркту
 
А мороз пронизує дім.
У секунді тріскає серце.
Лютий, 1972
 
 
Я теж
 
Я не знаю, де взять мені слів, що це висловить можуть –
Найпрекрасніше часом у тебе обличчя,
Найпрекрасніше з тих, котрі тільки бачив.
Та для цього потрібні певні умови,
Відомі тільки нам двом. Особливо мені.
 
А повинно бути отак:
Шлях помежи старими деревами –
Там нас жде архаїчний автомобіль.
 
А може бути й цілком інакше:
Безбережний, безмежний, безлюдний пляж,
На котрім я теж не бував ніколи.
Лютий, 1989 р.
 
Кружляла буря
 
Р.Р.
Кружляла над ними буря. Смеркало.
Ми були дома й не мали куди подітись.
Боялися розмовляти. Дивилися на екрані
Життя незнайомих людей, і злизували глянець
Популярних видань. Так, немовби писали
Послання нашим померлим. Немов
Призначали їм терміни для побачень.
Ми забули про наші тіла, хоч вони
Існували ще в нас і про щось нам кричали.
По-своєму, та слів ми не розуміли.
Говорили щось потім. Ти мовила щось
Я слухав. І все забував одразу.
Казав я щось. Що – забув. Діалог
Був як тьма. Все кружляв та бився об лампу.
Її не світили ми. Говорили.
– На балкон вийду. Полию квіти.
Навіщо? Адже незабаром буря.
І справді. Нехай уже грім ударить.
1998 р.
 
 
Поганий вестерн
 
Через сумирний гірський хребет
Мов через круту океанську хвилю
Женеться табун диких коней
Звучить мексиканська музика.
 
Якийсь чоловік розмовляє з хлопцем,
Повідають про віщось. Бесіда мудра –
Задає хлопчина безліч питань,
А мужчина у відповідь хоч би слово.
Переконався він досить давно,
Достатньо вичерпну відповідь годі
Відшукать на розумне питання.
Мужчина мовчить; боятись не мусить.
Мексиканська музика звучить далі.
 
Так, що діється – очевидне.
Є. І навіть якщо не сталось.
 
Знаю те, про себе ж міркую –
Долоню мені поклади на очі,
А потім її відніми.
Блакитніше небо тоді побачу.
Звучить мексиканська музика.
 
О Христе-Боже, як се зв’язано з тим,
Що тужу за тобою.
Мексиканська музика.
Пісня про ніж на горлянці.
О Христе-Боже –
Листопад, 1991 р.
 
Здогад
 
У македонськім містечку Каварці
На гребені пагорба, там, де сквер
В листі зжовклому гасне, пала в деревах,
Збагнув: то остання осінь моя.
 
Так. Мабуть так. Говоримо про неї
Все: подих вітру, повітря невпинний тремт
Над дахами червоними круглі грона
Перевислих за лінію обрію хмар.
 
Вже давно я ніяк не міг зрозуміти
Ту фізичність нову: у смакові води,
Не відчуванім досі, у радіснім болю любовнім
М’язів, стерплих в напрузі, в любовній грі.
 
Над усім горувала: над тупістю втоми,
Прикрим фахом, заклятою нехіттю. І
Щораз меншим жаданням, тужливим зором
Нед смертельною атрофією почуттів.
 
Чи то, може, погасла потреба в мандрах,
З нею – радість повернення в рідний дім?
Чи осяяння: знову зустріну друга?
І той смуток, що осінь знову прийшла?
Так. Мабуть так.
 
 
Поучення
 
Чогось-таки я однак навчався,
Хоч не мав на те вже більших надій.
 
Тишу порушить лиш одностайний шум
Так, німби море, хвилюючись, огортає
Гостробережний північний острів,
Зайнятий осібним своїм існуванням.
Не дійшов я до того аж надто легко,
Зате самотності все ж навчався.
 
Світанок тут устає повільно та неохоче,
Бо розсіяний в сотнях піщаних хвилин,
В необхідних, але безсенсових діях,
У далекому гамі великого міста
У сірім споминові безсоння.
А той біль, що вже привикнув до мене
Підіймається у мені й постійно існує
Не було мені легко, але, однак,
І покірності я навчився.
 
Часом бувають люди. Серед заціпенілих пейзажів
Відчиняється темний вузький перехід
І затраскується тут же, душить відлуння
Зусиль та кроків. Знову безлюдно
Аж до наступних зникомих ілюзій.
Було мені важко, але, мимо всього,
І незручності я навчився.
 
Ті поучення вношу на свій рахунок.
Маю право їм вірити. Ще зосталось
Навчити себе – яким трохи є вже
І яким незабаром напевне вже буду.
 
 
Стукіт
 
Під ногами у сухотрав’ї
Розсип підгрибів. А вгорі
Десь невидимий стука дятел.
 
Того дерева поглядом не шукай
Воно всього-на-всього привід
Дятел стука до всього лісу
І до сенсу буття.
 
Ущасливлена сферо! Зеленість і пошум
Спонукають до метафоричних питань.
І вряди-годи відповідь тут почуєш,
Хоч не всім досяжна вона.
А як-бо інакше: ми нашпиговані
Зрадою.
 
Дятел стука, наче
Не порушує тиші. В ній можна
Розпізнать голоси всіх друзів, що вмерли:
Зупинись на хвилину,
Побесідуй зі мною.
Нехай знають, що ми
Не пройшли безслідно.
 
“О повір у нас, Боже,
Ми дуже самотні”.
 
Якщо ні, займімось собою самі
Сумнівом і зрадою,
Інакшого виходу нам нема.
 
Стукіт.
Але вже інший.
Іще впертіший.
– Хто там?
– Я, твоє серце.
– Будь ласка, слухаю, моє серце.
Вересень 1989 р.
 
 Наслідки
 
Птах, що співав мені тридцять літ тому,
Заспівав мені сьогодні вночі.
 
Скільки живу на світі, не полюбляю смерті,
Та завше про неї писав.
І не бажав ніколи бути поруч ыз кимось постійно,
Вже право на те здобув.
 
Нині поміж повітря, поміж дерев і друзів
Балакаю з тінями їх.
 
Але птахи і друзі минаються надто швидко
І лиш на мить зостається тополя там, на горі.
 
Та ще дитинність. Одначе в тім віці
Нікому нами зайнятись та й кому там до нас,
 
Окрім кількоро чужих нам людей
Котрі до старості не доросли.
Березень, 2002 р.
 
 
Світелко
 
Тут ось, мабуть, і кінчається світ
Далі мешкають уже тільки
Упирі, привиди, тіні
І спогади. Стільки варті, що й ті.
 
Потмяніло.
Втопились у хмарі смолистій зірки.
Анічого не видно. А лиш тільки чутно?
 
Перетруджені оберти чорних планет
Хруст камінного листя та шепіт
Часу втраченого.
Він-бо, час, не буває інший.
 
Безгомінно
Западається в нас чудова споруда –
Дружба серця із кров’ю, сну з водою та лісом,
Кістки з мрією, думки з шепотом
Неприборканого вітру.
 
І щось іще –
Шум. Шум моря,
Не погрібуваного нами
Давно своїм пористим буванням.
 
А те? Те мале,  ???? мізерне
Світелко, що в мряці тоне
Під горизонтом уяви?
 
Ах, то воно, відчуття без наймення,
Що було важливішим від життя
І довшим, аніж секунда.
Січень, 2002 р.
 
 
І ти, Сервантесе
 
Замикаючись скрипнула хвіртка.
Запахла знайома сутінь.
Досяг я до свого саду.
 
Пожбурити врешті можна в куток
Пощерблений шолом, стягнути
Заіржавілу зброю та
Зняти маску.
 
Ох, і з полегшенням розім’яти
Продавлені ременями рамена
Дати волю стиснутим газам
Потягтися до хрусту кісток
Примоститися на пеньку
І подумати про порожнечу.
 
Ще хвилина. Ось-ось віднайду
Окраєць черствого хліба,
Як не скисло вино, ковточок ликну?,
І врешті хай буде усе як є,
Однаково, що вливається в плісень.
 
Цикади, кажани, листя. Покіль
Освоять темінь, суть тільки з’яви.
А з’ява – то дуже важлива частка Буття.
 
Підожду. Хай заспокоїться пил у волоссі,
Між пальцями ніч, на язиці. Він добрий
Бо колись спочивав на кожнім плоді.
 
Ось примкну лишень око –  і видно пасмо
Полотна в пилюзі – се дороги Кастилії
Перенизані синню. Божественна темінь
Жебоціння віддаленого струмка!
 
Певно, десь, поблизу, напрацювавшись, дрімають
Друзі мої – вітряки. Не чинив я вам кривди,
Лиш-но стільки, як треба, або заслужить
Визнання божевільного. Я вас любив
Любов’ю, що трохи була садистична,
Більше аніж кохав оту дівку товсту Дульцинею
Признаюся: любив заглядати в її милі коров’ячі очі,
Що нічого не тямили, очі,
Коли хилиталися перса її,
Повні млосної туги за рухом моєї долоні.
 
Не торкнув їх.
Не те однак, геть безумний, як у тім
Звинуватив старий баламут Санчо Панса.
 
Так, лиш він дещо знав. І власне завжди
Божевілля та зброя захищали мою самотність.
Се – єдине, що рицарю можна держать при собі.
 
На мені обманулися всі –
Сучасні, прийдешні.
І ти, Сервантесе.
 
Беззвучно, крізь темінь
Сміюся вам у лице.
Жовтень, 2004 р.
 
 
* * *
Яка ж то ти гарна будеш вже через 30 літ!
Ще більше спрацьовані матимеш руки,
Сіятимуть перса – сам спомин юності в них, –
Як пошум медових лип, запахне волосся,
Поглибшають зморшки подиву в закутках вуст.
 
Зупинишся перед дзеркалом безкритичним,
І може стане шкода тобі,
Що я уже того не побачу.
Грудень, 2004 р.
 
Перо
 
Сорок лебедів линуло крізь мій сон
Через снігові хмари
Над нерухомим плином ріки.
Прокинувся:
На обличчя впало
Пообскубане перо.
Грудень, 2004
 
 
Знайдені вірші
 
В закамерках шухляд
В давно не відкриваних книгах
Побіч коша на сміття я знайшов
На урядовім конверті рядки
Віршів-запитань, посланих світу
Але також собі.
 
Чому писав, як не зосталися в у?сі,
Оці, серці та мозку – хоча
Того найменше я міг сподіватись?
 
Кому прочитаю я вірш той, де
Виник отой краєвид,
Та буря в шклянці води,
той перелітний дощ
і той нічний пісок ув очах?
 
Коли і як це сталось? Чому?
А ким була та красуня,
Котру я б міг покохати?
Що значать справи, задля яких
Не пішов я з нею на зустріч?
Яким був той спазм, той біль, і жах ув очах,
Вигляд чужого містечка і дикий олень
Що біг переліском як у сні?
Чому писав я, чому писав
Коли це тільки нам заважає
У перегляді серіалів
Або безтямних ночей?
Навіщо? Чом існуємо ми,
Руїни давноминулих епох,
Коли ніхто нас не потребує,
Хоча б тих ліхтариків-світлячків
В яких батарейки поволі гаснуть?
 
Останки поезій, рештки спесивих питань,
Відповідей без ліку.
Може читає їх Господь Бог, маючи більше часу,
Якщо не дивиться серіалів у телевізії Polsat.
Повірмо скоріш, повірмо у Пана-Бога
Нехай він буде там читачем
Який у самотніх нас
Іще хоч трохи та вірить.
Березень, 2006 р.
 
Ніч, сніг
 
Вночі на землю сніг упав останній,
Неоскверненну білість світ придбав.
 
А вранці потаємними слідами
Там пройшла, й дізнались ми
Про смертність снігу, котру порівняти
Із нашою годиться.
 
Той сніг, котрий укрив тамтої ночі
Луку з її державницьким життям
І нашими на зе?лені слідами,
Нам чорний і страшний відкрив тунель,
Позбавлений надії на таємне
 Життя гидоти, вкрите білизною,
Та без надій на прозолоть какошниць
 
Тунель свій чорний – він як ніч,
Котрої навіть сніг не налякає.
Лютий, 2006 р.
 
 
Зоря
 
Ось перед містом, у місці, де
Туман пізньої ночі з’єднується із димом,
 
Встала низька зоря. Раптова, неждана
Як подорож в темінь, як зустріч долонь,
Котрі не бачилися так довго.
 
Вандрували ми разом – до тебе я.
А ти до мене. Була мета
Єдина на двох, але не однака.
 
Твоя – політ бабки,
Моя – сон скали.
 
А опріч того я був щасливий
Так, як і кожен, хто цінить мить.
Що, як він знає, нараз минеться,
Що іншої чимось подібної
Вже не буде.
 
Місто вже засинало, на вулички та двори
Спадали клаптики часу. Я повернув
Голову, глянув, де вона там, та зірка.
 
Та вона між вулкани впали. А там
Блищання її потемніле вмирало.
 
 
* * *
Фотографія бреше. Мати моя
Така стара не буда ніколи.
Відколи я перейшов сороківку,
Випереджала мене
На декілька місяців може – якщо при тім не зважати
На доброту і мудрість
 
Нині, звиш 70-літній,
Дивлюсь на свою молоду матір,
Старшу від мене
Лишень на одну смерть.
Травень 2006 р.
 
 * * *
Із вірша постала ти,
І обернешся у вірш,
Хоч так багато іще
Смертельних віршів перед тобою.
 
Тебе, що з себе постала,
Створив я зовсім інакшу
Ніж ти зуміла сама.
 
Ти – інший вірш
Інший, ніж ти
У своїм вірші,
Інакший, ніж ти
В моїм вірші.
 
А все ж
Означаєш те саме.
Травень, 2006 р.
 
 
Остаточність
 
Ірені й Петрові Кунцевічам
Оса, котру я вбив на кісточці сливки,
Під час розмови, скажім, про античне,
Була пересичена пізнім літом,
Сливками й нами.
 
Пили ми шляхетний прадавній трунок
З найкращих місцин планети з таким
Відчуттям, що живемо вічно.
Але чудово знали: узавтра
Звичайний перший ковток води
Позбавить тієї омани.
 
Однак усе це було далеко.
Як обрій, до котрого треба дійти,
Якогось там четверга.
 
Настав і кінець погідний
Сезону ос та людей.
 
Пожовклий лист берези зірвався.
І ми гаразд збагнули нараз 
Чим є і що воно остаточність.

Серпень, 2004 р.