Жульєн Грін. Левіафан — Журнал «Всесвіт»

Жульєн Грін

Левіафан

Новела

З французької переклали Галина Чернієнко та Анна Анпілогова

Вже п’ять хвилин він чекав на причалі перед “Бон Есперанс” (“Добра Надія”), страшний ростр¹ якої повністю затуляв вид на лиман. Довкола серед куп вугілля та пірамід з діжок гралися діти. Крики і сміх, звісно, до нього доходили, але, стоячи з опущеною головою, він, здавалося, нічого не чув. Це був високий чоловік у старому драповому пальті з величезними кишенями, у які він застромив руки, у насунутому на очі капелюсі, криси якого затуляли усе обличчя. Він стояв непорушно з величезною валізою біля ніг.

————
¹ Ростр, фігура на носі корабля, його оберіг, прим. перекладачів.
© Галина Чернієнко, Анна Анпілогова, переклад, 2009.

Коли по нього прийшли, він сам узяв валізу, від ваги якої затремтіла рука, і вузьким трапом пішов услід за своїм провідником і далі палубою. Його провели до каюти.

Залишившись на самоті, він зачинив ілюмінатор, закрутивши гвинт, опустив маленьку саржеву штору і зняв капелюха. Це був сумний чоловік літ під сорок з правильними рисами, з обличчям майже без зморщок, але на його вік вказував недовірливий і зажурений вираз очей і якийсь дивний колір шкіри, яка не світилася молодістю. Витягнувши на койку валізу, він відчинив її і вийняв звідти свої речі з виглядом людини, яка вирішила не гаяти і секунди і намагається відволіктися від думок, давши роботу рукам. Ближче до вечора від капітана прийшов матрос, щоб дізнатися, чи він вечерятиме у їдальні. Він відповів не зразу, спочатку захотів дізнатися, о котрій годині “Бон Есперанс” здіймається з якоря. Йому повідомили, що тієї ж ночі об одинадцятій.

— Гаразд, я не вечерятиму.

І більше не вийшов з каюти.

Наступного дня капітан Сужер, який був відвертим до непристойності, прийшов до нього і заявив напрямки:

— Пане, вам відомо, що я майже ніколи не беру пасажирів на борт, звісно, устав мені це дозволяє, але моє судно перш за все торгівельне. Заради вас я зробив виключення.

Він зупинився, аби дати єдиному пасажирові “Бон Есперанс” час для висловлення подяки. Але чоловік мовчав. Застромивши руки в кишені, капітан здійнявся навшпиньки, глузливо усміхаючись.

— Змушений перевірити ваші документи, – сказав він нарешті.

— Я покажу їх вам, якщо це необхідно, – тихо відказав пасажир.

— Тут необхідне усе, чого я хочу, – тим самим тоном відрізав капітан.

Поки чоловік чіпляв пенсне, копирсався у внутрішній кишені піджака, витягував з неї паспорта і розгортав його, було тихо. Капітан узяв документ і почав вивчати його з підкресленою уважністю. У нього було широке обличчя, на яке від цікавості набігла ціла купа дрібних зморщок, а хижі очі жадібно впилися у документ.

– Дивна думка вас спіткала подорожувати торгівельним судном, – сказав він нарешті, повертаючи паспорт пасажирові… Знаєте, це триватиме три тижні.

– Знаю, відказав чоловік.

І заховав паспорт.

– Безперечно, це трохи дешевше, – продовжив капітан з якоюсь невиразною міною… Звичайно, через це…

Він не доказав своєї думки, здійнявся навшпиньки, і, здавалося, не опускався на підбори, чекаючи, поки пасажир надасть пояснення. Але той мовчав.

– Зрештою, це мене не стосується…

Він знизав плечима і повернувся спиною до пасажира, який вже пішов.

Чималий вантаж сировини забезпечував Бон Есперанс більш-менш стійке положення попри хвилі, важка і повільна, вона впевнено йшла під захмареним небом. Перші дні були важкими для пасажира. Він не був моряком; дивлячись на його невпевнену ходу та наляканий вигляд, можна було припустити, що він взагалі ніколи не ступав на борт корабля. Більшу частину дня він проводив у каюті, яка, здавалося, йому дуже подобалася. Окремі люди здатні влаштовуватися всюди і таким чином, що складається враження, що вони тут назавжди. Як це їм вдається? Це їхня таємниця. Достатньо їм пересунути кілька речей, змінити місце якоїсь тумбочки, і незрозумілим чином кімната у готелі, де вони проведуть лише одну ніч, вже їм належить, ніби стала житлом, яке вони ніколи не покинуть. Без сумніву в них є щось таке, що опирається перемінам і що надає усьому, що їх оточує, якийсь остаточний вигляд. Можливо подібний інстинкт штовхав пасажира Бон Есперанс якамога більше змінити вигляд каюти. На ліжко він кинув власне покривало світло-коричневого кольору, прикривши стьобану ковдру з тавром Компанії. Зі спинки стільця зняв чохол з вишитим яскравими нитками таким самим тавром. Декілька книг розташував на поличці для взуття. Стіл переїхав у куток, про що свідчила світла пляма на килимі від ніжки на місці, де він стояв раніше. Тепер стіл стояв так, що несподіваний, сильніший за звичні, крен корабля міг його легко перекинути, але мандрівникові знання про море були обмежені.

Майже з самого початку плавання на Бон Есперанс накинулися зливи такої сили, що здавалося, вони мали на меті примусити корабель повернутися до порту. Але чи бачив хто, щоб корабель вернувся у порт через дощ? Капітан сміявся з негоди. “Це через вас”, з викликом казав він пасажирові, коли випадково зустрічав того в коридорі. Тоді високий худий чоловік перевіряв, чи пенсне на носі, і лунав безрадісний, схожий на кашель, сміх. Якось капітан грайливо і жваво додав:

– Знаєте, оскільки ви мій гість, вам пасувало б харчуватися за моїм столом.

Він заклав свої великі руки за спину і продовжив тоном, розраховуючи, що пасажир зрадіє:

– Вас це бентежить?

Чоловік похитав головою в знак незгоди.

– Скажіть на милість, раптом промовив капітан, ви коли-небудь розмовляєте?

Ще три дні тому він би не наважився поставити таке фамільярне і зухвале запитання. Але у відкритому морі він вважав себе найголовнішим – за п’ятдесят миль від французького берега він дозволяв собі подібні жарти. Чоловік скривив губи, що мало виглядати як усмішка, і пішов.

З того дня вони снідали, обідали і вечеряли за одним столом. В маленькій каюті, розташованій на носі корабля. Крізь великі ілюмінатори виднілася неспокійна лінія горизонту. Різке яскраве світло освітлювало капітана і пасажира, що сиділи один проти одного.

– Тут, казав Сужер, гойдаючись на стільці, дійсно відчувається, що ми в морі, жодного руху не зробити, щоб воно не кидалося в вічі.

І довірливо повідомив, що з усіх кают корабля найкраще почувається якраз в цій. Він моряк, так би мовити з народження, а землю і міста не любив. Любив лише самотність свого судна.

– Ви без сумніву вважаєте мене веселим, тому що я жартую, сказав він. Але моя веселість від меланхоліків.

І наче ця відвертість вимагала іншої, він прудко підвів голову і вигукнув:

– А ви! Розкажіть про себе. Чому ви нічого не розповідаєте?

Це правда. Чоловік мовчав. Їв мовчки. Дивився на капітана крізь пенсне, кивав головою і ні пари з вуст. Однак, він не здавався боязким: в його очах був сміливий вираз короткозорих, які переконані, що всі знають про їхню недугу, яка їм дозволяє пильно вдивлятися в людей, аби краще бачити. Проте інколи з його обличчям щось робилося, але відбувалося воно надто швидко, щоб капітан звернув на нього увагу. Наслідок раптової недуги? Раптом брови хмурилися, зіниці затуманювалися і наче збільшувалися. Жахливий відчай з’являвся на його обличчі і через мить розчинявся у судомі. Схожий на тик. В такі моменти пасажир знімав пенсне і трохи нахиляв голову.

Вони вже перейшли до десерту і капітан бавився ножем, балансуючи ним на вказівному пальці.

— А й справді, повторив, – ви ніколи нічого не кажете. Але я не впадаю у відчай. Ще кілька днів в морі і ви станете більш говірким.

Пасажир знизав плечима і зняв пенсне, щоб витерти його. “Ще побачимо”, здавалося, казав він.

Звісно, капітан мав рацію. Тиждень на борту торгівельного судна, а для пасажира – майже повна ізоляція, таке дуже впливає на людину. Навіть меланхолікам не вдається таке витримати. Треба спілкуватися, до когось прив’язуватися, заводити друзів, навіть для того, щоб покинути їх по прибутті до порту. Але хіба не дивно, що через п’ять чи шість днів морської подорожі про порт думають менше і, взагалі, наближаючись до нього, про нього зовсім забувають? Монотонність подорожі проникає в вас і разом з нею – єдине уявлення: те, що вже триває стільки годин, ніколи не скінчиться. Хоча б сталася якась коротка подія, якби пройшли повз острів, чи здалеку завиднівся континент, але нічого не перериває нескінченну лінію, яку бачиш після сну, в обід, протягом усього дня. Для нервової людини таке видовище – справжнє випробування, майже тортура. Отож, на борту корабля люди шукають товариства собі подібних як порятунку, навіть, якщо вони їх зневажають, чи ненавидять. Треба якось виживати, ховатися від туги, що пожирає цілий день в морі, від того левіафана, що, вистеживши, оточує людину своєю самотністю.

Отож Бон Есперанс йшла із Франції до Америки. Найдовшим шляхом, тримаючи курс на Саванну. Капітан пристосувався до плавання. Вже давно він зробив свій вибір на користь моря, підтримуючи себе розмовами з матросами і часом, якщо траплялися, з пасажирами. Пасажир був для нього поживою. Як багато пересічних людей, що за ціле життя прочитали кілька романів, капітан претендував на знання психології і розважався тим, що спостерігав за людьми зі свого оточення. Він вважав себе проникливим і не сумнівався, що за декілька днів зможе, використовуючи його власний вираз, знайти формулу людей, яких вивчав. Не скажу, щоб він вів щоденник своїх спостережень, але це було б абсолютно у його дусі. Після того, як він віддавав команди, перевіряв курс корабля, залишався цілий день, який треба було чимсь заповнити. От тоді пасажир і ставав тією цінною розвагою. Він вітав себе, що останній є на борту, як той геометр, що потирає руки перед складною задачею. В процесі дослідження відчужені манери йому подобалися більше, ніж відвертість, а також мовчання, воно спочатку дратувало, і ще стриманість, яка затягувала гру і робила її більш інтригуючою.

Проте пасажир вирішив мовчати. Було помітно, що інквізиторські погляди капітана йому неприємні, і що обідні години він сприймав як ще більш неприємні. Але він намагався не виказувати своїх почуттів, і те, що прослизало, прослизало попри його зусилля. Якби капітан був таким проникливим, як думав про себе, він би безперечно здогадався, що пасажир боявся його; але він йшов іншим шляхом і вважав, що просто-напросто має справу з гордовитим відлюдьком. Щасливий від свого відкриття, він вигадував хитромудрі запитання, що водночас мали потурати гонору пасажира і штовхати його до відвертості. Така тактика провалилася, як провалилися перед нею грубоваті манери і влучні запитання. Мандрівник мовчав; тільки, коли капітан ставав занадто наполегливим, нахиляв голову, ніби ховаючись від вітру.

Зараз небо було чистим і, здавалося, що Бон Есперанс йшла швидше. Було тепло. Стояла тиша, яку ледве порушував шепіт хвиль, що розбивалися об ніс корабля. Але мандрівник не покидав своєї каюти. Там, наодинці він був спокійний. Здавалося, він боявся усього, що знаходилося поза цією крихітною комірчиною, ніби за її порогом його життю загрожувала небезпека. Походжаючи палубою, матроси іноді помічали крізь ілюмінатор бліде обличчя з непевним поглядом, яке одразу перелякано зникало.

Спочатку капітан розгубився від стриманості пасажира, але згодом і тут знайшов розвагу. Він запросив його до свого столу, побалакав з ним відверто – як з другом, навіть довірив окремі обставини зі свого приватного життя і що ж? Нічого! Звісно, цікаво дізнатися про таємниці мовчуна шляхом спостережень і аналізу, але на початку третього тижня капітанові все це набридло. У похмурому обличчі пасажира було щось відштовхуюче, а його мовчання стало нецікавим.

Мандрівка добігала кінця, вже чайка, провісниця близької землі, опустилася на палубу, щоб одразу важко злетіти, широко розмахуючи своїми довгими, ніби надломленими крильми. Якось, підводячись з-за столу, капітан застиг перед своїм гостем, який не проронив ні слова з самого початку трапези. Він здійнявся навшпиньки, потому опустився на підбори.

— Знаєте, післязавтра прибуваємо, – сказав він.

Чоловік підвів голову. Суворий вираз на обличчі капітана його без сумніву налякав. Він скривився. Зняв пенсне і відказав згаслим голосом:

— Знаю.

Він був таким пригніченим, що капітанове роздратування змінилося співчуттям.

— Що з вами? – Через якуксь мить запитав Сужер. – Ви не захворіли?

Чоловік струсив головою.

Коли він добирався до своєї каюти, різкий крен корабля відірвав його від стіни, на яку він опирався, і його кинуло на одну із шлюпок, принайтованих на містку. Як у конвульсії, він вчепився в линви і подивився на море з жахом людини, яка раптом побачила свою смерть.

— Не бійтеся, – крикнув капітан, який на чималій відстані йшов за ним.

Підійшовши, він допоміг пасажирові дістатися до каюти.

День пройшов, як і інші, хіба, що капітан ставив менше запитань, ніж зазвичай. Певно змирився з мовчанням, яке він не зміг подолати, і у пориві людяності, здавалося, йому захотілося стати більш гречним, ніж він був донині. Можливо перелякане обличчя пасажира викликало у нього співчуття? Іноді він крадькома зиркав на нього і тужливо хитав головою. Мандрівник ледве їв, здебільшого горбився над тарілкою, безперестанку потираючи коліна. Дивлячись на його застібнутий на усі гудзики охайний і бідний одяг, його можна було прийняти за вчителя.

Останній день здійнявся над запіненим, але спокійним морем, і, коли обидва чоловіки востаннє сіли разом за стіл, небо було сонячним; а свіже повітря приносило пахощі, в яких можна було розпізнати звабливий запах землі і рослин.

— Ну, – сказав капітан, наливаючи вина своєму гостю, розійдемося добрими друзями, вип’ємо за здоров’я одне одного. У чоловіка був отупілий і нещасний вигляд. Він підняв келих і раптово випустив його з рук, забруднивши скатерку і килим.

— Я вам маю дещо сказати, – прошепотів він.

Він зблід і повторив речення голосніше, ніби боявся, що капітан не почув. Останній був на вершині здивування і насолоди:

— Давайте, сказав він зі сміхом, – чи ж я вам не казав? Я знав, що зрештою ви заговорите. Я знаю море!

І він дзвінко засміявся. У цьому сміхові чулося хвилювання.

— Заспокойтеся, знову проказав капітан, бачачи, що мандрівник затрусився. Знаєте, мені можна сказати усе. Я зразковий духівник.

Тоді мандрівник поклав обидві руки на стіл, нахилив голову, ніби збирався з думками. І розповів свою історію.

Дослухавши до кінця, капітан поставив келиха і спитав:

— А далі?

— Це все, відповів пасажир.

— Як! верескнув Сужер, і через це ви переїжджаєте? Ви здуріли? Ви мали б спокійно жити у Франції…

— Я не був спокійним.

— Але могли б, ніхто вас не підозрював.

Мандрівник похитав головою.

— Давайте далі, продовжив капітан, певно є ще щось. Хіба ж це злочин!

Після цих слів мандрівник жваво підвів очі і подивився на капітана. Піт дрібними перлами виступив у нього на скронях. Зненацька він гупнув кулаком і закричав:

— Все, що я розповів – брехня! Я вас обманув. Я – не злочинець.

— Тоді чому, чорт забирай, ви мені все це розповідаєте? – спитав капітан.

— Тому що ви примусили мене. Ви безперестанку дивитеся на мене, засипаєте запитаннями, як поліцейський, що вистежує вбивцю. Я сказав казна що.

Він ще раз гупнув кулаком і, задихаючись, закричав:

– Мені було страшно. Ви налякали мене. Я їду до Америки у справах. І ніякий я не вбивця.

Капітан знизав плечима зі спокійним виглядом і усміхнувся.

– Так, сказав він, але вам нічого боятися. Я не буду про це говорити.

Мандрівник опустив голову, і пенсне упало на стіл. У ту ж мить пролунав гудок, потім на носі корабля хтось крикнув: “Земля!” Капітан зірвався з місця і зиркнув у ілюмінатор.

— Земля, – сказав він у свою чергу.

І додав:

— Дуже дякую! Ось вже десять хвилин, як я її бачу.

І статечно вийшов.

Він спустився маленькою драбиною, що вела на місток і віддав матросам команди. З дикими криками навколо труб кружляли птахи. Темна риска на горизонті свідчила про наближення Америки.

Тоді капітан повернувся до їдальні, всі шість ілюмінарів якої були відчинені і, приклавши долоні до щік, радісно повідомив:

— Агов, мандрівнику! Ми прибуваємо.

Але кілька хвилин тому мандрівник помер.

Мандрівка в нікуди

Жюльєн Грін (1900 – 1998) належить до чудової плеяди французьких письменників, життєве та творче кредо яких сформувалося після Першої світової війни та у пеклі Другої світової і яких називають “етичною генерацією”, тому що вони якнайгостріше відчули яких невиправних втрат зазнало людство упродовж найжахливіших бойовищ ХХ століття. Ім’я Гріна стоїть на почесному місці поряд з іменами А. Екзюпері, Ж. Жіоно, Ж. Бернаноса, А. Мальро та ін. Разом з М. Турньє його вважають представником високої класики кінця ХХ ст. у французькій та світовій літературі. Його читають всі, навіть ті, хто не поділяє ні його естетичних уподобань, ані його потреб віднайти духовний ідеал людини та її місце у заплутаному і жорстокому світі. Грін перший французький письменник, який ще за життя видавався у елітному видавництві Галімарів “Бібліотека Плеяд”. У центрі його творів — темна пристрасть, тема смерті, намагання втечі від фатуму та гіркого чуттєвого досвіду, щоб розчинитися у невідомій, але кращій містичній реальності (“Мойра”, 1951). У його творах поряд реалістичні та ірреалістичні складові, таїнство якоїсь містичної присутності, яка тяжіє над долею людини; опір випробуванням не завжди має сенс, несподівані сюжетні лінії та чорний гумор підсилюють трагізм самотності неординарного героя, на боці якого автор у щирості та переконливості свого письма (“Зловмисник”, 1956, “Південні зірки”, 1989, “Північ”, 1936 та ін.). Вражає масштабність, різноплановість, філософська та психологічна глибина його творів. Хоч якої теми торкалося його віртуозне перо, герої, яких він створив, справжні, живі і переконливі, вони примушують думати, рухатись вперед у пошуках відповідей на численні питання заплутаної людської долі (“Брат Франциск”, 1983). Суттєву роль у його творчості відіграє так званий онейроїдний елемент, здатність до видінь та марень; зрілий Грін наче зустрічав своїх персонажів у задзеркаллі людської психіки. За його власними спогадами, під час створення героїв вони ніби приходили до нього у снах та станах, схожих на сни, а вже потому він “віддався внутрішньому надиктовуванню” і ретельному опрацюванню баченого…

Новела “Левіафан” увійшла до збірки під загадковою назвою “Мандрівник на землі” (“Le Voyageur sur la terre ”), яка вийшла друком 1927 року.

Спочатку новела називалася “Непотрібна мандрівка” (“Traversйe inutile ”), але потім Ж. Грін замінив назву на “Левіафан”, очевидно вважаючи, що таке слово більш точно виразить його думки і напевне приверне увагу спостережливого читача. Чому левіафан — слово, яке зустрічається тільки один раз у новелі і яке написане курсивом? У тлумачному словнику читаємо: левіафан — це морська потвора, яка згадується ще в Біблії і згідно з описом нагадує крокодила. Тобто щось страшне, яке за прадавніх часів страхало моряків, що відпливали у далекі і небезпечні морські подорожі. Що саме хотів повідомити своєму читачеві автор, використовуючи згадану метафору? Хто чи що є тим страховиськом у його творі?

Новела “Левіафан” – алегоричний твір, де розповідається про морську подорож, у переносному значенні подорож і море означають життя. Конфлікт чи кульмінація у новелі розкривається у боротьбі між “доброю надією” – і “левіафаном”, який є містичною персоніфікацією самотності і навіяної нею туги. Назва судна “Бон Есперанс” – “Добра надія” не випадково зустрічається у тексті аж вісім разів! Усі дійові особи новели сподіваються на “добру надію” попри таємничу присутність якоїсть потойбічної сили. Кожен хоче бути щасливим у гармонії зі світом, на свому місці і що найголовніше, не боятися невідомого майбуття. Чоловік, якому було необхідно потрапити на “Добру надію” прагнув цього найбільше. Його замкнутість та мовчазна вдача протиставлені непотрібним балачкам заради порятунку від нудьги, його душевна мука нам невідома. Хоча основне призначення людини – жити у контакті з ближніми, ці контакти не повинні бути тривіальними. Тільки невідомий знав це, чи здогадувався. Але екіпаж “Доброї Надії” не здатен повною людською мірою будувати стосунки з іншим. Книги як джерело порятунку від самотності згадуються на поличці для взуття. Чому герой, який невиразно означений займенником він, не читає? А якщо читає, то що і чому про це не сказано у тексті? Хто герої твору? Той чоловік, що непорушно чекав на причалі з великою валізою біля ніг і імені якого ми не знаємо? Відомо лише, що він чекає перед торгівельним судном з багатообіцяючою назвою “Добра Надія”. З опису зовнішності ми дізнаємося, що з ним не все гаразд, з якихось тільки йому відомих причин він уникає контактів з людьми. Автор не надає пояснень, і читачеві залишається тільки здогадуватися, якими мотивами керувалася людина, якої не стало у кінці новели.

Керуючись “доброю надією”, мандрівник потрапив до лап “левіафана” чи антропофага капітана, який пограбував душу фізично і психічно виснаженої людини, яка або раптово померла, або від страху наклала на себе руки. Але сама смерть за Гріном не має того значення, яке відіграє та спритна гра, у яку вклав свою нудьгу, а на рівні підсвідомого — страх смерті інквізитор-капітан, підштовхнувши до трагічного кінця людину, яка сподівалася на порятунок. Грін майстерно створює узагальнений образ мандрівника, або людства, яке тимчасово на цій грішній землі, оскільки: “життя наше – проходження тіні, і немає нам повернення від смерті: бо покладена печать, і ніхто не повертається” – як сказано в Книзі мудрості Соломона. Мандрівник має лише зовнішність, він не має домівки ні у Франції, ні в Америці, цій Мецці знедолених кінця ХІХ і початку ХХ століття, і куди мандрує таким дивним чином. Як усе людство, він не означений – у нього нема власного імені, він ніхто і нічий, і не сказано, чи на нього чекають на березі. Він ні до кого і ні до чого не прив’язаний, він не має сенсу, він – тінь. Капітан, перевіряючи його папери, не прочитав вголос його ім’я і сам мандрівник теж не назвав себе. Складається враження, що він тут і поза часом, тобто зараз, і завжди, бо окрім цього усього, в новелі нема посилань на епоху, означену технічним прогресом, “Добра надія” мандрує простором, який називається вічність. Скупими і зовні невиразними штрихами Грінові вдалося створити повний образ розгубленої самотньої людини серед людського стада, в новелі цим стадом є екіпаж корабля на чолі з капітаном. Чужий у стаді не названий, він фігурує під нейтральними словами він, пасажир, мадрівник, далі за текстом ще гірше – пожива, розвага. Кожна людина вважає, що вона має право назавжди поселитися на землі, тому мандрівник влаштовується у каюті з максимальним комфортом для себе, намагається заховати тавро Компанії власним покривалом, не знаючи, що “несподіваний, сильніший за звичні крен корабля міг легко перекинути стіл”, тобто те, що не повинне втрачати рівноваги. Пересуватися кораблем він теж не вміє. Це означає, що й у житті він невпевнено стоїть на ногах. Вставне слово здавалося (що виражає модальність) зустрічається у новелі сім разів, підсилюючи загальну тезу автора щодо швидкоплинності і приреченості людської долі, кількість негативно забарвлених слів і виразів (страшний ростр корабля, недовірливий і зажурений вираз очей у мандрівника, наслідок раптової недуги, безрадісний, схожий на кашель, сміх та ін.) відтворює емоційний стан героя і свідчить про те, що одна частина людей сприймає свій життєвий шлях, пропускаючи його через душу, у всій повноті переживаючи найнезначнішу подію, сумна вона, чи радісна, інші ж пливуть за течією, не усвідомлюючи, що під ногами, над головою, всюди — бездонна прірва світового океану. А чуйне ставлення до людини завжди належало до найголовніших чеснот! Капітан з екіпажем зробили свій вибір на користь моря, не знаючи його природи, вони байдуже цькують невинну людину, чи у кращому випадку просто не помічають самотнього мандрівника, який став для них хлопчиком для побиття, поживою і розвагою. Він спробував прикрити тавро Компанії, а матроси зі свїм ватажком капітаном або не зробили цього, або не помітили, що на них оте тавро. Ще невідомо, яка доля і розплата чекає кожного за кожен навмисний чи ненавмисний вчинок. Жодна людина з усього екіпажу не взяла під своє заступництво мандрівника, бо вони - Компанія. Капітан хизується своїми знаннями з психології, самовпевнено заявляючи матросам, що здатен скласти формулу людини, ніби у розмаїтті всесвіту людина може мати формулу! Людина може мати руки-ноги, колір очей, розум та ін., але особистий шлях кожного – єдиний і неповторний, кожен йде своїм тернистим чи солодким шляхом, не відаючи, що є добро. Невідомо, від чого помер мандрівник. Скорше за все він помер духовно, доконаний байдужістю екіпажа. В пам’яті спливає Бодлерів альбатрос, що прибився до корабля і став розвагою і посміховиськом для бездушних від нудьги матросів. Не на “Добру надію” витягнув свій квиток мандрівник. Робінзонові Д. Дефо поталанило більше! В принципі, підбиваючи риску, можна стверджувати, що героїнею новели є людська самотність, вона спричинює кульмінацію твору, нею живуть і дихають мешканці ковчега під заспокійливою назвою “Добра надія”, виразником і носієм її волі є капітан. Слово, яке походить від латинського caput, що означає голова, головний, у нього єдиного є ім’я чи схема, тобто, самість, прізвище його – Сужер, фонетично французькою воно звучить як sujet, тоді воно перекладатиметься іменником: тема, привід, предмет, прикметником підпорядкований, схильний, здатний, вимагаючий, сумнівний та ін.. Усі названі поняття ведуть чи підбурюють капітана Сужера до того, що має відбутися у розв’язці новели, коли фатум остаточно визначиться і обере свою поживу. Можливо тільки тоді він, чи хтось із членів екіпажу замислиться над питаннями : “Хто і за віщо погубив невинну душу? Чому той чоловік усього боявся? Чому не має значення його сповідь капітанові? Хто, зрештою, той левіафан, чиїм ім’ям названа новела?” Скориставшись гемінгвейєвим принципом айсберга, автор своїми недомовками примушує читача шукати відповіді на численні питання людського буття і разом з тим співтворити, домислюючи історію мандрівника, ставлячи себе на його місце, просто переживаючи за нього і змінюючись духовно.

Реченням “Звісно, капітан мав рацію” Грін окреслює поле діяльності і відповідальності капітана, виразом “Проте пасажир вирішив мовчати” автор дозволяє своєму героєві захищатися, аби той не потрапив у полон капітанової моральної розпусти, а разом Грін зачепив надзвичайно актуальну проблему взаємовідносин людини у соціумі, точніше проблему бережливого ставлення до людини у будь-якій спільноті і потреби продидії найменшим проявам морального і фізичного цькування, жертвою якого став пасажир. Витримавши тритижневу подорож через океан, він дозволив капітанові облудно приспати власну пильність. А нудьгуючий капітан, навіть “маючи рацію”, не мав права цілеспрямовано переслідувати людину, бо “якби капітан був таким проникливим, як думав про себе, він би безперечно здогадався, що пасажир боявся його; але він йшов іншим шляхом і вважав, що просто-напросто має справу з гордовитим відлюдьком”. Отак, заспокоївши своє пересічне поняття про мораль, зробивши висновок, що має справу з людиною, у якої нема свого слова-імені і, відповідно, захисту, капітан безжально відправив ad patres ближнього, на чийому місці може опинитися кожен з нас.