Ярослав ПОЛІЩУК

БАНДИТИ І ЖЕРТВИ: ЧОРНО-БІЛИЙ СВІТ ПАМ’ЯТІ 

        Павел Смоленський. Похорон різуна / Переклад з польської Андрія Бондаря. – К.: Наш час, 2007. – 152 с.

 

Репортаж – жанр короткотривалий. Тим вартісніший, якщо з інтересом читається через рік, два чи десять після написання. Це означає, що авторові вдалося знайти тему, актуальність якої не минула, і, що важливіше та трудніше, розставити в ній такі акценти, які продовжують хвилювати суспільну думку. Саме такою є публіцистика Павла Смоленського, що нарешті побачила світ в українському перекладі. Свого часу репортажі цього журналіста були опубліковані на сторінках польської періодики другої половини 90-х років ХХ століття, а затим вони склали резонансний томик «Pochуwek dla rezuna», що вийшов 2001 року у видавництві Анджея Стасюка та Моніки Шнайдерман «Czarne». Нарешті дочекалися вони й україномовної версії, завдяки перекладачеві Андрію Бондареві та київському видавництву «Наш час». Прикметно, що книга вийшла у світ у серії «Класика світового репортажу», а кошти видання покрило Держкомтелерадіо України, включивши її до програми «Українська книга».

Репортажі Смоленського, справді, вражають класичною ясністю та простотою. Перо журналіста легко впорається з проблемами, котрі інших журналістів чинять або вкрай заанґажованими, або безпорадними. А йдеться про суперечливу історію польсько-українських конфліктів середини ХХ століття, історію, що й досі розділяє наші народи, отіняючи сучасні відносини двох держав пам’яттю кривавого минулого, трагедій та мартирологій. Про це воліють не говорити вголос серед вищого політикуму Варшави чи Києва. Та настрої упередження все одно досить міцні та тривкі, то ж тактика замовчування щодо них дає мало ефекту. Можливо, ліпше таки говорити? Павел Смоленський, власне, кажучи, стверджує це цілою своєю книгою. Він пише про надто дражливі речі, але вміє це робити так, щоби жодна з конфліктуючих сторін не почувалася скривдженою, що її думку не вислухали або перекрутили. Рідкісне вміння, правда ж?

————
© Ярослав Поліщук, 2009.

 

«Похорон різуна» — невелика за обсягом, проте добре продумана за змістом книжка. Вона містить сім нарисів, оточених двома благословеннями достойних авторитетів, себто передмовою та післямовою. Передмова — пера класика світового репортерства Ришарда Капусцінського (на жаль, уже покійного), перекладена з польського видання 2001 року, до якого вона була спеціально написана. Післямова – вже українського поціновувача, історика, професора Станіслава Кульчицького. Утім, навіть без огляду на думку поважних фахівців, книга виглядає евристичною: вона не тільки відкриває замовчувані в обох суспільствах проблеми, а й – цілком переконливо – акцентує їхню вагомість для суспільної думки. Виходить, доля забутого поховання з часу війни – не марґіналізована сторінка історії, а епіцентр національної пам’яті, осердя нерозрадженої кривди… Колись Ніцше зауважив, що замовчані кривди в збігом часу стають отруйними. Здається, це саме той випадок, коли йдеться про історію міжетнічних злочинів та репресій: вона виявилася настільки отруйною, що й досі відлунює у свідомості людей.

Хвалити Павла Смоленського варто вже за те, що взявся писати про польсько-українські конфлікти періоду Другої світової війни. Ця тема була жорстко табуйована цензурою за старих комуністичних часів, але й тепер її воліють обходити соромливою мовчанкою, аби не роздирати давніх струпів. Факт досить симптоматичний, бо він прозраджує всю відносність нашої молодої демократії (маю на увазі й польську, й українську), котра ще тільки вчиться об’єктивності, але не квапиться осмислювати справді гострі, суспільно резонансні теми. Смоленський не боїться, що його звинуватять у бракові патріотизму чи симпатії до українців, хоча такі звинувачення таки лунають на його адресу, причому з різних політичних середовищ. Як справжній інтелектуал і відповідальний журналіст, він шукає такого стилю й тону оповіді, який не видався б несправедливим чи цинічним щодо жертв і їхньої пам’яті. З іншого боку, автор книги (на відміну від багатьох своїх героїв, зрештою!) свідомий потреби долати історично зужиті стереотипи: озираючись назад, у минуле, він не упускає з поля уваги, що йдеться, за великим рахунком, таки про майбутнє, яке – що б там не було – потребує примирення та взаємного вибачення.

Пам’ять – складна й неоднозначна матерія. Вона фіксує минуле за неймовірними критеріями відбору, які часами дуже важко відстежувати. Павел Смоленський свідомий цього, коли розмовляє з персонажами своїх репортажів. Він знає, що існують різні версії історичної правди – залежно од того, хто і як згадує минуле. Ось характерний приклад із нарису «Тихо, Діонізію», в якому йдеться про трагедію Павлокоми. Підставою для винищення цього поселення стало зникнення семи поляків, які загинули невідомою смертю. Але нинішні мешканці села майже одноголосно заявляють, що це була справа рук УПА: саме такий причинно-наслідковий зв’язок принаймні пояснює садистську пацифікацію українського населення Павлокоми – як помсту, відповідь на злочин, а не самостійну каральну акцію. За відсутністю доведених фактів охоче послуговуються домислами й вимислами. «Одні стверджують, — пише Смоленський, — що викрадачі були в різних мундирах, тож, можливо, це були люди з лісу. Інші – що на них були совітські строї, а на кашкетах – темно-сині смужки військ НКВД. Одні кажуть, що викрадених сімох поляків розстріляли в павлокомських лісах. Інші – що далі, коло Яворника. Місце страти і крій мундирів залежать від того, хто розповідає про викрадення – поляк чи українець» (с. 92).

До слова, про Павлокому. Нагадаю, що українське населення цього села (понад 360 осіб) було брутально замордоване спеціальним підрозділом Армії Крайової 3 березня 1945 року. Довгий час про Павлокому, як і інші подібні масові репресії українсько-лемківського населення Надсяння, не можна було навіть згадувати, заборонялося й ушановувати невинно убієнних, серед яких здебільшого були жінки та діти (чоловіки або воювали, або загинули раніше). Безсумнівною є заслуга тих небагатьох сміливців, які, попри загальну нехіть, цю тему таки порушували, бодай у медіях. Завдяки їхнім зусиллям (П. Смоленського в тому числі!) сьогодні в Павлокомі стоїть пам’ятник, який недавно урочисто відкривали обидва президенти. І є надія, що назва цього села стане символом прощення й поєднання двох народів з такою навзаєм зантагонізованою колективною пам’яттю.

Павло Смоленський шукає втілення своїх тем серед людей, у гущі життя. Він опитує десятки свідків та ретельно нотує їхні враження. Зіставляє почуте з історичними фактами. Іноді провокує своїх співрозмовців питаннями, на які немає однозначної відповіді. Почувається, що він – гравець, майстер. Кожен із запропонованих сюжетів розгортається в історію пошуку правди, несвідомо забутої чи навмисне фальсифікованої. При цьому репортер лишається небагатослівним. Діалогів та прямої мови іноді може видатися вам забагато. Немало в цих репортажах і риторичних питань – вони майстерно приховують авторські інтенції та оцінки, що рідко виражаються безпосередньо. Зате описи побуту та ситуацій зведені до мінімуму: автор не милується побутовими деталями, аби не відступати від головного. Його завданням є пошук правди минулого, а вона народжується на перехрестях численних приватних думок, найрізноманітніших – що більше, то ліпше. Саме ці думки ретельно нотує репортер; при цьому він майже уникає власних коментарів, або ж уплітає їх у канву розповіді дуже майстерно, ненав’язливо, делікатно. Мабуть, так і належить говорити про трагічні сторінки минулого – спокійно, вдумливо, розважливо, — без надсадного пафосу, але й без цинізму та зверхності. Але фактом лишається, що мало хто з журналістів володіє цим умінням говорити про важкий досвід минулого, відфільтровуючи ідеологічні пересади та контролюючи емоції.

Одна прикметна авторська симпатія все ж упадає в око. Це співчуття до таких собі останніх могікан – незвичайних людей, диваків, упертюхів, лицарів пам’яті, які в часи, коли вся суспільна думка упокорена та заколисана, продовжують її будити та дражнити, йдуть на конфронтації й відстоюють свою рацію. Це люди совісті, люди чину. Серед них – мешканець Павлокоми Діонізій Радонь – простий селянин зі змішаної польсько-української родини, який, шануючи пам’ять загиблих, розчищав смітник на місці колишнього цвинтаря, насипав могили й запалював на них свічі – усупереч волі місцевої влади та громади села. Це історик та архівіст з Варшави Євгеній Місило, завдяки пошукам котрого виходить на яв колись міцно схована правда про погроми українського населення в Надсянні. Чи греко-католицький священик з Перемишля, отець-митрат Степан Дзюбина, колишній в’язень тюрми в Явожно та генеральний вікарій греко-католиків Польщі в часи заборони й переслідування цієї конфесії комуністичною владою ПНР, справжній моральний авторитет серед духівництва, що одважується на гіркі публічні одкровення про злочини польської влади. Або – один із керівників ОУН Євген Стахів, легендарний організатор українського підпілля в Донбасі, котрий став героєм останнього нарису книги – «І прийде третій день». Такі люди говорять правду, яка невигідна загалові (не лише «чужим», а й «своїм»!), вони постійно наражаються своїми оцінками на несприйняття оточення. Проте в їхній поставі – не тільки виклик, а щось глибше й суттєвіше, той категоричний імператив, який не дозволяє мовчати, коли чиниться кривда й наруга. Зрештою, подібну поставу герої нарисів П. Смоленського відпокутували власним життям – тюрмами, репресіями, стражданнями, роками поневірянь та зневажень. Їхня місія свідків пам’яті – особлива: вона провокує обрбзи й біль, але разом з тим має терапевтичну силу, бо лікує суспільство од пересудів, аґресії та байдужості, тобто, загалом кажучи, працює на майбутнє.

Нариси Павла Смоленського дозволяють уявити глибоку драму українців Польщі, яких у мононаціональній державі, та ще й з шовіністичними тенденціями, завжди трактували зневажливо. Навіть тепер, коли гасла демократії й рівності не є порожнім звуком, їм важко вийти зі смуги упокорень, яких зазнали протягом понад півстолітнього періоду. Бо якщо у Варшаві говорять правильні високі слова про поєднання, то у провінційних селах Бірчі, Команчі або Павлокомі, та навіть у Перемишлі переважають неприязнь та лють, коли мова заходить про українців. Тому-то кожна практична справа, що мала б унаочнити взаємну толерантність, лише розсварює та актуалізує тінь давньої ворожнечі. Аби так не було, мають змінитися не тільки поляки, а й українці. Смоленський пише про поляків, які так і не сприйняли заповідь прощення: як слушно зауважує один із запитаних ксьондзів, ця заповідь виявляється найважчою до виконання. Та згадує автор і про польських українців, тихих, упокорених, боязких, котрі під тиском владної дискримінації цілком асимілювалися й вирізняються хіба що релігійним обрядом як такі собі дещо екзотичні поляки-некатолики.

З одного боку, невмирущий польський шовінізм, що й по сьогодні вчувається у галасливо-патетичних заявах «кресов’ян», тобто, виселенців із земель України (нарис «На погибель»). Або – байдужість та неприхований кар’єризм, що відлунює у вибачливих зізнаннях представників влади – війтів Бірчі та Павлокоми, які, мовляв, «за», проте бояться прогнівити місцеве населення, що – категорично «проти» християнського поховання вояків УПА та вшанування українських жертв братовбивчої війни («Похорон різуна», «Тихо, Діонізію»). Так, слова динівського війта Станіслава Возного майже по-фройдівськи прозраджують за напускною риторикою справжні переконання: «… Коли я порушив тему цвинтаря, на мене одразу впала підозра, що я зарізяка, тобто українець, і що в мене, як то кажуть, чорне піднебіння… Я навіть мусив виправдовуватися. Але ви не подумайте нічого поганого. Для мене людина – це людина, без жодної різниці. Навіть українець» (с. 99, письмівка наша – Я. П.).

З іншого боку, повна незахищеність та пасивність самих українців, яких змусили мовчати та цькували довгі роки. Їх дискримінували не тільки як громадян, а позбавили навіть приватного «права на страждання», заборонивши повертатися до рідних осель після довголітнього вигнання та поклонятися могилам своїх рідних. Тепер асиміляція зайшла надто далеко… Справа б не рушила з місця, коли б не еміґранти з Канади та США, які ініціювали перепоховання та меморіали («Лемко не може без лісу», «Право на страждання»). Та ще вперта непокірність отих останніх могікан, які, на жаль, відходять у кращі світи з почуттям невиконаного морального обов’язку. В одному з нарисів Павла Смоленського запитані українці скрушно розважають, що вони вже не сподіваються відновлення справедливості за свого життя, — втомилися протестувати й чекати, зневірилися у владі, яка виявляється глухою до їхніх потреб, хоча на словах декларує добру волю.

Поневолений розум, про який колись блискуче писав славний польський поет Чеслав Мілош, стає убогим та покірним. Це наслідок маніпуляцій масовою свідомістю тоталітарної системи, з якої вийшли (чи, власне кажучи, досі виходять, як переконує лектура репортажів П. Смоленського) наші суспільства: вона вдовбувала в голови нікчемність звичайної людини і параліч перед всемогутністю влади. Добре відомий досвід. Тому-то й гримаси поневоленого розуму на диво схожі. Павел Смоленський наводить думки пересічних поляків Бірчі, які бояться, що перепоховання вояків УПА буде зайвим свідченням українських претензій на цю територію. Подібні висновки звучать у виступах праворадикальних політиків у Перемишлі: вони вважають, що пам’ятники полеглим привертатимуть увагу сучасних українців, стануть місцем їхніх політичних маніфестацій, а це може бути небезпечним або навіть призвести до територіальних претензій на прикордонні землі Польщі. Чи обґрунтовані такі заяви? Чи не видаються вони атавістичним спадком із віддаленого минулого, коли символічна присутність, скріплена кров’ю, могла заважити на територіальному поділі держав? Тепер маємо незалежну Польщу (до того ж, члена Євросоюзу та НАТО, що дає гарантії її безпеки та гідного міжнародного становища), є й самостійна Україна, тож давня ворожнеча, здавалося б, цілком утратила актуальність у світлі нових політичних реалій. Та ба! І українські коментарі, що спадають на думку в цьому контексті, — з того ж ряду. Як-от, побоювання напису на цвинтарі Орлят у Львові чи спротив окремих політичних сил щодо відзначення пам’яті жертв Волині. І там, і тут мотиви виявляються схожими у своїй несхожості, а людськими діями продовжують керувати страх і упередження, хоча суб’єкти цих заяв не здають собі з того звіт. Коли ж нам вдасться таки подолати цю непереборну силу страху?

Роздумуючи над спадщиною травматичної пам’яті, Павел Смоленський доходить глибшого висновку. Хоча воєнне минуле вже неймовірно далеко й давні обрбзи стираються під тиском часу, все ж досі існують політичні сили, яким залежить на роздмухуванні польсько-українського конфлікту, підігріванню в суспільстві настроїв аґресії та ненависті. Тому-то порозуміння не вдається досягти й тепер. Цікаво, що авторські оцінки з 1998-2000 років, коли були написані нариси Павла Смоленського, анітрохи не застаріли. Хоча назовні багато що змінилося: Польща увійшла до Євросоюзу та захищає права України в Європарламенті, високі політики обох народів приязно зустрічаються та декларують найкращі наміри… Але поза цим – обидва суспільства – і польське, й українське – живуть власними проблемами. Ці суспільства ще не готові перейти той принциповий поріг у взаємних стосунках, який передбачає взаємне прощення минулого заради майбутнього.

«Похорон різуна» — відчайдушна спроба наблизити цей момент взаємного прощення. Автор апелює до свідомості своїх польських читачів, увипуклюючи їхні зужиті стереотипи та упередження. Він одважно рухається небезпечним, нашпигованим мінами непорозумінь, тереном. І слушно, бо чекати фахових істориків, котрі, мовляв, прийдуть і розставлять усі крапки над «і», не випадає. Принаймні, в нашій ситуації, коли історична наука не вільна від політики, а свідомість дослідників – від тих-таки упереджень¹. Тому Павел Смоленський не лише має одвагу порушувати ризиковані проблеми, а й послідовно шукає їхнього розв’язання (певна річ, засобами, доступними публіцистиці). Він старанно наводить арґументи сторін конфлікту, подає фраґменти історичних документів, запитує в себе і в читача, врешті, схиляє нас до довірливого тону, який так важливий у діалозі, коли йдеться про потребу зрозуміти іншого, а не лише висловити власну рацію. Саме ця увага до Іншого – меншого, скривдженого, стражденного – переймає в лектурі цих нарисів. Вона є свідченням уразливості сучасного публіциста на традиційно табуйовану проблематику, готовності говорити про наболіле спокійним та розважливим тоном, сміливо долати закостенілі пересуди й загальникові оцінки історії. Певно, має рацію автор, коли найміцніші закиди керує в бік еліти – представників влади, політиків та духівників: реалізація ідеалу порозуміння великою мірою лежить у їхніх руках, і, схоже, ці люди нерідко не усвідомлюють моральної відповідальності свого становища.

————
¹ Український приклад обговорення подібних «гарячих» тем не менш симптоматичний. Свого часу таку дискусією ініціювала газета «День», однак ширшого відгуку в суспільстві вона, здається, не викликала. Хоча публікації газети, які потім склали книгу «Війни і мир, або «Українці – поляки: брати/вороги, сусіди…» (К., 2004), загалом вартісні й однозначно варті ширшого резонансу, ніж досі.

 

Книга Павла Смоленського читається легко й захопливо. Це значною мірою заслуга перекладача Андрія Бондаря. Тлумачення вникливе й адекватне, попри те, що текст не можна назвати легким – у ньому чимало термінів, експресивних чи пейоративних висловів та топонімів. У цілому перекладач дуже сумлінно виконав свою роботу. Можна, щоправда, закинути кілька дрібних огріхів на взір: «Сходження Святого Духа» (замість – «Зішестя»), «ксьондз» замість «священик» або «отець» (йдеться про греко-католицького пароха) на с. 36, «займає … становище» замість «займає посаду» (с. 126), «після інтервенції» замість «після втручання» (с. 130) та под. Також варто б подавати українські, а не спольщені, варіанти окремих топонімів – принаймні, там, де це цілком виправдано історично, як-от: Горлиці (а не «Ґорліце», бо саме в першому варіанті воно знане серед українців, зокрема в долі Богдана Ігоря Антонича), галицько-львівський райцентр Городок (а не «Ґрудек Яґеллонський»). Однак це сущі дрібниці на тлі загалом дуже вправного перекладу з польської А. Бондаря.

Утішно, що книга Павла Смоленського таки примандрувала до українського читача. Певна річ, ставлячи болючі й незручні питання перед польським суспільством, відомий журналіст відтепер мимоволі апелює й до нашої національної свідомості. Адже немало з поставлених проблем належать до спільної травматичної історії Польщі й України, і якщо в деталях ми таки істотно різнимося, то в підходах і методах нерідко зраджуємо багато спільного. Є нагода зайвий раз переконатися у слушності Франкових слів, винесених в епіграф одного з нарисів, — про найтісніше пов’язані і не менш неймовірно розсварені між собою два народи, якими є поляки й українці.

Лишається міцно пожалкувати про дві речі. По-перше, про те, що книжка Смоленського не викликала ширшого відгуку в українському суспільстві, хоча це, мабуть, сподіваний ефект, допоки ми такі безпорадні стосовно проблем власної історичної пам’яті. Таким чином, благе сподівання проф. С. Кульчицького, висловлене у післямові, — про те, що «наші громадяни з інтересом і вдячністю» (с. 149) оцінять українську версію цих репортажів, поки що лишається риторичним, його варто визнати хіба що добрим авансом на майбутнє. По-друге, випадає пожалкувати, що ми не маємо журналістики такого формату (принаймні, в межах означеної драматичної проблематики), яку можна було б запропонувати до продовження серії «класики репортажу». Що не можемо похвалитися, скажімо, конґеніальною книгою про трагедію поляків Волині – чесною й відкритою, без ура-патріотичної риторики та нафталінної непримиренності, що зраджує натепер смішнуваті фобії слабкості й бездержавної меншовартості. А це таки дуже важливо, хоч би хто що не казав про черговість стратегічних завдань (мовляв, спочатку наведемо лад у своїй хаті, а же потім займемося стосунками з сусідами, — дивна, короткозора логіка наших політиків).

Хоча Павел Смоленський нерідко послуговується спрощеною чорно-білою оптикою й відповідними топосами бандитів та жертв, варто пам’ятати, що він чинить це за логікою своїх співрозмовців, котрі й досі сприймають світ у чорно-білих кольорах. Проте вміщені в книзі «Похорон різуна» репортажі усе ж схиляють нас до бачення історії як панорами повнозначної, кольорової, багатопланової. Бо той символічний простір, який означує автор, є відкритим до нових думок, аргументів, значень і розумінь. Очевидна річ, при збереженні того, що має лишитися непорушним, — християнських заповідей та узвичаєних моральних норм, без яких неможливо уявити собі ані повновартісний народ, ані його добрих взаємин із сусідами, ані європейську державу.