Дмитро Дроздовський

Taras Shevchenkо: знайомство з Туманним Альбіоном

 

Як не парадоксально, але, попри те, що в нашому світі комунікаційні технології досягли нечуваного розвитку, адже повідомлення може за мить обійти всю планету, проте перекладацькі комунікації й досі не на належному рівні. Так, з’являються нові тенденції, що викликають інтерес у іншій культурі, а це, у свою чергу, сприяє й перекладам цих художніх творів мовою інших народів. Проте часто ці захоплення мають спорадичний тимчасовий характер, натомість література, що сформувала основи нації, не піддається критеріям тимчасовості. В такому разі сьогодні важливо доносити основи власної філософії, власної естетики у світі. Пройшовши етап власного самоусвідомлення, закріпивши в національній ментальності код історичності та державної цілісності, важливо зробити все можливе для утвердження власної культури в інших світах, щоб історія свого народу була почута і сприйнята на рівних у системі світової історії, світового мистецтва, світової культури. І аж ніяк не йдеться про данину процесам глобалізації, навпаки, лише в такому разі відбудеться паритетне утвердження і сприйняття різних національних культур у світі.

Одним із видань, що заповнюють цю лакуну, можна назвати фундаментальне академічне видання «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка», що побачило світ у видавництві «Мистецтво» 2007 року, в якому твори Шевченка представлено і в оригіналі, і в англійському перекладі Віри Річ (Vera Rich), знаної британської перекладачки, яка зробила чимало для популяризації української літератури в англомовному світі. Упорядником та автором приміток виступив відомий український шевченкознавець Сергій Гальченко, передмову до поезій написав академік Іван Дзюба, а передмову до живописних творів Шевченко підготувала Тетяна Андрущенко. Видання є вкрай важливим. Крім того, що саме по собі воно є мистецьким артефактом доби, воно також виконує функцію наближення найвизначніших здобутків української літератури у Великій Британії, яка насправді знає про Україну та її культуру вкрай мало. Інколи стає дуже сумну за ту інформацію, на надходить на закордоння, адже це переважно ситуація про політичні скандали, корупцію або й сумна інформація про кількість загиблих в Україні внаслідок стихійних лих. Звичайно, це правда життя, але скільки ще ми самі не будемо дбати про формування про себе позитивного іміджу в світі?! І література передовсім є тим каналом комунікації, що може причарувати західний світ. Скажімо, в англійських перекладах існує вся класика російської літератури від Пушкіна, Толстого, Достоєвського до Ахматової, Євтушенка, Вознесенського тощо. Натомість з українською літературою в Англії не густо.

Звичайно, в кожному перекладацькому проекті постає проблема адекватності перекладу: чи зуміє переклад відтворити в іншому сприйнятті специфіку тієї літератури, що в нас є класикою, що відображає фундаментальні цінності української нації, що є вершинним здобутком естетики тощо? Але в цьому разі всі сумніви залишаються осторонь, адже за справу взялася Віра Річ, яка майже 50 років присвятила відданій перекладацькій праці, про що докладно написала професорка Роксолана Зорівчак у статті про Віру Річ наприкінці цього видання. Перекладацька техніка пані Віри, яку я особисто маю щастя знати, аж ніяк не подібна на техніки перекладачів, які прагнуть подати переклад якнайшвидше. У пані Річ праця над одним віршем може тривати десятиліття. Про специфіку перекладацьких стратегій ми вже говорили з пані Вірою в інтерв’ю, яке побачило світ у журналі «Всесвіт» за 2006 рік («Голос правди…», №7-8). Ще 1997 року Національна спілка письменників України нагородила її найвищою відзнакою – премією імені Івана Франка, а два роки тому Віра Річ здобула Орден Княгині Ольги з рук посла України у Великій Британії за указом, який підписав Президент України Віктор Ющенко.

————
© Дмитро Дроздовський, 2009.

 

Це ошатне видання вибраних творів Тараса Шевченка містить також ґрунтовну вступну статтю Івана Михайловича Дзюби, який зумів подати інформацію не лише про життя Шевченка та його творчість, а й ширшу культурно-історичну панораму, що відображає найяскравіші соціально-політичні зміни, які на той час мали місце і з-посеред яких доводилося жити Шевченкові. «Неспокійно було 1814 року в усьому світі. Норвегія боролася за незалежність від Швеції. Серби повстали проти Туреччини під проводом Обреновича. Переможці Наполеона ліквідують створену ним "Іллірійську провінцію" (1808—1813), повертаючи її Австрійській імперії, але натомість народжується "ілліризм" — патріотичний рух, який набере розмаху в 30-ті роки. На Близькому Сході закінчилася чергова російсько-перська війна. Мексиканці повстали під проводом Хосе-Марії Морелоса проти французької адміністрації, якою Наполеон замінив іспанську, і проголосили незалежність Мексики. Нідерланди проголосили суверенітет. У Венесуелі розпочалося повстання під проводом Симона Болівара, який став національним героєм латиноамериканців. Уругвайські повстанські війська під проводом Хосе-Гервасіо Артігаса взяли штурмом Монтевідео, завершивши визвольну війну проти іспанського володарювання. В Ірландії О'Коннолі очолив новий етап боротьби свого народу за незалежність від Англії. В Китаї розпочалося повстання проти маньчжурської династії Цінь. У Північній Америці тривала так звана друга війна за визволення: Англія намагалася відновити панування над американськими штатами, англійські війська захопили Вашингтон і спалили Білий дім та Капітолій...

29 січня 1814 року помер великий німецький філософ Фіхте. Його "Слово до німець­кого народу" (1808), разом з "Ідеями про філософію історії людства" (1784—1791) Гердера, піднесли принцип національності (народності) в духовному житті, що був одним із стиму­лів могутнього руху політичного і літературного романтизму. В Англії вже уславились Колрідж, Вордсворт, Сауті та Вільям Блейк, який зробив "прорив" у романтичну містику і фантазійність; уже здобувають славу Байрон і Шеллі; ось-ось з'являться як першорядні поетичні величини Гюго у Франції та Міцкевич у Польщі. Цікаво, що в липні 1814 року вийшов друком перший юнацький вірш Пушкіна "Другу-стихотворцу"…

…А в кріпацькому селі Моринці на закріпаченій Черкащині закріпаченої України глухо тяглися дні рабської праці на одного із сотень володарів людських душ, що вважали свою владу в Російській імперії вічною. Тільки старі діди ще згадували про Запорозьку Січ та про Коліївщину».

Отже, на тлі світової історико-політичної та культурно-філософської панорами Іван Дзюба, наче зменшуючи скельце в оптичному приладі, зображує історію України, а власне, пост-руїнну історію, яка ще трималася на спогадах про славетне минуле, але все більше і більше віддалялося від цієї величі. Для подібного двомовного видання така інформація для західного читача є вкрай актуальною, адже вона дає можливість співставити події всесвітньої історії з тим, що відбувалося в Україні, на той час складовій Російської імперії. Іван Дзюба прагне подати широкий культурологічний діапазон довкруж імені Шевченка, що виводить цю вступну статтю на якісно інший рівень. У ній немає претензійної науковості, натомість за простими реченнями можна простежити всю глибину проблем тогочасної української історії, що не розв’язано й дотепер. Це видання є знаковим у історії Шевченкіани, адже нарешті маємо всі підстави сказати про те, що Шевченко здобувається на світове визнання.

Тарас Шевченко — поет, який ствердив буття української нації, відтворивши в поетичних творах сам спосіб українського національного мислення, що був відмінний від імперського мислення, орієнтованого не на визначення самобутності, а на поглинання, розчинення колонізованих народів під молотом імперського центру, що прагнув знищити будь-які вияви непокори. Тарас Шевченко зробив можливою українську націю як самобутню історичну спільноту, яка має власну історію, власну філософію, власний погляд на світ. Останнє поняття є вкрай важливим, адже будь-який суб’єкт може існувати лише тоді, коли в ньому відбувається осмислення навколишньої дійсності і має місце процес рефлексії. Структури, через які відбувається осмислення зовнішнього світу, не однакові для всіх націй, вони визначені культурно та історично; це, зрештою, дуже складна оптика, яка, проте, і дає можливість вказати на те, що «я мислю, а отже, існую». Імперія завжди прагне відібрати в поневолених народів прагнення мислити. Як відомо, поезія споконвічно прирівнювалась до філософії.

Як переконливо зазначає І. Дзюба: «Російська імперія цілеспрямовано утверджувала себе як наступницю Київської Русі — володаря не тільки територій, а й культурної спадщини "Западной Руси" та "Южной Руси". Ця державно впроваджувана російська імперська ідентичність стала загрозою для ідентичності української. За цих умов — утрати залишків державності, деградації освіче­ної верстви, деактуалізації "високої" культурної спадщини — основною ознакою україн­ської національної ідентичності стає народна мова, що раніше такою не усвідомлювалася (не лише в Україні, а й у всій Європі — аж до доби національних рухів). А оскільки верх­ні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою, то відповідно головним репрезентантом української ідентичності стає носій української мови — селян­ство. (Це найзагальніше кажучи, бо конкретна історична картина була складнішою, і втрата рідної мови не завжди була рівнозначна втраті національності, та й користування російською мовою не завжди означало втрату рідної мови. Реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище, відоме, зрештою, у багатьох народів, — обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рідної мови мовою панівної нації)».

Від античності до доби романтизму поетичний світ був виразником способу мислення поета, його нації, людства. Тарас Шевченко, який створив нову поетичну матерію, спричинився і до витворення нової української філософії, яка шукала розв’язання притаманних лише їй проблем та відповідей на притаманні лише їй запитання. Крім основних філософських запитань про місце людини в світі, про життя і смерть, існують запитання історично важливі, фундаментальні з історико-культурної точки зору. Відповіді на них є, можливо, менш важливими для окремого індивіда, але саме ці відповіді стверджують існування національного самосвідомого суб’єкта, який має власну історію, власну трагедію і власну велич водночас. Для імперії така позиція неприпустима: в імперії не може бути кілька голосів, адже вона прекрасно усвідомлює, що сама не є історичною цілісністю, а складається з багатьох націй і народів, кожен із яких міг би існувати окремо. Тому мета імперії — розробити програму спільного співіснування, програму, яка б із часом виховала покоління тих, хто вже ніколи не пам’ятатиме про своє коріння, а вважатиме, що вийшов із колиски спільних народів. Якщо до таких дій не вдаватися, то імперія з часом зникне, енергія пригноблених народів розірве штучно нагромаджене імперське тіло. Але цього не відбудеться доти, доки кожен народ не усвідомить, що він становить історичну цінність.

Саме поети, зазвичай, є тими, хто можуть пробудити в людині, в нації відчуття власної самості, самобутності, витворивши художній світ, що є набагато більшим за світ вигадки та уяви. Такі поети розробляють історіософський міф, а саме міфологія і є природною колискою, з якою вийшли всі культури і народності. Первісне мислення міфологічне. Мислення імперії також міфологічне, що ми мали змогу спостерігати на прикладі СРСР. Імперська політика — це розігрування штучного міфу, щоби ліквідувати потребу в дошукуванні власних міфологічних джерел. Чи не тому після розпаду СРСР в Україні зафіксовано сплеск релігійних сект, почасти дуже сумнівних, що в часи панування імперського режиму держава перебирала на себе функцію міфотворця, а отже, і забезпечувала своїх в’язнів і цій функції?! Так само було і в ХІХ столітті, коли проти імперського центру постав Тарас Шевченко, який поцілив у імперське центро, зруйнувавши підстави для національної уніфікації. Мова Шевченка — мова «Причинної», мова «Кавказу», мова «Сну» — це аж ніяк не ідеологічна мова, ці твори не є підмурками для утвердження політики імперської колонізації, натомість вони руйнують імперський центр, пропонуючи до нього гідну альтернативу. І небезпека Шевченка в такому разі навіть не стільки в тому, що він сам силою свого таланту зможе знищити імперію, а в тому, що його слово знайде свій відгук у тисячах інших людей. А проти нації, якщо вона тільки відчула свою силу, жодна імперія безсила. «Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як "переносну вітчизну" євреїв — з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою "переносною вітчизною" для українців, куди б їх не закинула доля, був "Кобзар" Шевченка. І навіть у себе вдома, на "нашій, не своїй землі", він давав почуття вітчизни», — зауважує в передньому слові Іван Дзюба.

Саме тому сьогодні, вже майже півтора століття потому, важливо, щоби слово того, хто збудив у серцях мільйонів віру у власні сили і в національну єдність, було почуто на інших континентах.

Єдине, з чим я особисто поки що не можу погодитися, так це з твердженням Івана Михайловича про те, що «про Тараса Шевченка — поета і людину — написано вже не одну сотню книжок мовами різних народів світу, не одну тисячу наукових розвідок та публіцистичних і популярних статей, і несть числа виголошеним на його честь доповідям та промовам. Обсяг Шевченкіани можна порівняти хіба що з обсягом літератури про найвизначніших світових поетів і митців». Я розумію інтенцію цієї фрази, враховуючи, що в англійському перекладі вона потрапить на очі великій кількості британських читачів, але все ж таки внутрішня колізія Шевченка полягає в тому, що українська держава зробила вкрай мало для популяризації Шевченка у світі. І свідком цього мені неодноразово доводилось бути, перебуваючи в Європі чи в країнах далекої Латинської Америки. Під час останнього візиту до Перу переконався, що в цій країні Шевченка і справді знають і шанують… тільки Андрія Шевченка. А от про Тараса Григоровича багато вчених світового рівня вперше почули від мене, коли я прочитав перед великою аудиторією переклади Шевченка іспанської мовою (2003 року у «Всесвіті» було видано «Кобзар» Шевченка іспанською в перекладі Л. Голоцвана). Хочеться вірити, що з часом ці слова славетного науковця набудуть своєї реальної ваги. Поки що це тільки номінально проголошена фраза, яка ще не знайшла достатньої підтримки в Україні. Адже навіть цю рецензовану книжку видано тисячним накладом, хоча Шевченка потрібно видавати стотисячним накладом і забезпечити його реальну представленість у англомовному світі. І, звичайно, таких перекладів має бути кілька. Кожне покоління має віднаходити свій ключ до прочитання Шевченка. Так само і в кожній культурі має бути кілька перекладів, орієнтованих на різні смакові категорії. Переклад Віри Річ — це класичний адекватний академічний переклад. Враховуючи свіжу спробу в Україні переклади трагедії «Гамлет» класика англійської літератури В. Шекспіра, що зробив Юрій Андрухович, розумієш, що інколи переклад може бути і не адекватним, але сьогодні і на нього знайдеться свій «покупець» Не буду виносити вироки таким явищам — вони непоодинокі і змушують літературознавців, психологів культури, філософів переосмислювати етичні й естетичні цінності та критерії нинішньої доби. Зрештою, це вже питання зовсім окремої розвідки.

Наразі ж можна ствердно констатувати, що Тарас Шевченко має всі підстави увійти в коло світових велетів у просторі літератури. Шевченко не потребує ідеологем і пафосу, канонізації і правового закріплення. Як правильно зазначає І. Дзюба: «Втім, коб­зар — образ дуже місткий, і надається він для символічного переосмислення, яке й роз­криває Шевченкова поезія, хоч символічна глибина цього образу не всіма сприймається. Гірше з прямолінійними "теоретичними", або суб'єктивно-враженнєвими означеннями, чи й корисливо-політичними наліпками, яких ніколи не бракувало. Ще Драгоманов у праці "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879) налічив кільканадцять разюче строка­тих, до взаємовиключності, і разюче довільних — і в уславленні, і в негації — версій Шевченкового образу, — від "українофіла", "безумного патріота" й "сепаратиста" до "нігіліста" й "соціаліста", від пророка до лжепророка й богохульника. Це в самій тільки Галичині! Час невтомно розширював цю палітру. "Після 1917 року він (Шевченко. — /. Дз.) являвся нам і комуністом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і за­хисником формули "єдина, неділима"»…

Але, певна річ, не означники роблять того чи того письменника «великим» і утверджують його художнє слово у віках. Безсмертними твори стають лише тоді, коли відбувається повернення до них у кожному новому поколінні, коли творчість письменника залишається актуальною впродовж десятиліть і століть, що відображає універсальні цінності та вічні проблеми, закладені в цю художню творчість. А тому кожне нове покоління відчуває, що воно має повернутися до цього майстра і відкрити в ньому те, чого не побачили попередники. Але, за принципом герменевтичного кола, це розшифрування ніколи не відбудеться до кінця, в цьому і таїна таких письменників, як Данте, Шекспір, Сервантес, Шевченко. Хочеться тільки вірити, що англомовний світ також відкриє для себе українського поета, що ствердив словом у ХІХ столітті саму українську націю. Але, зрештою, не варто робити з Шевченка мармуровий бюст, перераховуючи заслуги майстра. Головне — знайти ключ до його поезії в наш час. Може, це буде цікаво і на Туманному Альбіоні. А зрештою, це двомовне видання вибраних творів Шевченка буде окрасою і для нас. Тому насамкінець скажу лаконічно і просто: читаймо Шевченка всіма мовами світу!