Роман ВОРОНКА

КОЛИ ВОСКРЕСЛА УКРАЇНА

 (Фрагменти спогадів)

 Київ 1991—1992

 

Серед численних гостей з України, які зупинялися у нашому гостинному домі у вісімдесятих та дев’яностих роках, була одна особа, яка мала значний вплив на моє подальше життя. Професор Михайло Згуровський був ініціятором непересічних для мене подій, які сталися після його побуту. На час його гостювавання в нашій хаті упродовж кількох тижнів весною 1991 року, він був проректором знаного на весь світ Київського Політехнічного Інституту (КПІ). У ті часи, коли у нас перебували визначні гості з України, ми завжди запрошували до нас друзів, аби поділити з ними цікаве товариство і щоби гостям представити діяспорну інтеліґенцію. Зірка і я влаштовували з таких нагод прийняття. Коли був Михайло Захарович, ми запросили до нас Аркадію та Володимира Петришинів і Олю й Тараса Гунчаків. Аркадія була відома художниця, Володимир — математик, а Тарас — історик, спеціяліст з історії Східної Европи. Вечір перебігав дуже приязно. Під час гостини, піднявши тост за господарів, Згуровський оголосив усім, що він запросив мене до Києва прочитати курс лекцій у КПІ, і що я прийняв його запрошення. Це уможливлювалося річною творчою відпусткою на 1991—92 навчальний рік. Тарас негайно заявив, що також має піврічну творчу відпустку (т.зв. „себетікел”), і з радістю проведе її у Києві, читаючи лекції з історії. Згуровський запросив до КПІ наших друзів, Тараса Гунчака, професора історії, і Володимира Петришина, професора математики – обидва з Ратґерзького університету. Отож 13 серпня 1991 року я полетів на цілий рік праці до Києва. А Михайло Згуровський згодом став ректором КПІ, впливовою особою, членом Національної Академії наук і п’ять років обіймав посаду міністра освіти України. Дотепер маємо дружні зв’язки із Михайлом Захаровичем.

 Початок останнього десятиліття двадцятого сторіччя ознаменувався бурхливими подіями. У СРСР Генеральний секретар Ґорбачов втрачав владу й контролю над політичними подіями. Спроба змінити радянське суспільство шляхом «перестройки та гласності» навпаки призвела до політичної нестабільності. Ганебний путч 1991 року стався у Москві 19 серпня, це було кілька днів після мого прибуття до Києва, і з тим путчем розпочалися непересічні часи мого життя.

 

Саме прибуття до київського летовища Бориспіль заслуговує на декілька слів. То не був мій перший приліт до Києва. Але сьогоднішній Бориспіль настільки змінився, що я вважаю доречним написати, яким він був тоді. На той час це був найпримітивніший аеропорт, який мені довелося бачити. Після прибуття пасажири проходили звичайну паспортну контролю і йшли до багажної залі за своїми валізками. Конвеєрної стрічки там не було. Приїздив великий візок, як авто без бортів, якого штовхав чи тягнув чоловік. На тому візку величезною горою були навантажені валізки пасажирів. Ціла та конструкція була дуже хиткою і траплялося, що багаж летів на цементову підлогу. Потім дуже неквапно валізки вивантажували з візка, і кожен з пасажирів мусив, долаючи перешкоди у вигляді чужих речей, шукати свої. Далі, піднімаючись пандусом, треба було тягти важкі клунки і ставати у довжелезну чергу на митний огляд. Черга рухалася страшенно повільно, видавалося ніби сантиметр за сантиметром. Неприємне напруження створювали нетерпеливці, котрі скоріше пробиралися вперед. У решті решт, тягнучи та штовхаючи важкі торби, пасажири якось добиралися до контрольного пункту. Там пильні митники, охоронці радянських границь, шукаючи контрабанду, вимагали від пасажирів, щоб усі без винятку валізки та ручний багаж були відкриті для огляду. Контроля була настільки ретельна, що після цієї перевірки, речі в наших валізках були у такому безладі, що їх годі було знову закрити. Також слід було показати усі гроші, які тут же, на очах багатьох небажаних сторонніх людей перераховувалися. Ціла процедура забирала безліч часу, була грубою, варварською, виснажливою і типово радянською щодо нехтування людською гідністю. Сьогодні, у незалежній Україні, прибуття у Бориспіль так змінилося на краще, що попередній спогад лишився у моїй пам’яті наче поганий сон.

Отже місцем мого призначення у столиці був Київський політехнічний інститут. Це величезний університет, найбільший центр вищої технічної освіти в Україні, репутація якого гідна Массачусетського технологічного інституту (МІТ) у США. Він приваблює багатьох іноземних студентів та фахівців з інших навчальних закладів, яких запрошують читати лекції чи провадити семінари. Для забезпечення їхнього проживання та вирішення усіх можливих проблем, що можуть виникнути в іноземців, КПІ має відділення з добре вишколеним персоналом, працівники якого володіють багатьма мовами. Після прибуття до київського аеропорту Бориспіль та після нестерпної процедури проходження митного огляду, мене зустріли лагідно усміхнені люди на чолі з тодішнім проректором Михайлом Згуровським. Вони повезли мене до КПІ і поселили у гуртожитку для одружених студентів. Гуртожиток знаходився на території університетського містечка по вулиці Металістів, будинок 7.

За тодішніми радянськими стандартами моє житло було на рівні готельного номера-люкс. На кожному поверсі того тринадцятиповерхового гуртожитку простягався коридор, де обіруч розташовувались однокімнатні помешкання. А в центральній частині кожного з тих коридорів було по одному двокімнатному помешканню. Саме у таке двокімнатне житло, кімната номер 713 на сьомому поверсі, мене й поселили. Там радувала око чиста ванна кімната, обкладена білими кахлями кухня, вітальня і спальня. У кімнаті були телефон, телевізор і комп’ютерна система, яку я привіз з дому. На кухні стояла газова плита, холодильник й усі необхідні баняки, пательні та інше кухонне начиння. Для мене помешкання на вул. Металістів було зручним і безпечним. Увійшовши до будинку, відвідувачі мусіли здати свої паспорти охоронцям. Охоронці, як правило, були старші жінки, пенсіонерки, які доробляли собі до пенсії кілька рублів. Коли я познайомився з ними ближче, то часто приносив для них цукерки чи квіти. Усі вони з великою повагою ставилися до мене, американця який розмовляв українською, і дуже чемно вітали моїх відвідувачів.

 Ведення хатнього господарства дуже полегшувала покоївка Валя, яка щодня прибирала помешкання і кожного тижня міняла постільну білизну. Я віддячувався їй щотижневими «чайовими» у розмірі $5, але пізніше, коли довідався, що її місячна заробітна платня складає тільки $12, я збільшив свою подяку на $10 долярів. Тому сумління мене не турбувало, коли часами я залишав брудний посуд, щоби Валя його помила. Вона була працьовита жінка, матір-одиначка, яка ледве зводила кінці з кінцями. Бажаючи допомогти, я придбав її комсомольський квиток за $40 (Комсомол – організація комуністичної молоді). Я тоді придбав подібний документ у письменника М. М. Медуниці, а точніше — його партквиток. Зараз це мої сувеніри на згадку про перебування у Києві. Я ніколи не бачив Валиної маленької донечки, але отримував листи подяки та малюночки за ті книжки та цукерки, які я їй передавав.

Розпад “імперії зла” (читач мабуть пригадує це Рейґанове визначення СРСР) спричинився до розвалу багатьох галузей економіки у колишньому Союзі. Процес виробництва та розподілу продуктів харчування були порушені. Оскільки я завжди любив куховарити сподівався упродовж перебування у Києві не харчуватися у їдальнях з їхніми масними ложками, чи ресторанах, а самому готувати їжу вдома. Та й ресторанів було порівняно мало. До того ж я міг пересвідчитися з попередніх поїздок, що санітарний стан тих ресторанів був украй незадовільний. А у тих, які б я міг відвідувати, пропоновані меню були зовсім непривабливі. Я не знав жодного пристойного ресторану в радіюсі півтора кілометра від нашого гуртожитку. У центрі міста ресторани розташовувались переважно у готелях, але й там у меню значилися страви, яких насправді не було в наявності. Було простіше з’ясувати, що подавали як «чергову» страву і її замовити.

Буденна справа пошуку чогось їстівного, що би можна було приготувати вдома, інколи ставала непростим завданням. Полиці у багатьох гастрономах були майже порожні. У найближчому полиці були виметені, а в деяких інших гірками стояли консерви з морською капустою, яку я часто замовляв у США в японських ресторанах, але за короткий час перебування у Києві мені вже її не хотілося. Можна було купити сухий горох, ячмінь, пшеницю-січку та інші подібні крупи. Та перед приготуванням забирало багато часу, щоби крупу ретельно перебрати і вичистити. Натомість завжди був хліб! Запашний, чудово випечений, смачний український хліб. Признаюсь що український хліб був такий добрий, що коли б я не повертався до США зі своїх численних подорожей в Україну, я завжди привозив до безхлібного (бо годі називати те що їла більшість американців хлібом) США один-два буханці хліба. Особливо раділа наша баба Наталка — мама Зірки, коли я повертався і привозив їй хліб. Хліб постачали раз чи двічі на день до найближчого хлібного магазину. Як більшість киян я ставав у чергу і, розмовляючи з місцевими мешканцями, чекав поки привезуть хліб. Я дуже цінував цю можливість почути думки, довідатися про життєві труднощі та проблеми звичайних громадян Києва. У чергах було доволі багато пенсіонерів. Вони скаржилися одне одному, що їх заощадження пропали (або катастрофічно знецінилися), що з пенсії не можна було прожити, та й ту не завжди виплачували вчасно. Вони були сердиті на уряд. Особливо голосні були прибрані медалями ветерани Другої світової війни, які колись користувалися багатьма спеціяльними пільгами. Я дослухався і невимушено розмовляв на пересічні теми, але свої політичні думки тримав при собі, адже я спостерігав за тією частиною радянського суспільства, яка найбільше постраждала.  З перших днів мого перебування у Києві я намагався нічим не відрізнятися від пересічних громадян столиці. Я завжди мав при собі пару целофанових пакетів. Проходячи вулицями, я часто заходив до гастрономів на той випадок, якщо туди раптом привезли якісь нові харчі, придатні для використання. Робив це не заради ощадливості. Просто я постановив так жити і ділити долю більшості киян, а не тому щоб економити. Радянськими мірками я був не просто багатієм, я багатирем, і навіть міг собі дозволити, аби мені приносили додому імпортовані продукти, або й наняти кухарку, яка б мені готувала їжу. Я цього не робив, бо вважав непристойним жити інакше, ніж мої колеги-кияни, хизуючись своїм відносним достатком. Та часом неможливо було дістати вкрай необхідних продуктів, і я був змушений імпровізувати. Якось щезла сіль. Я вирішив цю проблему, і „солив” мою ранішню яєчню червоним кав’яром. Я купив кілька банок лососевої ікри. Певний час усі супи, які я готував, мали нав’язливий присмак і запах риби. Є приповідка, що потреба породжує винахідливість. Так і в мене було.

Можна було дещо купувати на стихійних базарах, які виникли по цілому Києву. Я купував різні продукти в жінок, які стояли по обидвох сторонах вулиці, яка пролягала біля станції метро. Вони продавали квіти, картоплю, яйця, різну городину, яка з’являлася на той час року, невідомо звідки привезене м'ясо сумнівної якості, сигарети, домашній сир, пиріжки, навіть хліб, куплений перед тим у гастрономі навпроти (це для тих, котрі не хотіли стояти у черзі, або коли магазин був закритий). Торгували переважно старші жінки. Багато із них приїздили потягом раненько вранці із навколишніх сіл і стояли цілий день, аж поки усього не продадуть, або поки їх не проженуть міліціонери. Вони не боялися ні холоду, ні спеки. Мені довелося познайомитися із деякими з них. Боляче було дивитись, як у зимових місяцях, січні, лютому, вони простоювали на морозі зранку до вечора. Робили вони це заради виживання, оскільки багато з них таким чином забезпечували існування своїм родинам. Вибору не було: або стій і торгуй своїм крамом, або йди жебракувати. А жебраки у Києві були. Їх можна було зустріти на сходах, що вели до метро, і біля входу до численних церков.

Купуючи продукти у цих вуличних продавців-бабусь, наперед слід було з’ясувати, скільки вони за свій крам хочуть. Можна було із деякими поторгуватись. Я люблю сам процес торгування. Після такого сеансу, захоплюючого навзаєм, домовившись про ціну, як правило, нижчу від початкової, я не раз платив стільки ж, скільки від початку хотіла продавщиця, а різницю просив залишити для онуків. Часом, особливо у пізні години, коли я бачив напівзамерзлу жінку, що стояла з кількома пучками петрушки або маленькими букетиками квітів, я купував усе нараз, аби бідака могла йти додому. Потому я роздавав зовсім незнайомим зустрічним людям щойно придбане добро, вигадуючи при цьому якісь імовірні причини.

Рекетири (вимагачі з місцевої мафії), або міліція, чи ті й інші разом тримали під контролею продавців, визначали місця торгівлі на тротуарах. Таким чином утримувався порядок, а старі жінки мали сяку-таку безпеку. Рекет виконував необхідну функцію, заповнюючи той вакуум, що створився відсутністю сильного місцевого управління. Це знову було як у середньовіччі. Сильні опікувалися слабкими, які за це платили. Було легко пізнати, хто платив рекетирам. Одних торгівців ганяли з одного боку вулиці на інший по кілька разів протягом дня, а інші – спокійно стояли і їх ніхто не турбував.

При південному кінці головної київської вулиці –Хрещатика – містився центральний продуктовий базар, що називався Бессарабка (цей символ міста і досі нікуди не подівся). Там було набагато більше харчів, ніж у місцевих крамницях. Саме там я й купував м'ясо. Різники мали свої постійні місця продажу, а їхня м’ясна продукція буцімто мала проходити контролю. Ціни на цьому базарі були доволі високі, для багатьох киян неприступні.

 Згадавши Бессарабку, годиться згадати про одну бабусю яка продавала цибулю на цім базарі. У неї були такі два написи. Один був: “ЛУК — 5 руб.” А другий поблизу: “ЦИБУЛЯ — 4 руб.”. І це не була помилка. Я у неї купив багато цибулі та іншої городини.

 У 1991-92 роках громадський транспорт у Києві був на високому рівні. Я побував у багатьох великих містах по всьому світі й можу твердити, що київський метрополітен (підземка) — найкращий. Моє помешкання знаходилося за п’ять хвилин ходи від станції „Більшовик” (тепер перейменовану на „Шулявську”), а від станції „Політехнічна” до Київського політехнічного інституту я йшов десять хвилин. Обидві станції знаходяться глибоко під землею. Щоб з вулиці опинитись на плятформі станції „Політехнічна” треба було їхати довжелезними ескаляторами. Коли ці станції будувалися на початку шістдесятих років минулого століття, то їх плянували використовувати як бомбосховища на випадок атомової війни. Поїзди ходять що кілька хвилин, а швидкість руху набагато вища у порівнянні з іншими підземками світу. Важливий був для мене й швидкісний трамвай, яким я часто користувався, сідаючи на зупинці на площі Перемоги поблизу готелю «Либідь». Він зупинявся на вулиці Ангела, зовсім неподалік від мого гуртожитку. І, нарешті, завжди траплялися приватні машини, які охоче зупинялися і підвозили, реаґуючи на підняту руку. Процедура була простою. Вас запитували, куди треба їхати і скільки ви збираєтеся заплатити. Зрідка водії самі називали суму. Почувши вашу пропозицію, інколи просили більше. Як правило, я відмовлявся від такої вимоги, оскільки я вже знав скільки у межах розумного платити, аби дістатися, куди мені треба. Дуже рідко я залишався стояти на тротуарі. Як на мене, плата за проїзд була просто смішною. Я платив у межах від десяти до п’ятнадцяти центів за п’ять кілометрів. Назагал, чайові я давав тільки тим водіям, які зверталися до мене українською. Інколи ми розмовляли впродовж їзди. Дехто з них, почувши мою українську мову, питав звідки я. Я відповідав їм, що я професор КПІ і мешкаю у Києві. «Ні -ні» — говорили вони, — «Звідки ви родом?» Я відповідав, що з Тернопільської області. На що вони говорили: «Ага, я так і думав.» Моя відповідь заслуговувала на довіру. Не думаю, що вони підозрювали, ніби я іноземець. Коли треба було кудись їхати пізно ввечері, та ще й зимової пори, коли машин на дорогах було мало, я завжди брав зі собою півлітрову пляшку горілки. Аби зупинити авто, я голосував, стоячи із простягненою рукою, в якій тримав пляшку. Довго тупцяти на морозі не доводилося. Горілка була рідкісним товаром, який важко було купити. Cідаючи до незнайомого авта, я не хвилювався, що мене можуть пограбувати, але сама їзда, — то було щось особливого! Кілька разів я просив, щоб мене випустили негайно (при чому за проїзд я сплачував як було домовлено), бо підозрівав що водій уже був напідпитку. В інших випадках занепокоєння викликало те, яким чином декотрі з них їздили. Спочатку вони набирали швидкості, потім глушили мотор і їхали на нейтральній передачі, щоби заощадити пальне. Декотрі ще й вимикали світло і так котилися погано освітленими вулицями. То було вкрай небезпечно.

 Що стосується енергозбереження, то я був свідком незбагненних особливостей цього явища. Якщо автомобілісти пересувалися на нейтральній передачі і їздили вночі без світла з метою заощадження бензини, яку важко було придбати, та й коштувала вона дорого, то ґаз і електрику в помешканнях використовували не вагаючись. Дуже часто мені доводилося спостерігати, як полишали горіти малий вогник ґазу на плиті, щоби зайвий раз не користуватися сірниками. Але на мою думку система опалення приміщень була надто енерговитратна. Будинки огрівалися централізовано з котелень, які виробляли пару і гріли воду. Потім гаряча вода розходилася по трубах, що надходили в будинки і опісля до помешкань, огріваючи їх таким чином. Термостатів у квартирах не було. Тому й не було можливості регулювати температуру. Багато людей, яким було нестерпно гаряче, упродовж всього зимового сезону просто тримали відчиненими вікна.

 На початку опалювального сезону 1991-92 років зі мною трапився такий випадок. Коли температура у моєму помешканні стала просто нестерпною, я знайшов на кухні перемикача, який реґулював надходження води до радіатора, і закрутив його. Дуже швидко все помешкання відчутно вистигло, і я був гордий, що вирішив проблему самотужки, без допомоги Галини Федорівни, яка наглядала за станом будинку. Ввечері, коли вона завітала до мене, щоби побалакати, то зауважила, що в мене на кухні було доволі прохолодно. Я з гордістю розповів їй, як мені вдалося частково перекрити вентиль, через який надходила вода до радіятора на кухні. «Так ось хто вимкнув опалення!» — вигукнула вона. Очевидно, що труби, які проходили у моєму помешканні, були з’єднані послідовно з трубами на усіх дванадцятьох поверхах будинку наді мною і піді мною, й від того, що я перекрив кран у себе на кухні, постраждали інші мешканці будинку. Вона висварила мене і сказала, щоби я просто відчиняв вікна, коли буде дуже спекотно.

 У переважно російськомовному Києві я завжди говорив українською. Через це усі вважали, що я із Західної України. Лише деякі підозрювали, що я іноземець. Так було у Києві, але не у Львові. Там швидко усвідомлювали що у мене багато архаїчних слів та звортів, які зникли, або їх знищили радянські „мовознавці”. Кольоритна львівська мова 30-их років у Львові вже не існує. Збереглася віна частинно у деяких родинах у діяспорі.

 У Києві, коли я звертався українською, та особа у багатьох випадках відразу або трішки згодом переходила на українську. Інколи я продовжував спілкуватися українською, а співрозмовник – російською. Це вважалося нормальним, і мовне питання при цьому не виникало. У деяких випадках, коли людина іронічно чи з погордою заявляла, що не розуміє мене, я питався, чи вона часом не турист з Росії, і в’їдливо вітав її у нашомі прекрасному місті Києві, переходячи на «общепонятну» англійську. На цьому, як правило, спілкування закінчувалося.

 Перебуваючи серед моря російськомовних людей і прекрасно розуміючи, що своєю поведінкою не в силі змінити ситуацію, я будь-що говорив українською. Я розумів переважно усе, що говорилося до мене російською. Ба навіть розпочав вивчати російську мову, — мову великого імперського народу,- якою було написано так багато чудових літературних творів, хоча на той час нікому про це не говорив. Я вперше читав російську художню літературу в ориґіналі. Мені подобався «Майстер і Маргарита» Булґакова. (Перед тим я був знайомий із творами Достоєвського, Гоголя, Турґенєва, Толстого, Чехова, Пастернака, Шолохова, Солженіцина, та інших, яких читав англійською). У Києві я дивився телебачення, де найцікавіші передачі були російською мовою. Признаюся, що намагався бути толерантним щодо мовного питання, та все ж таки мені було боляче спостерігати, як столиця України говорить мовою свого північного сусіда.

 У будинку, де я мешкав, усі знали, що я американець. Інколи я дозволяв собі трохи потішитися над ними. Коли траплялося їхати у ліфті разом із малими дітьми та їхніми батьками і дитина зверталася до старших російською мовою, я, вдаючи наївність, хвалив розумне дитя за те, що у такому ранньому віці вміє говорити іноземною мовою. Якщо вже зайшла мова про дітлахів, то ті, що мешкали в нашому будинку, щиро симпатизували мені. Дядько Роман роздавав цукерки і жартував з ними. Та коли малеча почала стукати до мене в двері й просити цукерки, я змушений був поводитися інакше, аби не заохочувати їх до подальших набігів.

На предмет мовного питання хочу зазначити, що мене не раз запрошували відвідати різні заклади середньої освіти у Києві. Одне із таких запрошень я отримав від Олександра Лавриновича, теперішнього (2009 рік) першого заступника Голови Верховної Ради України. Він тоді працював у секретаріяті Руху (цікаво, як багато людей належать до роду хамелеонів?). Чого обрали саме мене? Уявіть собі, студентам показували “rara avis” – «рідкісну пташку» — американця, який вільно володіє українською мовою і не знає російської. Хвилі реготу котилися авдиторією, коли я розповідав їм, що для мене колись російське слово «качество» означало «качки», а не «якість», а «колічество» співвідносилося із каліками, а не кількістю. Російські слова «воскресеніє» (неділя), «неделя» (тиждень), «крестьянін» (селянин) я сприймав як «великдень», «неділя» і «християнин». Таких прикладів я наводив багато, коли корені слів подібні в обох мовах, але значення слів відрізняються. Я вважаю, що попри те, що обидві мови належать до однієї мовної сім’ї, росіянину, який ніколи не чув української, не легко зрозуміти українця і навпаки.

 Так, безперечно, українська і російська подібні як, скажімо, еспанська та португальська, але непорозуміння можуть виникнути. Як приклад, я повертаюся до одного випадку, що трапився у Технологічному інституті Нью-Джерзі у 1980-х роках. Ми запросили на полуденок прибулого з Росії науковця, що виступав на нашому математичному семінарі. Коли він довідався, що я українець, то посміхнувся до мене і сказав, що всі українці насправді — росіяни. Владним голосом він заявив, що Україна є нічим іншим, як вигадкою Австро-Угорщини й Німеччини, а українська мова – це діялект російської. Він додав, що прекрасно розуміє українську мову, і попросив, щоб я говорив до нього українською. За полуденком він показував деякі фотографії. Мені бракує слів щоб яскраво описати, як він зблід, коли, розгледівши фото його родини, я назвав його дочку «вродливою», що означає «гарна», але звучить як російське слово «уродлівая», тобто «потворна». Я впевнений, що він запам’ятає хоча б це одне українське слово на все життя.

 Одного разу я умовився зустрітися зі своїм російськомовним студентом із КПІ. Я погодився побачитися з ним о 12-ій годині дня, сиріч опівдні, і завершив розмову словами «але прийдіть на час», тобто проханням бути точним і не запізнюватися. Він зрозумів мою фразу «на час» як домовленість побачитися о першій годині. Я розсердився, коли він не з’явився в дванадцятій, почекав на нього хвилин десять і залишив домовлене місце зустрічі.

 Торкаючись мовної теми, хочу повернутися до однієї історії, цим разом про англійську і українську мови. Кілька років тому мені трапилася книжка, автором котрої був мій знайомий кібернетик Л. Іваненко з Києва. Я прочитав цю книжку і написав йому свої враження. Зовсім не бажаючи того, я образив його, бо назвав його смаки «еклектичними», маючи на увазі (так як я розумію значення слова eclectic) те, що він відібрав усе найкраще із різних джерел. Я писав українською і згодом дізнався, що прикметник «еклектичний» в українській мові відмінний від англійського, має від’ємну конотацію, принизливий відтінок і означає «хаотично та механічно об’єднувати розрізнені, не пов’язані між собою теми та ідеї». Не диво, що він образився.

 Я іноді брав на кпини російських шовіністів, коли погоджувався з ними, що незалежна Україна є тимчасовим відхиленням від норми, що Україна і Росія мають бути однією державою. Тільки у такому випадку, додавав я, столицею має бути Київ, а не Москва, і українською державною мовою повинні говорити всюди – від Калінінґрада до Владивостока, і додавав інші несприйнятливі вимоги. Чомусь «російські буржуазні націоналісти такого собі не уявляли».

 У Києві на той час було досить багато книгарень, розкиданих по всьому місту. Я помітив, що у книгарнях поблизу мого гуртожитку зовсім не стежили за нестримною інфляцією, працівники навіть не турбувалися зазначати нові ціни на книжках, які продавали. Можна було придбати клясику української літератури буквально за копійки. Я купував цілі картонні коробки, повні книжок за один-два доляри і дарував ці книжки місцевим українським школам. Купівля за старими, ще радянськими цінами, була рівноцінна обкраданню держави. Отож, тоді коли олігархи крали у держави заводи, землю, фабрики, я займався „крадіжкою” книжок.

 Мене запитували, чи я усвідомлював унікальність того часу і чи не намагався якимось чином збагатитися, скориставшись безліччю можливостей. Так, я усвідомлював це, але з якихось причин, не зовсім зрозумілих для мене, я не брав участі у найбільш видимій можливості. Я вважав неприйнятним купувати квартири за шість чи десять тисяч долярів у центральній частині Києва, коли безліч сімей жили у скрутних умовах однокімнатних помешкань. До мене багато разів зверталися з пропозиціями придбати квартиру і особи, що виїздили з країни (емігранти), і агенти з продажу нерухомості. Я не купував. Моя спекулятивна вдача була приборкана. Хоч у мене й був капітал і я мав багато нагод, але споглядав з віддалі й майже «не клював». Пишу „майже” бо кілька разів я одержав гроші за послуги у трансакціях. Я теж без винагороди допомагав іншим у їх фінансових операціях, передавав гроші за кордон. Так я допоміг одному українському математикові (на жаль тепер покійному), який купив квартиру для своєї доньки в людей, що забажали отримати гроші у Нью Йорку. Я переправив дев’ять тисяч долярів на вимогу продавців квартири у Києві, з якими я опісля зустрівся у Беттері Парку на Мангеттені.

 Протягом мого перебування у Києві відбувалося навальне знецінення радянської валюти — рубля. Щоби не обтяжуватися великою кількістю паперових банкнот, я часто міняв гроші, які швидко втрачали вартість. По всьому місті було повно кіосків обміну валют. Перед кіосками часто стояли перекупники, які пропонували більше, ніж в обмінних пунктах, і в них можна було вигідніше поміняти валюту. Я так і робив, аж поки мене не надурили у вельми дотепний спосіб. Якийсь молодик запропонував мені вигідний курс, і я вирішив поміняти малу суму. Він узяв мою двадцятидолярову банкноту, підняв її до світла і заявив, що вона фальшива і він не може її прийняти. Він повернув мені банкноту. Три секунди пізніше, коли я поглянув на неї, я помітив, що то була банкнота на один доляр. Скаржитися було вже запізно, хлопець швидкою ходою віддалявся і знаходився вже на відстані десяти метрів від мене. Я інстинктивно кинувся за ним, але тут же мій шлях перекрили двоє чоловіків, які сперечалися щодо обміну (швидше за усе то було прикриття того хлопця, що обдурив мене). Той випадок ще дешево мені обійшовся і я був радий, що таке зі мною трапилося, бо отримав добру науку. Щоби обміняти великі суми, а мені доводилося обмінювати поважні суми грошей, що належали Фонду допомоги дітям Чорнобиля або Координаційному комітету допомоги Україні, я звертався до працівників Руху, або Товариства української мови (ТУМ). Я переконав багатьох із них (і вони вдячні мені по сьогодні), щоби вони, або їх батьки щонайшвидше обернули свої пенсійні заощадження у доляри. Рівень інфляції був настільки стрімким, що керівник головного поштамту, який повинен був здавати державі гроші наприкінці тижня, спершу протягом тижня обмінював рублі, що належали головному поштамту, на доляри, а потім у п’ятницю скуповував рублі назад щоб їх здати.

 Негідник, який зник із моїми двадцятьма долярами, виявився не єдиним, хто скористався і з мене, і зі самого знецінення валюти. Виконавчий адміністратор ТУМ-у також обдурив мене. Один українець з Каліфорнії попросив, щоби я купив комп’ютерну систему для однієї з київських шкіл і подарував її від його імені. Він надіслав $1,000. Тієї суми було недостатньо для придбання укомплектованої системи, яка коштувала у середньому $1,300. Один із членів виконавчої ради ТУМ-у, який видавав себе за фахівця в комп’ютерних іграх, запропонував, аби я вклав гроші у розробку комп’ютерної програми, яка б заохочувала молодь говорити українською мовою. Каліфорнійський добродій погодився на пропозицію використати кошти з цією метою. Це рішення нам дорого коштувало. Я довірив 1,000 доларів скарбникові ТУМу і чітко наказав йому не переводити доляри у рублі. Він пообіцяв тримати суму у долярах окремо від усіх інших фондів. Кілька місяців по тому хлопець, який наглядав за розробкою комп’ютерної гри, повідомив мене, що гру створити неможливо через недосвідченість тих молодих програмістів, котрих він знав. Він запропонував нове застосування для коштів: телевізійну програму, в котрій кошти будуть використовуватися як призовий фонд. Я розгнівався на нього, але неохоче погодився. Через кілька годин він зателефонував мені і повідомив, що скарбник ТУМ-у сказав йому, що наша сума складає не 1000, а 40 долярів. Я негайно поїхав до ТУМ-у, зустрівся віч-на-віч із скарбником і нагадав йому про нашу домовленість зберігати гроші у долярах. Я ніби говорив до глухого. Скарбник твердив, що він був змушений перевести гроші у рублі, оскільки тримати на рахунку ТУМ доляри було протизаконно. На мою вимогу він не зміг показати мені жодного документу на підтвердження того, що ТУМ будь-коли переводило доляри у рублі. Я сказав йому, що вважаю ті гроші вкраденими, і поклав край розмові. Врешті решт ТУМ втратило набагато більше, ніж 1,000 долярів, коли я перестав допомагати їм і натомість звернув свою увагу на Спілку письменників.

 

 У той час ректором КПІ був Петро Таланчук. Він користувався великою повагою як керівник і брав активну участь у бурхливому політичному житті Києва. Саме він не побоявся у 1989 році дозволити патріотичним антиурядовим силам – організації РУХ – провести свої установчі збори на території Київського політехнічного інституту. Таланчук був веселий показний чоловік, котрого, здавалося, повністю задовольняє його владна посада. Пізніше, вже у незалежній Україні, він став міністром освіти і навіть був кандидатом на виборах Президента України. Мені його поведінка здавалася занадто вже невимушеною і товариською, надто панібратською, але у жодному разі не образливою.

 

 Незважаючи на те, що КПІ був величезним навчальним закладом, який вимагав значної уваги і часу з боку ректора, Петро Михайлович Таланчук ніколи не забував про нас, гостей зі США. Він взяв на себе обов’язок забезпечувати наш відпочинок, і мені здавалося, що то для нього справляло приємність. Йому наше товариство припало до душі. Кілька разів упродовж року, в суботу чи неділю, він влаштовував подорожі цілим караваном мікроавтобусів на відпочинок за містом. Дорогою ми зупинялись на пікніки та оглядини мальовничого довкілля. Пунктом нашого призначення у таких поїздках були або промислові підприємства на зразок заводу Електронмаш, де вироблялися комп’ютери, або культурні об’єкти, такі як уславлений дендропарк Софіївка в Умані, закладений у 1788 році графом Потоцьким для своєї дружини Софії. На таких екскурсіях окрім нас, іноземних гостей, до групи входило найближче університетське оточення Таланчука, водії, помічники і двоє чи троє керівників великих промислових або сільськогосподарських комплексів. Саме на одному з таких виїздів, організованих Таланчуком, я і познайомився з Миколою Павловичем Синицею. Він був директором великої птахоферми десь під Києвом. У його господарстві на той час було понад чотири з половиною мільйони курей, що робило Синицю впливовою особою. Чомусь він був просто у захопленні від того, що я, американець, вільно володію українською мовою. Запідозривши, що його друг Таланчук хоче пожартувати з нього, він змусив мене показати йому мій паспорт. Синиця запропонував мені відвідати його великий господарський комплекс і запросив на день народження. Він також повідомив, що за кілька днів знову буде в Києві і заїде до мене. За кілька днів він таки з’явився у гуртожитку. Як подарунок приніс мені дві курки-бройлери, одне копчене курча і тридцять яєць, усі з двома жовтками (такі яйця не підходять для інкубації). На тодішній Київ то був дуже цінний і щедрий подарунок. Він сів у мене на кухні і попрохав чогось випити. У мене були шотляндське віскі, бурбон і ром, які я привіз зі Штатів. Він заявив, що усе то свинство і не придатне для пиття. «Налий мені горілки (водки)», — сказав він. Я відповів, що не маю горілки і що її важко дістати. Мені, непитущому, не хотілося простоювати довгі черги за горілкою, яку інколи привозили до сусідньої крамниці. Синиця сказав мені, що завтра до мене заїде його водій Іван і відвезе мене туди, де я зможу купити скільки завгодно горілки за офіційною ціною по 9 рублів. Іван приїхав надвечір наступного дня і повіз мене на товарний склад, що знаходився біля Центрального залізничного вокзалу. Коли ми під’їхали до задніх дверей, було вже темно. На голосний стукіт Івана двері відчинив приземкуватий чолов’яга. Величезна площа складських приміщень була ущерть заповнена ящиками з вином, шампанським і горілкою. Я взяв кожного по дві пляшки. Іван сердито заперечив, і казав щоби я взяв не по дві пляшки а по два ящики усього питва. Додав, що не збирається щоразу сюди приїздити. Оскільки горілка була обмінним товаром у багатьох операціях, то купити її по дев’ять рублів за півлітрову пляшку, коли на чорному ринку її продавали не менше як за двадцять п’ять, було дуже вигідно. Отож ми погрузили до його джипу кілька ящиків алькогольних напоїв. Коли я повернувся додому з тим скарбом, то не знав, де його зберігати. Тільки шафа для одягу відповідала потребі. Я заповнив пляшками усі полиці. Через кілька днів начальниця гуртожитку Галина Федорівна Абрашина мала зі мною сувору розмову. «Це що таке, Романе Остаповичу? Ви що, почали пити? Я змушена буду розповісти про це вашій дружині Зірці». Мої пояснення і пляшка горілки заспокоїли її.

 Завдяки цьому епізоду я зрозумів, яким чином функціонувала радянська економіка. Я – тобі, ти – мені, і усе за рахунок держави. Напевно Синиця постачав директорові складу алкогольних напоїв курчат і яйця, а той давав Синиці алькоголь. Подібним чином він забезпечував і родину Таланчуків різними продуктами з птахоферми, а Таланчук у свій спосіб йому віддячував. Невдовзі мені знову довелося переконатися, що у світі нічого не буває задарма. Одного дня Синиця заявив ніби чув, що в мене планується зустріч з дружиною Зіркою у Празі. Він вручив мені список німецьких знарядь для креслення і малювання, яких потребувала його дочка, студентка факультету архітектури. Список був довгий і коштувало усе чимало. Коли я привіз увесь інструментарій і віддав його Синиці, той красненько подякував, але платити за привезені речі аж ніяк не збирався. Креслярські знаряддя коштували понад двісті долярів. Врешті, за потреби, я міг би купити усі ті даровані яйця й кури, які привозив Синиця (які я не раз роздавав студентам у гуртожитку) значно дешевше.

 Коли я приїхав до Синиці на день народження, то зустрів там не лише його численних друзів, але й багатьох важливих осіб, яким Синиця сумлінно постачав продукти птахівництва. Вони приходили, приносили подарунки, сиділи з півгодинки та йшли. Можливо, не годиться мені таке писати, але в мене складалося враження, ніби для цих людей то був слушний час віддячити Синиці за його щедроти. Що ще могло бути спільного між академіками, чи високопоставленими керівниками і людиною, яка управляє птахофермою? Я приїхав на уродини поїздом заздалегідь, щоб оглянути ферму Синиці. Я бачив тисячі і тисячі курчат, інкубатори, годівниці для птахів і мені усе це було дуже цікаве. Синиця водив мене, пояснював і просто вразив мене своєю обізнаністю у справі.

 На прийнятті я познайомився із доктором Вадимом Шаргородським, дуже відомим і шанованим лікарем, здається, директором клініки, що знаходиться на вулиці Воровського. Ми з ним люб’язно поговорили і я пожалівся, що у мене колись були проблеми зі спиною, але зараз вона мене зовсім не турбує. Він відповів, що при найменшій потребі я можу завжди звернутися до послуг його клініки. Чи міг я подумати на тому прийнятті, що через кілька тижнів мені знадобиться саме його допомога? Мої наступні зустрічі із Шаргородським увели мене у світ радянської медицини.

 Як безліч моїх двоногих братів я мав (і досі маю) проблеми зі спиною, які трапляються час від часу. Як тільки я примушу свою спину виконувати дурну працю, вона відповідає на те спазмами й болем на кілька днів. Опісля я не можу зігнутися, сплю на підлозі і навіть приймаю ліки, м’язові релаксанти для зняття спазмів. Я звертався по допомогу до лікарів, але мені сказали, що на те нема ради. Тому вряди-годи я мусив терпіти біль кілька днів, доки він сам не вгамується.

Ще розповім одну історію на пару рядків, бо спина того вартує. У Зірки заболіла спина і вона вирішила звернутися до нашого сімейного лікаря, який поставив їй діагнозу: «У вас люмбаґо». Але опісля ми довідалися що вчений лікар, щоб відпрацювати свої гроші, прямо нам сказав латинською мовою «у вас біль у спині». Чому лікарі не можуть ясно сказати, що у вас нерозв’язна проблема?

 Отож сталося так, що за кілька тижнів після знайомства з Шаргородським на дні народження в Синиці зі мною стався прикрий побутовий випадок, який викликав страшенний біль у спині і змусив мене звернутися по допомогу до його клініки. Я був іноземцем, і одного цього було достатньо, щоби на першу зустріч із Шаргородським, провідним фахівцем, я відразу пройшов без черги. Він упізнав мене й нібито зрадів зустрічі. Оглядав він мене дуже старанно, але, на мій подив, не зробив рентгенівської знімки. Діягноза була та сама, що мені ставили у США. Шаргородський сказав, що буде лікувати мене методом «мануальної акупунктури», магнітної стимуляції та ін’єкціями папаїну в область зміщення хребцевого диску. Мануальну акупунктуру (масаж) мені проводила кремезна медсестра з міцними руками. Було дивно спостерігати, що на певні ділянки хребта вона докладала значного тиску, а ефект від цього я відчував зовсім в інших місцях, не там, де вона натискала. Масаж тривав із чверть години. Потім мене посадили у крісло і одягали один пасок з магнітами навколо стану, а інший – на хребет. Такого лікування я раніше не знав. Ензимний препарат папаїну болгарського виробництва кололи для того, щоби змінити моє міжхребцеве кільце. Незначна кількість препарату вводилася голкою в уражену ділянку. Який з цих трьох способів лікування позбавив мене болю і пришвидшив видужання, я так і не збагнув, але як на диво я швидко почувався добре. При найменших проявах болю я знову йшов до клініки. Таке траплялося зі мною кілька разів упродовж мого перебування у Києві. Щоб відвідати лікаря Шаргородського потрібно було домовлятися заздалегідь, але тільки не мені. Кожного разу, що я з’являвся, мав намір чекати, як усі. Але коли б я не зайшов до приймальні, де чекали своєї черги згідно попередньої домовленості десятки зболілих пацієнтів, секретарка упізнавала мене і кликала Шаргородського. Він виходив зі свого кабінету й гнівливо докоряв мені: «Професоре, якщо ви знову запізнитеся на прийом, я не буду вас оглядати. Ви спізнюєтеся на годину, а хочете, щоб вас належно лікували». Зайшовши зі мною до кабінету, він вибачався і посміхався, говорячи, що мабуть хтось із пацієнтів розгадав його хитрощі, але то пусте. Він знав, що я дійсно не мав часу чекати.

 

До моїх повноважень президента американської філії Товариства української мови належало відвідувати засідання виконавчого комітету ТУМ-у в Києві. Під час таких засідань я сидів поруч із Дмитром Павличком, головою товариства, і брав участь у роботі зборів. Тоді ж я зустрівся з деякими визначними представниками науки і культури Києва. Один із них — Анатолій Мокренко, директор київської Опери, яскравий баритон, який був членом виконавчої ради ТУМу. Він запропонував, а я скористався з пропозиції купувати квитки на найкращі місця у театрі, які він тримав у резерві. Я залюбки проводив багато вечорів у київському оперному театрі. Опери співали українською мовою. Саме через те, багато знайомих для мене музичних творів набирали комічного характеру, причому я не маю на увазі тільки комічні опери. Прекрасні ліричні арії з італійських опер, які я звик слухати в оригіналі, просто різали мені вухо в українському перекладі. Але з іншого боку, блазенство та абсурдність у таких операх-буфонадах як «Севільський цирульник» ще більше посилювалися завдяки українській мові. Упродовж театрального сезону я шість разів слухав «Цирульника» і кожного разу сміявся від щирого серця. У Нью-Йорку мені доводилося слухати всесвітньо відомих співаків. Те, на що спромоглася, принаймні у 1991-92 роках, київська Опера, було далеко не на вищому рівні. Задля виживання багато видатних київських оперних співаків співали у закордонних театрах. Вдячний я тим, хто залишився і співав. Вони збагатили моє життя, і я з приємністю згадую деякі їхні виступи. Наприклад, після довгих годин академічної і громадської праці я мав змогу із задоволенням слухати Мокренка у ролі Скарпіо в опері «Тоска» Пучіні.

 От з балетом було інакше. До цього часу я не захоплювався цим видом мистецтва. Колись мав сезонні квитки на балет але не знайшов задоволення з репертуару і перестав відвідувати балетні вистави. Тому я не був обізнаний з балетним репертуаром. Київський оперний театр навчив мене цінувати балет, особливо ті вистави, котрі я вперше побачив на київській сцені.

 Не нехтував я й драматичним мистецтвом. Театр Івана Франка і Молодіжний театр ставили п’єси, які мені дуже подобалися. Найбільше запам’яталися “Тев’є – молочар” та «Майстер і Маргарита». З великою приємністю ми з Тарасом Гунчаком подивилися рок-оперету «Біла ворона», на яку потрапили цілком випадково. Нас неправильно поінформували, і ми, думаючи що у цей день буде літературний вечір, з’явилися день раніше, коли замість літературного вечора йшла рок-оперета, на яку ми й залишилися. Автор її поетичного тексту і самого задуму першої на цих теренах рок-опери — славний в Україні поет-пісняр Юрій Рибчинський, а музику створив чудовий композитор Ігор Поклад. Чутки кажуть, що свого часу Рибчинського не хотіли приймати до Спілки письменників через „низький, неналежний для українського радянського письменника” стиль його поетично-пісенних текстів. Зате у Спілці вистачало „славетних” оспівувачів комуністичної партії та її вождів.

 Згадав я Гунчака. Незважаючи на те, що Тарас Гунчак жив два поверхи нижче в тому ж гуртожитку де я, ми зустрічалися не так часто, як у США. У нас з ним були різні зацікавлення, інші кола знайомств. Він як історик, спеціяліст з двадцятого століття, заповнював білі плями, а іноді цілі білі сторінки – робив велику роботу у викладах, виступах на телебаченні, в газетних і журнальних виступах. До Тараса часто навідувалися військовики – кишіло полковниками та генералами. Вони його дуже любили і навіть запросили виступити з лекціями для колишніх високих чинів КДБ у їхній академії. Я рідко спускався на п’ятий поверх до Тараса. Він провів у Києві півроку і від’їхав наприкінці осіннього семестру.

 У 1991-92 роках будинок Спілки письменників на вулиці Орджонікідзе (тепер – вул. Банкова) був осередком багатьох важливих подій. Я там часто навідувався на різні засідання, доповіді, зустрічі. Стосовно Спілки письменників, одного разу письменник Володимир Дрозд запропонував мені зайнятися одним ділом. Так у 1991 році я започаткував, і продовжував протягом наступних шести-семи років допомогу Спілці письменників. Багато хто з членів Спілки через радикальні зміни у політичній структурі того часу раптом опинилися не здатні впоратися із щоденними реаліями. Та держава, яка підтримувала їхню діяльність, видавала їхні книжки, надавала творчі відпустки до різних санаторіїв на зразок Ірпеня під Києвом або Коктебеля у Криму, раптом перестала існувати. Були між ними дуже старенькі письменники, немічні й хворі. Багато з них стали потребувати помочі, а декотрі – нагальної. На прохання Дрозда я погодився виконувати у США обов’язки представника «Літературної скарбниці», доброчинної філії Спілки письменників. Тож я зорганізував фінансову допомогу, з якої понад сто письменників отримали грошові виплати у розмірі 300 долярів, а декотрі з них по кілька таких виплат. Згідно документації, що збереглася, я особисто пожертвував понад 12 000 долярів на цю грошову допомогу. То були гроші, які я заробив, продаючи поштові марки України філателістам США і Канади. Багато хто з моїх друзів та знайомих складали пожертви для цього фонду. Напевно я був надзвичайно переконливий, бо зібрав у друзів і знайомих не одну тисячу долярів. Письменники — одержувачі цієї допомоги — писали листи подяки безпосередньо своїм жертводавцям. Ви запитаєте, яким чином добиралися ті незабезпечені письменники? Списки тих, хто потребував допомоги, надавав мені Володимир Дрозд, якому допомагали інші, між ними Микола Жулинський та Іван Дзюба. Я намагався не розголошувати імена одержувачів, та не завжди мені це вдавалося. Повний список усіх тих, хто одержував грошову підтримку, таки залишився невідомим широкому загалу. Я єдина особа, котра знає хто, коли і скільки одержав.

 Із цією допомогою не все йшло гаразд. Одного разу сталося так, що попри усі мої намагання зберегти конфіденційність, такий собі заздрісний і, на мою думку, не зовсім здоровий письменник Василь Рубан якимось чином отримав частину того списку і опублікував інформацію у газеті «Слово». У статті, яка супроводжувала той список, Рубан звинувачував мене у тому, що я став жертвою махінацій та маніпуляцій Дрозда. Він стверджував, що до списків потрапляли лише ті, які підтримували генеральну лінію Спілки письменників, або належали до особистих друзів Дрозда. Рубан називав мене наївною людиною, яка дозволила себе використати.

 Доля посміялася з Рубана, бо сталося так, що його ім’я було у новому, запропонованому Дроздом списку, гроші на виплату якого я привіз до Києва якраз до появи статті. Прочитавши замітку Рубана, я був страшенно розлючений. Отож доля пожартувала так. Через кілька днів після повернення до Києва я йшов Хрещатиком, а назустріч мені тою ж стороною тротуару прямувала гомінка група молодих поетів. Я не раз бачив Рубана на знімках, тому впізнав його відразу і підійшов до нього зі словами: «Я Воронка». Йому відібрало мову. У присутності його друзів я запитав Рубана, як він насмілився без мого дозволу публікувати список. А потім я приголомшив його і повідомив що привіз гроші для видачі допомоги згідно з новим списком, запропонованим Дроздом. І заявив, що Дрозд безперечно помилився, внісши його ім’я до того переліку. І додав, що маю велику спокусу викинути його ім’я. Пояснив, що остаточне рішення — моє, але спершу даю йому можливість самому відмовитися від грошової допомоги. Він пробуркотів під носом, що про це подумає. Наступного дня він прийшов до мене до гуртожитку і прийняв 300 долярів допомоги. Не можу сказати, що то була приємна зустріч. Від кави він відмовився. Я пообіцяв, що громадськості стане відомо про отриману саме ним допомогу, як і про те, що його кандидатуру запропонував саме Дрозд.

 Можливо саме зараз доцільно розповісти про мого приятеля, надзвичайно талановитого письменника Володимира Дрозда. Він шанував мене і при багатьох нагодах згадував моє ім’я у своїх статтях. Свого хатнього улюбленця, ворону, яку Дрозди знайшли із переламаним крилом і за якою він доглядав разом із своєю дружиною — талановитою поетесою Іриною Жиленко, він назвав на мою честь — Воронкою. Між іншим, їхній собака звався Жул’єн, на честь Миколи Жулинського. Той пес дописував сатиричні вірші, які публікувалися у «Літературній Україні» – газеті Спілки письменників. Я став одним з героїв книжки Дрозда «Музей живого письменника», чим я щиро пишаюся.

 Одного разу Дрозд запросив мене із Зіркою до славного на Трипільщині села під назвою Халеп’я, де Дрозди мали дачу. Напередодні нашого приїзду він повідомив своїх односельців, що відомий американський професор матиме честь удостоїти їх своєю присутністю, і що вони мають гідно приготуватися до цієї зустрічі. Десь опівдні до Халеп’я прибули Галя та Микола Жулинські, Анатолій Макаров, Ірина та Володя Дрозди і я з Зіркою. Днина була спекотна, і ми всі попрямували купатися до великого ставка на околиці села. Ставок оточений сосновим лісом, був ущерть заповнений сільськими мешканцями, які там пікнікували. У повітрі приємно пахло шашликами, і Дрозд сказав, що не можна нехтувати запрошенням його односельців, і що слід негайно приєднатися до їхньої гостини. Коли ми підійшли до веселої юрби, мене відразу оточили жінки. Одна з них запитала: «Чи то правда, пане професоре, що ви не п’єте із простими людьми?» Я клюнув, і опинився на гачку, бо обурився, і відповів, що не дуже люблю випивати, але із задоволенням вип’ю з нею. Вона простягнула мені алюмінієве горня із місцевою самогонкою і я випив кількома ковтками десь із 100 грамів напівсолодкого (із медом) правдивого українського самогону. Інша огрядна молодиця запропонувала випити ще з нею, і я погодився. Ми нічого не їли від сніданку, і я вже перестав відчувати голод. А коли я відмовився пити вже з третьою жінкою, то вона запропонувала дещо інше. Голосно шепочучи, щоб усі чули, вона запропонувала свою гостинність, аби я заночував у її хаті. Вона додала, що її чоловік добряче випиває і не буде мати нічого супротив. Після цих слів запала тиша. Усі хотіли почути, що ж я на то відповім. «Та що ви таке пропонуєте!? Та ще й у присутності моєї жінки!», — відповів я, вказуючи на Зірку, яка стояла у поблизу. «Не бреши, будь ласка», — сказала Зірка. «Усі й так знають, що я твоя сестра, а ніяка не жінка.» Отоді я й перехилив третє горнятко зі 100 грамами оковитої. Це дозволило мені прикинутися п’яним (хоча пізніше ніхто не повірив, що я прикидався) і це мене захистило від подальшої пиятики. Після пікніку наша компанія повернулася до хати Дрозда. Жулинський з Макаровим підтримували мене по дорозі зі ставка, а Славко Чорній фотографував усю нашу процесію.

 Не завжди я ставав жертвою чиїхось жартів, інколи я знаходив жертви й для своїх. Дрозд неодноразово говорив мені, що його творчість недооцінюють. «Мої твори геніальні. У майбутньому Нобелівський комітет мусить визнати це і нагородити мене премією в галузі літератури. Невже це не ясно? Коли ви напишете листа і заадресуєте його «Найкращому письменнику України» — без інших інформацій на конверті — цей лист дійде саме до мене». Я ніколи не був упевнений, чи жартує він, чи ні.

 Коли Галя Жулинська, яка мешкала в одному будинку із Дроздом на вулиці Чкалова (тепер – вул. Олеся Гончара), приїхала до США, я відразу вирішив скористатися можливістю втілити свій жарт. Я написав листа до Володі Дрозда. На конверті листа, якого Галя мала вкинути до його поштової скриньки, була адреса: «Найкращому письменнику України» і більш нічого. Лист був від президента Спілки письменників Домініканської Республіки (ДР). У тому листі я написав, що пан Дрозд є найбільш популярним закордонним письменником у Домінікані, що всі його праці перекладені та що фонд його авторських гонорарів вже такий значний, що покриє всі можливі видатки на його поїздку до цієї країни у тому випадку, коли він, звичайно, забажає прийняти запрошення. У листі також зазначалося про рішення Спілки письменників ДР представити його твори на премію Нобеля. Із своєї філателістичної колекції я взяв не проштамповані марки ДР і приліпив їх на конверт. Найважче було підробити погашення, щоби конверт виглядав якомога автентичніше. Я присвятив тому завданню багато часу, але роботою своєю залишився задоволений. Коли Галя повернулася до Києва, вона вкинула лист до поштової скриньки Дрозда. Мушу сказати, що про долю того листа ні слова ні від кого ніколи не чув. Цікаво, чи він потрапив до архіву Дрозда? Тепер, коли Володі вже немає з нами, мені якось не зручно питати його вдову Ірину про той лист. Дрозд був чудовим письменником і чудовою, щирою людиною.

 Я так багато пишу про кольоритну особистість Дрозда, що може скластися враження, ніби інших друзів у мене не було. Було, і достатньо. Дуже рідко траплялося так, що до оперного або драматичного театру я ходив сам один. У мене були друзі, приятелі і приятельки зі Спілки письменників, київської Політехніки, РУХу, Товариства української мови, мої колеги-філателісти, а ще мене часто навідували родичі з Галичини.

 Годиться серед моїх друзів вирізнити поетку Олю Гергель. Зірка запізналась із нею раніше за мене і звернула мою увагу на її прекрасну лірику. Не хочу вдавати з себе літературного критика, але деякі поезії Олі здалися мені просто чудовими. Я вирішив допомогти видати її збірку і доклав чимало зусиль, щоби це зробити. Іноді я ходив із Олею на концерти. Як зараз пам’ятаю концерт, який ми відвідали одного холодного зимового вечора у Трапезній церкві в Печерській Лаврі. Дружба з Олею збагатила моє життя у Києві. Пройшло стільки років, а я часто спокійними вечорами перечитую її збірку, заглядаю до теки з її віршами і знаю напам’ять улюблені. Оля працювала кореспондентом. Вона написала багато статей про Координаційний комітет допомоги Україні (ККДУ), в яких схвально висловлювалася про нашу діяльність. Як тільки було потрібно, щоб хтось висвітлив нашу роботу, голова ККДУ Володимир Воловодюк звертався до Олі з проханням написати статтю. Вона ніколи нас не підводила.

 Найчастіше ходив я до оперного театру із моїми студентами і студентками. Завжди мав прекрасні квитки завдяки директору Опери.

 Моє перебування у Києві упродовж року було перерване однотижневою поїздкою до Праги. Ми з Зіркою вирішили піти одне одному назустріч і побачитися у Празі, оскільки жоден із нас ніколи там не бував.

 Зірка прилетіла літаком із США, а я їхав потягом цілих 18 годин з Києва до Праги. Нас прийняли у своїй гостинній хаті Тамара та Карел Кудрна. Тамара — сестра Ліди Козак, жінки одного з моїх кузенів зі Львова. Ми чудово провели час, відвідуючи музеї, старовинні замки, сидячи у ресторанчиках пили добрі вина, та просто прогулювалися вулицями, спостерігаючи за людьми. Прага не була зруйнована протягом Другої Світової війни, і час не торкнувся багатьох її середньовічних споруд.

 Тамара мала напрочуд жвавого дідуся, якому було сто років, і який без сторонньої допомоги подорожував містом на громадському транспорті. Коли ми побачилися з ним, він уподобав собі Зірку і перше, що він спитав, чи вона одружена. Він зізнався, що шукає собі жінку. Я зрозумів, що ситуація загрозлива, коли Зірка довший час вагалася з відповіддю на питання.

 

Мабуть саме тут поділюся спогадами про дивне для мене знайомство зі славною поеткою Ліною Костенко. Вважаю, що і таке треба зафіксувати для нащадків. Воно розпочалося того року, коли Ліна Василівна, отримавши премію Антоновича, приїхала до США. Вона вирішила видати 5,000-долярову нагороду на придбання найсучаснішого комп’ютера для свого сина Василя Цвіркунова.

 Як пролог до розповіді я спершу розповім про приїзд Ліни Костенко до Нью-Йорку. Був холодний зимовий день. У залі Українського Національного Дому на Другій авеню у Нью-Йорку зібралося близько трьохсот осіб, щоби привітати Ліну Василівну, яка мала з’явитися безпосередньо після прибуття до Нью-Йоркського аеропорту. На жаль, щось пішло не так і багато літніх людей смиренно чекали на неї зо дві години у вологій та холодній залі. Нарешті вона з’явилася на сцені.

 Я не поет, та найбільш вдала метафора, що спала мені на думку при появі Ліни Костенко, що вона з’явилася мов розлючений захеканий бик перед коридою. Було помітно, що вона дуже схвильована і обурена, коли мовчки, у напруженій тиші кілька разів пройшлася сценою. Усі чекали на її перші слова. А були то слова роздратування. Спочатку вона сварила організаторів, бо вони доручили якомусь „некомпетентному дідугану” зустріти її на летовищі. Цим „дідуганом” був усіма шанований професор Олег Федишин. Правда, сам приїзд був не зовсім вдалий, десь вони розминулися на летовищі й не одразу зустрілися. Через необачність Федишина із його машини вкрали дві Лінині валізи. Потім, міряючи сцену як тигриця в клітці, Ліна накинулася на жінок, серед яких були Лариса Онишкевич та Мирослава Знаєнко — обидві членкині Наукового Товариства імені Тараса Шевченка та професори літератури Ратґерзького університету, які прийшли до Народного Дому привітати її. Як виявилося, вона сприйняла як образу подарований їй букет квітів... А букет складався з парної кількості бутонів. Не довго думаючи, вона повчала усіх, що такі букети приносять тільки на похорони. Мушу зізнатися, я вперше чув про таку традицію. Здається, більшість присутніх була здивована почутим. Люди сиділи приголомшені тим вибухом гніву. Я роздумував над тим, чи не покинути цей цирк, але таки залишився, щоби побачити на які ще витівки та демонстрацію добрих манер спроможеться цей ідол української літератури. За хвильку Ліна Костенко заспокоїлася і подальший її короткий виступ проходив без особливих відхилень від норм бонтону.

 Багато газет в Україні писали про комп’ютеризацію українських шкіл, до чого спричинилася певна українсько-американська організація, і моє ім’я безпосередньо пов’язували з проєктом комп’ютеризації. Тому цілком зрозуміло, що коли Ліна прибула до США, їй назвали мене як контактну особу, яка допоможе їй придбати комп’ютер. Василь передав мені цілий список, з якого стало зрозумілим, що він, або та особа, котра складала той список, була дійсно добре обізнана у новітньому програмному забезпеченні та найновішому комп’ютерному устаткуванні. Вартість того, що знаходилося в списку, трохи перевищувала суму 5,000 долярів. Звичайно ж я міг покрити ту різницю зі своєї кишені Я відразу пішов до крамниці у „Воксгол” у Нью-Джерзі, де я в минулому придбав більшість комп’ютерів для України, і звернувся до власників Дениса та Гері підготувати необхідну систему. Вони вибрали справді першоклясний комп’ютер з усіма можливими лаштунками вартістю у 3,200 долярів і відповідним програмним забезпеченням, яке на додачу коштувало 1,900 долярів. Коли усе було готове, я запитав у Костенків, куди і кому доставити комп’ютер. Вони передчували можливі ускладнення на митниці у Києві, і попросили мене надіслати комп’ютер до Ліниної дочки Оксани Пахльовської, яка одружилася з італійцем і жила у Римі. Я не був у захваті від такої домовленості, але попросив Дениса Кичіна відправити комп’ютер до Риму. Я взяв на себе додаткові витрати за перевезення. То усе було в червні.

 У жовтні до мене зателефонувала із Риму Лінина донька Оксана Пахльовська. Вона цікавилася, коли комп’ютер буде відправлено на її римську адресу. Я був спантеличений. Мене непокоїло, чому досі від Ліни Костенко не надходило жодних ознак подяки. На той час я вже не мав жодних справ з червня місяця із крамницею комп’ютерної техніки Дениса Кичіна. У відповідь на Оксанине запитання я негайно зателефонував до Дениса додому і запитав про вантаж. Він ствердив, що уже давно відіслав комп’ютер, і що він має як доказ усі необхідні документи на підтвердження відправки вантажу. Потім Денис приголомшив мене. Він сповістив, що на той момент не має можливості надати мені ті документи, бо вони знаходяться в теках у крамниці, до якої він не має права заходити... Крамницю було зачинено згідно із судовим розпорядженням після того, як Денис і Гері оголосили себе банкрутами. Для того, щоб отримати дозвіл суду на доступ до крамниці, мені довелося найняти адвоката Джозефа Віну (за чиї послуги я платив по 200 долярів за годину), який дістав таки необхідну документацію. У крамниці ми знайшли квитанції, котрі свідчили про те, що комп’ютер було відправлено, і що вантаж був застрахований. Але від цього мені не стало легше, бо проблема не зникла.

Отож комп’ютер пропав по дорозі між Америкою та Італією під час пересилки, і в цьому не було жодної провини а ні моєї, а ні Дениса й Гері.

З’ясувалося, що страхування було оформлене не на моє ім’я, а на ім’я крамниці, а відтак гроші що надійдуть за страхування, підуть на рахунок збанкрутілої крамниці. Залишки майна неспроможного боржника суд виставляв на авкціон з метою часткового погашення боргів. Гроші за страхування будуть вважатися майновою часткою крамниці, а не моїми. Я був настільки далеко у списку тих, кому заборгували, що не мав жодної надії на участь у розподілі майна чи поверненні бодай якоїсь частки моїх витрат. Перший у списку тих, кому заборгували, був містер Кантор, якому належала власність крамниці і борг за оренду у розмірі 20 тисяч долярів. Я навідався до містера Кантора, пояснив йому, хто така Ліна Костенко, розповів йому про дві вкрадені валізи і благав його допомогти Костенкам. Я пояснив йому, що у крамниці все ще знаходилося кілька висококлясних комп’ютерів на зразок того, який був придбаний для Ліни, і що з його дозволу та за погодженням суду ми могли б взяти один з них, поки обладнання не пішло з молотка. Містер Кантор погодився, як, зрештою, і суддя на судовому слуханні у місті Елізабет штату Нью-Джерзі. Так я отримав комп’ютер, але без програмного забезпечення. Я купив програми за 1,900 долярів і вже збирався відправити комп’ютер до Риму. Коли повідомив Оксану Пахльовську, що на її адресу надійде вантаж, вона відповіла, що їй стало відомо про те, що Зірка буде у Києві в грудні, і попросила, аби вона привезла машину зі собою. З огляду на можливі проблеми із транспортуванням я погодився.

 У грудні, коли Зірка прилетіла до Борисполя, її просто на летовищі зустріли сама Ліна, її чоловік Цвіркунов, дочка Оксана та син Василь. Вони заволоділи коробками із комп’ютерною системою і запитали про квитанції та документацію. Документи знаходилися окремо, у валізах. Ліна аґресивно вимагала, аби їй усе віддали просто на летовищі. Зірка у розпачі пояснювала, що речі пакував я, і все було складено настільки щільно, що відкривши валізу, вона потім не зможе її закрити. Вимогливий тон Ліни змусив Зірку розплакатися просто на людях. Потім усі вони супроводжувалили Зірку до готелю, де й отримали всю документацію. Зірка попросила написати посвідку про одержання комп’ютера, але Ліна відмовила. «Розписку напишемо лише тоді, коли Василь перевірить комп’ютер і все необхідне програмне забезпечення», — відказала вона. «Це буде через кілька днів, оскільки Василь здає екзамени в університеті».

 Через кілька днів Зірка зателефонувала з Києва і сказала, що Василь перевірив систему і заявив, що бракує якогось кабеля. То була повна нісенітниця, бо коли я перевіряв комп’ютер він працював прекрасно і потім я уважно пакував усі його частини. У відповідь на ту скаргу я купив кабель, якого начебто бракувало, і полетів до Києва. Мушу зазначити, що до Києва я летів, звісно, не для того, щоб віддати його Костенкам. Подорож була заплянована давніше. Ми ще заздалегідь домовилися із Зіркою зустріти Різдво у Києві.

 Та ціла комп’ютерна афера вже була мені набридла, бо забирала занадто багато часу й грошей. Я приїхав до Києва розгніваний і відразу зажадав, щоби комп’ютер негайно перевірили і дали мені посвідку про отримання функціональної машини. В противному разі я вимагав повернули мені комп’ютер. Я зовсім не здивувався, коли почув, що він не працює. Василь мабуть спалив якусь деталь. Я зрозумів, що єдиний шлях до владнання цієї справи – забрати в них комп’ютер, відремонтувати його і продати (що було би протизаконним вчинком в Україні), повернувши Ліні Костенко її 5,000 долярів. Коли я приїхав до помешкання Костенків щоби забрати машину, Ліна не вийшла до дверей побачитися зі мною, здається це зробила дочка Оксана.

 Я завіз комп’ютер до хлопців у КПІ, які за 20 хвилин усунули недолік. І так я став власником дорогого сучасного комп’ютера. Легально продати машину я не міг, інакше мене могли б звинуватити у ввезенні комп’ютера незаконним шляхом, і у спекуляції. Певні люди з «компетентних органів» слідкували за розвитком подій, бо до мене підходила особа, яку я підозрював у приналежності до вищезгаданих „органів”, і пропонувала купити в мене комп’ютер. Я підозрював провокацію і шукав шляхів як позбутися комп’ютера леґальним способом. Треба було лише знайти організацію або приватну особу, яка б виплатила мені 5,000 доларів не в Україні, а після мого повернення до США, а тим часом забрала комп’ютер і подарувала його якійсь інституції в Україні. Я обміркував це питання разом із своїм другом — лютеранським єпископом Джаном Шепом (Славком Шепелявцем), який на той момент перебував у Києві. Він погодився придбати у мене комп’ютер на таких умовах. Я привіз комп’ютер Джанові, а він пожертвував його Педагогічному інститутові у Тернополі. Коли повернувся до США, я отримав від Шепа гроші, а потім переслав ті 5,000 долярів на ім’я пана Воскобійника, який погодився бути довіреною особою Ліни Костенко у США.

 Я міг би вважати наше з Ліною знайомство невдалим, і все б могло на цьому закінчитися. Та все ж ця малоприємна історія отримала своє продовження. Наступного літа, коли я повернувся до Києва, мені доводилося часто навідуватися до видавництва Спілки письменників «Радянський письменник», що на вулиці Чкалова (тепер – Олеся Гончара). Однією з причин була моя заанґажованість у виданні віршів Ольги Гергель. На той час відповідальним редактором відділу поезії була славна поетка Люба Голота. Якось, коли я зранку завітав до її кабінету і мав намір повернутися з якимись паперами пізніше, Люба попросила, щоби я не приходив по обіді, бо до неї прийде Ліна Костенко. Її слова здивували мене. Коли я запитав, що спільного між моїм приходом і появою Ліни Костенко, яке це має значення, Люба переказала вимогу Ліни не допускати до приміщення того «шахрая Воронку» коли вона у будинку. Почувши, як вона мене назвала, я так розсердився, що негайно вирішив влаштувати зустріч з Костенко.

 Після обіду я спеціально подався у редакцію «Радянського письменника», щоби побачитися з Ліною Костенко. Я зустрівся з нею в коридорі приміщення і запитав, як вона насмілюється ширити на мене наклепи. Вона відповіла підвищеним тоном, що я хотів ошукати її з комп’ютером. Розмова була вкрай неприємна. При кінці розмови я їй сказав, що в моїх очах вона залишається чудовою поеткою, але цілком нестерпною людиною.

Отож ця зустріч завершилася внічию. Признаюся, спершу мав сумніви щодо включення цієї історії до своїх споминів, але згодом рішив, що Ліна Костенко настільки жорстко ставилася до багатьох людей, що слід донести до нащадків усю правду про письменницю, котру вважають гігантом української поезії.

 

 

Закінчення читайте  в наступному номері „Всесвіту”