Карл АЙНШТАЙН
ДІВЧАТА НА СЕЛІ
З німецької переклав Петро РИХЛО
Марселеві Рею
Учитель математики Ор’є в ліцеї у В., невеличкому містечку в Південній Франції, що зачаїлося в Піренеях, славився там своєю бундючною поведенцією.
Колеги уникали його товариства, здебільшого під впливом своїх дружин, які не хотіли мати з його дружиною, простою селянкою, — вона заледве вміла читати й писати — нічого спільного. Одного разу таки спробували запросити її до свого кола, але з’ясувалося, що вона вмочує пиріг у каву, а це було аж ніяк не стерпно.
Тому Ор’є не залишалося нічого іншого, як спілкуватися з родиною своєї дружини, поспіль селянами, які мешкали на околиці містечка й щоразу розглядали марсельця здивовано й прискіпливо. Отож щонеділі Ор’є, дбайливо почистивши свій одяг щіткою і до болю надраївши шию, відвідував їх, демонструючи себе, мовби якесь видовище, старанно обминаючи калюжі й чагарі.
Уже з півроку Ор’є мусив добряче працювати. Дотепер ішлося про те, аби втовкмачувати ледачим південним французам найпростіші математичні поняття, які Ор’є, незважаючи на свій задурливий шлюб, не зміг цілковито забути, позаяк він завчив їх, зносячи побої й голод, коли жив в одного свого скупердяя-родича. Тепер же в його класі сидів молодий розумний парижанин Леон Дельма, якого послали в це південнофранцузьке містечко лікувати хворі легені. Цей юнак бажав знати більше, він настирливо розпитував Ор’є про методичні основи математики, розводився навіть — певно, з надмірного честолюбства, — про неевклідову геометрію.
————Переклад здійснено за виданням: Carl Einstein. Werke. Bd.1. 1907—1918. — Berlin: Fannei & Walz Verlag 1994. — S. 346—368.
© Петро Рихло, переклад, 2009.
Відтоді для Ор’є почалися чорні дні; він мусив трудитися, щоб освіжити в пам’яті призабуте й осягнути, нарешті, своєю довгастою, тупою довбешкою те, чого свого часу недовчив, або ж принаймні механічно впорядкувати основні математичні засади. Отож він втратив надію придбати дорогі підручники під час щорічної мандрівки до Марселя, де він щоразу, без будь-яких свідків, відвідував борделі чи матроські таверни, наштурхував там кількох хвойд чи навіть покурював опіуму, щоб відтак знову повернутися на тверде, мов камінь, ложе своєї селянки, яка завжди лежала рівно на спині, неначе дошка.
Цього разу поїздка ляснула. Дельма заявив перед усім класом, що не бажає увесь час пережовувати те, що вони вже давно вивчили, а вимагає від учителя йти далі, що, власно, є його обов’язком.
Ця зухвала заява позбавила його такої жаданої прогулянки до великого міста і нових підручників. Отож, на Марселі можна поставити хрест. Але десь у глибині душі він усе ще сподівався, що зможе добутися туди, і тому запропонував давати Дельма приватні уроки, аби вдовольнити, ба навіть перенаситити його допитливість.
Дельма погодився і кілька разів приходив; але позаяк Ор’є ніколи не був підготовлений, а схильма над підручниками думав про Марсель, з тих уроків не було жодної користі. Ор’є зазвичай казав йому гейби співчутливо:
— Дельма, ви сьогодні маєте надто схвильований вигляд, — і, замість навчати, відсилав його до жіночої половини свого дому.
Там він запізнався з дванадцятилітньою донькою метра Ніною. Вона повела його в сад за будинком і, що цілком природно, на третій раз поцілувала елегантного парижанина. Дельма був закоханий у дівчину з егоїстичною ревністю хворобливого підлітка. При цьому він вдало висміював жалюгідного батька, що на дівчину подіяло, мовби давно очікуваний подих волі. Досі вона потерпала від того, що за нею безнастанно стежить батько, який дбав, щоб вона не завела шури-мури з гімназистами. Звичну підозру одружених чоловіків він спрямував на дочку, оскільки до його зів’ялої дружини ніхто навіть не думав залицятися.
Обмірковуючи свою уявну поїздку до Марселя, старий збагнув, що означає “зріз конуса”, і, щоб похвастатися цим, хотів покликати Дельма. Того не було в кімнаті. Невдоволений, бо, хоч урок не відбувся, однак Дельма мусив би коритися його настановам, він голосно гукнув: “Дельма, зайдіть до кімнати”. При цьому він виглянув у сад, де Дельма без тіні сорому цілував дівчину в потилицю. Матері, яка мліла перед парижанином, можна було не боятися.
Ор’є спершу накинувся на свою дружину: це вона, занедбавши свій материнський обов’язок, хоче зганьбити його святу і необхідну честь державного службовця. Потім він став гукати Ніну і Дельма — хай вони негайно з’являться перед його ясні очі.
Ніна злякано гайнула і заховалася за дощовий кадіб. Дельма спокійно підійшов, не відчуваючи ані найменшого остраху. Це було вже занадто. Ор’є висмикнув тичку для квасолі і пустився до кадобу з водою, за яким навпочіпки сиділа дівчина.
— Ах ти, тварюко, — заволав він, пробігаючи повз Дальма, який тримав руки за спиною. Він розлючено хряснув тичкою, але трапив тільки у кадіб. З переляку дівчина відштовхнула руками кадіб, він перекинувся, і ось Ор’є вже стояв мокрий у калюжі. Ще дужче перелякавшись, дівчина перестрибнула через низеньку садову огорожу і зникла.
Ор’є не робив спроб затримати її і звернувся, весь аж багряний, до Дельма:
— Ходіть зі мною, юначе, нам треба дещо обговорити.
Промовивши це, він, однак, взяв себе в руки. Адже йому зовсім не хотілося втрачати уроки, які були запорукою його поїздки до Марселя.
У кімнаті він мовив, трохи вгамувавшись:
— Ну, юначе, що це ви щойно вчинили? Замість працювати, замислюватися над цікавими проблемами, які тривожать ваш мрійливий неспокійний дух, ви ганьбите мене в моєму власному домі, який я так щиро і — ах! — так довірливо відчинив для вас!
— Пане, — відповів Дельма, — я ганьблю не вас, а тільки вашу доньку. Ви відчинили для мене свій дім не зі щирості, а для того, щоб заробити. Я не маю змоги замислюватися над, як ви правильно кажете, цікавими проблемами, позаяк ви жодної з них мені не відкрили чи, можливо, й не можете відкрити. Між іншим, я невдовзі від’їжджаю, позаяк ніколи не набуду тут таких знань, щоб скласти екзамен у Парижі. Адью!
— Але ж стривайте, Дельма, послухайте! Перед нами стояли такі великі завдання, які нам належало вирішувати разом!
— Я не мав змоги пізнати їх, отож я від’їжджаю.
— Гаразд, юначе, але ж заплатіть мені, принаймні, гонорар за уроки.
— Ви не дали мені жодного уроку, тому я не зобов’язаний вам платити. Всяка подальша спроба в цьому напрямку буде розглядатися як здирництво, про яке я мусив би доповісти директору ліцею. Я гадаю, що можу відкланятися.
Дельма вийшов. Поїздка ляснула, він лишився зі своїми підручниками.
А він мав намір вирушити вже через три дні!
Там є дешевий бордель, куди він заздалегідь уже написав. Адже він ніколи не гайнував часу і відразу з вокзалу рушав до борделю, де зранку дівчата зазвичай іще спали. Якщо було багато роботи, то йому виділяли найдебелішу, найміцнішу повію — або ж мусила працювати та, яка найбільше завинила перед власницею борделю. Якщо ж було мало роботи, то йому діставалася та, яку клієнти забраковували; здебільшого маленьке хворобливе дівча.
Далі читайте паперову версію журналу.
