Герберт Ернест БЕЙТС
Аспідистра у Вавилоні
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклала Олена ПОМАНСЬКА (Миколаїв)
Років сорок тому, коли я була ще молоденькою дівчиною, моя мати, удовиця, утримувала маленький пансіон на приморському бульварі, де, леліючи білим та кремовим кольорами сяючим місячним серпом, стояли будівлі попід могутніми плечима крейдяного пагорба, на якому височів замок і розмістився гарнізон. Здаля замок ще й досі схожий на величезну фортецю, збудовану з кременю кольору пемзи. Зовсім інакший вигляд мала тими днями на тлі вкритого рінню морського узбережжя вигнута серпом лінія будинків, нагадуючи щойно накрохмаленого комірця, вельми тужавого та респектабельного.
Мушу підкреслити, багато чого зараз змінилося. Під час війни бомби видерли всю середню частину комірця, і ще й досі можна побачити зяючі рани, пороблені снарядами на вкритих травою схилах понад містом. Проте дві речі залишилися точнісінько такими самими, якими вони були, коли я там жила з матусею і коли довгим смутним літом 1921 року вісімнадцятирічною дівчиною я вперше зустрілася з гвардійським офіцером, сорокарічним капітаном на ім’я Арчі Блейн.
Першою річчю, що завжди залишалася незмінною, був сам замок. Він завжди має такий само непорушний нев’янучий вигляд, який мають великі церкви та високі гори. Але іноді, а надто дощовими днями, він скидається також на в’язницю. Часом щось в особливому розміщенні стрільниць на парапетній стіні робить його схожим на великий стиснутий гранітний кулак, пальці якого стоять перпендикулярно, наче погрожуючи морю. Друга річ щодо міста, яке залишилося незмінним, набагато менш захоплива. Мабуть, вона навіть банальна, однак, можливо, саме ця банальність запала мені в голову.
————Перекладено за виданням: H. E. Bates. The Grapes of
© Олена Поманська, переклад, 2009.
Просто те, що всі комини на будинках, які залишилися на місячному серпі, дуже яскравого, неможливого жовтого канарейкового кольору. Вони також незвично високі, і через те що стоять групами по шість, вісім, а то й дванадцять, то мають вигляд величних труб органа. Здається, що він ось-ось заграє урочисту мелодію. Звісна річ, що нічого подібного ніколи не буває, і єдині звуки, які коли-небудь можна було почути звідти, — це пожадливі гучні та пронизливі верески зграй величезних голодних морських чайок, що сиділи на них, і внаслідок якоїсь дивовижної гри світла чи, можливо, через те, що комини такі до неможливості жовті, чайки часто скидаються на дуже великих блакитних сов.
Розповідаючи про цю дивовижну гру світла, я зараз пригадала ще третю річ, яка ніколи не змінюється. Це — незвичайне світло, яке завжди, коли світить сонце, висить понад тим місячним серпом, замком, крейдяним пагорбом, гаванню, хвилерізом і морем. І справа не в тому, що воно розжарене до білого. Здається, що воно скаче в повітрі. Якимось дивним чином воно є надприродним, незвичайним. Здається, що воно піднімає тебе над землею.
Дуже спекотними днями, коли крейда на пагорбі здається більш оголеною, аніж зазвичай, а на поверхні моря видніють ледь помітні жмури, світло набуває ще однієї якості. Воно раптом позбавляє наші очі здатності дивитися на все незатьмареним поглядом.
Саме такого дня, оголеного, сліпучого світла у червні, відбулася моя перша зустріч із капітаном Блейном.
2
Звісно, що в місті, в якому стоїть військовий гарнізон, зустріч із солдатом цілком логічна й невипадкова. Вони тут, власне, повсюди. Їх не можна уникнути. Рядові приходять до міста, аби випити пива, поїсти риби з картоплею та погуляти з дівчатами. Офіцери, яких уже й не так часто побачиш, просто тому, що їх набагато менше, аніж рядових, приходять до міста, щоб випити у пристойніших готелях; інколи вони влаштовують вечірки, переважно по суботах. Рядові дуже напиваються, бешкетують та влаштовують бійки — поміж своїх тоді, коли не можуть знайти військових моряків чи то цивільних матросів, щоб побитися з ними; щоправда ті не так уже й часто попадаються їм під руку. Офіцери також дуже напиваються, і їх тоді везуть нагору, додому в їхній улюблений спосіб — на таксі. Бійки, особливо з військовими моряками, можуть бути досить кривавими.
Близько сорока років тому тут було набагато більше забігайлівок, де можна було напитися як хлюща, аніж їх є зараз. Солдати тоді теж були солдатами, а не просто призовниками-шифрувальниками, які відбувають двійко вимушених років і які у звільнення одягають кольорові шкарпетки та штани кльош. Ті ж були солдатнею з книжок Кіплінга, лихословами та бешкетниками. Вони були такі, як Руперт Брук1 назвав їх десь, “гучні та чорнороті”, а їхні жінки — не кращими за них.
Нічого дивного, вважаю я, що моя мати мала свою власну особливу назву для цього міста солдатів-бешкетників.
“Вавилон”, так називала вона його. “Той Вавилон. Тримайся подалі від того Вавилона”, — завжди казала вона мені. “Ніколи не наближайся до того Вавилона”.
Якщо до цього всього додати ще той факт, що судна з континенту заходили до порту кожного дня, регулярно доставляючи на берег чи то французьких та бельгійських матросів, чи то іноземних туристів на десятигодинну екскурсію-гульню, то цілком природно можна дійти висновку, що місто, хоч яким би воно там було, ніколи не нудьгувало. Певна річ, ви також думаєте, що в такому буйному чоловічому Вавилоні вісімнадцятирічній дівчині не так уже й важко було привернути до себе увагу, отримати запрошення на прогулянку або навіть причарувати когось.
Обидва припущення були б помилковими. Щодо мене, в крайньому разі, до того смутного багатого на події літа 1921 року, воно було таким нудним, що я навіть не могла ненавидіти його. Сьогодні я вважаю його гарним, чудовим містом, сповненим кольорів та зі своїм певним характером. А тими днями то була просто пляма на узбережжі.
Щодо чоловіків, солдатів та всіх інших, то я просто не існувала для них. Однак у цьому немає нічого дивного, бо я сама була виразно, безконечно та нестерпно нудною.
Найкращим описом мене, якого б я могла придумати, був би такий: я була такою нудною, як одна з тих аспідистр, якими були заставлені покої, передпокої і навіть обідні столи в нашому пансіоні. Саме нею я й була — жінка-аспідистра2, і край.
Наприклад, до сімнадцяти років у мене за спиною мотелялася довга товста коса, зав’язана чорною стрічкою. Волосся було масним темним прямим, таким, що більшість жінок несамовито намагаються змінити його або за всяку ціну приховати. Я навіть і не знала про це. Коли я дивилася у дзеркало, я бачила його просто як обрамлення для досить вузького обличчя кольору глини, на якому темно-карі очі були надто великими і через це здавалися непропорційними. Певна річ, я не користувалася косметикою, і тому мій лоб і досить високі вилиці теж блищали.
————1 Руперт Брук (Rupert Brooke) 1887–1915. Англійський поет. Автор поеми “Солдат”.
2 Аспідистра — кімнатна рослина, яка свого часу в Англії була ознакою міщанства.
Одне в мені, що не було нудним і на що я можу відверто претендувати, — це моя постать. Тіло моє було граціозним, дуже гладеньким, без жодної ґанджі за винятком коричневої родимки у вигляді довершеного кола, досить величенького, межи лівою груддю та плечем. Але через те, що ніхто окрім мене ніколи не бачив мого тіла і навіть побіжно не глянув на мою родимку, то мені насправді було байдуже щодо цього. Мушу тут додати, що хоча ноги в мене справді були стрункими, я, зрозуміло, ходила у чорних вовняних панчохах.
Моя мати теж ходила у чорних панчохах. Насправді, вона окрім чорного нічого й ніколи більше не вдягала. Жалоба по моєму батькові, який помер за десять років до цього, зробилася в неї звичкою. Удівство стало її хрестом, якого було треба нести спокійно, і коли це можливо — мовчки.
Я мусила б стримувати себе від несправедливого ставлення до своєї матері, а надто внаслідок події, що сталася зо мною того літа і до якої вона не була в жодному разі причетною, одначе вона була жінкою, життя якої складалося із низки демагогічних гасел, більшість з яких були хибними.
Найулюбленішим з них було: “Якщо ти довіряєш іншим людям, то вони довірятимуть і тобі”. І дуже близьким до нього, я думаю, було: “Якщо ти не хочеш, аби люди були поганої думки про тебе, не починай думати погано про них”. Завдяки таким хибним настановам, які вона промовляла скорботним і надто одноманітним голосом, я, як особистість, загинула. Я була нудною тільки тому, що боялася зробити що-небудь, що суперечило б її безсумнівно святій правдоньці.
Рубі є прикладом цієї цікавої та важливої справи. Рубі була однією з наших покоївок, гарною, соковитою дівчиною, років двадцяти восьми, з квітучим тілом, рудим волоссям та напіврозбещеним поглядом сіро-зелених очей, які мали вигляд значно старших за все інше в неї. Мені подобалася Рубі, і я маю хороший привід пам’ятати її та бути вдячній їй за ці напіврозбещені, що мали вигляд старших, очі.
У свої вихідні Рубі була насправді часткою того Вавилона, про який моя мати так багато мене попереджала. Вона була веселою й вільною від умовностей солдатською подружкою.
— Дуже пристрасна, серденько, ось я яка. Поступлива, поступлива, ось у чому моя біда. Ніколи не знаю, коли зупинитися. Мусила б уже подумати про те, щоб осісти. Проте я ніколи цього не зроблю.
Мені дуже подобалося заходити до кімнати покоївок, за кухнею, і розмовляти з Рубі, а ще більше нагору, до її кімнати, де ми могли б зоставатися наодинці. У ті дні покоївки не мали таких розкошів, як ванна, і коли я заходила до її кімнати, я заставала її, як вона це називала, за стриптизом до пояса, понад мармуровим умивальником.
— Заходь, серденько. Сідай на ліжко. Не звертай на мене уваги. Зверху, доки дотягнуся, і донизу, доки зможу дістатися. Мушу сьогодні якось відмити весь цей бруд. Бо вчора полизала, мов киця, й годі.
Гучний та заразливий сміх Рубі щедро котився спальнею; так само щедро розгойдувалися понад водою її великі груди, коли вона нахилялася й мила їх.
Рубі мені не просто подобалася; вона мене причарувала. Мушу зізнатися, що часом я була трохи налякана, наприклад тоді, коли одного разу я застала її за миттям і побачила на її спині та плечах велику кількість чорних та жовтих синців, від чого мене аж занудило.
— Рубі, — запитала я. — Твоя спина! Що трапилося? Що ж ти такого зробила?
Рубі, анітрохи не занепокоєна, тільки сповнила спальню своїм звичним гучним безтурботним сміхом.
— Трішечки кохання, серденько, тільки й того. Іноді вони трохи гарячкують, ось як і цього разу.
— Ти хочеш сказати, що це зробив чоловік? Ти хочеш сказати, що ти насправді…
Рубі знову зайшлася сміхом.
— О! Нічого страшного, серденько моє, — сказала вона. — Це непогана ознака, ось що. Ти знаєш, що вони захопилися, знаєш, що вони відчувають справжнє почуття до тебе.
Матусина порада щодо того, аби поставити себе на місце других людей, побувати в їхній шкурі, того дня аж ніяк не спрацювала. Як я не намагалася, я не змогла напнути на себе гарну безпутну шкіру Рубі й уявити, що хтось побив мене до чорно-жовтих синців, бо кохав мене, або, як називала це Елізабет Баррет Браунінг3, “тільки в ім’я кохання”.
————3 Елізабет Баррет Браунінг (1806—1861) англ. письменниця.
По двох днях після цього викриття пополудні Рубі була вільна. Після того як усі пообідали, моя мати годину, як завжди, відпочивала у себе в спальні. Я була сама в нашій приватній вітальні, читала вірші, що, як, мабуть, ви вже здогадалися, я любила робити. Поезія, фактично, була тим єдиним, завдяки чому я наближалася, хоча й не так близько, до того, щоб віднайти себе. Правда й те, що все, що я знала про кохання, я назбирала по крихтах з того, що вичитала з віршів.
Того полудня, я пам’ятаю, було надзвичайно спекотно й тихо, без жодного подиху вітерця від затоки, і, мабуть, в найспекотніший момент, десь пів на четверту, одна з покоївок постукала в двері, увійшла і сказала:
— Вибачте, що турбую вас, міс Кристін, але ваша мати міцно спить і я не хотіла її будити. Ви не могли б вийти на хвилинку? Прийшов якийсь офіцер і каже, що хотів би поговорити з вами. Капітан Блейн.
Коли я читаю, у мене є дивна звичка покласти одну ногу під себе і сидіти на ній. Через якийсь час нога або зомліває, або німіє й дерев’яніє, тож, коли я підведуся, на деякий час я втрачаю рівновагу, ідучи наступні півхвилини чи більше так, немовби я підвернула собі щиколотку.
Саме такою ходою я вийшла, аби вперше познайомитися з капітаном Блейном. Уявляю, який жалюгідний вигляд я мала, коли шкандибаючи увійшла до передпокою, вимощеного італійською мозаїчною плиткою, такою холодною, слизькою, тією, що була в моді багато років тому, і в результаті перше, що зробив капітан Блейн, — це кинув швидкий запитальний погляд на мої ноги.
— Перепрошую. Сподіваюсь, я не потурбував вас, — сказав він. — Ви що, забили ногу?
Від сором’язливості я зашарілася і запевнила його, що ні, не забила, що я просто сиділа на ній.
Він посміхнувся привабливою посмішкою.
— Невже? — сказав він. — Я завжди вважав, що ноги для того, аби на них стояти.
— О, це я така, — відказала я. Я намагалася говорити спокійно, як засіб подолати зростаючу несміливість. — Мені подобається бути не такою, як усі.
Він посміхнувся вдруге своєю привабливою посмішкою. Водночас він кинув на мене ще один швидкий запитальний погляд. Обличчя його було обернуте до моря, тож якоїсь миті світло, що відбивалося від води, з тією дивовижною сліпучою силою, яку я вже намагалася вам описати, сповнило його очі.
То були очі незвичайної й чистої блакиті. Якби я сказала, що вони не мали глибини, то це, може, створило б враження, що вони були порожніми. Навпаки, вони були надзвичайно пронизливими. Вони були схожими на пелюстки деяких видів квітів, які на перший погляд здаються однокольоровими, одного чистого кольору, аж потім раптом виявляється, що вони переливаються всіма кольорами веселки.
Ще більше привертало увагу те, що були вони надзвичайно холодними, аби не сказати крижаними, і що дивилися вони з обличчя, яке в усьому іншому було дуже темним — темні брови, темне підборіддя й щелепи, темні гвардійські вуса і досить гарної форми ніздрі.
Далі читайте паперову версію часопису
