Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Туманність Бі-Бі-Сі

 

“Страшні слова, коли вони мовчать…”

Ця фраза з вірша Ліни Костенко чомусь одразу спала мені на думку, коли я спробував із хащ свідомості віднайти той концепт, що зміг би пояснити чи бодай описати теперішню ситуацію, що склалася навколо досить розпіареного в Україні проекту “К н и г а р о к у Бі-Бі-Сі 2 0 0 8 р о к у”. Вибір, який було зроблено у фіналі, спрямовує до цікавих висновків щодо сучасного (навколо)літературного процесу. Цей вибір, зрештою, відображає кардинальну зміну способу мислення теперішнього суспільства, яку свого часу висловив теоретик постмодерної доби Леслі Фідлер. Більше немає значення, де чорне, а де біле, хто король, а хто блазень; усе змішалося в цьому переплетінні коней і людей, а на-гора з цього сплетіння всього з усім видобувають також щось абсолютно незрозуміле.

Але це “незрозуміле” більше не є сумішшю для представників нової культури, які навчилися бачити світ саме так. У цьому світі Бетховен уже існує поряд із Емінемом, а Філіп Кіркоров поряд із Ніною Матвієнко (як народні артисти України!). В цьому сплетінні ідей, що вже не видається хаотичним нинішньому суспільству, вироджується потреба в естетичному сприйнятті дійсності, адже естетика — розуміння світу через різні його вияви як щось прекрасне. А прекрасне передбачає наявність не-прекрасного, тобто потворного. Для нинішнього світу категорія викривленості більше не є проблемою; людина може робити все, що їй заманеться, свято вірячи, що вона нікого не зачіпає брутальністю чи байдужістю. А саме як суспільство байдужих можна визначити теперішній стан нашого життя. Втративши основу, ми розчинилися в дріб’язковості, але мислення, яке не визнає центру і правил, не сприймає це як щось меншовартісне і нецікаве. Відповідно, література в такому читацькому світі буде визначати очікування загалу. А очікування прості: література має бути без зайвих пошуків істини (або якщо вже з пошуками, то спрощеними, схематичними, примітивними); цю літературу можна читати в метро (бо іншого часу в нас уже немає в цій веремії одвічних справ); література більше не має нікого нічому повчати, а лише апелювати до базових інтересів натовпу, тих, що посідають нижні сходинки в піраміді потреб А. Маслоу. Ця література не має бути “розумною”, це вже не вчитель, до якого можна звертатися безліч разів по допомогу і який ніколи не відмовить. Книжка в сучасному світі перетворюється на швидкісний допінг, на порцію примітивної розваги. Звичайно, бути розвагою — одвічна сутність літератури, але розваги можуть бути різні…

“Молоко з кров’ю” Люко Дашвар (не плутати з Любко Дереш!) — це спроба створити художній світ, не знаючи його законів. Це світ досить умовних конфліктів, які випливають не з потреби сюжету, а з авторського невміння тримати цей сюжет під контролем і водночас створювати природний розвиток подій. Лінія кохання в книжці (обплетена містичністю коралового намиста) між Стьопою і Марусею, які мають переховуватися від людей, ховаючи глибокі почуття, настільки схематична, що вже з 10 сторінки починаєш розуміти суть проблеми і фінал цієї історії. Символ намиста, яке має символізувати вічне кохання, банальний і затертий. Принаймні авторці не вдалося зацікавити, увівши до тексту цей образ-символ. Не вийшло ані красивої казки, ані мильної опери. Героям, які нібито мають переховуватися від людського ока, насправді нічого не загрожує; важко зрозуміти авторську логіку. Вся сюжетна лінія розгортається не з природності конфлікту, а з повеління автора, яка керує літературними маріонетками. А це вже нецікаво. Психологізм літературних персонажів не береться до уваги. Характери постають спустошеними і ходульними, хоча, взявши навіть такий сюжет за основу, я переконаний, що можна було б створити прекрасну новелу чи роман (до речі, інколи складається враження, що твори Люко Дашвар створено в конкурентній боротьбі з Танею Малярчук, але те, що для Малярчук природне, для Люко Дашвар — штучне). Однак усе це не завадило визнати цю книжку Книжкою року на проекті Бі-Бі-Сі.

————
© Дмитро Дроздовський, 2009.

 

Щодо проекту “Книга року Бі-Бі-Сі”, то він уже встиг стати очікуваним в Україні. Але результат 2008 року важко назвати адекватним. Скоріше, симптоматичним. Книжкою року (таким собі обличчям України, що потрапить на Туманний Альбіон і буде репрезентувати сучасний стиль українського письменства) стала книжка авторки Люко Дашвар (Ірини Чернової) “Молоко з кров’ю” (видавництво “Клуб сімейного дозвілля”), книжка, як я вже сказав, досить схематична, спрощена, що видається конструктом. Відчутно, що цей книжковий проект було орієнтовано на усереднену читацьку аудиторію, на масового читача, який не буде розмірковувати над складнощами сюжету, над оригінальністю техніки. Тепер саме поняття техніка видається старомодним: як на сцені можна просто грати, без розуміння законів сценічності, так і в літературу приходять ті, хто не знаються на сутності художнього слова, адже нинішня книжкова індустрія аж ніяк не сприяє творенню вдумливого автора, а разом із ним і вдумливого читача. До “складних” текстів у нас втратився інтерес. Це зрозуміли видавці, які орієнтуються на пошук авторів певного шаблону. Цей шаблон можна легко “вичислити”, якщо перечитати з десяток сучасних авторів (зокрема й тих, що увійшли до довгого списку книжок-учасниць проекту Бі-Бі-Сі (М. Бриних "Шахмати для дибілів", Т. Винокурова-Садиченко "Жарт другий. Квіт папороті", Л. Денисенко "Сарабанда банди Сари", І. Карпа "Добло і зло" тощо). Спільність простежується і на рівні мови (стилістики), і на рівні сюжетних вигадок. Ці романи сукупно формують модель сучасного читача — людини, яка не заглиблюється в суть проблеми, а грається в життя, думаючи, що насправді вона — центр світу, а тому їй часто начхати на всіх тих, хто від неї зовні; ця людина втратила розуміння такого психологічного поняття, як “сенситивність”, вона замкнена, але її рятує маска — почасти не дуже приємна, але результативна тоді, коли поряд із тобою — або функції, або маски).

Дивує, проте, підхід організаторів до проведення цього відбору книжок, зокрема ж щодо фінальної частини. Незважаючи на те, що книжка-лідер отримає можливість бути представленою у Великій Британії, долю цієї книжки обирає журі з п’яти осіб, досить далеких від літератури (журі цього року за алфавітом: актор Богдан Бенюк, співачка Марічка Бурмака, ведуча 1+1 Ольга Герасим’юк, ведучий ICTV Андрій Куликов та адміністратор конкурсу, продюсер Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало). Здібності ведучого ще не є запорукою здібностей критика, здібності співачки також не можуть вважатися достатніми для аналізу літературного твору, якості веселуна і балагура не показник, що ця людина зможе оцінити літературний твір. Проте саме ці люди були запрошені в журі. Дивує позиція керівників проекту, адже такий вибір апріорно не може бути професійним. Що ж у такому разі є критерієм того, що тебе запросять до членів журі? Розкручене ім’я? Але це дешевий критерій, який позбавляє результат такого голосування адекватності. В такому разі, може, наступного року треба запросити в журі автора профетичної книжки щодо майбуття України Віктора Януковича, автора історичного бестселера “Україна не Росія” Леоніда Кучми чи упорядника поезій про кохання Миколу Томенка? А може, запросити Петра Симоненка, тим більше, що в нього прізвище таке саме, як і у знаного українського поета? Чом би й ні, тільки в такому разі чи будуть результати відображати літературний процес в Україні? Якщо минулого року до складну журі входила професорка Києво-Могилянської академії, літературознавець Віра Агеєва (і минулого року переміг “Андріївський узвіз” — книжка Володимира Діброви, який сам давно заявив про себе як блискучий знавець англійської мови і літератури на американському континенті), гідна представлення на Туманному Альбіоні, то цього року в журі — жодного літературознавця, жодного критика. Натомість у довгому переліку можна знайти цікаві книжки, які не були помічені з усього розмаїття і які не дійшли навіть до півфіналу. Чому? Чи можна бути впевненим, що всі зіркові члени журі перечитали (і не в метро чи в перервах між гастролями або ефірами) всі книжки, що увійшли до переліку?

В такому разі виникають сумніви: чи є результат легітимним? У довгому переліку книжок можна натрапити на такі цікавинки, як "Стефа і її чакалка" Івана Андрусяка, "Стежка вздовж ріки" Маріанни Кіяновської, "Сподіваюся на Тебе" Софії Майданської. На жаль, ці книжки виявилися не такими цікавими, як уже безсмертний твір Михайла Бриниха ‘‘Шахмати для дибілів’’ або ж ‘‘Сарабанда банди Сари’’ Лариси Денисенко. Реальним фіналістом “Книги року Бі-Бі-Сі” для мене особисто була книжка “Москалиця” Марії Матіос. Ця книжка випадає з логіки інших чотирьох півфіналістів своєю художньою самодостатністю. Вона повертає до усвідомлення, якої художньої якості може досягти автор, якщо він повертається до джерел, а в літературі таким джерелом є міфологічний субстрат. Обидві повісті М. Матіос працюють із міфологічним підґрунтям, працюють уміло, непомітно і вишукано. Про вишуканість окремо говорить дизайнерське рішення художника Сергія Іванова. Перша повість присвячена “кожній жінці зокрема”, а друга — “кожній матері окремо”. Здавалося б, майже те саме, але, з іншого боку, “майже ніколи не навпаки”. Матері не можуть бути сукупністю, збірністю; кожна мати має свою долю, вона випиває свою чашу, але материнство — особлива відповідальність. Тема жінки — центральна у “феміністичному” просторі М. Матіос. Але повісті Матіос — це не обігравання однієї теми, як у Люко Дашвар, а витворення художнього світу за незвичними правилами. Сюжет, який використовує авторка, вражає оригінальністю — жінка рятується від “червоної чуми”, яка має боротися з членами УПА. Перша повість (“Москалиця”) — постійні відсилання читача до історії України періоду Другої світової війни, і ці фрагменти минулого знаходять своє втілення в коментарях і посиланнях авторки (художній світ постійно прагне прив’язатися до реальної історії, в “примітках до повісті” зазначено датовані історичні події, як-от: 21 липня 1941 року румунські війська знову окупували Буковину, виступивши союзниками фашистської Німеччини у Другій світовій, що 1943 року частину буковинських Карпат контролювали угорські війська — союзники Німеччини, а королівська Румунія вийшла із союзу з Гітлером). Художній світ М. Матіос — архаїчний, і вийти з вічного кола прокляття має саме жінка, байдуже куди: або в пекло, або в рай. Ця повість прагне здійснити діалог із минулим. Т.С. Еліот у своїй статті про традицію та індивідуальний талант сказав, що в американській літературі зазвичай не говорять про традицію, лише в тому разі, коли її немає в тексті. Ми ж останнім часом панічно боїмося слова “традиція”!, ніби то від лукавого, хоча в традиційній літературі немає нічого поганого. Традиція існує тільки в теперішньому і взорує в майбутнє, а те, що в минулому, — так це спадок. М. Матіос прокладає традицію української літератури в майбуття.

Але як можна бути велетом серед пігмеїв? А суспільні норми скеровують людину в бік манкуртства, про яке писав Ч. Айтматов. Чим сьогодні тішить себе світовий літературний процес — прагненням подати “споживацьку літературу”, літературу гламуру (в Росії навіть утвердили це поняття), яка вже не те що не піддається розтлумаченню, а чинить опір застосуванню інтелектуальних і духовних потуг. У такому разі література перетворюється на “спам”, який ніхто не може наважитися викинути в “трешницю”, бо вже немає тих, хто міг би це зробити. Настає епоха “шахмат для дибілів”. М. Мамардашвілі у роздумах про “шлях Пруста” висловив прецікаву думку: “Обвішайте всі стіни в себе в кімнаті розумними сентенціями зі скарбниці світової культури, і вони нічого не промовлятимуть. Треба в собі виплекати той стан готовності сприйняти ці постулати”. В нашій літературі допіру ці сентенції маркувалися як незрозумілі, а тому їх треба було або викинути, або іронічно трансформувати, амортизувавши все інтелектуальне та розумне. Якби хоча б перемогла книжка М. Бриниха “Шахмат для дибілів”, то принаймні був би цілком очевидним вибір сучасної читацької генерації. А так — не те що “кров з молоком”, а ні Богу свічка, ні чорту кочерга. Подібний результат цілком очевидний за умов розмивання естетичних критеріїв щодо визначення літературного твору, який вартує бути почутим за кордоном.

Правду кажучи, світ мало знає про Україну: якщо про Шевченка, то тільки Андрія… І тому було б добре з відповідальністю підходити до таких проектів, пов’язаних із формуванням іміджу про Україну. Хотілося б, щоби все ж таки цей імідж був позитивним, бо вже досить довго Україну в світі представляють не ті і не там, де це потрібно. А наразі висновки невтішні: чи журі побоялося віддати пальму першості двом “фаворитам”, чи і справді світ тепер усереднений, із мертвих душ і манкуртів, чи, може, західний світ хоче почути те, до чого готовий. А, певно, що до повстей М. Матіос йому ще рано. Але книжка М. Матіос принаймні поставала б реальною альтернативою до тих художніх форм, які сьогодні представлені на Заході.

Хочеться вірити, що організатори “Книги року від Бі-Бі-Сі” серйозно замисляться над ситуацією, що склалася: немає критеріїв і немає тих, хто міг би визначити ці критерії. За бортом читацької уваги опиняються справді вартісні речі (як книжка “Стежка вздовж ріки” М. Кіяновської у книжці чи “Сподіваюся на тебе” С. Майданської). Ті ж пояснення-аргументи, які можна було почути під час транслювання півфіналу, аж ніяк не можуть задовольнити. Андрій Куликов: “Книжка Михайла Бриниха ‘‘Шахмати для дибілів’’ — ця книга — такий не надто частий у нас жанр, як роман діалогів. По-друге, мені страшенно сподобався образ доктора Падлюччо. Мені досі невтямки, як зміг автор у такому обмеженому просторі і з таким обмеженим колом персонажів витворити цілу картину світу”. А ось “кумівські” аргументи М. Бурмаки: “Мені дуже сподобався Михайло Бриних ‘‘Шахмати для дибілів’’, можливо, тому, що я знаю Михайла Бриниха особисто, можливо, тому, що я колись з ним працювала на СТБ…”. “Професійні” критичні рефлексії О. Герасим’юк: “Хочу сказати, що Денисенко мене вразила. Це перша книжка її, яку я прочитала. Я взагалі з пересторогою ставлюся до жіночого писання. Воно справді виявилося дуже легким читанням, веселим, вишуканим, сучасним, міським. Мені ще було цікаво — я то знаю, що це написано дуже красивою дівчиною, яка є одночасно адвокатом і моделлю, що теж таке поєднання рідкісне і несподіване”.

Думаю, прикладів достатньо, щоби зрозуміти або не-зрозуміти основні критерії відбору текстів. Хтось прочитав уперше в житті якусь книжку і вона сподобалась, а хтось проголосував “за”, бо особисто знає автора. Ось такі нескладні схеми і розрахунки, і головне — жодної фахової оцінки, жодної “експертизи”. Безперечно, зірки — це також читачі, але звичайні читачі, не кращі й не гірші. І зрозуміло, що для підняття престижу організатори запросили до журі цього проекту “зірок” (куди їх зараз тільки не запрошують!). Але для балансу все ж таки вирішальне слово має бути за професіоналом. Не даремно “Євробачення” обіцяє наступного року повернутися обличчям до фахівців, які мають вирішувати долю переможця. Чого і можна побачити Книжці року від Бі-Бі-Сі!