Дмитро Дроздовський

Народження тексту з духу землі

(про специфіку сучасної новозеландської поезії)

 

                In memoriam Hone Tuwhare

 

Поняття “сучасна новозеландська література” нічого не скаже вишуканому українському шанувальнику зарубіжної літератури. На превеликий жаль, небагато асоціацій виникне й у свідомості експерта-інтелектуала із зарубіжної літератури. Хоча, якщо подивитися на досвід російської літературознавчої традиції у вивченні літератур різних країн світу, то деякі напрацювання з полінезійського регіону там усе ж таки є. Це, як на мене, лише має спонукати наших літературознавців до праці, до потреби пізнання сучасного літературного процесу в усій його повноті, до переосмислення усталеної літературознавчої системи, зокрема в царині зарубіжної літератури, що сьогодні вже не охоплює всього розмаїття світових тенденцій і культурно-духовних практик. На жаль, літературний світ, що перебуває поза Європою й Америкою, залишається екзотично-маловідомим як для українських шанувальників літератури, так і для науковців. Якщо Орхан Памук вивів на авансцену літературознавчих пошуків Схід, то про Нову Зеландію годі говорити. Соціокультурне середовище цієї країни доволі замкнуте, медіа недостатньо репрезентують національну літературу на світовому ринку, немає і налагодженої інфраструктури щодо перекладів новозеландської літератури у світі. Не йдеться, звичайно, про такі країни, як Великобританія, де в книгарнях новозеландські книжки таки можна придбати.

 

Новозеландська література як канон-у-собі

Новозеландська література не входить до світових літературних канонів. Немає й спеціальних курсів, що висвітлювали б для майбутніх філологів і фахівців із літератури специфіку цього літературознавчого регіону. Але якщо немає інформації, то чи означає це, що ми мусимо втратити інтерес до явища, навіть не пізнавши його? Чи тоді ми можемо робити висновки про світовий літературний процес, анітрохи не знаючи про його периферійні явища, тобто про такі, що не потрапляють до світових топ-двадцяток чи навіть сотень? Але от що цікаве: в середині літературної Нової Зеландії саме література посідає вагоме місце як сегмент соціокультурного простору, в країні існує кілька доволі престижних літературних премій, за які щороку змагаються письменники-номінанти. Як приклад, можу навести літературну серію “NZ Book Month”, започатковану 2006 року. Щомісяця фахівці-критики на замовлення видавництв проводять моніторинг найуспішніших новозеландських прозових творів, що потім укладають у невеличкі збірники й видають. До такого збірника, виданого 2007 року, потрапило шість найуспішніших у 2007 році авторів, а саме: Фейс Оксенбрідж, Елізабет Смайсер, Шарлот Ґрімшоу, Дейв Армстронґ, Дженніфер Лейн, Трейсі Слафтер.

Єдина прикрість: не спрацьовують медіа, які мали б поширювати цю культуру в інші світи.

На жаль, коли літературознавці готують чергові “канонічні” напрацювання, то не замислюються над тим, що межі канону визначають не лише об’єктивні причини, а й звичайна необізнаність літературознавця з усім літературним процесом, що й не видається можливим за теперішніх умов. І навіть шанований у наукових спільнотах світу літературознавець із Єльського університету (США) Гаролд Блум у своєму “Західному каноні” (що з’явився на українському книжковому ринку наприкінці 2007 року) оминає будь-які згадування новозеландської літератури, як і літератури Сходу, наприклад. Але в такому разі, визначаючи канон світової літератури, треба бути свідомим того, що на його периферії, яку не розглянув упорядник-деміург, може творитися щось не менш цікаве, ніж у літературі США чи Європи.

————
© Дмитро Дроздовський, 2009.

 

Чому саме зараз я вважаю за потрібне вдатися до панорамного висвітлення новозеландської літератури? До подібної студії мене підштовхує, як це не парадоксально… ситуація в українській літературі. Ні, ми ще не відчуваємо соціокультурного і політичного простору так, як новозеландці (між іншим, рівень життя в цій країні один із найвищих у світі). Річ у тому, що 2007 року на українському книжковому ринку вийшло два романи, які, як на мою суб’єктивну думку, можуть претендувати на зміни погляду на наше письмо останніх років. Ідеться про романи “Майже ніколи не навпаки” Марії Матіос (ЛА “Піраміда”) та “Епізодична пам’ять” Любові Голоти (видавництво “Факт”).

Поява цих творів змушує літературознавців замислитися над теоретичною проблемою: вплив географічного простору на конструювання тексту або географія через літературу як гносеологічна система погляду людини на світ (укоріненість ментальних установок автора у філософію природи). Ідеться про те, що належність автора до територіального простору і співвіднесеність із цим ареалом (фрагментом національної географії) на рівні свідомості і психології тексту якраз і визначатиме ті художньо-літературні структури письма, що відбиватимуть географічну специфікацію.  Поясню простіше: так, як творить текст людина, яка в гени увібрала дух гір, ніколи не сформує його так, як людина, вкорінена в безмежжя степів. І навпаки… Любов Голота — представниця степової України, структури її письма формують психологічно глибоку фактурну важку прозу, вкорінену в український неозорий степ. Це письмо плавне, абзаци в тексті великі, час нікуди не поспішає, а простір постає в читацькому сприйнятті великими тектонічними плитами. Роман Марії Матіос — потік гірської річки, неглибокий і не такий розлогий, як степ, але стрімкий, небезпечний, несподівано-парадоксальний і психологічно-гострий.

Але теоретичне розуміння структур письма через співвіднесеність їх із географією автора й авторськими ментальними установками — питання, вивчене погано в українському літературознавстві, як і світовому. Якщо можна натрапити на студії щодо ролі географії у творах Ю. Андруховича, то в них переважно йдеться про тематологічний рівень дослідження. Але мені не траплялися студії, в яких географію розуміли саме як систему ментальних координат автора, що впливають на стратегію конструювання тексту. Можливо, ця гіпотеза не має жодних підстав, але все ж таки наважуся її аргументувати. І полем аналітичних пошуків постає новозеландська поезія. 

Г. Яновська у своїй післямові до добірки перекладів із новозеландської літератури зазначає:

“У двадцятому столітті, особливо в його другій половині, новозеландські митці, як, скажімо, свого часу американські, переросли гордість колонізаторів і прислухалися до голосу землі — ніби й своєї, та водночас незасвоєної. І цей гіпнотичний голос рвав греблі та породжував різкі, яскраві й неповторні явища, — очевидно, неуникненні на справжньому стику двох культур. Проте ні в США, ні в Австралії спосіб життя й мислення колишніх колонізаторів не піддався аборигенним чарам настільки сильно. Тож енергетичний вплив культури маорі на сучасну “білу” новозеландську культуру важко не помітити. Не виключено, що причина тут полягає в несподіваній спільності стосунків зі світом. Адже і маорі, і білі люди припливли з далеких країв — і котрий край їм тепер називати батьківщиною? Ці пташині острови на краю світу? Легендарну країну Гаваїкі, з якої в прадавні часи відпливли човнами у відкрите море предки, розсіявшись Тихим океаном до самого острова Пасхи (деякі маорі й сьогодні відтворюють свій родовід аж до членів команд тих суден)? А чи, приміром, Британські острови, які там і зараз є вже такою самою Гаваїкі?

І що маємо сьогодні? Білий новозеландець називає себе так, як його назвали тубільці, — пакеха. Регбісти перед матчем вдягають на стегна пов’язки й танцюють хака — ритуальний танок воїнів маорі. Говірка ківі, зрозуміла новозеландцям різного походження, становить такий собі германо-полінезійський суржик. Варто також зауважити, що символіка місяців у новозеландській поезії, як на українські звички, страшенно викривлена (адже коли у Північній півкулі зима, у Південній — літо, і, наприклад, квітень є фактично жовтнем)”¹.

————
[1] Яновська Г. Земля НЗ: нотатки перекладача // Всесвіт. — 2006. —  № 5—6. — С. 140—141.
 

Одразу зазначу: новозеландську поезію вкорінено в глибини національної філософії, що опроявлює себе на рівні художнього тексту через доволі специфічну епістему, що не піддається порівнянню із європейською. Якщо згадати традиційні класифікації епістем (або, за В. Біблером, “історичних розумів”²), то їх “канонічно” визначають три. За Біблером, це антична епістема (ейдологічна), епістема Середньовіччя (“причащенний розум”) та епістема Нового часу (гуманітарний розум, що відокремлює й розділяє на непоєднувані бінарні опозиції суб’єкт та об’єкт світу). Останній “розум” для Біблера — носій катастроф, що спричинився до переінакшення саморефлексії людини у світі, в якому природа перетворилася на підлеглий об’єкт, а людина піднесла себе на цивілізаційному троні до світового суб’єкта. Якщо вдатися до характеристик М. Фуко, який трохи вдосконалив (чи то навпаки — “заплутав”, хто знає) систему В. Біблера, то можна сказати, що, по суті, у Фуко маємо лише подрібнення епістем, відповідно до культурно-історичного розгортання історії. Український письменник і науковець Віктор Петров-Бер, наприклад, визначав лише три історично усталені системи мислення: Середньовіччя, Нового часу й Нашого часу (як бачимо, в цього науковця десь поділася античність).

Отже, великі теоретики пропонують для розуміння системи осмислення сучасного світу послуговуватися епістемою нового (нашого) часу. Але як бути в тому випадку, коли поряд із мисленням технологічним, інтегрованим в інформаційні потоки, властивим загалу, десь поряд існує світ, опроявлений через художнє слово, вкорінене в такий спосіб помислу, що не піддається традиційним схемам інтерпретації!? Що ж тоді? Піддати сумнівам і негації напрацювання західноєвропейської філософії? Сказати, що такі епістеми не накладаються на неєвропейський тип мислення? Чи все ж таки спробувати визначити художні особливості новозеландської літератури, щоби повніше розкрити палітру сучасних стильових домінант, представлених у національних літературах, що, водночас, відображають і специфіку художньо-ментальних орієнтирів, і стратегію мислення й філософії? Саме аналіз новозеландської літератури дасть можливість зрозуміти, як мислить себе людина в культурно-історичній та релігійно-філософській традиції, віддаленій від Європи й Америки.

Проте існує ще один нюанс у вивченні новозеландської літератури: для цього літературного континенту характерне роздвоєння літератури на ту, що коріниться в англійській традиції, й ту, що генетично споріднюється з культурою маорі. Маорі — це автентична новозеландська культура, що потужно репрезентує себе в сучасній літературі. Колись переселенці з Гаваїв мігрували в цей регіон (гавайська й новозеландська культури належать до полінезійської гілки). В компаративістичному аспекті колись варто буде повернутися й до цього питання: як трансформувалася гавайська культура й література в Новій Зеландії, які особливості сучасної гавайської та новозеландської літератур. Проте це вже інше питання. Наразі цікавить спроба осмислення сучасної новозеландської літератури (поезії), визначення художньо-естетичних і стильових домінант, що дають підстави казати про цю літературу як систему, в її цілісному розумінні, виявленому через стильові практики. Мене цікавитиме епістема новозеландської літератури, специфіка погляду на світ і визначення людини в тому світі. Мене цікавитиме також і особливість конструювання художнього тексту: якою є суб’єктність цієї літератури, які її семіотичні виміри й асоціативні поля?

Для цього, мабуть, варто передовсім звернутися до поезії, адже поетичне письмо репрезентує філософію й дає виходи на ширші культурологічні осмислення. Саме через поезію можна вийти на художні стратегії й ментальні орієнтири культури.

 

Новозеландська література: спроба визначення домінант

Вивчення новозеландської поезії — процес складний, адже немає системних теоретичних напрацювань ані у вітчизняній традиції, ані в світовій. Часто в таких дослідженнях доводиться виконувати ремісничу роботу, яка, проте, подає й дивовижні результати. На щастя, за останні роки траплялися деякі переклади з новозеландської поезії, та й ті — лише в журналі світової літератури “Всесвіт” (№ 5—6, 2006; № 11—12, 2007)³. Але моє перше знайомство з новозеландською літературою почалося із зустрічі з письменницею, яка представляє цей регіон, Корал Аткінсон (Coral Atkinson)⁴. У своїй творчості вона належить до мейнстриму сучасної новозеландської літератури. В 1990 році К. Аткінсон здобула нагороду “New Zealand Media Peасе Prize” за літературний внесок у збереження миру у світі. Її новела “Cheerio!” 2005 року здобула престижну премію “Press Summer Fiction Award”.

————
² Див.: Библер В.С. От наукоучения — к логике культуры: Два философских введения в ХХІ век. — М., 1991.
³ Маю на увазі публікації “Поезія Нової Зеландії” в перекладі Ганни Яновської (№ 5—6, 2006) та “З поезії Нової Зеландії” в перекладі Георгія Пилипенка (№ 11—12, 2007).
⁴ У журналі “Всесвіт” (№ 5—6, 2006) було надруковане моє інтерв’ю з пані Аткінсон “Корал Аткінсон: “Письменник у майбутньому – трохи хакер, трохи бард...””, у якому йдеться про специфіку цієї літератури, її тематичні зрізи, історію розвою і становлення. Український читач може глибше ознайомитися з творчістю цієї авторки через її сайт: www.dancingTuatara.co.nz/atkinson/
 

Але все ж таки в цій студії мені йтиметься про аналіз поетичного світу. Інколи я дозволятиму собі цитування мовою оригіналу, адже перекладів із новозеландської літератури в Україні недостатньо для повноцінної панорамної літературознавчої розвідки. Джерелом моїх цитат буде антологія сучасної новозеландської поезії “The Nature of Things”. На жаль, я не зміг отримати у власників авторського права на тексти, розміщені в цьому виданні, дозволу на власний переклад потрібних уривків, лише на цитування із зазначенням сторінки в цій книжці. Сподіваюся, що колись цю ситуацію буде виправлено. Вже даруйте за ці англомовні інкрустації, але я сподіваюся, що навіть мінімальні знання англійської мови допоможуть вловити чарівливу енергетику поезії, незвичної для українського духу. Щоб не забирати час, вдамся до схематизованої інтерпретації результатів структурно-семіотичного аналізу новозеландських поетичних текстів, що підводять до таких міркувань:

1. Поезія Нової Зеландії постає інтегрованою у стихії національної геосфери, біосфери, що виявляється на рівні тропів і художніх фігур. Метафоричність поетичних текстів ґрунтується саме на вживанні географічних одиниць, елементів водного, земного й небесного просторів, часто національно маркованих, що мають свої специфічні семантичні асоціації й конотації для новозеландського читача⁵.

 
І все частіше я заскочую себе
в розмові з морем.
Самотньо вештаюсь.
Спостерігаю течію відливну
наодинці із милями піску⁶.
Ну чом зі мною не говориш?
(Ані Кеннеді, “Чом зі мною не говориш?”)
 
З англійської переклав Георгій Пилипенко.
————
⁵ Зауважу, що в антології новозеландської поезії “The Nature of Things”, що вийшла 2005 року, кожен поетичний текст супроводжує ілюстрація, на якій відображено той чи той новозеландський краєвид. Подібна стилістика й організація книжки має специфічний вплив на читача: в асоціативній пам’яті відбувається поєднання поетичного тексту з національним простором (його своєрідним фрагментом). Подібна стратегія орієнтує реципієнта на потребу сприймання й усвідомлення цієї літератури через її географію (ландшафти). Поетичний текст та фотографія мають справляти потужний суґестивний вплив на читача. Так, у книжці з одного боку (на лівій сторінці) — поезія, з іншого — дивовижні роботи новозеландського фотографа Крейґа Поттона (Craig Potton). У книжці “Природа речей” представлено поезії Джеймза Бекстера (James Baxter), Дженні Борнгольдт (Jenny Bornholdt), Чарльза Бреша (Charles Brasch), Меґа Кемпбелла (Meg Campbell), Дженет Фрейм (Janet Frame), Сема Ханта (Sam Hunt), Кріса Орсмана (Chris Orsman), Браяна Тьорнера (Brian Turner), Яна Ведде (Ian Wedde) тощо. “Поезія — це поєднання різновимірних голосів та звуків, а вірші у супроводі фотографій — це, власне, суть самої природи Нової Зеландії, її поетичний вимір”, — зазначає у вступі Джеймс Браун.
⁶ Тут і далі підкреслено основні семіотичні концепти у віршах. — Д. Д.
 

2. Географічний простір у новозеландській поезії постає не лише складовою художнього тексту, а й виконує смислову комплементарну функцію. В такий спосіб художній образ насичено елементами географічного простору як семіотичним наповненням, рецепція таких зразків потребує залучення тих ділянок мозку, що відповідають за зорове осягання об’єктів, через подібну метафору в мисленні відбувається конструювання світу природи. Читач пізнає текст і співвідносить його з географічним простором. Якщо ж читачем є носій новозеландської культури, то в такому разі поетичний текст має закріпити співвіднесеність образу з конкретним географічним об’єктом (певним гейзером, озером, рифом).

3. Географічний простір у новозеландській поезії сакралізовано, він набуває містичних, релігійних, духовних семіотичних конотацій. Простір постає тлом, що утривалює поезію не лише в часі, а й у просторі, робить її пластичною, об’ємною, універсальною. Прикладом такої думки може бути фрагмент вірша “На перехресті Кентерберійських рівнин” Браяна Тьорнера, в якому згадування природи потрібне як місток до трансцендентного наближення до неземного світу:

 

The field shines with the light of cut corn
and quite far off
a solitary pine needles a solitary cloud
but I don’t care
for we seem to be safe here
where nothing vexes the sky
    that’s clear to the mountains
and beyond⁷.
 
(“Crossing the Canterbury Plains, Brian Turner)
 
Або ж наведу фрагмент із Бекстера в українському перекладі:

А коли зійде туман,
Те ра ріте тону те Атуа —
Сонце, яке мов Бог, —
Прогріє мої кістки, а стріли його
Простромлять безформну глину моєї душі до осердя.
  Гемі⁸.
(Джеймс К. Бекстер, “Пара сандалів”) 
 
З англійської переклала Ганна Яновська.
 

4. Для новозеландської поезії властива психо-коґнітивна наповненість, що залучає різні центри мозкової активності для сприйняття художньої образності; фактурність, зумовлена орієнтацією тексту на відображення (мімесис) об’єктів природи (ландшафтів). Візуальне сприйняття такої поезії, її аналіз і психоемоційне переживання постають складним комплексним процесом. Інтерпретація такого тексту неможлива лише на формально-змістовому рівні, адже апелює й до релігійного досвіду читача, світоглядних позицій.

 

У глибокім дуплі старого пурирі
дикі бджоли зібрали мед. І гудуть
свою пісню в затінку листя ясного, і п’ють
із жагучих квітів зеленої сутіні.
І нам теж дісталося сповна цього нектару,
і ми дивимось, як світло рушить вигадливу тінь
крізь широкі навіси гілок. Лежимо,
згадуючи, як виростали будинки з місцевого лісу
(в основному з каурі, агатису австралійського,
ще й з червоного дерева блоки), а вітер з затоки
легкий, як твої обійми в цій літній траві,
білій від сонця⁹.
(Рімке Енсінг, “Любовна пісня з Хокіанги”)¹⁰
 
З англійської переклала Ганна Яновська.
————
⁷ The Nature of Things. Poems from the New Zealand Landscape. Ed. By James Brown. Photographs by Craig Potton (Craig Potton Publishing, 2005). — P.18.
⁸ Гемі — маорійська транскрипція імені Джеймз. — Прим. перекл.
⁹ Пурирі — розлоге новозеландське дерево. — Прим. перекл.
¹⁰ Хокіанга — затока біля західного узбережжя Північного острова Нової Зеландії. — Прим. перекл.
 

Про незмінність, вічність сакрального простру, позначеного горою Тагара, йдеться у вірші Лауріс Едмонд “Озеро Ідилії”. Вірш має синестезійні метафори (blue breath of air¹¹):

 

Mount Tahara, substantial as it is,
rose in the afternoon and settled,
poised without effort in the blue breath
of air, lake, water, the remote snows
 
of Ruapehu: all the blue. Gravity itself
became a sheeny vapour that entered
and transmuted every rock and scree
till earth flowered into light¹².
 
(“Lake Idyll”, Lauris Edmond)
 
Подібне міркування підтверджує й вірш “Місце” Б. Тьорнера:
 
Once in a while
you may come across a place
where everything
seems as close to perfection
as you will ever need¹³.
 
(“Place”, Brian Turner)
————
¹¹ Голубе (ознака трансцендентного) дихання повітря — складний психофізіологічний процес, перенесений на природу (стихія буття).
¹² The Nature of Things.  — P.32.
¹³ Ibid. — P.36.

 

5. Естетичною домінантою (центром, смисловим ядром) новозеландської поезії є комплекс переживань із вербалізацією природи, через яку відбувається поєднання людського й теологічного (містико-релігійного) в поетичному тексті. Часто поезія має сильний пантеїстичний первень, людина ж є лише складовою в цій філософській системі розгортання буття. Проте в такому разі не може йтися ані про ейдологічний тип епістеми, ані про теологічне бачення світу. Скоріше, в основі такої моделі — щось третє, що постає на перехресті, але для чого європейські філософські конструкти будуть прийнятні лише частково.

 

Ви далеко від нас
і море
стривожить ваш слух
торкнеться губ і
очі наповнить сіллю.
А земля — десь там.
Вона стоїть перед очима
(Вірджинія Вер, “Ми стежимо по радіо за вашою долею”)
 
З англійської переклав Георгій Пилипенко.

 

Водна стихія в поезії Деніса Ґловера постає дзеркалом, у якому людина може пізнати власну сутність, наблизитися до тожсамості, опроявленої через природу. Але у віддзеркалеyні поряд із самістю людина бачить гори і дику рослину, які нагадують людині про те, що вона — лише частина універсуму. Час на острові герметизується, людина маркує простір через віднаходження в ньому сакральних точок перетину двох світів: людського й трансцендентного. Вона чітко усвідомлює свою потребу в природі (адже не є суб’єктом світу), але також і дотримується межі не-переходу за дозволене коло (роль релігійної пам’яті доволі потужна). Кінець острова для ліричного героя ототожнюється з кінцем світу і є водночас вододілом між світом матеріальним і світом трансцендентним. Географічна віддаленість спричиняється до того, що в ментальності героя власний світ постає найбільш наближеним до межі світу. Отже, найменша дистанція від центру еманації (але найбільша віддаленість від решти світу, що в цій системі є дистанційованою від центру буття) перетворює й сам простір на передсвіття того буттєвого ядра, що іррадіює життя, його матерію й енергію.

 
Water brimmed against the shore
Oozing among the reeds,
And looking into the lake I saw
Myself and mountains and weeds.
 
From the crystal uttermost ridge
Dwarfed was river’s course;
Cloud-shouting, to the world’s edge
I rode a whole island for my horse¹⁴.
 
(“Lake, Mountain, Tree”, Denis Glover)
 

У вірші Женет Фрейм “Кінець” ідеться про складні семіотичні зв’язки між людиною, її тілом, духом та світом природи.

 

I wouldn’t survive
unless returning to a mythical time
I became a tree
toothless with my eyes full of salt spray;
rooted, protesting on the edge of this cliff
— Let me stay!¹⁵
(“The End”, Janet Frame)

 

Відповідно до новозеландських релігійних уявлень, людина може перевтілюватися в об’єкт природи, адже все перебуває в колообігу енергії, що надходить із центру еманації. Людина в певній точці географічного простору відчуває свою спорідненість із природою, адже сама людина — лише проекція, матеріальне й коґнітивне вираження природних стихій, що пронизують весь географічний простір; тож і в людській подобі людина залишається залежною від тонкого світу “містичної” природи, “містичного часу”, з якого народилася.

6. Велика роль географічних елементів у поетичних творах передбачає анімалістичність поетичного світу, заселеність його різними істотами (тваринами й рослинами), прадавніми, вигаданими чи реальними, що мають свою семіотичну символьну функцію й забезпечують розмаїття світу, перебуваючи в єдності з людиною та природою (функція провісника небесного й зв’язківця в цьому двосвітті). Дозволю припустити, що семіотичне значення цих образів може бути нетотожним, наприклад, європейськиv аналогfv. У Дж. Бекстера натрапляємо на такий поетичний фрагмент, що відображає філософію обігу енергії у світі і взаємодію рослинної субстанції з витворами “неживої” природи (скелі, гори тощо):

 

As red moss grows on the glacial stone,
Then thicker spores whose acid crumbles it
 
A little — then the seeds the birds may drop,
Making their own earth, sending down roots,
 
Cracking and rending the rock — so may my words
Give shade in a land that lacks a human heart¹⁶.
 
(“At the Franz Joseý Glacier”, James K. Baxter)
————
¹⁴ Ibid. — P.14.
¹⁵ Ibid. — P.24.
¹⁶ Ibid. — P.22.

 

 

Отже, можна висновити, що авторська ментальність новозеландських авторів потребує для свого вираження географію, що й відповідає самій філософії (епістемі, історичному апріорі) мислення поетів. Але навіть не йдеться про номінативну функцію географічного простору. Поезія не лише співвідноситься з елементами земної, водної чи небесної стихії, а й постає тим нульовим денотатом, від якого у свідомості читача починають нарощуватися інші асоціативно-конотативні значення. Образ природи (живої й неживої) доповнює світовідчуття людини й пов’язує її з невидимим світом.

 

На спадистому пагорбі,
Де вітер гне гілки,
Басують дикі кролики,
Ширяють ластівки, —
Я і любов загаялись
На невеликий строк,
Та час пройшов крізь пальці,
А вітер — між гілок!
 
(Доналд Мак Доналд , “Час”)
 
З англійської переклав Георгій Пилипенко.

 

Також географічна домінанта буде визначати принцип побудови (конструкцію) поетичного тексту: форма вірша в новозеландській літературі залежить від географічного образу. Певною мірою європейською аналогією постає поезія Ґ. Аполлінера, але в нашій традиці] форма вірша — рукотворний конструкт, що наближає до уявного з людської точки зору прекрасного, а в новозеландській поезії форму генетично пов’язано зі стихією буття. Форма поезії залежить від стихії, що покладено в центр семіосфери вірша. У вірші “Хайку” Г. Т’югейра буттєвою основою є водний потічок:

 
Stop
your sniveling
creek-bed:
 
come rain hail
and flood-water
 
laugh again¹⁷
 
(“Haiku (1)”, Hone Tuwhare)
————
¹⁷ Ibid. — P.28.

 

Саме така риса і наштовхує до аналогій із двома українськими романами, зазначеними на початку цієї розвідки. Ці компаративні елементи мають типологічний характер, але визначальним є той факт, що географічний простір і культурно-ментальна належність автора до географії (ареалу) позначається на самій архітектоніці тексту. І йдеться не стільки про внутрішній характер художнього тексту, скільки про формальні засоби (композицію).

 

Гоун Т’югейр: пошук маорійської ідентичності 

16 січня 2008 року (коли в Новій Зеландії було чарівне літо) не стало найвизначнішого й найулюбленішого новозеландського маорійського поета Гоуна Т’югейра (Hone Tuwhare), який полишив цей світ у 86-річному віці. Г. Т’югейр був не лише поетом, а й драматургом, автором новел, оповідань, нарисів.

Він народився в Кайкохе в племені Нґа Пугі (hapu Ngati Korokoro, Ngati Tautahi, Te Popoto, Uri-o-hau). Коли померла його мати, батько переїхав до Окленда. Гоун почав відвідувати початкову школу в Ейвондейлі, потім у Менґірі й Понсонбі. Він розмовляв мовою маорі до 9 років, батько всіляко підтримував сина в любові до культури маорі. Але з часом таки довелося прийняти англійську. В період між 1939 і 1944 роками Т’югейр познайомився з поетом Мейсоном, який і підштовхнув Гоуна до літературної творчості. Впродовж 50-х Гоун працював над гідроелектричними проектами у Вейкато, але вже замислювався над роллю літератури для творення особистості. Перші вірші з’явилися в “Northland Magazine”. Треба сказати, що в той час Гоун поділяв совєтську ідеологію, був навіть членом комуністичної партії, через що Відділ маорійських зв’язків усіляким чином намагався перешкодити тому, щоб поетичні твори Гоуна потрапляли до новозеландського читача. Перша збірка вийшла 1964 року. Вона мала назву “No Ordinary Sun” (“Жодного звичайного сонця”). Цю книжку передруковували аж 10 разів! Наприкінці 60-х Гоун познайомився з маорійським художником Ральфом  Готером, який ілюстрував подальші збірки Т’югейра: “Come Rain Hail” (1970), “Sap-Wood & Milk” (1972), “Something Nothing” (1974) і “Making a Fist of It: Poems and Short Stories” (1978).

У 1970-ті Гоун Т’югейр активно долучився до розбудови маорійської культури. Був організатором першої маорійської конференції письменників і митців у Те Каха в 1973 році. Також він мав запрошення від урядів Німеччини й Китаю. Ці країни Гоун відвідав у 80-х. Коли його вірші вперше з’явилися в новозеландському літературному просторі, про нього заговорили як про неординарного поета. І специфіка творчості полягала в генетичній закоріненості в маорійську традицію, культуру, спосіб бачення й інтерпретації світу.

Завжди досить важко визначити художню матерію поетичного письма, але у випадку з Гоуном Т’югейром найбільшою підказкою була його закоханість у географію, в морські краєвиди, в чарівні новозеландські ландшафти. Його поетичний світ — це постійна розмова зі світом природи; Гоун у поетичній творчості хотів омовити кожен клаптик новозеландського світу, наділивши голосом природні стихії. Правду кажучи, Гоун Т’югейр — найбільший представник саме того поетичного світу, що репрезентує поезію як розчинення людського і надання слова Землі як пра-Світу, праобразу. Гоун у своїй творчості відобразив світоглядні домінанти (епістему) культури маорі.

Також поезія Г. Т’югейра — це й подекуди агресивна спроба захистити національний простір (що є для кожного носія пам’яті як національної історії та культури сакральним) від зовнішнього втручання. Але в поезії Гоуна немає протистояння між людським (своїм) і людським (чужим). Поетичний світ цього новозеландського поета — світ самої природи, її буттєвих основ, її стихійної сутності, яка може поставати грізним утіленням небезпеки для завойовника-чужинця. По суті, такий світ можна зрозуміти, знаючи географію Нової Зеландії, територіальну специфіку цього регіону, неприступного для багатьох дослідників і мандрівників. Але визначальна риса творчості Гоуна Т’югейра — наділення навколишньої природи сакральним значенням. Усе, що промовляє у світі новозеландських ландшафтів, — священне, а промовляє там і справді все: від камінчика до неба й океану. Простір тут замкнений, час, навпаки, виходить за межі суто людського сприйняття: людина визначає час через вказівки природи-деміурга, природи-захисника.

Поетичний світ Г. Т’югейра виявляє себе через два регістри. Перший — формальний, визначений самою природою; це світ, у якому всі предмети рівновіддалено від Протосвіту, першооснови, стихії буття, яке створило цей світ. Сам поетичний простір цієї новозеландської поезії можна було б потрактувати через неоплатонічне поняття “еманації”. Існує кілька рівнів у світі маорійської природи: щось перебуває на рівні, ближчому до центру стихії, її серця й генератора життя, що, власне, й іррадіює буття. Щось може перебувати на більшій відстані від цього неосяжного деміургійного центру, й така річ є менш досконалою, порівняно з тими речами, що перебувають на трансцендентному рівні. Другий регістр — інтуїтивний, ірраціональний, інтимний, прихований. Поетичну суб’єктність Гоуна Т’югейра представлено через поняття психоемоційні; людська присутність у тексті може виявлятися хіба що через поетичну тональність, яка або ніжно-мелодійна, або агресивно-недоброзичлива. Але комплементарною до цього психоемоційного стану є сама природа.

У 70-ті роки Гоун удається до використання інших поетичних форм. Поезія робиться більш наративною, це вже поезія-розмова, поезія-співпереживання в комунікації. Вірші більш іронічні, саркастичні, вони нагадують складну конструкцію; поезія перетворюється на інтенційований комунікативний акт. Діалог у такому разі — центральна форма взаємодії. Проте в більшості віршів збережено і властиву ранньому Т’югейру інтимність, ліричність, ніжність (вірші “Country Visit”, “Sandra”, “A korero on the beach with Phyllis”). Географія, проте, й надалі залишається естетичною домінантою в художнього стилі.

Ліричний герой також у поезіях ділиться своїми враженнями від тих куточків світу, де він побував. Але національна специфіка все одно залишається відчутною (подорож до Західного Самоа відображено у вірші “Village on Savaii”, до Китаю — в “Kwantung Guest House: Canton”). У вірші “To a Maori figure cast in bronze outside the Chief Post Office, Auckland” зображено соціальні й політичні аспекти взаємовідносин між представниками різних культур у Новій Зеландії; Т’югейр вдається до сатири, його мова тепер аж занадто гостра, з елементами брутальних англійських і маорійських висловів.

Поетична творчість Гоуна постає прекрасним джерелом для досліджень із компаративістики в аспекті імагології, адже в пізній творчості можна прочитати соціально-політичні контексти, властиві для тогочасної Нової Зеландії. Однак навіть у соціально заангажованих творах національна специфіка мислення поетичного суб’єкта залишається визначальною. Ось чому для читачів із усього світу новозеландська поезія залишається герметичною й незбагненною; в свідомості новозеландського читача сформовано усталені смислові асоціації, невластиві для мислення заокеанського читача.

Процитую уривок із одного з найвідоміших віршів Гоуна Т’югейра мовою оригіналу: 

We are stroking, caressing the spine of the land.
We are massaging the ricked back of the land
With our sore but ever-loving feet: hell, she loves it!
Squirming, the land wriggles in delight.
We love her
(“Papa-tы-в-nuku” (“Мати Земля”), 1987)

Один цей фрагмент засвідчує, наскільки потужним для новозеландської літератури постає простір землі, сакралізований і архітипізований. Земля — це не стільки природні ландшафти, скільки стихія буття, простір священний, вимір метатворення, джерело формування національної ідентичності. Земля — це джерело любові і сили. Людина — не суб’єкт, а частина макрокосму, невіддільно поєднана з його структурами, яка має віддячувати цьому світові почуттям любові, адже природа тримається на законі гармонії й злагоди.

Пізня поезія Гоуна Т’югейра — це спроба осягнути ідентичність маорійського світу. Проте в цей період гострих політичних текстів написано особливо багато. Домінантною постає тема міжкультурної взаємодії, інтерференції у глобальному світі, в якому кордони починають зникати. Гоун прагне збагнути, чи має людина лише одну ідентичність, чи все ж таки може бути репрезентантом кількох ментальних планів одночасно. Але для кожного історичного періоду в творчості цього чарівного й екзотичного для українського читача поета (як і для більшості новозеландських поетів) провідною залишиться ментальна вкоріненість у культуру і філософію маорі, що позначає неможливість вичленовування суб’єкта мовлення від об’єкта пізнання й джерела поетичної комунікації.

 

Ілюстрації до матеріалу — з книжки “The Nature of Things”. 

© Автор світлин — Крейґ Поттон (Craig Potton).