Хусто Ліпе

Моя іспанська сусідка

ОПОВІДАННЯ

З іспанської переклала Галина Грабовська

Мені не слід було давати мою електронну  адресу в програмі. Я зробив це для того, аби глядачі могли прийти у студію і побачити її наживо. Іспанка запам’ятала її і написала мені листа, в якому розповіла, що ми із нею живемо на одній вулиці, що вона читала мої книжки, що кожного надвечір’я вона бачить, як я йду до спортзалу, і що їй хочеться зі мною познайомитися. Вона повідомила, що живе у домі під номером 728 і запросила мене на чай. Я не відповів. Але того ж дня, прямуючи до спортзалу, я пройшов повз її дім, розташований за якихось півкварталу від мого, і ковзнув по ньому поглядом. Він мав дещо занепалий вигляд і доволі сміливо поєднував збляклі червоний та синій кольори. Вікна були відчинені, і зимовий вітерець колихав прозорі фіранки. Мене здивувало, що в гаражі було стільки автомобілів: аж п’ять і усі спортивних моделей, з відкидним верхом і яскравих кольорів. Було щось дивне у цій місцині. Впадав у око дисонанс поміж обшарпаною ветхістю будинку і новизною автомобілів.

 Щоночі, пізно повернувшись додому, я сідав читати свою електронну пошту, в якій неодмінно був лист від іспанки — вона розповідала, що їй сподобалося чи не сподобалося у програмі, хто з гостей їй видався цікавим, а хто нудним чи огидним. Це були короткі, грамотно написані тексти, сповнені іронії і викладені у жовчній та безжальній манері, яку можуть собі дозволити анонімні критики. Здебільшого я був із нею згоден. Персони, які здавалися іспанці відворотними, лукавими чи малодушними, видавалися такими ж і мені, хоча, звісно, я не міг цього сказати в ефір. Усі жінки, які приходили на програму, їй не подобалися. Вона вимагала, аби я був до них прискіпливіший. Була уїдливою. «У тобі багато злості, — писала вона в одному з листів. — Тому ти мені й подобаєшся: тебе, як і мене, переповнює злість».

Зазвичай я відповідав на ці листи коротко, два-три рядки, і привітно, наприклад, «ти мене розсмішила», «ти просто чудо», «ти неймовірна», «ти геній», «пиши мені ще», «повністю з тобою згоден», «я в захваті від твого сарказму» тощо — лише для того, аби зробити їй приємність.

Одного вечора вона прислала мені свою фотографію і попросила сказати, чи здається вона мені  привабливою. «Я знаю, що у тебе є хлопець, — писала вона. — Але також знаю, що тобі подобаються деякі жінки, тож хочу знати, чи я могла би тобі сподобатись». Я відкрив фото. Вона була молода, напрочуд молода, років тридцяти, і гарна якоюсь циганською красою: довге чорне волосся, мигдалеподібні сумовиті очі й обличчя, оповите дивною журбою, яка не проглядалася в її настільки категоричних листах. Я відразу їй відписав: «Ти дуже вродлива. Я гадав, що ти значно старша. У тобі не помітно злості, і ти вмієш позувати». Вона відповіла: «Я заміжня і кохаю свого чоловіка, а ще знаю, що у тебе є хлопець, я бачила тебе з ним. Проте одного дня мені б хотілося відкинути всі умовності і розважитися з тобою». Я негайно написав їй: «Мені завжди подобалося відкидати всі умовності». Дивно, але кілька днів після цього вона мені не писала. Я подумав, що злякав її, що їй хотілося лише пофліртувати і перед невідворотністю зустрічі вона полохливо сховалася у мушлю: поза усім була це одружена жінка, тож мусила зберігати розважливість.

Аж раптом іспанка зухвало вернулася в моє життя. Якось посеред ночі я побачив у пошті її листа: «Мушу тобі зізнатися, що я ввела тебе в оману. Фото, яке я тобі надіслала, було зроблене двадцять років тому. Ти мені пробачиш? Ти усе ще хочеш зі мною познайомитися?» Я не відповів. Мені не сподобалося, що вона мене обманула. Не слід їй більше писати, подумав я, це якась небезпечна психопатка.

Роздратована моїм мовчанням, вона й далі щоночі надсилала мені сповнені єхидства листи. Та вони вже не здавалися мені такими дотепними. Було очевидно, що вона нетямиться і що будь-яка жінка, молодша і вродливіша за неї, викликає у неї ненависть. Іспанка була заможною, навіженою, одруженою та нещасною, пересиченою дозвіллям і розбитими надіями, як і більшість жінок, що жили по сусідству.

Мені слід було вибрати іншу дорогу до спортзалу. Та я виявився дурнем і дозволив себе підстерегти. Якось надвечір, коли я минав її дім, вона вискочила з брами, перебігла на інший бік вулиці, стала переді мною і заявила, що через мене вона вже кілька днів не знаходить собі місця. Я запитав, чому в своїх стражданнях вона звинувачує мене. «Бо ти мені не пишеш, відколи я зізналась, що тій світлині двадцять років», — відповіла вона. Коли вона це говорила, я подумав, що оте фото може мати не двадцять, а всі тридцять літ, бо обличчя іспанки було спотворене стількома непотрібними пластичними операціями, що перетворилося на судомну гримасу, на жалюгідну імітацію того, що було колись, на перекривлену карикатуру на те фото, на якому в неї ще справжнє лице, а не оця теперішня маска. «Вибач, але я не мав часу писати тобі», — мовив я їй. «Ти завдаєш мені сильних мук, — дорікнула вона. — Ти поганий хлопець. Так не поводяться з дамою». «У тому й річ, що ти не дама», — подумав я. Але не сказав їй цього. Прибравши серйозного вигляду, я мовив різким тоном: «У мене немає часу на такі речі. Я поспішаю».

Увечері того ж дня я ліг подрімати після обіду. Та невдовзі прокинувся наляканий. Хтось грюкав у вхідні двері. Я встав і підійшов до сходів.  Я її не бачив, але чув її голос, що кликав мене на ім’я. Це була моя іспанська сусідка. Я знову ліг у ліжко, подумавши, що їй набридне тарабанити. Та я помилився. Зненацька двері розчинилися, і я почув її голос, який кликав мене, всередині будинку. Я не розумів, як їй вдалося увійти, либонь, я залишив двері незамкненими. Іспанка репетувала в моєму домі, а я ховався у сутінках другого поверху.  «Не ховайся, — надсаджувалася вона, — я знаю, що ти нагорі, не змушуй мене підніматися». Наглий страх пронизав мене з ніг до голови. Мені подумалося, що вона прийшла мене убити або ще гірше — зґвалтувати. Це сповнило мене люттю, змусило увімкнути світло і крикнути їй: «Що ти робиш у моєму домі, стара порхавко? Негайно забирайся геть, бо викличу поліцію». Вона з’явилася на сходах і на моє велике здивування показала кілька книг, які принесла із собою. «Я тільки хотіла, аби ти підписав мені свої книжки», — промовила вона плаксивим тоном. Я залишився незворушним. «Не маю жодного бажання щось тобі підписувати, бо ти не маєш права отак вдиратися в мій дім». Вона лишилася стояти на місці, дивлячись на мене приречено. «Я тобі не подобаюся?» — запитала ледь чутно, стримуючи ридання.  «Ні, абсолютно», — відказав я. Раптом вона знову прибрала королівського вигляду, глянула на мене недобрими очима і прорекла: «Знаєш, чому я тобі не подобаюся? Тому що тобі не подобаються жінки. Ти педик. Я не вірю в казочку, що ти бісексуал. Ти педик і любиш, коли тебе грають у дупу». Тепер вона кричала, дивлячись на мене із віковічною люттю. Потім пожбурила мої книжки на підлогу і заверещала: «І ці книжки — повне лайно». Й пішла геть, чудово знаючи, що я ніколи не викличу поліцію і не піду на неї доносити.

Хусто Ліпе — сучасний перуанський письменник, журналіст, кореспондент «Всесвіту» в Перу. Оповідання виходить до друку вперше.