Мартін Мозебах — один із
найвизначніших есеїстів та критиків у німецькомовній літературі.
Народився 1951
року у Франкфурті на Майні. У 1979 році здобув юридичну освіту, а
згодом
присвятив себе літературі. 1999 року відзначений премією імені
Додерера, в жовтні
2007-го за творчі заслуги — романи, оповідання, вірші, п’єси, сценарії
та
лібрето — нагороджений престижною премію імені Ґеорґа Бюхнера. Мозебах
є членом
П.Е.Н.-клубу Академії німецької мови та
красного письменства в Дармштадті. Останні твори автора: Das Beben
(2005), Schöne Literatur (2006), Der
Mond und das Mädchen
(2007),
Stadt der
wilden Hunde. Nachrichten aus dem
alltäglichen Indien (2008). У своїх непідвладних часу та
несподіваних
творах автор з віртуозністю та обізнаністю захищає роман, мистецтво та
мислення
від будь-якої духовної моди.
Мартін Мозебах
НІМЕЦЬКИЙ ПИСЬМЕННИК І ЙОГО МОВА
Відповідь на опитування. Есей
З німецької переклала Оксана Курилас
Непросто, будучи письменником, подавати відомості про німецьку мову. Мова, з якою виростаєш, — це цілковито само собою зрозуміла річ, вона вже майже не сприймається. З ранніх днів, які є в пам'яті, не можна було вловити жодної думки, пізнати почуття, не вбравши їх у шати рідної мови, а завдяки своїй своєрідності звуки цієї мови надавали предметам і відчуттям специфічного забарвлення, якого вони вже ніколи не втратять упродовж усього життя, навіть якщо воно матиме поліглотний характер. Мова дає змогу зорієнтуватися в хаосі реальности, за допомогою абстракції вона впорядковує розмаїття феноменів: втискає їх у систему граматики. Завдяки особливому характеру свого устрою вона, однак, не просто називає реальність, а водночас зафарбовує її. Предмети перетворюються, коли їх називають. Кожна мова виділяє інший реальний аспект речей. Кожен німець завжди буде свідомим того, що “сонце” (Sonne) — “жінка” і римується воно з “блаженством” (Wonne). “Сонце” лунає, наче глухе звучання дзвону. Сонцю властиве спокійне, пишне і навіть плавне випромінювання. Воно — кольору старого золота. Немов королівська карета, розкішно котиться воно по небосхилу. Сонце — це мама, його тепло подібне на перину, якою воно покриває людських дітей, що мерзнуть. Сонце ніколи не зможе стати небезпечним і пекучим, цю властивість випромінює войовничий і чоловічий Соль, бог Сонця, який у міфі доволі часто пускає в людей стріли. Присвоюючи небесним світилам стать, мова витворює певний образ чоловіка і жінки, від якого ніхто, хто розмовляє цією мовою, не може відокремитися. Тож письменник, який використовує мову як матеріал, з якого він ліпить, висікає і малює свої твори, ще не почавши роботу, у свою чергу виліплений і створений цією мовою. Він — витвір того, з чого сам формує власні витвори, тобто — в цілковито іншому становищі, ніж всі інші митці: він не господар свого матеріалу — він коментує, інтерпретує дану мову, він пробує розширити її межі, прослизнути крізь перепони, показати їх в несподіваному ракурсі, затемнити їх, скоротити їх, посилити їхню дію, інсценувати їхнє звучання — але при всій винахідливості своїх зусиль вона, одначе, ніколи не буде ним переможена. Між найбільшим мовним шедевром і статтею найвульгарнішої бульварної газети часто — що стосується структури мови — заледве помітно різницю. Жоден поет не вигадав би слова “сонце”. В кожному вірші, найсміховиннішій римі чи в найбездумнішому заклинанні, де в рядках стоїть слово “сонце”, це сонце просвічуватиме, маючи підставу і силу, наповнюватиме вірш світлом і теплом, ніби це слово — саме сонце, яке сяє над добрими і злими, не роблячи між ними різниці. Чи німецька мова гарна мова? У гарних мов, за німецькими музикальними мірками, багато голосних, передусім “а” і “о”, дуже розлогі склади, повноголосне звучання. У німецькій літературній мові багато колишніх сильних наголошених складів здрібніли до слабких, майже безголосих. Кінцеві склади просто-таки ковтаються, речення, здається, вичерпують себе. Хто розмовляє без штучної артикуляції високих тонів, той часто, говорячи по-німецьки, схильний безголосо мимрити. Як звучить у Ваших вухах німецька мова? — запитав я якось одну інтеліґентну стару селянку на Неаполітанського гольфі. “Brutto” — жахливо! — відповіла вона й мало не луснула від сміху. І дійсно, перші німецькі слова, які я почув після довгого перебування в домі цієї пані, видалися мені згаслими і задушеними через свою мовну мелодику, чи правильніше, через брак будь-якої мелодики. Німецька мова створювалася вченими, передусім теологами та юристами. Вона — мова не розмови, а —читання. Її естетичні принади приховані, вони менш інфантильні, очевидно, ніж у мовах з великою кількістю “о” і “а”. Її звукові принади необхідно, немовби, відкопувати з немелодійного, беззвучного способу мовлення освічених німців. “Один” (einsam), “сам” (allein) — і справді, не позбавлені звучання та мелодики слова, а таких слів тисячі. Вони, немов краплини, западають у глибоке піднебіння, глибоко в темряві лунають срібним тоном і всередині слухача видають чимраз розкотистіший відгомін. Німецька мова наповнена поняттями, перекладеними з латинської та грецької мов, ці поняття придатні до вживання й абсолютно незамінні, хоча давніші слова гарніші, в них залишилося щось від музики тих часів, коли мовлення було більш споріднене зі співом. Давніша, колоритніша німецька мова ще живе у діалектах. Починаючи з 19 ст., було багато, почасти дуже значних поетів, що писали на діалектах, які творили захопливу комічну і поетичну літератури, але натомість повинні були відмовитися від великої справи: бути зрозумілими і читатися за межами регіонів поширення своїх діалектів. Діалект для мене, передусім діалект міста мого народження, Франкфурта на Майні, — це безпосереднє тіло мови, її кров, її мускулатура, поверх якої натягується гладка шкіра літературної мови. Як в малярстві минулого, коли моделей спочатку малювали оголеними, а лише потім наносили фарбу, так і в мові, варто відшукати сховану в ній спокусливу плоть.
————© Оксана Курилас, переклад з німецької мови, 2008
Перекладено за виданням: Martin Mosebach. “Schriftstellers Deutsch” aus Schöne Literatur. Essays. Carl Hanser Verlag, München 2006.
