Джузеппе ПОНТІДЖА

ЖИТТЄПИСИ ПЕРЕСІЧНИХ ЛЮДЕЙ

З італійської переклав Юрій ПЕДАН

 

ГЕРОЇ Й АНТИГЕРОЇ

 

Від давніх часів і до наших днів людство пропадає з цікавості, прагнучи знати геть чисто все про своїх кумирів.

Стародавні Атени хвилювало і збуджувало палке кохання стратега Перікла й гетери Аспазії, античний Рим живився чутками про навіженства імператора Нерона, Росія нетерпляче чекала свіжих подробиць про любовні пригоди Катерини ІІ, радянські кухні були осереддям пліток і анекдотів про залаштункове життя партійних ієрархів, Америка захоплено порпалась у білизні президента Клінтона, сучасна Україна знав все, що робиться в ліжках зірок маскультури, проймається кривулястою долею футболіста Шевченка, заздро підраховує статки олігарха Ахметова... Аси пера, майстри кіно, тележурналісти, фоторепортери невтомно вартують коло величезної замкової щілини в інтимний світ знаменитостей, збираючи і поширюючи найсвіжіші новини про їхнє щоденне життя.

Разом із тим наша цивілізація має високі зразки історичних творів, де увічнені славні діяння державних мужів, полководців, учених, митців. Майже 2000 років тому Плутарх написав свої “Порівняльні життєписи”, в яких відтворив постаті великих еллінів і римлян. Інший знавець стародавньої історії Гай Транквілл Светоній склав біографії перших дванадцяти цезарів. П’ятнадцять книжок Марка Теренція Варрона містять 700 портретів відомих осіб Греції й Риму. Захоплюючою лектурою багатьох поколінь європейців були “Життєписи видатних полководців” Корнелія Непота.

Цей історико-літературний жанр продовжили далі діячі культури різних епох і народів. Згадаймо унікальну енциклопедичну працю Джорджо Вазарі “Життєписи найзнаменитіших живописців, різьбярів і зодчих” (1550) або книжку про 170 уславлених співаків світу відомого тенора і музикознавця Джакомо Лаурі-Вольпі “Вокальні паралелі” (1955), у третьому виданні якої з’явився окремий розділ, присвячений великій Соломії Крушельницькій.

———
© Юрій Педан, переклад, 2009.
Перекладено за виданням: Giuseppe Pontiggia. Vite di uomini non illustri. — Arnoldo Mondadori Editore. Milano, 1993.
 

У наші дні до цього випробуваного часом жанру звернувся талановитий італійський письменник Джузеппе Понтіджа (1934—2003). Мабуть, анархічно розкута, карнавальна доба постмодернізму надихнула його на блискучу ідею — створити всупереч традиціям цикл біографій а н т и г е р о ї в, представників “вулиці”, звичайних осіб, вихоплених навмання із невичерпного людського моря. Як розповідав письменник, задум нового твору виник миттєво, коли він гортав старовинний книжковий каталог.

Так з’явились “Життєписи пересічних людей” (1993) — мимовільна пародія на вищезгадані архетипи й захоплююча інтелектуальна пожива для аматорів красного письменства.

Вісімнадцять біографій чоловіків і жінок XX століття, вісімнадцять докладних характеристик, які викличуть захват кожного начальника відділу кадрів, вісімнадцять “мікророманів” з галереєю людських типажів в атмосфері бурхливих пристрастей, зрад, авантюр, ілюзій, поразок і перемог. Перекладена багатьма мовами світу, книжка була відзначена престижними літературними преміями “Супер Флайяно” та “Сеттембріні”.

Критики підкреслюють оригінальність і вишуканість твору, його глибокий психологізм і карколомну динаміку подій, що розгортаються на історичному тлі недавніх десятиліть. “За своєю поліфонічною складністю, багатством регістрів і тонів, — писав рецензент, — це одна з найвдаліших книжок Понтіджи і помітна подія в сучасній італійській прозі”.

Автор вчасно відклав убік перо, обмеживши кількість “мікророманів” раціональним числом, але дав зрозуміти, що міг би продовжувати цей ряд до нескінченності. Скільки людей — стільки й доль. Світ повен антигероями...

 

***

Джузеппе Понтіджа дебютував повістю “Смерть у банку” (1959). Відтак побачили світ романи “Мистецтво втечі”, “Невидимий гравець”, “Промінь тіні”, “Великий вечір”, “Двічі народжені”, збірка оповідань “Життєписи пересічних осіб”, книжки нарисів “Сад Гесперид”, “Нерухомі піски”, “Летючий острів”, “Перша особа”.

Ю. ПЕДАН

 

 

МАНДРІВКА ДО ВИТОКІВ НІЛУ

 

Віталі Антоніо
 
... той Ніл, що бере початок у річці
Йордан, яка тече з раю земного...
Л. Фрескобальді, Е.Сіголі,
“Подорожі до Святої землі”

 

З’явився на світ сідницями вперед 2 липня 1932 року в лікарні “Королева Елена” міста Тренто. Згодом мати не раз розповідатиме йому, яких страждань завдало їй його неприродне народження. Та лише у п’ятдесят один рік зрозуміє вплив цієї події на своє попереднє життя. 2 липня 1983 року її розіграє його коханка у ванні з гарячою водою.

Її рука, вчепившись у потилицю, занурює його голову в воду. Вдарившись підборіддям об кафельне дно, він насилу виринає на поверхню. Але вона, гола, з величезними цицьками, навалившись укритим бризками тілом, тисне йому на плечі, знову штовхаючи вниз. Перед вибалушеними очима нуртують повітряні бульбашки. Потім він відчуває, що тиск послаблюється, й висовує голову з води, хапаючи ротом повітря. А вона гукає:

— Ти народжуєшся! Маєш жити!

Хвилі плюскають із ванни. Коханка раптом утрачає рівновагу й падає на спину. Тоді, незважаючи на опір, знов окульбачує його і втретє занурює в воду. На цей раз вода потрапляє до роззявленого рота, подих зупиняється в грудях, на шиї надимаються вени. Впираючись руками і ногами, він валиться набік, тягнучи і її на дно, але потужним ударом стегна вона відкидає його до стінки і востаннє намагається втопити, а він, одсапуючись, чіпляється за край ванни.

————
Перекладено за виданням:
© Юрій Педан, переклад, 2009.

 

— Ти ще не народився! — репетує вона.

— Вже! — стогне він. — Дай мені дихнути.

— Ні, ти не в стані дихати, бо наразі вилізла лише твоя дупа, а голова ще в череві, розумієш?

— Так, — мимрить він. — І що далі?

— Ти відчуваєш, що задихаєшся саме в ту мить, коли вилазиш, — продовжує вона, навалившись на нього своєю м’ясистою масою. — Я вбиваю тебе. А що ти мав би зробити у відповідь?

— Убити тебе! — ричить він.

— Ось, коханий, саме це я й хотіла почути.

Вона знову хапає його, але він міцно тримається за край ванни.

— Ти хотів би вбити мене, щоб урятуватись самому. Ти ні в чому не винний.

— Так, — каже він, заплющивши очі. — Я ні в чому не винний.

— І твоя мати ні в чому не винна. Вона хотіла лише народити тебе, і ти її не вбив. Ви обоє перемогли.

— Так.

— Повторюй разом зі мною, — наполягає вона. — Ми обоє перемогли.

— Так, — каже він, намагаючись увільнитися від її м’якого гарячого тіла. — Ми обоє перемогли.

Вона неквапно перевертається на спину. Він користається цим, аби перевалитися через край ванни й гепнути на підлогу.

— Що ти робиш?

— Хіба ми не закінчили? — насилу підводячись питає він.

— Закінчили, якщо ти народився без почуття провини. Можеш підтвердити це?

— Так, я народився без почуття провини.

 

Незабаром він залишає її будинок. У потязі, притулившись чолом до вікна, за яким золотаве світло озорює гори, поля й річки, переживає духовне відродження.

Вранці 12 липня 1983 року, підіймаючись швидкісним ліфтом у хмарочосі зі скла й алюмінію на один із останніх поверхів, де його фірма, він уперше відчуває не нудоту в шлунку, а радісне сп’яніння.

— Немає жодної іншої причини твого піднесеного стану, — пояснює йому ввечері коханка по телефону, а він поглядає на дружину, яка дивиться по телевізору тенісний матч у сусідній кімнаті. — Ти звільнився від почуття провини за злочин, який не скоїв. Адже ти не вбив свою матір.

— Лендл перемагає! — верещить дружина, вчепившись у бильця фотеля. — Ти багато втратив.

— Хвилинку, в мене важлива розмова, — каже він, затуляючи слухавку рукою, й продовжує перерваний діалог.

— Я завжди про це знав.

— Ти кажеш так зараз, а тоді не знав нічого. Вона хотіла вбити тебе, а ти, щоб завадити цьому, намірявся у думці зробити те саме. І цього твій ворог тобі не подарував.

— Який ворог?

— Що ти там робиш? — знову гукає дружина.

— Розмовляю, невже не зрозуміло?

Тоді знову шепоче в слухавку:

— Пробач. Я спитав, який ворог?

— Ти, — каже вона. — Тобто дитина, що сидить у тобі й хоче тебе покарати.

Він уявляє маленьку дитину десь усередині себе.

— А до чого тут моя мати?

— Твоя мати завжди була в змові з тією дитиною, щоб завадити тобі кохати інших жінок.

З вітальні долинає розчарований голос:

— Ти проґавив найцікавіше!

Він примружує очі.

— А кого я мав би кохати?

— Мене, наприклад, — зітхає вона.

Він чує спустошеність у всьому тілі.

— Я зрозумів.

 

Дев’ять місяців по тому, позираючи під час грози на людину, яка біжить вулицею, кумедно захищаючись текою від дощу, він вирішує кинути роботу за сім років до пенсії. Каже враженій дружині, яка прасує в кухні біля вікна:

— Хочу жити.

— А що ти робив до цього? — знаходить вона сили спитати.

— Виживав.

Дружина ставить праску на стіл і сідає.

— Тільки не розповідай мені більше про своє народження. Благаю тебе.

Він вирішує ніколи про це не говорити, але раз у раз повертається думкою до тієї події, як до найважливішої віхи життя.

 

27 вересня 1984 року, крокуючи в сутінках околицею Мілана серед оточених деревами будиночків, стає навшпиньки, як робив хлопчаком, щоб торкнутися гілки. Невідомо, чи правду сказала коханка дві години тому, сидячи поруч на канапі, ніби він побрався зі своєю дружиною, яка подобалась не йому, а його матері, бо тільки так міг зберегти вірність.

— Кому? — запитав він.

— Твоїй матері.

Він не знав до пуття, чи насправді обрав юриспруденцію замість геології, щоб спокутувати гріх свого народження. Так само міг би уникати сонця й слідів засмаги на шкірі, бо сонце пов’язане з вірою і життям давніх єгиптян. Він навіть не знав, правда все це чи брехня, доки його коханка бубоніла одноманітним голосом, немов читала молитву, викликаючи в нього нудоту. Розумів, що, визнаючи самого себе, мусить визнати й сонце. І цього дня, йдучи під зеленим шатром дерев, кинув звичку рахувати відстані до далеких цілей на своєму шляху.

 

— Відчуваю, як відроджуюсь, — каже він 7 травня 1985 року директорові Мамбріані, до кабінету якого був запрошений, щоб пояснити мотиви свого раптового вчинку. — Не знаю, це причина чи наслідок мого рішення кинути роботу.

— Ви не думаєте про майбутнє? — питає директор, велично сидячи у фотелі, мов ассирійський цар.

— Думати про майбутнє для мене завжди було самокатуванням. Тепер досить, — одповідає він.

 

Вирішує витратити частину одержаних при звільненні грошей на подорож Нілом. Мріяв про це з тих пір, коли прочитав, що в далекі часи пропливти цією річкою означало потрапити не лише до центру світу, а й у душі людей.

Намагається пояснити дружині, чому хоче поїхати сам.

— Мені треба віднайти себе.

— Тобі слід лікуватися, — відрізає вона.

Коханка стривожена, але схвалює його рішення.

— Ми могли б зробити це вдвох, — додає зі сльозами на очах. — Та, мабуть, уже наступного разу.

 

27 грудня 1985 року він сідає в Асьюті, за 300 кілометрів на південь від Каїра, на корабель “Осіріс”.

Бачить, схвильований і підкорений величчю ріки, її береги з пальмовими гаями, червоні обриси далеких гір, дітлахів, що купаються на обмілинах, верблюдів серед хмар куряви. В обідній залі з обтягнутою червоним шовком низькою стелею, дивуючись собі, ласо поглядає на молоду чорняву француженку з привітними і хитрими очима й сумно думає про швидкоплинність людського життя.

2 січня 1986 року робить висадку в Луксорі. Відправляє коханці листівку з зображенням кам’яного фараона серед жовтих пісків і словами: “Я вже не лякаюся сонця”.

Приголомшений світлом, блукає між обелісків і колон. Надвечір біля воріт Храму величезні статуї, що пильнують священне місто, раптом змінюють колір, а небо починає обертатися перед очима. Якісь люди відводять убік цікавих і схиляються над ним. Хтось кладе йому на чоло мокру хустинку. Й коли його повіки гайно заплющуються, а груди проймає нестерпний біль, він бачить на обрії величезне червоне сонце, що разом із ним поринає у прірву.

 

Мариноні Роберта

Я й досі вельми дивуюсь, коли
люди кажуть: “Диявол поганий”.
Він таки поганий, але кожен
стає його другом.
Джероламо Савонарола,
“Казання про Рут і Михея”

 

З’явилась на світ за допомогою акушерських щипців 13 січня 1895 року в лікарні “Марія Аддолората” міста Павії після дводенних страждань породіллі. Не знатиме матері Джуліани Кальярі, яка помре від кровотечі внаслідок пологів.

Батько, відомий правник Карло Мариноні, через шість місяців по жалобі одружиться з Амелією Кастільйоні, секретаркою адвокатської контори і його коханкою протягом семи років.

Вигодувана нянькою, а потім віддана на виховання селянській родині, 2 лютого 1900 року повертається додому. З полиці падає і розбивається унікальний твір Аугусто Беллорі — керамічна амфора, яку охопила крилами й кігтями химера; в передпокої знайдено скалки севрської порцелянової вази, прикрашеної розписами на теми Стародавнього Єгипту; з висоти двох метрів падає настінний годинник 1782 року у вигляді мушлі з золотими скойками й непоправно псується його складний механізм, який безвідмовно діяв до цього часу; в шафі порізані у багатьох місцях два святкові костюми. Дивлячись на охоплену відчаєм дружину, адвокат Карло Мариноні вирішує знову відіслати дочку до села зі значним підвищенням платні за її утримання.

 

Однак через кілька місяців змушений забрати її назад. Ця вимога відбивається на обличчях селянської родини: дівчинка не може далі залишатися в їхньому домі. Говорячи майже незрозумілими гортанними звуками, хазяїн показує колодязь, куди та кинула кішку. Винуватиця зізнається в усьому, так відчайдушно ридаючи, що її припиняють допитувати.

 

Віддана до парафіяльного коледжу “Діти Марії”, несподівано виявляє захоплення релігією. Ревно молиться на колінах, щодня робить грошові пожертви, опускаючи їх у дерев’яну карнавку. Батько заохочує таку завзятість дочки, дає їй монети різної вартості, доки не дізнається від священика дона Чізлагі, що вона кидає до карнавки камінці, залишаючи гроші собі. Адвокат затуляє обличчя руками, відтак дістає з гаманця дві великі купюри і, простягаючи їх донові Чізлагі як компенсацію за завдані збитки, каже:

— Не забувайте її у своїх молитвах.

Професор Артуро Малінверні, опасистий, широколиций, володар гарного голосу баритонального тембру і ліберал, який взимку 1885 року слухав у Парижі лекції великого Шарко, заспокоює батьків:

— Дітям часто-густо притаманна жорстокість, навіть злочинні нахили.

Спостерігає за впливом своїх слів на розгублене подружжя.

— Як правило, вони значно кращі, ніж ми гадаємо. Але з перших років життя дають вільний вихід найтемнішим інстинктам і таким чином звільняються від них. Діти певною мірою є привілейованими особами, а також ходячими лабораторіями для вчених.

 

Стає близькою подругою Джулії Метлихович, дочки швейцарського банкіра, з якою проводить довгі години в її кімнаті на другому поверсі розкішного родинного особняка. Разом готують уроки за столом із червоного дерева, і покоївка, котра рівно о п’ятій вечора приносить їм чай, бачить, як вони весело сміються.

Вранці 12 листопада 1907 року мати Джулії приїздить до подружжя Мариноні, поперед надіславши їм візитну картку, де над пагоном виноградної лози схрестилися дві шпаги, а ще вище красує напис “Емма Мадзакураті-Метлихович”.

Сухе й коротке привітання гості з виразом стурбованості на обличчі, помірні похвали на адресу обох дівчаток, натяк на те, що їхні стосунки стали надто інтимними, і раптовий висновок:

— Їм не слід далі зустрічатись.

Адвокат Мариноні здивовано перезирається з дружиною. На його слова: “Хотілося б знати, чи має ця інтимність нездоровий характер?” Емма Мадзакураті-Метлихович, гордо скинувши голову, відповідає євангельською фразою: “Ви сказали”. А на несміливе запитання дружини: “Як ви це виявили?” каже з безжальною відвертістю: “Крізь замкову шпарку”.

 

— І таке я теж мав нещастя почути про мою дочку, — закінчує адвокат Мариноні три дні по тому, пильно дивлячись на професора Малінверні, який стоїть біля мапи світу ХVІ століття.

— Я не робив би з цього трагедії, — каже професор. — Усі жінки, нам, лікарям, це добре відомо, схильні до лесбіянства.

Дружина адвоката опускає очі долу.

— Тією чи іншою мірою, — додає Малінверні. — Отже, ваша дочка тяжіє до збочень, і це мені в ній подобається. Але воно мине.

 

Мабуть, уже минає. Вона закохується в Дуччо Мерканотте, молодого артиста драматичної трупи, яка виступає в театрі “Метастазіо”.

Отримує дозвіл тричі подивитись одну й ту саму виставу, кожного разу скорочуючи відстань до сцени й нарешті опиняючись у центрі другого ряду. Ввечері 9 травня 1908 року відвідує разом із батьком гримувальну артиста — вбогу кімнатку з закуреним люстром. Кумир пестить її по щоці й дарує світлину, де, спершись на балюстраду, дивиться в місячне небо. Робить на звороті напис: “Моїй молодій шанувальниці з взаємною любов’ю”. Світлину прикрашають срібною рамкою, купленою в ювеліра Сільвіо Кастольді, й ставлять на тумбочку біля її ліжка.

10 липня 1908 року ювелір запрошує адвоката Мариноні до своєї крамниці й показує срібну рамку.

— Два дні тому ваша дочка хотіла перепродати мені цю річ. Я взяв її з наміром повідомити вас про це.

Батько дізнається від дочки, що артист Дуччо Мерканотте тиждень тому одружився й вона порвала світлину.

— Це мій подарунок, — відказує з викликом. — І я роблю з ним усе, що хочу.

 

30 вересня 1908 року поїздка кількома екіпажами в дику місцевість біля озера Комо. Серед мандрівців брат у перших Філіппо, який жартома смикає її за коси.

Коли Філіппо милується потічком, що струмує між скель, хтось завдає йому підступного удару в спину, і він падає з каменистого схилу в густу папороть. Вона гучно кличе родичів, які деруться стежкою. Поки хлопцеві надають допомогу, адвокат Мариноні стоїть із посірілим обличчям, тримаючись за дерево, і дивиться на неї вибалушеними очима.

— Це була гра, — каже без жодних ознак каяття. — Я теж перечепилась, та він мене врятував.

 

Вона гінка, худа, рудоволоса. Про неї можна сказати ходячим висловом: “Гарна, але холодна”. Відмовляється вступати до університету.

— Що ж ти хочеш робити в житті? — питає батько.

— Вийти заміж за багатія.

Пізніше, позираючи в сад із вікна, адвокат каже дружині:

— Я не знаю, чия це дочка.

 

7 жовтня 1915 року під час благодійного вечора, влаштованого комітетом Червоного Хреста на честь солдатів, що вирушають на фронт, знайомиться з Джанфранко Вігано, сином відомого промисловця, чиї підприємства й маєтки є в Італії і за кордоном.

Уранці оголошує батькові про свій майбутній шлюб.

— Коли ви це вирішили? — зі здивуванням питає той.

— Вирішила я, — спокійно каже вона. — Він іще нічого не знає. Завтра від’їжджає на фронт.

 

Під час війни стає коханкою ювеліра Сільвіо Кастольді й зустрічається з ним на віллі однієї вдови, яка надає їм своє житло в обмін на конверт, покладений у вітальні.

Ювелір радить їй не бувати в його крамниці, аби не виникло непорозумінь із касиркою й сином. Насправді ж він стривожений її попереднім візитом, коли з вітрини зникли золотий браслет вагою 208 грамів і яшмова камея, на якій Діана виходить із лісу в оточенні оленів.

Після її наступної появи в крамниці каже, одягаючись у червоній спальні, в той час як вона лежить у ліжку гола, біла, мармурова й роздивляється гравюру Ватто:

— Уяви, хтось підмінив брильянт цирконієм. Шахрай не помітив, що брильянт фальшивий.

Тоді вперше за дві години зустрічі бачить, як її тіло проймає дрож.

— Хто б це міг бути? — питає вона.

— Якась дурепа, — відказує він. — Жінка, засліплена жадобою.

— Мабуть, так.

Підводиться з ліжка й підходить іззаду, щоб поцілувати його в шию.

Він похмуро всміхається.

— Думаю, ти здогадалася, хто ця жінка, і можеш їй про все повідомити. Правда, я теж задовольняюсь краденими втіхами.

Вона прикладає долоні до шибок і довго дивиться на річку в вечірніх сутінках. Не хоче, аби він помітив її хвилювання.

 

2 липня 1920 року. Перша ніч після весілля в готелі “Люкс”. Удає глухим криком втрату дівочості під спітнілим кощавим тілом Джанфранко Вігано. Вийшовши пізніше з ванної кімнати, покаже чоловікові, який гордо розлігся на ліжку, хустинку з червоною плямою.

 

Сина Лучано, що вродився 20 травня 1921 року, одразу ж віддано на село годувальниці.

— Перший і останній, — каже вона чоловікові, який пестить її під ковдрою.

 

Автомобільні поїздки до Венеції, Відня, Парижа. Остаточне припинення зв’язків з ювеліром Сільвіо Кастольді ввечері 2 березня 1923 року. Він марно шукає серед меблів, у ліжку, на підлозі червоної спальні кишенькового годинника фірми “Лонжин”.

— Ніколи не забуду цю зустріч, — каже в розгубі.

— Я теж, — не ховаючи очей відповідає вона.

 

Смерть свекра від інфаркту 6 грудня 1931 року. Синові, єдиному спадкоємцю, залишається все нерухоме майно і семизначний банківський рахунок.

Переїзд до триповерхового палацу з парком ХVIII століття. На ніч відправляє чоловіка спати під балдахіном у залі “Зодіак”. Влаштовує бучні вечірки в розмальованому фресками салоні “Мушля”.

— Вразлива жінка, — каже про неї граф Альберто Пазотеллі на святково прикрашеній терасі.

— В якому сенсі? — запитує хтось.

— Думає лише про враження, які справляє.

Подейкують, що вона має 80 шовкових суконь, 9 шуб і 42 пари черевичків, а також кохається з вихователем сина. Покоївка кімнат верхнього поверху розповіла кухареві про підглянуту сцену: вона, зовсім гола, притулилась до колони біля подружнього ліжка, а він, теж голий, стоїть перед нею рачки на бухарському килимі.

Син не має помітної користі від приватних уроків. Залишається на другий рік у четвертому класі гімназії, а потім і в п’ятому.

— Йолоп, як і його батько, — каже вона.

Раптовий провал фінансових справ чоловіка. Він вдається до біржових спекуляцій, які теж закінчуються невдачею. Змушений продати частину майна і скоротити обслугу. Вона з мовчазною ненавистю спостерігає за катастрофою.

 

Вранці 30 березня 1939 року дізнається, що чоловік є збоченцем. Це слово панує в підкидному листі, невідомий автор якого вимагає 5000 лір за збереження таємниці. Далі анонім розповідає про недавню зустріч з її чоловіком у готелі “Комета” і наводить неспростовні докази своїх тверджень. Вона сидить, заплющивши очі, в оксамитовому фотелі. Обличчя — крижана маска, а в душі панує буря.

Доходить висновку, що сама знала про все з самого початку. Слова, які довгими роками спадали їй на думку, були: “розпусник” — надто м’яке для нього, “виродок” — грубе, “ненормальний” — туманне, “педераст” — різке, “імпотент” — обмежене. Їй не вистачало слова “збоченець”, яке дає найточніше уявлення про цю вражену хіттю людину, здатну лише на егоїстичні вчинки та дрібну помсту. Й вона ненавидить його всім своїм єством.

З дня отримання листа все сильніше бажає, аби він скоріше помер, припинивши розтринькувати сімейні статки. Думає про інфаркт, автокатастрофу, отруєння, фатальне падіння, закупорку судин. Мріє побачити його на ліжку — нерухомого, холодного, жовтого — і нарешті бачить. З інфарктом, який забрав на той світ його батька, потрапляє 3 серпня 1941 року до реанімаційного відділення міської лікарні, де йому призначають кисневу маску. Посилаючись на поклик серця, одержує дозвіл чергувати біля нього вночі й щедро винагороджує медсестру, аби та пішла до інших хворих. Залишається в палаті сама. О 23 годині 45 хвилин перекриває шланг, припинивши подачу кисню, і знову відновлює її о 23 годині 50 хвилин. Біжить покликати медсестру, стягує її, сонну, зі стільця. Справу зроблено. Вона щаслива і виснажена, як після одного зі своїх нечисленних оргазмів.

Пишний взірцевий похорон. Коні, вкриті чорними з золотом попонами, згорблена вдовиця в жалобному вбранні спирається на руку вбитого горем сина. Поховання в родинному склепі з вавилонськими левами-дозорцями та бронзовим орлом на ліхтарі.

 

Війна, нічні бомбардування Мілана. Глухий рев американських “летючих фортець” вкидає її у відчай.

За невелику платню знаходить притулок у синів своєї колишньої годувальниці. Сільська хата стоїть на пагорбі в оточенні старих каштанів. Щодня краде кілька шматків білого хліба, качан кукурудзи, дві грудочки цукру, яйце, помідор. Якось, вийшовши з повітки після пообіднього сну, вдівець годувальниці, котрий пам’ятає її ще дитиною, бачить, як вона порпається у скрині. Бере серп і мовчки підносить його до її обличчя. Крадіжки припиняються.

 

10 листопада 1949 року їй ставлять діагноз: ранній артрит. Починає викривлятися хребет, болять руки, терпнуть пальці, кульгає ліва нога. Атрибутом цих тілесних змін став ціпок із набалдашником у вигляді вовчої голови.

30 березня 1956 року влітає, мов хижий птах (вислів невістки), у квартиру сина, який по одруженні переселився до Мілана.

— Не можу жити на самоті, — каже йому в передпокої. — Я нездатна себе обслуговувати.

Він вагається, знімаючи з неї пальто.

— Є чудові варіанти, — починає непевно вигадувати. — Будинки для старих як справжні готелі...

— Мені потрібне родинне тепло!

— Вона отруїть нам життя, — каже вночі дружині.

— А що вона може?

— Все. Це підступна особа.

— Я не вірю в підступність людей.

— Ти не знаєш моєї матері.

 

На його думку, їй залишилось небагато розваг. Перша — цькувати і мучити їх. Друга — збувати фальшиві коштовності через скупників краденого.

5 травня він іде за нею назирці й бачить, як вона, спираючись на ціпок, підходить до ятки, де торговець валютою квапливо веде розрахунки з підозрілими типами. Ввечері можна чути її телефонні розмови зі своїми жертвами, яким пропонує долари, діаманти, тканини, годинники. Працює у змові з колишнім ювеліром, двічі засудженим за шахрайство. Той підроблює для неї дати і написи на антикварних речах. З квартири починають зникати столове срібло, порцелянові вази, статуетки, біжутерія.

Безмежно радіє, коли на п’ятому місяці вагітності невістка робить аборт. Забувши про сон, сидить, мов чорна кішка, у своїй кімнаті, очі палають, на щоках квітне рум’янець.

 

9 жовтня 1973 року сповідується в церкві Сан-Джованні. На запитання священика, коли вона робила це востаннє, відповідає:

— П’ятдесят сім років тому.

— Чому ви сповідуєтесь зараз?

— Бо страхаюся пекла.

А коли той питає про її найтяжчий гріх, незворушно каже:

— Допомогла померти чоловікові.

Блідий священик виходить зі сповідальні. Вона підводиться з колін і з жорстокою посмішкою залишає церкву.

 

Вмирає 18 грудня 1977 року від задавненого апендициту, що його сімейний лікар Поццаті прийняв за шлункові кольки і дав можливість перейти в перитоніт.

— Як багато на світі йолопів, — каже вона хірургові в лікарні.

Це були її останні слова.

 

 

ЗУСТРІТИСЯ

 

Буті Умберто
 
Справді, як усі ссавці він має
двоє очей, ніс, рот і чотири
кінцівки в різних частинах тіла.
 
І. Р. Вілкок,
“Книга монстрів”
 

Народився 30 квітня 1931 року в Емполі, в сім’ї Стефано Буті, доктора технічних наук, і Кончетти Валорі, викладачки математики.

Батько, керівник фірми “Освеко”, де виробляють термоелектронні лампи, надрукував у газеті “Телеграф” три літературні рецензії та п’ять проблемних статей. Часто каже, що проміняв письменницький хист на 2 x 2=4. Пригадує шкільні роки, грецькі й латинські вірші, урочисто читає вголос величні рядки. Називає синові імена поетів, але той не цікавиться ними. Не меншу увагу приділяє сучасним авторам, ладний плескати їм у долоні чи освистувати, мов глядач в оперній ложі. Безмежно любить лірику Д’Аннунціо.

Приблизно раз на тиждень зустрічається з лікарем Лучано Наталуччі, теж великим шанувальником красного письменства. Під час спільних подорожей автом до Пізи чи Монтекатіні, здіймаючи хмари куряви на сільських путівцях, змагаються у цитуванні класиків, знанні історії, оцінці краєвидів, а син сидить поруч із матір’ю за їхніми плечима, чужий і нещасний. З цих автомобільних поїздок улітку 1946 року починається його ненависть до культури.

Водночас плекає ідеали, які дозволяють говорити про нього як про рано дозрілу людину. Вибір університету без гуманітарної освіти, де навчання пов’язане з вимогами ринку. В Італії часів економічного буму таку позицію можна вважати далекоглядною. Нормою життя стає гасло: “Міцно стояти на ногах”. У подальших планах — одруження з жінкою, яка не має схильності до літератури і з інтервалом у кілька років народить йому двох дітей, бажано хлопчика і дівчинку. Щоденні гімнастичні вправи. Нехтування політикою.

 

Настійно прагне втілювати в життя свою програму. 16 жовтня 1950 року вступає до аграрного факультету, де прокладаються мости між селянською і промисловою Італією. Пояснює, що ринок робочої сили в сільськогосподарських районах невичерпний.

Публічні будинки Флоренції, Ареццо та Сієни, де він часто буває, їхні спальні вздовж коридорів видаються йому чарунками величезного брудного вулика. Одчинені влітку у внутрішній двір вікна його квартири відкривають часом очам еротичні сцени, розпалюють пристрасть. І стається чудо. В обмін на дрібну купюру іде слідом за жінкою сходами чергового кубельця, впевнений у близькій насолоді без жодних ускладнень.

Зав’язує дружні стосунки з хазяйками борделів і їхніми постійними гістьми. Вхожий туди навіть глупої ночі, викликає захоплений спротив напівсонних повій, вражених його наполегливістю. В години напливу клієнтів обирає знехтувану всіма дівчину, яка похмуро стоїть, притулившись плечем до одвірка. Гадає, що буде приголублений нею з особливим завзяттям, але часто невідомо чому трапляється навпаки. Причину цього пояснив увечері 27 червня 1953 року в Ареццо його друг Франко Салані, вийшовши з ним із прокуреної зали на вулицю:

— Бо вони знають, хто ти є.

 

В університеті не прагне бути серед кращих. Коли після іспиту з хімії професор Каспані радить прийти до нього вдруге, аби покращити оцінку, каже, що цілком задоволений посереднім балом. Батько вислуховує його з ледь прихованою досадою, не знаючи, хвалити чи гудити.

— Ти зовсім не схожий на мене, — якось мовить йому.

— Я вже давно це збагнув, — підтверджує той.

Під проводом тренера Альдо Фаравеллі виконує гімнастичні вправи в спортивному залі “Віртус”. Коли міцно стуливши ноги, гойдається на брусах, а потім стрімко злітає вгору, йому здається, ніби він сягає центру світу. А коли, вдягнувши боксерські рукавиці, осипає градом ударів шкіряний мішок, уявляє, що лупцює одного зі своїх ворогів. Потім знесилений, але задоволений, простягається на лаві коло стіни.

 

30 липня 1954 року, одержавши університетський диплом, вступає до військового училища в Асколі Пічено. Перші місяці навчання згадуватимуться ним пізніше як щаслива пора життя. Марші, маневри, відбій о десятій вечора, підйом о шостій ранку, дні, заповнені невідкладними справами. Лише він один міркує так у своєму взводі, але гордий з цього.

6 жовтня 1954 року стоїть у бетонній траншеї на озореному сонцем полігоні, тримаючи палець на спусковому гачку кулемета “Бреда”, і раптом бачить, як мішень у трьохстах метрах од нього збільшується і зсувається вбік. Тоді, замість стріляти короткими чергами, шалено тисне на гачок, поки в оглушливому гуркотінні не розряджає весь магазин.

— Тебе покарано! — лунає згори хрипкий голос сержанта, а удар по касці вкидає його в нетяму.

Просить дозволу на перевірку очей, яка виявляє послаблення зору до двох діоптрій. Звільнений од покарання, через одинадцять днів потрапляє до санітарної частини у стані знесилення, викликаного відразою до їжі. “Втрата апетиту депресивного походження” свідчить діагноз, на підставі якого його переводять до військового шпиталю в Сан-Джорджо.

Після двох днів внутрішнього вливання живильного розчину поступово починає приймати рідку та тверду їжу. Веде тривалі бесіди з військовим капеланом доном Черіоні. Зізнається тому, що причиною депресії було усвідомлення своєї фізичної недосконалості.

— Через ці дві діоптрії? — дивується капелан.

— Справа не в діоптріях, — заперечує він. — Просто не думав, що власне тіло може раптом так зрадити. Воно, а не розум головне для людини.

— Ти й справді хворий, — каже дон Черіоні.

Нарешті набирається сил, починає злазити з ліжка. Походжає в піжамі по лискучій підлозі, іноді гуляє подвір’ям уздовж однакових, мов фортечні стрільниці, вікон. Вечорами, коли звуки дня тануть у сутінках, шпиталь видається в’язницею.

— Це твоя голова є в’язницею, — зауважує дон Черіоні.

А коли він зізнається у дедалі зростаючій недовірі до світу, капелан посміхаючись відповідає, що він ототожнює світ із собою, і в цьому вся біда.

 

Звільнившись із армії 6 лютого 1956 року, починає працювати на тваринницькій фермі Дуіліо Валледжані, який відгодовує молочних корів. Виявляє, що, попри гадану млявість, корови рухливі й цікаві тварини і що доглядач Джанлука Віцціні знає на ім’я їх усіх, сто двадцятьох, і вони його теж.

Посеред оточеного загорожею величезного вигону, де корови пасуться, а в спекотливі години лежать, наказує насипати пагорб, на якому тварини здаються персонажами вертепу новітніх часів. Одного дня, притулившись до загорожі, довго стоїть у теплому смороді, що йде від череди, а потім каже Віцціні, який прибирає гній:

— Їм живеться краще, ніж нам.

З неприхованим захватом спостерігає за статевими вправами Тімотео, придбаного в Канаді чорного бугая.

 

18 вересня 1959 року відвідує у Флоренції шлюбну контору “Зустріч”. Її керівницю Амелію Рісторі чарує його молода постава. Виймаючи скриньку із картотеки, питається, чи має він знайомих жінок його віку.

— Маю, — відповідає він.

— Такий гарний хлопець, — продовжує вона. — І жодна з цих жінок вас не цікавить?

Каже, що не довіряє їм. Хотів би спочатку визначити умови шлюбного зв’язку, аби уникнути несподіванок у майбутньому. Боїться, що до нього липнуть і прагнуть обкрутити, вважаючи багатієм. Керівниця мовчки слухає під кольоровою гравюрою “Поцілунок”. Каже далі, що віддає перевагу шлюбові, побудованому на взаємних інтересах. Скажімо, жінка з високим моральним та інтелектуальним рівнем, яка живе у скруті й хоче позбутись її завдяки чоловікові таких самих достоїнств.

— А в чому ж зацікавлений чоловік?

— У вдячності з її боку.

Керівниця занотовує на картці його особисті дані. Питає, в які газети, місцеві чи центральні, хотів би дати оголошення.

— В місцеві.

— Гадаєте, що отримаєте відповіді?

— Чимало.

 

Коли він виходить із контори і звертає на площу Санта Марія Новелла, бачить гурток дівчат під галереєю. Дивиться на них із хвилюванням, гадаючи, що котрась могла б належати йому. Відтак помічає крізь сіре повітря повернене в його бік негарне лице. З тугою відчуває, що не матиме особливо великого вибору.

Попереду чимало часу, аби уважно вивчити листи і пристати до якоїсь похмурої родини, де точаться чвари, тліє мовчазна ненависть, де кричать, плачуть, прислуговують, бунтуються. Пошта приносить сумні послання, невдало пожвавлені посмішками зі світлин на тлі трав’янистого пагорба чи садових дерев. Кілька телефонних дзвінків, натужливих або лукавих, кілька одвертих відмов з побажаннями щастя. Навіть вимагання грошей і грубі пропозиції щодо таємних побачень, аби, як пише Аделе з Гроссето, “подолати соромливість”. Дві зустрічі на залізничних вокзалах, за столиками перонних кав’ярень, з непевними виявами приязні і взаємними сумнівами. Він слухає, дивиться, розмірковує, мало говорить. Пригадує, як оцінював жінок у будинках розпусти недовірливим і пожадливим оком покупця тварин. Але зараз ідеться про життєвий вибір.

13 жовтня 1961 року має відчуття, що нарешті зустрів обраницю. Раніше відбувся обмін трьома листами з уточненням деяких подробиць. Її вік — 24 роки. Освіта — диплом технічного ліцею. Рід занять — домогосподарка. Доглядає двох дітей, яких її батько, що став удівцем у 42 роки, має від нової дружини, касирки в його крамниці спортивних товарів. Важкі стосунки з батьком та мачухою. Не хоче вступати до університету і працювати поза домом. Як було написано в другому листі, її покликанням є родина зі схожим на неї чоловіком.

Вона смаглява, невеличка, кругленька, має чубчика, який надає їй схожості з єгиптянкою. Каже, ніби знає, чого він хоче: її. В поведінці покірливість сусідить з нахабством, часто проривається відсутній у листах гострий гумор. Надмірно жвава і, судячи по всьому, нелегкої вдачі.

Він починає подумки задкувати. Зізнається їй, що належить до боягузів.

— Як усі чоловіки, — зауважує вона.

— Але я маю сміливість казати про це.

— Лише для того, щоб здаватися кращим.

Він погоджується з цим і зразу ж відмовляється од неї.

 

Далі його увагу привертає тридцятирічна Карла Сальвіаті з Перуджі. Під час перших телефонних розмов говорить повільно і мляво, немов загіпнотизована. Це чомусь нагадує йому знаний із підручника географії краєвид тундри, що його ніколи не бачив на власні очі: лишайники, озерця, де відбивається небо, пустельний простір, скільки сягає око.

Її зовнішній вигляд його не розчаровує. В одному з листів вона писала про свою невелику міцну статуру, і він уявив собі маленьку пампушку. Однак занадто пишними є лише груди. Вся її постать дихає спокоєм і природною силою. Сміється привітно, але з мудрою поблажливістю, що не в’яжеться з її ще по-дівочому свіжим виглядом.

Наступні зустрічі засвідчують спільність життєвих цілей: співіснування без надуживань, політичних і світських захоплень, а надто снобізму на ґрунті культури. 12 квітня 1962 року каже їй на полі Чудес у Пізі:

— Треба позбуватися ілюзії.

 

Беруть шлюб 19 червня 1963 року в церкві Сан-Фредіано у Луцці. Присутні тільки свідки, жодних родичів, жодних гостей. Він вислуховує настанови Франческо Салані, єдиного друга, якому довірив сердечні справи і який відверто каже йому:

— Труднощі почнуться пізніше, коли ви скинете маску.

 

Але гірші часи не квапляться, повідомляє він другові на сходах стадіону Флоренції. Може, тому що — сміється — маску ще не скинуто. Або ж — припускає друг — ви стали двома масками.

Щовечора дивляться телевізор, вибираючи насамперед “мильні опери”. Жодних культурних програм, цієї нудоти. Така їхня спільна думка.

Вона не заперечує, коли він і Салані вирушають на полювання до Маремми чи йдуть на стадіон дивитись футбольний матч. Він супроводжує її під час відвідання крамниць, допомагаючи вибирати товари. Виявляється, що вона ощадлива і любить пофантазувати навколо дорогих покупок, яких уникає.

А в ліжку, місці випробування кожної подружньої пари, питає Салані з багатозначним виразом очей. Непогано, відповідає він. Непогано? Так, непогано.

Вона не мала сексуального досвіду, але швидко його набула. Їй, звичайно, бракує майстерності жінок, яких він колись відвідував. Проте ще жодного разу не зрадив їй і не думає цього робити.

Вона теж ні на що не нарікає. Важко сказати, яку насолоду дає їй кохання, але таки дає. Спочатку глухі стогони, мов вуркотіння грози, відтак дриґоти, як під час землетрусу, нарешті буйні хвилясті рухи розгарячілого тіла. Нічого про це не каже, ні в ліжку, ні потім.

Здійсненням його давньої мрії про двох дітей є народження П’єтро і Марти. Життя — це планування, сміється він сніжного зимового дня, везучи додому дружину з другим немовлям. Дитина не плаче.

 

Під чає вступу до клубу Мисливців зачитує перед зверненими на нього очима публіки заяву, що має такий кінець: “Я ніколи не виношував вищих за мої можливості планів. Маю міцну родину, діти здобули освіту і поженилися. У нас із дружиною (вказує праворуч) чудові взаємини. Вона ніколи мене не розчаровувала, і з літами я навчився ще більше її цінувати. Дожив до п’ятдесяти восьми років без важких хвороб. Продовжую займатися спортом, насамперед гімнастикою, беру участь у змаганнях людей старшого віку. Все це підтверджує гасло латинян: “У здоровому тілі здоровий дух”.

Раніше він ніколи не виголошував цю улюблену фразу батька. Вклоняється, трохи схвильований, у відповідь на одностайні оплески зали.

 

16 листопада 1996 року кардіолог Федеріко Тралья радить йому припинити активні заняття спортом. Наразі не йдеться про різке погіршення стану здоров’я, однак потрібна обережність.

 

Із перебудованої ним сільської хати, що стоїть на верхівці пагорба, бачить, як призахідне сонце ховається в пасмах туману. На книжковій полиці купа шкільних підручників, колись завезених батьком, і тепер коли-не-коли читає байки Федра в перекладі К’яріні. Вражений їхньою мудрістю і простотою. Можливо, тінь батька застувала йому дорогу до класиків. Але тепер уже пізно про це думати.

Вмирає 3 березня 2005 року, дивлячись по телевізору давній запис вікторини “Хто знає, хай скаже”, в якій сорок років тому брав участь як фахівець сільського господарства.

 

Далі читайте паперову версію журналу.