Євген ПОПОВИЧ
Це ім’я мене зачарувало — поліглот, та ще й блискучий перекладач
Уперше я почув ім’я Миколи Лукаша восени 1956 року. Скуштувавши газетного хліба на Луганщині й побачивши, що той хліб не для мене, я повернувся до Києва і почав обходити видавництва, шукаючи праці — будь-якої, аби тільки видавничої. В душі я мріяв про перекладацтво, бо вчився на ґерманістиці, прослухав курс художнього перекладу і вже тоді відчув смак до нього. Всюди у видавництвах мені відмовляли — де відповідали, що немає місця, у «Молоді» головний редактор Дмитро Ткач сказав, що місце є, але я не маю досвіду комсомольської роботи, а то видавництво ЦК комсомолу, де, мабуть, не хотіли брати людину з вулиці, за якою ніхто не стояв. Відмовив мені й Роман Чумак, тоді головний редактор «Держлітвидаву» (тепер «Дніпро»). Але в його кімнаті сидів молодий чоловік, тільки трохи старший за мене, і він мені дав пораду, за яку я вдячний йому й донині. Сказав, що в Києві відновлюється видавництво дитячої літератури, яке перед війною існувало в Одесі. Немає ще приміщення, але є вже директор, головний редактор, і набирають редакторів — буде екзамен для претендентів. І сказав, куди йти. То був, як я потім довідався, Олег Микитенко, тоді завідувач відділу української класичної літератури. Я, звичайно, подав заяву, і ось — екзамен. Власне три екзамени: диктант з української мови, наче школярський, але треба було переконатися, що люди, які хочуть бути редакторами українських текстів, бодай знають цю мову; другий — редакторський висновок на якийсь твір для дітей і третій для тих, хто подав заяву до редакції перекладної літератури, — художній переклад. Вибирали, як потім виявилося, трьох, а претендентів було чимало. Перекладали кожен із тієї мови, яку знав: з англійської, німецької, французької, іспанської, польської, чеської. Я думав собі: скільки ж то треба взяти на допомогу знавців, щоб усі ті спроби оцінити! Виявляється, одного-єдиного, що всі ті мови знав і був блискучим перекладачем. Звали його Микола Лукаш.
Я був вражений. У мене такі люди, що знали багато чужих мов, викликали пієтет. Доти я знав тільки двох таких людей: Агапія Шамрая, що після війни повернувсь із заслання й отримав дозвіл викладати в університеті, де він викладав у 20-х роках, але не на кафедрі української літератури, а на кафедрі зарубіжної літератури. Нам він читав курс античної літератури. Встиг прочитати його, прийняти екзамен, а через два тижні помер на операційному столі. Він володів німецькою, французькою, грецькою та латинською. Якими ще, я не знав, але мені було досить і цього. І досі у мене стоїть в очах, як на лекції він, захопившись і забувши, яка перед ним аудиторія, читає напам’ять твори давньогрецьких поетів. Другий був професор Андрій Білецький, що читав нам курс загального мовознавства. Казали, що він знає мало не всі європейські мови. І ось Микола Лукаш. Я ще не чув цього імені, як, мабуть, і ніхто з претендентів на редактора, — хіба що чула його Сусанна Пархомовська, дочка Леоніда Первомайського, яка теж була в такій ролі, як усі ми. Я не знав, що на той час Лукаш уже видав свій переклад «Фауста» Й.В.Ґете, бо коли ми вивчали Ґете в університеті, його ще не було, і я читав «Фауста» по-російському, оригінал прочитав аж багато пізніше. Тепер це ім’я зачарувало мене — поліглот, та ще й добрий перекладач. Що він не просто добрий, а найбільший, тоді ще ніхто не міг мені сказати. Я потім зрозумів це сам. Тільки-но розжився на сякі-такі гроші, я купив Лукашевого «Фауста». А ще почав розпитуватися всіх, хто щось знав про Миколу Лукаша. І довідався багато. Виявилося, що в лютому 1956 року відбулася республіканська нарада перекладачів і доповідь, яку зробив на ній Микола Лукаш, серед видавничих працівників і перекладачів тоді була популярніша, ніж навіть переклад «Фауста». Тепер ніхто про ту нараду не згадує, учасники її, принаймні відомі мені, всі вже на тому світі, тож дозволю собі зупинитися на ній докладніше — саме з огляду на Лукашеву доповідь і на її розголос.
П’ятдесяті роки в історії українського художнього перекладу були до певної міри переломними. За попередні два десятиріччя цей жанр літератури зійшов нанівець. Фахових перекладачів, насамперед тих, що перекладали з європейських та східних мов, майже не було. Мабуть, ті, хто хотів звести українську літературу до провінційного рівня, а мову — до діалекту задля розчинення її в російській, добре знали вагу, а в їхньому розумінні й небезпеку художнього перекладу. У літературі це була одна із артерій, що забезпечувала приплив до неї свіжої крові, а саме — вводила її в світовий контакт, прилучала до нових течій і стилів, а до певної міри, й до нових ідей, крім того, переклади художньої літератури збільшували коло українських читачів, особливо серед інтеліґенції, отже зміцнювали підвалини її існування. У мові це було розширення замість звуження її можливостей, мобілізація живих, незумисне чи з незнання виведених з обігу її виражальних засобів, потрібних для адекватного відтворення чужих реалій, чужого, часом дуже далекого від нашого способу мислення. З огляду на цю функцію художнього перекладу українське перекладацтво, що досить високо піднялося у двадцяті роки, було підрубане аж до коріння. Практично всіх перекладачів із чужих мов у 30-ті роки було винищено. У 40-ві роки та в першій половині 50-х прозу перекладали тільки з російської та ще твори так званих братніх народів і окремі прогресивних письменників світу (читай: комуністів) через російський переклад. Набули ваги навіть кілька майстрів перекладу з російської мови; це були або письменники, виштовхнуті критикою чи страхом із літератури (І. Сенченко, О. Кундзич), або й власне перекладачі (М. Шумило, С. Ковганюк, Л. Ященко). Але переважно це було чисте заробітчанство. Трохи краще повелося поезії, бо лишився живим найбільший поет і перекладач серед неокласиків М. Рильський, а також М. Бажан та Ю. Меженко; по війні до них прилучився Л. Первомайський. Троє перших знали по кілька чужих мов, бо мали ще ґімназійну освіту. Тож коли зрідка визначали ювілеї якихось із великих класиків, видавали збірки їхніх творів. Названі поети і перекладали самі, і редагували переклади інших поетів, більше чи менше талановито зроблені з підрядників або з російських перекладів.
У середині 50-х років пожвавішало перекладацьке життя в Москві, де воно ніколи не уривалося. І, як часто бувало, луна цього пожвавлення, хоч і глухо, докотилася до Києва. Саме це й створило атмосферу, що уможливила появу Лукашевого «Фауста». Як усе Лукашеве, він викликав спалах двох протилежних поглядів на українське перекладацтво, та про це буде мова згодом. Під впливом цих подій Спілка письменників, де все-таки лишилося чимало талановитих, хоч і зламаних людей, зважилася скликати нараду і серед інших доручила зробити доповідь і Лукашеві. Ті, хто чув її, кажуть, що то була блискуча імпровізація з цитуванням напам’ять чужоземних текстів і їхнього відтворення в українському перекладі. Як найяскравіший приклад, до чого призводить перекладання не з ориґіналу, а з російського перекладу, Лукаш узяв переклад Сервантесового «Дон Кіхота», що його зробили В. Козаченко та Є. Кротевич з аналоґічного російського видання. Чому така дивна спілка, не знаю. Мабуть, ідея належала Кротевичеві, який, щоб проштовхнути переклад, заанґажував Козаченка. Лукаш не лишив каменя на камені від того перекладу. Правда, коли, підбадьорені таким успіхом наради, спілчанські урядовці надумали випустити матеріали наради окремою книжкою і попросили Лукаша дати їм доповідь написану, він довго зволікав, але так і не подав її. Йому було нудно робити те, що раз уже було зроблене і тепер лише відіймало б його від нової праці.
Нарада, а надто Лукашів виступ на ній зробили свою справу: коли я почав працювати у Дитвидаві, у нас, і в інших видавництвах, був уже моральний ґрунт для перекладацької праці на правильних теоретичних засадах.
І ось настав час, коли я побачив Лукаша в живі очі. Він приніс до нас у редакцію переклад «Яна Бабіяна» болгарського письменника Єліна Пеліна. Враження було приголомшливе. Усі видатні люди, яких я знав, утворювали круг себе якесь невидиме коло, що його не кожному дозволено було переступити. Завжди була витримана якась дистанція: учителя й учня, ерудита й просто знавця, людини зі становищем чи то в суспільстві чи в літературі, і того, хто такого становища не мав і не матиме. Зрештою, дистанція в таланті, чи то справжньому, чи уявному. Лукаш, як ніхто, був абсолютно демократичний. Скромно вбраний, у піджаку й спортивних штанах, у яких я бачив його чи не до самої смерти, він вівся з нами, зеленими редакторами, як рівня з рівнею. Ні тоном, ні жестом, ні словом не вивищував себе над нами. Аби я не знав, кого бачу перед собою, то сприймав би його як одного з тих численних претендентів на перекладачів, які нас часто навідували і яким ми давали пробний переклад, щоб, боронь Боже, не проґавити якийсь талант, що їх нам так бракувало. Таким Лукаш залишився до самої смерти. Він однаково вівся як рівний із рівним і з найбільшими ерудитами чи світилами науки й мистецтва, і з будь-яким випадковим знайомим на вулиці чи співгравцем у доміно в парку Шевченка, куди любив учащати і де його також приймали за свого, і гадки не маючи, якого розуму людина сидить з ними на лавці. Мабуть, саме за цей Лукашів демократизм його любили і шанували всі, хіба крім тих, хто заздрив його знанням і хистові. Забігаючи наперед, розповім кілька випадків на підтвердження сказаного вище. Лукаш, не маючи вдома влаштованого побуту, любив працювати в будинках творчости: в Ялті та в Ірпені. Не знаю, в яку пору року він любив сидіти в Ірпені, а в Ялті — переважно навесні. Старий будинок там (бо у 80-ті роки в Ялті побудували ще й новий, вигідніший і сучасніший, а старий здають в оренду різним фірмам) має три поверхи, стоїть на узгір’ї літерою «Г», тільки один його бік, зовнішній літери «Г» обернений до сонця і донизу, а решта кімнат виходять догори або на північ, або три кімнати на схід, але той схід затулений деревами до самого верху будинку. В усіх південних кімнатах цілий рік було ясно й тепло (влітку гаряче), а в решті — темно й холодно. Наріжні номери з південного боку складаються з двох великих кімнат, і в них селили «класиків» або керівників спілки. Решта по п’ять на кожному поверсі вузькі й довгі, зате з балконом на сонце, а на третьому поверсі ці балкони відкриті, мало не на півкімнати, навесні справжній рай. Сонце вже тепле, але земля холодна і море також. На тих балконах можна поставити стілець та столик і сиди собі та працюй роздягнений. А хто любить лежати — постав розкладачку і працюй лежачи. Лукаш любив там працювати. Директором того будинку був тоді ялтинський молдаванин, тому навесні й восени туди приїздили молдавські письменники і директор віддавав ті номери їм. Крім одного: він був резервований для Лукаша. Любив його не тільки персонал Будинку творчости, а й усі, хто туди приїздив. Пам’ятаю таку сцену: у двокімнатному номері для «класиків» на першому поверсі сидить на балконі глуха Марієта Шагінян і вицокує на машинці свою «Семью Ульянових». Стежка, що веде вниз до моря, пролягає повз її балкон. З Будинку виходить Лукаш і завертає на стежку. Шагінян питає його: «Лукашенька, куда вы идете?» — «Бриться, Мариета Сергеевна!» — відповідає він. Шагінян тулить руку до серця й, зітхаючи, каже: «Счастливчик!» Зі слів Олександра Тереха розповім іще таке. Він узяв путівку в Будинок творчості під Ленінградом, щоб добре оглянути місто. За столом у їдальні з ним сидів Андрій Федорів, один із чільних російських перекладачів, інтерпретатор Ґрімельсгаузена російською мовою. Звичайно, зайшла мова про переклад, згадали Лукаша. І Федорів зворушено сказав: «Николай Алексеевич хорошо ко мне относится».
Отже, Лукаш відразу зачарував мене своєю феноменальною демократичністю. Але він не був би славетним Лукашем, якби не мав інших феноменальних рис: рідкісної пам’яті, дивовижної здібності до мов і геніального перекладацького хисту. Пам’ятав він, здається, все, що чув, бачив або читав. Знав безліч мов, і то в їхніх діалектах і часових відмінах. Якось він сказав провинним голосом, наче признавався в якомусь своєму ґанджі: «Розумієш, коли я почую якесь чуже слово, то ніяк не можу його забути». Він ніколи не був за кордоном, вивчав мови з підручників, словників та творів художньої літератури, але дуже добре сприймав їх на слух, міг навіть визначити, з якого терену тієї чи іншої країни походить мовець. Віра Вовк розповідала, як іще під час першого її приїзду до Києва, не маючи права відвідувати когось із знайомих удома, вона запросила Лукаша до себе в готель «Дніпро», де її поселили. Обговоривши те, що їх цікавило, вони пішли сходами вниз до ресторану. Позад них ішло троє італійців і розмовляли, мабуть, про свої враження. Лукаш чув їхню розмову. Один із італійців сказав якусь негарну фразу про Київ чи його мешканців. Лукаш, не обертаючись, промовив якусь фразу, що від неї вражені італійці миттю заніміли. Таких прикладів можна було б навести багато.
Та вернуся до того дня, коли я вперше побачив Лукаша. Єліна Пеліна дали редагувати не мені, але, коли рукопис готували до друку, Лукаш часто заходив до нас. Якось непомітно ми познайомилися ближче, я почав зрідка бувати в нього вдома. Він тоді мешкав у комунальній квартирі на вулиці Михайла Коцюбинського з двома сусідами. Кімната була обставлена по-спартанському чи, радше, по-письменницькому: пристойний стіл, стільці, ліжко й попід усіма стінами пристойні книжкові шафи. Але в ній завжди була ідеальна чистота й лад, дивні для чоловіка, що ціле життя прожив самотою і ніколи не мав влаштованого побуту. Потім так само непомітно й несподівано для мене ми перейшли на «ти». Я завше важко долав і долаю цей поріг. Із багатьма своїми колегами не одного віку зі мною, а й з багато молодшими за мене я так і лишився на «ви», хоч декого з них навіть вважаю своїми друзями. І ось Микола почав звертатися до мене на «ти». Я зрадів: для мене це була ніби якась відзнака. Але на нього, певна річ, я й далі викав: між нами була досить велика різниця у віці, і — Лукаш! Та він дорікнув мені: «Чого ти кажеш мені «ви»? Ми ж із тобою на «ти»?» Відтоді Лукаш став для мене просто Миколою. Він же написав і рекомендацію до спілки моїй дружині та мені. На той час Микола працював багато й плідно, слава його зростала, але, як на мене, його зоряним часом був той рік, коли вийшов друком «Декамерон» Боккаччо. Такого глибокого занурення в усі шари нашої мови, такого лексичного і фразеологічного багатства в українському перекладі ще не було. Миколина майстерність вражала, здавалося, він досяг неможливого. «Декамероном» захоплювалися, але оцінювали його тільки як текст, а не як власне переклад. Ані палкі Миколині шанувальники, ані його так само палкі супротивники не порівнювали та, за дуже небагатьма винятками, й не могли порівняти переклад з оригіналом, бо не знали іспанської мови, або знали її недостатньо, отже оцінювали його незалежно від лексичних і стилістичних вимог оригіналу, від його адекватної структури. Звідси був один крок до наслідування Миколиного методу, застосованого в «Декамероні», перенесення його на переклад узагалі. Чимало перекладачів тоді «захворіли Лукашем». Не минула ця хвороба й мене, хоч, може, й не в такій гострій формі, як декого іншого. Не тільки тому, що чар великого таланту, як планета, захоплює у своє коло всі сусідні з нею менші світи, а й тому, що метод, який Лукаш блискуче застосував у «Декамероні», був мені близький уже віддавна. Працюючи редактором у видавництві, переписуючи чужі переклади, переважно невдалі або й зовсім нікчемні, я швидко пересвідчився, що лексичний склад тих перекладів не перевищує тисячі слів, та й то чимала частина з них були русизми, кальки з російської та канцеляризми. Неважко було збагнути, що така мова приречена на загибель, чи, як казали наші «мовознавці» на злиття з російською. Потрібні були джерела, які мали б уливатися в цей живий струмок. Такими джерелами, на мою думку, були діалекти й велика верства слів, що помалу вийшли з ужитку або їх вилучено зумисне. Я почав потроху ненав’язливо, там, де вважав за доцільне, вводити ці слова в текст, давати їм якби нове життя. Лукашевого «Декамерона» я сприйняв як блискуче підтвердження слушности моїх настанов. І як я вже казав вище, підпав під магічний вплив його розкішного перекладу, «захворів Лукашем» — втулив у свій черговий переклад більше, ніж звичайно і ніж потрібно було, слів із мовних запасників, не дуже звичайних для вуха сучасного, а надто зросійщеного читача. Ця хвороба не минулася мені просто, я зразу ж попав під пильне око мовних цензорів з Інституту мовознавства та «Компресу», як тоді називали Комітет по пресі, а також їхніх посіпак, яких тоді не бракувало.
І хоч хвороба моя довго не тривала, мені вже не дарували жодного відступу від білодідівського канону, аж до того, що на початку 70-х років заборонили взагалі друкуватися.
Від цієї хвороби вилікував мене знов-таки Лукаш. Я перечитав його переклад Флоберової «Пані Боварі». То був ніби вже не той перекладач: стилістика Флобера вимагала інших засобів, іншої лексичної палітри. І переклад було зроблено згідно з тими вимогами, там годі було шукати яскраво забарвлених або призабутих слів, а як же чисто бриніла в ньому українська струна! Відтоді я ніколи не відступався від свого принципу користуватися всіма шарами української мови і шукати в них синонімів до силоміць накинутих ззовні чужих слів, та завше пам’ятав про міру і доцільність.
Успіх «Декамерона» і слава, що відтоді товаришила Миколі, пішла йому не тільки на користь. У нього з’явилося безліч новоявлених приятелів, що обсідали його вдома й поза домом, тягли на чарку, позичали гроші — звичайно, на вічну віддачу. Кожен гонорар швидко випаровувався, умов для праці не було. До того ж почала погіршуватися політична атмосфера, що невдовзі тяжким гнітом лягла на слабкі паростки українського життя. Миколу ще не торкнулися репресії, але Шамота вже казав про «тандем Кочура й Лукаша». Це був голос, до якого дослухалися дрібні підгавкувачі.
У Миколи вже не було можливости виїздити на три місяці до Ялти, де він міг іще працювати, хоч і там його знаходили деякі ласі на чужі гроші й на чарку земляки. Лишався тільки ірпінський Будинок творчости. Там давали на місяць дармову путівку, і ще можна було взяти пільгову. Але в Ірпені Микола ніколи не був сам — надто близько туди з Києва. Там було завше повно письменницької братії, і не всі їздили туди працювати.
1973 року ми з дружиною отримали на березень путівки до ялтинського Будинку творчости. Скінчилася довга заборона на друкування, — наскільки мені відомо, на клопотання О. Бандури, тоді директора видавництва «Дніпро», — і ми дозволили собі знов таку розкіш. За кілька днів перед від’їздом зустрічаю в місті Миколу. Жаліється, що не має змоги працювати, у хаті не вибувають люди. Я кажу:
— Слухай, Миколо, ми їдемо четвертого березня до Ялти. Наша хата лишається порожня. Перебирайся на місяць до нас, тільки не кажи нікому, де ти будеш. Приходь завтра чи післязавтра до нас, візьмеш ключі, покажемо тобі, де що лежить, і матимеш місяць спокою.
Микола погодився, через два дні забрав ключі, і ми поїхали до Криму. Жили там, як завше, самохіть відрізані від світу, занурені в працю, майже ні з ким не спілкуючись, тож не знали, що діється в Києві. Та й не могли б дізнатися з тодішніх засобів інформації.
29 березня ми повернулися додому. В хаті ми не побачили ані Миколи, ані будь-якого сліду від його перебування. Невже так і не захотів усамітнитися й попрацювати? А другого дня довідалися про Миколин лист до ЦК партії та про його наслідки.
Ще через день прийшов сам Микола, приніс ключі. Про листа не мовилося, про те, чи він жив у нас цей місяць, чи ні, — також. І враз він каже:
— А знаєш, у чотирнадцятому томі твого Мережковського бракує цілого аркуша, шістнадцять сторінок.
Я був приголомшений. Кому ж було не знати, як мені, що в тій книжці не вистачає аркуша. Видно, бракований аркуш згубили, коли брали її в оправу. Дивно було інше: що Микола таки жив тут і не лишив від себе аніякісінького сліду! В мене книжки були напхані в кожну щілину — не за жанром чи за алфавітом, а тільки за форматом, щоб більше влізло. Ніхто, навіть дружина, не міг узяти якоїсь книжки так, щоб я не помітив, бо вкласти її назад було цілою проблемою. Тож тільки-но Микола пішов, я оглянув полицю, де стояв Мережковський — ні, все було так, як я поставив, наче ніхто книжок там не рушав. Ця дивовижна Миколина акуратність вражала мене й згодом, коли я бував у нього частіше. Жив він по-спартанському. Якщо його кімната на вулиці Коцюбинського була добре опоряджена, з пристойними, як на ті часи, меблями, то помешкання на Суворова мало аскетичний вигляд. Півкімнати було закладено книжками в паперових мішках. В другій половині кімнати, вільній від мішків, стояли стіл із друкарською машинкою, дзиґлик зі ще однією машинкою з латинським шрифтом, стілець і розкладачка. Кухня була гола — чотири стіни. Микола сподівався, що на Суворова йому дадуть двокімнатне помешкання, щоб було де розмістити книжки — його знаряддя праці. Не дали. Він найняв слюсаря і викинув із кухні всі її ознаки: газову плиту, зливальницю, щоб зробити там бодай невелику бібліотеку-кабінет, але забракло вже і сили, і коштів. Коли настала скрута, не було де навіть загріти чаю, ми з дружиною принесли йому електричну плитку та складаний столик — ото були й усі його меблі. Але серед тієї аскетичної обстави панував свій суворий лад. Ніколи я не заставав у нього десь кинутий одяг чи порох на тих аскетичних меблях. Як на чоловіка, що цілий вік прожив самотою, заглиблений у світ книжок, нібито далекий від усього буденного, він був взірцем ладу і, я б сказав, навіть педантистом у побуті.
Після того злощасного березня для Миколи настали тяжкі часи. Виключення зі Спілки письменників автоматично тягло за собою заборону друкуватися. Колишні позичальники де й ділися. Микола бідував. Заробити грошей на прожиток якось інакше він не міг. Але ніколи не казав про своє становище. Тільки часом нарікав на своїх колег. Казав, як сусід, коли їм траплялося разом вийти з помешкання, вскакував назад до сіней і захряскував двері, щоб не довелось вітатися з ним. Або інше. Микола дуже любив угорського поета Ендре Аді й хотів видати цілу його збірку у своєму перекладі. Переклав, за його словами, вже багато віршів. Книжка стояла вже в перспективних планах видавництва. Тим часом стався цей злам у Миколиній долі. І ось один наш колега зустрічає його й каже:
— Я знаю, в тебе є багато перекладів Ендре Аді. Тебе однаково вже ніколи не надрукують, то подаруй їх мені. Я дам їх як свої до тієї книжки, що готує видавництво.
Микола прийшов додому і спалив усі переклади з Аді. Збірка Е. Аді вийшла 1977 року без Лукаша.
Тяжко згадувати Миколине життя після 1973 року. Чимало людей помагали йому, — без того він би не вижив. Тепер дехто, ніби хизуючись, пише, що він теж дав був Миколі якісь гроші. Таж йому треба було помагати не колись там, а весь час, треба було розуміти, що між нами живе приречений на голодне існування геній. Але яка ж то була мука — помагати Лукашеві. Таке було почуття, ніби це ти кривдиш його, чиниш блюзнірство, переступаєш закони моралі, адже справедливо було б, щоб саме він, незрівнянно вищий за тебе талантом, знаннями, мав змогу допомагати тобі, а не ти йому. Мука, а допомагати було треба. Та найгірша була навіть не матеріальна скрута, а те, що Микола майже перестав працювати. Навіть не докінчив «Дон Кіхота», що був уже зроблений у нього більш ніж наполовину. Цих понад десять тяжких років минуло намарне. Я пересвідчився в цьому, коли мені з Ростиславом Доценком випало передавати його архів до Музею літератури. А коли наостанці в нього з’явилися умови до праці, коли видавництва просили в нього нових перекладів, він, здається мені, вже не міг працювати над ними. Тільки до останніх днів, аж поки не зліг до лікарні, поповнював свою картотеку лексичних матеріалів. Серце боліло на думку, що життя зломило людину такої великої потуги і таких можливостей.
Хвороба, як завжди, прийшла несподівано. Микола витримував її мужньо й до останніх днів був делікатний і шляхетний, простий у поводженні з людьми, що його оточували. Він лежав у палаті з п’ятьма іншими хворими, і аж через кілька тижнів вони довідалися, з якою видатною людиною звела їх доля.
Ще за життя Лукаша між його друзями і шанувальниками точилася суперечка: чи варто було йому писати того листа, через якого поламалася його доля? Адже він однаково нічим не допоміг, та й не міг допомогти Іванові Дзюбі. А так, мавши змогу друкуватися, він ще багато зміг би зробити і його внесок у літературу був би ще вагоміший. Мені здається, що моральний чин інколи важить більше, ніж твір, хоч би й високого рівня. Микола своїм донкіхотством, як дехто це називає, дав взірець високої порядности й громадянської мужности, на який не спромігся ніхто з нас, тих, що лишилися по цей бік колючого дроту.
Київ
