Стівен Дан
Поезії
З англійської переклала Ірина Карівець (Львів)
Притча про письменника
Йому хотілося володіти власним минулим,
мати змогу впливати на нього
більше, аніж воно впливало на нього.
Йому хотілося усіх нечесних
переваг, що їх дає магія.
Він обирав собі дитинство,
розповідав лише ті історії,
де самотність поєднувалася
з бунтарством, а замкнуте хлопчаче серце
із шаленством,
дозволеним у межах ігрового поля.
А потім він вигадував себе,
і ті, кого він бажав бачити своїми знайомими,
знали його саме таким, як він бажав.
Він прикладав до зовнішнього світу
свій внутрішній світ,
і народжувалися образи, версії,
перебільшення.
На дозвіллі він винаходив жінок,
а тоді розмовляв із ними про
свої вимисли, про бажання, яке лише
трохи випереджає дійсність
і дає можливість її змінити.
Довкола себе він чув
непростимі історії
про справжнє, про нудне,
і знав, що він на правильному шляху,
хоча вечорами, залишаючись сам на сам
із створеним ним світом,
він іноді прагнув того,
чого не посмів би змінити,
чи не зміг би, чогось незмінного
або настільки прекрасного, що воно могло би змінити
його самого, чогось безіменного, але з іменем,
яке вселяє страх, того, що чекає, доки ти станеш гідним,
а тоді обирає тебе.
Із збірки “Місцевий час” (1986) або “Нові і вибрані вірші: 1974—1994”
————
© Ірина Карівець, переклад, 2009.
Алегорія печери1
Він видерся до сліпучого світла,
і коли його очі трохи призвичаїлися,
поглянув униз і побачив
своїх ув’язнених побратимів у полоні
примар; все, у що він вірив,
————
[1] До алегорії печери вдається давньогрецький філософ Платон у творі “Держава”. Буденне становище людини, яке визначається примарністю та ілюзіями, прирівнюється ним до життя у замкнутій печері, в якій люди бачать лише тіні справжніх речей, тіні істини, але не саму істину і не самі першозразки речей (ідеї). Вихід із печери, тобто несправжнього світу людей, можливий завдяки вихованню та освіті. Саме вони допомагають людині побачити за видимими речами та явищами глибший пласт буття, котрий породжує видимість. Освічена та вихована людина може вільно переходити від світу ілюзій та тіней у світ істини та світла, і навпаки. (Прим. перекладача)
виявилося хибним. Раптом він опинився
у 20 столітті, залитому сонцем
і кров’ю, столітті, що погрузло
у знаннях. Лише герой
наважився би повернутися з істиною.
Тож із верхніх сфер печери,
перебуваючи у безпеці, він вигукував
тривожні новини.
Яке прекрасне відлуння, казали в’язні,
у якому чудовому, сповненому музики
місці ми живемо.
Тоді він написав це зрозумілою прозою
на клаптиках паперу і скинув їх вниз.
Але у напівтемряві вони читали його слова
із лінню тих, хто рідко читає.
Це про смерть мого батька, сказав один із них.
Та ні, сказали інші, це жарт.
Зараз він уже не був впевнений у побаченому.
Чи не було сонячне світло примарою також?
Хіба не завжди за джерелом світла
було інше джерело? Він розгублено
стояв, цей чоловік, що перейшов
до більших помилок, і мовчав.
Із збірки “Ландшафт наприкінці століття” (1991)
Есе про особисте
Через те, що зрештою особисте –
єдине, що має значення,
ми витрачаємо роки, описуючи каміння,
стільці, покинуті фермерські будинки –
доки не дозріємо. Справа
завжди у точності опису:
що саме ти відчуваєш,
цілуючи когось чи виходячи
за двері. Як чудово було
практикуватися на каменях,
що були об’єктами, які ми могли любити,
не оплакуючи. Як зворушливо
покинув фермерський будинок хтось інший,
розорений і зневірений.
Тепер ми можемо плавно перейти
до наших батьків. Ми можемо піднести
наші обрбзи до світла, щоб роздивитися їх як слід,
але в ту мить, коли ми гадаємо, що воно
у нас в руках, з особистим стається те ж саме,
що і з вірою. Те, що здавалося таким глибоким,
починає видаватися наївним, щось,
чому можна було вірити,
оскільки ми не читали Платона
або ж захоплювалися двома протилежними ідеями
чи жінками в один і той самий день.
Тоді кохання перетворюється на старе кіно.
Відчуття втрати видається таким поширеним,
наче воно розлите у повітрі.
Нам залишається стиль, характерний
спосіб стояти і говорити, особливий погляд
на суворий лик, який нічого не значить,
доки ми самі не надамо йому сенсу. З роками,
коли мине довгий час після того, як ми вважали,
що вона у нас неповторна, ми повертаємось до любові.
Ми повертаємось до всього
дивного, старомодного, на кшталт того,
щоб жити із кимось чи жити самотньо,
частково знаходячи у цьому
майже задовільний сенс.
Із збірки “Нові і вибрані вірші: 1974-1994”
Кімната і світ
У цій кімнаті було достатньо місця для одного
чи, можливо, для двох, якщо ці двоє щойно
знайшли одне одного і були одним цілим.
Поза кімнатою був світ,
що мав від неї ключ, і трохи
знаючи світ, він розумів:
змінювати замок немає сенсу.
Він знав, що світ може увійти до кімнати
коли завгодно, але досі
світ задовольнявся тим, що деінде
завдавав збитків, які знімало телебачення.
Він завжди пам’ятав історію про чоловіка,
що висів на краю безодні, і якому польові квіти,
що там росли, видавалися прекраснішими, ніж будь-коли.
Щось подібне він відчував до свого єдиного стільця,
геометрії вішаків у стінній шафі і ліжка,
яке відповідало його зросту, наче піжама.
Інколи світ за дверима важко дихав,
оскільки був огрядним і не міг собі з цим зарадити.
Саме це спричинилося до того, що він зрештою
полюбив світ за його тяжке становище і притаманний йому сум.
Одного дня, несподівано для себе, він відчинив
двері, впускаючи неминуче.
Світ увійшов і наповнив собою кімнату.
Скидалося на те, що він усе тут добре знає.
Із збірки “Нові і вибрані вірші: 1974—1994”
Сізіфове рішення
У наші дні лише він міг бачити камінь,
тож коли по дорозі на роботу
він зупинявся заради рогалика
біля хлібного кіоску, а потім заради газети –
біля одного із тих автоматів, що ковтають монети,
він нічим не вирізнявся від інших.
Їжа, розсудили боги,
підтримає у ньому життя
задля страждання, а світові новини
можуть лише погіршити його стан.
Нехай думає, що він має право вибору;
все рівно він належить нам.
Механічна дія, не ритуал, а повторення,
яке вкінці ніколи не матиме
більшого значення, ніж на початку.
Сізіф штовхав свій камінь,
минаючи яскраві запашні квіти, гамірні вулиці,
у нескінченність і порожнечу.
Кожний підйом – початок
знайомого спуску. А сон
був найжорстокішим повторенням;
із якихось темних глибин його душі
піднімалася звична мерзота.
Проте, одного ранку, коли ноги відвалювалися,
а сонце нестерпно пекло,
вкотре протиставляючи миттєвий спокій самогубства
покаранню, яке назвали життям,
Сізіф усміхнувся.
Так усміхається азартний гравець,
коли врешті вирішує зупинитися,
аби залишитися живим
для наступної гри; усміхається
про себе, тож інші цього не помічають.
Боги подалися назад
у своїх повітряних кріслах. Сізіф відчув,
що він щось у них відібрав.
Він ніколи не був настільки незалежним, як зараз.
Із збірки “Місцеві прибульці” (2003)
Перелік
Хатня робота, робота на фабриці, робота,
яка забирає фізичну силу
і не повертає назад.
“Чиста” робота із брудом
її прибутків, відразлива ввічливість
офісного працівника, робота, що обкрадає
нутрощі, щоб заплатити холодній
поверхні мозку. Уся робота,
що ускладнює кохання, викликає
сонливість, звалює тіло
на підлогу біля домашнього бару. Уся робота,
що сягає печінок і всідається там.
А ще ж виконується примусова
робота після роботи, до якої
закликає вічний обов’язок кальвініста1
чи деяких подружніх ліжок.
Із збірки “Нові і вибрані вірші: 1974-1994”
————
1 У протестантизмі, зокрема у кальвінізмі, вважається, що праця допомагає у спасінні душі, і тому обов’язком кожного віруючого є наполеглива праця упродовж усього життя.
(Прим. перекладача)
Його музика
Йому не те, що би подобалося бути нещасним.
Він просто звик носити певне обличчя, йому було
зручно зі своїм набором стенань плечима і зітхань.
Його друзі питали: “Як ти?”
і готувалися виявити співчуття.
Бути нещасним – його стиль, його страховка
від тимчасових радощів життя, які лякали його.
І коли траплялося щось дійсно жахливе,
коли його чекала якась відмова чи втрата,
наскільки підготовленим він був до її наслідків,
якими відповідними були його постава і слова.
Тож коли вона сказала, що любить його,
щось мовчазно-шалене розпочало революцію
на молекулярному рівні; він би усміхнувся,
якби до нього вчасно дійшли новини із віддалених
куточків його тіла. А так він насупився. І не дозволив
вирватися короткому зітханню, яке могло би виразити
задоволення, але зараз, саме по собі, було лише звичним,
ледь чутним видихом, довгим “А…”, тією музикою,
що заспокоювала його і була його піснею.
Із збірки “Нові і вибрані вірші: 1974—1994”
Тигр
Через те, що ти лише деякий час
можеш бути тим, ким ти не є,
одного дня тигреня, вигодуване козами,
забрело до озера і побачило своє відображення.
Як дивно було мати
таку мордочку, по-котячому вродливу,
безрогу. Можна собі уявити, як довго
воно себе розглядало, потім відхлебнуло
декілька ковтків, покрутилося, приголомшене
і обтяжене необхідністю вибору. Мама-коза
виняньчила його. Усі інші терпляче зносили
його дурну різкість і гострі пазурі.
І через те, що дізнавшись одного разу, хто ти,
не слід поспішати,
адже добрі батьки – це щастя,
ким би вони не були, воно повернулося до них,
терлося об їхні кістляві ноги
і тримало свою таємницю при собі.
Але через деякий час тигр, якому відкрилося
його справжнє обличчя,
відчув непереможне бажання, прагнення
пригнутися у заростях очерету, розсікти повітря
своїм важким хвостом.
Через те, що він був котом, він зник,
не прощаючись. Його козячі батьки зітхнули
з полегшенням, що таке чудовисько десь пропало.
І можемо собі уявити, як він самотужки, не маючи
іншого вибору, остаточно став тим, ким він був,
коли у погоні за зеброю чи газеллю,
яка збурила кров у його жилах,
він раптом збагнув, що належить робити далі,
і дивний спокій огорнув його.
Із збірки “Вербозілля” (1996)
Порожнеча
Я чув, як йоги говорять про божественну
порожнечу,
тіло, вільне від своїх низьких бажань,
якогось світлоносного бога, згорнутого
всередині нас,
який чекає, щоб його відкрили…
і я завжди розвертався
і йшов Блейковою дорогою надмірності1
до того самого джерела,
і я пізнав, що означає дійти до
ніщо, ніщо, з яким зустрічаєшся
після звершення.
І я пізнав порожнечу,
коли нічого сказати і немає причини рухатися.
У ті ранки я звивав
маленький кокон із покривал
і жив у ньому майже щасливо,
бо, що обдурює
тіло більше за тепло?
І не раз
я ділився порожнечею із кимось
і дізнався,
наскільки щедрим я можу бути – ось,
бери це, бери це…
Із збірки “Поміж ангелами” (1989)
————
1 Мається на увазі відомий вислів англійського поета Вільяма Блейка (1757-1827) із його книги “Весілля неба і пекла” – “Дорога надмірності веде до палацу мудрості”. (Прим. перекладача)
Тривога
Гадаю, мої друзі, які постійно тривожаться, роблять себе нещасними,
налаштовуючи себе на прийдешні біди.
Вони, мабуть, готують себе до того часу, коли блискавка зруйнує
їхні будинки, або коли їхні чоловіки чи дружини загинуть
на сумнозвісному, оповитому туманом серпантині.
Пташиний грип і той факт, що їхній готельний номер може виявитися
занадто близько від рефрижератора, сплітаються у їхніх думках.
“Ми не можемо цьому зарадити” – кажуть вони, ці теоретики катастроф, часто додаючи, що я, очевидно, страждаю від браку тривоги, і це змушує їх тривожитися за мене і замість мене ще більше.
Тож оскільки тривога завжди переважає її відсутність,
жити із ними – означає жити за їхніми правилами. “Не хвилюйтесь!” –
я навчився не промовляти цих слів, які для них – чужопланетна мова,
холодна, безжалісна мова когось, хто не допоміг би їм спорудити бомбосховище після того, як вони побачили би уві сні кінець світу.
“Спробуйте бути розсудливими” – це кнопка, яка запускає бомбу.
Я намагаюся любити їх за інші якості, наприклад за те,
що вони мають рацію у багатьох інших питаннях,
або за те, що вони чудові на кухні, на робочому місці чи у ліжку.
Але якщо не заради мене, то заради них самих, чи не слід їм
тривожитися менше, чи принаймні наодинці? Хіба не слід їм інколи казати: “Пробач мені мої тривоги”?
Але завжди якийсь другокурсник перебіжить на червоне світло,
а болиголов1, один із найбільших, знищить буря. Потім вони говорять про світові новини. “Що з тобою негаразд?” – допитуються вони.
“Хіба ти не знаєш, що там діється?” Вони вважають, що у мене брак уяви. І що я чоловік, який становить небезпеку для самого себе.
Із The American Poetry Review, липень-серпень 2007
————
1 Болиголов – дворічна трав’яниста рослина до 2 м висотою, застосовується у медицині. (Прим. перекладача)
Що я міг би сказати, якби міг
Ти гуту1 з мачете2, серб з орденами,
ти іще одне тіло у могилі, яку вони змусили тебе викопати.
Чи навіть гірше, ти вижив, щоб розповісти свою історію,
ти – наймовчазніший чоловік на землі.
Тут цвітуть рододендрони і після довгої сплячки
прокидаються цикади.
Мені не треба розповідати тобі, як швидко добра країна
може перетворитися на сповнену ненависті і ненависну.
Народжений не в тому місці, не в той час,
у батьків, скривджених своїми батьками
і керованих якимось божевільним утопістом, у плани
якого не входило ні морозиво для тебе, ні літо на березі моря.
Я знаю тобі важко повірити, що страждання може призвести
до чогось іншого, окрім іще більшого страждання,
чи що мудрість чекає у кінці дороги на того, хто вижив.
Навіщо казати тобі, що іноді саме так і буває?
“Іноді” містить у собі майбутнє і мудрість. І ти боїшся,
що це те, чим володіють переможці. Думають, що володіють.
А ти навіть не певен, що матимеш повну миску рису,
ти забув, як співати.
“Мінлива хмарність” – каже наш синоптик.
На відміну від декого із нас, він ніколи не обманює умисне.
Тут у нас багато із тих, що бачать не далі свого подвір’я,
вірять, що Бог має свій замисел.
Із The American Poetry Review, липень-серпень 2006
————
1 Гуту – центрально-африканська етнічна група, що населяє в основному Руанду і Бурунді. ( Прим. перекладача)
2 Мачете –ніж для рубання цукрової тростини. (Прим. перекладача)
Кімната
Кімната не має вибору.
Вона поглинає все, що у ній прозвучало.
І мусить терпіти любителів дешевого флірту,
тих, що зловживають парфумами,
численних убивць настрою –
будь-кого, хто захоче увійти.
Якщо збирається багато людей, хтось
неодмінно таїть у собі смуток,
інший – зрікся своєї мрії.
Принаймні один із них буде спецагентом
у своїй власній справі. Нізащо
не обійдеться і без чиновника,
який поважно перелічує свої обов’язки.
Кімната не має своїх улюбленців.
Як і її вікна, вона не робить нічого,
лише вбирає у себе відтінки
світла і темряви. Після того, як всі вийдуть
(її вхід, звичайно ж, є і виходом),
кімната потребуватиме когось,
хто буде її уявляти, можливо, когось,
хто зараз іде геть і оживає,
опинившись якнайдалі. Він знатиме
із власного досвіду, якою оманливою
може бути тиша. Це коли стіни
починають дихати, наче відновлюючи повітря,
коли те, що стримувалося – вихлюпується,
коли навіть стільці починають говорити.
Із The New Yourker за 30 квітня 2007 р.
По той бік часу
– саме там перебувають вони, іще не народжені,
не відаючи, що один глибокий поштовх
і приглушений зойк можуть скинути їх
у страждання життя.
Не можна сказати, що вони мають думки.
Довкола них – кола, еліпси, коливання,
так наче пустельна земля
натужується, збираючись розквітнути.
Ніч – це для них день,
усі явища взамозамінювані.
Відблиски якоїсь далекої галактики
не хвилюють ненароджених.
Моральне і неморальне – відсутні
у їхньому світі.
Але тисячі помилок чекають на них. Незабаром
розкрутяться бажання і позбавлять їх спокою.
Їм доведеться потрохи забувати
той час, коли усе здавалося можливим.
Коли не було причин вагатися.
Коли життя лиш покликало і вони вирушили у путь.
Із збірки “Місцеві прибульці” (2003)
