Вільгельм Ґенаціно народився 1943 року в Маннгаймі, працював спочатку журналістом, потім редактором, писав радіо-п’єси. У 1977 році завдяки трилогії “Abschaffel” він стає популярним автором романів і відтоді належить до найвизначніших німецьких авторів сучасності. За свою об’ємну творчість нагороджений численними преміями, серед яких: 1998 р. — велика літературна премія Баварської академії красних мистецтв та 2004 р. — премія імені Ґеорґа Бюхнера. 2007 року автор був відзначений премією імені Кляйста. Нині Ґенаціно — вільний письменник і проживає у Франкфурті на Майні. Його перу належать, зокрема, романи Das Glück in glücksfernen Zeiten (2009), MittelmдЯiges Heimweh (2007), Die Liebesblцdigkeit (2005), Eine Frau, eine Wohnung, ein Roman (2003), Ein Regenschirm für diesen Tag (2001).
Збірник есеїв і прозових мініатюр “Подовжений погляд” (Der gedehnte Blick) — це книга про спостереження та читання, про життєві історії та літературні пригоди, про фотографування і сміх.
Вільгельм Ґенаціно
НЕПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ СЛІВ
Есей
З німецької переклала Оксана Курилас
6-го листопада 1913 року Кафка написав до Феліси Бауер: “Щоденника я не веду взагалі, не розумію, чому я мав би його вести, зі мною не трапляється нічого, що могло б зачепити за живе. Так само й тоді, коли я плачу, як учора в театрі кінематографістів у Вероні. Насолоджуватися людськими стосунками мені дано, їх переживати — ні.”
Якщо я вірно полічив, то ці п’ять друкованих рядків містять шість більш-менш помітних ошуканств. Перше (“Щоденника я не веду взагалі”) впізнати найлегше. Представлений нам сьогодні щоденник Кафки належить до найвражаючих документів усіх часів. Для викриття другого ошуканства (“не розумію, чому я мав би його вести”) буде достатньо, якщо ми вставимо тут одне єдине речення із цього заперечуваного щоденника. Воно звучить так: “Але твердість, яка є наслідком мого найменшого письма, — безсумнівна і прекрасна.” Третій обман (“зі мною не трапляється нічого, що могло б зачепити за живе”) для будь-якого знавця Кафчиної біографії настільки зухвала, що поправка сама собою стає зайвою. А місце мало протилежне. Кафці з надлишком траплялося те, що зачіпало його за живе, і він часто говорив про цей надмір. Четвертий обман (“Так само й тоді, коли я плачу, як учора в театрі кінематографістів у Вероні”) — не більш ніж підсилення третього обману; якраз плач і є ознакою надмірної зворушеності. П’ятий обман (“Насолоджуватися людськими стосунками мені дано”) і шостий (“їх переживати — ні”) — легко впізнавані оманливі маневри меланхоліка, який вже давно розпізнав, що його колосальна мазохістська енергія, мабуть, дозволила йому все, проте, “Насолоджуватися людськими стосунками”, напевно, зась.
————© Оксана Курилас, переклад з німецької мови, 2008
Перекладено за виданням: Wilhelm Genazino. Die Unberechenbarkeit der Worte — aus Der gedehnte Blick. Carl Hanser Verlag, München 2004
Поясненням слугує: Відчуваючи благодатне полегшення, яке приносило йому письмо, Кафка не помічав власної оманливості. Обманювання — чи скажімо милостиво: тенденцію до перекручування фактів у стані вивільнення потягу — Кафка розділяє з багатьма іншими людьми, що, звісно, також пояснює, чому Кафчині ошуканства до тепер майже не помічали. Складність письменницької професії полягає в тому, що відношення автора до своєї праці будується з багатьох фантазійних і тільки з одного реального стосунку. Фантастичним є сам зовнішній момент. Письменник спокійно сидить за своїм столом і пише. Надіється і вірить, що вже цих малих організаційних затрат достатньо, аби витримати свою особливу боротьбу за життя. Умиротворена картина за письмовим столом, звичайно ж, оманлива. Насправді, автор бореться із багатьма міфами одночасно. По-перше, він мусить цілковито вифантазувати свій професійний профіль й — інтегровану в нього — свою особисту позицію в межах професійної групи. Його професія незахищена. Кожен, хто хоче, може називатися письменником і вважати себе ним. Нагадаю про Джозефа Конрада, який вже в п’ятнадцять був переконаний, що з нього буде великий письменник. Упродовж двадцяти трьох років він мусив фантазувати над тим, що його природа, можливо, лишень розіграла перед ним письменницький талант, перш ніж він у віці 38 років нарешті представив свій перший роман і тим самим міг бути певен, що фантазував не даремно. Нагадаю я й про останнього голову державної ради Еґона Кренца, якого невдовзі після об’єднання запитали в телевізійному інтерв’ю: то що він тепер робитиме; а Еґон Кренц відповів із бентежною самовпевненістю, що відразу ж запрацює письменником.
Це тільки здається, що обидва анекдоти дуже різняться між собою. Насправді, вони близько дотичні. Вже у самій відкритості самоприписування — в обох випадках — відчутний фантастичне наповнення професії письменника. Навіть письменник із серйозним іміджем втягнутий в такі претензійні фантазми. Адже попри підвищений професіоналізм він не досягає чіткого професійного профілю, контрольованої кваліфікації, безперечної авторитетності та гарантованого досвіду.
Друга фантазія, яку він повинен в себе витребувати, значно інтимніша та делікатніша. Вона стосується самої творчості; необхідно вифантазувати її в основних рисах заздалегідь, перш ніж вона стане реальною. Фантазія творчості повинна бути фантазією величі. Фантазія недооцінки не зробить великою жодну творчість; хіба що власна недооцінка — як у Роберта Вальзера — є водночас темою творчості. Тепер вже й автор здається собі привидом. Він знає, що з необхідності є фантастом, але не може виглядати таким, а надто явитися громадськості.
Бо контакт із громадськістю викликає наступну, третю фантазію, яка для літературних авторів найдраматичніша взагалі. Письменник пізнього модернізму знає, що його книга вже не обов’язково вітається, оскільки його манера викладу, — літературна, — в каноні сповіщень втратила довіру. Колись було інакше. Коли в добу просвітництва і після неї дедалі більше встановлювалося громадянське суспільство, письменник по праву вважав себе виразником-агентом оригінальних свобод. Всі ми знаємо, що наш пізній модернізм потребує стільки ж просвітництва, якщо не більше, скільки й ранній. Але твори багатьох нинішніх письменників — а часто це найкращі — не знаходять своїх читачів. Для окремого автора це означає, що свою творчість він історично проектує в майбутнє, в якому народжені згодом, можливо, колись розпізнають, що з неї могла б бути користь, якби її свого часу помітили. Ця фантазія необхідна, оскільки нею можна захиститися від депресії марності. Існує багато значних творів, на долю яких більше не випадає луна їхньої ж сучасності. І хоча вони надруковані, проте, по-справжньому так і не з’явилися в нашій дурманній культурі. Одначе, ці автори крізь приватний і естетичний крах притримуються — звичайно нафантазованої — фікції, що, як писав колись Джузеппе Унґаретті, мета всіх авторів — здійснити гарну, а це також означає: змістову власну біографію.
Всі три фантазії спочатку виводять автора на хибний шлях, тобто на зрив творчості. З (природньо) нафантазованою суверенністю він повинен зредукувати фантоми перешкод до іхнього дріб’язкового характеру, перш ніж пробитися до єдино реальної серцевини своєї праці, до непоказних слів, речень і картин, які він від себе очікує. Іронія реального стосунку до писання полягає в тому, що без попереднього напрацювання фантазій не можливо отримати його запису. Здогадно, що важко зрозуміле сплетіння фантазійних і реальних стосунків є причиною того, чому також добрі письменники часто нерозважливо говорять про свою працю. Бо ніхто не знає, як із внутрішньо відчутного письма назовні постає текст, ніхто ніколи не зможе сказати, чим є те, від чого письменники відділяють свої речення. Чи слід мені сказати: Відбивають? Випрошують? Виманюють? Я також не знаю, і через те відповідаю метафорою, тобто фантастичним мовним знаком: Література — це спроба говорити болем. Великі письменники знають, що каже живучий в них біль, і водночас вони знають, що промовляння болю — це конструкція. Але вони знову і знову шукають бесіди з болем, адже, звісно, помічають, що між болем і текстом про нього витворюється своєрідний зв’язок 'поклик — луна', в якому автор все більш сущий і в який він вслухається, поки не стане його судиною.
Точніше я сьогодні сказати не можу; але Ви давно відгадали, що моя маленька подяка зводиться до реабілітації оманливого Франца Кафки. Я навмисно говорю про оманливість, а не про брехливість. До брехливості належить замір і умисність, для обманливості достатньо диспозиції. Це диспозиція літерата, який немов швейцар сидить біля входу до своєї свідомості і все-таки першим не збагне, як текст із приголомшливою прямотою виділяється із життя і відразу стає таємничим. На відміну від багатьох філософів і психологів літерати не знають, що в них говорить, коли в них щось говорить. Вони не готові дати цьому голосу, якщо це голос, назву і назвати його буттям, несвідомим, мовою, чужим або неідентичним. І тільки в безіменності виживає непередбачуваність слів, а також їх коли-не-коли оманлива з’ява.
