Григорій Чхартішвілі народився так само таємничо, як і його alter ego Борис Акунін. Тобто відомо коли, але невідомо де. 20 травня 1956 року, але чи в містечку Зестафоні, чи в Тбілісі — точно не знаємо. Пан Григорій настільки ретельно оберігає свій приватний простір, як і його знаменитий герой Ераст Фандорін. Батько — офіцер-артилерист, мати — вчителька російської мови й літератури. Вже у два роки потрапляє разом з батьками до Москви, культурний простір якої і сформував його непересічну особистість. Захоплення японською літературою й історією привело майбутнього письменника в Інститут країн Азії й Африки при МДУ ім. М. Ломоносова, який він і закінчив 1979 року за фахом філолога-японіста. Потому — перекладацька праця над творами Юкіо Місіми, Кіндзі Маруями, Кобо Абе, Такесі Кайко, Малькольма Бредбері, Пітера Устінова та ін., робота заступником головного редактора журналу “Иностранная литература”, керівництво Соросівським мегапроектом “Пушкінська бібліотека”, робота головним редактором фундаментальної 20-томної “Антології японської літератури”. У видавництві “Иностранка” започаткував і досі редагує відому серію гостросюжетної белетристики “Ліки від нудьги”.
Юрій Микитенко
Острівна держава Бориса Акуніна
Ексклюзивне інтерв’ю з Григорієм Чхартішвілі
Сьогодні гість рубрики “Літературні діалоги” — славнозвісний російський письменник, член Міжнародної ради журналу “Всесвіт” Григорій Шалвович Чхартішвілі, відомий мільйонам читачів у всьому світі під псевдонімом Борис Акунін. Розмову з письменником веде літературознавець, доктор філософії, головний редактор “Всесвіту” Юрій Микитенко.
————© Юрій Микитенко, 2009.
1998 року народився загадковий Борис Акунін — московський літературний бомонд кілька років не міг розгадати цю таємницю, котру автор не поспішав розкривати (фото А. Бєлова). Наразі 1999 року Григорій Чхартішвілі випустив книгу літературознавчих нарисів “Письменник і самогубство”, а вже з 2000 року, пішовши з редакції часопису, створює велику серію історичних детективів про пригоди Ераста Фандоріна, яка й принесла найгучнішу славу Борису Акуніну. Один за одним виходять “Азазель”, “Турецький ґамбіт”, “Смерть Ахіллеса”, “Статський радник”, “Особливі доручення”, “Левіафан”, “Коронація”, “Коханець Смерті”, “Коханка Смерті”, “Алмазна колісниця”, збірник повістей і оповідань “Нефритові чотки”, “Інь і Ян”, серія з трьох романів “Провінційний детектив” про пригоди черниці Пелагії, серія також із трьох романів “Пригоди магістра” про нащадка Фандоріна — Ніколаса, п’єси “Чайка”, “Гамлет” і “Дзеркало Сен-Жермена”. Незабаром з’явився проект “Жанри”, який об’єднав імітації “чистих” літературних жанрів у романах “Дитяча книга”, “Шпигунський роман”, “Фантастика” і найсвіжіший роман —комп’ютерна гра Акуніна — “Квест”. Перед цим з’явився друком цикл в експериментальному жанрі роману-кіно “Смерть на брудершафт”. Згадують і збірник політичної сатири “Казки для ідіотів”. 2004 року вийшов збірник оригінальних есе у стилі детективного трилера “Цвинтарні історії” у “співавторстві” Григорія Чхартішвілі і Бориса Акуніна. За нашими даними, нині письменник працює над романом під назвою “Чорний чоловік”, де у двобої зустрінуться Ераст Фандорін і Григорій Распутін.
Наш співрозмовник — лауреат численних літературних премій, як російських “ТЕФІ” і “Письменник року”, так і європейських, а Японія відзначила його престижною премією “Нома” — за кращий переклад з японської творів Юкіо Місіми. Його твори перекладено кількома десятками мов світу, за його сценаріями знято в Росії три художні фільми (“Азазель”, “Статський радник”, “Турецький гамбіт”), а знаменитий голлівудський режисер Пол Верховен викупив авторські права на екранізацію роману “Азазель”, який в англомовній версії називається “Winter Queen” (“Снігова королева”). Світові ЗМІ називають Акуніна одним з найпопулярніших авторів, яких видають у Росії. Так, у першому півріччі 2008 року загальний наклад його творів тільки в Російській Федерації складав 1,3 млн примірників.
Ю. М. Григорію Шалвовичу, що привело вас у політику? Невже тільки пропозиція журналу “Esquire” зробити інтерв’ю з цікавою для Вас людиною? Ну, припустімо, вигадали б чергову літературну містифікацію, виготовили б інтерв’ю, скажімо, з нащадком фон Дорна, і його б охоче надрукували. А Ви напрямки до глави ЮКОСА у в’язницю завітали… Добре хоч віртуально. Ваше торішнє інтерв’ю з п. Михайлом Ходорковським наробило чимало галасу. Скажіть, чого саме у вашому рішенні підготувати цю серйозну розмову було більше: власне політичних мотивів, чи Вашого бажання розібратися в лабіринтах людських душ, які несподівано опинилися чи то у своєрідному лімбі, чи то в задзеркаллі? Чи виставляєте Ви цим рахунок державі “суверенної демократії”, і на яку суму подій?
Г. Ч. Я, власне, не приходив у політику. І не збираюся. Я, бачте, позбавлений ілюзій стосовно людської природи і механізмів влади. Мої вимоги до держави мінімальні: хай не примушують мене червоніти за те, що я є її громадянином. На жаль, з цим є проблеми. Не хочу лаяти свою країну в інтерв’ю, адресованому “назовні”, але претензій до російської держави і її політики у мене багато. Торішня бесіда з Михайлом Ходорковським — це, окрім усього іншого, спроба якось змінити градус суспільного ставлення до цієї людини. Мені хотілося, щоб люди побачили: він не лиходій, не злодій, не зажерливий олігарх, а особа непересічна, мисляча, що страждає, і тому заслуговує на повагу і підтримку. Ну й письменницький інтерес, звичайно, у мене теж був.
Ю. М. Жанр дистанційного інтерв’ю, на жаль, не дозволяє ставити уточнювальні питання і вловлювати відтінки інтонації. Більш того, запросто можна сказати щось невлад, і таким може виявитися наступне запитання. Звичайно, серцю не вкажеш, але здається, нібито у Вас проглядається якесь особливе ставлення до України, певна прохолода, яку Ви не наважуєтеся артикулювати. Можливо, семіотик відчув би якусь рефлексію, певну атмосферу похмурості і неприязні, наприклад, в епізодах відвідин Вашими персонажами України, в їх спогадах, у Вашому іронічному зауваженні про переклад “Статського радника” “екзотичною” мовою і т. п.? Тим часом, Оноре де Бальзак дотримувався іншої думки і навіть вінчався у “несимпатичному” Бердичеві; чудові записки про ці краї й тутешніх людей залишив і наш знаменитий земляк Леопольд фон Захер-Мазох, винахідник того самого “ізму”, що носить його ім’я. Якщо чутки не мають підстав, готовий зрозуміти ваше обурення. А якщо мають, то чи не прийшов час “витягнути чортів з мішка”?
Г. Ч. Ніколи про це не думав. Спробую розібратися просто зараз, зі всією чесністю. Але і ви на мене не ображайтеся, коли що не так скажу… З чим асоціювалося поняття “Україна” і “український” у москвича мого віку і виховання? З членами хрущовського і брежнєвського політбюро, половина з яких була звідти родом; з армійськими прапорщиками і старшинами, які через одного говорили з південною африкативністю; з плідною, але не вельми обдарованою радянською студією імені О. Довженка; з неодмінним гопаком під час казенних телеконцертів. Це поганенькі і несправедливі стереотипи, від яких треба позбавлятися, тим більше що всі вони пішли в минуле. До нової України я ставлюся з інтересом і, мабуть, надією. Я впевнений, що утворення такої великої, культурно самобутньої країни повинне дати сплеск творчої енергії, нової літератури всесвітнього масштабу і значення. Погляньмо, часу пройшло ще небагато. Адже література розгортається повільніше за інші види мистецтва. Що ж до “екзотичної” мови, то каюся, грішний. Всі мови, близькі до російської своїм слов’янським походженням, видаються нашому вуху комічними через оманливість слів, що однаково звучать. Я люблю почитати вголос переклад якої-небудь добре знайомої книжки по-українськи, по-польськи або по-болгарськи, а найсмішніше чомусь виходить чеською, в якій слов’янське коріння найдалі розійшлося за значенням з російською мовою. Пам’ятаю, як сильно заінтригували мене деякі вивіски у Празі. Наприклад, “Умєло растлине” (якось так). Виявилось, на жаль, що це не кубло умілих розбещувачів, а “Штучні рослини”. Або крамниця “Черстві потравіні”, що парадоксальним чином означає “Свіжі харчі”. Хоча більш за все люблю болгарський переклад назви книги Пастернака “Сестра моя жизнь”: “Брат мой живот”. Не сумніваюся, що російська мова так само бавить і братів-слов’ян.
Ю. М. Деякі російські діячі грузинського походження відмовилися коментувати торішній російсько-грузинський конфлікт. Інші виявили своє ставлення, помінявши громадянство на грузинське. Не знаю, чи зопалу, і чи дозволено подвійне громадянство в Росії. Хоча ваш культурний простір формувався вже в Москві, куди ви потрапили дворічним дитям, не можу повірити, що це питання вам байдуже. Заразом не могли б Ви прогнозувати стосунки наших країн в трикутнику Росія—Грузія—Україна?
Г. Ч. Я ніколи не відчував себе грузином. Не знаю мови, у Грузії бував лише раз у житті, дуже давно і недовго. Але коли журналісти, пригадавши моє прізвище, почали ставити політичні запитання, я відчув, що не маю права ухилятися. І сказав те, що думаю. Це сталося двічі: у жовтні 2006 року, коли в Москві почалося “полювання на грузинських відьом”, і у серпні 2008-го, коли наш уряд і телебачення стали надто вже безсоромно грати на імперських настроях населення. Я зовсім не хочу сказати цим, що мені симпатичний режим Саакашвілі. Ця людина принесла багато шкоди власній країні. Але одна річ спитати з глави маленької держави, і зовсім інша — з лідера країни, що претендує на статус великої світової держави. Мені не подобається так званий “путінський курс” стосовно наших найближчих сусідів. Я вважаю, що політикою викручування рук нинішня Росія лише вбиває клин між усіма нами. Справжній розпад єдиного культурного й економічного простору, на якому всі ми живемо, стався не в Біловезькій пущі, а при Путіні.
Ю. М. Це останнє “політичне” запитання. Не могли б ви перерахувати сучасних світових політиків — лідерів своїх націй, які викликали б у вас симпатію? Просто так, навскидь. Президенти, прем’єри, міністри, партійні боси? У тому числі російські і українські?
Г. Ч. Останнього з російських прем’єр-міністрів, хто викликав у мене симпатію, називали Єгор Гайдар. Сучасники до нього жахливо несправедливі. Думаю, нащадки оцінять виконаний ним політ камікадзе інакше. З раніших — Столипін і Вітте. Про українську політику я мало що знаю. Ваш президент звідси, здалеку, видається мені людиною демократичного ладу, а це вже немало. Співчуваю мешканцям міста Києва у зв’язку з мером. Радий, що в Америці вибрали Обаму — схоже, 21 століття нарешті почалося.
Ю. М. Григорію Шалвовичу, чи можна трактувати ваш псевдонім як похідне від імені знаменитого російського анархіста Бакуніна і японського благородного розбійника, якого називають словом “акунін”, що також є своєрідним анархістом, бо не визнає закону, маючи притому благородну в його розумінні мету? Чи натяк це на “протизаконне” використання класичних текстів російської літератури, наприклад, Купріна, Гончарова, Достоєвського, як матриці або кліше для вашої інтертекстуальної прози? Адже цей принцип ви застосовуєте навіть у позафантазійному дискурсі, як от у книжковій серії “Ліки від нудьги” (“Лекарство от скуки”), де сама її назва веде до Лермонтовського “Маскараду”? Як прийшло осяяння зробити настільки ефективне літературне туше конкурентам по цеху гостросюжетної белетристики? Можливо, Ви захопилися теоріями Гейзінґи і взялися за власну літературну гру?
Г. Ч. Ви за мене вже відповіли. І анархізм, і японський “акунін” — усе це я мав на увазі, придумуючи белетристичний проект, за допомогою якого мені хотілося цивілізувати лице мас-культури, зробити його презентабельним. Російська масова література завжди робилася, взагалі-то, за одним і тим самим принципом: вона намагалася наслідувати високу словесність. Челядна кімната і людська переймали вдачу і манери вітальні, понижуючи їх і карикатуризуючи. Мені хотілося переламати цю традицію. А для цього необхідно було поставитися до високої літератури не по-лакейськи наслідувально, а глузливо-насмішкувато, навіть по-хуліганськи. Якісна масова культура — це не напомаджений Смердяков, який співає під гітару щемні романси, а Фігаро або Труффальдіно, у яких гумору, здорового глузду і просто розуму не менше, ніж у їхніх панів.
Ю. М. Продовжуючи тему літературної гри, ви неначе навмисно створюєте образ автора-ляльковика, що смикає за ниточки, і тим самим підкреслюєте “штучність” літератури як якоїсь “кабалістичної комбінаторики” у сфері сюжетів, фабул, персонажів. Яку роль у цьому зіграв ваш попередній літературознавчий і перекладацький досвід?
Г. Ч. Скоріше редакторський. Звикнувши до редакційного планування і концептуальності, я став нездатний до природного, спонтанного письма. Саме тому я став розглядати акунінські тексти як проект, а проект вимагає інженерного підходу. Всі ці роки я невтомно повторюю: це не Література, це белетристика.
Ю. М. Дозвольте з вами не погодитись. Нещодавно почув парадоксальну фразу: “кітч, що переходить в арт”! Спершу посміявся — здалося, що це абсурдне зауваження, але пізніше подумалося, що є тут і раціональне зерно. Отож і виглядає, що задуманий Вами проект — це якісна белетристика, що переходить в Літературу, причому без відома автора. Адже “проект” Амадея Моцарта також замислювався як розважальний, комерційний, але згодом став високою класикою.
Г. Ч. Я наполягаю на тому, що акунінські книжки — це саме белетристика, масова література, тобто тексти, які свідомо пишуться не для себе, а для читацької аудиторії. До речі, я вважаю масову літературу справою важливішою і цікавішою, ніж література елітарна. Різниця тут ще і в тому, що белетристика належить до категорії культури, а так звана висока література — до категорії мистецтва. Завдання і функції інші.
Ю. М. Чи немає у Ваших планах “реверсивного напряму”: створення Літератури, а може й “ніби” Літератури, що переходить у белетристику? Серйозних текстів без матриць і кліше з класики, без підкреслених алюзій і впізнаваних облич?
Г. Ч. Можливо. Не знаю тільки, чи вийде що-небудь путнє. Але тим-то воно й цікаво.
Ю. М. Мені здається, ваші тексти не цілком відповідають жанру класичної детективної історії, де розв’язка є фінальною точкою, і де традиційне “добро” перемагає “зло” і цим “серце заспокоюється”? Ви залишаєте все у підвішеному стані. В англійській мові це відчуття називається unhomely. Може, це пов’язано із специфічним ставленням до російської історії, яка провокує подібні відчуття, адже в ній важко знайти пасторальні періоди, які Ви намагаєтесь відшукати в ідилічному, але, на жаль, вигаданому civitas — Заволзьку?
Г. Ч. Ви абсолютно маєте рацію, я люблю розв’язку з недомовленістю — хоч це часто і дратує моїх читачів, яким потрібно все в рот покласти, розжувати і губи серветочкою витерти. У мене є ціла серія “Жанри”, перші три романи якої обриваються раніше свого логічного фіналу і в кінці стоїть “Далі буде”. Нехай читач сам додумає, як воно там далі все обернеться для героїв. І щасливі кінцівки у мене — теж рідкість. Приблизно з тієї ж причини. Хепі-енд залишає читача у настрої повного задоволення. Ну і слава Богу, думає читач. Всі живі-здорові, мед по вусах тече, піду і я повечеряю. Дзуськи, голубе! Я хочу, щоб ти, навіть закривши книжку, ще деякий час пробув у моєму світі, з моїми героями. Їм без тебе погано, у них усе розладналося, світ недосконалий — він вимагає твого втручання. Хоча би емоційного. Що ж до ідилічної Заволзької губернії з циклу про сестру Пелагію, то я створив собі на втіху — тимчасову, бо в останньому романі трилогії всю цю ліпоту зруйнував. Бо категорично не згоден з товаришем Леніним: не можна побудувати рай в одній окремо взятій дірі. Поки десь на Землі ще існує територія пекла, ні в якому заволзькому раю все одно не буде спокою і благодаті.
Ю. М. Як виникла ідея Ераста Фандоріна — симбіозу британського джентльмена і японського самурая з російською душею і німецьким родоводом? Зіграли в цьому роль близькі Вам люди, чи це вдале осяяння?
Г. Ч. У цьому симбіозі окрім джентльмена і самурая є ще один симпатичний мені історичний типаж — російський інтелігент.
Ю. М. “Філософія серця” незмінно перемагає у Фандоріна раціональне начало. Крізь призму його світогляду вимальовувалася дещо незвична для нашого покоління країна — Російська імперія, що викликає симпатію, так само, як і транзитивна Росія зі всіма її турбулентностями. Скажіть, чи бачите Ви майбутнє Російської Федерації як модернізованоїй імперії серед інших імперій, наприклад китайської, американської, інших?
Г. Ч. Мені часто доводиться читати в критичних статтях, особливо західних, що Ераст Фандорін — уособлення ностальгії по імперії. Це помилка. Ераст Петрович — людина, всі сили якої йдуть на боротьбу із Хаосом у безпосередній близькості від нього. Його надзавдання — збереження не імперії, а своєї гідності. Якщо служіння державі суперечить його моральним відчуттям, то до біса таке служіння — от як влаштований Фандорін. Що ж до моїх поглядів, то я теж “імперіалістом” аж ніяк не є. Я хочу бути громадянином країни, якої не бояться, а люблять. Країни, який хочуть наслідувати, до якої відчувають жвавий інтерес і — найголовніше — в якій людям забезпечено гідне існування. Мабуть, лише в одному розумінні я імперіаліст: хочу, щоб російська культура поширювала свій вплив по всьому світу — але не примусовим чином, природно. Ось таким я й хотів би бачити майбутнє Росії: країна з потужною культурою й економікою, багата насамперед талантами своїх жителів.
Ю. М. Григорію Шалвовичу, напевне Вас цікавлять пограничні стани людської психіки та її складової, що її називають душею. Роздвоєність, перехідність, Добро і Зло, трансформація одного в інше і навпаки. Момент смерті, спонука до неї, суїцид, його мотиви. Ви автор цікавого дослідження “Письменник і самогубство”, створеного, як мені видається, не без потужного впливу Юкіо Місіми. Глибоко релігійний український письменник і філософ Григорій Сковорода писав, що Біблія — то вигадка. У тому розумінні, що події, які там описуються, слід розуміти алегорично, фігурально, а справжній Бог, Бог сущий — у кожної людини в серці. Тим самим письменник позбавляє людей звичної допомоги іззовні, підтримки тих божественних сил, на які вони, люди, звикли спиратися. А сучасна людина, людина модерна, має право на вибір, сформульований у Нагірній проповіді Ісуса Христа? Назаретянин давав людині право вибору, але суїцид, наприклад, вважається найголовнішим із гріхів. У цьому контексті, скажіть, будь ласка, як ви ставитеся до евтаназії? Це самогубство, санкціоноване вбивство чи медична допомога, і чи можлива вона у православному, католицькому і мусульманському світі, в Японії?
Г. Ч. Я вважаю, кожен, крім людей інтенсивно релігійних, скаже: “Я не хочу лежати овочем, бути тягарем своїм близьким, бути пристебнутим до апаратів життєзабезпечення без моєї згоди — відключіть мене, будь ласка!” Але я впевнений, що питання евтаназії може серйозно розглядатися лише в країнах, цивілізаційний і правовий рівень яких у принципі виключає вірогідність махінацій або зловживань. А то у нас, знаєте, завтра ж половина пенсіонерів — власників квартир раптом захоче добровільно піти з життя, заповівши житлоплощу якомусь ЗАТ. Оскільки я нерелігійний, то й не беруся давати оцінку православного, католицького або мусульманського ставлення до суїциду. Не моя система координат. Сам же я до евтаназії сьогодні ставлюся от як. Вважаю, що навіть важко і болісно хвора людина має бути мужньою і до останнього битися зі своєю недугою. Але коли розум згаснув, а муки нестерпні, навряд чи хтось — хоч би навіть і християнський Бог — засудить людину, яка вибрала евтаназію.
Ю. М. Василь Гоголь-Яновський був вельми успішним і талановитим українським драматургом, писав українською мовою і жив цим захопленням. Його син, Микола Васильович Гоголь, був не лише видатним письменником, а й послідовним богошукачем і містиком. А писав він настільки пристрасно, що часом переодягався в одяг своїх персонажів — і чоловічий, і жіночий, а ще спалював власні рукописи. Якась двоїстість його натури виражалася і в тому, що до останнього дня він задавався зафіксованим в його епістоляріїї питанням: ніяк не можу зрозуміти, яка в мене душа — великоруська чи українська? А як на вашу думку? Чи слід його зарахувати до анналів якоїсь однієї культури, чи ж він належить обом? Чи всьому світові?
Г. Ч. Я завжди вважав, що письменник насамперед належить мові тієї культури, на якій він пише. У цьому сенсі Гоголь — письменник російський, хоча б тому, що українець, який не знає російської мови, зможе прочитати “Вечори на хуторі” лише в перекладі. Але ділити Миколу Васильовича між Українською Республікою і Російською Федерацією я б не став. Дурне заняття. Жив собі такий чудний чоловік, писав дивну, чарівну прозу — і спасибі йому за це.
Ю. М. Ваш роман “Коханець Смерті” про пригоди тямущого тінейджера Сеньки Скорика у лабіринтах злодійської Хитровки є вельми складним з мовного погляду. Скажіть, звідки цей неймовірний лексикон підліткової і кримінальної лексики кінця 19 століття? Архіви, тогочасні газети, література?
Г. Ч. Лексикон Сеньки Скорика в основному довелося придумувати. Я, звичайно, простудіював описи історичних аргоїзмов, що збереглися, але вони в основному стосуються кримінального ремесла, а мені потрібно було, щоб “важкий підліток” 1900 року заговорив живою мовою — якщо не автентичною, то принаймні правдоподібною. Це було дуже важко: написати цілий роман, оперуючи убогим глосарієм хитровського малолітки. Але труднощі в моїй роботі завжди на користь справі. Я навмисне щоразу ускладнюю собі завдання, вдаючись до якихось формальних обмежень — як Жорж Перек, який одного дня написав книгу, де відсутня найчастіше вживана буква “е”. Це не піжонство і не мазохізм. Авторові потрібно відчувати опір матеріалу. Текст, написаний без внутрішньої напруги, рідко стає живим. І читачеві зовсім необов’язково знати, якими саме засобами ця напруга досягається.
Ю. М. Привідкрийте, будь ласка, вашу лабораторію: як з’являється задум — спонтанно чи зусиллям фантазії, уві сні чи наяву, з допомогою іззовні чи зсередини, роль читацької кон’юнктури? У якому саме архіві ви працюєте сьогодні, і що з’явиться з-під Вашого пера завтра?
Г. Ч. Роман, повість, оповідання, п’єса або сценарій завжди починаються з якоїсь дрібниці. Побачиш, почуєш, прочитаєш або просто промайне в голові щось — і засяде скалкою. Слово, думка, образ, рядок з вірша, музичний фрагмент. У відповідь починає тихенько вібрувати якась внутрішня струна. Тут потрібне терпіння, аби звук розрісся і став зрозуміліший. Ну, наприклад. Наснився мені одного разу сон. Ніби проходжу я коридором у себе вдома і раптом чую, як хтось тихо-тихенько постукує у двері. І розумію, що цей стук лунає вже давно, просто я не надавав йому значення. Запитую: “Хто там?” Тихий голос відповідає: “Це я”. Відчиняю — на сходах темно, видно чийсь силует. І мені тихо, лагідно кажуть: “Ну, здрастуй. Я прийшов тебе порадувати”. Нічого жахливішого мені ніколи не снилося… З цього потім вийшла повість “Декоратор”, про маніяка-різуна.
Ю. М. Григорію Шалвовичу, чи не можна трохи відкрити ваші “творчі плани”? Що на робочому столі, а що в дальньому кутку робочого простору?
Г. Ч. У травні у мене виходить товстий роман “Сокіл і ластівка”. Це досить інфантильний твір, ремікс із “Острова скарбів” (Р.-Л. Стівенсона. — Ю. М.) і “Багряних вітрил” (О. Ґріна. — Ю. М.), з картинками, піратами, папугами та іншими нісенітницями. Одержував купу задоволення від писання. Ніби у дванадцятирічний вік повернувся. Дуже сподіваюся, що і в читачів буде таке ж відчуття. Ще збираю матеріал для нового роману про Ераста Фандоріна. Хвилююся. Ераст Петрович — важкий “пасажир”. (За чутками це має бути роман, де шляхи Фандоріна перетнуться з Григорієм Распутіним. — Ю. М.).
Ю. М. Я чув, що знаменитий голлівудський режисер Пол Верховен (читачі, напевне, пам’ятають його оскароносний фантастичний фільм “Згадати все” з Арнольдом Шварценеґґером у головній ролі. — Ю. М.) зацікавлений знімати фільм за вашим романом “Азазель”. І ніби торік уже почав зйомки. Яка ваша особиста участь у роботі над стрічкою? Ви присутні на зйомках, радите і консультуєте? Який сценарій, чи саме ви його писали, і взагалі, чи буде точно передана Ваша історія чи це буде щось на кшталт голлівудської інтерпретації жульвернівського “Філлеаса Фогга”, де нічого не нагадує оригіналу, крім імен?
Г. Ч. Контракт підписаний років із вісім тому. Пол Верховен уже кілька разів збирався запускатися, але щоразу щось у нього там розвалювалось. Колись я жваво в цьому брав участь і співпереживав, але давно вже розслабився. Буде — добре. Не буде — ну що поробиш.
Ю. М. І що Ви думаєте про російські екранізації трьох Ваших романів — “Азазель”, “Статський радник” і “Турецький гамбіт”?
Г. Ч. Вони збільшили число моїх читачів, за що я всім трьом екранізаціям дуже вдячний.
Ю. М. Чи не думали ви написати що-небудь на зразок єдиної “Фандорінської енциклопедії”, тобто книги поза часом і простором, своєрідної Біблії, яку можна було б читати і перечитувати постійно, як я сам чиню з Вашими творами? Просто мана якась, не встигну перечитати “Азазель”, беруся за “Колісницю”, покінчивши з нею, приступаю до “Пелагії”, потім знову “Чайка”, “Перед кінцем світу” і так далі. Дратує хіба що “Шпигунський роман”, до якого зовсім не тягне повертатися: комісар Октябрьский, пробачте, огидний, Мефісто та й годі. Так от, ця гіпотетична книга має бути написана так, щоб її останні сторінки спонукали читача повернутися до початку і знову перечитувати текст, тобто містити якусь систему загадок і кодів, що розкриваються при наступному прочитанні. Дещо схоже придумував Умберто Еко, але Ваша книга може вийти набагато жвавіша й цікавіша. Якщо ви оціните ідею “Фандорінської енциклопедії” як дотепну, прошу, не забудьте згадати “Всесвіт”, а якщо абсурдною — не згадуйте, будь ласка.
Г. Ч. Та я, власне, саме це від самого початку і роблю. Лише називаю про себе не “енциклопедією”, а “фандорляндом”. Це така острівна держава з вельми звивистою береговою лінією. Сумирний читач, який нічого не підозрює, висаджується у якій-небудь мальовничій бухті, щоб влаштувати маленький пікнік. Потім дивиться: а що це там віддалік за гайок такий славненький? Іде в гай. Зирк — звідти витікає струмочок, веде за собою в тінясту долину. А за долиною синіє гора, а в горі відкривається печера. І так далі. Я хотів створити маленький літературний всесвіт, яким читач зможе довго блукати, зокрема й тими самими місцями, бо не всі їх особливості помітні під час першої прогулянки.
Ю. М. Цей “фандорлянд”, якщо не помиляюся, на скелястих берегах Ламанша народжується… Скажіть, будь ласка, чому ви саме Північну Францію вибрали для творчого усамітнення? Не крейдяні скелі Британського узбережжя, не японські острови? Де ви себе найзатишніше і комфортно почуваєте поза Батьківщиною?
Г. Ч. Мені всюди добре — і на Батьківщині, і в Європі. Тільки по-різному. У Москві чудово розмовляти і хильнути з друзями, тинятися на всіляких прем’єрах-спектаклях. А на скелястому березі Ламанша добре працювати, бо ніхто і ніщо не відволікає. Японія далеко, на крейдяних скелях симпатично, але зажурливо, а от французький берег — якраз те, що мені потрібне. Там у повітрі бринить постійне, негомінке свято. Ніби бульбашки “кліко” літають.
Ю. М. Дозвольте щиро подякувати вам за це розлоге інтерв’ю, Григорію Шалвовичу, і від імені читачів, редакції і редколегії журналу побажати Вам доброго здоров’я і нових чудових ідей.
Г. Ч. Дякую. А вам — більше передплатників. Я знаю, що для літературного часопису це найголовніше.
