Сава Дам’янов. Оповідання — Журнал «Всесвіт»

Сава Дам’янов народився 1956 р. у м. Нові Сад, де живе і досі. Ординарний професор новосадівського Філософського факультету (предмети: сербська література ХІХ ст? та креативна література). Пише прозу, літературно-історичні огляди та літературну критику. Оповідання С. Дам’янова представлені у більшості антологій сучасної сербської прози; його тексти перекладені англійською, німецькою, французькою, угорською, російською, польською, словацькою, українською, словенською, македонською, болгарською та русинською мовами. Викладав у багатьох європейських університетах. Опубліковані прозові книги: “Дослідження досконалості” (1983), “Тістечка, Омани, Нонсенси” (1989), “Повідки” (1994), “Повісті різні” (1997), “Глосолалія” (2001 та 2007), “Шедеврики” (2005), “Історія як апокриф” (2008); монографії та есе: “Корені модерної сербської фантастики” (1988), “Що ж то була за молода сербська проза?” (1990), “Кодер: історія однієї рецепції” (1997), “Нове прочитання традиції” (2002), “Ерос і По(р)нос” (2006), “Апокрифічна історія сербського (пост)модернізму” (2008); антології: “Міщанський еротикон” (1997 та 2005), “Постмодерна сербська фантастика” (1994 та 2004), “Нові Сад — земля-рай І-ІІ” (у співавторстві з Лідією Мустеданагіч, 2003—2004); упорядковував для друку твори сербських письменників ХVIII—XX ст., редагував часописи “Письмо” та “Св. Дунай”, а також “Бібліотеку сербської фантастики”.

Сава Дам’янов

ВСЕСЕРБСЬКІ ПРАВИТЕЛІ ТА НАЙБІЛЬШІ СВІТОВІ РАБИНІ ПОРОКУ

Із сербської переклала Ольга МАРТИШЕВА

— Оповідь, яка розповіла про МЕНЕ, вже давно вкрита снігами, очеретом та міллю, — шепотів наглядач Цирку Історії, поки до нього заходила група незвичайних відвідувачів. Його невидиме обличчя неначе ховалось за семи лісами та семи морями, а його прогірклий голос долинав не з височини, а з глибини, в якій, можливо, ховався сам Всесвіт. Тому було цілком логічно, що незахищені відвідувачі сиділи на підводному човні, з якого через затуманені вікна або за допомогою моніторів розглядали артистів та інші експонати Цирку Історії. Керівником групи був Лафаєт Рон Хабард (1911—1986)¹, колишній безсмертний Ксен², який споконвіку був Верховним Правителем міжгалактичної федерації, але, заклопотаний щоденними справами, за допомогою нейтронної бомби знетілив більшу частину населення, і їхні душі переселив у тіла мешканців землі Сербії (дехто каже й усієї планети Землі). Навколо Хабарда залишився невеличкий гурт лідерів з їхними наложницями (дехто каже, що наложниці насправді були лідерами, а “лідери” — їхні рабині!), хоча нетерплячому читачеві доведеться ще трішки зачекати, коли буде розкрито особу цих Тетанів³...

————
¹ Лафаєт Рон Хабард — письменник-фантаст, засновник саєнтології. (Прим. перекл.)
² Ксен (грец. — чужий) — в грецьких полісах людина, пов’язана вузами гостинності. Ксени зобов’язувались у своєму місті захищати інтереси прибулих у місто громадян з інших міст, а пізніше і з інших країн.
³ Серб.: THETANOS, не означає Khronos, чи ще гірше — звичайний, дрібний ТИТАН! (Авторське.)

... А можливо й не доведеться, тому що невидимий наглядач прошепотів чудову мантру, акустично схожу на наукове пердіння⁴, після чого монітори спалахнули багряно-червоним сяйвом і на них з’явилась сцена початку Історії. Відвідувачі могли бачити, як Тетани створюють Всесвіт, як потім сваряться через нібито неважливі речі, і як, нарешті, зникають у вибуху Ксенової бомби (також відомої як Первісний Вибух), щоб вселитися в тіла смертних земних людей. Оповідь далі доводить, що Тетани — насправді безсмертні душі, але, зв’язані тілесністю і буттям безлічі життів, забули про свою справжню силу: звичайно існує процедура, за допомогою якої поступово повертається те самопізнання, і заснована вона на сповіді. Але як висповідатись і кому, про те не сказано ані слова: з’являється лише лінк, який вказує на циркачів та їхні окультні енграми, хоча ніхто й не знає, що собою являють енграми?! Багряно-червоне сяйво ще більше бентежить пасажирів підводного човна, але керівник групи не виглядає ані трохи збентеженим: саме настав час, люб’язний читачу, порозпитувати у нього про все, від чого у тебе стискається серце і тяжко на душі! Лише дій обережно, швидкість не є чеснотою, і якщо правда виявиться болісною — знай, що всі жахи твоєї підсвідомості залишаться назавжди схованими у лабіринтах Архіву...

— ОК, сестро во Христі, — звернувся між тим дорогенький Харлампій⁵ (Читач над читачами) до блаженноспочившого Хабарда, неначе підслуховував закінчення попереднього абзацу, — скажіть мені тоді, хто ховається за анаграмою “проф. д-р Сава Дам’янов”, тобто хто є справжнім автором скандального пасквілю “Історія як Апокриф”, який сербські критики називають одночасно і романом-фарсом, і збіркою нахабних оповідань?!

Той, у кого запитували, не здивувався зауваженню Харлампія, хоч воно й зачіпало саму сутність “всесвітньої опери” (в цілому світі відомої під псевдонімом Саєнтологія!⁶), хоча й не міг достеменно встановити, в якій фазі “сеансу прослуховування” перебував названий Читач. Власне він сам уже давно (посмертно) перебував у найвищій фазі внутрішньої еволюції, тобто повторно здійснив єднання зі Всесвітом й існував як “оперативний Тетан”⁷, але чому б із тієї перспективи справді не полегшити самопізнання та Шлях очищення комусь, чиї енграми він уже записав?! Відверто кажучи, пригнічувала його лише ще одна дилема: чи відкрити дорогенькому⁸ Харлампію зазначену таємницю в римованій формі (щоб швидше дійшло!), чи у формі SF-новели (звичайно, зовсім реалістичної!)? Проте внутрішній монолог, який він веде здавна, здався йому найвідповіднішою діалогічною формою, і тому розпочав він свою проповідь, відмовившись від привабливості оповіді у віршованій формі та від бескінечної сили фантастики:

————
⁴ Або по-простому: ХТО ПЕРДИТЬ — ТОЙ НЕ СМЕРДИТЬ, А ХТО ПСУЄ ПОВІТРЯ — ТОГО БОГ СТЕРЕЖЕТЬСЯ... (Авторське).
⁵ Харлампій — ранньохристиянський святий, єпископ і мученик із Сирії. (Прим. перекл.)
⁶ Саєнтологія (дослівно — “знання про те, як знати”) —прикладна релігійна філософія. Її автор — Л. Рон Хабард. (Прим. перекл.)
⁷ У перекладі латиною: Хабард був і до, і протягом, і після свого життя Чистий Дух, здатний перманентно, незалежно від фізичної подоби!, здійматися у Всесвіт, де спокійно зможе давати волю благодатям тілесності (секс, наркотики, алкоголь тощо). (Авторське.)
⁸ Дорогенькому — тому що його як рідного полюбив, щойно той добровільно приєднався до групи! (Авторське.)

— Безперечно, Вам відома гірка доля стародавнього самодержця Расції, Захумля та Травунії Акіро Куросави⁹ та його коханок?! Невтаємничені вірять, що він на цю тему зняв фільм “Расьомон”¹⁰, але він огидно бреше, тому що як правитель усіх сербських земель він мав важливіші та розумніші справи! Спершу, щоб зміцнити підвалини національної культури, він узявся за антологію “Поетика райдужних кольорів у творах сліпих гуслярів”; потім (a propos нової церковно-народної соборності) написав монографію “Номоканон: теологія атеїстичної влади”, до якої заради повчальних прикладів додав і хрестоматію “Демократія диктатури або демократичний тоталітаризм”; а в кінці підібрав серед своїх коханок трьох-чотирьох найхтивіших і зробив з них вічно живі ознаменування своєї держави (прапор, герб, валюту et cetera). Лише тоді величезні області, якими володів, він проголосив Королівством Ілірик¹¹, яке на віки віків у нашій історії запам’ятається як золота доба правди та беззаконня, а саме як доба властолюбних жінок-кентаврів. Так, так, дорогий читачу, його величність Акіро лише на перший погляд керував державою, якою насправді правили його розпусні коханки, жінки-кентаври невизначеної (але в усякому разі складної!) статі¹². Проти такого порядку не заперечував і сам Ксен: відверто кажучи, йому подобались політичні інтриги, що деякі з тих подоб плели при візантійському дворі, але навіть і в нього перехоплювало подих при погляді на їхні міцні груди і соковитий круп, неначе створені для різноманітної розпусти¹³. Захоплення мудрими державницькими діями Акіро Куросави все-таки не було одностайним по усій галактиці: найсильніша опозиція згуртувалася (а де б іще?) навколо філософа в Сорбонні, проголосивши своїми лідерами кастрованого П’єра Абеляра та Франсуа Рабле (вже хворого на порнографію). Жінкам-кентаврам не важко було розправитись із ТАКИМИ лідерами. До першого у шлюбне ложе влаштували крилатого Пегаса, а другому підклали популярну акторку-коміка Месаліну¹⁴, представивши її як хворого Папу, який прагне вилікуватись (хитромудрий маневр, враховуючи, що Рабле за фахом був лікарем!). Так знову на сербських землях відновили зв’язок справжній хаос та гармонія, про що (а де б іще?!) залишилось повчальне свідчення в усній традиції¹⁵. Залишається лише одне запитання, якою була врешті-решт гірка доля проф. д-ра Сави Дам’янова, того волоцюги над волоцюгами, також філософа, але зовсім лояльного до нашого Цирку Історії (хоч ніколи і не мав кафедри у Сорбонні)?!

————
⁹ Акіро Куросава — відомий японський кінорежисер, продюсер та сценарист. (Прим. перекл.)
¹⁰ Японський чорно-білий кінофільм Акіро Куросави. (Прим. перекл.)
¹¹ “Діоклеція та славна Зета — від клозету до клозету,” — свідчить пісня народна про простори Куросавиної держави. (Авторське.)
¹² Одна з них, без сумніву Тетан, якому своє тіло позичив голлівудська суперзірка Том Круз, впровадила закони проти ліворуких, босоногих та рудоволосих негрів. Ці закони ще й сьогодні складають основу сучасного римського права! І про те пісня народна свідчить: “Володарювання Тома Круза, того кремезного дармоїда”... (Авторське.)
¹³ Можливо, на те вказує така пісня народна: “Привели до нього Елоїзу, щоб шмагати її та кусати”?! (Авторське.)
¹⁴ Валерія Месаліна була дружиною імператора Клавдія. Месаліна відзначалась надзвичайно розпусною поведінкою, а її ім’я зрештою стало іменем загальним і означало “розпусту” (Прим. перекл.)
¹⁵ Так про Абеляра: “На Пегасі верхи їде — невже замість шаблі член прилаштував?!”; про лікаря-сміхотворця ще виразніше: “Як побачить Месаліну — так відразу їй за спину!”... (Авторське.)

Очевидно, що і Професор був Тетаном, упакованим у тіло Акіро Куросави, про що, між іншим, не свідчить пісня народна, а лише підписи, які він залишав у численних королівських золотих буллах: Акіро куроСава (напевно те “куро” у нього було спеціальним титулом?), або Акіро КУРОсава Дам’янов (мабуть, те Дам’янов було у нього чернечим іменем, тому що подібно до усіх сербських правителів і він наприкінці життя пішов у монастир?), деколи навіть А’кір О’Кур О’Сава (очевидно, він так підписувався, представляючи династію Мінг?!), причому чітко видно, як префіксом кір¹⁶ він бажав підкреслити своє шляхетне походження, а суфіксом кур¹⁷ — що той орган (пеніс!) у нього воістину є! Тому також зрозуміло, що його “Історія як Апокриф” представляє родовід деспота¹⁸ Стефана Лазаревича (дехто каже і літопис, але не Сербської Матиці!¹⁹), а саме генеалогію династій Клонимировичів, Неманичів, Бранковичів, Обреновичів та Карагеоргійовичів, тобто стислу історію сербських земель від часів Біблії до наших днів. Можливо, саме через велике число біблійних ремінісценцій у цьому творі і здійнявся скандал, який нашому легендарному самодержцю коштував його трону. Святому Синоду не подобалось пов’язування теологічної літератури із державними справами, тому було залучено впливову матінку-ігуменю Спритну та вченого абата Козойоба, як ідеологів боротьби проти нової єресі. І поки благородний Куросава обробляв необроблені ниви та пишні сади своїх наложниць (жінок-кентаврів, правительок-воїнів та курв-розпусниць одночасно!), абат Козойоб бекав на пасовищі із малими козенятами, а його сестра во Христі, Спритна (ревнива до названих козенят) тим часом повсюди влаштовувала інтриги проти м’ясоїдів і взагалі проти звичаїв, які від Зародження світу існували в Королівстві Ілірик. Її плітки дійшли до вух самого Ксена, господаря всіх галактик, який, не маючи іншого виходу, послав у сербську землю спеціально навченого Тетана у тілесній подобі голлівудської суперзірки Джона Траволти. Цей негайно взявся до роботи, спершу вступивши в бій із почтом властолюбних коханок нещасного Акіро Куросави²⁰. Колись могутній самодержець зараз стояв на колінах, не маючи можливості вирішити, в яке царство відправитись: у царстві небесному його підстерігали Святий Синод зі своїми делегатами абатом Козойобом та сестрою Спритною, а у царстві земному жінки-кентаври кокетливо вихиляли стегнами у Траволтиних обіймах (була то справжня “Лихоманка суботнього вечора”!²¹), настільки кокетливо, що і сам проф. д-р Сава Дам’янов (дивись-но яке диво?!) залишив пасовища, переповнені козенятами, щоб поспішити на цю мега-вечірку...

————
¹⁶ Від грец. kur — пан. (Прим. перекл.)
¹⁷ Від серб. слова курац — чоловічий статевий орган, пеніс. (Прим. перекл.)
¹⁸ Титул середньовічних монархів у Сербії. (Прим. перекл.)
¹⁹ Назва найстарішої сербської культурно-просвітницької організації. (Прим. перекл.)
²⁰ Його подвижництво у тій боротьбі відзначила (а хто б інший?!) пісня народна: “Воїне, Джоне Траволта, ой безсмертний лесбо-сорте!”... (Авторське.)
²¹ Фільм за участю Д. Траволти.

“Так (весело!), дражайший Харлампію, й закінчилась оповідь про найвеличнішого всесербського правителя, його гірку долю та найбільших світових рабинь гріха (насправді Тетанів у подобі жінок-кентаврів),” — урочисто завершив Лафаєт Рон Хабард, тоді як його група й далі продовжувала свій шлях на підводному човні, слідкуючи за все новими й новими дивами Цирку Історії. Очевидно, що сеанс прослуховування з Харлампієм був успішним, і це заохотило цікавість присутніх. Вони хотіли увійти у вищу фазу самопізнання, хотіли слухати далі про всесербських правителів та найбільших світових рабинь гріха, щоб таким чином підготуватися до подорожі до найвіддаленіших планет. Тому невидимий наглядач нерозбірливим шепотінням продовжив там, де зупинився керівник:

— Не тільки Козойоб та Спритна були спіймані на місці злочину²², були й інші піддані, які діяли проти (тобто, на користь) своїх господарів. Коли, наприклад, найпопулярніший Великий жупан сербський перейшов Рубікон і почав наганяти страх на всю Римську імперію²³, з’явилися дві-три гетери, готові допомогти своїй батьківщині. Наш Великий жупан, вже давно хворий на вагіналізм, звернувся за допомогою до Святого Синоду, впевнений, що церковні сановники зараз спробують віддячити за несправедливість, вчинену його благородному предку Акіро КуроСаві (Дам’янову чи ні, все одно!). Але, на жаль, на жаль, підступний диявол, який любить праведникам вчиняти всілякі капості, приклав і цього разу свою лапу, пославши до нашого правителя (непризначеного долею римського імператора) молоденьку трансвеститку Коріну, яку сліпий гусляр Публій Овідій Назон увіковічнив у своїх елегіях і яка безсоромно користувалася тим козирем у партії в покер, що перед нею розігрувалась. Собор севастократорів, архідияконів та інших чільників повірив у той блеф і одноголосно вирішив передати Великого жупана як заручника татарському хану. Так було депортовано цього богоугодника зі стольного града Раса прямо до гарему названого звіра, щоб відтоді і назавжди йому був вірною коханою!²⁴ Що далі говорити про його нещастя, на жаль, на жаль?! Краще продовжимо розповідь про Аль Капоне, який всесербським землям повернув царську корону і який пішов на пенсію на вершечку своєї могутності. Його коханки та інші японські гейші не брали участі у державних справах, але у ліжку творили дива подібно дивам перших мучеників²⁵. Міністри та магараджі разом з іншими аристократами поспішили шлюбними угодами пов’язати свої землі із нашим відновленим Царством, тобто забезпечити своїх спадкоємців хоча б шматочком влади, що обов’язково врятувало б їх від шибениці чи усікновення голови, тоді коли революція почне поїдати своїх дітей. Як, між тим, на нові обставини дивився Ксен зі своїх віддалених галактичних палаців та опочивалень з найкращими куртизанками?

————
²² Сербською: in flagranti.
²³ Пісня народна прославляє той перехід дистихом “HANIBAL ANTE (Pavelić) PORTAS”... (Авторське).
²⁴ Однак був з-поміж зрадників тих дехто дуже благородний, кого обмовили перед господарем його і назвали невірним через дивне ім’я його (Франьо Туджман). Той сміливий юнак, хоч і був за походженням чужоземцем (як і говорить його прізвище), у вирішальний момент узяв у руки гуслі і заповів Цирку Історії прокляття: “Як підкрадеться Коріна — нехай їй у вагіну...!” (Авторське.)
²⁵ Можливо тому найвідомішою з них є Лукреція Борджія, беатифікована у наступних віршах: “Найкрасивішою є справді Борджія — напевно, в неї вульва сяє; ім’я її Лукреція — бо завжди в неї анус зяє...!” (Авторське.)

Про те енграми зазначають таке: після багатовікових заколотів, викликаних вище змальованими страхітливими подіями, господар галактики вирішив посадити на трон Сербії Тетана-рухолаха Хамнеі, упакованого у тіло Шейха Ібн ель Насера, який свою ранню молодість провів як самурай при дворі принцеси Пунакіте (і в її випадку, подібно нашому легендарному самодержцю Акіро КуроСаві, префікс пуна означав “бажання”, а суфікс кіте²⁶ — реальний предмет того бажання!). Набувши такого завидного політичного досвіду, цей придворний поет-самурай з радістю прийняв запропонований йому титул правителя і розпочав реформи, які були необхідні вже майже повністю потонулому сербському кораблю. Спершу Шейх Ібн ель Насер вирішив тепер малу Сербію (навіть не шматочок від колись безмежних всесербських земель!) перенести із Європи на якийсь інший континент: а через те, що Австралія та Африка йому здалися замалими з огляду на його амбіції, під’єднав названий безсилий корабель до всесвітнього зонду “Фенікс” і спрямував його на Марс. Червона планета була більш ніж гостинною: її відцентрово-доцентрові сили зробили можливим неймовірний розвиток Нової Сербії. Знайшлося тут місце навіть і для церковно-соборної традиції, вимерлої династії та для законів, встановлених ще на самому Початку. Відверто кажучи, чоловіки більше не могли займатися сексом із курми, а жінки — з кіньми, тому що тут природні ресурси були обмежені (особливо це стосувалось їжі та води!), але вперше у Цирку Історії звичаєве право зараз відступило перед Конституцією як найвищим державним актом²⁷. “Якщо Конституція була найвищим державним актом, — запитували піддані Шейха Ібн ель Насера, — хто тоді є найвищим органом державної влади — можливо це саме КОні та Кури, враховуючи, що вони стали майже недоторкані і Закон їх захищав більше, ніж самих громадян Нової Сербії?!” Пісня народна не дає відповідей на те запитання, хоча щось таке можна було очікувати від неї: чи ж не вона весело співала про різноманітні органи, включаючи й статеві, такі як penis, vagina, anus, coitus, felatio?! Втім, чи ж не Вона також проголосила дружин та куртизанок Шейха Ібн ель Насера своїми героїнями, а принцесу Пунакіте намагалася викреслити із колективної пам’яті, хоча добре відомо, що саме вона започаткувала гру з героїном, гру з одним уколом голки (замість члена!), або гру з диявольським хвостом?!

————
²⁶ Кита — у сербському сленгу — чоловічий статевий орган, член. (Прим. перекл.)
²⁷ У часи Аль Капоне, як і в епоху Акіро Куросави, таких проблем не було, тому що матінка Земля та Європа як її частина, були дуже плодючими: єдине обмеження полягало в тому, що сім’ї тих, хто займався сексом з курми чи кіньми, не сміли їсти м’ясо чи пити кров цих тварин... (Авторське.)

— Бачу, де Ви червонієте, люб’язний Харлампію, — перервав гугняву оповідь наглядача сам Хабард. — Це й не дивно, тому що цей все сре і сре, поки ми через вікна підводного човна (чи на моніторах?!) спостерігаємо, як сербський корабель і далі йде на дно, без стернового, якими були гідні пам’яті Акіро Куросава, Аль Капоне та Шейх Ібн ель Насер! Залишився лише Ксен (моє колишнє alter-ego!), але він більше любить розважати публіку в Цирку Історії, ніж узятися за стерно та розпочати переможні перегони: сто метрів кролем, двісті метрів самопізнання до всесвітньої опери, відомої як “саєнтологія спасіння сербських душ”. Бо на дні океану підстерігають щелепи Блудниці: всесербські правителі та їхні рабині гріха звідти не зможуть повернутися, навіть якщо апостол Іоанн напише новий “Апокаліпсис”, в якому без цензури розкриваються гріхи Божі. Або ж наш корабель стане одним із численних експонатів Цирку Історії, щось на зразок мумії, яку має кожен бажаючий, а вона — давалка та хотілка! — закінчує подорож на краю якоїсь панелі?! Щоб навернув її на путь істинний найбільший Тетан, просуваючи як героїню своїх сатиричних “Мемуарів” (той Джакомо Казанова, тобто “Сатир, або дика людина”)...

Сава Дам’янов

МЕМУАРИ

[Історична фантасмагорія]

Із сербської переклала Ольга Мартишевa

Доки відомий сатирик д-р Воїслав Коштуніца писав “Мемуари” Симеона Пишчевича¹, він навіть не здогадався, що той був насправді Джакомо Казанова, також автор “Мемуарів”, більше того — сучасник Пишчевича! Так само й Стефан Неманя (у чернецтві званий Симеон, після смерті — Симеон Мироточивий) не мав поняття, що справжній автор його житія — відомий Данте Аліг’єрі, а не його син, розпусний принц Растко (у чернецтві — смиренний монах Сава, після смерті — Святий Сава-СЕРБСЬКА СЛАВА). Чи міг таким чином Йосип Броз Тіто знати, що його біографію напише банківський чиновник Слободан Мілошевич, а не чиновник страхової установи Франц Кафка, або чиновник світової революції Владимир Дедієр²?!

————
© Ольга Мартишева, переклад, 2006.
¹ Сербський письменник ХVІІІ ст., автор відомих мемуарів, був офіцером російської армії. (Тут і далі примітки перекладача.)
² Югославський історик.

Космос все-таки заснований на кореспонденціях, — робить висновок на підставі попередніх фактів проф. д-р Сава Дам’янов у науковій праці “Історія як Апокриф” (відомому романі-фарсі Шарля Бодлера), або на загальній, невидимій пов’язаності речей і явищ, тобто на суматраїзмі (робить висновок знову згаданий професор, але цього разу у творі “Історія як Апокриф”, забутій збірці нахабних оповідань Мілоша Црнянскі). Проте Дам’янов, з іншого боку, уникає висновку, чому д-р Воїслав Коштуніца саме відомий сатирик, а не відомий лірик, мім чи комік: чи то через те, що він так жадібно споживає коньяк (та інші алкогольні напої), чи через те, що ще жадібніше споживає жінок (подібно до Джакомо Казанови, власного сучасника, а також сучасника Пишчевича)?! Чи він насправді “Сатир, або дика людина”, дидактично-десятистопний епос Матіє Антуна Рельковича (Свинопас, 1732 — Вівчарня, 1776)?! Чи він лише трагічний Сатир, один із найпопулярніших демонів античної міфології, фалократичний володар лісів з козлячими вухами, хвостом і ногами, розпусний веселун, який разом із німфами і менадами супроводжує бога Діоніса?

Хоч би яка була правда, сміливо їй глянув у очі вищезгаданий принц Растко Неманич, коли під псевдонімом Карл Войтила (тобто Папа Іоан Павло ІІ) писав свій ключовий твір, автобіографічно-мемуарну прозу “Гаргантюа і Пантагрюель”. Вже на перших сторінках він описує самий Початок: слов’янські боги спали у своїх світлицях, їхні жінки ніжилися в розкішних палатах, а діти, байстрюки і домашні улюбленці байдикували в затуманених далечинах Історії. Згідно зі Святим Савою (тобто Войтилою, тобто Іоаном Павлом ІІ) на Початку було не Слово, а панувала споконвічна Гармонія, яку запліднив невимовний Хаос. З того грішного зв’язку ніхто не народився, але у ньому й не вмирав ніхто: постарілий Перун, володар громів, хропів так страшно, що гори і води відсувалися, доки його проблеми із простатою і зростаюча сенильність загрожували загальним знищенням. Уже давно він переміг свого змієподібного ворога Волоса, який ховався в камінні і рослинах, але ні люди, ні природа, ані всесвіт не стали від того кращими: що інше йому залишилось, окрім того, щоб покликати на допомогу Морену, яка прястиме нитки долі і здатна приносити смерть?!

Проте Морена покликала на допомогу Кульгавого Дідька, який у ті давні часи вештався світом, переодягнений у жінку: дехто каже, у названу сестру, вілу³, дехто — у матінку Євросиму⁴, дехто — у тітку Карлу (Бруні чи дель Понте, все одно!). Такий спокусливий — тобто така спокуслива?! — Кульгавий Дідько пердів у вітер, щоб напнути вітрила Історії, яка лише мала розпочатися і в якій він (вона?), депільований і з підстриженим хвостом почне грати вирішальну роль. Та роль вела від розпусництва богів через жорстокі війни до Нового світового порядку; значить — від його дитини Сатани (який буде, тобто яка буде, трахати самого себе в дупу і народжувати малих янголів) через “Іліаду”, “Битву на Косовому полі” і “Володаря кілець” до того лісу, в якому споконвіку байдикують Сатири. Не забуваймо: Кульгавий Дідько, хоч би й у образі звабливої Мерилін Монро, пристрасно любив дикість, з якої навіть згаданим янголам Сатани не вдавалося його витягти, хоча він — у ролі їхнього діда — дозволяв тягати себе за ніс, член, а також інші геніталії (а чому б ні?!). “Йдіть до мене, янголята, дідусь дасть кеті”, — вабив він їх, доки вони, ласі на солодощі, розкривали крила і залітали до нього в обійми подібно до споконвічних німфоманок: жоден Сатир не міг з ним зрівнятися, коли йшлося про такі “роботи”, і навіть відомий сатирик з початку цієї оповіді! Бо той не зупинявся, якщо вже одного разу почав: “Курви малі!”, — підлещувалась далі до збуджених янголів наша Баба Яга, — “хапайтеся за вуха і танцюйте — руки вгору, ноги в кишеню, голову під хвіст!!!”. Лукаве божество, звичайно, не розголошувало, про чий хвіст думає: чи то про власний, Сатани, Сатира, чи, може, про віртуальний хвіст самих янголів, віртуальний хвіст, що зветься Десятистопний епос, тобто “степ бай степ”?! Що інше залишалося дітям Сатани, янголам Божим, окрім покликати на допомогу дитя самого аятолли Хомеїнія, Сатира і сатирика водночас, автора ліричних мемуарів “11 вересня ANNO DOMINI MMI”⁵, Осаму бін Ладена?!

————
³ Фея, німфа у сербській міфології.
⁴ У сербських народних легендах і піснях — мати Королевича Марка.
⁵ Лат.— Рік Божий, Літо Господнє.

Отож таким чином справжній Принц Темряви ступив на сторінки “Гаргантюа і Пантагрюеля” Неманича-Войтили, звідки він не хотів зникнути навіть коли Папа Іоан Павло ІІ особисто заспівав на чорній месі посеред фортечних стін Ватикана. Насправді Осама, а не Кульгавий Дідько, грав головну роль у Новому світовому порядку, доки янголята (тримаючись за вуха!) грали в команді названого кульгавого збоченця, тобто старої курви, відомої, як Баба Яга. Читач вже не на самому Початку, а в центрі грального поля: Вук Стефанович Караджич бере м’яч, йде у дриблінг і блискавично забиває гол супротивнику; ніхто серед публіки не знає серед осіб команди супротивника, але це стає несуттєвим, коли — як грім серед ясного неба! — перед м’ячем виникає штанга. Всі підозрюють Перуна, хоч він усе ще хропе на перших сторінках Савиного шедевру: масонські ложі — далеке майбутнє, Генрі Кісінджер — Present Continuous, а Володя Путін — лиш сон далеких предків; залишається тільки Казанова, також автор “Мемуарів”, але не улюбленець ватиканського Комінтерну. Відверто кажучи, Казанова-сатирик безжально стирає жінок і стає їхнім улюбленцем, хоча це йому в очах Нового світового порядку не приносить очків: розпусні ігри ЙБТ набагато важливіші у тому контексті, із казановізмом ЙБТ (Йосипа Броза Тіто) пов’язаний із суматраїзмом як способом подорожування світом, зрештою і Всесвітом, Тіто і його біограф (Слободан Мілошевич) блукають історичною пучиною, як Дон Кіхот і Санчо Панса, лише без віслюка і списа. Отже, Кульгавий Дідько красується, перевдягнений у жінку, і пердінням напинає історичні вітрила, споконвічна Гармонія відкриває свою маленьку кішечку маленькому члену невимовного Хаосу, а Данте Аліг’єрі пише “Божественну комедію”, щоб Новий світовий порядок отримав потойбічне прикриття. Що за цей час стається із “Мемуарами” Пишчевича, написаними в Росії, коли Володя Путін був лише далеким сном своїх предків, а залишок вище згаданої (футбольної?) команди більш-менш — на лаві для запасних гравців?

Цьому питанню сміливо глянув у очі один монах, але не принц Растко-монах Сава, а вже смиренний монах Григорій, також автор “Гаргантюа і Пантагрюеля”, цього антологічного автобіографічно-мемуарного твору. Той Григорій (Распутін) був великим пустуном і приписав собі не лише згаданий твір, а й ліричні мемуари “11 вересня ANNO DOMINI MMI”, і сатиричні твори д-ра Коштуніци, і Црнянскі, д-ра Кафки, Бодлера, і навіть — на превеликий подив усіх — самого Стефана Немані, монаха Симеона (Мироточивого). Але яке насправді миро точив Распутін? Переливав із пустого в порожнє, наповнював маленькі кішечки де і кому завгодно, дрочив члени (і великі, і малі!) всім і всьому, і навіть самому Новому світовому порядку, цьому байстрюку Історії, яка розпочалася завдяки гігантському пердінню одного кульгавого збоченця (який не звався Вук Стефанович Караджич), тобто однієї старої курви (яка не звалася ні Сатана, ані Карла, ані Мерилін Монро!). Потім він так знахабнів, що викликав на двобій Сатира — дику людину, а секундантами були Кісінджер і Войтила з одного боку, і Морена з Матінкою Євросимою — з другого: вони билися хвостами і членами, змагалися-змагалися літнім днем до півдня, щоб, врешті-решт, потрахати самих себе у дупи і народити янголят, яких вони перетворять на своїх коханок. Удаваний двобій, скаже наївний читач, але далеко не все було таким чорним (білим?): зокрема, названий юнак (Распутін) надув свою всохлу вагіну і так жахливо пердів через неї, що йому рівним не було навіть те потойбічне пердіння, яке дало силу вітрилам Історії, ані попукування двох дебелих секунданток, що трахалися, як у тій народній пісні (Я її …. Вона пердить, так і є!) Що інше залишалось Сатиру-дикій людині та його секундантам, окрім покликати на допомогу одного богобоязкого чиновника світової революції — Дедієра чи Вісаріоновича, все одно?!

А той, грішний і смиренний, яким його Бог створив, описану “Божественну комедію” зразу перетворив на трагедію, ніби надаючи значення Перуновому хропінню серед споконвічної Гармонії, в якій слов’янські боги (й богині, і їхні байстрюки!) лише байдикували, спали і відпочивали у найбезсоромніший спосіб. Він мав так зробити, бо він би — коли в нього встане! — легко міг вчинити дипломатичний скандал і на смерть відтрахати обох Карл, які лукаво і зловтішно спостерігали за цією декадентською розвагою, чекаючи моменту, щоб до якогось огрядного демона слов’янської (чи то античної!) міфології скочити в ліжко і дрочити йому, дрочити, доки той начисто не відклеїться і передасть владу Новому світовому порядку!

Отже, той богобоязкий чиновник пустив усе на самоплив і крізь роздуті губи біографа Тіто (причому пристойно, на противагу непристойно надутій вагіні грішного раба Григорія!) сказав НІ і НІ: отже, кожен живий і мертвий сатирик мав трагічно посміятися — ось рецепт для перетворення комедії на трагедію! Але й кожен сатирик — живий чи мертвий, байдуже! — стримав той сміх, як у казці, до дня нинішнього: тому сміх найвідомішого за всіх (д-ра Коштуніци) суттєво відрізняється від сміху д-ра Кафки, а про сміх інших (від Войтили, бін Ладена і аж до хтивої Мерилін) навіть годі й говорити! І доки всі вони так розбещено сміються, що відбувається з нашими “Мемуарами”, тобто чи їх автору (хто тепер ним є?) вдалося їх довести до кінця?!

На це питання найкраще міг би відповісти останній живий реіс-ул-улема, богобоязкий аятола Вісаріонович (Сталін), хоча він помер і залишив цілу світову церковну парафію у спадок молодому і смиренному монаху, тобто службовцю Хомеїнію, який — замість розгадування теологічних дилем — негайно повеселився із гарячими русалками, співухами Моренової зграї. Звичайно, йому в тому радо допомагали сатири, вокальні солісти “зграї Сатани”, але не тієї зграї, на яку одночасно накинули оком і відомий сатирик-письменник “Мемуарів”, і його товариш Володимир: Ільїч, Набоков, Дедієр, Сорокін чи Путін, навіть він сам не міг допетрати?! Тому він, все-таки, блискуче допетрав невидимий зв’язок, тобто суматраїстичну кореспонденцію між трьома (чотирма?) Йосипами: Вісаріоновичем Сталіним, Йосипом К. і Брозом Тіто; а саме: та трійця (четвірка?) подібно всім смиренним монахам на чолі із Св. Савою (Войтилою) плекали ніжні почуття до русалок, причому їм і янголи не були чужими! “Бісексуальність чи просто право сексуальних меншин?” — питав себе грішний раб Григорій (Распутін), доки йому останній живий грішний раб д-р Коштуніца із манерами порядного юриста не відповів: “І перше, і друге, брате, а може, й щось третє? Хіба тобі хіландарське миро Св. Симеона не осяяло розум усвідомленням усіх таємниць?! Хіба тобі мої, тобто Казановині, спогади не кажуть про суєтну земність нашу і ніжні почуття, які я в серці ношу?! Хіба тобі Принц Темряви — та хто б він був! — не дарував у снах дивовижні одкровення і не вказував Шлях?!”…

Так терплячий читач сягає самого кінця “Мемуарів”, або, як би сказав Симеон Пишчевич: “Сягає Самого кінця, якщо в нього не відпадуть яйця: бо в кінці читач може лизати, піднімається в нього чи не піднімається”. Масонські ложі вже давно панують Всесвітом, Осама бін Ладен завдає ударів Новому світовому порядку, а десь на останній парті — тій, що її Дон Кіхот та його вірний слуга покинули без списа в руці! — мовчать принци та монахи, володарі та їхні сини, боги та байстрюки божі. Гармонія і Хаос більше не трахаються: “Гаргантюа і Пантагрюель” грають головну роль у “Божественній комедії”, німфи й русалки-коханки відмовляються одбувати повинність, а Діоніс сердиться на зрадника Сатира, бо не може зрозуміти його політичний ангажемент. Ще залишаються Гегель й абсолютний дух, над яким посміється одна Фальшива Карла (“ані Понте, ані Бруні, а вже шатер аги Карла Маркса” — викриє її народна пісня!) і підштовхне великого філософа насрати в кутку приміщення, доки Гельдерлінк пише свої безсмертні оди. А що в цей час робив третій сусіда по кімнаті, Фрідріх Йозеф Шеллінг, залишається побачити у черговій серії цієї теленовели, яку підписує вже згадана одноіменна трійка-четвірка (Йосип К, Й. В. Сталін і ЙБТ), але про яку ще невідомо, чи вона є позашлюбною дитиною тієї Фальшивої Карли (плід уже описаного анального автоеротизму!), чи лиш хатнім улюбленцем Матиї Антуна Рельковича, тобто вже згаданого Сатира — дикої людини?..

Сава ДАМ’ЯНОВ

ТІТО Є (БУВ) Я

Із сербської переклала Ольга Мартишевa

“Все це позолотить народ”¹, — часто говорив Тіто, але цього, мабуть, не розумів ніхто. “Все це позолотить народ”, — сказав він і в останню мить свого земного життя, але стіни кімнати Клінічного центру у Любляні, мабуть, не мали вух. “Все це позолотить народ”, — так промовляло перше й останнє речення Тітового таємного заповіту, але ніхто, мабуть, не мав очей... Всі здавна прикидалися глухими і сліпими, виправдовуючи це переконанням, що особа, прихована під ім’ям Йосип Броз — надприродна істота, якийсь вид херувима чи серафима, чиї думки, слова і вчинки недосяжні для звичайних смертних і чиє царство аж ніяк не від світу цього. Забобони натовпу, фантазми неписемної потолочі, релігійний захват нечем, які завжди шукають таїнство в тому, в чому таїнства ніколи не було і ніколи не може бути?! Якби ми лишень запитали Учительку Життя, якби ми лишень пірнули у тихі води Фактів, якби ми лишень невірну Мрію принесли на духмяний жертовник Істини, відкрилися б двері неба і хор Янголів Божих промовив би заклинання:

————
© Ольга Мартишева, переклад, 2009.
¹ Сербська народна приказка, означає “все зрештою буде добре у пам’яті народній”. (Тут і далі примітка перекладача.)

На далекому півдні світу, де стрімчасті береги й ураганні вітри ріжуть хвилі морські, є вузька печера — найтемніша печера під небесною банею, за семи горами! В ній жив велетень, який століттями переборював долю, бо ніколи не був винний — навіть, коли увесь світ загорнув у покров сиво-чорний. Його оповіді завжди мали емпіричне походження й емпіричний зміст, отож вони становили своєрідні інструменти, за допомогою яких він природу й малював і стирав. Наприклад, він полюбляв притчу про виноград: за допомогою тієї притчі велетень добував із копальні благородні метали і в них заковував полонених суперників-дурнів; притчею про ідею свиней він виконував смертні вироки суперникам-дурням, захищеним снігами, очеретом і міллю; “Івіцою й Маріцою”². Зазвичай він влаштовував розкішні бенкети з посмертних залишків суперників-дурнів, які все ще (посмертно) сподівалися на пенсію. Загалом, велетень і рибалив, і по-рибальськи базікав, але все-таки сам він був найусамітненішим велетнем під склепінням небесним (яку, можливо, якраз Він і створив?)! Оповідь про Тіто розповів йому я, то була єдина оповідь, яка не належала ні йому, ані античному міфу: саме ця оповідь мене назавжди вплела у мережу його таємних зв’язків, подаючи мені надію, що одного разу і я буду страчений і з моїх останків буде приготована багата трапеза:

————
² Сербський варіант німецької казки братів Грім “Ганзель і Грета”.

Н а з а к у с к у свиняча голова й бекон, після них індичка й млинці, в кінці маленькі струделі: хліб, мамалига і столове вино, цибуля лиш за смаком (або козячі соплі і яйця?). Post festum йде оповідь: не оповідь про минулий бенкет, не оповідь про Йосипа Броза, а ОПОВІДЬ, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРО ТІТО (а не про “блакитний потяг”³, в якому всесербські володарі трахають козу). Вона промовляє: я оповідь, яка повідала про Тіто — я розповідала ТІ безліч разів, казала тобі ТО (бо якщо бреше ріг, коза не бреше)! Я розповідала ТіТо у ліжку, розповідала тобі те біля воєнного таборного вогню, розповідала ТІТО, коли падали зірки і вставали мертві партизани (після смерті ще блискучіші, білі, але іноді і як коні вороні!). Н а с н і д а н о к — варений окіст, н а о б і д — рубець⁴ і пармезан, н а в е ч е р ю — сувора дієта (щоб бідним кізочкам не заважало, якщо всесербським володарям припре посрати)! Так насправді було: коли я була дитиною, отже, коли Броз теж був дитиною, у непроглядній пітьмі кімнати я розповідала про майбутнього Тіто (а якщо хтось тебе спитає, скажи, що та кімната чи хижа була без габариту!): щоб не повторювати постійно: Тіто є (був ) я, Тіто — це я і Тіто буду я (все інше — це Історія, в якій загін всесербських володарів — не дивлячись на Маршала⁵ — перед кізочками рясно срав!). Н а п о л у д е н о к — гаряча картопля, для гостей — холодець, для ворогів — історичне НІ (хоча не без винятку, тобто якщо холодець приготовлений з покійного дядька)!

————
³ Назва спеціального потяга, яким користувався Тіто та високопосадовці.
⁴ Все це страви хорватської кухні, бо Тіто родом був із Хорватії.
⁵ Військове звання Тіто, а також шерифа Ваята Ерпа.

“У царя Трояна козячі вуха”, — казав я, щоб мене зрозуміли всі. І зазвичай я тишком-нишком додавав: “Поклялася земля раю, що всі таємниці знає”. Ну, тепер, може, точніше було б сказати: я казала, хоча я був (чи була?) оповіддю, але я охоче міняв (міняла?) граматичний рід і (надграматичну) стать, щоб невпинно тримати у невідомості своїх співробітників, народ, цілий світ. Я повторю більш зрозуміло у чоловічому роді: довгі коси — короткий розум⁶, короткі коси — глибока кишеня!⁷ Бо у житті все-таки найважливіше дещо й заробити, на радість саєнтолога, Цирку Історії чи й Історії як Апокрифа! Так учив Тіто, так учила (учив?) я: “Хто вечеряє горілкою, снідає водою”, або по-простому — “Хто рано снідає чи жениться молодим, нехай не скаржиться потім на голод”. Або латиною: “Так кози трахалися, що в козлів яйця болять”. А потім я питаю вас, друзі й подруги, як людям залишитись тверезими і не перепихнутися?! І ще питаю, щу воно таке: “Вранці біле, вдень чорне, ввечері строкате?” Цього не знає ніхто, навіть ті, хто має очі, але ніби не чують Істини: те знає лише Вчителька Життя, коли розлучається із невірною Мрією. Як я ніколи не розлучався (розлучалася?) із Історією: у протилежне вірять лише малі міфотворці, яких завжди — як на біду — зраджує якась велика помилка. Наприклад, нелогічна назва, погане знання мови, недбала версифікація (“Wenn der obere Stock voll ist, der untere ist zu verlasen”⁸). Доки вони сидять на доках Холідея⁹ і волають оту народну пісню, ваятерповську¹⁰ (“Тіто наливає, Тіто пригощає, та туга за Королем серце крає”), час їх невблаганно криє павутиною забуття: бо зараз уже давно за Тіто серце тужить, а вино (тобто віскі) наливає і пригощає хтось зовсім інший із Гоголевої шинелі (Слоба, Джинджич чи д-р Воя; д-р Туджман, Месич чи Кучан; Алія¹¹, Балія¹² чи Севдалія¹³; все на кожний смак під дудку, на якій музика грає!). Бо як завжди було: у в’язниці є Ерп, “холідей” (латиною: відпустка, канікули!) треба провести на якомусь Доці, ех! Плутанина богів, Дикий Захід і Темниця Народу водночас! І я вас запитую, що зробили ми з цього приводу, крім того, що на Бріоні¹⁴ створили Америку? Що сталося у тій вузькій печері, що — у Клінічному центрі у Любляні, після “Перестрілки біля Ок-кораля”?¹⁵ Не може припинитися оповідь: ОПОВІДЬ, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРО МЕНЕ; або, як кажуть сміхотворці: не зникне ОПОВІДЬ, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРО ТІТО...

... Проте все це позолотить народ, все це вкриють сніги, очерет і міль...

————
⁶ Про жінок.
⁷ Про багатих чоловіків.
⁸ «Коли верхній поверх заповнений, нижній можна полишити».
⁹ Один із персонажів фільму про Ваята Ерпа.
¹⁰ Від імені Ваят Ерп, легендарного шерифа на Дикому Заході.
¹¹ Слободан Мілошевич, Зоран Джинджич — колишній прем’єр-міністр Сербії, Воїслав Коштуніца, Франьо Туджман — колишній президент Хорватії, Степан Месич — колишній президент Хорватії, Мілан Кучан — колишній президент Словенії, Алія Ізетбегович — президент Боснії і Герцоговини.
¹² Лайлива назва мусульман.
¹³ Людина, яка полюбляє боснійські народні романси-севдалинки.
¹⁴ Національний парк у Хорватії, де була резиденція Тіто.
¹⁵ Фільм про Ваята Ерпа.