Бірґіт ВАНДЕРБЕКЕ
АЛЬБЕРТА ПРИЙМАЄ КОХАНЦЯ
ПОВІСТЬ
З німецької переклала Неля ВАХОВСЬКА
Перекладено за виданням: Birgit Vanderbeke “Alberta empfängt einen Liebhaber” — Fischer Tagebuch Verlag GmbH, Frankfurt am Main, Oktober 1999.
Міццебілль
Ми вшилися перед самісіньким Вознесінням1.
Наприкінці березня ми відкрили, що любимося цілісіньке наше життя, від початку і до Судного дня.
Це відкриття було далеко не перше, воно відбувається кожні три-чотири роки, а те, що ми робимо по тому, приносить величезні збитки і спричиняє нервову напругу, тож через деякий час ми вже не впевнені, що завжди любилися, і вважаємо найбільшою помилкою нашого життя думку про те, що змогли б щасливо пережити п’ять хвилин одночасного перебування в одному приміщенні, але одного дня ми таки вшилися, бо з’ясували, що такому великому коханню, як наше, коли-небудь доведеться віддатися, вічно боронитися від нього не можна. Вже багато разів ми експериментували з цим великим коханням і після кожної спроби всіма рештками розуму i сил переборювали його, бо це одне з тих кохань, які можуть легко занапастити тебе якщо не захищатися від нього, руками й ногами, проте через кожні кілька років воно вперто повертається знову. Як нашестя сарани. Колись ми таки стомлювалися, може, трохи втрачали пильність, бо були виснажені тривалим захистом від нього задля можливості два-три роки пожити у напівспокою, зробити свою роботу, облаштувати своє житло, і все це зводилося нанівець, бо сарана нападає раз по раз і в найкоротші строки все пожирає, плюндрує і спустошує. Ось таке велике це кохання, такий дикий у нього апетит, і йому рідко треба більше, ніж чверть року, щоб по-саранськи сирими зжерти наші життя, роботи, квартири; найчастіше воно потребує менше чотирнадцяти днів, щоб нас занапастити. Гадаю, нам стало всього шкода, і тому ми вирішили, що маємо змитися. Ми сказали: Вся біда у тому, що ми завжди захищаємося. Цього разу ми зробимо інакше: ми приймемо кохання без пересторог, цілком і повністю. У порівнянні з усім, що ми вже пережили у полоні цього кохання, нам здавалося, що іншого вибору у нас немає.
——
© Неля Ваховська, 2005, переклад.
1 Вознесіння Діви Марії на небо, святкується у травні-червні; у Німеччині часом може співпадати з Днем батька.
(Тут відбивка)
Надан мав авто, а я ні, тож утекти ми хотіли на його машині. Як місце втечі розглядалися Амстердам, Копенгаген, Париж. Ми збиралися вшитись у травні, а у квітні почали сваритися, бо я була за Париж. Надан вважав, що я хочу в Париж, тільки щоб посердити його, бо він не знає французької, чи щоб здобути перевагу над ним і забезпечити собі тили, а я думала, він хоче в Амстердам тільки тому, що знає, що я терпіти не можу Голландію. Копенгагена ми обоє не знали, отож, це була нейтральна територія, але я уявляла його досить схожим на Голландію.
— У Голландії на всіх вікнах висять завіси рівно до половини вікна, — сказала я, — це погана країна, якщо ти хочеш кудись ушитися. Я впевнена, вони такі короткі, щоб з вулиці було видно вазони; країна напхана не лише тюльпанами, а й гераніями, бегоніями та гіацинтами. А щоб побачити вазони, мені не треба вшиватися, з тим самим успіхом я можу лишитися тут.
Надан сказав: У Парижі брудно, всі готелі кишать тарганами, а метро нестерпно смердить. Мені здалося огидним те, що він ображає мій любий Париж. Я ще ніколи в Парижі не бачила жодного таргана; о’кей, майже ніколи. Я бачила пацюків, напівдиких худющих котів, але дуже рідко таргана. Проте Надан, незважаючи на вазони, наполягав на Амстердамі і почав розповідати, як в одному паризькому готелі він ночами ганявся за тарганами і бив їх, а я мала сміятися, бо це була одна з його історій про Беттіну, які у певних ситуаціях мали б звучати романтично, але завжди, коли йшлося про романтику, це не спрацьовувало, принаймні, з Наданом ні. Я уявляла собі, як Надан у піжамі витягає з-під ліжка капця і, озброївшись ним, сяє священною радістю від можливості вилити свою чорну гіркоту на паразитів, як він проводить ночі, вбиваючи тарганів і розцяцьковуючи шпалери брунатними плямами.
Я іноді регочу, коли уявляю собі таке, та Надан вважав, що я сміюся над ним, і ставав дуже чутливим, бо йшлося про важливі речі; ми, власне, прокручували життя вперед-назад, а коли йдеться про життя, люди стають особливо чутливими.
Чутливість — це те, що найдужче заважає під час втечі. Ти легко розлючуєшся або, що ще гірше, тебе огортає смуток. У будь-якому випадку, нема чого сміятися. Якусь хвилю втеча видавалася не такою вже й логічною та неминучою, як раніше, коли вона була абсолютно абстрактною втечею без напрямку, мети і пристановища. Та зараз ми вирішили, що любилися все своє життя, отож не гоже просто так відмовитися від наміру чи завагатися тільки тому, що ми не можемо визначитися з місцем втечі.
Їхати в Париж мені було не до шмиги, бо там довелося б на кожному кроці мати справу з історіями про Беттіну, які хоч і були історіями невдачі, проте мали романтичне забарвлення. Як відомо, саме історії про невдачу ніколи не припиняють втручатися у ваше життя. Зрештою ми сказали: Втеча — це пригода, а не відпустка, яку планують за півроку з каталогами і проспектами в руках. Найважливішою є дата, все інше долучиться, а дата визначилась сама собою, обумовлена Вознесінням, неофіційними святами і позаурочними годинами Надана, які тривали майже до Трійці.
Я краще втекла б відразу у квітні, оскільки боялася, що до Вознесіння ще раз обміркую всю історію і дійду висновку, що вона — вкрай безглузда, бо тікати доводиться тоді, коли маєш для цього причину, а в нас її не було. Втеча потребує щонайменше одного ворога, а краще двох або відразу цілий ворожий світ. Хоча б закон, який можна порушити.
Навкруги не можна було знайти жодного ворога. Навіть не вигадаєш. Жодного злючого чоловіка чи дружини, взагалі жодного шлюбу, який можна було б знищити втечею, жодної заборони, нас не переслідувано, ми не параноїки і вже давно не неповнолітні. Кожен з нас мав своє життя, роботу, квартиру, Надан навіть власний будинок, і до Вознесіння він теж обміркує цю ідею і вирішить, що це повна дурня, бо Надан бачить нас наскрізь, як і я, і ми обоє знаємо, що з усіх невдалих історій наша з ним найбільш невдала, з самого свого початку і до Судного дня. В наших життях ця історія є праісторією всіх невдалих історій. Вона завжди втручається у наше життя. А оскільки ця невдала праісторія втручається, кожна подальша історія також не вдається. Якщо сарана у тобі, втеча не допоможе.
— Якби ми хоч трохи більше зналися на поцілунках, — сказав колись Надан у момент розпачу, бо ми тільки-но зрозуміли, що поцілунки взасос у нас не виходять. Не виходять навіть тоді, коли вже трохи на них і знаєшся. Тоді взагалі не виходять.
Якби ми більше на них зналися, можливо, ми цілувалися б протягом певного часу, а тоді гармонійно розійшлися б, замість весь час перебігати одне одному дорогу. Розійтися — це зовсім інше, ніж “не вдатися”. Це справжня ідилія.
Я вважала, що він мусив уміти цілуватися, бо скоро мав складати на права. В принципі, ми обоє мали це вміти, бо у часи нашої юності це вмів кожен і всі цілувалися направо й наліво. Вважалося, що це допомагає від війни у В’єтнамі, а оскільки всі були проти війни, то цілувалися було багато, і зрештою це ніби допомогло: війна закінчилася, а коли вона дійшла кінця, всі й далі цілувалися. Я також була проти в’єтнамської війни і не мала нічого проти поцілунків, але Надан не цілувався, а я без Надана не хотіла.
Так можна було легко втрапити під підозру як зрадник В’єтконга і таємний імперіаліст.
Це був важкий час. Я ходила на фільми Фелліні й помічала, яка я худюща. Потім були міські змагання, а перед ними всі їздили до тренувального табору. Я трохи не дотягувала до повноліття, але вміла швидко стартувати. Для коротких дистанцій цього вистачило б. Отож, мені дозволили взяти в них участь. Надан виграв у міських змаганнях з бігу на дві тисячі метрів. У мене було кілька фальстартів, потім я зачепилась за бар’єр і, до всього, загубила естафетну паличку.
Перед тим ми провели тиждень у тренувальному таборі. Ми грали в пінг-понг, придумували, як зрізати дистанцію, та обманювали секундомір; нас годували варенням, макаронами з м’ясом і щодня поїли шипшиновим чаєм, вечорами ми ходили в сусіднє село, сиділи в генделику і пили пиво, а наступного дня нам було погано. Всі цілувалися, а оскільки хотілося спробувати поцілунки в темряві, коли не видно, хто з ким, ми також однієї ночі пішли прогулятися. Це була прохолодна ніч. Місяць світив ясно, і було добре видно, хто і з ким, тому ми пішли назад.
Але несподівано стало темно, хоч око виколи, місяць зник, зірки зникли, і я впала в яму. Вона була глибока і, передусім, мокра. Оскільки Надан ішов за мною, він також упав. Потому ніхто більше не падав. Спочатку я хотіла закричати, бо дівчата у темряві кричать, коли падають у яму, а також іще іноді, але це мене не переконало, бо я нічого не зламала і не забилася, а коли Надан упав і більше ніхто за ним, ми опинилися так тісно над, під і біля одне одного, що мені здалося, ніби ми от-от мали поцілуватися, раз так уже трапилося. Іноді я маю чуття класичного, і воно підказувало мені, що це дуже класично, але ми лише змокли, відсунулись одне від одного, витратили якусь хвилю, щоб вибратися з ями, і пішли далі.
Це був вечір нашого великого Шансу. Ми мали не лише цей шанс, а цілу серію, цілу ніч шансів, бо після падіння в яму і вибирання з неї ми загубили інших і в якийсь чарівний спосіб не могли знайти дорогу, тож краще не могло й бути.
Як я пам’ятаю, пізніше знов з’явився молочно-білий місяць і з ним зірки. Надан пригадує пекельну пітьму. Хоч як там було, ми можемо дійти згоди у тому, що майже півночі просиділи на поваленій сосні. Сиділи. Сиділи далі. Сиділи ще. До Судного дня. Все на тій самій сосні.
Бувають моменти, коли життя несподівано зупиняється, бо воно захлинулося. Воно захлинається, стає і затримує дихання, воно на цілу хвилю затримує дихання і не знає, як бути далі, і нарешті видихає, але доки воно ввійде у ритм, можна подумати, що воно забуло, як дихати, та потім воно продихає і йде далі. Проте воно зупинялося на цілий момент, тож щось лишилось поглинутим, зачиненим у затриманому моменті, що перебуває там і не може вийти з моменту, щоб рухатися разом із життям, коли воно продихне і піде далі. Я бачу, як Надан сидить у місячному сяйві, а Надан нічого не бачить у темряві.
Поглинуте й закрите, звичайно ж, не старіє. Воно лишається сидіти, незадовго до повноліття, перед іспитом на права, і розумнішим воно не стає.
Те, що йде далі, неминуче розумнішає: з того вечора я знаю, що не можна довго сидіти мовчки, коли хочеш поцілуватися; просто пристрасно цілуй одразу, навіть якщо це видається комусь комічним, або роби щось інше, але сидіти мовчки не можна. Як тільки замовкаєш, втрачається рішучість, потрібна для поцілунку, а саме цілування видається не таким уже й неминучим, не дуже й доречним, потім навіть недоречним і сумнівним, далі нахабним і, зрештою, трохи неапетитним. Більше не хочеться, навіть якщо до того була впевнена, що хочеш. Саме під час мовчазного сидіння починаєш думати. А тоді спадає на гадку, що, власне, незрозуміло, навіщо комусь, хто тобі подобається, бо він Надан і має Наданів голос, Наданову тиху вимову і Наданові розумні очі, навіщо ж комусь, хто тобі напевне дуже подобається, лізти язиком до рота, де є свій язик і повно слини, а слина неапетитна, це знає кожен, а у п’ятнадцять років ти знаєш це краще, і точніше, і неминучіше, ніж інші.
Поцілунки під час сидіння і роздумування-про-них поступово видавалися набридливими і збоченими.
Що довше сидиш одне біля одного і думаєш, то менше хочеться. Так уже воно є. Просто більше не хочеться. Це від думання. Поступово навіть трохи сердишся на іншого, тільки тому, що він тут. Це обтяжливо, що він тут. Крім того, коли довго сидиш у мокрому взутті на поваленій сосні у лісі, починаєш мерзнути, у тебе холодні ноги і руки, і кінчик носа червоний, чого проте Надан міг і не бачити, бо каже, що було безмісячно, і хоч в око стрель, і я цього не бачила, бо мусила розглядати лісову долівку, залиту молочно-місячним світлом, і повільно думати, як з моєю половинною хоробрістю виплутатися з цього нічного сидіння мовчки, щоб зрештою не довелося цілуватися.
Мовчання може бути дуже різним, тож після цього першого мовчання на поваленій сосні ми випробували ще багато подальших мовчанок: разом і проти одне одного, виснажену і вибухову; деякі мовчанки б’ють у лоба і змушують Наданові очі потупитися; є дурнувате мовчання і безкінечне телефонне мовчання, від яких душа замерзає; але це прамовчання під молочним місяцем було інше, ніж усі подальші види, які ми вчили, перекладали і використовували приблизно як мову глухонімих. У кожної невдалої історії є таємний словник мовчання, а якщо історія не вдається, як наша, до Судного дня, словник мовчання стає величезним, прямо енциклопедичним, але прамовчання до цього словника не належало; воно було беззмістовним згустком, тож я терміново шукала чарівної формули, щоб елегантно вийти з ситуації, але мені довго не спадало нічого на гадку, бо життя зупинилося.
Потім воно видихнуло.
Очевидно, воно віднайшло ритм.
Тоді у мене з’явилася формула, яка, можливо, не мала сподіваної чарівної сили, але була дуже елеґантна: “Чи любите Ви Брамса?” Це був заголовок книжки, яку я недавно прочитала, тож і книга, й особливо, заголовок видалися мені дуже вдалими, але коли я для проби кілька разів подумки промовила його, він звучав не так уже й елегантно, швидше високопарно, і за стилем зовсім не пасував до лісу. Крім того, Надан здивується, якщо я несподівано завикаю. Отож, я спробувала перекласти заголовок на Ти, але від того стало ще гірше: Ти любиш Брамса? Фраза рипіла і не мала розмаху, а крім того, з перестороги я хотіла б створити чарівну формулу без любові, бо від любові Надан міг, можливо, перейти до поцілунків, а цього обов’язково треба було уникнути. Звичайно, я могла б оригінально і фамільярно сказати: Тобі подобається Брамс? Стилістично це, мабуть, підійшло б. Але Брамс не якийсь там Гінц чи Кунц1, чи малинове морозиво, про Брамса не можна сказати, подобається він тобі чи ні, бо Брамс великий, і мертвий, і вищий за будь-які уподобання, можна сперечатися про те, грати його швидко чи ні, або чи можна відмовитися від половини інструментів, чи додати ще якісь, але ти ображаєш Брамса і ганьбиш себе, коли кажеш про нього “подобається” чи “не подобається”.
——
1 Гінц і Кунц — не будь-хто (букв. з нім.).
А проте, ми вже досить довго просиділи мовчки, так що сказане речення повинно було мати вагу. Воно мало вертикально і гостро пронизати цю холодну грудку мовчання, розбити її,впасти додолу, й озватися знизу ударом чи дзвоном, і тоді ми звільнилися б від сидіння і від обов’язковості поцілунку, життя пішло б далі, і ми якось відшукали б дорогу, і ноги й руки зігрілися б під час ходи, і кінчик носа також, пізніше, у ліжку. Тому чарівне речення було важливим, а Наданове ставлення до Брамса мене не так уже й цікавило, але оскільки речення було важливим і певною мірою історичним, я вирішила, що можна залишити Брамсу його велич і смерть.
Відтоді, як навчилася говорити, я страждаю на стилістичність світогляду, а винаходження у лісі чарівної формули проти поцілунків з Наданом певною мірою належить-таки до стилістичних проблем. Від цього я дуже стомилася.
Проте колись, оскільки життя мало йти далі, а я у ліжко, і взагалі хотіла лише спати, мене осяяла думка, в якій Брамсова велич у місячно-молочний спосіб грубувато і граційно поєднувалась з моєю власною оригінальністю. Я ледве не заплакала від краси й елегантності, й удачі, і втоми, і холодних ніг, а Надан згодом казав, йому вчувалося, ніби мій голос якось дивно хлипав, і здалося тривожним і незвичайним те, як довго ми сиділи у лісі та мовчали, аж поки втратили уявлення про те, що взагалі можна сказати, аж коли я сказала своїм здавленим голосом: Як тобі Брамс?
Такого він не чекав. Речення зробило саме те, що мало зробити: воно вертикально впало прямо у середину мовчанки, пронизало її донизу й одізвалося звідти неприємним шумом удару. Воно продзвеніло.
Надан сказав: Стоунз мені подобаються більше.
Потім ми пішли. Доки я добралася до спальні, вже стало світати, і я мала ще півтори години часу, щоб ніяковіти.
Наступного вечора ми розклали вогнище, бо це був останній вечір. З того часу, як існує вогонь, молодь останнього вечора розкладає вогнище, і всі дівчата гарно вдягаються, і миють перед цим голову, тож коли я, з вогким волоссям, у своїх найкращих джинсах і рожевій чоловічій сорочці, яку я поцупила у тата з шафи і яка сягала мені колін, виходжу на галявину, де вогонь ніяк не розгориться, я бачу, як Надан чи то присів, чи то стоїть навколішки перед стільцем, на стільці сидить якась Беттіна і покрикує, приблизно так, як дівчата, коли падають в яму, та ще інколи, а Надан щось робить на чи то з її ступнями, чи кісточками, чи литками, чи коліньми, в будь-якому випадку, з ногами, і не бачить, що я підходжу, бо зайнятий ногами. Чого це Надан має колінкувати перед ногами і робити з ними щось таке важливе, що жодного разу не підведе голову і не бачить, що я наближаюся, волосся майже сухе, вбрана так страшенно гарно, що сама мало не здаюся собі красунею?
Вогонь ніяк не розгорявся, бо після вчорашньої нічної прогулянки всі були стомлені і ніхто не хотів збирати дрова. Тож, підвівши очі, Надан бачить, як я, замість того, щоб підійти до вогнища і привітати його, принаймні поглядом, у розпахнутій сорочці йду разом з Руді до лісу і зникаю там. Тоді він швидко закінчує пов’язку, все одно він не вірив ні у перелом кісточки, ні навіть в її забиття, і поспішає до лісу, щоб збирати дрова разом з нами. Але коли ми повернулись, я побачила, що Надан сидить долі, а поруч нього, тепер також долі, схилившись на Надана, мало не спершись на нього, сидить та сама Беттіна. Тепер вогонь горить, але таке вогнище потребує багато дров, і протягом вечора стає ясно, що ні я, ні Надан не імперіалісти, а однозначно за В’єтконг. За мир.
Скоро по тому Надан пішов служити у військово-морський флот, у той час, коли інші для профілактики хворіли на астму, по черзі відкривали у себе зміщення меніска й отримували лікарняні звільнення від боротьби проти імперіалізму.
Я ходила на фільми Фелліні, щоб якось дотягти до повноліття; як правило, Руді ходив зі мною, а потім ми ходили на Бунюеля і Бертолуччі. Я навчилася пити пиво так, щоб потім не було погано, а пізніше Руді знайшов квартиру. Ми пофарбували стіни в синє й зелене, а потім я допомогла йому перенести туди його речі, а він допоміг мені перенести мої, і коли всі речі стояли там, це було зовсім нерозумно, хоч ми завжди розумілися. Я трохи поревіла і сказала: Я хочу назад додому. Руді сказав: Пішли вип’ємо. Ми пішли у генделик і випили стільки пива, що я вже не могла збагнути, від чого мені погано.
Зрештою ми почали там жити і вважати нормальним те, що все було саме так. Ми трохи працювали і спочатку трохи вчились, а потім все більше і більше, і звикли до того, що ми так живемо: позмінно варимо їсти, і прибираємо, і завжди разом носимо білизну до пральні.
Доки Наданова служба закінчилася, Беттіна також підшукала квартиру, також пофарбувала стіни, а коли Надан туди переїхав, один за одним було запрошувано всіх знайомих на новосілля взамін заручин. Ось так сталося, що одного дня ми сиділи у них на кухні. Ми були знічені, рухалися автоматично, їли салат з макаронами і пили каву з Беттіниних рідкісних чашок.
Всі нові квартири похмурі, але найпохмуріші вони тоді, коли ти молодий і з’їжджаєшся з кимось, і робиш вигляд, що ви пара і попереду у вас спільне майбутнє, хоча насправді ніяка ви не пара, а спільність майбутнього і є та штука, що лякає, пригнічує, і про яку не хочеться й думати. Ми попарно поводилися так, наче незабаром відзначимо наше срібне весілля.
Тоді я захотіла покурити і попросила попільничку. Надан не курить, і Руді також не курить, але я курю, і Надан дав мені не попільничку, а тарілочку з сервізу. Ми і далі знехотя говорили про все можливе, насправді це ганьба, скільки дурниць ми пам’ятаємо протягом всього життя, але так уже воно є: Наданів новісінький білий папуга втік цього ж таки ранку; смішно, що люди пам’ятають про це все своє життя, в принципі, це навіть обтяжливо, адже ти знаєш, що насправді це не важливо, але спогад не рахується з тим, важливо це чи ні, він витворює історії з другорядних деталей так само, як і з важливих речей. Подорожчали квитки на трамвай, і ми говорили спочатку про папугу, потім про ціни на проїзд, і нарешті про те, шантаж це чи самозахист, коли люди всідаються на рейках, щоб зупинити рух і в такий спосіб знизити вартість проїзду, взагалі, тоді всі говорили про пасивний мирний опір, але краще б зі зброєю. Руді був проти збройного опору тільки тому, що й мухи не міг скривдити. Я закурила. Далі зовсім нічого не відбувалось, хіба що Беттіна дивилася великими очима на мою цигарку і дивувалася, що хтось тут курить, коли сама вона мусила виходити на сходи, щоб покурити. Вона принесла собі пачку цигарок і сказала невпевнено: “Коли у нас гості — це виняток.” Вона не запитувала Надана, а сказала це для себе. Очевидно, це був випадок, для якого ще не було встановлено правил. Надан глянув на неї і сказав: Так? Було схоже, що вони зараз посваряться. Надан умів так промовити своє Так?, щоб воно звучало зовсім не вороже, але як тільки чулося це Так?, ставало ясно, що зараз буде сварка або, як мінімум, сльози з іншого боку.
Неприємно, коли приходиш у гості, а люди починають сваритися, і ти сама — привід, бо куриш без дозволу, бо не знала, що тут не курять або, принаймні, до цього моменту було не визначено, хто в яких виняткових умовах може курити і хто для того має йти на сходи.
Беттіна сказала: Але ж їй можна чи як? Чому їй, а не мені?
Я також залюбки запитала б це саме. Чому їй, а не мені?
Надан сказав: Бо вона Міццебілль. Я не знала, що таке Міццебілль. Руді також не виглядав схожим на людину, яка це знала б. Це прозвучало не як ім’я, а, швидше, як збірне поняття, щось на зразок сорту, племені, секти, таємного товариства, але я не була у жодному, навіть церкву давно покинула. Для Беттіни це, мабуть, прозвучало, як перевага чи привілей, щось з винятковим статусом, бо мені можна курити, а мені стало незручно, я була впевнена, що зараз почнуться сльози, гуркіт і озброєний опір, який завжди витає у повітрі під час формальностей. Крім того, Беттіна була винна у тому, що сталося з папугою сьогодні зранку; нам уже довелося це вислухати і подивитися на пусту клітку, в якій папуга так і не побував, бо був занадто знервований і, відколи вони його придбали, ховався в Беттіниній кімнаті під подвійним ліжком і тільки вночі, коли ставало тихо, вилазив, щоб поїсти. Беттіна зранку відкрила вікно і навіть не подумала, що він може вилізти і втекти, а він зміг і втік, і Надан уже кілька разів казав: Через твоє дурне провітрювання простирадл мої вісім сотень вилетіли у вікно. Це був його папуга, і було неясно, навіщо він йому, бо Надан уникав усього, що не було вкрай необхідним, але навіть якщо ти й не аскет, зрозуміло, що папуги — якраз те, що нікому не треба, хіба що ти хочеш викинути у вікно вісім сотень, які тобі, як студенту, потрібні для чогось іншого, або їх у тебе просто нема. Оскільки вікно відкрила Беттіна, вона з самого ранку була винна у всьому. Зараз було близько сьомої, і я думаю, з неї було досить сидіння зі своєю провиною і муками сумління, замість того, щоб курити на власній кухні власні цигарки.
Беттіні тепер дуже хотілося б знати, що таке, дуже прошу, ця Міццебілль. Я спробувала переглянутися з Руді, бо тоді ми в останній момент могли б піти, але Руді був занадто делікатний для такого прощання. Можливо, його теж цікавило, що таке Міццебілль. Надан хвилинку подумав, розглядаючи кухонний стіл, з яким він тепер мав спільне майбутнє, а тоді сказав: Міццебілль — це майже найгірше, що може статися з чоловіком. Нашестя. Щось наче сарана. Тут вже нічого не вдієш.
Оскільки з його голосу було чути, що він говоритьсерйозно, Беттіна могла б, власне, задоволено йти собі на сходи й курити, я мала б почуватися ображеною, бо Надан щось таке говорить, а Руді мене не захищає, а сидить тихенько й ані пари з вуст.
Ми були ще юні, але вже дотягнули до повноліття. Ми були у тому віці, коли юність вже не є справжньою, а тому ми гралися в дорослих, але також ненавсправжки, а оскільки ми не знали, як це буває, то чинили так, як уявляли собі дорослість, а це трохи схоже на дитячий садочок. Отож, ми всі четверо пригнічено й уважно дивилися на кухонний стіл, на якому, проте, було видно не стільки спільне майбутнє, скільки картату клейонку й пластикові тарілки з макаронним салатом, Беттінині рідкісні чашки з квітковим та цибулевим візерунком, які вона отримала на новосілля від бабусі, і п’ять нарцисів у пивному бокалі, які ми з Руді сьогодні принесли.
Я подумала: Ми сидимо не на тому фільмі. Кожен на своєму власному.
Нарешті Беттіна сказала: То я вже зараз можу пакувати речі.
А Надан сказав до Руді: Мені часом здається, що ми більшість часу проводимо не з тією жінкою у не у тому ліжку, з тобою так буває? Руді сказав: У нас кожен має власне ліжко у своїй власній кімнаті.
Мені це не сподобалося. Не те, що так воно й було, а те, що Руді це сказав.
Але Беттіна спакувала речі не прямо тоді, а дещо пізніше, коли Надан спакував свої і Руді свої, і я свої, а потому всі мирно розійшлися у різних напрямках.
Десь відтоді Надан почав думати про справжнє життя і справжнє спільне майбутнє і планувати будинок, який, зрештою, став напівготовим-напівруїною, коли ми, десять років по тому, сиділи в ньому і знову тільки-но відкрили, що любимося протягом цілісінького нашого життя і до Судного дня.
І тоді ми вшилися.
Небо було майже блакитне, а у місті, як завжди, душно. Я ще не закінчила переклад Валло і з задоволенням поїхала б у Париж, щоб іще раз з автором проглянути останній розділ, заскладний через велику кількість цитат, але з початку квітня ми не говорили про місце і лише зрідка та похапцем зустрічалися у місті на обід, щоб зайвий раз не наражати на небезпеку наш план.
План сам по собі був небезпечний, тож, відповідно до небезпеки, я придумала собі оксамитовий плащ з каптуром, але такого плаща у мене не було, а було тільки приблизно схоже на нього біле пальто, яке, на мою біду, було вовняне і для Вознесіння затепле. Надан згодом казав, що у момент, коли він, сидячи в машині, побачив у моєму кухонному вікні зимове пальто, йому вперше відкрився справжній вимір нашого безумства. Прямо зараз дати газу і гей! — подумалося йому, а я дивилася з кухні, як він тричі повільно проїхав повз будинок і нарешті косо припаркувався навпроти в’їзду до супермаркету напоїв, де двоє поліцаїв причаїлися саме для того, щоб ловити кожного, хто тут паркується, прямо при виході з машини. Я бачу, як він жестикулює показуючи на вікно моєї кухні, проте все виглядає недобре, бо поліцаї невмолимі і тільки хитають головами, і коли я, бажаючи уникнути споглядання поразки, хочу спуститися з сумкою в руках, з глибини супермаркету виїжджає один з цих товстих вантажівок-водовозів і сигналить, і не може проїхати. Водій висувається з бокового віконця і репетує на пуп, потім він виходить і виявляється мінімум на дві голови вищим за Надана. Так утеча починається з того, що Надан бореться з велетнем і сплачує двоголовому державному чудовиську двадцять марок штрафу, поки я жахливо пітнію від споглядання, а потім від спускання вниз у своєму імітованому плащі.
Мовчання у машині, здавалося, було насичене електричними зарядами. Я сіла і сказала: “Нн-дан,” — що я завжди кажу, коли зустрічаю Надана або прощаюся з ним, бо воно звучить, наче я кажу Надан, і, можливо, я й кажу Надан, але воно звучить як “нн-дан”, тож ніхто не може знати напевне. Я ніколи не кажу Надан, тільки коли ми зустрічаємося і прощаємося, я кажу “Нн-дан”, я дуже обережна з цим іменем, бо ім’я зношується, якщо його часто використовувати. Спочатку цього не помічаєш, ти думаєш про нього і кажеш його, і шепочеш його чи вигукуєш його, з часом звикаєш до нього і бездумно вимовляєш, не помічаючи, що воно маліє, і ось одного дня воно виснажується і зникає, а з ним усе, що у ньому є від того, хто ним володіє і хто у ньому існує. Надан робить це схожим чином, але інакше, бо він ніколи не каже Альберта, а швидше Міццебілль. З часом я зрозуміла, що це також ім’я і, можливо, також збірне поняття, але передусім замовляння всього, що він називає Міццебілль — не так замовляння, як чарівна формула з Брамсом від поцілунків, а справді магічне, що має захистити його від нашестя сарани, десь як часник від вампірів. Він ніколи не вимовив би мого справжнього імені і не написав би його на конверті, бо боїться, що тоді його захист зламається, а це було б пекло і чистилище водночас, як він каже. І хоча мені дуже лестить, коли він так каже, досить тільки глянути на нього, щоб знати, що від цього у нього мороз по спині.
Отож, я сіла, сказала Нн-дан і мовчки подивилася на краватку, яку Надан вибрав для втечі. Це була темно-синя краватка у незчисленні зелені слоники. Про всяк випадок я вирішила її запам’ятати. Надан від’їхав із замкнутим обличчям. Вже чотирнадцять років відокремлювало нас від нашого прамовчання на поваленій сосні, тож ми могли без зусиль перекласти те, про що мовчали в авто. Це був цілий діалог.
Надан: Якщо ти думаєш, що спіймала мене, бо ми їдемо геть...
Я: Якщо ти думаєш, що я хотіла тебе спіймати.
Надан: Навпаки. Я спіймаю тебе або нарешті позбудусь.
Я: Аякже! Ти мене спіймаєш, ти мене позбудешся. Цього разу ми робимо не так.
Надан: Про це пальто і взимку не варто було говорити, а зараз взагалі скоро тридцять градусів буде.
Я: Якщо ти дозволиш, я хотіла б закурити і не бачити череду зелених слоників, що метляється у тебе на шиї.
Надан: Я припускаю, що ти хочеш зараз закурити. Звичайно ж, ти вільна людина. Але якщо ти думаєш, що лише через те, що ми їдемо на Південь, ми їдемо у Париж...
Я: Нам треба доїхати тільки до Дармштадта, якщо ти далі не наважуєшся, там ми трохи посваримося, а потім я візьму таксі і поїду вночі додому.
Надан: Це вже було. Ще раз ми цього не зробимо.
Я: Отож, мир.
Надан: За В’єтконг.
Зрештою нам довелося посміятися з нашої тупої ворожості, я нарешті змогла скинути своє пальто, а тоді ми потрапили у пробку. Вибравшися з неї, ми були все ще не у Дармштадті, хоч уже й звечоріло, проте у травні темніє і холоднішає не пано, і якщо їхати автобаном у південному напрямку, трохи відкривши вікно, щоб дим не заважав Надану, який, між іншим, відкрив обличчя, і, що трапляється дуже рідко, посміхається очима під час розмови, то досить велика порція травня потрапляє у салон, завіяна вітром, і вже майже хочеться попросити Надана притишити радіо, бо без AFN тут помістилося б більше весни і розмови, і посміхання очима, і паузи — чужі AFN, але так споріднені з травнем, що хотілося б мати їх у чистому вигляді, проте лишається страх, що мир відразу ж зміститься до В’єтконга, де ми його — навіть якщо з іншими людьми — виціловували, коли ще не дотягували до повноліття, і де ми раділи, що він є принаймні там, причому хода світу і наш нинішній вік застерігають нас, щоб ми не плутали наші теперішні уявлення про минуле з дійсністю, тобто травень й AFN мають помиритися у Надановій машині, перед якою повільно розсипаються у темну синяву жовто-зелені зірки, простягаються над машиною, а далі стають темрявою з вогниками. Надан цілий день намагався розтлумачити одному безнадійному клієнту з-за Гайнгаузена якесь складне ноу-хау і тепер на прикладі AFN пояснює його мені, а я його також не розумію, бо у вікно залітає травень і Надан так посміхається очима, бо він розуміє ноу-хау, а інші нічого не доганяють, і від усього цього стаєш по-травневому сонною.
Між Мангаймом і Карлсруе радіо обіцяє нам перекинуту вантажівку поперек дороги, з якої витікає якась невідома жовта рідина, що у жодному випадку не отруйна, і тільки задля чистої профілактики ділянку А5 перекрито на кілька годин. Втечу доведеться перервати і знайти готель.
Ще ніхто нічого не каже.
Перед Мангаймом Надан звернув з автобана, травень швидко тікав через вікно, витравлений запахом хімічної речовини; готель, напевне, буде суцільною бідою, тож краще про нього зараз не говорити, якщо ми вже цілісіньке наше життя любимося; та під час цієї поїздки по автобану нам обом спадає на думку, що ми за все своє життя ще жодного разу не провели ніч у одній кімнаті. Звичайно, було кілька спроб, навіть багато спроб, чи то у Надана, чи у мене, так, щоб увірвати хоч кілька годин для сну, але всі нічні спроби провалювались вже спочатку або, найпізніше, о другій чи пів на третю ранку. Через ці невдачі один з нас поперемінно ставав нещасним, інший — лютим, а кожна наступна спроба перевертала все з ніг на голову, тоді інший ставав нещасним, а перший — лютим, і ми ніколи не могли відкрити причини цього. Можливо, через це ми і вшилися.
Ще ніхто нічого не каже, але я вже бачу, як побіліла Наданова рука на кермі, так сильно він його стискає, а він бачить, як я несподівано випрямилась, рівно, як палка. Температура повільно знижується, і я вже рада, що маю пальто, щоб закутатися, нехай навіть без каптура. Надія доїхати до Франції до того, як почнемо пошуки готелю, пішла прахом.
Кохання у німецькому готелі за кілька кілометрів убік від автобана — штука, що вимагає міцних нервів. Міцніших, ніж у мене і у Надана. Готель, перед яким нарешті зупиняється Надан, — справжній готель-мрія, мрія про бутерброд з ліверною ковбасою. Кохання з Наданом у цьому німецькому готелі буде кошмаром — проте, не найгіршим. Найгірше почнеться згодом.
Я: Давай повернемося, Надане, будь-ласка.
Надан: А потім?
Я: До мене.
Надан: — ...
Я: Тоді до тебе.
Надан: — ...
Я: Слухай, там всередині якийсь дурень уже співає.
Надан: Він же колись замовкне.
Останнє попередження про безпечну жовту масу, яка під дією кисню почала випаровуватись, і, можливо, легкозаймиста, що взагалі-то нічого не означає. Радіо вирубилось. Надан паркується; останнє село було за дванадцять кілометрів звідси, наступне — за сімнадцять. Я вважала Німеччину заселеною значно густіше. “Панове затримаються надовго,” — каже дама за стійкою. Це не запитання.
Надан робить вигляд, що це було таки запитання, і каже: Це залежить від того..., — але від чого, не сказав. Просто напружено і пильно, зі зблідлим обличчям глянув у напрямку туалетів і підвалу, звідки доносяться глухі багатоголосі шуми. Дама каже: А, ці. Вони вже майже готові.
— Чути з голосів, — кажу я і намагаюся не боятися, але дама махнула рукою і сказала: До закриття вони якраз дійдуть до кондиції.
Вона дала нам ключа від кімнати, але ми ще не наважились піти нагору. Веселощі наростали, доки ми самі сиділи в їдальні та чекали холодних фрикадельок з квашеними огірками, які завжди подають тим, хто приїжджає після вечері. Ставало все веселіше і вже можна було відрізнити чоловічі веселощі від жіночих; спочатку їх розділяє одна октава, а в напливі радості аж дві. Ми почали битися об заклад про все на світі: складаються фрикадельки з печіночних обрізків чи з хліба, чи співатимуть ще внизу “Полячку”, стоять ліжка під кутом один до одного чи паралельно, виберемось ми колись з цієї діри чи ні.
Якщо дивитися з вікна у темряву, десь далеко було видно вогні Мангайма чи то Людвігсгафена.
Фрикадельки були наполовину з печінки, наполовину з хліба і смакували паршиво. Надан сказав: Не розумію, як ці чуваки зуміли набратися теплим пивом. По тому ми пішли до кімнати.
Надан сказав: Можеш мені повірити, така кімната не трапилася б мені з жодною жінкою на світі, крім тебе.
Це прозвучало щиро і я сказала: Звучить так, наче це я припаркувалася перед цим готелем.
— “Якщо конем підеш за мною, то втратиш розум, любий”1, — подумала я, коли ми зайшли до кімнати зі шпалерами у квіточку.
——
1 Цитата з вірша середньовічного поета-міннезінґера Л. Морґенштерна.
З часу тієї ночі на сосні, коли я хочу захиститися від жахливої дійсності, мені спадають на гадку цитати. Звичайно, я більше не вірю в їх чарівну силу, навпаки, часто вони зовсім не діють, але Морґенштерн може стати у пригоді, тож я засміялася, хід конем і божевілля пасували як до зелених слоників на Надановій краватці, так і до квіточок на шпалерах. Але Надан від того вечора на поваленій сосні з Брамсом терпіти не може цитат, навіть від мене, він завжди підозрює, що за цитатою незримо присутнє щось сутнісне, яке ховається або насміхається з нього чи зі Стоунз. Він нічого не знає про мої стилістичні потреби, бо вирішує свої, особливі потреби, стоячи у кімнаті готелю, яка до головного болю смердить дезінфекцією; тут стеля уся з коричневого ламінату, і Надан пояснює мені, що стелі завжди покривають ламінатом, якщо вони пліснявіють, і навіть якщо стеля не пліснявіє, варто лише її покрити, як цей процес відразу ж почнеться; звідси й запах дезінфекції, в якому йому вчувається вогкість та грибок.
На щастя, на перший погляд жодного таргана.
На ліжко краще до пори зовсім не дивитися. Вже й так усе ясно.
Надан стоїть перед дверима і прискіпливо вивчає стелю на предмет будівельного недоумства і плісняви, причинами чого є, однозначно, ламінат і я, а я знову заходилася робити ходи конем.
Краще б я була зараз дома, дома і наодинці з текстом Валло, а якби у мене щось не вдавалося, я подзвонила б у Париж, Валло, який тільки-но повернувся з кіно чи з вечері, сказав би ввічливо “Бонжур, мадам” замість шпиняти мене за гріхи будівельників разом з ламінатом під дерево, далі ми спокійно пройшли б список моїх запитань, він подякував би за мою сумлінність і тільки зараз помітив би маленьку логічну помилку на сторінці 453, яку ми раніше пропустили. Цитата з Кортасара, яку він пригадує, але зараз, звичайно, відшукати не може, напевно знайдеться завтра. Це були б чудові ділові переговори з легким грайливим відтінком з його боку, давно мені відомим; зрештою, я могла б працювати далі, а на світі немає нічого кращого, ніж сидіти вночі за столом під зеленою лампою, коли місто стихає і кутається у темряву, крім кількох вікон, за якими також сидять люди за письмовими столами. До Трійці був би готовий переклад, той самий, який разом зі словниками лежить зараз у чорній сумці, але тут неможливо працювати, тут нема столу, а веселуни все ще групками піднімаються з підвалу і заходяться по всьому коридору про мільйони разів збезчещену польку. Це що, ніколи не закінчиться?
Я швиденько повідомляю Надана, що виграла цей заклад, він розраховував лише на пісню “Горілка — було його останнє слово”, коли йому спало на думку, що набралися вони зовсім не пивом.
Надан забув, що у всіх його бідах винна я, і каже урочисто: Це вони нарешті пили на коня!
Так вони і зробили: ще трохи посопіли, а далі стихли.
Завжди, коли я намагаюся згадати, що відбувалося далі цієї ночі, зробити це дуже важко. Почалося з того, що я дістала свою косметичку і пішла до ванни. Коли я вийшла, Надан уже знайшов по радіо хвилю AFN. Жовтувата рідина на автобані виявилася неотруйною і давно була прибрана. Я подумала: Вже кілька годин ми могли б бути в Ельзасі. Але не сказала цього. Я сказала: Ти ж не думаєш, що та штука була неотруйна. Надан сказав: Чому б і ні. Його обличчя було закрите.
Мене трохи занудило від фрикадельки чи від жовтуватої рідини, чи від запаху дезінфекції, чи від Наданового обличчя, в будь-якому випадку я пішла на балкон, щоб подихати. У повітрі пахло бузком. Я спробувала стриматися, щоб не розплакатися від цього. Я досить довго старалася, доки це мені вдалося, а коли зайшла до кімнати з Наданових очей побачила, що у нього мігрень.
З усього, що переслідує Надана, коли він довго зі мною, мігрень мені здається найгіршим. Надан вважає нудоту, яка мене мучить, коли я довго з ним, такою ж поганючою, як і напади кашлю.
Я сказала: Не дивно, що у тебе мігрень, всюди в повітрі отруйні жовті випари, та ще й цей запах у кімнаті. Мені самій погано від цього.
— Поглянь на себе, — сказав він, наче ми перед тим побилися об заклад. І тоді, незважаючи на мігрень і нудоту, ми почали сперечатися, чи була жовта рідина отруйною.
Надан сказав: Немає сенсу думати, що вона отруйна, якщо по радіо кажуть, що вона не отруйна.
— Можливо, це не має сенсу, — сказала я, але ж ти не такий наївний, щоб тільки через те, що знання про її отруйність не має сенсу, легко вірити тому, що вони там кажуть.
— Чом би й ні, — сказав Надан.
Я пішла до ванної, щоб випити водопровідної води зі стаканчика для зубних щіток і виграти трохи часу; потім я сказала: Можемо побитися об заклад. Найпізніше через рік рідина виявиться отруйною.
— А якщо й так? — сказав Надан.
Я сказала: От бачиш.
Остаточно я розлютилася, коли він, випивши склянку води з крана, вийшов з ванни і сказав: Сьогодні вночі це все одно не важливо.
Його очі майже почорніли від мігрені, тож через ці очі та запах дезінфекції я взяла єдиний стілець, що був у цій кімнаті, і знову пішла на балкон, бо подумала, що немає ніякого сенсу сперечатися далі у такому стані. Я ще почула, як Надан сказав напівголосно: Цілий день посеред травня їй треба носити пальто і пітніти до півсмерті, а коли стає справді холодно, вона йде на балкон з мокрим волоссям і в одній футболці.
Потім я сиділа у пальті на балконі й вела безкінечні мовчазні дебати про те, чи має сенс казати, що щось отруйне, якщо воно отруйне.
Разом з тим, я була рада, що ми посперечалися через жовту штуковину, а не через Наданів будинок чи мою квартиру, але тоді зрозуміла, що сьогоднішня суперечка була тільки прологом, а драма з будинком буде завтра.
На той час будинкова і квартирна драма досягла апогею, і взагалі, — думала я надворі, — ми вшилися й осіли тут, тільки щоб якось її закінчити, чого не можна було зробити ні у Надановому будинку, ні у моїй квартирі, бо Надан не міг переступити порогу моєї квартири, щоб у нього не розпочався напад мігрені, а я, лежачи у Надановому будинку біля Надана, годинами тряслася від кашлю, а Надан не міг нічого зробити, крім як, вичекавши паузу у моєму кашлю, відразу ж відвезти мене додому. У машині я іноді казала: Зізнайся, ти добряче влив у будинок консерванту деревини, — а Надан казав: Жодної краплі, клянуся, навіть якщо ти мені не віриш; і я йому не вірю, хоча, звичайно, знаю, що все своє життя провела у напоєних консервантами будівлях, жодного разу не кашлянувши, і що причина напевне не в тому.
Коли я думала про Наданів будинок, мені пригадувався білий папуга.
Коли Надан заходив до моєї квартири, він казав, як правило: Не розумію, як ти можеш так жити, — і ми ніколи не могли поговорити про це “як” і “так”, у Надана чи то від цієї квартири, чи від покриття на підлозі, чи від мого червоного вина починалася мігрень, тож цієї ночі у мене було відчуття, що завтра ми будемо говорити про ці “як” і “так”, звичайно, наперед знаючи, що не може бути таких спільних “як” і “так”, де Наданові зелені слоники порозумілись би з моїм зимовим пальтом, і мені стало страшно, бо я люблю Надана, а назавтра, мабуть, буду все трощити.
Я вирішила трохи поспати, але через страх і кохання, і незручний стілець з ідеї нічого не вийшло.
Коли я зайшла до кімнати, бо під ранок у скрадливій вогкості бузок більше не пахнув, Надан спав. Він усе ще спав, коли я тихенько лягала на сусіднє ліжко і лише зараз помітила, які холодні у мене ноги і як сильно може стомити така ніч на балконі з бузком. Я закрила очі і саме у цей момент Надан прокинувся, сів на ліжку, глянув у темряву у моєму напрямку і сказав: Міццебілль, будь-ласка. Він промовив це з усієї глибини своєї душі і так щемко, що я враз забула про всі суперечки і свої холодні ноги. Я сказала ніжно: Так, що таке?; я виконала б кожне його бажання о п’ятій ранку, коли він говорив так беззахисно, а він, у свій м’який спосіб, який я люблю все своє життя, сказав: Будь-ласка, не починай кашляти.
Коли я втретє за цю ніч ішла на балкон, я відразу взяла з собою зимове пальто та ковдру і дивилась, як нарешті бліднуть зорі, а вдалині прокидаються Мангайм чи Людвігсгафен, і знову і знову дивилася на великий ліловий кущ бузку, що ріс за будинком, майже сягаючи висоти мого балкона, за ним починалися справжні луки, по яких бігла маленька кручена дорога, а над усім цим висів ніжний туман. Я викурила цигарку, кашель і нудота зникли, і я несподівано розсміялася від думки про Беттіну, яка мусила йти на сходи, щоб покурити.
День почався з того, що Надан пішов до ванни, і я помітила, що не звикла чути чиїсь звуки з ванної кімнати, крім своїх власних. Вони очужували мене, і в один момент я усвідомила, що Надан для мене — чужа людина, що хоч я його все життя кохала, але це було якось в уяві, у душі, а у дійсному житті я, можливо, ніколи не зможу довго кохати людину, яка з такими профанними звуками чистить зуби. Це не були недобрі звуки, я б сказала, абсолютно нормальні за гучністю звуки; я не полощу горло під час чищення зубів, та це видалося мені абсолютно нормальним полосканням, тобто, причина була не в них. Незважаючи ні на що, це налаштувало мене проти цієї людини, бо це був профанний звук, а кохання — річ не профанна. Поки гула електробритва, я уявляла собі, що я у Надановому будинку, який насправді не будинок, а щось на зразок фортеці, величезний, чорний, неприйнятний і якийсь незрозуміло занедбаний, кожного ранку мушу слухати це полоскання, гудіння бритви, душ. Це був найкоротший час для кохання, що має тривати все життя.
Завдяки Надановому полосканню я зрозуміла те, що, в принципі, знала ще з ночі на поваленій сосні, але не могла висловити: що кохати в уяві набагато легше, ніж у житті, де, крім роздумів про поцілунки, ще є холодні фрикадельки, ламіновані стелі, краватки у слоники, а тепер ще це полоскання горла, і купа інших речей по-дурному псують тобі все. Я не розуміла, як багатьом усе-таки вдається кохати одне одного.
Я у жодному випадку не перестала кохати Надана, а, швидше, як тільки вчула це полоскання, втратила бажання кохати і не могла собі уявити, як знову його віднайти. Між іншим, подумала я, це не така вже й погана тактична база для майбутньої будинково-квартирної драми, яку відсутність пристрастей напевне покращить. Поки я сама була у ванні і намагалася не видавати взагалі ніяких звуків, мені спало на гадку, що сьогодні не лише Вознесіння, а й День батька, найогидніше з усіх свят, тож я була рада, що ми пережили цей готель і можемо його покинути, і під обід будемо вже у Франції, коли тут татусі будуть збиратися і горланити про полячку, бо це не припиниться, мабуть, ніколи.
Схоже було, що буде сонце і продовження травня, я вдягнула свою улюблену жовто-чорну сукню і за сніданком віддала Надану свій сир, а він мені своє смородинове варення, тож на одну малесеньку секундочку я подумала: А все не так уже й погано, — але тут Надан недвозначно заявив: З такою мігренню я за кермо не сяду.
— Панове залишаться надовго, — казала дама. Це виявилося не запитанням.
Панове залишилися до неділі.
Не те щоб це кохання, це нашестя сарани таким чином було вбито, хоч ми обоє, між іншим, на це трохи надіялись, але коли ми в неділю по обіді сиділи у Надана на помаранчевих ящиках у його чорній фортеці, він сказав:
Є стипендії для випускників: рік або два в обсерваторії в Арізоні.
Потім він устав, щоб принести щось попити. Від холодильника він гукнув: Є тільки молоко.
О’кей, давай молоко.
Коли він прийшов з молоком, я сказала: Є вакансії лектора: рік або два викладання в університеті у Клермон-Феррані.
Молоко довготривалого зберігання здохло. На смак воно було не кисле, як нормальне прокисле молоко, а огидно гірке, тож я сказала: Як тобі вдається сквасити молоко, воно ж зберігається півроку.
Потім я взяла таксі. Так не піде, — звучав у моїх вухах голос Надана.
А я на це: Пробач, а як піде?
Надан: Не переходь на цей колючий тон.
Я: —
Надан (до себе самого): З кожною іншою жінкою це було б дуже просто.
Я: Тоді роби це з кожною іншою жінкою.
Коли я зараз заплющую очі, то бачу, як ми сидимо на лузі позад готелю. Надан пояснює мені теорію відносності, потім щось про цінні папери і, під кінець, що таке подвійне життя. Останнє він тільки-но вигадав. Я кажу: Подвійне життя старе, як світ, — але Надан не любить, щоб його повчали, подвійне життя він придумав сам і хотів би його випробувати, а у мене відчуття, що він хоче випробувати його саме так: можливо, Альберта живе у його будинку, який він, у принципі, спланував і збудував для Альберти, тож Альберті лишається, дуже прошу, тільки турбуватися про те, щоб він більше не був таким запущеним: трохи меблів, щось випити в холодильнику і вікна помиті. З Альбертою це вийшло б, та Міццебілль терпіти не може цього будинку. Тож своє друге життя він проводить з Міццебілль.
Я показую на групу татусів за нами, які, горлаючи, йдуть маленькою доріжкою навпроти готелю, і кажу: Кожен другий з них також мріє про таке подвійне життя.
Надан каже: Ти цього не розумієш.
Може бути.
Восени Надан поїхав до Арізони, а у мене був вибір: Клермон-Ферран чи Ліон. Я вибрала Ліон.
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу.
