Мір’яна Джурджевич

Високо при дворі князя Мирослава

Уривок з роману “Охоронці святині”

Із сербської переклала Оксана МИКИТЕНКО

 

Ілюмінація Перша, що висвітлює мотиви та обставини, в яких виникло Мирославове євангеліє*. Вона також по-новому висвітлює вічний сумнів, відомий як “Григоріє чи Глигоріє?”, а саме: Євангеліє було уряджено двома дяками зі схожими іменами чи одним, який підписувався то так, то інакше. Крізь імлу віків можна навіть уявити, чому окремі лики Ісуса, Іоана Хрестителя й сотника, намальовані з шістьма пальцями. Ця Ілюмінація з’явилась уві сні Дослідникові однієї похмільної ночі після страшної пиятики з кількома сербськими академіками, які пригощали його то червоним вином, то історичними фактами.

————
* Мирославове євангеліє, найстаріша кирилична книга сербської редакції, було написане при дворі Захумського князя Мирослава наприкінці ХІІ ст. Уривається на двадцятій сторінці.
© Оксана Микитенко, переклад, 2009.
 

Місто Хум, сутінки дванадцятого століття, та й буквально сутінки. Хлопець, чи вже парубок, сидить зігнутий над пергаментом і невеликим товстим пензлем із короткою й дуже м’якою шерстиною, уважно наносить золотий порошок на ініціал. Він тримає його насторч, тап-тап-тап, за кожним разом обережно здуваючи залишок, завжди на один бік, так що швидко назбирується чимало, щоб із пергаменту пересипати назад до скляної баночки з порошком. До цієї єдиної скляної, що має, він береже її, наче зіницю ока, це подарунок від брата, минулорічна згадка про зустріч його з двома венеційськими купцями, що заблукали, де не треба, упокій, Господи, їхні душі заморські. Вукашин — пихатий і пустий, та серце в нього лагідне, ніколи ще він не повертався до двору з самотніх походів, у які посилає його господар Мирослав, не привізши Данкові хоча б що-небудь. Чи то сушеної смокви, шовкової хустини, хвоста якоїсь звірини з м’якою шерстю для пензлів... Проте ця посудинка — найбільше Данкове добро. Вечоріє, в нього болять очі, на сьогодні треба кінчати. От тільки забальзамує цей шар. Цвіркуни дедалі голосніші, чи це втома? Щойно почувся на дворі якийсь вершник і гамір служників, що зустріли його, та й знову двір потонув у тишу. Самі цвіркуни, тут — це тиша.

Данко накриває полотниною пергамент, над яким працював, устає й потягається. Витирає руки об одежину, схоже на мантію, що колись була біла, знімає й кладе її на стілець, залишаючись у домашньому одязі. Тільки тоді помічає здорованя, який сперся на одвірок, очі його, наче жарини, грають у присмерку. Розкривши обійми, Данко звертається до нього невідомою мовою, що в перекладі означало би приблизно таке: “Боже поможи, брате Вукашине! Ласкаво просимо з далеку!”

Данко спритно підходить до нього, обнімає й тричі цілує повторюючи:

— Боже поможи, брате Вукашине! Ласкаво просимо з далекої дороги!

— Радий тебе бачити! Гей-гей, я дивлюсь, ти ще підріс, — гримить Вукашин. — Світи лампаду. Ще трохи й мене наздоженеш у зрості.

— Та стливай, ти ввесь заполошений з дологи, заблудниш мені лоботу, ходімо вниз, у трррапезну, напевне, ти голодний, — виштовхує його надвір Данко, який через брак контактів з батьком до шістнадцяти років не навчився правильно вимовляти звук “р”, через раз це йому вдається, але не дуже. Насправді Вукашин і Данко мають одну матір, придворну пралю Мбру, чоловік якої, батько Вукашина, загинув доблесною смертю під час однієї з облог Дубровника, вже многая літа тому. Після цього велеславний князь Мирослав і взяв видну з себе вдову Мару до Холмського двору. Та незабаром народила Данка, батько його був невідомий, як невідомо було, чому господар ставився так прихильно до обох Мариних синів, мабуть, і він мав добре серце. Вукашин тим часом став особою, якій князь найбільше з усіх довіряв у зовнішніх справах, тоді як Данка, в дитинстві хворобливого, віддав на науку Григорію й священикам, щоб вивчився на дяка.

Смакуючи масну овечу печеню й червоне вино (в ті часи зовсім не розмірковували про збалансовану їжу — лише обжерливість, обпивання й блювання), брати розмовляли далі:

— Ну, що ти побачив у Високому? — питає з повним ротом Данко.

— Університет, що ж іще! — гучно сміється Вукашин.

— Що це — унівелситет?

— Це тобі ну... сидить Кулин-бан у затінку піраміди й слухає діда¹, який по писаному читає, а вся молодь біля нього вивчає Сизифа.

————
¹ Не  с в о г о  діда; у богумилів голова секти, а можливо й ректор, звався д і д о м (прим. Дослідника).
 

— Що ти верзеш, не піддурюй мене, — сердиться Данко, що Вукашин і досі вважає його дитиною, тому й розповідає казки.

— Клянусь нашою матір’ю Мброю, я не жартую. В них там є такий величезний, круглий, гладенький камінь, який вони цілий день виштовхують на піраміду. Раз по раз каменюка зривається, скочується й забиває учнів, та їм байдуже, приведуть нових й усе спочатку. Не знаю тільки, чи вони спраглі до знань, чи просто вперті.

— Гадаєш, як наша господиня? Не дивно, якщо й вона такої породи, — глузливо й напівголосно, щоб не почув хтось із служників, мовить Данко.

— Диви, який малий! Ти не лише вгору виріс, але й ... Ха-ха-ха! Що, чи й їй не спало на думку навчатися письма? Чи не тому ти сам у майстерні?

— Навчається, не полишає! Ти тільки подивись, як Глігоррріє схуд від посту, а вона вся цвіте. Скажи мені, чи там біля Високого всі дівчата такі, як Кулинова сестриця? Так само норовливі й сласні до чоловіків?

— Ха-ха-ха-ха! — котиться трапезною. — Знайдеться, знайдеться подеяка. Та що ти кажеш? Поки старий Мирослав, за звичкою, жбурляє каміння у Дубровник, його вірний дяк не злазить зі ще вірнішої любки.

— Не горррлань, почує хтось, — шепоче Данко. — Ані він з неї, ані вона з нього. Вони, Вукашине, міняються, один знизу, другий зверху, один спереду, другий позаду. Це, бач, як у кошарі вівці, тільки в них іноді й Глигоррріє вівця, й господиня Глигоррріє.

— А ти підглядав? А потім ішов у загін і собі пробував? — Вукашин своїм ручиськом дає йому потиличника, але ніжно, так, по-братськи, наче хмуриться, але вус грає йому від веселощів.

— Та ні, ніколи, клянусь любою матусею Марррою! Вони мене вигнали з майстерні, коли господиня мала позувати йому для Іродіади, поки я виходив, вона почала розплітати косу, а я трохи потому повернувся, подивитись, як вона позує. Й побачив те, що побачив. — Данко ввесь червоний в обличчі, як мак на далекій полонині, й хоча в темряві трапезної цього не видно, але чути. — А й вона мене помітила, й нічого, одним оком мені підморгує, наче вабить мене.

— Тікай чимдалі від висоцької гадюки, поки я тебе кулаком не привабив, — Вукашин вже не жартує, та все одно якийсь чорт не дає йому спокою, щось із Данкових плутаних теревень змушує його замислитися. — І що кажеш, Григоріє — вівця? Розкажи докладніше.

— Глігоррріє стоїть навколішки на усіх чотирьох, у чому мати привела, вона також гола, осідлала його, налягла на нього, однією рукою тримає булаву, і з усієї сили стрясає нею, другу долонь вмочила, мабуть, у червоний порошок, я наступного дня помітив, що того порошку майже нема, та й плеще, поганяючи його, по дупі, щоб той возив її. Все йому її пальці на задниці лишаються. А він зробить крок-другий та й зупиниться, схлипне, а вона все йому по спині звивається й треться грудьми й кудлами...

— Е, ні, вона не кудлата, — шовкова, — сам собі пробурмотів Вукашин хтиво, дедалі голосніше. — Нумо, ще раз, не можу второпати, з того, що ти кажеш, Григоріє більше схожий на віслюка, ніж на вівцю?

— Покажу тобі завтра, зараз мене нудить, — жаліється Данко.

— Даю голову на відсіч, що завтра не буде. Від завтра твій учитель Григоріє сидітиме з тобою в майстерні з ранку до вечора й робитиме те, за що його Мирослав і тримає. Господиня матиме розумнішу справу, — підсміюється Вукашин. — Так само, як і я, ніж підзирати у замкову щілину за Григорієвою дупою.

— Ні, ні, я на картині хотів показати тобі, — виправдовується Данко.

— Це що за чорна картина така? — сіпнувся здоровань.

— Він потім усе на картині намалював, за Матієм, Іродіаду як вавилонську блудницю, яка осідлала звірррра.

— Й запхнув до Євангелістеріуму?

— Та він що, дурний! Задушить його господар, як кота, коли повернеться й побачить.

— Ні чорта він не побачить. Мирославові більмо вже напнулося й на друге око, він вже пальця перед своїм носом не бачить, у Дубровник увесь час не може поцілити, а не те щоб упізнати висоцьку гадюку в Григорієвій мазанині, — каже Вукашин, наче шкода йому.

— Піп Мануйло пізнав, допіру! — не здається Данко.

— Навіть Мануйло? Трясця його матері!

— Бачив би ти, як він розгнівався! Змусив його на Євангелії каятись: О мені грішному, Глигорію-дякэ, недостойному зватися дяком, згрішив серцем і всіма чуттями... тричі!

— Ого!

— Отож! Чи ж мене потім Глигоріє не примусив написати це від його імені, тільки щоб заспокоїти попа. Часу він не мав, щоб каятися самому, треба далі грішити, задом вертіти, — жаліється Данко.

— Давай укладатися. — Вукашину вже досить гріховних базікань без діла. — Все гузно відбив, верхи на коні зранку, хотів устигнути до темряви. Піду лише привітаюся з Мброю, та й до сну. Й ти теж. І щоб мені не вештався сьогодні вночі біля овець, бачу я, щу тобі в голові. Й бачу, що більше тут тебе не можна залишати без нагляду, залишаю дитину — знаходжу розпаленого молодого козла.

— Я не буду спати, — вередує Данко, тепер добре видно, що це зовсім хлоп’я. — Не буду спати без оповідання, тепер, коли ти приїхав.

— Завтра ввечері, я стомився.

— Але, щоб це не була казка! Якась справжня історія! З дороги!

— Найсправжнісінька, а зараз іди.

 

У Хумі наприкінці дванадцятого століття як будильник усе ще використовували півнів, яких, як відомо, не можна завести, коли хочеш, тому наступного дня Вукашин розплющив очі раніше, ніж хотів. Особливо, якщо взяти до уваги, що свій відбитий задок до якоїсь години розробляв у дещо незвичний спосіб. Княгиня Н., господиня Хума, а також холмських звитяжців та їхніх доблестей, з яких, якщо бути точними, найсолодшою була Вукашинова, на спів півнів тільки поклала собі оксамитову подушку на голову й далі спала. Від спеки, яка спопеляє Хум уже протягом тижнів, уже не допомагають навіть товсті стіни укріплень, камінь розжарився, й вона, вві сні, ногою відкинула тонке шовкове покривало, позаминулого року придбане в Цареграді задля таких погодних випробувань, і тепер лежить на ліжку зовсім гола, лише з подушкою на голові. З-під подушки вибилося пасмо волосся, так само рудувато-брунатного, як і того, що насподі, в яке заплуталась муха. Вукашин потягся був рукою, щоб її пристукнути, але вчасно зупинився, муха й так утекла, а він ніжно погладив те місце, де та щойно сиділа, найніжніше, на що були спроможні його сучкуваті, з мозолями від шаблі, пальці. Що малий каже, кошлата? Багато він знає! Він відчув, як йому знову надходить сила для дітородіння, а тіло огортає жар пристрасти. Наче відчуваючи, що її чекає, княгиня перевернулась на бік, виставивши йому спину, спину як тил, внизу спини засяяли два товсті, зрошені потом, сонця. Вукашин почав повертатися й ладнатись, збираючись підійти до неї ззаду, як раптом дияволиця промовила, зовсім не сонним голосом:

— Ти не сказав, чи бачив мого брата?

— Хуууу! — хекнув Вукашин, бо знав, що за цим буде, вона хоче г о в о р и т и.

— Так.

— Чи він вітав мене? — княгиня Н. неквапно обернулася до нього.

— Так, дуже, — збрехав Вукашин, Кулина-бана він бачив зовсім мигцем, про сестру той навіть не згадав, а й як йому згадати, друзями ані зустрілись, ані розійшлися, добре хоч живим з Високого вибрався.

— Брешеш. — Княгиня обхопила долонею його прутень, який відразу знову збудився, й уп’ялася трохи косим, від того ще більш принадливим поглядом, прямо в очі. — Хіба не правда, що брешеш?

— А скажи-но ти мені, чий більший, мій чи Григорія? — Вукашин намагається змінити тему, а може, й не тільки це. — Якщо ти мені правду казатимеш, то й я тобі.

— Твій більший. Коли ти при дворі, — підсміхнулася йому княгиня й відразу випустила цього бідолаху, й той схилився на Вукашинове волохате стегно.

— А найбільший в Мирослава, коли він при дворі? — розізлився чолов’яга й стрімко підвівся з ліжка.

— Звідки я знаю, який у Мирослава? То спитай у своєї матері Мбри, — злиться й вона.

— Що моя мати...

— Так, так, цю кляту пралю, яка його заворожила, ще коли він мене за жінку привів, що іншої, крім неї, покрити не зможе!

— Не базікай, жінко, Мара стара, скоро п’ятдесят, про що ти кажеш!

Насправді Вукашин знає, про що каже княгиня, про Мбрину клятву він чув ще, коли був Данкових років, од служників, проте ніколи так, ніколи в очі. Ніколи від неї.

— А до кого Мирослав із кожного походу йде спершу? Сюди у вежу чи до пралі? Чи, може, йому найважливіше спочатку випрати одіж? Хто Мирослава підмовив на це дурне змагання з Кулином? Може, я? Хто попа Мануйла...

— Бачу, що ти й попа Мануйла почала висповідувати? Чи не тут, у вежі?, — допекло Вукашинові.

— Я мушу знати, що на мою голову робитиметься.

— Чорта ти знаєш, що тобі робиться в голові, а що — між ногами. А господаря й мою матір не чіпай! Що вони можуть робити, обоє старі люди...

— Як що?! — княгиня Н. була в істериці, хоча через сім століть Фройд не був би згодний з цим діагнозом. — Вони... Вони ввесь час р о з м о в л я ю т ь!

“Я знав це, жінко, та мене лише цікавило, чий більший”, — подумав Вукашин, зібрав своє лахміття з підлоги й мовчки вийшов зі спочивальні. Й хай хтось потім каже, що ранкові зорі найпристрасніші.

— Поклич до мене Мбру, — вищить за ним княгиня Н. — Нехай принесе цебро й дощової води, викупатися хочу!

 

Для Мбри, яка в якісь майбутні часи мала б титул міністра внутрішніх справ, або ще краще — шефа таємної поліції, зважаючи, що про людське око видає себе за пралю, тоді як насправді керує Холмом, нічого не може лишитися непоміченим. Щойно вона, в хазяйчиному любовному лігвищу, безпомильно відчула Вукашина, тільки її первісток, коли збудиться, так смердить віслюком. Вона не в захваті, що син її з гультяйкою злигався, та так мусить бути. Не може вона дозволити, щоб холмський престол успадкував хтозна-чий байстрюк. Гультяйка вже трьох дочок народила, одна й вижила, дасть Бог, знайдеться й син. Коли б тільки Данко трішечки швидше підростав, а гультяйка старіла поволіше, та й наздогнали б одне одного, а там Божа правда прийде на своє... Про що Мбра не знає, бо не вміє читати думки людей, так це те, що княгиня Н., розсердившись на свого улюбленця-вершника, який з нею ніколи не хоче говорити, втім, як й інші, вирішила помститися йому на братові. На Мариному молодшому синові.

Не знає про це ні малий Данко, й, поки його мати на подвір’ї замочує в лугу Вукашинову дорожню полотняну сорочку, він весело наспівує якусь пастушу пісеньку, радіючи, що Григоріє, для нього Глігоррріє, вранці й справді з’явився в майстерні, й робота, у чотири руки, просувається набагато швидше.

— Приїхав твій брат? — вимовив Григоріє.

“Авжеж, ти не знаєш, що він приїхав, цікаво, чому це ти так раптом схилився над пергаментом, якщо не знаєш, що він приїхав”, — гадає собі Данко й відповідає:

— Приїхав.

— Ну, а чи привіз нам якісь новини? Чи відомо, куди вони дійшли?

— Не знаю, ми недовго посиділи, він пізно приїхав, — мучить його Данко, але й самого щось мучить, не може стриматися.

— Григорррію, що таке унівелситет?

— Унівелситет? — розгублено повторює Григоріє.

— Ні, університет!

— Ну так і кажи! Звідки я знаю. Ніколи не чув. Що б то мало бути? — напівзацікавлено випитує собі Григоріє, цей хлопець багато фантазує.

— Це вони мають там у Високому, якесь нове мистецтво чи то камінь рухомий і повно людських жертв, щось я не дуже второпав.

— Не дури, Данку, а бери перо в руку, щоб і собі не стати людською жертвою мистецтва, як я тобі жару піддам, — сердиться Григоріє, що малий його балачками годує, тоді як робота над Євангелістеріумом від ранку просувається зовсім повільно.

Цієї миті у писарській майстерні здійнялася страшна курява, бо сюди, наче ведмідь, увалився Вукашин, не згодний із закритим простором, створеним Усевишнім.

— Де ви, мої писарі й книгомалювальники? Просвітлюєте, просвітлюєте! Га? — здається, він у доброму настрої.

— Дякувати Богу, — цідить Григоріє, а Данко не каже нічого, шкода йому, мабуть, що з поверненням Григорія до майстерні його власному просвітленню прийшов кінець, той відразу йому знову підсунув перо, а сам узявся до кращої частини справи — фарб і пензля.

Здоровань, примостившись на низенькому стільчику між ними двома, приятельськи стусонув, сьогодні сказали б симультанно, кожного по коліні. Від цього в Данка трохи затремтіло перо, тоді як Григорієве лице звилося в білу гримасу, його коліна, вочевидь, геть були зранені від скакання з господинею по вибитій камінній підлозі, тільки цього ведмедя бракувало, щоб його доконав. Це не залишилось непоміченим для Вукашина, й він, щоб засвідчити констатацію, стусонув ще раз, сильніше, так, що той зойкнув.

— Як справа йде? Чи матимемо, чим порадувати нашого велеславного князя Мирослава, коли він знову не візьме Дубровника і повернеться до двору лютий, наче ласиця? — це прозвучало дуже й дуже двозначно, не оминувши уваги Григорія.

— Якщо ти, Вукашине, його не розважиш, як завжди, на що може сподіватися така дрібна рибка-пирхалка, як я, — не залишається він у боргу, — чи цей твій засранець Данко.

— Я тут ні за що не відповідаю, й якщо хтось услався, то це ти, тому що повелнувся Вукашин, ти й услався й усе писяєш валсамеліоном² з пелеляку, щоб челез позування, добле знаєш чиє, не накласти головою, — випалив Данко на одному подиху, знову розчервонівшись, наче мак на якійсь далекій полонині, почасти збадьорений братовою присутністю, почасти все-таки наляканий власними словами, що можна було зрозуміти з того, що йому жодного разу не вдалося вставити ррр.

————

² І побіжно ще одне відкриття: Під кінцевою заставкою в Євангелістерії є запис “Варсамеліон”. Донедавна гадали, що йдеться про підпис ще одного писаря, третього, проте сьогодні вже ясно, що це слов’янізоване грецьке слово бальсамеліон, бальзамова олія, якою просочували пергамент. Самий вираз “писяти варсамелеон” зберігся й до наших днів (прим. Дослідника).

 

— Годі, годі, мир! — остуджує їх Вукашин. — Тут у всіх рильця в пушку, й немає чого сваритися далі. До Мирослава й без того жодне слово про перелюб при дворі під час його відсутності не дійде, як ніколи й раніше. Старий усе ще в силі настромити, принаймні на шаблю. — Треба працювати.

— Ми, бачиш, працюємо, — мириться й собі Григоріє, — а ти щось зробив у Високому? Побачив?

— Не лише побачив, навіть вам і зразок привіз, — голосом самовдоволеного павича вимовляє Вукашин, виймаючи з-під руки сувій трохи смердючого пергаменту. — Бери!

— Дай мені подивитися, дай подивлюся, — Данко схвильовано підскакує біля Григорія, який першим схопив пергамент і розгорнув його. А коли розгорнув, то перед їхніми очима відкрився... Перед очима Вукашина з’явилися два такі розчаровані обличчя, що він гучно зареготав тим своїм голосним хо-хо-хо, що свічки гасить. Та зараз, зранку лише збив пил, а Григоріє спритно, але запізно, затулив собою пергамент зі ще свіжою фарбою на ілюмінації.

— Щ-що це таке? — Данко від хвилювання навіть почав заїкатися, хіба що не розплачеться, зовсім дитина.

— Не бачу причин рюмсати, малий, з цього треба радіти, — Вукашин у гарному настрої. — Це вам зразок того знаного, відомого всім боснійським бовдурам і козлам, Кулинового письма. Босанчиця, як вона є!

— Та тут лише сорочині лапи!? — вагається Данко.

— Це тобі й кажу, брате. Сорочині лапи й пара орлових мудів, — Вукашин показує гидкі темні плями у нижній третині пергаменту, які, між нами будь сказано, з’явилися від його поту, де текст, якщо це текст, уривається.

— Зажди, зажди, — Григоріє присувається ближче до вікна, просто під сонячні промені, й притуляє до пергаменту збільшувач, шматок скла, відомий сьогодні як лупа, найсучасніший дяківський технічний помагач того часу, що потрапив, як стверджує він, до нього в майстерню невідомо звідки й як, про що краще нічого не знати, а саме, не менше й не більше, як із писарської майстерні самого єгипетського султана. — Мені тут трохи неясно. Як це ти, Вукашине, взагалі цього домігся?

— Виторгував, — знизує раменами Вукашин.

— Ти виторгував? Ти? За скільки вбитих? Не треба мене... І який би це взагалі тобі дяк, при живому господарі, продав сувій?

— А я йому дуже вигідну ціну запропонував, він і не міг відмовитися, — байдуже відказує Вукашин.

— Скільки? — Григоріє явно хвилюється, бо Вукашин завжди не шкодуючи витрачає скромні Мирославові кошти на потреби, як сьогодні б сказали, промислового шпіонажу, тоді як у майстерні бракує й фарб, і бальзаму, й пергаменту, й усього іншого.

— Та запропонував йому, щоб сам вибирав: або відразу мені віддасть сувій, або я влаштую йому зустріч із Святим Петром, та нехай з ним далі домовляється. Він розумно сторгував, і я, їй-бо, теж, то й не мусив залишати Високе абияк, але по-панськи, підтюпцем. — Першу частину своєї висоцької одиссеї, те, як його прямо від міських воріт відвели до Кулина-бана й той мовив, що вивідувачі його зятя Мирослава небажані гості в Університеті, тому відпускає його живим тільки для того, щоб це старому кабанові, так і сказав, міг передати, а зараз нехай іде переночує в кошарі, бо за міськими мурами вночі небезпечна звірина шастає, лише живий вісник — добрий вісник, а зранку — шлях під копита. Цієї ласки бана йому стало, щоб на світанку підстерегти дяка та виторгувати пергамент.

— Зажди, але що це, тут немає ніяких ілюмінацій, лише сорочині лапи, як сказав заср... Данко, — Григоріє вчасно закликав себе до розуму, більше не зачіпати малого.

— Ви вдвох дасте мені відповідь, коли прочитаєте до кінця, — підводиться Вукашин. — Важливо, що в змаганні ми безперечно перемогли, вимудруйте те, що залишилося, як хочете, й годі вже цих дурниць. Та спочатку прочитайте до кінця, хочу знати. Я ж піду до річки, що під кручею, треба освіжитися, бо пече, а ще й не полудень.

— Босанчиця, кажеш? — Данко й собі, ще під враженням братових походеньок. — Наше письмо назви не має.

— Мирославиця? — вирішує проблему Григоріє, середньовічний експерт з лінгвістичних питань.

— Е, ні, не буде цього, не дай Боже, щоб звалася жіночим ім’ям, не будь я Вукашин, — утручається той у чужі справи, ще зранку настроєний проти всього жіночого роду. — Латиниця, ґлаґолиця, кирилиця, босанчиця... все баб’ячі. Наше письмо буде чоловічим. Мирославовим!