РОЗМОВА ПЕРЕКЛАДАЧА З ПОЕТОМ
— Пане Мікаеле, створений Вами поетичний цикл – одна з небагатьох спроб поетичного переосмислення Книги Буття. Як виник цей задум?
— Здавна я уважно вчитуюсь у наріжні тексти, тобто книжки, що з’явились на порозі цивілізації, на світанку людства: епос про Гільгамеша, Біблія, Євангеліє, Коран, упанішади, Калевала, твори Лао-Цзи, Гесіодова “Теогонія”, твори поетів-досократиків, поетичні пам’ятки індіанців Центральної та Південної Америки тощо. Переддень нашої культури був не лише релігійним – він мав багато поетичного. Без сумніву, найбільшу спорідненість я відчуваю з Біблією – тобто Торою – і, зокрема, її першим розділом, Книгою Буття. На жаль, можу читати її лише у недосконалих перекладах, далеких від давньогебрейського ориґіналу. Починаючи з “Дня першого”, для кожної з семи книг циклу я обрав по кілька найвиразніших біблійних віршів. “День перший” є першою з семи збірок, остання з яких – “Відпочинок” – тільки-но вийшла друком.
— Можете якось окреслити свою творчу манеру?
— Я працюю на рівні літер, фонем. Приміром, збірка “Ліжко” – це поетичний роздум над парадигмою “чоловіче/жіноче”, що ґрунтується на епізоді народження Єви. Французькою я користаюсь з нюансів перекладу Книги Буття. Як і французькою, давньогебрейською – якою, власне, написано історію Єви – можна сказати: “Єва народилася з ребра Адама”, а можна: “Єва народилась поряд з Адамом”. Я обираю другий варіант. Мізерна фонетична зміна робить Єву рівною Адамові або ж підкорює її чоловіку. Не знаю, чи можливий такий варіант українською. Разом ці збірки утворили б дуже об’ємистий том. Мій видавець задумав випустити також диск з цими віршами – читатиму їх я.
— Хто з попередників вплинув на Вас найбільше?
— Здебільшого це були поети, у першу чергу ті, що писали мовою, якою спілкувались у нас удома і якою я згодом навчався. Расін, дю Беллє, Бодлер, Рембо, Нерваль, Маллярме, Ляфорґ, Реверді, Шар, Фондан (народився, до речі, у Чернівцях)... Замолоду відкрив для себе Гайнріха Гайне, Пауля Целана, Яноша Пилинського. Потім були майстри хайку, Басьо, Бусон, Ісса. Але як взнати, хто з них був найвпливовішим? Приміром, у 1964 чи 1965 році я пізнав Тараса Шевченка, тоді ж – Октавіо Паса. Чи лишили вони слід у моїх творах? Не знаю... А ще ж були нескінченні години прислухань до пташиного співу, вивчення німецької, англійської, італійської мов. Жив я завжди з поезії – і саме в поезії намагався поступово прокласти власний путівець. Я назвав Вам багато поетів, але ж були і романісти, і філософи, і маляри, і режисери. Ми, поети, чатуємо цілодобово. Фіксуємо світогомін, вивчаємо коріння й верхів’я...
— Представляючи Вас, мені сказали, що коріння Вашого роду – в Україні...
— Кордони, як і мрії, мають схильність до мандрів. У дитинстві я намагався відшукати на мапі місце народження моєї матусі. Назву було зазначено у її документах: Кликаново, Чехословаччина. На стародавніх і просто старих мапах я наштовхнувся на назву “Підкарпатська Русь”. Там я й знайшов: писалося вже по-іншому, Кликанова. Скоро дізнався, що після Другої світової рідне мамине село опинилось у складі України. Моріс (Мойсей), єдиний брат моєї мами, якому вдалося вижити, як і вона, народився у тому самому селі і після жахіть війни повернувся додому. Спершу жив у Бердичеві, потім переїхав до Житомира. Думка про рідне село, про Мукачеве, де до війни мешкали батьки моєї мами, переслідує мене все життя, наче згадка про тужливу і водночас радісну колискову; цей дух рідного обійстя здатен забрати будь-який сум. Я б залюбки послухав колискові, які співали моїй мамі, зібрав букетик карпатських квітів – кажуть, люди там привітні. У Клячановій, завдяки щирій увазі мого друга Олексія Довгого, я відшукав сліди, що здавалося, були назавжди втрачені разом із блакиттю маминих очей. Мене і мою кохану приймали, мов рідних. Звичайно, я маю намір повернутися. Кортить подивитись на зміну сезонів, про неї мені часто розповідали в дитинстві. Моє коріння?.. Безумовно, воно у світовій поезії, мов плескіт річки обіч саду...
— Зараз Ви живете у Провансі. Як виявляє себе у Вашій творчості потужна провансальська культура?
— У Провансі (Ланґедок – так ми звемо узбережжя Рони) я живу лише 25 років. Не вважаю себе належним до провансальської культури. Провансальською – langue d’oc – не розмовляю, хоч і відносно добре її розумію (оскільки у ній багато решток латини, яку я вивчав дуже давно, і запозичень із італійської). Петрарку читав італійською або у французьких перекладах. Твори трубадурів – почасти у двомовних виданнях. Як я вже казав, почуваюсь радше номадом, ніж укоріненим. Мені однаково затишно як на східному кордоні Європи, звідки походить моя мати, так і на середземноморському узбережжі, де я живу після сорока років, проведених у Парижі.
