З когорти перекладачів-шістдесятників
(З нагоди 80-річчя від дня народження Юрія Яковича Лісняка. Короткий огляд творчості)
Минуле століття подарувало нам багатьох великих знавців мов, які своїм талантом збагатили український переклад. Саме завдяки їм наша школа художнього перекладу здобула у світі повагу та визнання. Доброї слави додали їй М. Старицький, М. Рильський, М. Зеров, Борис Тен, А. Кримський, М. Бажан, М. Лукаш, Г. Кочур.
А далі за цими великими майстрами перекладацького мистецтва постає постать Юрія Яковича Лісняка (1928—2009?). Можливо, менш відома. Але всі, хто знав цю людину, з ким мені вдалося поспілкуватись, неодноразово підкреслювали, що це була людина великої душі, вродженої інтелігентності, природного розуму та таланту. А ще — рідкісного працелюбства, виняткової відданості своїй справі.
Юрій Лісняк — наш земляк, родом із Київщини, народився в селі Ківшувате, тепер Таращанського району. З сім’ї вчителів. Після закінчення школи з золотою медаллю вступив на фізико-математичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, але закінчити його йому не вдалося, бо за політичні погляди був засланий під Полярне коло.
Повернувся лише через сім років. За переклади взявся на початку шістдесятих, тобто належав до славної когорти перекладачів-шістдесятників, які, відіграли не менш визначну роль у пробудженні національної самосвідомості українського народу, ніж шістдесятники-поети. Саме такі фахівці художнього перекладу, як Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Ростислав Доценко, Ольга Сенюк, Євгенія Горева, Анатоль Перепадя, Володимир Митрофанов, Олександр Терех, Віль Гримич та інші, взяли на себе місію відродження української культури, виборюючи рівноправність нашої нації в європейській та світовій культурі. Духовним наставником цієї гільдії українських тлумачів був Григорій Порфирович Кочур, а визнаним лідером — геній-поліглот Микола Лукаш.
————© Ольга Крупко, 2009.
І в цьому ґроні талантів формувався та квітнув талант Юрія Лісняка. Прекрасно володіючи технікою перекладу, він відкрив для українського читача багато творів світової класики. Для нього надзвичайно важливим було апробувати українське слово на кращих зразках світової літератури, утверджуючи його у європейському контексті. Причому Юрій Якович неухильно дотримувався думки, що вершини світової літератури мають підкорятися українському слову не в зниженому чи переповідному варіанті, а в повнокровному відтворенні всього драматизму, напруженості й виразності, що властиві світовим шедеврам.
Перекладав з англійської, німецької, французької та чеської мов, хоч вільно спілкувався сімома. І що характерно, оволодівав ними самотужки, тоді як його попередники вивчали іноземні мови в університетських аудиторіях. Коло його перекладацьких зацікавлень було надзвичайно широким. Охопивши обсяги кількох століть, митець звертався до творів Свіфта, Шекспіра, Гайне, Діккенса, Мелвілла, Скотта, Брехта, Джерома К. Джерома, Джойса, Бальзака, Ж. де Нерваля, Франса, Г. Манна, Лондона, Кіплінга, Ремарка, Белля, Ірасека, Голдинга, Олдингтона, Чапека, Гашека та багатьох інших авторів.
Завжди пам’ятаючи, що завдання літератури — пізнання людської душі у всіх її складностях, він дуже прискіпливо та обережно підходив до підбору творів для перекладу. І цей підбір є особливо показовим, адже це речі безсумнівної мистецької вартості, об’єднані характерною рисою — наявністю в них глибокого духовного первня, що виявляється в оспівуванні вічних тем та утвердженні загальнолюдських ідеалів.
Першою серйозною річчю, — за висловом самого Юрія Яковича, — був переклад “Копійчаного роману” (1965), потім — “Матінка Кураж та її діти” (1966) Бертольда Брехта, опубліковані у видавництві “Дніпро”.
Позитивні відгуки читачів отримали також перекладені ним романи Джека Лондона “Джеррі-островик” (1972), “Майкл, брат Джеррі” (1972), “Маленька господиня великого будинку” (1972).
Взірцем граничної досконалості стала інтерпретація творів Г. Манна “Молоді літа короля Генріха ІV” (1975) та “Зрілі літа короля Генріха ІV” (1985), збірка “Німецькі прислів’я та приказки” (1975), “Французькі прислів’я та приказки” (1976), “Чеські прислів’я та приказки” (1977). Причому, блискуче переклавши ці збірки пареміологій, він підшукав до них також українські відповідники.
Натхненно, на високому творчому злеті виконано переклади комедій В. Шекспіра “Приборкання норовливої” (1985) та “Сон літньої ночі” (1985), драми “Перікл — цар Тірський” (1987), які й сьогодні можна почути зі сцен українських театрів. Добре знання мови та глибоке проникнення духом оригіналу, широка ерудиція, пильне врахування мовних стильових особливостей та реалій життя англійського народу — все це дало змогу авторові перекладу донести до нашого читача в неущербленому вигляді красу і силу творів великого драматурга.
Блискуче впорався Юрій Якович і з перекладом роману Г. Мелвілла “Мобі Дік, або Білий Кит” (1984). Перекладаючи цей твір, він сміливо звертався до багатющої ідіоматики англійської мови, чутливо вловлював музичність та красу її. Дмитро Паламарчук у рецензії на “Білого Кита” писав: “Перекладання такого твору на іншу мову до снаги тільки великому майстрові, озброєному неабиякою ерудицією, досвідом і талантом. Потрібно ж відразу сказати, що Юрій Лісняк — один з небагатьох вдумливих перекладачів спромігся дати таку версію, яка певно залишиться єдиною в нашій літературі”.
Прикладом серйозної творчої удачі перекладача можна вважати також повість “Троє в одному човні (як не рахувати собаки)” Джерома К. Джерома (1974), романи “Смерть героя” Р. Олдингтона (1988), “Шпиль” В. Голдинга (1988), “Шагренева шкіра” О. де Бальзака (1990).
“Переклад художнього твору й сам має бути художнім твором”, — нерідко повторював Юрій Якович слова М. Рильського, як пригадує його дружина Галина Гаврилівна Лозинська. — “Саме так перекладав Микола Лукаш. Такі, як він, народжуються не частіше, ніж раз на кілька століть. Ми порівняно з ним — ніщо”. — І з сумом додавав: “Це людина, яка склала б гордість будь-якої нації. Якби якась інша країна мала такого генія, то про нього знав би весь світ”.
За прекрасні переклади дилогії Генріха Манна, Мелвіллового роману “Мобі Дік, або Білий Кит” та “Шагреневої шкіри” О. де Бальзака Юрія Яковича було висунуто на здобуття літературної премії імені М. Рильського, яка була присуджена йому аж у 1991 році.
“Безперечно, ці переклади зроблено на найвищому рівні, але не менш безперечно і те, — писав один з учнів Ю. Лісняка, талановитий перекладач Віктор Шовкун у газеті “Літературна Україна” (14. 03. 1991 р. ), — що вже з виходом у світ “Тяжких часів” Ч. Діккенса, тобто двадцять років тому, Юрій Якович заявив про себе як про видатного майстра і вже тоді цілком заслуговував на будь-яку літературну премію”.
“Улюблена тема розмов Юрія Яковича, — згадував його ж таки колега Анатоль Перепадя, теж у “Літературній Україні” (15. 06. 1989 р.), — різні курйозні випадки в перекладацькій практиці, як передати гру слів, всілякі прізвиська. І тут він, треба віддати йому належне, неабиякий мастак, ба навіть віртуоз. Досить згадати його знахідки дотепних відповідників діккенсівським героям”.
Маючи прекрасний досвід перекладу, Юрій Якович практично став співавтором роману “Тяжкі часи”. “ Так, — згадував у “Літературній газеті” Віктор Шовкун, — існує Діккенс первісний, Діккенс англомовний і він незмінний у вічності — ніхто й ніколи не змінить у його текстах жодного слова. Але “україномовного” Діккенса в еталонному вигляді бути не може. Нині ми маємо Діккенса Ліснякового, не виключено, що коли-небуть з’явиться і інший. Але навряд чи виникне така потреба, бо “Тяжкі часи” Діккенса, переказані українською мовою Лісняком, — це шедевр. Йому вдалося не лише блискуче індивідуалізувати мову головних персонажів, а й надзвичайно влучно передати українською мовою їхні прізвища-прізвиська”.
Прізвища персонажів роману Бездоль, Товкматч, Горлодербі, Дітодавс звучать англійською як Блекпул, Гредграйнд, Баундербі, Чокемчайлд; але це прізвища значущі, з натяком на характери персонажів, і в перекладі зроблено спробу відтворити їхнє значення.
Ось, наприклад, Томас Товкматч — “людина фактів та розрахунку, яка любить повчати інших і всім нав’язує (втовкмачує!) свої погляди на життя. Юрій Якович знаходить слово, яке українською мовою виражає сутність персонажа — і водночас звучить як англійське прізвище. Причому і в англійській мові воно наділене майже тим самим значенням — (Talkmutch — who is talking much, той, хто багато теревенить, базікає, балакає). Дивовижна знахідка! Бо в оригіналі це прізвище звучить інакше: Гредграйнд. В англійському тексті воно наділяє персонажа певною характеристикою, але транслітероване в іншу мову анічогісінько не виражає. Як, скажімо, в російському перекладі М. Єлизарової. А в Лісняковому Діккенсі ми зустрічаємо ще цілий гурт людей, наділених напрочуд англійськими та дивовижно прозорими для носія української мови прізвищами-прізвиськами: Горлодербі (“мав гучний голос, дивився зухвало, сміявся різко, металічно”); Бездоль (робітник, знедолений, бідолаха); Дітодавс (“шкільний учитель, якого тільки нещодавно виготовили однією партією, за одним зразком, на тій самій фабриці, ніби виточили сто сорок ніжок до фортепіано”).
З особливою любов’ю звертався Ю. Лісняк до творчості К. Чапека. І це дало йому змогу досягти блискучих результатів у перекладі романів “Війна з саламандрами” та “Фабрика Абсолюту”, драм “Мати” та “Біла пошесть”, а також низки оповідань, збірок апокрифів, афоризмів та невеличких байок цього автора (1978—1987).
Надзвичайно високою майстерністю відзначаються переклади романів А. Франса: “Харчівня “Королева гусячі лапки”” (1976), “Злочин Сильвестра Бонара” (1976), “Острів пінгвінів” (1977) та “Повстання ангелів” (1977), а також “Шагренева шкіра”, “Баламутка” О. де Бальзака (1990).
Однак найкраще вдавались Юрієві Яковичу твори комедійного та сатиричного жанру. Тут він, я вважаю, не мав суперників. Взяти хоча б уже названі переклади з А. Франса. Якщо порівняти їх з українськими перекладами з Франсового багатотомника, виданого в 20-ті роки (а робили їх люди, теж не обділені хистом, зокрема Валеріан Підмогильний), або з перекладами російською мовою (Жаркової, Богословської, Диннік), то перевага Лісняка полягає в його дивовижному вмінні витлумачити чужомовний текст.
Особливо позначеною винахідливістю перекладача є книга “Острів пінгвінів” — твір, у якому подано алегорично-сатиричний опис історії Франції, де безліч натяків на конкретних історичних осіб, добре знаних кожному французові і значно менш відомих українцю чи росіянину. Головна заслуга Ю. Лісняка в тому, що він зумів побудувати адекватну Франсовій україномовну художню структуру, де кожен казково-алегоричний персонаж дістав свою точну характеристику, яка подається й описово, й у прізвищах-кличках. Тут, як і в “Тяжких часах”, винахідливість Юрія Яковича не знала меж.
Ось імена деяких персонажів, які діють у Пінгвінії, створені фантазією А. Франса, пропущеною крізь фантазію Лісняка: Луплен — “найбільший воїн усіх часів і народів...”. Це сатиричний образ Наполеона. Прізвище-прізвисько “Луплен”, по-перше, звучить ближче до французького слова, а по-друге, воно зрозуміле для українського читача. Крім того, відбиває подвійну суть персонажа — “той, хто всіх лупцював” і водночас “той, кого потім добряче відлупцювали”, королева Дурбілла, Пастуш, Курдюк, Шельмен, Салложер, отці Муффомор та Бурдюк, пані Пантуфль, генерал Тюфтій, отець Капшюк.
Переходячи з французького в український текст, генерал Дебоннер перетворюється саме на Тюфтія, а не на Тюхтія, бо в такому разі в ньому не залишилося б нічого від француза. Через те й Агарік стає Муффомором, а не Мухомором, Монуайє — Капшюком, а не Капшуком і так далі. З іншого боку, і Тюфтій, і Муффомор, і Бурдюк — це французи “несправжні”, а ніби “умовні”, що теж відповідає жанрові твору — алегоричної сатири, яка не відображає певної конкретності, а лише натякає на неї.
Не можна забути й про таку діяльність Ю. Лісняка, як редактора, рецензента, упорядника. Віктор Шовкун розповів, що коли видавництво “Дніпро” почало готувати до видання п’ятитомник творів Анатоля Франса, йому випала честь працювати разом з Юрієм Яковичем. Він згадав, що участь Юрія Яковича в роботі творчого колективу не обмежувалась перекладанням. Чудово відтворивши українською вищеназвані романи Анатоля Франса, він узяв на себе творче рецензування повного зібрання творів письменника, прочитавши й відредагувавши всі переклади, що увійшли до п’ятитомника. Це була справді титанічна праця, і саме Ліснякові видавництво “Дніпро” завдячує високою якістю україномовного А. Франса.
За таку ж справу він узявся й пізніше, у 1983—1986 рр. , доклавши всіх зусиль, щоб Україна одержала повне шеститомне зібрання творів Шекспіра (в перекладах М. Рильського, І. Стешенко, Б. Тена, Г. Кочура, Д. Паламарчука, В. Коптілова та інших).
Тонко відчуваючи слово, Юрій Лісняк був перекладачем-універсалом, і він це довів, чудово відтворивши українською мовою в журналі “Всесвіт” 1993 р. роман Джона Ле Карре “Таємний мандрівець” і ставши того ж року лауреатом ще однієї, надзвичайно знакової та дорогої для нього премії журналу “Всесвіт” — імені Миколи Лукаша. Саме у “Всесвіті”, з яким Юрій Лісняк співробітничав із 1966 року, були опубліковані перекладені з німецької романи Е. М. Ремарка й Г. Белля (у співавторстві з Миколою Дятленком та Євгеном Поповичем), швейцарців Ульріха Бехера й Фрідріха Глаузера, з чеської “Прекрасна чаклунка” В. Неффа та “О шостій вечора в “Асторії” З. Плугарна.
Очевидно, мало кому відомо, що Юрій Якович ще мав хист художника. Одну зі своїх перших перекладених книжок “Скалаки” А. Ірасека він видав у своєму художньому оформленні. Проте надалі Юрій Якович надавав перевагу живопису, змальовуючи красу природи рідного краю.
Дочасно пішов Юрій Якович з життя, але як багато встиг. Масштаби його творчого доробку вражають. Він переклав близько сотні романів, повістей, оповідань, драматичних та поетичних творів.
Впевнена, що ще далеко не повним є сучасний портрет нашого митця, ще далеко не до кінця виважено та поціновано його творчий подвиг, ще буде засвідчена багатогранність і плідність цього великого майстра.
