Олександр КУЛЬСЬКИЙ

КЛЕЙНОДИ ТРОЯНДИ І ХРЕСТА

Трилогія парадоксів і артефактів 

Книга друга

 

ТІНІ ДРАКОНА ЧЕН-ГУАНА

Частина 1
 

РОЗДІЛ 1

ДВОЄ ВЕРШНИКІВ НА ОДНОМУ КОНІ

 

...Кінські копита м’яко вминали лугову траву, майже нічим не порушуючи тишу теплого й сонячного літнього ранку 1255 року від народження Ісуса Христа. Плесо мальовничої річки, що текла неподалік, немов застигло в чеканні.

Вершник, що саме впіймав себе на цьому порівнянні, ледь посміхнувся. Так-так, адже він навіть цій спокійній та немов сонній річці приписав зараз свої почуття, мимоволі переадресувавши їй власний стан душевного ОЧІКУВАННЯ.

Тим часом, здолавши невисокий пагорбок, лицар, а вершник мав цілковите право йменуватися саме цим званням, звернув у приємну прохолоду невеличкого гаю та, проїхавши верхи ще кілька сот кроків, зупинив коня...

Чекати довелося недовго. Немов згустившись із повітря, праворуч, на відстані кількох десятків кроків з’явився вершник, майже цілком запахнутий у зеленкувато-сірий, непримітний на відстані плащ. Такий же відтінок мала й попона його баского коня.

Лицар, чия свідомість при цьому видовищі миттєво зібралась, повагом спрямував свого коня назустріч тому дивному вершникові...

Наблизившись один до одного, обидва майже одночасно мовчки підвели на знак привітання (точно до рівня плеча) відкриті долоні правиць. Вершник у плащі відкинув каптур, який досі затуляв його вид. Лицар, хоча й був людиною вельми мужньою, мимохіть внутрішньо здригнувся. Та зовсім не від того, що побачив. Бо обличчя вершника в плащі не мало жодних вад.

Це мужнє обличчя не псував навіть невеличкий шрам на правій щоці. Але ж очі!..

Здавалося, ці небесно-сині очі здатні спопеляти, якщо їхній власник буде в стані гніву. Однак на момент зустрічі, як здавалося лицареві, очі вершника випромінювали скорше якщо й не дружність, то приязнь. Та, разом із тим, була в цих очах якась постійна зажура.

Вершник у плащі порушив мовчання першим.

— Вітаю тебе, достойний лицарю де Лоран. Вітаю тебе, Брате, не тільки від себе особисто, але також від імени Великого Капітулу Ордену Тамплієрів. Наш Великий Магістр сір Рішар де Бюр та славні Брати звертаються до тебе...

Й саме тут прибулець лагідним, плавним жестом сягнув правицею в пазуху плаща й витяг звідти досить великий медальйон, який чи то просто простяг, чи то тільки врочисто показав лицареві. А потім, непомітно натиснувши якусь невидиму сторонньому оку кнопку на тому медальйоні, несподівано відкрив його. На тлі темно-червоного оксамиту, сяючи полірованим золотом, побачила світ Божий витончена прикраса, ажурна й вишукана. Й раптом лицар зрозумів, що не прикраса це, зовсім не прикраса!..

Адже саме про цю «прикрасу» пошепки та озираючись, стиха розповідали один одному найдивніші та найзагадковіші історії тамплієри. Але лише тоді, коли нікого стороннього навкруги не було й за сотню кроків.

Тому лицар тільки з невимовною повагою, але без будь-яких слів нахилив голову, притиснувши до серця долоню правиці. Посланець Капітулу, гостро й уважно окинувши поглядом довкілля, тихо повів далі.

— Мені доручено переказати тобі наступне... З цієї хвилини Ти стаєш довіреною особою Капітулу. І вважаєшся наближеним до таємного складу Капітулу. А саме — до Внутрішнього Кола Ордену. Бо ти вдало й достойно пройшов Іспит. Отже, настав момент розповісти тобі, якою з цього часу буде твоя роль у вирішенні Великого Завдання... Однак (і це перш за все!) Ти повинен негайно змінити своє славне й шляхетне ім’я, взагалі забути про нього! Чи готовий ти до цього? Тобі й тільки тобі надається остаточне слово в цьому питанні. Зваж, ти ще можеш, доки не пізно, відмовитися...

— Мій Старший Брате й Майстре! Ти відаєш, що мої славні батьки залишили цей світ під час останньої епідемії чуми. Ще бувши юнаком, я бився в Палестині з сарацинами. Й моєю другою шкірою назавжди став білий, з червоним хрестом на плечі, плащ нашого Ордену. Тому не може в мене бути іншого шляху...

— Великий Магістр і Капітул знають про це! Але чи відчуваєш ти готовність до чогось більшого, ніж те, що вже зробив во славу Господа нашого?

— В душі моїй немає місця ані сумнівам, ані втомі! А тому, Старший Брате й Майстре, звертаюся до тебе з проханням відкинути будь-які вагання, якщо вони були в тебе...

Вершник у плащі уважно дивився в очі лицаря де Лорана, прекрасно знаючи, що далеко не кожен хоробрий лицар був у змозі ось так, зовсім спокійно, витримати його погляд. Але де Лоран не відвів очей! І тоді Майстер промовив:

— Я не сумніваюся в тобі. Як не сумніваються в тобі ні Капітул, ні Великий Магістр! Навіть більше того... саме твою кандидатуру з багатьох достойних обрав Таємний Капітул!.. Але ж чи розумієш ти, про що йде мова?

Саме тут лицар внутрішньо здригнувся. І це вже вдруге від початку цієї зустрічі. Бо завжди пам’ятав, що зрідка, переходячи на найтихіший шепіт, у перервах між битвами, брати-тамплієри переказували один одному Легенду про те, що існує десь у незбагненних нетрях структури їхнього Ордену, окрім того Великого Капітулу, котрий разом із Великим Магістром вирішує найскладніші та найважливіші питання Війни й Миру, ще один, нікому не відомий Таємний Капітул. Обов’язків та переліку планів якого, до речі, не знає ніхто.

Щоправда, ніхто й не розводиться вголос про такі речі. Бо не заведено це серед братів Ордену Тамплієрів. Чи ж не про це говорить Старший Брат і Майстер?

Немов прочитавши ці думки з виразу очей де Лорана, вершник у плащі вів далі:

— Твоя правда, Брате! Я маю на увазі саме «Прійор де Сіон»!.. Таємний золотий символ котрого ти щойно побачив... Представником славетного «Прійор де Сіон», тим що має певні повноваження, я й є! Тож з тієї самої миті, як ти дізнався про це, ти вже втратив право поділитися цією новиною будь із ким! Навіть із твоїми найближчими друзями-тамплієрами! І це право ти зараз утратив назавжди!.. Але, повинен зауважити, натомість ти одержав багато інших прав. І, перш за все, Особливий Статус, котрий у нашому Ордені має хіба що один-єдиний Брат із цілої сотні інших Братів. Це в найкращому разі...

— Чи означає це, достойний і вельмишановний Майстре, що віднині я теж належу до «Прійор де Сіон»?

— Вважай, що це саме так... А тепер — найголовніше. З цієї хвилини (я вже казав), мій Таємний Брате, ти вже більше не де Лоран! На відстані милі звідси, на лісовій галявині, стоїть зараз такий собі візок і при ньому кілька вершників, які не звикли зайве плескати язиками. В тому візку, під мішками, лежить труп невідомого. А отут — Майстер торкнувся рукою досить важких, навіть на вигляд, подорожніх сумок, що звішувалися з обох боків його коня — твоя нова одіж! Перевдягайся якнайшвидше.

— А цей мій одяг?

— Ось у нього й буде перевдягнений труп невідомого! Через кілька днів його зовсім випадково знайдуть у цьому мальовничому лісі! Тож нехай Невтаємничені надалі вважають, що це був саме ти...

...Колишній блискучий лицар-тамплієр де Лоран, а тепер зовсім непримітний з вигляду пілігрим, через кілька днів після фатальної лісової зустрічі, вже крокував тісними вихилястими вуличками французького міста Ліона. Перехожі не звертали на нього найменшої уваги. А він, у свою чергу, також робив цілком натуральний вигляд, що не звертає ані найменшої уваги на них. Але насправді, петляючи вузькими похмурими вулицями, він пильно спостерігав, чи нема в нього якогось небажаного попутника. Який, собі на біду, з нерозумною та дратівливою настирністю повторював би його (колишнього де Лорана) заплутаний маршрут.

Упевнившись у тому, що такого «пересічного перехожого» десь поблизу, скоріш за все, таки справді нема, лицар (бо за всіх життєвих перипетій він ним залишався) завернув за ріг масивного, похмурого будинку й постукав у важкі двері, оббиті залізом. На всій цій вулиці такі двері були тільки тут, отже помилитися було неможливо.

Невдовзі стало зрозумілим, що на нього чекали, більше того, чекали з нетерпінням, бо специфічний звук важкого надійного засову, який відчиняється, почувся крізь товсті двері майже відразу. Лицар увійшов до будівлі, й негайно двері було зачинено знову. Невисокий, але досить кремезний чолов’яга, отримавши з рук де Лорана особливим чином виготовлений із заліза Знак, дуже уважно окинув цей знак швидким та чіпким поглядом. Потім, не менш уважно, став придивлятися до зворотної сторони. Побачивши те, що й повинен був побачити, вклонився прибульцеві та запросив лицаря прослідувати за собою до внутрішньої частини будинку.

Наблизившись до однієї зі стін великої напівтемної кімнати, чолов’яга майже непомітним рухом привів у дію якийсь прихований механізм. Несподівано частина стіни повільно відійшла кудись углибину й лицар побачив потаємний коридор, що немов кликав у невідоме...

На нього справді вже чекали. За великим столом сидів такий знайомий по лісовій зустрічі Майстер. Але на цей раз він був уже не в плащі, а у вишуканому лицарському напівобладунку. Поруч із ним сидів, якщо судити з зовнішнього вигляду, чернець. Він неквапливо перебирав, обережно гортаючи та пильно роздивляючись, якісь старовинні грамоти та сувої.

Невисокий кремезний чолов’яга, що супроводжував колишнього де Лорана, підсунув до столу високого та міцного дубового стільця, востаннє уклонився всім присутнім і мовчки покинув приміщення. Майстер привітно кивнув лицареві на порожній дубовий стілець і, коли лицар зручно вмостився, почав бесіду.

— Ми раді, нарешті, привітати тебе тут, Таємний Брате! Зараз ти довідаєшся, яку саме місію тобі віднині доведеться виконувати. Тобі вже відомо — зараз Європа переживає нелегкі часи. Хоча дехто вважає, що монгольські війська нарешті припинили свою страшну навалу. Нам стало відомо, що саме зараз їхній новий верховний правитель — каган Гуюк пішов війною на колишнього верховного монгольського правителя — Батия! Коли й чим скінчиться їхній розбрат — не відає ніхто.

Але це, саме по собі, питання аж надто важливе, тим не менш для нашого Ордену, тим більше для Таємного Капітулу, зовсім не вважається найголовнішим! Насамперед тому, що за всім цим, як ми небезпідставно вважаємо, ховається дещо значно більш важливе, аніж просто величезні амбіції монгольських вождів. Ми, до речі, ставимо собі слушне запитання — наскільки ці азійські вожді взагалі можуть бути дійсно монгольськими?..

Справа в тому, що Таємний Капітул вважає — за спинами монгольських каганів стоїть Китай! Бо саме Піднебесна найбільше зацікавлена в ослабленні країн Європи...

Лицар зовсім не чекав такого тлумачення світових подій, а тому спитав:

— Але ж наші вчені розповідають, що Піднебесна розташована чи не на другому кінці Світу! Тож навіщо їм потрібна слабка Європа?

— Це саме і є та загадка, котру розв’язувати тобі, Таємний Брате! Завваж: стародавній Китай взагалі переповнений всілякими таємницями. На жаль, переважна більшість європейських можновладців, займаючись своїми сьогоденними справами, з огляду на ті чи інші причини, взагалі не надають належної уваги питанню, яке ми зараз обговорюємо. А між тим чи відомо тобі таке ім’я — Пайдар?

Лицар почав пригадувати. Так, багато хто з тамплієрів чули цю загадкову історію. Саме так колишній де Лоран і відповів Майстерові. Але Повноважний представник «Прійор де Сіон», вочевидь, не сприйняв як достатню цю аж надто загальну відповідь, тому що повідомив лицаря про цілий ряд досить цікавих обставин.

Про те, між іншим, що Орден Тамплієрів брав неабияку участь у збиранні коштів для викупу із сарацинського полону французького короля Людовіка IX. Щоправда, титулом видатного полководця цього короля, безперечно, уквітчати було аж ніяк неможливо. Хоча багато хто вважав його мало не за взірець європейського монарха. Але з точки зору представників «Прійор де Сіон», король Людовік привертав до себе увагу зовсім не цим. Бо король, чий талант передбачливости не викликав сумнівів, свого часу направив до монгольських степів такого собі фламандця Віллема Рубрука. До того ж з особливою місією...

Той Віллем Рубрук таки відвідав столицю монголів Каракорум, але, так би мовити, в подвійній якості. А саме: як дипломат і як розвідник.

Легка, майже невловна для стороннього ока (якби таке і знайшлося в цій затишній кімнаті) усмішка торкнулась при цих словах вуст колишнього де Лорана, а нині Таємного Брата та функціонера «Прійор де Сіон». Вельмишановний Майстер також дозволив собі злегка (але, зважте, зовсім злегка!) посміхнутися. Навіть тамплієр, що був одягнений ченцем, також не витримав і посміхнувся. Бо всі присутні без будь-яких зайвих слів та теревенів чудово розуміли один одного. Так, Вільям (Віллем) Рубрук без сумніву, був дуже розумною та уважною людиною. Але... вже що-що, а тамплієрської школи розвідки в нього за плечима, певна річ, аж ніяк не було. Отже, чи могли вони всерйоз уважати Рубрука розвідником?

Тим часом Майстер сповістив:

— Фламандець повідомив у секретному звіті короля Людовіка, що східний світ несказанно сторонній для Європи. Настільки сторонній, що близьке знайомство та спілкування з ним доброму католикові протипоказано... Та й ця історія з Пайдаром, хоч там як, але теж надто насторожує. Бо вона вельми вже загадкова від самого початку й аж до самісінького кінця!

Власне, чистокровний англосакс, англієць за походженням, такий собі Пітер, сам-самісінький (?!) вирушив у безкраї азійські степи, за багато тисяч миль від берегів Британії. Тож негайно напрошується перше запитання — навіщо й хто саме вирядив його туди? Та найбільш вражає те, що, зустрівшись із монголами, англієць не зостався лежати посеред степу, розтятий гострим монгольським мечем. І не скінчив свої дні поблизу монгольської юрти з кайданом на шиї. Або з переламаним хребтом...

Не провістила йому неминучий кінець і безжальна, що пробиває будь-який обладунок, швидка та співуча монгольська стріла. Аж ось вам і друга загадка — чужинець для монголів, англієць Пітер стає монгольським нукером (воїном-вершником), що прийняв собі нове ім’я — Пайдар.

Майстер замовк, немов для того, щоб своє бачення справи відзначив лицар. Уловивши це, колишній де Лоран зазначив:

— Так, Достойний Майстре, в нас також викликало чималий подив, що Пайдар зумів зробити карколамну (важко підшукати інший вислів) кар’єру в монгольських військах. Бо невдовзі, якщо не помиляюся, він уже очолював... тисячу монгольських вершників...

— Так, ти не помиляєшся, Таємний Брате! Пайдар зробив у військах Батия кар’єру вражаючу. Причому вражаючу саме своєю незрозумілістю! Невдовзі він брав участь у монгольському поході на столицю слов’янської Руси — Київ. Потім, уже як завойовник, прийшов до нас у Європу. Його, безумовно гідна подиву та спеціальної уваги, кар’єра закінчилася порівняно зовсім недавно — 1241-го року. Чеські лицарі зуміли вщент розтрощити передовий загін Пайдара під Оломоуцами. А сам він потрапив до них у полон.

— Сподіваюся, спеціалісти в галузі допитів мали змогу докладно поспілкувалися з ним? — поцікавився колишній лицар де Лоран.

— На жаль, ні! Пайдара надто швидко стратили. А це ж було, як уважає Таємний Капітул, аж занадто явною помилкою. Якщо, звичайно, це справді помилка, а не щось інше... Оскільки разом із ним пішла в небуття і його таємниця. А саме — ЧОМУ монголи так довіряли йому? І найголовніше — коли та за яких обставин виникла така довіра? А може, він користувався такою довірою не тільки з боку монголів?

— А може, то справді була зовсім не помилка? — висловив припущення де Лоран.

— Цілком можливо. Саме це й викликає найбільше занепокоєння. Більш того, коли наші Брати аналізували перший (той що стався взимку 1238-го року) Батиїв похід на русів, то найбільше здивування викликало наступне. Надто вже добре й до тонкощів точно було сплановано цей похід: час набігу, напрямок і несподіванка завдання ударів, відомості щодо військової підготовки русичів.

Тобто треба було спершу непомітно наводнити Русь своїми підсилами (вивідниками). Причому зробити це зовсім непомітно для руських князів. Та для цього потрібен величезний багатовіковий досвід, якого в учорашніх дикунів просто не могло бути! Отже, за всім цим криється щось значно небезпечніше, ніж монголи. А це означає, що Європа теж може бути мов на виду для степовиків.

— Мені також завжди була незрозуміла, — промовив тамплієр, убраний ченцем, — ще така історія (з цими англійцями не занудьгуєш!). Вона зв’язана з нашим братом-тамплієром, англійським лицарем Робертом Сент-Альбансом...

— Ти, Брате, хотів сказати — колишнім тамплієром? Адже він зрадив наш Орден і перейшов на бік сарацинів і навіть командував їхніми загонами!

Однак на це той, хто нещодавно залучив де Лорана до «Прійор де Сіон», промовив так:

— Ні, Таємний Брате! Той достойний лицар Сент-Альбанс, тепер ти маєш право знати про це, виконував таємну місію нашого Ордену. Його завдання було складне й величне — забезпечити можливість нашим людям дослідити здобутки східної мудрости. Він уже зумів зробити в цьому чимало.

— Але для переважної більшости лицар Роберт — то мерзенний зрадник християнства!?

— Саме так! Та гірше за все, що це тавро ганьби він носитиме на собі не тільки за життя, але й багато десятиліть після смерти!..

— Отака вона — тіньова сторона життя багатьох представників Внутрішнього Кола Ордену Тамплієрів, — стиха промовив «чернець».

Це, однак, почули всі присутні і, мабуть замислившись над глибинною суттю сказаного, Вельмишановний Майстер та «чернець» замовкли. Запала гнітюча тиша. Цей настрій передався лицареві, котрий раптом немов оцінив своє майбутнє саме з цієї, специфічної сторони. До чого ж не вабила його така, цілком можлива (якщо подумати), перспектива — бути зрадником в очах своїх бойових соратників. Ані хвилини не бувши ним насправді.

Але будь-яких особливих жалощів з приводу свого життєвого вибору лицар, тим не менш, не відчував. Бо зараз навіть це було вже далеко не головним. Повагавшись, він все ж таки запитав:

— А наші Брати... ті, які можуть бачити в Тонких Світах, — що кажуть із цього приводу вони?

— Слушне запитання. Але я можу дати на нього тільки дуже лаконічну відповідь — схоже на те, що ХТОСЬ поставив непроникну запону, яка вкрай заважає нашим Братам. Навіть найбільш обізнаним у таємничих науках...

Чернець-тамплієр, який протягом усієї розмови й далі гортав якісь старовинні документи, піднявши очі, несподівано промовив тяжким, низьким голосом:

— Таємний Брате! В Капітула поступово склалося враження, що можливий прогрес Європи, з якихось поки що не відомих нам причин, украй небажаний не стільки цим навіженим степовикам-монголам, скільки справді дивній, загадковій та важкозбагненній країні — Китаю. В нас є кілька різних варіантів пояснення подібної політики Піднебесної. Та тільки ці пояснення вкрай далекі від сьогоденної ситуації, яка склалася в Європі та довколишніх країнах.

Європейські володарі, коли досить удало, а коли й не дуже, намагаються вирішувати питання сьогоденні. А більш глибоким підходом до справи відзначається тільки Ватикан. Це якщо не рахувати наш Орден, звичайно! Хоча існують іще деякі сили. Це Посвячені арабського світу, якщо дивитися на південь. А от коли звернутися туди, де сходить, хвала Господу, сонце, — то це Піднебесна...

Врешті для себе лицар добре зрозумів головне — незабаром саме йому тим чи іншим чином випадає, під будь-яким офіційним приводом, почати далеку мандрівку через ліси, степи й гори. Коли грубою силою, а ймовірніше — розумом та хитрістю долаючи протидію не тільки сліпих стихій, але й людей. І йти туди, до майже казкової та легендарної країни, що приховує в собі безліч небезпек, — Китаю.

Усе трапилося саме так. Але перед тим проминули кілька місяців важкої спеціальної підготовки, після закінчення якої, вже інкогніто перебуваючи в почті якогось європейського посла, лицар мовчки почав долати безкінечний «Шовковий Шлях», повільно але невблаганно наближаючись до своєї далекої мети. Дуже далекої, тому що він ніяк не розраховував досягти її раніше, ніж через рік. Колишній де Лоран чудово знав, що все це крикливе та строкате посольство насправді було організовано з однією-єдиною метою — надати саме йому можливість наблизитися до стародавніх міст Піднебесної якомога ближче!

Але надалі лицареві доведеться розраховувати вже тільки на самого себе!..

Він вирушав у Піднебесну з секретною місією, на довгі роки, можливо, взагалі на все життя, хоч би скільки воно тривало. Але, як ми впевнимося, лицар у цей момент ще не уявляв, з ЧИМ САМЕ йому доведеться мати справу...

 

 

РОЗДІЛ 2

 

РАМОВНИКИ

 

Вже в наш час у певній історичній літературі можна зустріти твердження, нібито Європа геть чисто всім (наукою, культурою, звичаями) зобов’язана Сходові. Більше того, подейкують, буцімто тамплієри запозичили свій лицарський Статут в ісмаїлітів гори Ансар. А тими, в свою чергу, заправляв шейх аль-Джебел (Гірський старець). Так само він правив племенем ассасі, звідки і з’явилися «ассасіни», котрі відзначалися тим, що безжально знищували своїх ворогів.

Але все це зовсім не відповідає тому, що зараз відомо дослідникам про Статут Тамплієрів. Те ж саме можна сказати відносно діяльности Ордену на Святій землі.

По-перше, в мусульманському світі, як стверджує сучасний французький дослідник Ордену Луї Шарпантьє, немає і взагалі ніколи не було лицарства, яке бодай віддалено нагадує Орден Храму. А що найголовніше — в країнах Магрібу ніколи не було лицарів-ченців. Надалі ми ще повернемося до цього питання...

Хоча, з іншого боку, існували суто військові братства серед СУФІЇВ, наприклад. Бо їхні члени належали до тої чи іншої секти, котра мала свою власну специфічну школу. А ще там були свої мудреці й свої праведники. Натомість військово-релігійне Братство тамплієрів (у всякому разі ядро) — формувалося виключно з ченців. Зауважмо, що це не просто воїни, котрим було дозволено прийняти сан (як от, наприклад, це було заведено в Тевтонському Ордені).

Навпаки, це саме ченці, що прийняли сан і вже хоча б з цієї причини перетворилися на воїнів.

Так, немає нічого аж надто дивного в тому, що лицарі, які билися в Палестині, повернулись на Захід, збагачені новими звичками, прихилились до східної кухні або схильні були вбачати особливу красу, милуючись чарами східного мистецтва.

Така середньовічна поема, як «Статут Лицарства» (а вона ж налічує більш як 500 рядків), написана десь у Пікардії напочатку XIII століття, саме й розповідає про те, як 1187-го року Гуго Тиверіадський подарував лицарський статут султанові Салах-ад-Дінові (Саладіну). Це було б навряд чи можливо, якби західне лицарство виникло під наглядом Сходу.

Відомо й те, що кожний новий лицар, який уступав до лав Ордену, отримував право демонструвати «кабалу». Йому врочисто вручалася зброя, яка вже була відзначена кабалістичними знаками та іншою окультною символікою. Подекуди аж надто спрощено пояснюється й символіка тамплієрів. Мова йде про славетну тамплієрську печатку, на якій зображені два вершники на одному коні.

Стверджувалося досить часто, ніби це символізувало взірець бідности. Не виключаються, однак, дещо інші трактовки. Перша з них має суто військовий характер. Відомо, що вершник у повному озброєнні в давнину являв собою досить грізну силу. Але він, тим не менш, теж вимагав «захисту», бо йому не завжди вистачало гнучкости, аби завчасно ухилитись од ворожого удару. Двоє озброєних вершників, які б’ються пліч-о-пліч, значною мірою компенсують такий недолік, якщо вони справді навчені битися разом.

Можна, звичайно, звернутися до езотеричної символіки. На порталах як Реймського, так і Шартрського Соборів ми бачимо двох лицарів, які прикриваються одним щитом.

Та найбільшої ваги зараз набуває той погляд, згідно з яким цей тамплієрський символ означає, що лицар-тамплієр — то воїн не тільки відомого всім, видимого фізичного світу, але й не меншою мірою воїн астралу!..

Зараз чимало дослідників спадщини тамплієрів уважають, що з «Статуту» Ордену Храму нам відомо лише те, що свого часу вони (тамплієри) вважали необхідним оприлюднити. Крім того, оригінальна версія документу відсутня, бо в руках істориків та окультних дослідників є тільки копії й переклади. Однак нині відома досить загадкова історія відносно «Таємного Статуту» (я вже писав про це в першій книзі). Достеменно відомо тільки те, що такий документ і справді був.

Свого часу Бернар Клервоський писав:

«Нове лицарство з’явилося на Святій землі. Нове, кажу я вам, і не зіпсоване світом, у якому веде воно ПОДВІЙНУ битву — як проти ворога во плоті й крові, так і проти духа Зла в небесах. Тож немає ніякого дива в тому, що лицарі ті протистоять могутністю м’язів тілесним супротивникам, бо сіє вважаю я справою цілком звичною.

Але СПРАВЖНІМ ДИВОМ є те, що міццю духа свого б’ються вони з пороками й демонами, заслужуючи таку ж хвалу, як і священнослужителі».

Зараз відомо, що 1270-го року Орден мав тільки на території Франції майже 1000 командорств (кожне з яких було схоже на фортецю) та безліч «господарств» (тобто віддалених ферм). Організаційно Орден Храму мав дві структури: на Сході — ополчення, на Заході, в основному, командорства.

Тобто звідти випливає — якщо на Сході тамплієри є цілком боєздатною армією, то на Заході — це скоріш чернече об’єднання, члени якого мають зброю тільки для самозахисту».

Що ж до тамплієрських знань, то почати можна з готичних храмів, які були свого часу побудовані тамплієрськими архітекторами. Ось що пише з цього приводу дослідник Шарпантьє:

«... Понад усе потрібні хоча б мінімальні знання, які б дали змогу не тільки розрахувати силу опору, а й передбачити, як поведе себе матеріал — у даному разі камінь та дерево — під дією різнонаправлених сил, котрі обертають власне життя в постійному антагонізмі між вагою та напруженням. Очевидно, що кількість людей, які можуть досягти такої височини мистецтва, завжди була незначною».

Історично склалося так, що саме тамплієри взяли під свій захист і заступництво ремісників та релігійних зодчих, котрі знайшли в їхніх помешканнях надійний захист, а потім отримали з відома Храму найрізноманітніші вільності й права.

Лицарі Храму в XIII сторіччі вже вибороли собі церковні привілеї відносно світської влади. Перш за все вони належали Церкві, звідки випливає, що тамплієри не підпадали під королівську юрисдикцію. Вони (як ченці) володіли правом надання притулку. Сьогодні це називається «екстериторіальність».

Водночас тамплієри вислизали й з обіймів духовної влади, тому що підпорядковувались безпосередньо Папі Римському. Окрім цього канонікам-тамплієрам спеціальна папська булла дарувала ПРАВО ПОМИЛУВАННЯ, котрим володіли тільки єпископи.

Тобто у своїх командорствах вони були, одночасно, державою в державі та церквою в церкві! Щодо Бернара Клервоського, то існує дивний історичний факт: святий Бернар не хотів закликати до хрестового походу!

Одну з таємниць Ордену являє собою тамплієрський флот, котрий базувався в Ла-Рошелі. Так, сучасні дослідники орденської спадщини довели той факт, що Храм мав могутню морську ескадру. Щоправда, крім Ла-Рошелі в тамплієрів були також власні гавані ще й у Провансі та Каталонії. А ще — морські бази на Мальорці та в Португалії.

До речі, відомо, що англійський король Річард Левове Серце повернувся на Захід з полону саме на тамплієрському кораблі. Та й одягнений при цьому був лицарем Храму.

Але навіщо був потрібен тамплієрам такий могутній флот? Адже спілкування, наприклад, з Іспанією та Португалією значно простіше було здійснювати суходолом. Історик Жан де Варанд у своїй книзі «Дворяни» стверджує, що тамплієри регулярно... відвідували Америку! Бо саме там були їхні копальні, звідки вони привозили срібло.

Вже після розпуску Ордену (детальніше ми розповідали про це в книзі «Зоряні Розенкрейцери») багато тамплієрів перейшли в інші ордени. Наприклад, Орден Калатлави та Орден Христа. Або ж хіба не цікаво для дослідників, що Христофор Колумб напередодні здійснення своєї знаменитої подорожі детально вивчав саме карти й архіви Ордену Калатлави!

Щодо португальського флоту, то ми просто зацитуємо тут один старовинний документ (його наведено в книзі Дж. Карпентера «Тамплієри»):

«...Починаючи від мису Могадор забороняється португальським кораблям підіймати БУДЬ-ЯКИЙ ІНШИЙ ВИМПЕЛ, ОКРІМ СТЯГА ОРДЕНУ ТАМПЛІЄРІВ. Саме під стягом тамплієрів Васко да Гама відкрив Індію...»

Або ось такий факт. На фронтоні собору міста Везеля, побудованого приблизно 1150-го року, серед різних народів Землі є відображення «індійця» з великими вухами. Але це не індієць, а індіанець!

До речі, найбільш поширеною монетою пізнього середньовіччя (ще до відкриття Колумба) була «біляшка» — тобто срібна монета. Але... в Європі срібних рудників майже немає, а ті, що згодом запрацюють у Німеччині, ще не розроблені як слід. Може, були якісь срібні рудники в далекій Русі? Але про них майже нікому не відомо. До XII століття срібні монети в Європі — велика рідкість. Аж раптом починається швидке нагромадження капіталів. Варіанти відповіді: або цей метал (срібло) хтось невідомо звідки доставив, або... виготував!

Хоча одне другого не виключає.

Кілька десятків років тому деякі історики вирішили підрахувати, якими ж коштами володів Орден Тамплієрів? Без суттєвого успіху, зазначмо. Бо історики перевели майно тамплієрів у золото, вартість якого, до речі, значно змінилася. Потім підрахували витрати на утримання очікуваного числа лицарів та інших осіб, що безпосередньо входили до складу Ордену. Навіть цей, аж надто приблизний аналіз, привів до астрономічних сум!

Тільки у Франції тамплієрам належало близько двох мільйонів гектарів землі, що була до того ж звільнена від будь-яких податків! Тож мимоволі напрошується дуже дивна картина — якби процес розширення Ордену не було перервано 1307-го року, влада у всій Європі плавно, але невблаганно невдовзі перейшла б до лицарів Храму. Саме їхня армія була б найбільшою та найкращою. Бо молода французька (принаймні) знать воліла перейти під безпосереднє командування Великого Магістра.

Саме ця далекосяжна програма й випливає зі статуту святого Бернара: могутність Ордену при забороні для лицарів ставити на перше місце суто корисливі цілі. Бо ЛИЦАР ПОВИНЕН БУТИ ВИЗВОЛИТЕЛЕМ!

Але звідси з необхідністю випливає функція всебічного захисту простих людей не тільки у межах Франції, але, що ніяк не виключається, в континентальному масштабі! Отже, тоді до безпосередніх функцій тамплієрів уходить і своєчасне виявлення можливої небезпеки сторонньої навали. А це, перш за все, далекі, підступні та таємничі азійські степи. Сучасний дослідник Л. Шарпантьє (я вже його цитував) вважає:

«...Поза тими залишками тамплієрських командорств, які збереглися сьогодні, можна побачити, що тамплієри були годувальниками, радушними господарями та захисниками. Їхня репутація в цьому відношенні завжди була бездоганною. Лицарська доблесть взагалі ніколи не була поза сумнівом. А якщо вони й «лаялись, як тамплієри», то цей гріх не такий-то й великий...»

Але аналіз процесу судилища, яке було проведене над Орденом Тамплієрів, висунув перед істориками й дослідниками цілий ряд загадок та несподіванок! Наприклад, відомо, що король Філіп Вродливий доручив слідство Гійому Ногаре, котрого папа Римський Боніфацій називав «катаром і сином катара». Бо на той час із самого королівського прокурора Гійома Ногаре ще не було знято відлучення від церкви! Йому самому загрожувало судове розслідування за звинуваченням у єресі!...

Ось тамплієрів звинувачують, скажімо, в таємних зносинах із мусульманами. Мало не в повальному шпигунстві на користь Ісламу та в прямій зраді християнства. Але, в той самий час, існує незаперечний історичний факт: шість Великих Магістрів Ордену загинули в битвах із мусульманами. За дуже малим винятком усіх полонених тамплієрів було страчено. Відчайдушність храмовників на Сході була очевидна всім сучасникам. Тобто це звинувачення аж надто явно шите білими нитками.

Крім того, як добре відомо, всі процеси, що їх вела Інквізиція, починалися з доносів та наклепів. Так, лицарів-храмовників звинувачують у содомському гріху. Але ж історія середньовічної церкви вщерть переповнена випадками, коли це звинувачення безпосередньо стосується саме святих отців та ченців! Або офіційних вельможних осіб. Ув’язнені тамплієри, треба сказати, рішуче відкидали звинувачення в содомському гріху.

Щоб викликати загальний осуд Ордену, було також кинуто звинувачення в тому, що тамплієри надто вже ласі до чужої власности й заради цього використовують найогидніші засоби, в тому числі порушення клятви. Духівництву нашіптували, що найвищі посадові особи тамплієрів привласнили собі право на сповідь та відпущення гріхів. А вони ж запеклі єретики, бо неправильно відправляють месу.

Нарешті їх було звинувачено в тому, що вони зреклися Ісуса Христа. Справді, на першому допиті в цьому найтяжчому гріху «зізналися» майже всі тамплієри. А це знов-таки загадка. Бо якщо на перших допитах до храмовників застосовувалися найжорстокіші тортури, то при повторному допиті перед папською комісією (де тортур не було) багато тамплієрів підтвердили звинувачення.

Наприклад, такий собі Гуго де Пейро, що мав посаду доглядача Франції, показав:

«...Потім брат Жан показав мені хрест із зображенням Ісуса Христа; він велів мені зректися Розіп’ятого та плюнути на хрест... Я зробив це вустами, але не серцем».

А от визнання Жоффруа де Шарне, доглядача Нормандії:

 

«Коли був я прийнятий та отримав плащ, піднесли мені хрест із зображенням Ісуса Христа; брат Аморі сказав, що не треба вірити в того, хто розіп’ятий на хресті, бо це лжепророк і це не Бог».

Англійські тамплієри також говорять про подібні речі. Так, доглядач Весдейла Вільям Фенн передав хазяїнові садиби якусь книгу (вона до наших часів не збереглася), де було написано, що Христос не є сином Божим, не був народжений дівою та що цього лжепророка розіп’яли за його злочини...

Нарешті Джон Стоукс, канонік, одного разу постав перед Великим Магістром Жаком де Моле. Там (згідно з зізнанням каноніка) відбулася така сцена:

«...Жак де Моле запитав: «Що це за зображення?»

Канонік відповів «Це зображення Ісуса Христа, що зазнав великих мук на хресті заради спасіння роду людського».

Тоді Жак де Моле сказав: «Це неправда і велика помилка. Цей чоловік був сином звичайної жінки. Й розіп’яли його за те, що називав себе сином Божим..»

То як же все це розуміти? Захисники Інквізиції вважають, що подібні зізнання підтверджують — храмовники були єретиками! Але в дослідників саме це викликає тяжкі сумніви. Справді, протягом майже двох століть храмовники боролися, проливаючи кров ЗА християнський світ! Потрапивши в полон, вони воліли прийняти смерть від рук мусульман, але не зректися Ісуса Христа! Й це вони — безбожники?..

Або такий факт: уже опинившись за ґратами, ці «єретики» благали допустити їх до меси. Так, сам Великий Магістр говорив:

«Месіри комісари, месіре канцлере, найсмиренніше прошу вас: звольте дати мені дозвіл слухати месу та вкушати святих дарів».

Дослідники Храму стали шукати пояснень.

Припустімо, що зречення Христа (а воно таки справді мало місце!) мало якийсь символічний характер. Скажімо, в пам’ять Петра, котрий тричі зрікся Ісуса, раніш ніж проспівав півень... Але ж жоден тамплієр не використав подібне виправдовування.

Дехто висунув таке пояснення: це була всього лише перевірка кандидата в тамплієри, котрий у такий спосіб повинен був дати доказ непохитности своєї віри...

Але така точка зору суперечить фактам, бо якщо кандидат погоджувався зректись, то тоді саме його не повинні були б приймати. Тож найбільш вірогідним є таке пояснення:

ТАМПЛІЄРИ ВІДДІЛЯЛИ ХРИСТА, ЯКОГО ВОНИ ВШАНОВУВАЛИ Й ПРИЗНАВАЛИ БОЖЕСТВОМ, ВІД ЛЮДИНИ, ЯКА БУЛА РОЗІП’ЯТА!...

Бо тамплієри зрікалися саме розіп’ятого, а не символу хреста!

А тепер згадаймо, що перші тамплієри ціле десятиріччя розкопували храм Соломона. Розкопували вперше за півтори тисячі років. Тож кому, як не їм, випадало знайти документи, що проливали б світло на загадку Христа? Зазначмо, що тамплієри були й зосталися християнами, бо зрікалися лише ЗОБРАЖЕННЯ НА ХРЕСТІ!

А згідно з твердженням історика-дослідника Шарпантьє, це не є аж занадто принциповим для основ християнської релігії.

Щось подібне було зафіксовано й при допитах катарів. Цікаво: а що відомо про взаємини тамплієрів та катарів? На жаль, історики знають про катарів значно менше, ніж їм хотілося б... Але все ж таки принаймні одна принципова різниця в поглядах на Всесвіт відома: альбігойці-катари вважали дух і матерію НЕПРИМИРЕННИМИ ПРОТИЛЕЖНОСТЯМИ. А покровитель і натхненник Ордену Бернар Клервоський навіть ДУХ УЯВЛЯВ, ЯК МАТЕРІЮ!

 

 

РОЗДІЛ 3

 

ПРОТИРІЧЧЯ

 

Не можна, однак, уважати, що всі сучасні дослідники Храму єдині в своїх поглядах. Ось, наприклад, уже згадуваний вище Шарпантьє, просто пише:

«Безперечно, тамплієри категорично відмовились од співучасти в хрестовому поході проти альбігойців, але таку ж позицію зайняв і орден святого Іоанна Єрусалимського, проти котрого ніхто й ніколи не висував подібного звинувачення.»

А також іще:

«У Німеччині багато охочих здійснити прощу до Монсегюра, немов би це — місце німецької слави. Тут явно забули, що в хрестовому поході проти альбігойців найбільш численними були саме саксонські війська, котрі з люттю накинулися на багату та квітучу Окситанію.

Тамплієрів ця війна взагалі не стосувалася...»

А тепер подивімось, як до того ж питання підходить інший сучасний французький дослідник Середньовіччя, Жерар де Сед:

«...Нащадки катарів добре пам’ятають, як Тамплієри та їхні покровителі — цістеріанці розтрощили рідний край, що врешті стало однією з причин арешту лицарів Храму та суду над ними».

Або таке, наприклад:

«Теза, згідно з якою між катарами та тамплієрами існували більш або менш тісні стосунки, історично абсолютно не має виправдання. Якщо триматися дійсних фактів, то достеменно відомий лише один випадок, коли тамплієр став катаром, — це віконт П’єр де Фенує, який прийшов до лав тамплієрів у командорстві Мас Деу, як свідчать документи тих часів, і який помер 1243-го року “серед катарів”».

Але існують інші свідчення. Наприклад, катар Санчо Еспада, що боронив од хрестоносців замок Монферран, зумів урятуватися та знайшов захист і притулок в ордені Госпітальєрів, ставши потім прійором Тулузького Дому.

Історик Жан-Мішель Анжбер пише:

«Катарів знищували, переслідували, спалювали. Однак полум’я ідей катарів не згасало: факел його в лоні християнської церкви підхопили тамплієри... В історії існувало Всесвітнє Братство, в якому, бувши фахівцями магії, брали участь як тамплієри, так і катари...»

Отже, робимо висновок, що цілковитої ясности в цьому питанні на сьогодні немає. Раніше ми вже казали, що структура ордену Тамплієрів була досить складною. Саме такою, щоб надійно сховати в собі ще одну (а може, навіть кілька!) організацію... Археологи, що провадили розкопки на тамплієрських кладовищах, не так давно з великим подивом знайшли тіла, які... були зариті без домовин та покладені лицем униз. Тож дослідники дійшли висновку: ці незвичні останки є ніщо інше, як поховання ІСТИННИХ тамплієрів.

Ще під час слідства один старий лицар на допиті з гіркотою поскаржився, що особисто йому довелось чекати багато років, перед тим як його зарахували в особливу категорію лицарів-ченців. Але була й ще вища структура — «Прійор де Сіон»...

Серед тамплієрських таємниць — багато таких, що не дають спокійно спати історикам. Найбільш відомі серед них: Бафомет, Бородатий ідол, Голова 58, Найпрекрасніша жінка...

Алхімічні шифри та Грааль.

Хоча під час процесу тамплієрів піддавали жахливим тортурам, у жодному з протоколів, які збереглися, немає й згадки, щоб якийсь лицар розкрив таємницю того, що саме відбувалося на капітулах. Заарештовані або відмовчувались, або наполягали на тому, що ніколи не були допущені туди. Ті ж брати-служителі, яким дуже зрідка, та й то самим краєчком ока вдалося щось підгледіти, запевняли, що бачили, як лицарі поклонялись ідолу.

Більшість запевняла, що бачили бюст людини з якоюсь подобою бороди, зроблений чи то з дерева, чи то з металу, з сяючими очима. І що найдивніше — з двома чи трьома обличчями. Вищі посадові особи ордену підтверджували це, але їхні описи взагалі повністю збивають з пантелику дослідників. Бо занадто вже різні це описи! Дехто висуває зовсім «безумну» гіпотезу, згідно з якою ці «ідоли» могли... швидко й без утручання людей змінювати свій вигляд!

Тих «голів» узагалі було кілька, але вони кудись безслідно щезли так же швидко, як і звичайні скарби тамплієрів. Тільки в Парижі пощастило з величезними труднощами відшукати такий собі бюст, на якому був напис: «Голова 58».

Допит інквізиторами брата-тамплієра Госрана (сержанта з Мон-Пеза) дав історичний початок ще одній таємниці — Бафомету. В Середні віки справді ходили чутки про такі собі зачаровані фігури або голови, в які «вдихнув життя сам Диявол». У народі їх інколи називали «головами Магомета». Ще недавно деякі дослідники стверджували, що насправді мова йде ні про що інше, як про... автоматичні пристрої.

Казали, нібито одна з найзагадковіших постатей історії, папа римський Сільвестр Другий, вивіз свого часу з Іспанії одну таку «голову». Вона ж уміла відповідати «так» або «ні» на поставлене запитання. Коли до Сільвестра звернулися за роз’ясненнями, він запевнив, що йдеться про... автомат, який навчений бінарного обчислення. Мав такий же автоматичний пристрій і славетний середньовічний алхімік Альберт Великий Больштедський.

У Німеччині та Чехії вже понад 500 років не вщухає цікавість до особистости таємничого середньовічного Алхіміка, філософа та Мага, відомого дослідникам, як Єгуда Бен-Бецалель. Саме його вважають творцем загадкового робота Голема...

Але в арабських джерелах з алхімії та магії досить часто йдеться про такі собі «золоті голови», хоча ніде не пояснюється, що ж це таке. Каїрський маг Ель-Гірбі застосовував таку голову в ролі оракула. Щоб відшукувати скарби...

Цікавий нюанс: дослідник Шарпантьє (ми його вже кілька разів цитували), який у цілому ряді випадків рішуче не погоджується з іншим дослідником де Седом (його, до речі, ми теж цитували й надалі будемо), пише:

«Мені здається, що ближче за всіх підійшов до істини Жерар де Сед зі своїм Бафометом. У його перекладі це означає — «красильник Місяця»...

Саме тут ми зустрічаємося з двома можливостями. Або мова йде про того (чи, може, тих), хто справді був у змозі перетворювати срібло на золото, або... мова цілком може йти про якийсь феномен, що має іншопланетне походження!»

А тепер саме час згадати про катарів. Де Сед стверджує:

«Вони не ігнорували християнське вчення, але розглядали його як зашифроване послання, глибинна суть якого не повинна бути відкрита непосвяченим. Коли доходиш такого висновку, то все стає на свої місця: для катарів, як і для їхнього вчителя Мані, як і для всіх ізотериків, пришестя Христа, як до нього Будди та Заратустри, не принесло абсолютної істини: Христос, як і Будда, як і Заратустра, явив лише деякий момент у поступальному розкритті тієї Істини, яка ще нікому невідома та відкриється, насамперед, посвяченим».

Катарський філософ XIII сторіччя Бартелемі Каркасонський у своєму трактаті пише аж занадто несподівані речі:

«Ми віримо, що Господь Всемогутній створив і небо, й землю, й світ, і все, що в цьому світі має місце... Ми стверджуємо, що існує Інший Світ та інші істоти нетлінні, вічні. Саме в них наша радість, на них ми уповаємо!»

Але мова йде зовсім не про «наше небо», не про тих істот, що живуть у «нашому» світі. Бо, згідно з катарським ученням, наш Світ — то творіння злого Деміурга. А вони ж говорять про Інше, «Добре Творіння».

Не пускаючись у нескінченні теологічні суперечки, звернімо, проте, увагу на такий, украй принциповий момент. Отже, саме в цьому випадку є таки чималий сенс говорити про «паралельні світи», або про інші космічні цивілізації!

У подальшому ми ще повернемося до цього питання більш ґрунтовно. А поки що зазначмо такий момент: Таємний Капітул не міг не знати про вчення катарів. Хіба що був ознайомлений з тим таємничим ученням суттєво глибше, ніж ми, люди XXI століття. Але про це потім. А зараз настав час повернутися до загадки Таємного Капітулу.

 

 

РОЗДІЛ 4

 

НАУТОНЬЄРИ

 

...Нещодавно телебачення транслювало досить динамічний американський бойовик під назвою «Міньйон», у якому головну роль грав імпозантний актор-атлет Лундгрен. Якщо на хвилину відволіктись од опису ефектних епізодів бойовищ, з яких можна наочно уявити, яка ж це гармонія та краса, коли в одній руці герой тримає найсучаснішу скорострільну автоматичну гвинтівку, а в другій — гострий середньовічний блискучий меч, то відразу постає безліч запитань.

Справді, у фільмі мова йде про те, що такі собі хлопці-ремонтники, копирсаючись у нетрях службових розгалужень метрополітену сучасного американського міста (здається, Нью-Йорка), натикаються на таємниче захоронення, якому майже півтори тисячі років! Але що викликає найбільше сумнівів — це те, що ті ж таки хлопці, просто посеред американського міста знаходять... останки лицаря-тамплієра!

Себто це означає, що режисер фільму зробив, принаймні, два фундаментальні припущення. Перше, що лицарі-тамплієри відвідували американський континент. З цим ще цілком можна погодитися. І друге, яке своєю природою набагато цікавіше за перше: що останки лицаря-тамплієра відносяться до... VIII століття!

Відносно того твердження, що тамплієри бували в Америці, скажімо, в XII — XIII столітті, то не тільки автор цих рядків, а й більшість сучасних дослідників Храму залюбки з цим погодяться. Бо дуже на те схоже. Але ж як розуміти, що тамплієр майже на чотириста років виявився старшим за сам Орден?..

Може, то просто «прокол» режисера, який знімав фільм, або сценариста, що недбало підійшов до написання сценарію, занадто намудрувавши з хронологією?

Та в тім то й річ, що далеко не все так просто. Постановники «Міньйона» влучили, що називається, в самісіньке «яблучко» колосальної історичної проблеми! Справа в тім, що є досить серйозні сумніви в багатьох дослідників саме відносно того, що орден Тамплієрів справді був СТВОРЕНИЙ у 1128-го року Бернаром Клервоським і затверджений Собором у Труа...

Схоже на те, що орден таки насправді було затверджено 1128-го року, а от СТВОРЕНО набагато раніше! Одним із вагомих фактів, що свідчать на користь саме цієї точки зору, є такий. Верховним главою Храму, цілком можливо, був зовсім не Великий Магістр. А той, хто очолював саме «Прійор де Сіон». Той, хто йменувався не Великим Магістром, а НАУТОНЬЄРОМ (Навігатором).

До речі, кілька років тому вийшла книжка, яка набула великої популярности серед читачів. Її автор — колишній радянський розвідник, колишній майор ГРУ Різун (Суворов). Тож ніяк не оцінюючи плюси та мінуси цієї, безумовно, дуже цікавої книжки, нагадаймо, що шеф радянської розвідки в Австрії, генерал, який разом із своєю командою працював під прикриттям (або «дахом») посольства СРСР у Відні, іменувався (як і аналогічні генерали в інших країнах) — Навігатор! Імовірніше, що це не просто якийсь там суто випадковий збіг.

Бо в складі радянського представництва його роль була (скажімо так) не меншою, ніж роль офіційного глави Посольства, Повноважного Посла. Але якщо Посол увесь на виду, то Навігатор — це справді Людина-Невидимка!

Так само, як і задовго до того Наутоньєр «Прійор де Сіон»! Між тим Наутоньєри тамплієрської розвідки (чому б то, справді, не назвати речі своїми іменами?) — то були найрозумніші люди свого часу. Так, Міхаель Байгент, Генрі Лінкольн та Річард Лейт у своїй книзі «Святий Грааль та Свята Кров» наводять прізвища деяких Наутоньєрів, починаючи з 1188 року й аж до 1844-го року.

Серед тих таємничих і славних імен ми зустрічаємо, наприклад: Ніколя Фламеля, видатного алхіміка, який, на думку багатьох дослідників, зумів синтезувати «Червоного Лева», тобто Філософський Камінь! А також славетного Леонардо да Вінчі. Крім того, Роберта Флудда та Валентина Андреа!..

Але останні два імені тісно пов’язані вже з Орденом Розенкрейцерів.

Ми дещо раніше говорили про те, що писати щось мало не від імені «Прійор де Сіон» (як це зробили Байгент, Лінкольн та Лейт), не маючи на те відповідного дозволу, — більш ніж просто необачно, це подекуди просто не найкращий різновид самогубства! Отже, в такому випадку, ці дослідники, безумовно, таким дозволом заручилися. Тобто все, що вони пишуть, — це доволі серйозно.

Ми ж зараз тільки злегка аналізуємо той букет можливостей і наслідків, які з того випливають.

Перш за все вищесказане може означати, що Інститут Наутоньєрів існував ще за сотні років до знаменної дати Собору в Труа. По-друге, аж надто схоже, що початок свого існування орден Храму, насправді, веде з часів Лицарів Круглого Столу. Тобто з часів напівлегендарного Короля Артура.

Отже, ми зустрічаємося ще з однією таємницею — пошуками Святого Грааля.

Відомий дослідник «Традиції» Рене Генон уважав, що Круглий Стіл Короля Артура (ми маємо на увазі саме певний Інститут, що може виступати під таким найменуванням) повинен був взяти на себе пошуки Грааля. Та не обминути увагою й сам таємничий Грааль, коли вже хтось із лицарів знайде цю реліквію й доправить її до Британії.

У зв’язку зі старовинною легендою про Святий Грааль зазначмо одну дуже дивну обставину, котрої ще не торкалися раніше. Бо в перекладі «Грааль» є водночас і ЧАШЕЮ (grasale) і КНИГОЮ (gradale або graduale). Але є варіанти, де обидва ці припущення щільно зближуються, бо книга виявляється написом, який був накреслений Христом або Ангелом на самій Чаші.

Більше того, Легенда асоціює з Граалем інші предмети. Зокрема, спис римського сотника Кассія Лонгина. Але ось що здається найбільш дивним, то це присутність як самого списа, так і його еквівалентів у символічному плані доповнення до Чаші. 1933-го року було оприлюднено твір Едварда Вайта, цілком присвячений легендам про Святий Грааль. Цей твір уражав уяву своїм об’ємом та масштабом праці, яка була для цього потрібна.

Хоча, на думку Рене Генона, Вайт припускається великої помилки, стверджуючи, наприклад, що легенди самі по собі несуть можливості ініціації та що якісь інші організаційні структури взагалі не потрібні для естафети «Традиції». Саме тут Рене Генон і наполягає на тому, що справжні містичні стани повністю виходять за межі психології. Бо якщо якийсь вторинний езотеричний Центр щезає, то це означає тільки, що він у деякому плані виявляється поглинутий більш високим Центром.

Тут мова йде не про що інше, як про символіку кінцевого зникнення Грааля: чи він, згідно з однією версією, був повернений на Небо, чи, згідно з іншою, перенесений у «Царство пресвітера Іоанна». Тож Генон пише:

«...Сказано, що Грааль уже не був видимий, як раніше, але не сказано, що ніхто не бачив його. В принципі, значною мірою він існує для того, хто володіє «внутрішнім» знанням...»

Серед посад, які були притаманні лицарським орденам, особливо це стосується Тамплієрів, була така, що йменувалася «Хранитель святої Землі». Тому, якщо кажуть про «лицарів святого Грааля» або про «хранителів Святої Землі», то обидві ці назви мають на увазі одне й те ж. Бо треба бачити різницю між Хранителями «Традиції», функція яких полягає в тому, щоб берегти та передавати її («Традицію»), та тими, хто може розраховувати лише на спілкування з нею. Тільки перші СТОЯТЬ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА.

У випадку тамплієрів є ще дещо, безумовно варте уваги. Хоча їх ініціація була «лицарською», вони володіли ще й військово-релігійною подвійністю. Тобто були й лицарями, й ченцями одночасно!

Тамплієри, безумовно, були пов’язані досить тісно з Лицарями Круглого Столу, виконуючи роль «Хранителів Грааля». Але, щоб це й справді було можливо, необхідно таке припущення: артурівські лицарі Круглого Столу та лицарі-тамплієри повинні були, хоч на короткий термін, БУТИ СУЧАСНИКАМИ. Тобто, скоріш за все, перші тамплієри справді жили ще за часів Короля Артура!

До речі, християнське вчення цікаве й тим, що містить значну кількість апокрифів, себто релігійних текстів, які так і не були включені в канон. Таким апокрифом є, наприклад, «Євангеліє від Никодима», де має місце така історія.

Почувши повідомлення про смерть свого повелителя, один з учнів Ісуса Христа на ймення Йосип Аріфамейський подався до місцини, де Спаситель справляв вечерю, взяв там чашу, якою Христос користався для відправлення євхаристії, й рушив до підніжжя хреста. Коли Спасителя зняли з хреста, Йосип зібрав у ту чашу кілька капель крови, що витікала з рани.

Саме ця розповідь і стала основою Легенди про Грааль. Далі йдеться про Камелот — резиденцію короля Артура. Одне з тих крісел, що стояли навколо Круглого Столу, подекуди лишається незайнятим. Бо це «місце смертника»...

Час по час над ним вогняними літерами спалахує ім’я того лицаря, що гідний зайняти його. Одного разу спалахнув напис, який ніс у собі ім’я лицаря, — Парсіваль! Йому й випадає вирушити на пошуки Грааля. Він урешті досягає мети. Одного разу цей лицар Круглого Столу прибув на Спустошену Землю. Саме в тій землі й міститься «Замок Грааля», який зветься також Монсальват (Мунсальвеш).

Парсіваль заходить до замку. Там він знаходить пораненого Короля-Рибалку, що вже багато років не може встати зі свого ложа. В залі, прибраній для бенкету, з’являється ціла процесія, на чолі якої йде чоловік зі списом, «...червоної крови струмінь ряхтить на блискучому вістрі». Нарешті, оповитий неземним сяйвом, з’являється Грааль. Несе його дівчина невимовної вроди...

Щоразу, коли Грааль проносять залою, на столі з’являються дивні страви. Парсіваль палко бажає розпитати про цю дивину, але не наважується. Вже потім, коли лицар був від замку вже ой як далеченько, якийсь відлюдник повідав йому, що якби він таки насмілився запитати, страшна рана Короля-Рибалки загоїлася б тої ж миті. Спустошена Земля перетворилася б на квітучий сад, а сам Парсіваль став у ту ж мить безсмертним і вічно володів би «святим ковчегом»!

Тоді Парсіваль, знову долаючи безліч перешкод, уже старим повертається до замку, бо на повторну подорож довелося витратити багато років. Але в замку він знов стає юним, Король-Рибалка одужує й робить Парсіваля своїм наступником, а країна розквітає.

Тепер Парсіваль одержує нове ім’я — Король Грааля.

Ось чому Рене Генон висловлює таку думку:

«Здається, мова йде про раптову появу чогось такого, відносно чого ми не можемо навіть спробувати дати точне визначення; це «щось» з’явилося зовсім несподівано й також несподівано повернулось у тінь».

Усі середньовічні поети, які писали про Грааль, особливо підкреслювали ту обставину, що вони не винаходили цього сюжету, а лише відшукали його «в старовинних книгах».

Окультний дослідник Рене Неллі вважає:

«Легенди про Грааль засновані на дійсному існуванні ідеального магічного предмета — будь то чаша чи дорогоцінний камінь, чий символ, набуваючи все більшої складности, врешті примушує забути про його первісне матеріальне походження».

Якщо Грааль справді предмет, то такий, що має різний вигляд. Усі середньовічні письменники єдині в тому, що Грааль — унікальний, єдиний у своєму роді! Та що він наділений магічними властивостями. Але в такому разі, ЩО САМЕ він являє собою? Кретьєн де Труа та Робер де Борон уважають, що Грааль — то Священна посудина, яка вміщує в собі кілька крапель крови Христової. При цьому Робер нічого не каже про те, з чого саме був зроблений Грааль, зате розказує про його походження. Кретьєн, навпаки, мовчить відносно походження, але дає такий детальний опис:

«Посудина Грааль була тонкої роботи й виготовлена з чистого золота. Була оздоблена найрізноманітнішим коштовним камінням, найбільш цінним та найрідкіснішим із того, яке тільки можливо відшукати на землі й на морі...»

У Вольфрама фон Ешенбаха Грааль — величезний смарагд, що звалився з голови Люцифера. І, водночас, невимовна річ, назва якої ЗАПИСАНА НА НЕБІ ЗІРКАМИ».

Ось що пише Вольфрам (а це ж XIII століття!):

«Такий собі язичник на ймення Флегетаніс, який... був великим фізиком з роду Соломона..., вивчаючи сузір’я, проник до таких великих таємниць, про які навіть говорити не міг без жаху. Існує, казав він, певний предмет, що зветься Граалем. Назву його він виразно прочитав по зірках. Ціла череда Янголів однесла Грааль на Землю, а потім Янголи відлетіли далеко, ЗА ЗІРКИ...»

А ось про що йде мова в старовинному окультному сувої «Corpus hermeticum», який містить аж 17 трактатів:

«Гермес: ...Сину мій, Він (Бог) наповнив знанням велику чашу і наказав доправити її на Землю. Потім прикликав посланця й доручив йому повідомити про це душі людські: «Черпайте самі з цієї чаші, але черпайте ті, хто вважає себе гідним цього. Ті, хто вважає себе в змозі дорости до Того, хто послав вам цю чашу на Землю. Ті, хто знає, для чого він народжений».

Щоправда, є старовинні згадки про те, що Грааль — то «розмовляючий» камінь або «оракульна чаша». Але він може не тільки «розмовляти», видаючи звуки, а й робити те саме за ДОПОМОГОЮ ЛІТЕР ЧИ ЗОБРАЖЕНЬ, що з’являються на його поверхні.

Отже постає запитання: з якими Ієрархіями (космічними чи земними) можна було «спілкуватися», за допомогою Грааля?..

І ким тепер постають перед дослідником тамплієри?

Тим більше, що принаймні Вольфрам фон Ешенбах, який був найкращим мінезінгером Середньовіччя, здійснив цікаву подорож, щоб особисто спостерігати алхімічні експерименти тамплієрів. Отже, лицарі Храму зналися на богослов’ї, алхімії, будівництві й архітектурі, географії, математиці та фізиці, медицині, магії, флотоводінні...

 

Яка ж то напружена та небезпечна місія випадала на долю Наутоньєрів — уважно й ретельно відстежувати дослідження вчених ордену, які, зокрема, впритул підійшли до подібних «контактів» із Тонкими світами. Бо конче треба подумати й про захист на випадок чого!..

Але, заглиблюючись у таємниці Тонких світів, не менш важливо чітко вбачати небезпеку, яка може (нехай навіть ззовні, на перший погляд) мати цілком земний характер.

Ось, за великим рахунком, заради чого де Лоран, лицар-тамплієр, він же чернець-тамплієр, довірена особа й Таємний Брат «Прійор де Сіон» уже кілька місяців міряв коли пішки, коли верхи безкінечні, сповнені небезпеки азійські степи, з кожним кроком наближаючись до загадкової території Піднебесної...