Віда Оґнєнович 

НОСТАЛЬҐІЯ

Із сербської переклала Вероніка Ярмак

 

“Ранок — це звичний час для повернення до життя з нічного заціпеніння”, — мудрує впівголосу Лизавета Юріївна Берґ, спершись на узголів’я ліжка й байдуже поглядаючи у вікно, як крізь зазеленіле гілля липи грайливо визирає сонячне проміння. Помічає, як світло пустотливо мерехтить з-поміж гілля, а воно легенько погойдується від ніжного вітерця й увесь час відкись навіває їй спогади про стримані, вишукані залицяння кавалерів. Поглянь, поглянь-но, як і стара липа раптом заблищала, коли її торкнулося сонце, немов хтось дорогий для неї проводить рукою по волоссі. Вона бачить, як кокетливо затріпотіли оті блідо-жовті розкуйовджені квітки, що наче порозбухали від теплого дотику сонця. Міняючи окуляри, Лизавета Юріївна буркоче собі під ніс і докоряє своїй улюблениці-липі: “Ну що, серденько моє, ти вже прокинулась, а я — ні. Я й не ворухнуся. Ось, сонце сяє, ранок бадьорий, і що? Я — навіть не поворухнусь. А тепер дивись-но. Вона натягає на обличчя мереживну шаль, а тоді манірно визирає з-під неї, розплющує одне око, потім друге. Бавиться так, ніби її коханий Вовочка тут, біля неї, хоча його немає.

Немає, немає. Вже цілих три роки, як він більше не усміхається її ранковим жартам, не читає їй газету, поки вона повільно прокидається під гарячий чай та булочки, не приносить їй на таці листи від їхньої доньки, не називає її Горобчиком-цвірінь-цвірінь, не пише до глибокої ночі оті свої розумні речі, через які ним завжди захоплювались, а вона його обожнювала. Ось чому зараз і не подумає підвестися з ліжка. Ось чому.

————
© Вероніка Ярмак, український переклад, 2009.
 

Він сидів тут, ось у цьому кріслі, притулився, дорогенький мій, я думала — читає, покликала: “Вовочко, Вовочко!”, — у відповідь — нічого, пішов із життя янгол рідний, пішов на той світ. Він читав сбме це, Лизавета обирає з-поміж книжок, розкиданих на ліжку, — сбме ту, яку шукає: “Медитації в безодні чужини” Марії Янінської, він хотів зробити ще один переклад. Старий переклад Вронського 1933 року його аж ніяк не влаштовував, — ось що. Та книга для нас фатальна, просто диво. Аби допомогти видавцеві, нашому емігранту Філонову, ми викупили сто примірників першого видання. Кому ми їх тільки не дарували! На іменини, Різдво, весілля, річниці шлюбів (декому через забудькуватість — і двічі, як Куліґін у Чехова, пам’ятаєте?), але й тепер вони в нашому домі скрізь. Знову-таки, — вони дорогі нам родинні спогади. Дочка Ніна, яка вийшла заміж за літератора Єлаґіна, сама з тієї книги вивчила всі літери й читала її, коли мала п’ять із половиною років, пам’ятаєте? У буквар не хотіла навіть заглядати. Ні, каже, це дурість, і плаче. Тепер вони, вже п’ятнадцять років, живуть у місті Сан-Хосе в Каліфорнії. Якось писали мені, що перекладають Янінську англійською. Хоча листи від них приходять регулярно, в Лизавети Юріївни вони перемішуються від багаторазового перечитування, а потім вона виймає зі скриньки навмання й читає знову, так само схвильовано, зі сльозами й неодмінно вголос. Бог знає, коли вже Єлаґіни переклали й видали медитації Янінської. А вона це “якось” прочитала знову.

“Це прекрасний, філософський твір, — завжди додає вона, — проте ніхто його зараз не читає, бо його погано перекладено сербською. Тому Вовочка був вирішив... й ось тобі на! Й що ж тепер? Певна річ, я повинна сама закінчити цей переклад. Ой, Вовочко, Вовочко”, — зітхає Лизавета й перекладає книжки на ліжку.

Хатня робітниця, що вже цілу годину порається в домі, подає каву з водою, ганчірку й купу старих газет. Усміхається до пані Лізи, як вона її називає, й щебече з нею, як з дитиною: “А зараз ми помиємо наші вікна, й вони будуть у нас чистенькі-чистісінькі, правда?”

Пані Ліза видається їй якоюсь ґумовою лялькою з дрібненькими сивими кучерями біля по-старечому блідого лоба, кістлявими руками й мереживною, добряче потертою кофтою для ранкового читання, в яку старенька щоранку так помпезно закутується, нібито, щоб їй не було холодно.

“Дурненька, доброго дня, дорогенька!”, — шепоче Лизавета, хоча вони вже кілька разів од сьогоднішнього ранку розмовляли, й бабрається в своїх дрібних речах, що шелестять і котрими вона обкладена в ліжку, як ведмідь листям під час зимової сплячки. Відсьорбне трохи чаю, завареного звечора, ой, холодний, а тоді закриває склянку “фатальною” книжкою Янінської. Під руку їй потрапляють якісь люстерка, проте вона шукає оте, збільшувальне скло (подарунок від Ніни). Аж ось і пакетик із кількома цукерками. Молочні? Ні, зараз варто було б скуштувати з перцевою м’ятою. Та де ж вони? Сіточка для волосся має бути не тут, а в шухляді, гаразд, вона потім її покладе туди. Та чиї ж це тут окуляри, її чи Вовочки? Міряє. Підходять, але вона не знає, чиї вони. Може, її, а, ні, ні, — Вовочки. Їй потрібна хустинка, нехай буде тут, і губка, і щітка для волосся, й сірники, і роман “Час із піску” Марка Алданова, і туалетна вода “Ліда”. Нічний крем “Жолі”, ні, а куди ж поділась ота баночка з денним кремом? Та де ж вона, де ж вона? Ох, нічого тут не можна знайти, скрізь гармидер. Ні, це рум’яна для щік, хай стоять тут, пізніше знадобляться, щипці для волосся, ще одні, а, ні, не те. Таця зі свіжою-свіженькою кавою (сьогодні вранці принесла Дура), аспірин, ліки для капілярів, брильянтин для волосся, гліцерин для рук. Англо-російський словник (для листів від онуки Галі), російсько-англійський словник (для тієї ж мети), манікюрний набір, знову якісь окуляри, мої, ні, Вовочки... ні мої, мої. Ой, треба бути обережною, щоб не лягти на них. Ось вірші Лідії Алексєєвої “Лісове серце”, а вони мають тут лежати. Опускає книгу на нічний столик.

“Стомилася я”, — каже Лизавета Юріївна. Ранок утомливий. Сьогодні треба написати листа Ніні й Галі, та й сестрі... А, зрештою, ні, це забагато (зараз уже вечір), стільки листів не можна написати за один день. Можна подумати, дуже важливо, чи отримають вони звістку від мене на день раніше чи на день пізніше. Що мені їм написати? Ннчого. Певно, всі мої листи подібні один до одного. Ні, вони однакові. Я — добре. Як ви? Мені вас не вистачає, тепло, холодно, я одужала від грипу. Але, зрештою, й не все те саме, є різниця. Все-таки є. Я все повторю. Але що ж робити? А пишу їм про все, що відбувається. А що відбувається? Нічого. Вони розпитують про те, про інше, а я не знаю. Відколи помер Вовочка, я не купую газет. Не читаю, звідки мені знати, що відбувається. Соколови кажуть мені, а я не слухаю. Яке мені до всього цього діло? Зараз напишу їм, що настала весна. Щовесни я їх повідомляю: гей, дорогенькі мої, в нас тепло, тепло. Ну що ж, ось зараз ранок, а мені хочеться спати. Лизавєта Юріївна заплющує очі, аби трохи відпочити від безугавної балаканини.

Вона прислухається до неприємного звуку від тертя папером по склі, й це не дає їй відпочивати. “Шційу-шційу-шційу-шці, які противні синкопи”, — каже вона напівголосно. Дуро, що це так рипить? Та її не чує, бо, врешті, й не слухає, а спритними рухами однієї руки змахує й проводить зім’ятою газетою по шибці, а другою притримує віконну раму, щоб не зачинялася, поки вона розтирає останні розводи на склі, — швііц, швііц, шві.

Лизавета Юріївна повільно розплющила одне, потім друге око й помітила, як скло виблискує під моторними руками Дури-Дурочки. “Бідолашна Дура, має стільки працювати, напевно стомилася. Коли вона закінчить мити вікна, я повинна буду встати, щоб навести лад у кімнаті. Тобто, якщо й коли мені заманеться встати...”, — відразу ж одрізала вона сама собі й знову заплющила очі. Тоді згадала, що мала би прочитати до кінця Надежду Теффі. Вчора ввечері вона почала це. А де зараз книга “Земна райдуга”? Це вона? А, ні, це роман І. Ф. Нажвіна “Жінка у жовтих шовках”, нудний. Лизавета порпається в книжках і вимовляє їхні назви, шукаючи “Земну райдугу”. Р. А. Погодін, “Шалат із того боку”, вірші, що за вірші, не знаю. І. Бунін, “Спогади”, чудово, треба відкласти. Лідія Алексєєва, “Лісове серце” — та що воно мені тут увесь час плутається під руками! Марк Алданов, ні, це я читала, це сумне, ой яке сумне. Олександр Неймірок, “День за хмарою”, що це? Вірші. Ні, я не це шукала. Ані Крилова, ані Купріна. Ані Зайцева. Троїцький Сергій Вікторович, о, дорогий Серьожо, проект Сербського університету для Воєводини 1854 року, о, Серьоженько, пам’ятаю, як ти приніс Вовочці цю книжку. Треба покласти її на стіл, а не тут. Серьоженько, Сєрьоженько, де ти? А що я зараз шукаю? Якусь книжку. Яку? Хтозна. Ой, які вони, всі в пилюці, Дуро, Дуро! Хто ж може читати, коли так рипить? Ранок такий суворий і натужний. І знахабнілий. І ... все. Тільки так він може перервати наше марення й таїнство (це її улюблене слово, підхоплене, мабуть, із медитацій Янінської) і — край. Ранок пихатий і зарозумілий, бо він іще молодий. А я навіть не подумаю його помічати, нехай пройде, нехай мине.

Лизавета Юріївна завжди мала звичку говорити вголос, мурмотати або шепотіти. Якщо вона прокинулася, її губи майже завжди ворушаться. Вона міркує вголос, ставить запитання, відповідає на них, виносить рішення, рахує гроші, знову й знову повторює, що зробить, дає оцінку тому, що вже виконала, обговорює те, що прочитала, перевіряє, що, як і де їй болить. Тоді вголос сумнівається, чи прийняти ліки, потім коментує їхню дію, розхвалює, лає або ганить друзів, застерігає себе, бідкається, коли щось забуває. Навіть власні вірші вона складає так, що спершу їх цілими днями промовляє вголос і декламує, а тільки тоді записує. Якби вона дочекалася виходу в світ книжки Надежди Мандельштам “Страх і надія”, а та померла майже за двадцять років до того, рівно через вісім днів після цього приємного ранкового дозвілля, то дізналася б, що Осип Емілієвич писав вірші, спершу їх декламуючи. Можливо, вона пораділа б із того, хоча сама взагалі не помічала, що цілими днями щось півголосом про це патякає. Їй навіть не спадало на думку, що те, що вона базікає, наодинці з собою або в присутності інших, удома, на вулиці, у дворі й усюди, — це означає, що вона, власне, розмовляє сама з собою й тому Вовочка називав її Горобчиком цвірінь-цвірінь. “Моя Лізонька просто так і живе — гучно, закохано, — казав він. — Це частина її янгольської, інфантильної чистоти”.

Хатня робітниця Дура любить слухати, як вона цілісінький день лепече, хоча й абсолютно не намагається ні чути, ані розуміти, про що стара говорить. Їй просто приємно прислухатися до її голосу, як він ніби дзюрчить, наче та вода, що клекотить у їхньому самоварі.

Добре ж їй, обмовляє її іноді жартома, — зрештою, вона завжди була пришелепкуватою. В неї завжди повна хата гостей, а вона не може навіть води їм піднести. А так симпатично цвірінькає, ніби якийсь горобчик. Дура не знає, що так само думав і пан Влада. Дуру взагалі звуть Даница Клашня. Не знає вона й того, що “дура” російською означає дурепа, ані того, що Лизавета її так називає, бо так про неї думає. Це сталося частково жартома, частково через непорозуміння. Данка спершу гадала, що так звучить російською її ім’я. Пані їй говорила: принесіть те-то, дуро. Не так, —дурочко. Куди це ти, дуро? Пан, якого вона називала Влада, правильно казав: Данка. Це означало, що лише пані не вміла сказати Данка або Даниця, а тільки Дура, а це Данці здавалося смішним, бо взагалі навіть не нагадувало її імені. Одного дня, коли вона подзвонила і на їхнє запитання: “Хто там?” відповіла: “Дура”, вони сміялися до сліз, а вона разом із ними. На її думку, це був жарт на адресу господині. Так вона й залишилася Дурою. Іноді їй навіть подобалося це прізвисько. Особливо коли їй кажуть ласкаво: Дурочко, Дурако, Дурашенько. Її трохи дратує, що гості, коли пані каже, наприклад: “Дуро, принесіть іще салату”, — всі аж заходяться сміхом. Дивні ці росіяни. Вона ледь звикла до їхніх “мансів”, — це був її дуже лагідний вислів, стосовний усієї комашні, якої в них усіх було сила-силенна. Вона працювала в двох російських родинах. Два дні в Берґів, зараз тільки в пані, а два дні в Соколових, вони ще живі. Тепер звикла до тих їхніх дивних звичаїв, а спочатку їй усе це заважало. Ось, наприклад, це валяння в ліжку до опівдня. Як вони можуть стільки вивалювати свої сідниці в ліжку? А чого вартий їхній звичай їсти в ліжку навіть тоді, коли вони здорові-здоровісінькі? Усюди крихти, усе облите, але вони цим абсолютно не переймаються. Розмовляють самі з собою. Сплять серед куп книжок і різного мотлоху, розкиданого по ліжку. Цілуються, щойно бачать одне одного, хоч би й бачилися по п’ять разів на день. П’ють чай барильцями із цього смішного пристрою, самовара, тільки доливають у нього воду. Читають листи, отримані двадцять років тому, й плачуть так, ніби вони прийшли їм учора. Як учні, декламують одне одному віршики, та й через це плачуть! Говорять смішно, ніби глузують: пачєму, ґаварицє, баюсь, або ж голубляться: нє маґу, извінітє, так якось. Розмахують руками, наче веслами, коли хрестяться. І такі старі святкують дні народження, задмухують свічки, веселяться, як діти. Пальцями розмазують джем по скибці. О десятій вечора згадують, що вони голодні, встають і печуть млинці, не ліньки їм абсолютно. А млинці в них утовщиною як палець. Кажуть — такі люблять. Різдвяний пиріг зберігають по двадцять днів і не називають його “колач”, а кулич, ну, хіба це не смішно? Й через двадцять днів його ще їдять. Він увесь позеленіє, змія б отруїлась, а їм байдуже. Кажуть, це святе. Варять капусту з зеленим горошком. Не можна повірити! Коли зберуться разом, усі говорять уголос, наче сваряться, й цокотять: ой, ой, потім плачуть, сміються, співають, а тоді знову плачуть, а насамкінець півгодини цілуються й прощаються так, немов розлучаються на все життя. Ось такі-то вони. Данчин чоловік був звинуватив її в тому, що вона деякі речі про них попридумувала, наприклад, оце, про чай і пиріг із рибою. Аж потім і сам пересвідчився. Зараз пані іноді і її примушує готувати таку питу, яку вони називають пірог. Дуже добре. Вона зараз зовсім звикла до них. Плакала, як дощ, коли помер пан Владо. Прекрасна він був людина. Вона, звичайно, й гадки не мала, що її пан Владо був Владимир Дмитрієвіч Берґ, правник, мислитель і літератор. Не знала, що гірко оплакала автора знаменитих книг і наукових праць, таких як “Еміґрація: розрив або початок, Про таїнство каяття” (зараз ясно, звідки походить Лизаветине улюблене слово), або “Відповідальність як моральний обов’язок”. Не знала Дура й про те, що він був перекладачем сербською творів Крилова, Ґерцена й Набокова (наприклад, його оповідання “Карлик-картоплинка”). Ще менше — про те, що він був першокласним юристом, демократом, відкритим противником врангелівського штабу, масоном. Вона знала лише, що він був прекрасною людиною, вчителем гімназії. Один учень над могилою декламував щось російською так жалісно, що всі просто ридали. Хоча він і був досить старим, для всіх нас його смерть стала повною несподіванкою. Соколови кажуть, що він був набагато молодшим від пані. Боже, вона ще совається в ліжку. Та що ж це таке, постійно бубонить і пищить, наче миша?

Теплі дні й весна більше не тішать Лизавету Юріївну, як колись. Усе те саме, лише її вранішні лінощі влітку починаються раніше, ніж узимку. Її будить світло, що пробивається навіть крізь штори, та й Дура завжди приходить на самому світанку. Ніяк не може відучити її від цього, але не має вибору. Спасибі їй, що взагалі приходить, так кажуть і Соколови. Зараз хатні робітниці коштують страшенно дорого, до того ж вони дуже норовисті, вимагають чемного поводження. Може, треба перестати називати її Дурою? Колись служниці намагалися догодити панам, а зараз навпаки. Цю мудру сентенцію пані багато разів написала в листі Ніні. Це їй так подобалося. Світ перевернувся з ніг на голову. Їй-богу!

Бідолашна Дура, раптом згадала Лизавета Юріївна, завжди встає рано. Як вона так може? “Я б не могла цього витримати”, — каже сердито. Все, що я коли-небудь у житті вигадала, написала, зіграла так, як годиться (Дура навіть не здогадувалася, яка першокласна піаністка вилежується в цьому неприбраному ліжку), все, що я запам’ятала, вирішила, все, в чому я досягла успіху, закохалася, усе це сталось пізніше, протягом дня, не зранку, а в другій половині дня або ввечері. Так, так, мій час — це вечір. Лизавета відкусила шматочок Дуриного рогалика. Вечір — мій час доби. А зараз — вечір мого життя. Але що таке зараз, що про це говорити. Ось Вовочка, він був молодий, хлопчик мій, сів у фотель, я гадала, читає, покликала: “Вовочко, Вовочко!” А він просто поїхав, янгол мій. Ну, що ж. Сльози вже котяться своєю дорогою по її поблідлих щоках. Вона повільно жує шматочок тістечка, а сльози безперервно течуть. Яка сумна сцена!

Дура принесла чистої води і ще старих газет. Кладе газети на стілець, махає Лизаветі Юріївні: відпочивайте потрошку. Такий сьогодні гарний день.

Доброго дня, Дурочко, я мушу встати. Справді, мушу. Я встану, й що? Казала я вам: мій час — вечір. Не ніч, не глибока пітьма, цього я боюсь, а сбме сутінки. О, яка це лагідність, це схрещення світла й затінку, плавне зникнення всіх нерівностей, таїнство (знову її улюблене слово), таїнство мовчазного блиску, м’якість присмерку, коли всі барви поволі зливаються в одну — темно-синю. Вечір тужливий і ніжний, блаженний, блаженний. (Усе це взагалі-то були вірші зі збірки Лизавети Берґ “Заснула наречена береза”, видавництво “Філонов”, Новий Сад, 1939). Вечір такий безпорадний порівняно з суворістю дня й жахом перед роззявленими щелепами ночі, тому він швидко минає, його проковтує поглинає морок. Морок поганий. Недарма кажуть: його з’їв морок. Морок і справді їсть людей. Морок — людожер. Вовочка любив сидіти в темряві й курити, диму не видно, обличчя його не видно, лише вогняне око цигарки. Це завжди було так таємниче. Одна точка горить в оксамиті мороку. Ой, як же це було давно. Коли це було? Бозна-коли. Хто написав “Пурпурові сутінки”? Адланов? Це вірші? Не знаю. Ні, це роман. Що це означає — пурпурові? Пурпурові, пурпурові, щось таке повзуче, як змія. Вовочка б напевно знав, що це значить. Дуро, Дуро, що таке пурпурові? Вона не знає. Морок — це дракон. Треба написати вірша про темряву-дракона. Про темряву — чорне жерло. Та це я вже написала. Вовочка сказав, що добре, й поцілував. Що це означає — “жерло”? Чому зараз усі ці слова спадають мені на думку? Не знаю. Я втомлена. Ох, цей ранок, як він навіває втому. Ранок — це дракон. Так само, як і морок. Ранок — справжній дракон. Поглянь, як він роззявив пащу!

Лизавета Юріївна прихилила голову до подушок, щоб відпочити від цих роздумів про ранок і вечір, задивилася на Дуру, яка майстерними рухами натирала заляпане скло. Час по часу Дура сильно дме на неслухняне пасмо волосся, що вибилося в неї з-під хустки й щораз лізе через брову, просто в око. Фу-фу, піддмухує вона собі знизу догори, до носа, фу-у-у, хоче змусити пасемце сховатися назад, під хустку, однак їй у цьому, звичайно, аж ніяк не таланить. Треба було б це зробити рукою, але обидві руки в неї зайняті, а ритм натирання скла підказує їй не перериватися. Коли дотру цю шибочку, каже собі вона, треба буде затягти хустку, заважає мені це волосся. В ту хвилину вона поворушила губами, вимовила це півголосом і махнула головою.

“Поглянь-но”, — прошепотіла Лизавета Юріївна, Дура про щось там сама з собою розмовляє. “Ой, як це смішно”. “Боже, — подумала старанна Данка Клашня, — я почала, як пані Ліза, балакаю сама з собою, якби хтось мене почув, то сміявся б”.

Лизавета Юріївна сміється, бо помітила, що Дура розмовляє сама з собою. Вона дивиться, як та раз по раз дмухає на пасмо волосся, кривлячи рота. Така кумедна! Ось, знову дмухає. “Дурний ранок”, — бурчить вона крізь посмішку. Чому кажуть, що ранок мудріший від вечора, коли він таки дурніший? Лизавета відсьорбнула трохи чаю й знову накрила його “фатальною” книжкою Янінської. “Треба встати, — промимрила собі, — так, так”. Зараз вона почне бахати по подушках, бах, бах, бах. Жах! Дура така дужа? Лизавета Юріївна відгорнула покривала, спустила ноги з ліжка, поправила нічну кофтину й задивилася на чисті вікна. О, Боже мій, які ж ці наші вікна порізані, скельця в рамах, як кватирки. Зараз ледь видно дерево, й це при тому, що вікно зачинене, аж потім Дура й ті собою затулила... Який же нудний цей ранок, яке мені діло до цієї весни, яке старе он те дерево й малі ці вікна, ну все, годі. Як називається це дерево, ще недавно я знала, а зараз — ні. Яке сумне місто! Це сумне місто. Що це за місто? Де я? Хто там? Дура, — вона знає! “Дуро, Дуро!” — кричить вона щосили.

Данка обернулась до неї, прибрала газети та ганчірку й стрімко кинулася до ліжка. “Прошу, пані Лізо, що сталося? — торкається до її руки, — вам щось треба?” Машинально подає їй капці, халат, прибирає дрібнички з простирадла, аби старенька могла спокійно встати. “Вибачте, вибачте, нічого нє нада, нічєво не треба”. Данка допомагає їй закутатися, стара не дається, може й сама, і раптом здається їй і справді бадьорою. “Дура, нічого нє нада, що це за місто? Га, Дурочко? Ви знаєте, а Вовочка, ґдє он, а? Прошу? Що ви сказали?” Данка йде за старою, поки та виходить із кімнати. Нічого не розуміє, що вона там бубонить, лише повторює: “Вам щось потрібно, пані Лізо?” — “Нє, нє, нічого, дякую, дякую...” Скориставшись нагодою, Данка затикає непокірне пасемце волосся під хустку, вертається до вікна й знову кидається водити кола газетою по вологому склі. “Добре, що врешті встала”, — думає вона.

З усіх іноземних мов на світі Даніца Клашня більш за все ненавидить російську (щоправда, навряд чи вона й мала нагоду чути якусь іншу). Вони говорять подібно до того, як ми, але, їй-же Богу, я їх абсолютно не розумію! Ніби кривляються: ня, ня-ня, ня. Не знаю, чому вони не можуть по-людськи сказати: я не... не можу, вибачте ... хай їм грець! Хтось на вулиці починає кашляти. Данка схаменулася. “Ой, знову я розмовляла сама з собою, — посміхнулася вона, — та я геть здуріла”. Чоловік на вулиці кашляє, ніби вдавився. “Та хто ж це такий?” — висунулася Данка, але не змогла його побачити, він був далеко внизу, на вулиці.

Лизавета Юріївна повертається до кімнати, щоб одягтись. Прислухається до сиплого бухикання. “Ну, так, — каже вона, — ранок — це час, коли прокидаються відьми. Ось чуєте, як вони перегукуються: кр-кр-кр?” Лизавета Юріївна чарівливо, як дитина, імітує бідолашного бухикала, якого заціпило так, що він не може продихнути. Так розмовляють відьми. “Може й Дура відьма?” — шепоче поетеса, натягаючи спідницю. Так, так. Дивись-но, як вона розмахалася! Зараз вилетить через вікно, тоді на вулицю, далі — на дах, а потім — раз, і вона у Соколових: “Здравствуйтє, Софія Кіріловна, як живете, Вячеслав Кандратьєвіч, зараз приберу у вас у кімнаті, а що, ви ще в ліжку, ой? Ну то я лупцюватиму вас віничком для змітання пилу — бум, бум, бум!”

Лизавета Юріївна й справді досить бадьоро чвалає кімнатою. Приносить тарілочку з Данчиними тістечками й чай. Ставить усе це на стіл, порозгрібавши спочатку купу непотребу, як сказала б Данка, і, певна річ, книжок. Розмірковує, куди б прибрати зі стільця газети, які Дура принесла для натирання скла. Зупиняє погляд на титульній сторінці Российского обозрения. Ради Бога, это правда он? Вона перебирає мотлох на ліжку й біля нього, щоб знайти інші окуляри. Так, це він. Вузьке, шляхетне витончене обличчя, тонкі вусики, замислений, але сумирний погляд, — лише ця сувора отаманська шапка надає йому генеральського вигляду. Пьотр Ніколаєвіч, Бога раді, откуда ви, здравствуйтє? Потім прибирає газету, гадаючи, що все неправда, а лише звідкись виринає перед її очима. Знову, повільно й уважно, з великим хвилюванням розгортає газету на ліжку й придивляється. Пьотр Ніколаєвіч, як же я могла засумніватися, даруйте. Зрештою, під фотографією ж написано: генерал Пьотр Ніколаєвіч Вранґель. Боже мій, прошепотіла Лизавета, що це таке? Вона сіла на стілець і почала гортати газету. На наступній сторінці було детальне пояснення. У великій статті написано, що його превосходительство генерал П. Н. Вранґель прибуває з Константинополя до S. K. 24 червня, у середу. У зв’язку з приїздом штаб надсилає йому найщиріше привітання. Батьки генерала, які перебувають тут уже шість місяців, чекають — не дочекаються, щоб обійняти свого хороброго сина. Також запрошуються всі росіяни з емігрантської колонії та інші громадяни з числа симпатиків, аби під час урочистої зустрічі на вокзалі 24 червня, о 18 годині, висловити щиру прихильність його високопревосходительству генералові П. Н. Вранґелю.

На честь його прибуття Офіцерський штаб, Російський клуб і газета “Российское обозрение” влаштовують Великий бал у суботу, 26 червня, у залі урочистих подій Будинку міського голови, о 21 годині.

Маленька намальована рука пальцем показувала на наступну сторінку, де було надруковано взяте в рамку запрошення на бал: господар і господиня балу — полковник Ф. І. Чижов із дружиною, вітальну промову виголосить княгиня Аріадна Павлівна Туманова, разом з якою його превосходительство генерал Вранґель відкриє бал. У програмі: оперні арії, сцени з російських п’єс і твори для фортепіано. Виконавці — оперні співаки та співачки: Архипова, Попова, Сибірякова, Баранов і Холодков. Актори: Хомицький, Гречова, Ракитін і Малахова. Партія фортепіано: Л. А. Орлова.

Дрібними літерами було написано, що свій приїзд уже підтвердили: граф Воронцов, графиня В. І. Толстая, барон фон Пауль, князь Бобринський, В. К. Соколов із дружиною...

Лизавета Юріївна далі не могла читати від люті. Отже, виходить, вони хотіли це від мене приховати. Как я обманута! Ах, Соня, Соня, ето Слава подумал, што мнє нє нада... Ах, єсли би ви зналі, как я зла, как я зла!

З газетою в руках вона підходить до вікна, тягне Данку й відриває її від роботи. Суворо запитує, звідки в неї ця газета. Данка, боячись, чи не припустилася вона якоїсь помилки, вирячилася на газету, яку їй простягають, а тоді на стареньку. Прошу? Ця газета, звідки вона у вас? Не розумію. Оце, оце, тицяє їй газетою в очі Лизавета, звідки це у вас? А, звідки у мене газета? Я взяла її.., її мені дали... я попрохала в пана Соколова, знаю, що ви не купуєте газет, а вони мені потрібні для вікон. А чому ви питаєте? Він мені дав їх і минулого разу. В них на горищі сила-силенна старих газет.

“Какоє сєводня чісло?” — кричить Лизавета Юріївна, ніби вона раптом геть забула сербську мову, — какоє, а?”

“Не розумію вас, пані Лізо”, — виправдовується Дура.

“Дата, яка дата?”

“Коли?” — питає Данка, уже трохи перелякано.

“Стривай-но, який сьогодні день? Який?”

Данка рахує на пальцях, відраховує, бубонить і, врешті, вирішує: “Гадаю, що двадцять шосте. Двадцять шосте”.

“Точно, Дуро? Правда, двадцять шосте?”.

Данка перехилилася з підвіконня, — а раптом побачить якогось перехожого й спитає в нього, який сьогодні день, але ніде нікого. Та все-таки вона залишилася при своїй думці: я певна, сьогодні двадцять шосте.

Тримаючи газету в руках і намагаючися щось пояснити Данці, Лизавета й далі говорить. Показує їй фото якогось офіцера в кумедній шапці й увесь час повторює: “Ви ангел, Дурочка, ви мнє дали газету. Какоє счастьє, а нє обманулі мєня, но нєт, нєт, я буду вєчером, сюрпріз... Дурочка... Сюрпріз...”.

Данка щиро дивується, що ж це таке сталось, аж пані так розійшлася. Тільки коли вона весела, збуджена, дуже сердита або дуже сумна, тоді говорить російською й Данка зовсім її не розуміє. Ніяк не може збагнути, який саме з цих настроїв охопив бабцю, що вона така збуджена, наче в неї вселилися якісь маленькі чортенята. “Як же це дивно, — бубонить вона напівголосно. — Кажу я вам, диваки всі ці росіяни”.

Певна річ, вона не могла й здогадуватися ні про те, що один незвичайний випадок, який трапився тієї ночі в їхньому місті, яскраво засвідчить це її твердження, ані про те, що цього ж вечора ще дехто не один раз озвучить цю фразу, не знаючи її автора.

Першим те саме сказав міліціонер-охоронець порядку на прізвище Йованович, котрий угледів худеньку бабусю, вдягнену в якусь смішну сукню до землі, що, наче нічна сорочка, теліпалася біля п’ят, у довгих червоних рукавицях і з якимсь хутром на шиї. Вона стискала під рукою малесеньку сумочку з мерехтливого стеклярусу (подарунок дочки Ніни) й несамовито била ногами в двері Міської мерії. Кумедний образ. Вона цвірінькала щось російською й шалено виривалася, коли міліціонер намагався перешкодити, аби вона й далі не билась у двері. В неї не було ніяких документів, зрештою, він цього й не знав, бо не міг порозумітися з нею. Він не був із нею знайомий. І що мав робити, куди йти, — привів її до відділку й передав черговому офіцерові, молодому підпоручникові Крмпоті. Там, при світлі, коли він краще роздивився, бабця виявилася ще смішнішою, і йому здалося, що це могла би бути дружина якогось старого росіянина, професора з верхньої вулиці, проте він не був певен. Старенька так наквецялася косметикою різних кольорів, що стала зовсім несхожою сама на себе. Обличчя здавалося схожим на маску. Охоронець порядку знову пішов обходити місто, а підпоручник Крмпота опинився в дуже скрутному становищі. Він багато разів повторив Данчину фразу, хоча й із відчутною симпатією. Його русофільство по суті своїй було непохитним, він лише почувався трохи ніяково, зіткнувшись із таким явищем, від якого на нього навіть трохи нападали дрижаки, бо це нагадувало розповіді про вампірів.

Розцяцькована бабуся вперто щось розповідала, посміхалася йому, витріщалась, погрожувала пальцем у червоній рукавичці, що його навіть трохи й смішило, а потім якось дулася й насуплювалась, але він не міг нічого второпати. Питав про факти, ім’я, як вас звати, тітонько, а вона щось стрекоче, а він не знає що. Оскільки навіть його войовниче русофільство не могло подолати повну відсутність здібностей до мов, включаючи рідну, та й улюблену російську, він стояв тепер приголомшений перед цією потворно й смішно вбраною бабусенцією, й не знав, що йому робити ні з самим собою, ані з нею.

Справа, проста, на перший погляд, перетворювалася на серйозну проблему. Стара щось торохтить, машина б не встигла за нею, а він, такий високий, затягнутий в уніформу, переступає з ноги на ногу й напружено міркує, як би бодай щось сказати російською. Потім він раптом пригадав якісь слова, що їх, мабуть, і шкільні парти запам’ятали від сторазового повторення, й став їх навмання вимовляти, — яке як згадав. “Карандаш”, — буркнув він спочатку. “Сабака, кошка, я піанєр, спасібо. Таня і Коля піанєри”, — по-дурному декламував він. “Харашо”, — згадав він з великою гордістю. “Масква”. Аж знову: “Спасіба, здравствуйте, я піанєр. Ой, це я вже сказав”, — злегка вдаряв себе по лобі. “Харашо, харашо”, — продовжував горланити в обличчя і так уже очманілій старенькій. “Харашо, харашо”. Спершу вона трохи відсахнулася, піднімаючи руками поділ своєї сатинової нічної сорочки, ображено вирячилася на нього, не розуміючи, чого це він репетує і чому так шкіриться. А тоді, вона ніби збагнула, що це він із когось знущається, жартує, аби розвеселити й розсмішити її, і давай реготати, плескати руками й вигукувати: “Пастойтє, пастойтє, боже мой, я устала, Пьотр Ніколаєвич, ха, ха, ха, пажалуйста...” Він сприйняв це як ознаку того, що розмова проходить успішно, а коли згадав слово “джєвушка”, то зрозумів, що володіє мовою цілком пристойно, і схопив бабусеньку в руки, майже підняв її й уклав її у величезний шкіряний фотель: “Авот сталіца, сєлітєсь!” Вона усе реготала, якось розмістилася в фотелі, кокетливо схрестила свої худі ноги, випростала гострі носаки старовинних черевиків, не перестаючи дивитися на нього задоволено й віддано, тремтячи від опівнічної квітневої прохолоди. Він намагався зліпити якесь речення, як-от: “Таня, джєвушка, піанєр, Масква”, а тоді вона, в свою чергу, почала воркотіти своє, пересипаючи це силою-силенною вигуків, водячи очима й плескаючи руками. “Які все-таки дивні ці росіяни, от дивний народ!” — зі знанням справи беззастережно підвів риску черговий міліціонер Радомир Крмпота, хоча ця старушенція-масочка була першою живою росіянкою, яку він бачив у своєму житті. Але яким же глибоким було в той момент його невідання!

Він і гадки не мав, що це строкате створіння готове було б закластися, що перед нею й справді генерал П. М. Вранґель.

А якби він знав і це, то не мав би й гадки, хто такий узагалі генерал Вранґель. Загалом, на його щастя, бо, якби він випадково зрозумів, що вона плутає його з якимось білим офіцером, заклятим ворогом революції й борцем проти Червоної Армії, то хтозна-як би все було.

Не знав він, що вона з великою ніжністю пригадає прекрасні хвилини, коли вони удвох, він, молодий поручник, П. М. Вранґель і вона, піаністка Лизавета Юріївна Унґерн фон Штернберґ, відкрили 16 червня 1907 року Великий бал в урочистій залі Адміралтейства в Петербурзі на честь відкриття Другої думи. “Помнітє, Пьотр Ніколаєвіч, как сільно ви мєня закружилі”, — шепотіла вона мило й жіночно, — а я говорю: ой, у мєня закружилось в головє, а ви на ето: Нєт, нєт, ви нє можетє упасть, ви такая граціозная, вас моглі би весті звукі етой музикі, помнітє ви ето...?”

Міліціонер не знав, що означає “сюрприз” і чому це вона постійно щебече: “сюрпріз, сюрпріз”. Хоча й не здавалася йому схожою на таку, яка могла б лаятися, чомусь це слово звучало для нього, як брутальна лайка.

Не думав він і не гадав, що в його віданні як чергового будуть пришелепкуваті бабці. Краще б йому привели якогось злодія, а не цю дурнувату бабцю.

Щоправда, були й речі, котрі й Лизаветі Юріївні здавалися не зовсім зрозумілими. Наприклад, як офіцерський кабінет може бути без самовара. Їй так хотілося попити чаю, вона просить чаю, а він — і не думає. Дивно це. Однак той факт, що на бал, який відбувся 26 червня 1922 року, вона пішла 26 квітня 1964-го, старенька у своєму блаженному невіданні вважала божим благословенням, своєю таємною перемогою й тріумфом істини. Вона навіть не здогадувалася, наскільки це справді великий сюрприз.

Вона була страшенно задоволена, що Пьотр Ніколаєвіч, очевидно, не пішов на цей бал. Нада дєлать, он гєнєрал. Щастя, що вона натрапила на ад’ютанта, який привів її до його кабінету. Ну, княгиня Туманова сьогодні ввечері не закружляла з ним у почесному вальсі, аж ось він тут, у доброму гуморі, дотепний, як же він цікаво говорить: я піонєр...

Коли вже з самого ранку наступного дня до відділку міліції в супроводі міліціонера прибув старий професор Соколов, якого попрохали допомогти їм вийти зі становища, розібратися в цьому випадку з незвичайною старою пані, то застав Лизавету Юріївну в глибокому шкіряному фотелі, що належав колишній адвокатській конторі Симоновича-Чокича, вона спала, вкрита офіцерською шинеллю підпоручника Радомира Крмпоти. Її насилу збудили. Бабуся була стомлена, застуджена і з високою температурою. Видавалася сумною в своїй нещасній нічній сорочці, із запаленими очима і скуйовдженим волоссям. “Лізавєта Юрьєвна, — повільно вимовив професор Соколов, до сліз зворушений таким її виглядом, — что случілось?”

Щойно вона його помітила, як кокетливо посварилася на нього пальцем і натужно, але радісно розповіла йому: вона його все-таки перемудрувала й прийшла до генерала П. М. Вранґеля, просто до кабінету. Шкода, що бал не відбувся. Тоді вона знову заплющила очі. Професор торкнувся її чола й зрозумів, що старенька хвора. Він пояснив молодим міліціонерам, що в пані, певно, лихоманка. Тоді Лизавета пошепки розповіла, як вона й “генерал” грали, коли були молодими, на дачі в Розеншильда фон Паулін, Машу та Вершиніна, у п’єсі “Три сестри” Чехова. “Помнітє, Пьотр Ніколаєвіч”, — вона намагалася відшукати його поглядом, але не могла поворухнутися... Соколов домовлявся з ними про те, що робити. Він чув лише уривок сказаного нею речення, й здогадувався, що це вона говорить свій текст із ролі, яку грала з “генералом”: “Мнє кажется, чєловек должен бить вєрующім ілі должен іскать вєру, іначє жизнь пуста...”

“Про неї можна було б написати, що вона померла в Росії, — сказав професор Соколов через сім днів, коли заповнював свідоцтво про смерть. — Застудилася на якомусь балі”.