Юрій ПЕДАН

ОДИН ІЗ ПЛЕМЕНІ КАПНІСТІВ

 

Що відчуває той, хто вперше у житті ступає на землю своїх да­леких предків, торкається родинних коренів, шанобливо схиляється перед старими могилами? Відповісти на це може лише людина, котра пережила подібну зустріч, така, скажімо, як італієць граф Джованні Капніст.

Суха сімейна хроніка повідомляє, що його прапрадід, володар родового маєтку в селі Манжелія на Полтавщині, полковник Петро Кап­ніст і дружина Катерина подовгу жили в Італії. Згодом їхній син Ми­хайло прибув сюди як повноважний посол Росії у Венеції й трагічно загинув тут 1908 року. Його син, теж Михайло, здобув економічну ос­віту, очолював банк у Ріо-де-Жанейро, відтак повернувся до Венеції, побрався з італійкою, яка народила сина Мікеле, майбутнього батька Джованні Капніста. “Він був мандрівником, авантурником і авіатором”, — каже про нього Джованні, лікар-гематолог, батько трьох дітей — Лавінії, Мікеле і Грегоріо.

У дитинстві він слухав розповіді старших про далеку Україну, її історію, діяння роду Капністів на тій землі. Картинки ілюстрова­них книжок зливалися в уявний калейдоскопічний світ: степи, царі, козацтво, Січ, Полтава, Псьол, Мазепа, війни, церкви, кургани... У зрілому віці цікавість переросла в ностальгічне прагнення побачити місця, де два століття текло життя його численних предків.

————
© Юрій Педан, 2009.

 

Тривалий час ці плани залишались на папері. Нарешті 29 травня 1998 року Джованні та його дружина Марина ступили на українську зе­млю й одразу потрапили у вир бучного святкування Днів Києва. Врочи­сте відкриття дзвіниці Михайлівського Золотоверхого собору, людське море на Андріївському узвозі, веселий гомін Хрещатика. Ще два дні проминули в огляданні архітектурних перлин, музеїв, виставок, на одній з яких Джованні опинився в дружніх обіймах свого родича Юрія Кочубея. А потім триденна подорож містами і селами Полтавщини.

Всюди радо стрічали гостей. Прийом у мерії Полтави, виступ пе­ред студентами університету, врочиста вечеря. Відтак гостювання у Миргороді й хвилююча зустріч з селянами Великої Обухівки. Тут пам’я­тають і шанують своїх видатних земляків, діє народний музей Капністів, стоять на старому цвинтарі доглянуті й уквітчані могили засно­вника роду бригадира Василя Петровича, поета Василя Васильовича, актриси Марії Ростиславівни. Сюди, до кінцевої мети своєї подорожі, прийшли італійські гості, щоб віддати шану славетним предкам.

Невдовзі після повернення до Італії Джованні писав у Київ авторові цих рядків: “Разом з Мариною плекаю в серці пам’ять про дні, проведені в Україні. Наша приватна мандрівка несподівано набула офіційного характеру, і мушу сказати, що це полестило моєму самолюбству. Кілька днів тому я одержав газету “День” зі статтею, присвяченою нашому візиту. Ми читали її всією сім’єю. Перебування в Києві й на Полтавщині супрово­джувалося великим хвилюванням, що накопичувалося роками. Почасти підліток, почасти стара людина, котра вперше торкається своїх вито­ків, здивовано оглядає історію власного роду, я відчував несміливі­сть, навіть страх, збираючись поринути в минуле, бо йшлося й про певний перегляд свого життєвого шляху. Але пережите мною в Україні виявилось радісним і тріумфальним”.

А влітку 2004 року Джованні, прихопивши обох синів, вдруге при­був до України. На власному “фіаті”, що прогинався під вагою пляшок із чудовим італійським вином, він кілька днів колував шляхами Полта­вщини в товаристві дочки Марії Капніст харків’янки Радислави. Марш­рут пролягав через Миргород, Орликівщину, Ялосовецьке, Велику Обухівку, Сорочинці, Козельщину, в жіночому монастирі якої зберігається родинна реліквія — чудотворна ікона Козельщанської Божої Матері й височить споруджений Капністами храм.

Назад, до Італії, Джованні віз жменю української землі, цегли­ну з фамільною монограмою і свічник зі старого маєтку, а також увічнені на світлинах обличчя друзів та краєвиди між Пслом і Ворсклою. Його будинок у невеликому селі Аркуньяно, за сто кілометрів од Вене­ції, є музеєм Капністів, де зберігаються зібрані кількома поколіннями книжки, спогади, документи, листи, речі, гравюри, малюнки, фотографії.

На початку 2000 року в Італії побачив світ переклад сатиричної комедії Василя Капніста “Ябеда”, здійснений з ініціативи і фінансо­вої підтримки Джованні. У передмові докладно висвітлюються перипетії написання, публікації й театрального виконання твору, а також подробиці життя і творчості автора. Він постає перед італійським чи­тачем як видатний майстер літератури, геніальний попередник драмату­ргії Гоголя і Грибоєдова. Особливий наголос зроблено на його україн­ських коренях, любові до народу, захопленні філософією Григорія Сковороди. В італійському перекладі п’єса має назву “Суддівські під­ступи”. Відмовившись від рими, але зберігши ритміку твору, перекла­дач дістав певну свободу дій, завдяки чому зміг подолати труднощі, пов’язані з побудовою драматургічного тексту засобами італійської мови. Вдалим можна також вважати відтворення лексичних і стилістич­них особливостей, притаманних російській літературі кінця ХVШ сто­ліття.

Джованні Капніст невтомно популяризує італійську культуру в Україні, надсилаючи сюди книжки і журнали, організуючи зв’язки з письменниками і літературними архівами, даючи поради зі складних історичних і філологічних питань. За його допомогою були перекладені твори Курціо Малапарте, Діно Буццаті, Джованні Понтіджі, Джорджо Щербаненка, побачили світ статті про класичне і сучасне мистецтво Іта­лії.

 

Минулорічний знаменний ювілей — 250-ліття від дня народження видатного поета і громадського діяча Василя Капніста залишився май­же непоміченим українською спільнотою та її очільниками, що погрузли в болоті політичних інтриг. Але завдяки зусиллям Радислави Капніст і створеної нею громадської організації “Фонд пам’яті Капністів” восени 2008 року у Великій Обухівці було урочисто відкрито пам’ят­ник поетові, погруддя якого виконав молодий харківський скульптор Сергій Лінник.

    Київ