Віктор ШОВКУН 

Іванові Салику — 70

 

Наприкінці 1970 року я закінчив аспірантуру на відділенні структурної лінгвістики філологічного факультету МГУ і приїхав із Москви до Києва шукати роботу. Це виявилося нелегкою справою, бо київської прописки в мене не було. Після майже двомісячних пошуків мене нарешті взяли до патентного відділу Київського інституту надтвердих матеріалів. Робота була для мене не дуже цікавою, обстановка в Інституті — російськомовною, а я на той час уже твердо вирішив прислужитися, чим зможу, справі порятунку своєї рідної української мови. Мої спроби прилучитися до наукової діяльності в Інституті мовознавства закінчилися невдачею і гірким розчаруванням, тож я спробував досягти якихось успіхів у галузі літературного перекладу. Завдяки рекомендаційному листу з Москви мені пощастило познайомитися з Іваном Світличним, а той, у свою чергу, познайомив мене з Анатолем Перепадею, що вже належав до когорти відомих українських перекладачів. Я знав (у їхньому літературному варіанті) з півдесятка європейських мов, Анатоль подивився мої перші спроби і сказав, що з мене буде добрий перекладач. Але з чого починати? Анатоль мені тоді й каже: “Ти знаєш, мені оце щойно довелося піти з видавництва “Дніпро”, де я працював літературним редактором (Анатолю закинули, що він надто “українізував” твори Мопасана, десятитомник якого саме друкувався в “Дніпрі”, були в нього й інші тяжкі “гріхи”, наприклад, дружба з уже покійним на той час Василем Симоненком) і вийшов таємний наказ не друкувати моїх перекладів, тому я пропоную тобі таку оборудку. Ми перекладемо вдвох по роману відомої італійської письменниці Ґрації Деледди (я — роман “Мати”, а ти — “Тростини на вітрі”), ти підеш із цією пропозицією до видавництва “Дніпро” і, якщо нам пощастить, то ти опублікуєш обидва романи під своїм прізвищем, а мені повернеш гонорар за “Матір”. Це буде вигідно і тобі (ти заявиш про себе як перекладач), і мені — бо треба ж мені на щось жити. Оригінали романів у мене є”.

————
© Віктор Шовкун, 2009.

 

Коли Анатоль мені це сказав, я звернув увагу на те, що в його невеличкій кімнаті була досить велика бібліотека літератури романськими мовами (французькою, італійською, іспанською, португальською, каталанською, галісійською і навіть ретороманською). Я добре знав, наскільки важко було в тодішньому Радянському Союзі придбати книжку, надруковану на “капіталістичному Заході”, і запитав, звідки в нього всі ці книжки. “Від Івана Салика”, — відповідає мені він. “А хто такий Іван Салик, і де він їх бере?” — “Він листується з письменниками всього світу, й вони надсилають йому свої книжки, а він роздає їх перекладачам, зокрема й мені”. З подальшої розмови з’ясувалося, що Іван Салик не якийсь там титулований письменник, не науковець, не академік, не державний або партійний діяч, а звичайний собі чоловік, що працює на якійсь звичайній посаді й одержує звичайну, не вищу середньої, радянську зарплатню. Коли я прикинув, скільки треба грошей і часу на листування з письменниками всієї Європи (і не тільки Європи), в мене голова пішла обертом. Але послухаймо самого Івана Салика, який розповідає про себе:

“Я народився 14 травня 1939 року в містечку Городок Львівської області. В родині було четверо синів — я найстарший. Закінчив Городоцьку середню школу. Потому — Львівський гірничий технікум, меліоративний технікум (за скороченою програмою), авіаспортклуб (відділ парашутистів, стрибав), факультет журналістики Львівського університету, з останнього курсу перед самим захистом дипломної роботи буквально втік, бо “обіцяно” було мені 10 років мордовських таборів. Працював під землею, шахтарем. Одружений, маю сина, який живе в Києві.

На самому початку 60-х років минулого сторіччя почав листуватися з іноземними письменниками (англійською мовою), випрошуючи твори для наших драгоманів. СССР не підписав міжнародної конвенції про авторські права, отже, я нічим не ризикував, а майже кожен західний автор мріяв, щоб його перекладали на всі мови світу, а тим паче ще якась українська. Що це? Де це? Навіть із Швайцарії мені адресували листи на Russland. Тоді як я на кожному зі своїх листів писав таку зворотну адресу: Ivan Salyk, street (calle, rue) Lviv, 15/10, Horodok-Lviv, Ukraina — Україна. Крім того, в кожному моєму листі були невеличкі лекції про наше письменство. За власний кошт я пересилав західним авторам нашу класику, яку тоді видавництво “Дніпро” почало видавати англійською, німецькою, еспанською та французькою мовами. А також купував подарункові, ювілейні видання нашої класики та пересилав за кордон. Дещо пропадало, але в основному доходило до адресата.

Для Ольги Сенюк — за її ж таки словами — роздобув найбільшу на той час приватну скандинавіку (данська, шведська, норвезька, ісландська, фарерська мови). Для Євгена Поповича — усе найкраще німецькомовне (Швайцарія, Німеччина, Австрія), а також твори голландською та фламандською мовами, але він нічого не переклав із цих мов.

Виконуючи прохання Івана Дзюба, вийшов на Японію і роздобув для нього цілу невеличку книгозбірню японського письменства.

Ну а ще я постачав книжками Віктора Шовкуна, Анатоля Перепадю, Михайла Литвинця, Ростислава Доценка і т.д., і т.д. Я намагався охопити всі континенти, так і було. Уважав за потрібне привернути увагу до мов, з яких майже нічого не перекладалося: португальської, каталанської, галісійської, провансальської, баскської, фарерської, фризької, пушту, фарсі, суахілі тощо.

І коли я побачив, скільки західних авторів українською мовою пішло у світ і щороку ця кількість зростала, я почував себе щасливим, я зрозумів — життя не змарнував.

І КГБ не марнував часу, там зрозуміли, що звичайне захоплення, таке собі хобі, переросло у справу великої національно-культурної ваги. І почали “майстри” знищувати мою кореспонденцію. Я став на прю. Спершу провів таку операцію, що Городоцька пошта була оштрафована, а потому написав дуже гострого, різкого листа до ЦК КПСС. Десь через місяць із КГБ СССР до Городка приїхала комісія. Мене викликали, допитували... Чітка мотивація моїх відповідей перемогла їхні бздури. То була ще одна, чергова перемога. І я листувався далі.

А потім і сам опублікував кілька перекладів: два романи португальця Фернанду Намори (“Людина в масці”, “У неділю надвечір”), роман каталонця Себастьяна Хуана Арто “Сервантес”  (цей автор писав і каталонською, і кастильською мовами)...

Майже десять років листувався з такими геніями, як Жоржі Амаду, Ана-Марія Матуте, яка двічі прилітала до Союзу, щоб зі мною зустрітися. Великий бразилець завжди звертався до мене у своїх листах: “Мій любий друже”. А до Матуте мене не допустили.

Ще кілька моментів із мого листування. Було багато проблем у мене, а надто з адресами літераторів.

Мені пощастило довідатися, що в багатьох країнах були міністерства інформації, навіть у таких маленьких, як Фіджі, Західне Самоа, Андора, Сан-Маріно, Люксембург.

Приміром, написав я листа міністру інформації Японії з проханням надіслати всю інформацію про літературне життя. Через місяць посол Японії у Москві передав її мені. І поїзд пішов...

Дуже зацікавив мене найвидатніший письменник Парагваю Аугусто Роа Бастос. Теж написав міністру інформації. Через днів 15 отримую гарний пакунок, але з Аргентини. Великий парагваєць пише мені, щоб я не надсилав йому листів до Парагваю, бо його розшукує поліція. Дивина та й годі, поліція розшукує його, а мій лист пересилають йому до Буенос-Айреса.

А Жоржі  Амаду тоді надіслав мені свій останній роман “Тереза Батіста прагне жити спокійно”. У Москві ще не перекладали його, але планували. Дмитро Павличко залучає до роботи Костянтина Тищенка, Івана Магушинця, Петра Соколовського, Анатоля Перепадю, щоб устигнути, а том був солідний.

Я швиденько шлю ще листа до Бразилії з проханням надіслати фото та кілька слів до українського читача.

Амаду негайно відповідає. Анатоль несе це до Павличка, а той не повірив своїм очам. І коли публікація відбулася, я відразу переслав авторові 5—7 номери “Всесвіту” (це був 1974 рік).

А 2000 року посол Норвегії в Україні відомий поет Андерс Гельсет запросив мене із сином на вечерю до своєї резиденції, щоб у такий спосіб відзначити мої заслуги з популяризації норвезького письменства в Україні. Були присутні також перекладачі Ольга Сенюк та Наталка Іваничук”.

Ґрацію Деледду ми тоді з Перепадею переклали, і в 1975 році книжка вийшла друком у видавництві “Дніпро”. В тому ж таки 1975 році я видав ще дві книжки, чудовий дитячий роман “Джованніно та Пульчероза” італійського письменника Джованні Піреллі (у видавництві “Веселка”) та роман відомого португальського письменника Фернанду Намори “Життя потайки” (у видавництві “Молодь”). І всі вони були перекладені з оригіналів, які роздобув Іван Салик.

Потім Іван Салик приїхав до Києва, і я познайомився з ним особисто. Він став надсилати книжки вже на мою адресу, а я, розуміючи, що він робить свою велику справу, перебуваючи в досить скрутному матеріальному становищі, надсилав йому якісь гроші з кожного свого гонорару. Він надіслав мені збірник новел португальця Аугусто Роа Бастоса, про якого згадує у своїх спогадах, і цей письменник буквально зачарував мене своїм могутнім талантом. Я переклав його повість “Грім у листі” та кілька новел, серед яких була геніальна новела про голод (я вже забув її назву, але дуже добре пам’ятаю зміст), що навіяла мені асоціації про наш голод 1933 року, про який тоді було заборонено навіть згадувати. Я народився трохи пізніше (і може, саме тому залишився живий), але моє дитинство минало під знаком цієї страшної події, і словосполучення “тридцять третій” з’явилося в моєму словнику набагато раніше, ніж я почав розуміти, що таке календар, воно було синонімом таких слів, як “смерть”, “жахіття” та ін.

Саме завдяки Іванові Салику та його зарубіжним контактам я захопився південноамериканською літературою магічного реалізму (Астуріас, Борхес, Роа Бастос, Карпентьєр, Рульфо, Ґарсіа Маркес, Льйоса). Я перекладав усіх цих великих письменників — щоправда, не всі переклади пощастило надрукувати, проте у “Всесвіті”, а потім і в кількох видавництвах були опубліковані “Грім у листі” та новели Роа Бастоса, романи Карпентьєра “Розправа з методом” і “Весна священна”, повість Ґарсіа Маркеса “Убивство, про яке всі знали заздалегідь” і його знаменитий роман “Кохання в час холери”. Крім мене, літературу південноамериканського магічного реалізму перекладали Анатоль Перепадя і Петро Соколовський, Юрій Покальчук і Сергій Борщевський, Маргарита Жердинівська та ін., і переважна більшість оригіналів, із яких перекладалися ці твори, надійшли від Івана Салика. Але література магічного реалізму — це лише невелика частина книжок, роздобутих цим великим подвижником українського слова. Як видно з його спогадів, він буквально забезпечував Євгена Поповича германістикою, Ольгу Сенюк — скандинавікою, Івана Дзюба — японістикою. Вельми ймовірно, ці відомі перекладачі не досягли б таких успіхів у перенесенні творів великої світової літератури на терен українського слова, якби не було в нашому літературному житті такого феномена, як Іван Салик. Хочу зазначити, що багато перекладачів — серед них і я — намагалися налагодити безпосередні контакти із зарубіжними письменниками, проте в шістдесяті—сімдесяті роки це було неймовірно важко. Річ у тому, що всі відомі перекладачі перебували під пильним наглядом КГБ, і органи здебільшого блокували їхні намагання налагодити контакти із зовнішнім світом. Тому після кількох невдалих спроб перекладачі, як правило, вирішували ліпше не дратувати монстра, й поява Івана Салика, який почав абсолютно безкорисливо постачати їх літературою, такою потрібною для їхньої творчої діяльності, — підкреслюю, творчої, а не “підривної”, як вважали вірні послідовники залізного Фелікса — розв’язувала їхню найголовнішу проблему. Пригадую, з яким хвилюванням одержував я на пошті бандеролі з ім’ям Івана Салика на зворотній адресі, знаючи, що всередині знайду книжку чужоземного письменника, яка подарує мені радість творчої праці і можливість збагатити українську словесність. Іван Салик домігся набагато більшого успіху в листуванні принаймні з двох причин. По-перше, для КГБ він був не такою примітною постаттю, як, скажімо, Григорій Кочур, Юрій Лісняк і Ростислав Доценко, яким довелося побувати в радянських таборах, або Віктор Шовкун, у якого було зроблено обшук і при цьому знайдено чимало “антирадянської літератури”, чи Анатоль Перепадя, що дружив із Василем Симоненком і, за версією КГБ, передав на захід щоденник свого померлого друга, а по-друге, він присвятив свою діяльність саме листуванню, а не перекладу (щодо його власних спроб перекладу, про які він говорить, то це була ініціатива Анатоля Перепаді, який, можливо, хотів скористатися його прізвищем, як і моїм, у випадку Ґрації Деледди або прізвищем Покальчука, яким він, зі згоди останнього, підписував деякі свої переклади Жоржі Амаду, тому навряд чи ця діяльність забирала в Івана багато уваги й часу) й при цьому, як видно з його спогадів, він воював за своє право листуватися з ким йому хочеться (і важливо, що йому хотілося листуватися не з ЦРУ й не з політичними ворогами радянського режиму, а з людьми творчими, котре, як правило, жодної ворожості до “країни перемігшого соціалізму” не виявляли, а деякі були (від незнання, звичайно) навіть її прихильниками — як, скажімо, Жоржі Амаду). Якби це відбувалося в тридцяті роки, то Івана просто загребли б і відправили на перевиховання на Колиму, але в сімдесяті роки навіть КГБ намагався якось обґрунтувати свої дії і тому Іванові щастило домагатися маленьких перемог на тому фронті, де Юрій Лісняк або Анатоль Перепадя зазнали б неминучої поразки.

Микола Лукаш, Юрій Лісняк, Євген Попович, Ольга Сенюк, Анатоль Перепадя, Іван Дзюб, Петро Соколовський, Ростислав Доценко, Володимир Митрофанов, Мар Пінчевський, Григорій Філіпчук — і, думаю, цими дуже відомими іменами українських перекладачів список далеко не вичерпується, — не мали б того доробку, який вони мають, якби наша химерна українська доля не подарувала нам Івана Салика.

Думаю, близько половини, як не більше, художніх перекладів, що друкувалися в журналі “Всесвіт” (у другій половині сімдесятих і першій — вісімдесятих років, саме тоді, коли я працював там літературним редактором художньої прози), були зроблені з оригіналів, роздобутих Іваном Саликом.

Він належить до тієї когорти українських героїв, які ніколи не кричали про свій палкий патріотизм, не пхалися ані до слави, ані до корита, як переважна більшість найвідоміших представників нашої творчої та політичної “еліти”. Ні, вони думали тільки про долю України, про порятунок нашого народу та нашої культури, тому знаходили ту нішу, в якій вони найбільше могли їм прислужитися, і трудилися там героїчно і самовіддано, нерідко забуваючи і про будь-які особисті інтереси, і про власний добробут.

 

А сьогодні Іван уже на пенсії (до речі, пенсія у нього близька до мінімальної), живе в тому самому містечку Городок, у якому прожив усе своє життя, листується з багатьма літераторами, видавництвами, цікавиться найновішими публікаціями з філософії, дуже гостро сприймає весь той абсурд, що панує нині в “незалежній” Україні, про яку він завжди мріяв і за яку боровся всіма доступними йому засобами.

 

Ось якій людині 14 травня 2009 року виповнюється сімдесят.