Олена СКРИПНИК

Паломництво на дах світу

 

Ще до середини ХХ століття подорож до Тибету була пов’язана з тяжкими кількатижневими переходами через Гімалаї та ускладнювалася жорсткими обмеженнями на в’їзд іноземців. До 1981 Тибет залишався “за бамбуковою завісою” китайської влади, недосяжний та жаданий для європейських дослідників і туристів. І хоча зараз Тибетський автономний регіон офіційно відкрито для туризму, бюрократичних перешкод для індивідуальної подорожі на “дах світу” залишається стільки, скільки каміння на Трансгімалайській дорозі.

До Тибету можна приїхати у складі туристичної групи або замовивши в одному з туристичних бюро за високу плату індивідуальний тур під керівництвом китайського гіда. План такої поїздки заздалегідь визначений туристичним бюро, особливі побажання не враховуються, а постійна присутність приставленого “гіда”, часто-густо зверхньо чи вороже налаштованого до тибетської культури, обтяжлива. Китайський уряд убиває двох зайців: отримує добрі гроші з туристичної індустрії та примудряється утримувати в таємниці політичну й економічну ситуацію в регіоні. Щоб позбутися добровільно-примусової опіки, деякі мандрівники вирушають на Ченгду, столицю китайської провінції Сичуань — єдиного китайського міста, звідки відлітають літаки на Лхасу, столицю Тибету. Лише тут подекуди можна знайти туристичні фірми, які навчилися переправляти “на дах світу” туристів-індивідуалів. Таких диво-фірм існує небагато, так само небагато, як і подорожувальників до Тибету. Як і століття тому, подорож до Лхаси залежить від мінливих політичних обставин та сил понадземних.

————
© Олена Скрипник, 2009.

 

Нам пощастило — і після місячних пошуків диво-фірми, переговорів та чекання ми летіли удвох з чоловіком, який тривалий час працював у Китаї, з Ченгду до Лхаси, без гіда, групи та маршруту! По телевізору в салоні літака крутили безкінечний фільм про те, як радісно, зі співами й танцями тибетський народ вітає комуністичних бонз, але сувора краса рельєфів Тибетського нагір’я, що відкривалося з вікна ілюмінаторів, відтіснялала ідеологію на другий план. Над захованим серед гір аеропортом літак зробив ефектну петлю і після двох годин польоту приземлився у Лхасі, “місті моїх недосяжних мрій”, як писав один із відомих тибетологів Свен Хедін, який так ніколи до Лхаси й не потрапив. Радість від того, що нам таки пощастило сюди потрапити, робила і без того синє-синє небо ще синішим, а прозоре, майже кристалічне повітря ще прозорішим.

Аеропорт Гонкар з’єднує з містом збудована китайцями п’ятдесятикілометрова автомагістраль з тунелем довжиною близько двох з половиною кілометрів. Дорога пролягає поміж гір та вздовж річки Брахмапутри — традиційного тибетського пейзажу в коричневих та блакитних кольорах. Кажуть, що за останні двадцять років Лхаса змінилася більше, ніж за тисячоліття. Обіруч широких вулиць розташовані новісінькі двоповерхові будинки, магазини, готелі в стилі непереможного китайського соціалізму. По дорозі гуркоче безліч таксі, у Лхасі, як і в багатьох країнах, що розвиваються, пасажирські перевезення та вулична торгівля становлять для неосвічених та безземельних мешканців єдине джерело прибутку. За свідченнями відомого мандрівника Генріха Харрера, із трьох з половиною тисяч храмів, які ще можна було побачити у Лхасі на початку століття, збереглося лише тринадцять. Населення маленького містечка біля підніжжя Потали збільшилося внаслідок китайської інтервенції вдесятеро. Зараз тут мешкає близько чверті мільйона осіб, серед яких значно переважають китайці. Переселення китайців до Тибету відбувалося й відбувається внаслідок заохочувальних програм уряду: зменшення податків, відміна обмеження народжуваності, вигідні кредитні ставки тощо.

Вирватися із цього соціалістичного архітектурного пекла та дістатися до автентичної Лхаси складно, адже ані персонал нашого новенького, по-західному комфортабельного готелю, ані місцеві водії таксі не знають назв тибетських культурних пам’яток, відомих усьому світу. Навіть згадка про палац Потала не викликає помітних емоцій. Поруч живуть, але не перетинаються тибетський і китайський світи, а якщо, буває, зустрічаються, то лише під примусом, і старший китайський брат демонструє зневагу до молодшого.

Потрапити до тибетського кварталу, який становить близько чотирьох відсотків загальної площі міста, — це й означає побувати у справжній Лхасі. Лхасі релігійно-екстатичній, містичній, у чомусь забобонній, а втім, у своїй первинній, наївній релігійності, абсолютно щирій. Тут, у самому центрі, на площі Баркхор біля Джокхангу, головного храму країни — б’ється серце Тибету!.. Тут починаються всі антикитайські демонстрації, тут спалюють китайський прапор і виникають криваві сутички з міліцією. Отже, не дивно, що на велелюдному майдані найбільше китайських міліціянтів.

Навсебіч від площі розходяться маленькі вузенькі вулички, в яких пульсує життя легендарної тибетської столиці. Сюди ми поверталися щодня, вранці або ввечері, незважаючи на втому. Тут швидко звикаєш до бідності та бруду і вчишся помічати красу давніх тибетських будинків, зведених кілька століть тому. Залишилося їх небагато — не більше сотні. Лише за останні десять років було знесено близько п’ятисот будинків, а замість них з’явилися бетонні коробки, які тибетці жартома називають “мишачими норами”. Дім для тибетця — це своєрідний мікрокосмос, що захищає його мешканців від злих духів, які, за уявленнями тибетців, населяють відкритий простір. Тому традиційний тибетський будинок нагадує неприступну фортецю: зводиться з кам’яних брил та викладається глиняною черепицею. Щоб зберігати тепло, стіни муруються завтовшки з метр, а вікна обводять широким темним кантом, призначеним акумулювати сонячне світло. Дерев’яні двері, розмальовані магічною символікою, що має захищати дім, та міцні ворота відчиняються лише для найближчих людей.

Біля храму Джокханг на площі Баркхор завжди велелюдно: сюди з’їжджаються паломники з усієї країни. Бідніші проходять пішки сотні кілометрів, а коли десь пощастить — під’їжджають попутками. Заможніші можуть дозволити собі автобус, але лише там, де є дороги, а прокладені вони не скрізь. Відвідати Лхасу та обійти гору Кайлаш хоча б раз у житті — мрія кожного тибетського буддиста. До святих місць вирушають, щоб здобути релігійні чесноти, покращити карму, побороти хворобу, отримати сприятливе переродження після смерті в тілі людини, на знак подяки за виконане бажання або ж із проханням його виконати. На думку дослідників, особлива любов тибетців до паломництва зумовлена їхніми кочовими коренями.

Площа Баркхор схожа на етнографічний музей. Традиційні національні костюми змішуються тут із гранатовими строями ченців, потерті овечі кожухи кочівників, підперезані кольоровими очкурами та хвацько накинуті на одне плече, виділяються своєю недоладністю серед сарафанів, яскравих кофтинок та різнокольорових смугастих фартушків містянок. Кочівниці з червоними стрічками, вплетеними у численні кіски, прикрашені безліччю разків бірюзи та коралів, пишаються у променях яскравого гірського сонця, а позолочені дахи Джокхангу мовбито віддзеркалюють барви їхніх прикрас. Західних новоприбульців, які одразу ж вирізняються серед цього різнобарвного натовпу, нишком розглядають десятки пар очей торгівців, прочан та ченців, а, зустрівшись з ними поглядами, сором’язливо посміхаються.

Прочани обходять Джокханг по колу три, тринадцять або сто вісім разів, тримаючи в руці, зігнутій у лікті, молитовний млинок — характерний атрибут Тибетського буддизму. Колесо млинка обертається, і разом з ним обертається написана на ньому найулюбленіша тибетська мантра “Ом мані падме хум”, яка містить у собі звертання до бодхісаттви Авалокітешвари: “Ом! Дорогоціннолотосовий! Хум!” За переконанням буддистів, повторення мантри дарує людині звільнення від колеса перероджень і поліпшує карму. Оскільки колесо — це один із сакральних буддійських символів, до початку ХХ століття лами забороняли застосування колеса в побуті й воно використовувалось лише для обрядових потреб.

Серед цього фольклорного дива, мов докір, з’являється пристрасний подвижник, який долає дорогу навколо Джокхангу не кроками, а простягаючись на асфальті: торкається складеними руками чола, горла та серця, стає навколішки, а потім лягає долілиць, витягнувши руки вперед у мовчазному самозреченні; знову встає, переміщується туди, де щойно впирався руками, і ритуал повторюється знову. Шкіряні наколінники захищають коліна, руки ж обгортаються цупкою шкірою або ж гумою з автомобільних шин. Обійти Джокханг, простягаючись на дорозі, — справжня фізична мука, яку накладають на себе бідні та хирляві відчайдухи, але жодного разу ченці. Які провини вони спокутують, на що сподіваються?

Дорога, що огинає Джокханг і якою йдуть прочани, захаращена лотками із дешевим китайським ширпотребом на кшталт светрів, черевиків, сумок та ламаїстськими ритуальними предметами: масками, млинками, кинджалами, ваджраянами, виготовленими тибетськими емігрантами в Непалі. Предметів мистецтва тут, на жаль, немає, як і немає посріблених келихів із черепів, тарілочок із людської кості та флейт із костей людських стегон, описаних тибетологами. Тут, як і скрізь, треба торгуватися, щоб підприємливі продавці обох національностей не пошили тебе в дурні. Колись, за розповідями відомих мандрівників, на дорозі, що огинає Джокханг, стояли храми, ходили заквітчані у стрічки яки, а мешканці суворо дотримувалися буддійської етики... Нинішній базар трохи розвіює містичний настрій, спонукає повернутися з вимріяного до сучасного Тибету. Внаслідок повального безробіття вулична торгівля стає для населення чи не єдиною можливістю підтримувати своє існування.

Уздовж дороги розташовані цікаві маленькі крамнички, де можна придбати традиційні скручені в сувої картини на релігійні сюжети, тобто танки авторської роботи за ціною близько трьохсот євро, або ж просто поспостерігати за художником, зосередженим на малюванні. Проте буддисти переконані, що для власної оселі купувати танку не можна, вона мусить “прийти” сама, наприклад як подарунок.

Обійшовши храм кілька разів, прочани шикуються в чергу перед Джокхангом — найсвятішим храмом Тибету. Закладений у VII столітті, храм багато разів перебудовувався та розширювався у ХV столітті, за часів китайської культурної революції був розграбований юними хунвейбінами та місцевими волоцюгами. Спустошений Джокханг певний час служив гуртожитком та хлівом. Лише своєрідне планування храму, кілька дерев’яних колон та арок біля входу збереглися від давньої архітектури. Подивувавшись недоречним серед натовпу паломників китайським міліціянтам, які, знесилені спекою, мліли під пляжною парасолею, ми купили термоси, наповнені рідким яковим маслом, яке паломники за традицією підливають до храмових ламп. Побоюючись, що окремий вхід для іноземців може виявитися китайською пасткою для легковірних туристів, з півгодини стояли в черзі разом із тибетцями, слухаючи шепіт молитов та розмови по мобільному телефону. А попереду — п’ятдесят затісних для цієї кількості людей каплиць, сотні позолочених багаторуких божеств та статуй буддійських подвижників — і все це серед напівмороку, освітленого олійними лампами, та міцних пахощів кадильних паличок. У цій веремії перестаєш розуміти, куди несе тебе навальний людський потік, перед чиїм образом дозволяє на хвилю спинитися, покласти на купу дрібні банкноти в кілька мао, підлити олії до лампи чи просто нашвидкуруч торкнутися образу чолом. Потік вимагав покори або ж виштовхував порушників зі своєї невпинної течії до центру храму, до підніжжя велетенської тисячорукої статуї Авалокітешвари або ж до розцяцькованих непальських колон VII століття, де скупчувалися туристи та галасливі китайські екскурсоводи.

Але тисячний потік тепер не звертав на туристів жодної уваги — і вільно плинув до статуї Бово Шак’ямуні, дванадцятирічного Будди — найшанованішого образу Тибету. За переказами, сам Будда згодився позувати скульптору, але дослідники вважають цю статую копією XVIII століття, створеною на заміну втраченого оригіналу VIII століття. Біля Бово Шак’ямуні велелюдний потік спиняли ченці. Приймали термоси із рештками масла, дозволяли торкнутися чолом лівої стопи Будди і водночас вдихнути запах шовку, пройнятого млосними ароматами храму, — ним обгорнуто п’єдестал. Але й тут не можна було зупинятися надовго: кремезний ченець, мабуть, відповідальний за дисціпліну, відтягував зачарованих прочан від Будди за комір. Стопа Будди наче стала своєрідним хвилерізом, об який розбивалася людська хвиля й численними потічками струменіла до капличок на другий та третій поверхи храму, де було тихо і малолюдно. Перебування у Джокханзі нагадувало крок у потойбічний світ, малозрозумілий і приголомшуючий, який вбирає в себе, себе не викриваючи, примушує жити за своїми законами і тане, щойно ти вийшов на подвір’я і вдихнув свіжого повітря.

Відвідали також найвпливовіші монастирі школи Гелугпа — Сера, Дрепунг та Ганден, розташовані поблизу Лхаси. До приходу китайців, тобто до 1951 року, тут вирували цілі монастирські міста: в Гандені проживало п’ять тисяч ченців, Сера налічував сім тисяч осіб, а Дрепунг з десятьма тисячами насельників був узагалі найбільшим монастирем світу. До слова, тибетська армія тоді нараховувала лише півтори тисячі вояків. За часів правління Далай Лам до чернецтва належало більше двадцяти відсотків чоловічого населення, позаяк чернецтво обіймало найвищий щабель у духовній ієрархії буддизму. Ченцям належала й політична влада: настоятелі монастирів займалися зовнішньою політикою та укладали міждержавні угоди. Монастирі володіли також монополією на освіту та медицину. На безмежних монастирських землях працювали кріпаки. Феодали робили щедрі пожертви монастирям із переконання, що присутність великої кількості ченців зміцнює стабільність країни.

За китайського панування ситуація докорінно змінилася. Влада одразу зрозуміла, що тибетський буддизм — це джерело національного самоусвідомлення тибетців, а ченці — головна сила в боротьбі за незалежність Тибету. Тому чернецтво було одразу позбавлено впливу на життя країни, навіть робилися спроби взагалі знищити чернецтво як суспільний прошарок. Більшість монастирів, зокрема три найбільші монастирі Гелугпа, було зруйновано, цінні ритуальні предмети завойовники вивезли до Китаю. Ченців почасти відправили до таборів, а багатьох примусово одружили. Досьогодні в монастирях проводяться заходи, спрямовані на „політичне перевиховання” ченців, а після виступів у квітні 2008 року монастир Ганден тимчасово закрили для відвідувачів.

У 80-х роках китайський уряд абияк відбудував кілька монастирів, переважно тих, що розташовані на туристських маршрутах. Тож на недавніх руїнах знову постали білі фортеці із золотими дахами. Але на вуличках цих монастирських комплексів панує тиша. Там, де раніше мешкали тисячі ченців, залишилися сотні. У Дрепунзі та Сера вийде хтось вряди-годи назустріч у гранатовій чернечій робі, і знову попереду — безлюддя. Відвідувачів тут небагато, кажуть, що тибетці, як і раніше, остерігаються репресій, і навіть невиличкі групки прочан губляться в лабіринтах каплиць та переходів.

Ганден — найвпливовіший монастир школи Гелугпа XV століття, цілком повернувся до життя. Напівзруйнований 1959 та 1966 років бомбардуваннями та артилерійським вогнем за наказом комуністичних бонз, монастир було відбудовано коштом тибетських емігрантів у середині 1990-х. Зараз на монастирському подвір’ї можна побачити побиті рейсові автобуси та авто — в них приїжджають прочани з Лхаси. Цим завжди переповненим паломниками автобусам нелегко подолати прямовисний гірський серпантин, сорок кілометрів між Лхасою та Ганденом стають для пасажирів випробуванням, що вже й казати про незлагоди піших паломників. На зупинці перед монастирем вирує невеличкий базарчик, де продають масло яка, лікарські трави та молитовні прапорці.

Звиклі до гір прочани, як і треновані туристи, за традицією обходять монастир мальовничою гірською дорогою, з якої відкриваються краєвиди на долину Куй-чу. Ця дорога відома також майданчиками, призначеними для поховань просто неба, згадка про які сповнювала жахом не одне покоління європейців. У країні, де бракує землі та деревини, а річки заборонено засмічувати з поваги до духів води, поряд із кремацією прижився цей незвичайний спосіб поховання. Небіжчика несуть високо в гори, де тіло розтинають, нутрощі розривають, кості подрібнюють, рештки тіла небіжчика змішують з цампою (сумішшю на зразок ячмінної каші) і залишають на розтерзання хижим птахам. Традиція поховань просто неба збереглася до сьогодення; утилізація трупів була і залишається професією — тільки замість ножів та сокир, за чутками, використовують трактори. З поваги перед смертю стороннім заборонено спостерігати за ритуалом.

Під проводом одного з ченців ми відвідали мавзолей Цзонгхави, буддійського реформатора XVIII століття, осквернений хунвейбінами, не оминули й кімнату, де Цзонгхава вступив до Нірвани. З дозволу відповідального за дисципліну ченця, трохи схожого виразом обличчя та широкими, безумовно, підкладними плечами на розгніваного демона, ми залишилися в центральному храмі на читанні священних текстів. Так ми опинилися в стародавньому Тибеті, країні “містиків та магів”, яким він постав колись перед відомою французькою мандрівницею Олександрою Давид-Неєль.

У напівтемряві, ледь освітленій червоними лампами, ченці низькими та глухими голосами наспівом читали обрядові буддійські тексти-тантри. Шелестіли зв’язані нитками сторінки прадавніх текстів, дзвеніли тарелі та лунали сурми. У храмі було холодно, і під час невеликої перерви між читанням ченці підліткового віку розливали із великих мідних чайників до маленьких чашечок густий, мов суп, традиційний тибетський гарячий чай з маслом яка, здобрений молоком, сіллю та содою. Спільне чаювання та молитва, надто у накинутих на плечі однакових червоних монастирських пальтах, незмінних від часів Середньовіччя, перетворили нас на інших людей, котрі жили тут сторіччя тому. І здавалося — їхні душі та думки перейшли в нас.

... А до палацу Потали — резиденції Далай Лам — краще було б не ходити!.. Не дивитися на запустіння та пилюку, якою припадають десять тисяч буддійських мавзолеїв та двісті тисяч статуй божеств, встановлених колись у Поталі! Владарюють тут уже не лами, а зухвалі китайські міліціянти, серед яких трапляються й тибетці-колабораціоністи, яких земляки зневажливо називають “двуголовими”. Потрапити до Потали можна лише за попереднім записом, з тисячі кімнат палацу відкрито для відвідування менше сорока. Хоча відвідувачів мало, час перебування в кожній залі обмежено п’ятьма хвилинами. Китайці пояснюють це турботою про збереження дерев’яних конструкцій палацу, а заборону фотографувати — необхідністю наукового дослідження художніх пам’яток, яке з невідомих причин уже тридцять років не здійснюється. Серед ніби приспаного палацу лунають покрики наглядачів: вони почуваються володарями становища, ганяють відвідувачів, висміюють прочан. Саме в Поталі відчувається вороже ставлення китайців до тибетської культури.

Наступного дня ми вирушили до найдавнішого тибетського монастиря Сам’є, заснованого у VIII сторіччі легендарним Падмасамбхавою. Тут перші семеро тибетців прийняли чернечий сан, вперше взялися до перекладу буддійських текстів з санскриту тибетською мовою, і саме тут 790 р. відбувся вирішальний диспут між індійськими та китайськими буддистами, внаслідок якого за взірець для Тибету було обрано буддизм індійський, а чань-буддисти повернулися до Китаю з поразкою.

Побувавши в Сам’є ще раз, переконуєшся: не лише храм, а й шлях до нього важливий. Мандруючи, глибше відчуваєш Тибет, аніж перебуваючи у столиці. Асфальтованої дороги, як і століття тому, до монастиря не прокладено. Справжніх доріг у Тибеті дуже мало. Щоб дістатися до Сам’є, прочани зазвичай їдуть автобусом до Тцетангу, перетинають річку Йарлунг Тцампо на поромі, а останні дев’ять кілометрів долають автостопом у кузові вантажівки або на тракторі. Шлях пролягає вздовж річки Йарлунг Тцампо і через піщану долину Сам’є. Незначна рослинність річкових долин змінюється глибокими пісками. Їх зрушує навіть легкий вітерець — і пісок здіймається в повітря, а потім осідає на волоссі, обличчі, руках, скрипить на зубах. Пісок єднає туристів з кочівниками, прочан з альпіністами — однаково вкриті сіро-білястим піщаним шаром від голови до ніг, вони стають частиною навколишнього ландшафту.

Особливо радісно зустріти на цих відлюдних дорогах когось із людей — гурт робітників, які будують дорогу, кочівника чи селянина з отарою овець або яків. Яків тибетці вшановують майже так само, як індійці корів. Навіть зовні і за поведінкою вони нагадують священних корів: поважно та неспішно йдуть гірськими дорогами, а люди та авто поступаються їм дорогою. Колись давно яків заквітчували стрічками і прикрашали прапорцями зі священними мантрами, адже як — це основа домашнього господарства. Він забезпечує родину молоком, вовною та м’ясом, допомагає перевозити вантажі. Але навіть така несподівана зустріч не порушує самотності, якою пройняті очі людей і тварин. Не дивно, що кочівники, які живуть серед цієї природи, називають себе докпа, тобто самітники, підкреслюючи одинокість як суть своєї натури. З кожним роком кочівників стає дедалі менше. Антропологи давно вже попереджають про загрозу зникнення тибетських кочівників. Винні в тому процеси глобалізації та політика китайського уряду. Деякі докпа тікають від бідності до великих міст, де можна знайти якесь помешкання та стабільний заробіток. Уряд, окрім того, послідовно здійснює політику примусу кочівників до осідлого життя. До 2010 мають розселити на постійне мешкання близько ста тисяч кочівників, а їхні угіддя передати під контроль держави. Свою зацікавленість у багатій на корисні копалини тибетській землі уряд Китаю приховує під виглядом турботи про збереження довкілля, якому нібито загрожує зростаюча кількість кочівників.

Після пустелі майдан перед монастирем Сам’є здається по-справжньому велелюдним! Кілька десятків паломників та китайських туристів, які, мов із неба, з’явилися тут на новенькому блискучому автобусі, наповнили монастир життям і рухом, якого так не вистачало в пустелі. Після відвідин храму деякі прочани сиділи на майдані, в яскравих променях сонця били вошей одне в одного; а інші йшли до просторої їдальні, наскрізь пройнятої смородом немитого тіла та убогого їдла. Хоча ціни були дуже невисокі, ані їжі, ані питва прочани не замовляли, а лише пили чай із принесених із собою термосів. Кельнерки мандрівників не проганяли. Стоптані черевики, закріплені на ногах мотузками, та потертий, випалений на сонці і, напевне, з чужого плеча одяг — викликали співчуття. Але в достоїнстві, з яким трималися паломники, було щось від збіднілих аристократів пустелі, а не від бідняків. Без мови, лише за допомогою усмішки, ми познайомилися зі старою прочанкою, яка не мала навіть термоса із чаєм і сиділа, повторюючи на вервиці мантру. Втрьох ми пообідали за один долар — і ця спільна трапеза виявилася найпрекраснішим спогадом із усієї подорожі.

У 1950-х монастирський комплекс Сам’є був дощенту зруйнований та пограбований хунвейбінами, а у 1980-х знову відбудований за фінансової підтримки китайського уряду. На відміну від монастирів Гандену та Дрепунгу, будівлі яких майже вертикально розташовані на горах та організовані за принципом фортеці, Сам’є репрезентує горизонтальний тип храму, розташованого в долині. Він збудований за принципом мандали й уособлює універсум, у центрі якого міфологічна гора Меру, що її символізує центральний храм. Хоча в храмі не було жодного відвідувача, він здавався ще велелюднішим, аніж площа: з новеньких фресок сміялися та шкірили зуби, танцювали та благословляли вірян буддійські історичні та міфологічні герої, святі, боги, демони, демониці, бодгісатви. Фрески оживали завдяки непрозорим яскравим фарбам, схожим за інтенсивністю на олійні, але за складом насправді ближчі до темпери. Це розмаїття кольорів, образів та виразів облич буяло повною протилежністю до однобарвної самотньої пустелі, яка розкинулася поза храмом — і відмінність пустелі від храму символізувала відмінність між одноманітною буденністю та святом життєстверджуючого релігійного міфу.

За всім, що відбувається на подвір’ї, спостерігають великі очі, намальовані на одному із чортенів, тобто ступ Сам’є. Звичні для тибетців, вони й досі бентежать тибетологів, котрі сперечаються про їхню символіку: чи це очі Великого Будди, який спостерігає за віруючими, чи символ присутності неземних цивілізацій, що з ними тибетці вірогідно вступали в контакт.

... Ми поверталися додому 30 вересня 2007 року, трохи раніше, аніж планували, поспішали розлучитися із Лхасою напередодні 1 жовтня — Дня заснування КНДР. Цього дня очікувалося широкомасштабне святкування, виступи керівництва Тибетського автономного регіону, навіть приїзд голови Компартії Китаю. Бути присутнім на святі завойовників у поневоленій країні було б сумно, тому й від’їжджали поспіхом, сподіваючись повернутися до Тибету наступного літа. Але поїздка не відбулася.

У квітні 2008 Тибетом прокотилася хвиля антикитайських акцій громадянської непокори: ченці влаштовували походи зі свічками, тибетська біднота палила та плюндрувала китайські крамниці. У Тибет ввели війська і знову закрили кордони для незалежних журналістів та туристів. Місяць потому землетрус дощенту зруйнував місто Ченгду, єдиний перевал між Китаєм та Тибетським автономним округом. Зараз, передивляючись фотографії, зроблені тими неповторними осінніми днями 2007 року, мимоволі порівнюю світлини мирного життя із телевізійною хронікою руйнації Ченгду та кровопролиття біля Джокхангу. Разом вони допомагають об’єктивно оцінити теперішнє Тибету, але важко уявити за ними майбутнє гордого та незалежного народу, якому судилося жити на дахові світу.

        Київ