Джон Максвелл КУТЗІ
МОЛОДІСТЬ
ПОВІСТЬ (Закінчення. Початок читайте у № 1-2)
З англійської переклав Іван ЯНДОЛА
II
Роками раніше, коли він ще був дитиною, сім’я з усіх сил намагалася видаватися нормальною і щосуботи його батьки вчащали на танці. Він спостерігав за їхніми приготуваннями; якщо він не засинав допізна, міг опісля про все розпитати матір. Та що насправді коїлося у танцювальній залі готелю “Масонік”, що у містечку Вустер, йому ніколи так і не довелося побачити: які танці танцювали його батьки, чи вони прикидалися, що дивляться одне одному у вічі під час танцю, чи вони танцювали лише одне з одним, чи, як у американських стрічках, дозволялося чужакові покласти молодиці на плече руку і забрати її у партнера, щоб той міг знайти для себе іншу партнершу, або стояти десь у куточку, смалити сигарету і нудьгувати. Йому було важко зрозуміти, чому одружені люди мали вдаватися до клопотів одягатися і йти до готелю на танці, коли вони могли з таким же успіхом робити це у своїй вітальні під музику по радіо. Та, очевидно, для його матері суботні вечори в готелі “Масонік” були важливими, настільки ж важливими, як і їзда верхи на коні, а коли не можна було знайти коня, то — на велосипеді. Танці і верхова їзда робили її життя схожим на те, яке вона вела до заміжжя, до того, по її версії її життєвої історії, як вона стала в’язнем (“Я — не хочу бути в’язнем у цьому домі!”).
Її стійкість не привела ні до чого путнього. Той співробітник із офісу, де працював його батько, що підвозив їх на суботні танці, чи то кудись переїхав чи перестав на них учащати. Лискуча блакитна сукня зі срібною брошкою на ній, білі рукавички, смішний маленький капелюшок, що хвацько сидів набакир, зникли в шафах чи шухлядах, на тому все й скінчилося.
Щодо нього, він був радий тому, що танці зійшли нанівець, хоча про те нікому і не сказав. Йому не подобалося, коли його мати кудись виходила, не подобалася відчуженість, що огортала її наступного дня. Та і у самих танцях він не бачив сенсу. Він уникав дивитися кінофільми, у яких показують танці, його відштовхував вигляд сентиментальної тупості, який зависав на лицях людей.
— Танці — то хороші вправи, — наполягала його мати. — Вони вчать тебе ритму і рівноваги.
Це його не переконало. Якщо людині потрібно робити фізкультурні вправи, вона могла зайнятися ритмічною гімнастикою, чи попрацювати зі штангою, чи пробігтися навколо кварталу. За роки, які проминули від тої пори, коли він виїхав з Вустера, своєї думки щодо танців не змінив. Коли вже у студентські роки виявив, що дуже вже було не з руки вчащати на вечорниці і не вміти танцювати, записався у танцювальну школу на декілька уроків з квікстепу, вальсу, твісту та чачі, сплачуючи за те зі своєї власної кишені. Не спрацювало: він гет- начисто забув усе через декілька місяців, аж ніяк не сумуючи про забуте у акті волевиявленого забуття. Чому так сталося, він достеменно знає. Ніколи ні на мить, навіть під час занять, він навсправжки не віддавався танцям. Хоча його ноги і витинали потрібні колінця, з внутрішнього супротиву він залишався штивним, мов та штаба. Не позбувся він того і досі і в глибині душі не бачив резону того, що у людей з’являється потреба танцювати.
У танку є сенс лише тоді, коли ним висловлюється щось таке, чого люди не воліють визнавати. Оте щось таке і є справжнім непідробним: танець — то просто прикриття. Під дівочим запрошенням до танцю криється запрошення до злягання; прийняти запрошення, значить дати згоду на злягання; а танець — наслідування і передбачення злягання. Відповідність настільки очевидна, що він дивується — навіщо люди взагалі завдають собі клопоту з тими танцями. Навіщо оте вбирання, навіщо оті ритуальні рухи; навіщо ота страшенна облуда?
Старомодна танцювальна музика зі своїми незграбними ритмами, музика готелю “Масон”, завжди навівала нудьгу. А крикливу музику із Америки, під яку танцюють його ровесники, він вважає лише витончено огидною.
Там, у Південній Африці, пісні по радіо приходили з Америки. Газети одержимо стежили за усіма фіглярствами американських зірок, по-рабському імітувалися американські вибрики, подібно хула-хупу. Чому? Навіщо у всьому брати приклад з Америки? Чи покинуті колись голландцями, а зараз — британцями, південноафриканці зголосилися на те, щоб прикинутися американцями, хоча більшість ніколи в житті й краєм ока не бачила справжнього американця?
Він очікував, що у Британії уникне Америки — американської музики, американських вибриків. Та, на його подив, британці не в меншій мірі готові мавпувати американців. Сторінки популярних газет рясніють світлинами дівок, які так верещать на концертах, аж їм роти роздираються. Хлопи з чубиськами до самих плечей репетують і завивають з фальшивою американською вимовою, а потім розтрощують свої гітари на друзки. Все це не вкладається у його голові.
Британську пристойність зберігає “Третя програма”. Якщо він до чого тягнеться після робочого дня в ІВМ, так це прийти в тишу свого помешкання, увімкнути радіоприймача, що привітає його музикою, якої до цього він ніколи не чув, або виваженим, інтелігентним обговоренням якогось питання. Вечір за вечором, без усяких збоїв і до того ж безплатно, портали відкриваються одним його дотиком.
“Третя програма” висилається лише у діапазоні довгих хвиль. Якби “Третя програма” була на коротких хвилях, він міг би слухати її у Кейптауні. У такому разі, яка була потреба приїздити до Лондона?
У серії “Поети і поезія” передавали про якогось росіянина на ім’я Йосип Бродський. Звинувативши у дармоїдстві і соціальному паразитуванні, Йосипові Бродському припаяли п’ять років тяжкої праці в таборі на Архангельському півострові, у зоні вічної мерзлоти. Строк усе ще триває. Навіть зараз, коли він мліє у своєму теплому лондонському помешканні, присьорбуючи каву, жуючи батончик з родзинками та горіхами, десь там, чоловік його віку, поет, як і він сам, весь день пиляє стовбури дерев, хукаючи на задубілі пальці, перев’язує ганчірками роздерті чоботи, живе, харчуючись риб’ячими головами і баландою з капустою.
“Темно, як усередині голки”, — пише Бродський у одному із своїх віршів. Він не може викинути з голови цього рядка. Якби він зосередився, по-справжньому зосередився, вечір за вечором, якби він своєю напруженою увагою змусив божественне натхнення зійти на нього, він би спромігся на щось таке, що було б не гірше. Бо у ньому ж це є, він знає, його уява такого самого штибу, як і у Бродського. Та як опісля донести це слово до Архангельська?
Судячи з одних лише віршів, які чув по радіо, тепер він знає Бродського, пізнав його повністю. От на що здатна поезія. Поезія — це правда. Але Бродський не знає нічого про нього, про його буття у Лондоні. Як передати отому замерзлому чоловікові, що він — з ним, поруч, щоденно? Йосип Бродський, Інгеборг Бахман1, Збігнєв Герберт2: із плотів, що плавають самотньо по темних морях Європи, вони посилають свої слова у етер, і повітряними хвилями заносяться до його кімнати слова сучасних йому поетів, знову і знову говорячи йому про те, чим може бути поезія і, таким чином, ким може стати він, ті словеса наповнюють його радістю того, що він проживає на тій же самій планеті, що і вони. “Сигнал почуто у Лондоні — продовжуйте. Прошу, продовжуйте висилання”, — ось таке послання він відіслав би, коли б міг.
——
1 Інгеборг Бахман (1926—1973) — австрійська поетеса і письменниця.
2 Збігнєв Герберт (1924—1998) — видатний польський поет, кілька разів висувався кандидатом на здобуття Нобелівської премії з літератури.
У Південній Африці йому довелося почути один чи два фрагменти з концерту для скрипки Шонберга і Берга — Verklarte Nacht1. А зараз він уперше почув музику Антона Веберна. Його попереджували щодо Веберна. Веберн заходить дуже далеко, читав він: те, що пише Веберн, — уже більше не музика, просто невпорядковані звуки. Скоцюрбившись над своїм приймачем, він слухає. Спочатку одна нота, потім друга, потім ще одна, такі холодні, мов крижані кришталики, немов розсипані зорі у небі. Хвилина чи дві такого дива, і воно скінчилося.
——
1 Світла ніч (нім.).
У 1945 році Веберна застрелив американський вояк. Той випадок назвали випадковістю, на війні — не без убитих. Розум, який вирізнив ці звуки, ці проміжки тиші, ці тишо-звуки, згас назавжди.
Він іде на виставку абстрактного імпресіонізму до галереї “Тейт”. Чверть години стоїть перед полотном Джексона Поллока, сподіваючись, що воно дійде до нього, напускаючи на себе розсудливий вираз, на той випадок, коли якийсь поштивий лондонець зупинить свій зір на його провінційному невігластві. Не допомагає. Щодо нього, полотно не має ніякого сенсу. У ньому є щось таке, чого він не у змозі осягнути.
У сусідній залі, десь аж майже під стелею, висить величезне полотно, з чим би ви думали: з продовгуватою чорною плямою на білому тлі. “Елегія на 24-ту річницю Іспанської Республіки” Роберта Мотервелля, говорить табличка. Він остовпів. Загрозлива і загадкова форма поглинає його. З неї лине звук, подібний удару гонга, який приголомшує його і у нього підломлюються коліна.
Звідки ж іде ота сила, там всього-на-всього — аморфна форма, ніяким чином не схожа на обриси Іспанії чи на щось інше, і все ж каламутить у ньому колодязь темних почуттів? Картина не прекрасна, та все ж владно промовляє красою. Чому ця влада — у Мотервелля, а не у Поллока, чи Ван Гога, чи Рембрандта? Це така ж сама влада, яка змушує його серце тріпотіти при виді однієї жінки, а іншої — ні? Чи ота “Елегія на річницю Іспанської Республіки” відповідає якійсь певній формі, що проживає у його душі? Що ж то за жінка, яка має стати його долею? Чи її тінь уже наклала відбиток на його внутрішній темряві? Скільки ж мине часу, перш ніж вона проявиться? Коли вона проявиться, чи ж буде він до цього готовий?
Відповіді на те він дати не може. Та коли зустрінеться з нею як із рівнею, з нею, єдиною судженою, тоді їхня злука буде незрівнянною, у цьому він певен, екстаз на межі смерті; і коли опісля всього того він повернеться до життя, то буде новою істотою, перевтіленою. Сполох вигасання — мов дотик протилежних полюсів, мов спарення двох близнюків; потім — повільне відродження. Він має бути до цього готовим. Готовність — понад усе.
У кінотеатрі “Еврімен” показ фільмів Сатьяжіта Рая1. Три вечори підряд він дивиться трилогію “Апу” у стані всепоглинаючого піднесення. У стомленій, затурканій матері героя стрічки — Апу, у його симпатичному безпомічному батькові, він з докорами совісті пізнає своїх власних батьків. Та найперше його захоплює музика, до запаморочення складні перегуки між барабанами і струнними інструментами, довгі солоспіви на флейті, чий діапазон і тональність — які саме — він не достатньо знає теорію музики — торкаються струн його серця, сповнюють чуттєвою меланхолією, яка і після кіносеансу ще довго триває.
——
1 Сатьяжіт Рай (1921—1992) — славетний індійський кінорежисер, якого сучасники називали “останнім митцем бенгальського ренесансу”.
Допіру у західній музиці, а найперше у Баха, він знайшов усе, що йому потрібно. Зараз він зіткнувся з чимось, чого бракує у Баха, хоча натяк на те є: весела поступливість розсудливим аргументам, розум зачарований танцем пальців.
Він нишпорить по крамницях з платівками, і в одній із них знаходить довгограючу платівку награну муз?кою по імені Устад Вілайяр Хан, сітар, та його братом — молодшим, судячи зі світлини — що грає на віні, та безіменним муз?кою — на таблі. У нього немає власного програвача, але є можливість послухати перші десять хвилин у крамниці. Там — усе: зависаюча тональна секвенція, хвилюючі емоції, екстатичні пориви. Він не може повірити у своє везіння. Новий континент, і всього за якихось дев’ять шилінгів! Він приносить платівку до свого помешкання, вкладає її поміж двома картонками від пакувальних коробок, щоб не пошкодити до дня, коли зможе послухати її знову.
Поверхом нижче, під ним, живе подружжя індусів. У них є немовля, — часом долинає приглушений плач. Зустрічаючись на східцях, чоловіки кивають один одному. Жінка показується рідко.
Якось увечері у його двері тихенько постукали. То був індус. Чи не хотів би він завтра повечеряти з ними?
Він приймає запрошення, але з застереженнями. Він не призвичаєний до гострих спецій. Чи зможе він їсти, не кашляючи, щоб не зробити із себе посміховисько?
Коли заходить до них, відразу ж почувається як удома. Родина із Південної Індії; вони вегетаріанці. Гострі спеції не є неодмінною частиною індійської кухні, пояснює господар; додаються вони лише тоді, коли потрібно притамувати присмак не дуже свіжого м’яса. Південноіндійська їжа доволі-таки ніжна на смак. І дійсно, воно й справді так. Те, що поставили перед ним, — кокосовий суп з кардамоном та гвоздикою і омлет, — мають явно молочний присмак.
Його господар — інженер. Зі своєю дружиною він вже декілька років мешкає у Англії. Він стверджує, що тут вони щасливі. Їхнє теперішнє житло — найкраще, яке вони мали дотепер. Кімната простора, будинок тихий і впоряджений. Звичайно, вони не в захваті від англійського клімату. Та — знизує він плечима — там де плюси, там і мінуси.
Його дружина до розмови майже не встряє. Вона пригощає, а сама не їсть. Потім повертається у куток, де у колисці лежить немовля. Вона погано говорить по-англійськи, виправдовує її чоловік.
Його сусіда-інженер у захваті від західної науки, скаржиться, що Індія — відстала країна. Хоча панегірики машинам зазвичай йому набридають, він не виказує йому своєї незгоди. Це перші люди у Англії, які запросили його до свого дому. Більше того: вони кольорові, свідомі того, що він із Південної Африки, все ж подали йому руку. Він вдячний.
Питання у тому, що йому робити зі своєю вдячністю? Про те, щоб запросити чоловіка і жінку і, без сумніву, зарюмсане немовля до своєї кімнати на верхньому поверсі, щоб з’їсти концентратного супу із пакета і заїсти, коли не картопляними чіпсами, то макаронами у підливці з сиром, не могло бути й мови. Та як ще можна відповісти на гостинність?
Минає тиждень, і він не робить нічого, потім — другий тиждень. Він дедалі дужче бентежиться. Перед тим як вийти з помешкання на сходи, він починає, стоячи під дверима, прислухатися, доки інженер піде на роботу.
Треба б зробити якийсь жест, якийсь простий акт взаємності, та він не може намислити як, чи, можливо, й не хоче, та все одно, невдовзі стає запізно щось робити. Що з ним не так? Чому він у простих речах завдає собі стільки труднощів? Якщо відповідь лежить у його натурі, що хорошого мати таку натуру? Чому б не змінити свою натуру?
Та чи то його натура? Щодо того його гризуть сумніви. Це не скидається на натуру, це скидається на неміч: слабкість, убогість духу, по своїй суті мало чим відрізняється від його холодності з жінками. Чи може людина з отакою хворобою прилучитися до мистецтва? А коли може, то що це говорить про мистецтво як таке?
***
У Гемпстеді, біля агентства новин, він читає на дошці об’яв оголошення: “У мікрорайоні швейцарських котеджів у квартирі потрібен четвертий мешканець. Окрема кімната, спільна кухня”
Ділитися йому не до вподоби. Він воліє усім розпоряджатися сам. Та доки він буде жити один, то ніколи не позбавиться ізоляції. Він телефонує, призначає зустріч.
Чоловік, що показує помешкання, лише на декілька років старший від нього. Він з бородою, на ньому блакитний жакет фасону Неру, защепнутий спереду на золоті ґудзики. Його ім’я Міклош, і він із Угорщини. Само помешкання чисте і світле, призначена йому кімната — більша, ніж та кімната, яку він наймає зараз, і до того ж сучасніша.
— Я беру, — без вагання говорить він Міклошу. — Маю дати вам завдаток?
Та справа не настільки проста.
— Залиште мені своє прізвище і телефон і я поставлю вас на чергу, — говорить Міклош.
Він чекає три дні, а на четвертий телефонує. Міклоша немає, відповідає дівчина. Кімната? Ага, кімнати вже немає, здали кілька днів тому.
Вона говорить з хрипкуватою чужоземною вимовою; сумніву немає, вона вродлива, інтелігентна, досвідчена. Він не запитує, чи вона мадярка. Та якби він отримав ту кімнату, він би жив із нею в одній квартирі. Хто вона? Як її звуть? Чи вона — його суджене кохання і чи доля тільки-но обійшла його? Хто той щасливчик, кому віддали кімнату і майбутнє, яке мало б належати йому?
У нього склалося враження, що коли він оглядав помешкання, Міклош показував йому квартиру доволі байдуже. Він міг лише здогадуватися, що Міклош шукає когось такого, хто б міг привнести в господарство не лише четвертину ренти, а когось такого, хто б міг запропонувати ще і жвавість, чи стиль, чи романтичні стосунки. Міклош второпав, що мені бракує веселості, стилю та романтичності, і відмовився від мене.
Треба було брати ініціативу до своїх рук.
Я не такий, як здаюся на вигляд, треба було сказати. Можливо, я виглядаю на клерка, та насправді — я поет, тобто майбутній поет. Більше того, я буду сплачувати свою частку квартплати пунктуально, чого від більшості поетів вимагати важко.
Та він цього не виклав, не попрохав, хоча те було б принизливим для нього самого і для його покликання, та тепер уже запізно.
Як так сталося, що угорець розпоряджається помешканням у престижному “швейцарському” мікрорайоні, одягається за останньою модою, прокидається пізно зранку і, без сумніву, поруч нього у ліжку лежить прегарна дівчина з хрипким голосом, у той час як він вимушений цілий день наймитувати на ІВМ і жити у завалящій кімнаті в районі вулиці Арчвей-роуд? Як ключі, що відмикають усі радощі Лондона, потрапили до рук Міклоша? Де такі люди знаходять гроші, щоб влаштовувати собі безтурботне життя?
Йому ніколи не подобалися люди, котрі не підкоряються правилам. Якщо правила зневажаються, життя втрачає будь-який сенс: у такому разі треба, як вважав Іван Карамазов, віддати квитка і піти пішки. І все ж видається, що Лондон аж кишить такими людьми, які зневажають правила, і їм усе минеться. Здається, що він один такий тупий, що йому доводиться грати за правилами, він та ще оті окуляроокі, заклопотані клерки в темних костюмах, з якими він стикається у метро. То що ж йому робити? Чи наслідувати Івана? Чи наслідувати Міклоша? Хоч яким би шляхом він пішов, однаково програє. Бо немає у нього дару брехати, чи шахраювати, чи махлювати правилами, точно так, як у нього немає дару тішитися радощами життя чи модним вбранням. Його єдиним даром є дар тішитися злиднями тупості та чесним старцюванням. Якщо це місто не хоче винагородити його за злидні, тоді що він тут робить?
12
Щотижня йому приходить від матері лист, блідо-блакитна аерограма з чітко виведеними друкованими літерами адреси. Він отримує ці прояви незмінної до себе любові з пароксизмом. Чи його мати не бажає зрозуміти, що коли він відчалив від пристані Кейптауна, то обірвав усі зв’язки з минулим? Як він може змусити її сприйняти те, що процес перетворення себе в іншу людину, який почався, ще коли йому виповнилося п’ятнадцять, буде безжально тривати до тих пір, доки пам’ять про родину і країну, які він залишив позад себе, не вивітриться зовсім?
У своїх листах мати розповідає про свої останні робочі місця (вона переходить із однієї школи до іншої, підмінюючи вчителів, що на лікарняному). Закінчує свої листи з надією на те, що зі здоров’ям у нього усе гаразд, що він піклується про себе і тепло вдягається, що він не став жертвою грипу, що лютує по всій Європі, як їй сказали. Щодо південноафриканських справ, вона не пише нічого, бо він дав ясно зрозуміти, що те його не обходить.
В одному з листів він обмовився, що якось у метро загубив рукавички. Помилка. Незабаром авіапоштою прийшов пакуночок з парою шкіряних рукавичок. Марки коштували більше, ніж самі рукавички. Свої листи вона пише недільними вечорами і опускає до скриньки рано в понеділок, якраз перед відбором пошти. Йому зовсім не важко уявити ту картину, у помешканні, у яке його мати з батьком та молодшим братом переїхали після того, як довелося продати будинок у Рондебоші. Повечеряли. Вона прибирає зі столу, одягає окуляри, підтягує поближче лампу.
— Що ти збираєшся робити? — питає батько, який нудиться недільними вечорами, коли “Аргус” перечитаний від заголовка до редколегії і тепер немає чого робити.
— Я маю написати Джону, — відповідає вона, міцно стуляючи вуста, даючи таким чином йому одкоша. — “Любий мій Джоне”, — починає вона.
Чого вона бажає досягти своїми листами, ця вперта, безсоромна жінка? Невже вона не може збагнути, що докази її відданості, хоч і виявлені так настійливо, ніколи не змусять його пом’якшитися і повернутися? Вона не може сприйняти того, що він ненормальний? Їй слід скерувати свою любов на його брата і забути про нього. Його брат — набагато простіше і безневинне створіння. У його брата добре серце. Нехай любов до матері на свої плечі візьме його брат; нехай його братові говорять, що з даної миті він є первістком, її улюбленцем. Отоді він, ново забутий, буде вільний творити власне життя на свій копил.
Вона пише кожного тижня, але він відписує не кожного. Бо таке дуже скидалося б на взаємність. Відповідає він вряди-годи, і листи його коротенькі, нічого не повідомляють і фактично свідчать лише про те, що написані вони з того ж самого місця проживання.
З усього — це найгірше. Це пастка, яку вона поставила, пастка, з якої він ще не знайшов виходу. Якщо йому доведеться порвати всі зв’язки, якщо він змушений буде кинути писати взагалі, вона зробить найгірші висновки, найгірш можливі; і одна лише думка про те горе, що затисне її серце у ту мить, викликає у нього бажання затулити собі вуха та очі. Доки вона жива, він не насмілиться померти. Позаяк, доки вона жива, він не єдиний розпорядник свого життя. Він не має права обходитися з ним бездумно. Хоча він і не надто любить себе, задля неї він має дбати про себе, навіть до того ступеня, щоб тепло одягатися, належно харчуватися, приймати вітамін С. Щодо самогубства, то про те не може бути й мови.
Про події у Південній Африці він дізнається із передач Бі-Бі-Сі, зі сторінок “Манчестер гардіан”. Він читає статті “Гардіан” з огидою. Фермер прив’язав свого робітника до дерева і засік до смерти. Поліція стріляє у натовп. У камері знайшли мертвого в’язня, повішеного на стьожці ковдри, обличчя у синцях і роз’юшене. Жах за жахом, звірство за звірством, і просвітку немає.
Йому відома думка своєї матері. Вона гадає, що світ не розуміє Південну Африку. Чорні у Південній Африці живуть краще, ніж будь-де в усій Африці. Страйки та протести підбурюються комуністичними агітаторами. Щодо наймитів на фермах, яким заробітну плату платять мамалигою і яким у зимові холоди доводиться закутувати своїх дітей у мішковину, його мати вважає це ганьбою. Але такі речі трапляються лише у Трансваалі. То через африканерів Трансваалю з їхньою заскорузлою ненавистю і черствими серцями про країну лине така лиха слава.
Його думка, яку він без вагання висловив їй, полягає у тому, щоби росіяни замість проголошувати в Організації Об’єднаних Націй одну промову за другою, вторглися б у Південну Африку, і негайно. Їм треба висадити у Преторії спадохроністів, захопити Ферворда* та його дружбанів, поставити їх до стіни і розстріляти. Що росіяни мусять робити далі, після того, як розстріляють Ферворда, він не говорить, ще подумки не дійшов до того. Справедливість має взяти верх, це все, про що йдеться; решта — то політика, а політикою він не цікавиться. Стільки тримає його пам’ять про минуле, африканери глумилися над людьми тому, як самі заявляють, що з них поглумилися колись. Що ж, нехай колесо повернеться ще на один оберт, нехай на силу відповість ще більша сила. Він задоволений, що не бере у тому участі.
——
* Гендрік Френш Ферворд (1901—1966) — прем’єр-міністр Південно-Африканської Республіки від 1958 до 1966 року, прихильник політики апартеїду, так званий “батько апартеїду”.
Південна Африка — мов жорно на шиї. Він хоче спекатися його, все одно яким чином, щоб почати вільно дихати.
Йому не треба купувати “Манчестер гардіан”. Існують інші, поміркованіші газети: “Таймз”, наприклад, чи “Дейлі телеграф”. Та на “Манчестер гардіан” можна покластися, вона не пропустить нічого про Південну Африку, що мов камінь гнітить його душу. Читаючи “Манчестер гардіан”, він принаймні знає найгірше.
***
Він не контактував з Астрід вже декілька тижнів. Аж ось вона зателефонувала. Час її перебування в Англії вичерпався, вона повертається додому, до Австрії.
— Гадаю, що з тобою ми не побачимося, — говорить вона, — тож я зателефонувала, щоб попрощатися.
Вона намагається говорити недбало, та у її голосі він відчуває сльози. Він винувато пропонує зустрітися. Вони удвох п’ють каву; вона повертається до його кімнати, проводить останню ніч (“нашу останню ніч” — називає вона), вчепившись у нього і тихенько схлипуючи. Він чує, як удосвіта наступного ранку (якраз неділя) вона обережно вибирається з ліжка і йде до ванної у коридорі, щоб одягтися. Коли вона повертається, він удає, що спить. Він знає, що подай він найменший знак, і вона залишиться. В разі, коли він вирішить, наприклад, почитати газету, перш ніж звернути на неї увагу, вона сяде у куточку і чекатиме. Здається, отак виховується поведінка дівчат у Клагенфурті: нічого не вимагати, чекати, поки чоловік готовий, і потім служити йому.
Йому хотілося б бути добрішим до Астрід, такої юної, такої самотньої у великому місті. Йому хочеться витерти їй сльози, змусити усміхнутися; йому хочеться довести Астрід, що його серце не таке жорстоке, як видається, що він здатний відповісти на її бажання своїм власним бажанням, готовий пригорнути її так, як вона того бажає, щоб її пригорнули, і слухати її оповідки про матір та братів, що вдома. Та йому слід бути обережним. Забагато тепла, і вона може здати свого квитка, зостатися у Лондоні, переїхати до нього. Двоє невдах ховаються в обіймах одне одного, втішають одне одного: занадто ница перспектива. Вони можуть навіть побратися, він та Астрід, а потім провести усе життя, доглядаючи одне за одним, мов ті калічки. Тож він не дає ніякого знаку, а лежить зі стуленими повіками, доки чує поскрипування сходинок і хряскіт зачинених вхідних дверей.
***
Настав грудень, і різко похолодало. Випав сніг, сніг перетворився у кашу, на пішоходах каша замерзла, і, щоб ходити, потрібно було намацувати опору, подібно альпіністу. Місто огортає ковдра туману, туману, густо замішаного на вугільному пилу та сірці. Електропостачання припиняється; метро зупиняється, у своїх нетоплених оселях літні люди коцюбнуть до смерті. Найсуворіша зима століття, говорять газети.
А у Південній Африці саме літо. Він міг би лежати на пляжі з біленьким піском, що тягнеться на кілометри. А небо вгорі синє-синє.
Серед ночі у його кімнаті лопається труба. Вода стоїть по кісточки. Він прокидається посередині зашерхлої калюжі.
Схоже на те, що знову повернувся бліц*, писали газети. Вони друкують історії про супові кухні для безпритульних, зорганізовані добровільними жіночими спілками, про ремонтні бригади, які трудяться цілу ніч. Криза виявляє найкращі риси лондонців, говорять вони, які зустрічають лихо з рішучістю та незмінною дотепністю.
——
* Бліц (нім.) — блискавична (війна). Мається на увазі Друга світова війна.
Щодо нього, то він може одягатися як лондонець, бадьоро тюпати на роботу як лондонець, страждати від холоду як лондонець, та у нього бракує незмінної дотепності. Та навіть через рік чи два лондонці не сприймуть його за свого. Вони відразу впізнають у ньому ще одного іноземця, який з якоїсь там своєї дурної причини приперся жити туди, де його не чекали.
Стільки ж іще треба прожити у Лондоні, щоб йому дозволилося стати справжнім англійцем? Чи отримати британський паспорт буде достатньо, чи, може, незвичне для слуху іноземне прізвище означає, що перед ним двері захряпнуті назавжди? І взагалі, що означає “стати англійцем”? Англія — мати двох націй: він має вибрати одну з них, вибрати, чи бути англійцем середнього прошарку, або англійцем робітничого класу. Здається, він уже вибрав. Він носить одяг середнього класу, читає газети середнього класу, імітує мову середнього класу. Та одні лише зовнішні прояви недостатні, щоб його сприйняли, щонайменше — без пересторог. Наскільки він зрозумів, про допуск до середнього класу — повний допуск, не тимчасовий квиток, придатний лише на певний час дня протягом декількох днів на рік, — було вирішено за багато років, навіть за декілька поколінь до його народження, згідно з правилами, які для нього навіки залишаться під темною пеленою.
А щодо робітничого класу, то він не поділяє його манери відпочинку, заледве розуміє його мову, ніколи не відчував ані найменшого прояву гостинності з боку того класу. Дівчата з ІВМ з головою поринули у мрії про заміжжя та дітлахів, та про муніципальне житло, мають своїх хлопців із робітничого класу, і будь-які спроби знайомства зустрічають крижаним поглядом. Так, він живе в Англії, та явно, що не на запросини англійського робітничого класу.
У Лондоні тисячі південноафриканців, якщо вірити статистичним звітам. Тут є також канадійці, австралійці, новозеландці, навіть американці. Та оті люди не є емігрантами, вони тут не для того, щоб оселитися отут, стати англійцями. Вони прибули сюди, щоб розвіятися або навчатися, чи трохи підзаробити грошиків перед поїздкою в Європу. Коли їм набридне Старий Світ, вони повернуться додому і стануть жити своїм справжнім життям.
У Лондоні є ще й європейці, і не лише студенти-лінґвісти, а й утікачі від переслідувань зі Східного блоку, а ще раніше — від нацистської Німеччини. Та їхня ситуація відрізняється від його. Він не утікач; чи радше, його заява до міністерства внутрішніх справ про надання статусу біженця не призведе ні до чого. Міністерство спитає, а хто тебе переслідує? Від чого ти утікаєш? Від нудьги, відповість він. Від філістерства. Від атрофії морального життя. Від ганьби. До чого приведе така заява?
Потім є Паддінгтон. О шостій вечора він іде по Мейда-Вейл чи Кілбурн-Хай-роуд і у світлі натрієвих ламп спостерігає, як до своїх жител, закутавшись по самі очі, юрбами тюпають з роботи вихідці з Вест-Індії. Їхні плечі зсутулені, їхні руки засунуті глибоко до кишень, шкіра їхня набрала сірувато-припудреного відтінку. Що жене їх з Ямайки і Трінідаду до цього безсердечного міста, де холод виповзає прямо з-під кожного каменя бруківки, де світлові години вони проводять у монотонній роботі, а вечірні —у переповненій кімнаті з облупленими стінами та поточеними шашіллю меблями, кучкуючись над газовою горілкою? Явно, що не всі з них тут шукають слави, як поети.
Люди, з якими він працює, дуже чемні, щоб висловити свою думку про заморських гостей. Проте із деяких недомовок зрозуміло, що у їхній країні він. На тему вихідців з Вест-Індії вони мовчать теж, та він читає графіті. “Негритосе, шуруй додому”, — говорять написи на стінах. “Кольоровим — не звертатися”, — говорять написи у вікнах помешкань нічліжних будинків. З кожним місяцем уряд приймає дедалі суворіші імміґраційні закони. Вестіндійців зупиняють прямо на пристані Ліверпуля, тримають, аж доки ті доходять до відчаю, затим їх відправляють кораблем туди, звідки вони приїхали. Якщо у порівнянні з ними він не так боляче відчуває оту неприйнятність, то лише дякуючи захисному забарвленню: своєму костюму від братів Мосс та своїй блідій шкірі.
13
— Зваживши всі обставини, я дійшов висновку.... беручи до уваги мої душевні прагнення, я дійшов висновку...
Він пропрацював на ІВМ рік із гаком: зиму, весну, літо, осінь, ще одну зиму, і зараз настала ще одна весна. Навіть у офісі на вулиці Ньюман, у будинку, схожому на скриню з герметично закритими вікнами, він відчуває дражливу зміну у повітрі. Ні, так далі він продовжувати не може. Він уже більше не може класти своє життя на вівтар принципу того, що людська істота мусить батрачити за шматок хліба, принципу, до якого він, здається, прикипів, хоча у нього немає ніякого уявлення, звідки він його взяв. Він не може вічно запевнювати свою матір у Кейптауні, що влаштував своє життя і тому вона може за нього не турбуватися. Зазвичай він не дуже добре уявляє собі, чого йому хочеться, і не бажає знати глузд. Чудово це знати, на його погляд, означає погасити свою творчу іскру. Та у даному випадку він не може дозволити собі пливти на хвилях туману своєї нерішучості. Він має полишити ІВМ. Він має вирватися звідти, незважаючи на всі ті приниження, що йому доведеться пережити.
За минулий рік його почерк, мимо волі, став дрібнішати і дрібнішати і ставав дедалі нерозбірливішим. Тепер, сидячи за робочим столом, пишучи те, що стане оголошенням його наміру покинути роботу, він зумисне намагається виводити більші літери, робити заокругліші хвостики, надаючи написаному більш упевненого вигляду.
Після довгих роздумів, — написав він нарешті, — я дійшов висновку, що моє майбутнє не пов’язане з ІВМ. За умовами контракту, я повідомляю про свій намір піти з роботи через місяць від сьогоднішнього дня.
Він підписує листа, заклеює його, адресує докторові Маклверу, менеджеру програмного відділу, і крадькома кидає до кошика з написом “Внутрішня пошта”. В офісі ніхто на нього не подивився. Він знову сідає на своє місце. До третьої, коли в черговий раз вибирають пошту, є час передумати, час висмикнути листа з кошика і порвати. Бо коли лист дійде до адресата, — жереб кинуто. До завтра по всіх відділах рознесеться новина: один із людей Маклвера, південноафриканський програміст з другого поверху, розраховується. Ніхто не захоче спілкуватися з ним на людях. Від нього всі відвернуться. Отак-от воно робиться у ІВМ. Ніяких сентиментів. На ньому буде стояти тавро ледаря, невдахи, людини з нечистим сумлінням.
О третій жінка прийшла вибирати пошту. Він схиляється над паперами, серце калатає. Через півгодини його викликають до кабінету Маклвера. Маклвер сам не свій від люті.
— Що це? — питає він, тицяючи на відкритого листа на своєму столі.
— Я вирішив звільнитися.
— Чому?
Він передбачав, що Маклвер сприйме це без усмішки. Саме Маклвер інтерв’ював його, дав своє добро і прийняв на роботу, повірив у те, що звичайний паруб’яга із колоній хоче зробити собі кар’єру у комп’ютерній справі. Над Маклвером стоять свої боси, яким він має витлумачити свою помилку. Маклвер — високий чолов’яга. Він одягається вишукано, говорить з оксфордським придихом. У програмуванні, як у науці, чи навичках, чи ремеслі, чи чим там воно є, він не зацікавлений. Він просто розпорядник. От у чому він хороший: роздавати людям завдання, розпоряджатися їхнім часом, вичавлювати вкладені у них свої гроші.
— Чому? — знову нетерпляче говорить Маклвер.
— Я не знаходжу, що праця на ІВМ задовольняє мої людські почуття. Вона не дає мені нагоди виявити свої можливості.
— Продовжуйте.
— Я сподівався чогось більшого.
— І що ж то може бути?
— Я надіявся на дружбу.
— Ти потрапив у неприязну атмосферу?
— Щоб неприязну, ні, навпаки. До мене ставляться дуже добре. Та бути дружнім зовсім відрізняється дружби.
Він надіявся, що лист буде його останнім словом. Але така надія була наївною. Йому треба було знати, що вони сприймуть лист не інакше, як перший постріл війни.
— Що ще? Якщо у вас є ще щось на думці, то це ваша нагода висловитися.
— Більше нічого.
— Більше нічого. Зрозуміло. Вам бракує дружби. Ви ні з ким не подружилися.
— Так, це правда. У цьому я нікого не звинувачую. Очевидно, вина у тому лиш моя.
— І через це ви хочете поквитатися з роботою?
— Так.
Тепер, коли слова сказані, звучать вони безглуздо. Його понукають, щоб він плів нісенітницю. Та він мав це передбачити. От як вони змусять його заплатити за те, що він відкинув їх і роботу, яку вони йому дали, роботу на ІВМ, лідера ринку. Загнали у куток, як новачка у шахах, і поставили мат у десять ходів, у вісім ходів, в сім ходів. Урок у перевазі. Що ж, хай уже ставлять. Хай роблять свої ходи, і хай він робить свої безглузді, легко передбачувані відповідні кроки, доки їм надокучить гра і вони відпустять його на волю.
Різко махнувши рукою, Маклвер закінчує інтерв’ю. Наразі оце і все. Йому дозволили йти на своє робоче місце. Уперше він навіть не зобов’язаний працювати допізна. О п’ятій він зможе вийти з будинку і провести вечір на свій розсуд.
Наступного ранку, через секретаря, бо сам Маклвер пройшов повз нього, навіть не відповівши на привітання, йому наказали не гаючись з’явитися у відділ кадрів головного офісу ІВМ, що в місті.
Чоловік із відділу кадрів, який уже чув про цю справу, переказав слово в слово його скаргу на те, що ІВМ не змогла оточити його друзями. Перед ним лежить відкрита течка; по ходу дізнання він відмічає пункти. Чи давно він почувається невдоволеним на своїй роботі? Чи хоч раз обговорював своє невдоволення зі своїм начальником? Якщо ні, то чому? Чи його колеги з вулиці Ньюмен явно поводяться недружно? Ні? То як же він може пояснити свою скаргу?
Чим частіше промовляються слова друг, дружба, дружній, тим дивніше вони звучать. Якщо вже ти шукаєш друзів, уявляє він те, що міг би сказати той чоловік, то запишися до якогось клубу, грай у кеглі, запускай моделі літачків, колекціонуй марки. Навіщо чекати, аж доки твій роботодавець, ІВМ, “Міжнародні бізнес-машини”, виробник електронних калькуляторів та комп’ютерів, для тебе їх знайде?
Ніде правди діти, чоловік має рацію. Яке він має право скаржитися, а найперше у цій країні, де всі настільки холодні одне до одного? Чи не за це він захоплюється англійцями: їхньою емоційною стриманістю? Чи не тому він пише у вільний час наукову працю про роботи Форда Мадокса Форда, наполовину німця, який прославляє англійський лаконізм?
Сконфужено і спотикаючись, він усе більше і більше виливає наболіле. Його щирість спантеличує кадровика ще більше, аніж сама скарга. Непорозуміння, от яке слово потрібне чиновнику. Співробітник був у стані непорозуміння: це буде підходяще формулювання. Та він не стане їм у цьому допомагати. Нехай самі пошукають відповідне слово.
Що чолов’язі особливо хотілося б зробити, так це з’ясувати, що ж робити далі. Чи його балаканина про брак дружніх відносин — просте прикриття, щоб перейти з ІВМ до одного з конкурентів ІВМ, які працюють у царині бізнес-машин? Чи йому вже дали обіцянку, чи вже якось стимулювали?
Щирішим у своїх запереченнях він і бути не може. Не наймає його на іншу роботу ані конкурент, ані будь-хто інший. Співбесіду з ним не проводили. Він полишає ІВМ, просто щоб спекатися ІВМ. Він хоче бути вільним, ото і все.
Чим більше він говорить, тим безглуздіше виглядає, мов біла ворона у світі бізнесу. Та щонайменше він не говорить: “Я полишаю ІВМ, щоб стати поетом”. Ця таємниця принаймні все ще його власна.
***
Ні сіло ні впало, серед усього того телефонний дзвінок від Кароліни. Вона проводить канікули на південному березі, в Богнор Регіс, і зараз — без діла. Чому б йому не сісти на поїзд і не провести з нею суботу?
Вона зустрічає його на станції. У крамниці на головній вулиці вони беруть напрокат велосипеди; невдовзі котять на велосипедах безлюдними сільськими путівцями, а навколо пшеничні лани, що наливаються золотом. Не по порі тепло. Він весь обливається потом. Одягся він не по погоді: сірі байкові штани і жакет. На Кароліні помідорного кольору блузка і босоніжки. Її русяве волосся іскриться, крутячи педалі, її дебелі довгі ноги вилискують; вона виглядає мов богиня. Що вона робить в Богнор Регіс, питає він? Вона тут разом з тітонькою, відповідає, віднайденою англійською тітонькою. Далі він не розпитує.
Вони зупиняються обіч дороги, заходять за огорожу. Кароліна прихопила сендвічі; вони знаходять затінок під каштаном і перекушують. Потім він відчуває, що вона не проти, щоб він зайнявся з нею любов’ю. Та він нервується, отут, на белебні, де у будь-яку мить фермер чи навіть констебль може застати їх і поцікавитися, як, на їх думку, що вони отут роблять.
— Я розрахувався з ІВМ, — говорить він.
— От і добре. Що ти будеш робити далі?
— Не знаю. Гадаю, що який час побайдикую.
Вона чекає ще щось почути, чекає почути про його плани. Та йому немає чого розповісти, жодних планів, жодних ідей. Який же він йолоп! Навіщо такій дівчині, як Кароліна, тягти його на причепі, дівчині, яка акліматизувалася в Англії, досягла успіху у житті, залишила його пасти задніх у всіх аспектах? Йому спадає на думку лише одне пояснення: вона все ще бачить його таким, яким він був у Кейптауні, коли все ще міг презентувати себе багатообіцяючим поетом, коли був ще не тим, ким став теперечки, тим, що зробила з нього ІВМ: євнухом, трутнем, заклопотаним клерком, який поспішає, щоб устигнути на потяг о восьмій сімнадцять і не спізнитися в офіс.
***
Працівникам, які йдуть з роботи, у Британії скрізь влаштовують проводи — коли не золотий годинник, то під час перерви збираються на чай, промова, оплески і добрі побажання, щирі або ж нещирі. Він прожив у країні достатньо, щоб знати про це. Але — не в ІВМ. ІВМ — то не Британія. ІВМ — то нова хвиля, новий шлях. От чому ІВМ має намір зробити пролом у британській традиції. Британія погрузла у старих, неефективних підходах. Структура ж ІВМ, навпаки, — струнка, тверда і безжалісна. То ж в останній день його роботи для нього — ніяких проводів. Він мовчки очищає свій стіл, прощається зі своїми колегами-програмістами.
— Що ти будеш робити? — сторожко питає один із них. Усі вже чули ту історію про дружбу; всі відчуваються скуто і незручно.
— А, подивимося, що випливе, — відповідає він.
Цікаве відчуття, прокинутися наступного ранку і тобі нікуди конкретно не треба йти. Сонячний день! Він сідає в метро і їде до Лестер-сквер, робить обхід книгарень на Черінг-Крос-роуд. За день у нього виросла щетинка; він вирішив завести бороду. З борідкою, можливо, він не буде так відрізнятися від елегантних молодих чоловіків та гарних дівчат, які висипають із університету іноземних мов і прямують до метро. А там як поведеться, що буде, те і буде.
З цих пір, вирішив він, у будь-якій ситуації він здасться на милість випадку. Романи переповнені випадковими зустрічами, що ведуть до кохання — кохання або трагедії. Він готовий до кохання, готовий навіть до трагедії, готовий до будь-чого, фактично настільки, наскільки те його поглине і переінакшить. Врешті-решт, саме тому він у Лондоні: щоб спекатися свого старого я і відкритися у своєму новому, істинному, палкому я; і на заваді його пошуку нічого не стоїть.
Минають дні, і він робить просто те, що йому заманеться. Говорячи іншими словами, його становище нелегальне. До його паспорта прикріплено дозвіл на роботу, дякуючи чому у нього є дозвіл на проживання у Британії. Тепер, коли у нього немає роботи, дозвіл утратив свою силу. Та якщо він заляже на дно, можливо, вони — влада, поліція, чи хто там за це відповідальний, — не догледять.
Над виднокраєм уже виникає грошова проблема. На свої заощадження він вічно прожити не зможе. У нього навіть немає чого путнього продати. Він передбачливо перестав купувати книжки; коли погода хороша, ходить пішки, а не їздить в метро; харчується хлібом, сиром і яблуками.
Випадок не вшановує його жодним зі своїх благодіянь. Та випадок не передбачуваний, випадкові треба дати час. На день, коли нарешті випадок усміхнеться йому, він тільки й може, що чекати в готовності.
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу.
