ДЖЕЙМС БОЛДУЇН
БЛЮЗ СОННІ
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклала Наталя Дьоміна
Я прочитав про це в газеті в метро дорогою на роботу. І не міг повірити, тому прочитав ще раз. Потім, здається, я просто витріщився на видруковане в газеті його ім’я, і вся ця історія ввижалася мені у мерехтливих вогнях поїзда та обличчях і тілах людей, а також у власному, поглиненому темрявою, обличчі.
У це неможливо повірити — повторював я собі, йдучи зі станції метро до школи. Водночас сумніватися в цьому я теж не міг. Я боявся, боявся за Сонні. Він знову ставав для мене реальністю. Великий брикет льоду осів у моєму животі й повільно танув у ньому цілісінький день, доки я викладав алгебру своїм учням. Це був особливий лід. Він продовжував танути, розливаючись по моїх судинах, проте не зменшуючись у розмірах. Іноді він твердів і начебто розширювався, доки я не відчував, що мої нутрощі ось-ось вийдуть назовні, або ж я задихнуся чи закричу. Це завжди траплялося зі мною в ті моменти, коли я згадував те, що зробив чи сказав Сонні.
Коли він був такого віку, як хлопці у моєму класі, його обличчя було світле й відкрите, із таким мідним блиском; а очі коричневого кольору були напрочуд відвертими, і погляд пройнятий добротою. Мені було цікаво, як він виглядає тепер. Минулого вечора його схопили під час рейду у помешканні в центрі міста за роздрібну торгівлю та вживання героїну.
Я не міг у це повірити. Але що я справді тут маю на увазі, то це те, що я не міг знайти цьому виправдання. Тривалий час я не приймав цього, бо не хотів знати. Я мав певні підозри, але не зважав на них і тримався осторонь. Я сказав собі, що попри дикуватість Сонні, він не божевільний. Він завжди був хорошим хлопчиком і не поводився задерикувато чи зневажливо, на відміну від інших дітей, особливо із Гарлема. Я не хотів вірити в те, що колись побачу свого брата на шляху, який веде донизу, в ніщо, коли його обличчя вже не випромінюватиме отого сяйва, і він опиниться в стані, у якому я вже бачив багатьох людей. Але це врешті-решт сталося, і ось я тут, викладаю алгебру чималому гурту хлопчаків, дехто з яких, наскільки мені відомо, не гребує кайфом від ширяння, який, вочевидь, дає їм щось більше, ніж могла би дати алгебра. Я був певен того, що Сонні був не набагато старший за цих хлопців, коли вперше спробував наркотики. І тепер ці хлопці жили так, як ми тоді. Вони зростали надто швидко, і їхні голови сягнули стелі їхніх реальних можливостей. Вони були сповнені шаленства. Але все, що вони насправді знали, було дві темряви: темрява їхнього життя, яка зараз наближалася до них, і темрява кінофільмів, яка зробила їх сліпими до тієї першої темряви, в якій вони тепер усі разом перебували частіше, ніж будь-коли, і так само більше, ніж будь-коли відчували самотність.
Коли пролунав останній дзвоник і закінчився урок, я нарешті зітхнув полегшено. Здавалося, я затримував подих протягом усього часу. Мій одяг був мокрий — я мав такий вигляд, начебто просидів в одязі під гарячим душем щонайменше півдня. Насправді я протягом тривалого часу сидів у класі, слухаючи хлоп’ячі крики, матюки і сміх у дворі та на першому поверсі. Їхній сміх, мабуть, уперше так зачепив мене. І то був не радісний сміх, який бозна-чому асоціюють із дитячим. Це був глумливий та недалекий регіт, що мав на меті когось зганьбити. Це був регіт від розчарування, і це також пояснювало оманливість їхніх прокльонів. Цілком можливо, я прислухався до них через те, що думав про свого брата, і в них я бачив свого брата. І себе.
————Перекладено за виданням:
© Наталя Дьоміна, український переклад, 2009.
Якийсь хлопець насвистував складну і водночас просту мелодію, яка скидалася на пташиний спів і звучала вона неймовірно виразно в різкому чистому повітрі, зберігаючи свою своєрідність серед усіх інших звуків.
Я підвівся і попрямував до вікна подивитися на двір. Був початок весни, тому хлопчаки були сповнені сил. Учитель час від часу проходив повз них, але так швидко, ніби не міг дочекатися часу, коли зможе якнайшвидше забратися звідси й остаточно здихатися хлопців, не бачити їх і не думати про них. Я почав збирати свої речі. Пора додому. Треба поговорити з Ізабель.
Коли я дійшов до сходів, двір майже спорожнів. Я побачив молодого чоловіка, який стояв у тіні і виглядав точнісінько як Сонні. Я ледь не покликав його на ім’я. Але помітив, що то не Сонні, але хтось, кого ми знали, словом, хлопець із нашого кутка, один із приятелів Сонні. Я ніколи не товаришував із ним, бо він був занадто малий для мене, та і взагалі він мені ніколи не подобався. І навіть тепер, попри те, що він уже був дорослим, це аж ніяк не заважало йому вештатися по району під мухою, марнуючи час по закутках. Траплялося, я навідувався до його “місця роботи” з четвертаком чи п’ятдесятьма центами, просити які він, безперечно, мав найсерйозніші причини. Не знаю чому, але я їх завжди брав до уваги.
Проте тепер раптово я почав його ненавидіти. Я не міг терпіти його погляду, який почасти нагадував собачий, а почасти вередливої дитини. Мені хотілося спитати, якого біса він отягається на шкільному подвір’ї.
Та хлопець переступив з ноги на ногу і промовив:
— Я бачу, ти отримав газети, отож усе вже знаєш.
— Ти маєш на увазі про Сонні? Так, уже знаю. Але як так сталося, що вони й тебе не пов’язали?
Він скорчив міну і вишкірив зуби, що знову нагадало мені про дитячий вираз його обличчя.
— Мене там не було. Я тримаюся подалі від тих людей.
— Тобі пощастило.
Я запропонував йому цигарку, він закурив і пустив дим.
— Ти прийшов сюди лише для того, щоб розповісти мені про Сонні?
— Ага.
Він похитав головою: його очі, здавалося, ось-ось почнуть бігати. Яскраві сонячні промені вилискували на його вологій темно-коричневій шкірі, перетворюючи колір його очей на жовтий, та відтіняючи його брудне закошлане волосся. Від нього дивно тхнуло, тому я трохи відступив і промовив:
— Добре, дякую. Але я вже знаю про це і тепер мушу йти додому.
— Я трохи проведу тебе, — сказав він.
Ми рушили. Кілька дітлахів і досі вешталися на подвір’ї. Один із них побажав мені добраніч і якось дивно глянув на того хлопця, що йшов поруч.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він у мене. — Я маю на увазі щодо Сонні?
— Слухай-но, я не бачив Сонні вже понад рік, тому не впевнений, чи буду щось робити. І взагалі, що я в біса можу зробити?
— Твоя правда, — сказав він, — ти нічого не можеш зробити. Гадаю, ти ніяк не допоможеш нашому Сонні.
Це було саме те, про що я думав, і тому, мені здалося, він не мав права говорити цього.
— Позаяк Сонні здивував мене, — продовжував він (у нього була смішна манера говорити, і він дивився просто себе, наче розмовляв сам із собою). — Я вважав Сонні розумним хлопцем, надто розумним, щоби так оступитися.
— Гадаю, він і сам так вважав, — відказав я, — тому й оступився. А як щодо тебе? Б’юся об заклад, ти в нас із біса розумний.
Він з хвилину дивився мені просто в очі.
— Я не розумний, — сказав він. — Якби я був розумний, то давно б уже натрапив на кулю.
— Стривай. Не треба розповідати мені свою сумну історію. Якби це залежало від мене, я б сам тебе забезпечив кулею.
Я відразу пошкодував про сказане. Мабуть, тому, що не міг і помислити про існування у цього нещасного покидька якоїсь власної історії, ще й до того ж сумної. Тож я швидко запитав, що ж тепер станеться із Сонні.
Він ніяк не відреагував. Подумки він був десь у іншому місці.
— Дивна річ, — сказав він. Судячи з його тону, ми мали б почати розмову про те, як найшвидше дістатися до Брукліна. — Коли я побачив вранішні газети, то перше, що запитав себе, було, чи це стосується мене. Тоді я відчув щось на кшталт відповідальности.
Я почав слухати уважніше. Станція метро була на розі, прямо перед нами, і я зупинився. Він також зупинився. Ми стояли біля бару. Він трохи пригнувся, щоб подивитися всередину. Та скидалося на те, що там не було того, кого він шукав. Музичний кіоск вибухав якоюсь чорною динамічною музикою, і я споглядав барменшу, яка пританцьовувала на шляху до своєї барної стійки. Я звернув увагу на вираз її обличчя, коли вона, посміхаючись, щось комусь відповіла, тримаючи при цьому ритм музики. Її посмішка комусь нагадала маленьку дівчинку, а хтось відчув приречену і дотепер страждаючу жінку під пошарпаним обличчям напівповії.
— Я ніколи і нічого не давав Сонні, — нарешті промовив хлопець. — Але якось дуже давно я прийшов у школу під кайфом, і Сонні запитався, як то воно. Він зробив паузу. Я не міг спокійно дивитися на нього, натомість я дивився на барменшу та слухав музику, від якої наче здригалася підлога. — Я сказав йому, що почуваюся надзвичайно.
Музика замовкла, барменша зупинилася біля музичного кіоска і зачекала, поки він знову заграє. — Так воно й було.
Усе це відсилало мене туди, де я не хотів бути. Певна річ, я не хотів знати, як то воно. Цією загрозою було сповнене все навколо: люди, будинки, музика, темрява, прудка барменша. І ця загроза була цілком реальною.
— Отже, що ж тепер станеться із Сонні? — запитався я знову.
— Вони відправлять його кудись подалі і спробують вилікувати. — Він захитав головою. — Він навіть може вирішити, що вже позбавився залежності. А потім вони звільнять його.
Він махнув рукою, кидаючи цигарку в урну.
— Це все.
— Що ти маєш на увазі “це все”?
Та насправді я знав, що він мав на увазі.
— Я маю на увазі це все.
Він повернув голову і подивився на мене таким сумним поглядом.
— Чи ти не знаєш, що я маю на увазі? — м’яко запитався він.
— Як у біса я можу знати, що ти маєш на увазі? — не знаю чому, але я майже прошепотів це.
— І справді, — сказав він у повітря, — як він може знати, що я маю на увазі? — Він терпляче і спокійно знову повернувся до мене, і в цю саму мить я відчув, що він тремтить, тремтить так, що зараз упаде. І я знову відчув лід у своїх нутрощах, жах, який я відчував протягом усієї другої половини дня; і знову я подивився на барменшу, яка ходила уздовж бару, миючи склянки та співаючи. — Слухай-но, вони його випустять, але потім все почнеться знову. Саме це я і маю на увазі.
— То ти маєш на увазі, що вони його випустять, але потім він знову візьметься за старе. Ти маєш на увазі, що він ніколи не позбавиться залежності, чи не так?
— Твоя правда, — приязно відповів він. — Ти зрозумів, що й до чого.
— Скажи-но мені, — нарешті сказав я. — Чому він хоче померти? Він же не повинен хотіти померти, він убиває себе. Чому він хоче померти?
Він здивовано подивився на мене і облизнув губи.
— Він не хоче померти. Він хоче жити. Ніхто і ніколи не хоче помирати.
Потім мені захотілося багато чого запитатися в нього. Але він би однаково не зміг відповісти. Або ж якби й зміг, я би не сприйняв відповідей. Я рушив.
— Ну, мабуть, це не моя справа.
— Нашому Сонні прийдеться тяжко, — сказав він.
Ми дісталися до станції метро.
— Це твоя станція? — спитав він. Я кивнув і спустився на одну сходинку.
— Чорт! — раптово сказав він. Я подивився на нього. Він знову вишкірив зуби.
— Чорт забирай, я залишив удома всі свої гроші. Чи немає в тебе при собі долара, а? Я віддам через пару днів.
Усередині мене раптово щось обірвалось і ось-ось мало вийти назовні. Тепер я його не ненавидів. А рівно за мить відчув, що почну плакати, наче дитина.
— Звісно, — сказав я. — Не присягайся. — Я не мав у своєму гаманці долара. Було лише п’ять. — Ось, — сказав я. — Цього вистачить?
Він не подивився на гроші. Він і не хотів дивитися. А натомість його обличчя прибрало такого страшного і зосередженого виразу, ніби він від нас обох тримав у таємниці вартість банкноти.
— Дякую, — сказав він. І тепер він не міг дочекатися, коли вже я піду геть. — Не хвилюйся за Сонні. Може, я йому напишу абощо.
— Авжеж, — сказав я. — Ти напиши. Успіхів.
— Побачимося, — відповів він.
— Я пішов униз сходами.
Протягом тривалого часу я нічого не писав і не відсилав Сонні. І коли я нарешті написав йому, а це було одразу ж після смерті моєї донечки, він надіслав мені у відповідь такого листа, після якого я почувався останнім покидьком.
Ось що він написав:
Любий брате,
Ти не можеш собі уявити, як мені потрібно було хоча б щось від тебе почути. Я багато разів хотів написати, проте, усвідомлюючи, скільки прикрощів тобі завдав, кидав цю справу. Зараз я почуваюся людиною, яка намагається вилізти з якоїсь глибини, по-справжньому дикої та глибокої діри, з якої побачив схід сонця. Я мушу звідти вибратися на світло.
Я не можу тобі докладно розповісти про те, як утрапив сюди. Я маю на увазі, що не знаю, як розповісти тобі про це. Гадаю, я боявся чогось чи намагався втекти від чогось, і ти ж знаєш, я ніколи не товаришував з головою (жарт). Я радію з того, що вже покійні мама і тато не бачать, що трапилося з їхнім сином, і я присягаюся, якби усвідомлював свої дії, я би ніколи не завдав стільки болю тобі та багатьом іншим прекрасним людям, які були такі добрі до мене і так вірили в мене.
Я не хочу, щоби ти вважав, що все це трапилося зі мною через те, що я — музикант. Причин насправді значно більше. Або ж значно менше. Я не можу тут скласти до пуття хоча б якісь думки, тому спробую не думати про те, що станеться зі мною, коли я вийду звідси. Часом я думаю, що стрибну і ніколи не виберусь назовні, а часом, здається, що от-от повернусь. Проте скажу тобі одну річ — я радше виб’ю собі мозок, ніж пройду через це ще раз. Принаймні так усі вони мені кажуть. Якщо я повідомлю тебе про те, коли прибуваю до Нью-Йорка, і ти зможеш мене зустріти, я буду тобі безмежно вдячний. Переказуй вітання Ізабель та дітям. Мені було прикро почути про маленьку Грейсі. Хотів би словами мами сказати, що все у волі Господа. Але здається, біда — це така штука, яка ніколи і нікуди не зникає. Отож не знаю, чи є якийсь сенс у тому, щоби звинувачувати Господа. Але, мабуть, у цьому щось є, якщо в нього вірити.
Твій брат
Сонні
По тому я вже постійно контактував із ним, надсилаючи те, що міг, і ось нарешті зустрів його, коли він повернувся до Нью-Йорка. При зустрічі з ним багато речей, які я думав, що забув, раптово повернулися до мене. Врешті-решт це трапилося тому, що я почав цікавитися Сонні, його життям, яке він проживав усередині себе. Це життя, хоч би яким воно було, зробило його дорослішим і худішим та поглибило той відсторонений спокій, у якому він завжди перебував. Тепер він не був схожий на мого маленького брата. Та все ж, коли він усміхався чи ми тиснули один одному руки, мій маленький брат, якого я ніколи не знав, визирав із глибини свого приватного життя, наче та тваринка, яку виманюють на світло.
— Як тобі велося? — запитався він мене.
— Добре. А тобі?
— Та чудово, — він усміхнувся широкою усмішкою. — Я радий знову тебе бачити.
— І я радий.
Сім років різниці у віці пролягли між нами прірвою. Цікаво, чи колись ці роки поєднаються між нами мостом. Я пам’ятав (і мені від того забивало дух), як був поруч, коли він народився, а ще чув його перші в житті слова. Коли він почав ходити, він копотів напрямки від нашої мами до мене. І я впіймав його за мить до того, як він мав упасти, коли лише починав робити свої перші кроки у цьому світі.
— Як там Ізабель?
— Чудово. Не може дочекатися зустрічі з тобою.
— А як хлопці?
— Також чудово. Вони дуже хочуть побачити свого дядька.
— Та годі. Ти ж знаєш, що вони не пам’ятають мене.
— Жартуєш? Звісно вони тебе пам’ятають.
Він знову усміхнувся. Ми сіли в таксі. Ми багато чого мали сказати один одному, так багато, що не знали, з чого почати.
Як тільки-но рушило таксі, я запитав:
— Ти все ще хочеш поїхати до Індії?
Він усміхнувся.
— Ти все ще пам’ятаєш про це. Чорт, ні. Це місто і без того достатньо індійське для мене.
— Воно колись їм і належало, — сказав я.
І він знову усміхнувся.
— Вони з біса знали, що роблять, коли позбавилися його.
Багато років тому, коли йому було років чотирнадцять, він був одержимий поїздкою в Індію. Він читав книжки про людей, які голі і за будь-якої погоди, переважно поганої, сиділи на скелях і ходили босими по розпеченому вугіллю, наближаючись до мудрості. Я тоді часто повторював, що для мене це виглядало, навпаки, найкоротшим шляхом подалі від мудрості. Гадаю, саме тому він дещо спогорда ставився до мене.
— Чи ти не заперечуєш, — запитався він, — якщо ми скажемо водію проїхати понад парком на Вест Сайд? Я так давно не бачив міста.
— Звісно ні, — відповів я. Я боявся, що він сприйме мою репліку як знущання з нього. Та сподіваюся, він усе зрозумів правильно.
Отож ми рушили дорогою між зеленим парком та кам’яною, позбавленою життя, елегантністю готелів і житлових будинків назустріч яскравим і запаморочливим вулицям нашого дитинства. Ці вулиці не змінилися, хоча тепер будівлі виступали з них, наче ті скелі посеред киплячого моря. Більшість будинків, у яких ми виросли, зникли, зрештою так само, як і крамниці, з яких ми щось крали; підвали, де вперше кохалися; чи дахи, з яких ми кидали консервні бляшанки і цеглу. Проте будинки з нашого минулого таки ще домінували над ландшафтом. У них усе ще жили хлопчаки, які точнісінько, як і ті, яких ми бачили, нудилися і, в пошуках світла й повітря, виходили на вулицю, потрапляючи в біду. Деякі уникали пастки, більшість — ні. Ті, хто вибиралися, завжди лишали щось по собі, подібно деяким тваринам, які відривають свою лапку і лишають її в пастці. Слід сказати, що, я, мабуть, таки уникнув цього (зрештою я був шкільним учителем), і Сонні також (він уже багато років не жив у Гарлемі). Машина рухалася від центральної частини міста, і тепер, здавалося, вулиці темнішали, наповнюючись темними людьми. Непомітно вивчаючи обличчя Сонні, я зрозумів: те, що кожен шукав у своєму вікні машини, було частинами нас самих, які ми залишили далеко позаду. Це завжди так: у часи негараздів і конфронтацій втрачене дає про себе знати.
Ми потрапили на 110 вулицю і покотилися до Ленокс-авеню. Я знав це авеню все своє життя, але мені знову здалося, як і того дня, коли я вперше дізнався про неприємності Сонні, ніби воно насичено якоюсь прихованою загрозою, що, зрештою, було його нормою.
— Ми майже на місці, — сказав Сонні.
— Майже, — ми обидва були надто знервовані, щоби сказати щось більше.
Ми жили у житловому проекті1, який недовго залишався новим. Декілька днів після в’їзду приміщення здавалося необжитим, а тепер, ясна річ, ледь не розвалюється. Це схоже на пародію доброго, чистого, позбавленого обличчя життя — Господь його знає, чому люди, які живуть у ньому, всіляко намагаються зробити з цього пародію. Бо підстриженої трави, що лежить навколо, ще не достатньо, щоби зробити їхнє життя зеленим, а загороди ніколи не витримують вулиць, і вони знають про це. Величезні вікна нікого не тішать, бо вони недостатньо великі, щоби розширити простір, якого немає. Вони не цікавляться вікнами, вони натомість дивляться телевізор. Ігровий майданчик є найпопулярнішим місцем серед дітей, які не грають у джекс чи скіп роуп, і свінг, чи не катаються на роликах. Після того, як сутеніє, їх можна знайти тут. Ми сюди переїхали частково тому, що це недалеко від школи, де я викладаю, а почасти заради дітей. Та це місце і справді нагадує ті будинки, в яких виросли Сонні і я. Тут і відбувається все те саме, отож вони і пам’ятатимуть те саме. В ту мить, коли Сонні і я зайшли до будинку, у мене було відчуття, що я просто повертаю його назад у небезпеку, тікаючи від якої, він ледве не загинув.
————
1 Житловий проект (housing project — англ.) — багатоповерховий будинок, побудований на кошти уряду з метою надання доступного житла особам з низьким рівнем прибутку. (Тут і далі примітки перекладача.)
Сонні ніколи не був говірким. Тому я не знаю чому, але я був певен того, що після вечері він дуже захоче поспілкуватися зі мною. Все минуло чудово: найстарший хлопчик пам’ятав його, а наймолодшому він дуже сподобався. До того ж Сонні не забув щось привезти кожному з них. Ізабель, яка насправді значно тямущіша за мене, відкритіша і добріша, дуже добре впоралася з вечерею і була неймовірно рада бачити його. А до того ж вона завжди могла так стимулювати Сонні, як мені не вдавалося. Я був радий знову бачити її живе обличчя, чути її сміх і спостерігати за тим, як вона смішить Сонні. Позаяк вона не була, чи-то пак, не виглядала стурбованою чи розгубленою. Вона так поводилася, ніби не існувало тем, яких треба було уникати, і саме вона допомогла Сонні подолати перше заціпеніння. Дякувати Богу, вона була там, бо мене знову переповнював крижаний жах. Все, що я робив, здавалося мені безглуздим. Все, що я говорив, звучало з прихованим змістом. Я намагався згадати все, що чув про хімічну залежність, і тепер мимохіть спостерігав за Сонні. Я не робив це зумисно. Я просто намагався дізнатися хоча б щось про свого брата. Я не міг дочекатися, коли він скаже, що нарешті почувається в безпеці.
— Безпека! — буркотів мій батько, коли мама пропонувала переїхати у безпечніше для дітей місце. — Безпека, чорт забирай! Та не існує безпечного місця ні для дітей, ні для кого.
Він завше так поводився, хоча і не був таким поганим, як могло би здатися, навіть по вихідних, коли напивався. Власне кажучи, він завжди був у пошуках “чогось трохи кращого”, але помер, так і не встигнувши його знайти. Він раптово помер під час питного вікенду в розпалі війни, коли Сонні було п’ятнадцять. Він і Сонні ніколи не ладнали. І це було частково тому, що Сонні був для батька зіницею його ока. Це було тому, що він так сильно любив Сонні і так боявся за нього, що завжди сварився із ним. А сваритися з Сонні було марною справою. Він лише замикається в собі, і його неможливо дістати. Але принципово вони не ладнали через те, що були дуже схожі. Хоча, на відміну від Сонні, татко був великий, грубий і голосно говорив, проте обидва вони були однаково самотні.
Мама намагалася щось розповісти мені про це одразу по смерті тата. Я тоді готувався до армії.
Це був останній раз, коли я бачив маму живою. Ця картинка змішалася у моїй уяві з тими іншими, коли вона була молодшою. Та, якою я завжди її бачу, це мама у післяобідню неділю, скажімо, коли старі розмовляли після великої недільної вечері. Я завжди бачу її вдягненою у блідо-блакитне. Вона сидить на дивані. Мій тато сидить на стільці недалеко від неї. І у вітальні повно людей із церкви та родичів. Усі вони сидять на стільцях, і вже сутеніє, але ніхто ще цього не помічає. За шибкою вже можна побачити, як густішають сутінки, та час від часу почути вуличний гамір чи, можливо, деренчання тамбурина з однієї із найближчих церков, проте в кімнаті мертва тиша. Цієї миті ніхто не говорить, і кожне обличчя виглядає затемненим, як і небо знадвору. Моя матір похитується, очі мого батька заплющені. Кожен дивиться на щось таке, чого дитина не може побачити. На хвилину вони забули про дітей. Може, малюк лежить напівсонний на килимку. Чи може, хтось узяв малюка на коліна і з відсутнім поглядом пестить його голову. Чи може, спокійне маля з великими очима згорнулося десь на великому стільці у кутку. Тиша. Насувається темрява, і темрява в обличчях незрозуміло чому лякає малюка, який сподівається, що руки, які пестять його, ніколи не припинять цього робити, ніколи не помруть. Він сподівається, що ніколи не прийде той час, коли старі вже не сидітимуть у вітальні, розмовляючи про те, звідки вони походять, що вони бачили і що сталося з ними та їхньою ріднею.
Але щось глибоке і пильне в дитині знає, що все це має скінчитися, зрештою вже закінчується. За хвилину хтось підніметься, щоб увімкнути світло. Потім старі згадають про дітей і більше не розмовлятимуть того дня. І коли світло наповнить кімнату, малюк сповниться темрявою. Він знає, щоразу, коли це буває, він лише трохи наближається до тієї зовнішньої темряви. Зовнішня темрява — ось про що розмовляли старі. Ось звідки вони походять. Ось що вони терплять. Малюк знає, що вони більше не розмовлятимуть, бо якщо він забагато знатиме про те, що з ними сталося, він забагато і надто швидко дізнається про те, що має статися з ним.
Останнього разу, коли я розмовляв із мамою, я пам’ятаю, що мені було неспокійно. Я хотів піти, щоб побачитися з Ізабель. Ми тоді ще не були одружені і багато чого мали з’ясувати між собою.
Там, біля вікна, мама сиділа у чорному. Вона наспівувала старий церковний гімн “Господи, Ти привів нас із далеких країн”. Сонні не було дома. А мама все дивилася на вулицю.
— Я не знаю, — сказала вона, — чи я коли-небудь знову побачу тебе після твого повернення. Але я маю надію, що ти запам’ятаєш усе, чого я намагалася тебе навчити.
— Не кажи так, — сказав я й усміхнувся. — Ти ще довго житимеш.
Вона теж усміхнулася, але нічого не відповіла. І довго мовчала.
Тоді я сказав:
— Мамо, нічим не переймайся. Я буду весь час писати, і ти отримуватимеш чеки…
— Я хочу поговорити з тобою про твого брата, — раптом сказала вона. — Якщо зі мною щось трапиться, то за ним нікому буде наглянути.
— Мамо, — сказав я, — ні з тобою, ні з Сонні нічого не трапиться. Із Сонні все добре. Він хороший хлопець і знає, що робить.
— Та проблема не в тому, чи він хороший хлопець, — сказала мама, — і чи знає, що робить. Вона зупинилась, дивлячись на мене. — Колись твій тато мав брата, — сказала вона і так усміхнулася, що мені здалося, ніби їй боляче. — Ти ніколи не чув про це, еге ж?
— Ні, — відповів я, — я ніколи не чув про це.
— О так, — сказала вона. — Твій тато мав брата. — Вона знову визирнула у вікно. — Я знаю, ти ніколи не бачив, як твій тато плаче. Та я це бачила багато разів.
Я запитав її, що сталося з його братом і чому ніхто і ніколи його не згадував. Того разу я вперше побачив, наскільки мама постаріла.
— Брата вбили, — сказала вона, — коли він був трохи молодший за тебе зараз. Я була з ним знайома. Він був чудовий хлопець, може, трохи дивакуватий, але він нікому не вчинив зла.
Вона замовкла, і в кімнаті запала тиша, така сама, як і в оті післяобідні неділі. Мама продовжувала роздивлятися вулицю.
— Колись він мав роботу на фабриці, — сказала вона, — і, як усім молодим людям, йому подобалося погуляти кожної суботньої ночі. Щосуботи він і твій тато тинялися по околиці, ходили на танці і таке інше. Або ж просто сиділи десь із людьми, яких вони знали, і брат твого батька співав (він мав чудовий голос) та награвав на гітарі. Отож тієї самої суботньої ночі він і твій батько поверталися додому трохи напідпитку. Місяць світив так яскраво, наче то був день. Брат твого батька був у доброму гуморі і щось собі насвистував, ідучи з гітарою за плечима. Вони спускалися з гори, під якою була дорога, яка звертала з шосе. Ну і завжди веселий брат твого батька вирішив побігти з цієї гори, що він і зробив, із гітарою, яка стукотіла і дзвеніла на спині. Він перебіг дорогу і потім справляв свою потребу під деревом. Твого батька це розважило, і він усе ще непоспішаючи, спускався з тієї гори. Раптом він почув — їде автомобіль, і в ту саму хвилину його брат ступив з-за дерева на освітлену місячним сяйвом дорогу. Він став її переходити, а твій батько, сам не знає чому, побіг з гори. У тій машині було повно білих людей. Усі вони були п’яні, і коли побачили брата твого батька, гучно закричали і спрямували машину просто на нього. Вони розважалися і хотіли лише налякати його, ну ти знаєш, як часом це роблять. Але ж вони були п’яні. І я гадаю, хлопець, який був також п’яний, з переляку розгубився. Він відскочив, але пізно. Твій тато каже, що чув крик свого брата, коли машина його переїхала. А ще тріск деревини тієї гітари і розрив струн, вереск білих людей, а машина помчала далі, навіть не зупинившись. Коли твій тато дістався донизу, від його брата залишилася тільки купа закривавленого м’яса.
Мамине обличчя було мокре від сліз. Я нічого не міг сказати.
— Він ніколи не згадував про це, — пояснила вона, — бо я ніколи не дозволяла йому цього при вас, дітях. Твій тато був, наче божевільний тієї ночі, як, зрештою, і багато ночей по тому. Він казав, що ніколи не бачив у своєму житті нічого темнішого за ту дорогу після того, як зникли вогні авта. Нікого і нічого не було на тій дорозі, лише твій тато, його брат і побита гітара. О так. Твій тато до кінця так і не отямився. Аж до дня своєї смерті, йому здавалося, що кожен білий чоловік, якого він бачив, був убивцею його брата.
Вона зупинилася, щоб дістати носовичок, протерла ним очі і глянула на мене.
— Я тобі все це розповідаю, — сказала вона, — не для того, щоб налякати чи розлютити, чи посіяти ненависть до всіх. Я тобі це розповідаю тому, що в тебе є брат. І світ з того часу не змінився.
Вочевидь, я не хотів цьому вірити. І певно, вона побачила це на моєму обличчі і відвернулась від мене знову до вікна, видивляючись щось у тих вулицях.
— Але я молюся своєму Спасителю, — врешті сказала вона, — щоби він забрав твого татка до себе раніше за мене. Я так говорю не тому, що достроково ховаю його, розумієш, сама думка про те, що я допомогла йому безпечно дістатися іншого світу, хоч якось тримає мене в цьому. Твій батько завжди поводився, наче був найсуворішим і найсильнішим чоловіком у світі. І всі його так і сприймали. Але ж якби лишень мене тоді не було там — якби ж я не бачила його сліз!
Вона знову плакала. А я все ще не міг поворухнутися. Я сказав:
— Господи, Господи, мамо, я ж не знав, що так усе трапилося.
— Любий, — сказала вона, — ти ще багато чого не знаєш, але незабаром дізнаєшся. —Вона відійшла від вікна і наблизилася до мене. — Ти маєш приглянути за братом, — сказала вона, — і хай там як, не дай йому впасти, скільки б горя він тобі не завдав. А тобі з ним ще багато разів буде непереливки. І не забувай про те, що я тобі розповіла, чув?
— Не забуду, — сказав я. — Не хвилюйся, не забуду. Я не дозволю, щоби з Сонні щось трапилось.
Моя матір усміхнулася, нібито здивувавшись чомусь, що побачила на моєму обличчі. І тоді сказала:
— Можливо, ти і не зможеш зробити так, щоб нічого не сталося. Але ти мусиш дати йому знати, що ти поруч.
За два дні я був одружений, а по тому поїхав. Я багато про що думав і цілком забув про обіцянку, дану матері, аж поки мені дали відпустку і доправили додому на її похорон. І вже після похорону, коли у пустій кухні ми лишилися вдвох із Сонні, я вирішив хоча б щось попитати в нього.
— Чим ти збираєшся займатися? — запитав я.
— Я буду музикантом, — відповів він.
У той час, поки мене не було, він перейшов від танців до вияснення, хто що грав і як саме. І ще він купив собі барабани.
— Ти маєш на увазі, що хочеш бути барабанщиком? — якось мені здавалося, що бути барабанщиком може й добре для інших людей, але не для мого брата Сонні.
— Я не думаю, — сказав він, збентежено подивившись на мене, — що я колись буду добрим барабанщиком. Але гадаю, що міг би грати на піаніно.
Я насупився. Я ніколи раніше не грав роль старшого брата так серйозно і, до речі, ніколи і нічого в нього не питався. Я відчув щось таке, чим не міг керувати і чого навіть не розумів. Отож я спохмурнів іще дужче і спитав:
— Яким музикантом ти хочеш бути?
Він вишкірив зуби.
— А ти гадаєш, скільки їх існує видів?
— Поводься серйозно, — сказав я.
Він посміхнувся, відкидаючи назад голову, і глянув на мене.
— Я серйозно.
— Ну тоді, заради Бога, припини знущання і дай відповідь на серйозне запитання. Я маю на увазі, чи ти хочеш бути концертним піаністом, чи ти хочеш грати класичну музику і таке інше, чи як? — Ще перед тим, як я закінчив, він знову почав реготати.
— Ради Бога, Сонні.
Він насилу посерйознішав.
— Вибач, але ти так страшно говориш.
— Ну ти, хлопче, можеш вважати це смішним зараз, але дозволь сказати, що коли тобі доведеться жити з цього, тобі це не видасться таким смішним. — Я був розлючений, бо знав, що він насміхається з мене, хоч і не розумів чому.
— Ні, — тепер цілком серйозно сказав він, можливо, боячись мене образити. — Я не хочу бути класичним піаністом. Це не те, що мене цікавить. Я маю на увазі, — він зробив паузу, так зосереджено подивившись на мене, ніби його погляд мав би допомогти мені зрозуміти і безпорадно розвів руками, наче вони мали б допомогти. — Я маю на увазі, що муситиму багато вчитися, і я мушу вчити все, але річ у тому, що я хочу грати із джазовими музикантами. — Він зупинився. — Я хочу грати джаз, — сказав він.
Загалом слово ніколи не звучало так жорстко, як із вуст Сонні того післяобіднього дня. Я лише подивився на нього і насупився до неможливого. Я просто не міг збагнути, з якого дива він вирішив витрачати свій час, вештаючись по нічних клубах, блазнюючи на сцені, поки люди товпляться навколо танцмайданчика. Я вважав, що це був не його рівень. До того я ніколи про це не замислювався і ніколи не мав на те причини, але гадаю, я завжди ставив джазових музикантів в один ряд із тими, кого татко називав “гуляками”.
— Ти серйозно?
— Авжеж, я з біса серйозно.
Він виглядав безпорадніше і роздратованіше, ніж будь-коли. Я, намагаючись допомогти, припустив:
— Ти маєш на увазі, як Луї Армстронг? — його обличчя потьмяніло, наче я вдарив його.
— Ні, я не маю на увазі нікого з того старезного домашнього непотребу.
— Ну стривай, Сонні. Вибач, не розлючуйся. Я лише не в курсі цього, от і все. Назви когось, ну із тих джазових музикантів, якими ти захоплюєшся.
— Птах.
— Хто?
— Птах! Чарлі Паркер! Чи вони тебе не вчать нічому в тій чортовій армії?
Я закурив цигарку і раптом зніяковів, розуміючи, що тремчу.
— Я був відірваний від життя, — сказав я. — Ти мусиш бути терплячим зі мною. А тепер скажи, хто такий цей Паркер?
— Він один із найкращих джазових музикантів серед нині живих, — сказав Сонні. — Мабуть, найкращий, — додав він. Певно, тому ти ніколи не чув про нього.
— Добре, — сказав я. — Я — дурень. Вибач. Я негайно ж вийду і куплю всі записи цього чувака, згода?
— Та мені однаково, — сказав Сонні. — Мені все одно, що ти слухаєш. Не роби мені послуги.
Я почав розуміти, що ніколи раніше не бачив Сонні таким засмученим. Іншою півкулею мого мозку я думав, що, мабуть, усі діти мусять пройти через це, і мені краще не підштовхувати його. Та все ж я не думав, що це моє запитання може йому якось зашкодити:
— Чи все це забирає багато часу? Ти можеш з цього заробляти собі на життя?
Він повернувся до мене і, напівлежачи-напівсидячи на кухонному столі, сказав:
— Все забирає час і так, звісно, я можу з цього заробляти собі на життя. Але от що я, здається, так і не можу тобі втовкмачити, так це те, що це єдине, чим я хочу займатися.
— Ну Сонні, — сказав я м’яко, — ти ж розумієш, що люди не завжди можуть робити саме те, що хочуть…
— Ні, я про таке не знаю, — відповів Сонні, здивувавши мене. — Я вважаю, що люди повинні робити те, що хочуть. Інакше навіщо їм взагалі жити?
— Ти стаєш дорослим хлопцем, — відчайдушно промовив я. — Прийшов уже час подумати про своє майбутнє.
— Я думаю про своє майбутнє, — похмуро відповів Сонні. — Я весь час про нього думаю.
Я здався, вирішивши, що навіть, якщо він і не передумає, ми завжди можемо поговорити про це пізніше.
— Тим часом, — сказав я, — ти маєш закінчити школу. — Ми вже вирішили, що він переїде до Ізабель та її батьків. Я розумів, що це не найкраще рішення проблеми, бо батьки Ізабель були снобами і не особливо хотіли нашого з Ізабель одруження. Але я не уявляв, що можна вигадати ще. — Отож ми маємо влаштувати тебе в будинку Ізабель.
Запала довга тиша. Він попрямував до вікна.
— Це жахлива ідея, ти ж сам розумієш.
— Маєш якусь кращу?
Він з хвилину ходив по кухні. Заввишки він був такий самий високий, як і я. І вже почав голитися. Раптово я відчув, що взагалі-то не знаю його. Він зупинився біля кухонного столу і підібрав мої цигарки. А потім, дивлячись на мене з удавано-грайливим викликом, узяв цигарку в зуби.
— Ти не заперечуєш?
— Ти вже куриш?
Він запалив цигарку і кивнув головою, дивлячись на мене крізь дим.
— Я лише хотів зрозуміти, чи вистачить у мене сміливости курити перед тобою. — Він усміхнувся і випустив у стелю велику хмарину. — Це було легко. — Він глянув мені в обличчя. — Та ну тебе. Б’юся об заклад, що ти курив у моєму віці — кажи правду.
Я нічого не відповів, але правду можна було побачити на моєму обличчі. Тому він і зареготав. Але тепер було щось дуже напружене в його реготі. — Авжеж. І, б’юся об заклад, то було не єдине, що ти робив у моєму віці.
Він мене трохи лякав.
— Припини цю дурню, — сказав я. — Ми вже вирішили, що ти поїдеш жити до Ізабель. І тепер чому ти раптом сказився?
— Це вирішив ти, — вказав він на мене. — Я сам нічого не вирішував. — Він зупинився переді мною, нахиляючись до плити і теліпаючи руками. — Стривай, брате. Я більше не хочу залишатися в Гарлемі. Я справді більше не хочу. — Він був дуже відвертий. Він глянув спочатку на мене, а потім у вікно на кухні. Щось було в його очах, чого я раніше не бачив, якась глибокодумність, якась тривога. Він потер руки.
— Час мені забиратися звідси.
— Куди ти хочеш іти, Сонні?
— Я хочу піти в армію чи у військово-морський флот, мені однаково. Якщо я їм скажу, що вже достатньо дорослий, вони мені повірять.
Я розлютився. Розлютився, бо боявся за нього.
— Та ти здурів. Ти — чортів дурень! Для чого в біса ти хочеш піти в армію?
— Я вже сказав тобі, щоб забратися геть із Гарлема.
— Сонні, ти навіть не закінчив школу. І якщо ти справді хочеш стати музикантом, як ти плануєш учитися, перебуваючи в армії?
Він болісно глянув на мене.
— Є варіанти. Я можу з цього мати зиск. І взагалі я матиму Джі Ай Білл1 після закінчення служби.
————
1 Джі Ай Білл (G.I. Bill — англ.) — Федеральна програма оплати навчання в коледжі після армії.
— Це якщо ти її закінчиш. — Ми витріщилися один на одного. — Сонні, будь ласка, будь розважливим. Я розумію, що це не ідеальний старт. Але ми маємо зробити все, що від нас залежить.
— Я нічого не вивчаю в школі, — сказав він. — Навіть коли буваю там.
Він відвернувся від мене, щоби відчинити вікно і викинути цигарку. Я дивився йому в спину. — Принаймні тих знань, що ти очікуєш від мене, я не набуваю, — він так грюкнув вікном, що мені здалося, зараз вилетить скло. — І мені вже остогид цей сморід сміття.
— Сонні, — сказав я, — я уявляю, як ти почуваєшся. Але якщо ти зараз не закінчиш школу, ти пізніше про це пошкодуєш. — Я схопив його за плечі. — І тобі залишився лише рік. Це не так погано. До того ж одразу по поверненні я присягаюся, що допоможу тобі, хоч би чим ти займався. Лише намагайся протриматися до мого повернення. Будь ласка, зроби це для мене. Згода? — Він не відповів і не подивився на мене. — Сонні, ти чуєш мене? — Він відсахнувся.
— Я чую тебе, але ти ніколи не чуєш мене.
Я не знав, що на це відповісти. Він визирнув у вікно і потім повернувся до мене.
— Згода, — зітхнувши промовив він. — Я спробую.
По тому, намагаючись трохи розрадити його, я сказав:
— У будинку Ізабель є піаніно, на якому ти можеш практикуватися.
І власне кажучи, на якусь хвилину це подіяло.
— Звісно, — сказав він собі, — якось я забув про це.
Його обличчя вже було не таке напружене. Але хвилювання і замисленість ще й досі відбивалися на ньому, наче тіні на обличчі, яке близько до вогнища.
Мені здавалося, що не буде ні кінця, ні краю гри того піаніно. Спочатку Ізабель із захопленням писала про те, як серйозно Сонні ставився до музики, займаючись одразу після повернення зі школи, чи куди він там ходив замість школи, і до вечері. І після вечері він повертався до піаніно і займався до того часу, коли всі підуть спати. Він був біля піаніно весь день у суботу та неділю. А потім він купив програвач і почав крутити записи. Він прокручував один запис знову і знову, інколи цілий день, імпровізуючи під нього на піаніно. Або ж він крутив один уривок запису, один акорд, одну зміну, одну прогресію, і після цього програвав це на піаніно. А потім повертався до запису. І знову до піаніно.
Отож я справді не уявляю собі, як вони це терпіли. Ізабель врешті-решт визнала, що це нагадувало зовсім не проживання з людиною, а швидше зі звуками. І природно, що звуки як для неї, так і для будь-кого з них, були цілком позбавлені сенсу. Його присутність явно почала непокоїти їх. Здавалося Сонні був чимось на кшталт божества чи монстра. Він поринув в атмосферу, яка їм усім була абсолютно чужа. Вони годували його, і він їв, він умивався і йшов, а потім приходив. Звісно, він не був їм огидним, неприємним чи грубим (усе це не про Сонні), але скидалося на те, що він був огорнений якоюсь хмариною чи вогнем, тобто якоюсь власною візією, звідки його неможливо було дістати.
Водночас він не був іще дорослою людиною, він був усе ще дитиною, тому вони всіляко мусили приглядати за ним. Вони, звичайно, не могли викинути його на вулицю чи влаштувати величезний скандал через те піаніно, ба навіть вони несвідомо відчували, як і я за тисячі миль звідти, що від того піаніно залежало все його життя.
Однак він не ходив до школи. Одного разу зі шкільної ради прийшов лист, і мати Ізабель отримала його. Напевне, були й інші листи, але Сонні знищував їх. Отож того дня, як тільки-но він прийшов, мати Ізабель показала йому листа і запиталася, де він проводив час. Зрештою він зізнався, що був у Грінвіч Вілледж з музикантами та іншими особами у помешканні якоїсь білої дівчини. Вона злякалася і почала кричати на нього, у процесі чого було сказано (вона і дотепер це заперечує), на які жертви вони пішли заради того, щоби надати Сонні пристойну домівку, і який він невдячний.
Того дня Сонні не грав на піаніно. Під вечір мати Ізабель заспокоїлась, але довелося мати справу зі старим та самою Ізабель, яка розповідала, що робила все можливе, щоб охолонути, але не стрималась і почала плакати. Вона казала, що їй досить було подивитися йому в обличчя, щоб зрозуміти, що з ним відбувалося: вони проникли в його хмарину і дістали його звідти. Навіть якби їхні пальці були в тисячу разів м’якшими за будь-які людські пальці, він не міг не відчувати, що вони оголили його і плювали на цю його оголеність. Зрештою він мусив зрозуміти, що його присутність і та музика, що була для нього питанням життя чи смерті, для них була справжнім випробуванням, яке вони, до слова, терпіли не заради нього, а лише заради мене. І для Сонні це було неприйнятно. Він би заледве це прийняв і тепер, хоча, відверто кажучи, я не знаю жодної людини, яка могла би це зробити.
Тиша наступних кількох днів була гучнішою за всю музику, яку він грав з самого початку свого перебування в їхній оселі. Одного ранку, перед тим, як піти на роботу, Ізабель зайшла за чимось до кімнати і побачила, що всі його записи зникли. І вона напевне знала, що зникнув і він сам. І так воно і було. Він поїхав так далеко, як лишень можна було, служачи в армії. Згодом він надіслав мені листівку із якогось місця в Греції, і я довідався, що Сонні все ще серед живих. Ми більше не бачилися аж до того, коли обидва повернулися до Нью-Йорка, і війна скінчилася. Звісно, він уже на той час був дорослим чоловіком, але я не хотів цього помічати. Час від часу він заходив до мене, проте ми сварилися ледь не щоразу. Мені не подобалося, як він живе — весь час нічим не переобтяжений і мрійливий. Мені не подобалися його друзі, і його музика, здавалося, слугувала лише виправданням такого способу життя, що скидалося на щось незрозуміле і безладне.
Потім ми посварилися, доволі сильно посварилися, і я не бачив його кілька місяців. Періодично я заглядав до нього, в обставлену кімнату у Вілледжі, намагаючись помиритися. Але в тій кімнаті було багато людей, а Сонні просто лежав на своєму ліжку і не спускався зі мною на перший поверх. До тих людей він ставився так, наче вони були його сім’єю, а я не був. Тому я розгнівався, а потім і він розгнівався, коли я сказав йому, що жити таким життям — це все одно, що бути мертвим. По тому він підвівся і наказав не перейматися більше його долею, оскільки для мене він мертвий. Коли він виштовхував мене за двері і грюкав ними, інші люди сприймали це як належне. Я опинився у коридорі, пильно вдивляючись у ті двері. Я чув, як хтось реготав у кімнаті, і на мої очі навернулися сльози. Спускаючись по сходах, я насвистував, щоб не розревітись. Саме це я продовжував насвистувати собі під ніс “В один із холодних дощових днів ти потребуватимеш мене, дитинко”.
Навесні я прочитав про негаразди Сонні. Маленька Грейсі померла восени. Вона була чудовою маленькою дівчинкою, але прожила лише трохи більше двох років. Вона в муках померла від поліомієліту. Протягом двох днів вона мала легкий жар, начебто нічого серйозного, тому ми просто тримали її в ліжку. І, звісно, ми би викликали лікаря, але жар спав, і з нею, здавалося, все гаразд. Отож ми вирішили, що то була просто застуда. Одного дня вона собі гралася, а Ізабель готувала обід для двох хлопців, які тільки-но повернутися зі школи. Ізабель почула, як Грейсі впала у вітальні. Коли маєш багато дітей, то не завжди починаєш бігти до них, коли раптом хтось упаде, аж поки вони не кричать чи щось таке. Проте цього разу Грейсі не видала ні пари з уст. Ізабель казала, що, почувши те падіння, а потім мовчання, вона перелякалась і негайно побігла у вітальню. Там маленька Грейсі розпластано лежала на підлозі. Ізабель не закричала зразу лише тому, що дослухалася, чи вона ще дихає. Та коли вона закричала!.. Ізабель каже, що то були найстрашніші звуки, які вона будь-коли чула у своєму житті. Вона і досі чує їх уві сні. Іноді вона будить мене тихим задушеним стогоном, і я мушу якнайшвидше розбудити її і міцно обійняти. Її ридання завдають мені смертельного болю.
Гадаю, я написав Сонні якраз того дня, коли ми поховали маленьку Грейсі. Я на самоті сидів у темній вітальні і раптом згадав про Сонні. Моє горе оживило його.
Якоїсь суботи пообіді, коли Сонні жив, чи в усякому разі перебував, у нашому домі близько двох тижнів, я безцільно блукав по вітальні, пив з бляшанки пиво і намагався знайти в собі мужність обшукати кімнату Сонні. Його не було вдома, зазвичай він десь був, коли я був удома. Ізабель забрала дітей до своїх батьків. Я став перед вікном у вітальні, виглядаючи Сьому Авеню. Мене все ще не залишала думка про обшук кімнати Сонні. Я заледве міг визнати, що збираюся знайти і не знав, що робитиму, якщо знайду. Чи якщо не знайду.
На протилежній стороні біля входу до барбекю забігайлівки зібралися якісь люди для традиційних церковних сходин. Кухар з рудим сивуватим чубом у світлі блідого сонця, вдягнений у брудний білий фартух та з цигаркою у роті, стояв біля входу, спостерігаючи за ними. Дорослі і діти відклали свої справи і стали поряд зі старшим чоловіком і двома дуже сильними на вигляд жінками, які дивилися на все, що відбувається на авеню, ніби вона їм належала, чи, може, вони належали їй. Словом, вони теж спостерігали. Зустріч проводилася трьома сестрами в чорному та братом. Усе, що вони мали, це їхні голоси, Біблії і тамбурин. Брат виступав із промовою, а двоє із сестер стояли разом, вимовляючи, здається, “амінь”. Третя сестра ходила навколо із простягненим тамбурином, куди дехто з людей кидав копійки. По закінченні промови брата сестра, яка збирала гроші, перекинула їх у долоню, а потім у кишеню своєї чорної мантії. Потім вона підняла обидві руки і затрясла тамбурином у повітрі. Вдаряючи почергово то однією, то іншою рукою, почала співати. Брат та дві сестри приєдналися до неї.
Якось було дивно так зненацька побачити ці вуличні сходини, хоч я і бачив їх усе своє життя, зрештою, як і всі, хто тут жив. Отже, вони дивилися і слухали, і я все ще стояв біля вікна. “Це старий корабель Сіона, — співали вони. Сестра із тамбурином продовжувала видавати ритмічні, різкі звуки — Він урятував багато тисяч!” Серед слухачів не було живої душі, яка б чула цю пісню вперше, чи була врятована, чи бачила, як хтось намагається їх урятувати. Не те, що б вони особливо вірили у святість трьох сестер і брата, бо знали надто багато про них, знали, де і як вони живуть. Жінка із тамбурином, чий голос домінував над іншими, і чиє обличчя сяяло радістю, стояла недалеко від глядачки із цигаркою, яку та тримав своїх важких потрісканих губах, із зачіскою, наче гніздо зозулі, з опухлим зарубцьованим обличчям від численних побоїв та сяючими, наче вугілля, чорними очима. Ймовірно, вони обидві розуміли це, і саме тому, коли зрідка зверталися одна до одної, говорили “Сестро”. Тільки-но повітря сповнилося співом, обличчя глядачів і слухачів зазнали якоїсь зміни: очі сфокусувалися на чомусь зсередини, музика, здавалося, витягнула з них отруту; з їхніх облич зник похмурий войовничий вираз. Начебто вони поверталися до первісного стану, думаючи про свій останній час.
Кухар злегка похитнув головою, усміхнувся, потім викинув цигарку і зник у своїй забігайлівці. Якийсь чоловік намацав у кишенях дріб’язок і нетерпляче тримав його в руках, начебто лише тепер згадав про важливу зустріч десь вище по авеню. Він виглядав розлюченим. У кінці натовпу я побачив Сонні. Він тримав широкий плаский записник із зеленою обкладинкою, що із моєї відстані, ледь не надавало йому вигляд школяра. Мідне сонце додало міді у колір його шкіри. Він трохи усміхнувся, продовжуючи спокійно стояти. Коли вони закінчили співати і тамбурин знову перетворився на тарілку для збирання грошей. Розлючений чоловік кинув свої монети і зник. Так само зробили і дві жінки. Сонні також кинув на тарілку якийсь дріб’язок, просто дивлячись на жінку зі слабкою усмішкою. Він став перетинати авеню у бік дому. У нього була повільна незграбна хода, дещо схожа на ходу Гарлемських гіпстерів1, хіба що він додавав до цього свій ритм. Я ніколи раніше цього не помічав.
————
1 Гіпстери (hipsters — англ.) — субкультура середини XX ст., представники якої перейняли безтурботний стиль життя джазових музикантів.
Я залишився біля вікна, спокійний і збентежений водночас. Тільки-но Сонні зник із мого поля зору, вони знову почали співати. І вони все ще співали, коли у замку повернувся його ключ.
— Здоров був, — сказав він.
— Здоров. Хочеш пива?
— Ні. Чи, може, й так, — але він підійшов до вікна і став навпроти мене, виглядаючи на вулицю. — Який теплий голос, — сказав він.
Вони співали “Якби мені лишень знову почути, як молиться моя мама!”
— Так, — сказав я. — І, звісно, вона вміє бити у той тамбурин.
— Але ж яка жахлива пісня, — сказав він і усміхнувся. Він кинув свій записник на диван і зник у напрямку кухні. — Де Ізабель і діти?
— Гадаю, вони пішли у гості до дідуся і бабусі. Ти голодний?
— Ні, — він повернувся у вітальню з бляшанкою пива. — Хочеш сьогодні ввечері піти зі мною в одне місце?
Не знаю як, але я відчув, що не можу сказати “ні”.
— Звісно. Куди?
Він сів на диван, беручи до рук записник, і почав гортати сторінки.
— Я збираюся взяти участь в одному заході у Вілледжі з кількома моїми друзяками.
— Ти маєш на увазі, що гратимеш сьогодні ввечері?
— Саме так, — він ковтнув пива і повернувся до вікна, навскоси подивився на мене. — Якщо ти зможеш це витримати.
— Я спробую, — відповів я.
Він сам собі усміхнувся, і далі ми обидва спостерігали за закінченням дійства. Три сестри і брат, уклоняючись, співали “Господь буде з вами до нашої наступної зустрічі”. Обличчя навколо були напрочуд спокійними. Пісня скінчилася. Невеличкий натовп розсіявся. Ми спостерігали за тим, як три жінки та окремо чоловік повільно рухалися вгору по авеню.
— Коли вона перед тим співала, — раптово відрізав Сонні, — її голос на хвильку нагадав мені, як то часом буває, коли героїн розливається по судинах. Таке відчуття, коли і тепло, і прохолодно водночас. І ще віддалено. І впевнено, він демонстративно відсьорбнув пива, не дивлячись на мене. Я стежив за його обличчям. — Це дає відчуття контролю. Часом це потрібно відчувати.
— А ти відчуваєш? — я повільно всівся на стілець.
— Інколи, — він знову підійшов до дивана і взяв записник. — Деякі люди постійно.
— Для того, щоб грати? — запитався я таким бридливим голосом, наповненим зневаги та гніву.
— Ну, — він схвильовано глянув на мене великими очима, ніби сподівався сказати речі, які інакше ніколи б не зміг сказати, — вони так вважають. І якщо вони так вважають…
— А як вважаєш ти?
Він сів на диван і поставив бляшанку пива на підлогу.
— Я не знаю, — сказав він. І я не був упевнений, чи він відповідав на моє запитання, чи продовжував свою думку. Його обличчя не сказало мені. — Це не стільки стосується гри, скільки здатності взагалі зробити це. На будь-якому рівні. — Він насупив брови й усміхнувся. — Для того, щоб не стати пропащим.
— Але ці твої друзі, — сказав я, — схоже, вони доволі швидко стають пропащими.
— Можливо, — він грався зі своїм записником. Щось говорило мені, що краще припнути язика, що Сонні і без того докладає всіх зусиль, щоб говорити, отож мені слід слухати. — Але звісно, ти знаєш одиниці пропащих. Деякі є непропащі, чи принаймні поки що непропащі. І так кожен може сказати про інших. — Він зробив паузу. — І потім є люди, які справді живуть у пеклі, і вони знають про це, і бачать, що відбувається, і однаково йдуть далі. Я це знаю, — він зітхнув, кинув записник, схрестив руки. — Через манеру гри деяких хлопців уже можна сказати, що вони постійно “сидять” на чомусь. І це щось є для них реальним світом. Але звісно, — він підняв бляшанку, зробив ковток і знову поставив її, — вони так хочуть, і ти побачиш це. Навіть і ті з них, що кажуть “ні”, — деякі, не всі.
— А як у тебе? — запитався я, не маючи сил стриматися. — Як у тебе? Ти хочеш?
Він підвівся, підійшов до вікна і довго мовчав. Потім зітхнув.
— Я... — почав він. І потім. — Дорогою сюди, поки я був унизу і слухав спів тієї жінки, мені спало на думку, скільки ж страждати їй довелося, щоб отак співати. Як же це огидно, що ти мусиш так багато страждати.
— Але ж неможливо не страждати. Чи не так, Сонні?
— Гадаю, що так, — сказав він і усміхнувся. — Але це ще ніколи і нікого не зупиняло від того, щоб намагатися. — Він глянув на мене. — Чи не так? — Цей його удаваний погляд дав мені зрозуміти, що всупереч силі часу і прощення, між нами назавжди лишився факт того, що я так довго зберігав мовчання, коли йому так потрібна була людська поміч. Він став обличчям до вікна. — Авжеж, неможливо не страждати. Але люди намагаються всіма силами лишитися на плаву, втриматися на поверхні і видавати це за реальність, ну, як ти це робиш. Зробивши щось правильно, ти тепер страждаєш через це. Розумієш? — Я нічого не відповів. — Взагалі ти розумієш, — нетерпляче сказав він, — чому люди страждають? Може, краще якось це пояснити, хоч якось пояснити?
— Але ж ми тільки-но погодилися, — сказав я, — що неможливо не страждати. Чи не краще тоді просто прийняти це?
— Та ніхто це просто не приймає, — вигукнув Сонні, — ось про що я тобі торочу! Кожен намагається не приймати. Ти просто не приймаєш цього вибору.
У мене засвербіла потилиця і виступив піт на чолі.
— Це неправда, — сказав я, — це неправда. Мені начхати, що роблять інші люди, мене навіть не обходять їхні страждання. Я лише переймаюся тим, як страждаєш ти, — він глянув на мене. — Будь ласка, повір, — сказав я, — я не хочу бачити, як ти помираєш, намагаючись не страждати.
— Я не помру, намагаючись не страждати, — рішуче промовив він, — принаймні аж ніяк не швидше, ніж будь-хто інший.
— Але ж у цьому немає потреби, — сказав я, намагаючись усміхнутися. — Чи є? У власному вбивстві?
Я хотів сказати більше, але не міг. Я хотів розповісти про силу волі і яким прекрасним може бути життя. Я хотів сказати, що все це у нас усередині. Але чи є воно так насправді? Чи радше, може, якраз у цьому проблема? І я хотів пообіцяти, що більше ніколи не покину його. Проте все це було б порожніми балачками і брехнею.
Отож я просто пообіцяв це собі і до того ж заприсягнувся, що дотримаю обіцяного.
— Часом воно так жахливо всередині, — сказав він. — От у чому біда. Ти йдеш цими чорними, страшними і холодними вулицями, і немає жодної живої душі, з якою можна було б поговорити. Нічого і не колихнеться. І неможливо змусити це вийти назовні, отой вибух, що всередині. Ти не можеш поговорити з ним чи полюбити його. Та коли ти нарешті намагаєшся зрозуміти його і зіграти, ти усвідомлюєш, що ніхто не слухає. Отже, ти маєш вислухати. Ти маєш знайти спосіб вислухати, — по тому він відійшов від вікна і знову сів на диван. — Часом ти ладен зробити все, щоб грати, навіть перерізати матері горлянку, — він усміхнувся і глянув на мене. — Чи братові. — Потім він опритомнів. — Чи собі. — А потім — Ти не хвилюйся, зі мною тепер усе добре, і гадаю, так воно й буде. Але я не можу забути, де я був. Я не маю на увазі фізично, я маю на увазі де і чим я був.
— Чим ти був, Сонні? — запитав я.
Він усміхнувся і сів боком на диван.
— Я не усвідомлював чим був, не розумів, чим взагалі можу бути. І чи хтось може цим бути, — він зупинився, заглядаючи всередину собі, виглядаючи безпомічно молодим і виглядаючи старим. — Я про це тепер говорю не тому, що почуваюся винним чи щось таке. Хоча, може, було б краще, якби почувався, я не знаю. В усякому разі, я не можу отак говорити про це. Ні з тобою, ні з будь-ким іншим. — Він повернувся до мене обличчям. — Ти знаєш, часом, а це було, власне, коли я здебільшого перебував поза світом, мені здавалось, що я таки був у ньому і з ним. Думаючи про це тепер, я не знаю, як я грав, але знаю, що в той час завдавав людям чимало рахуби. Вони просто не існували для мене. — Він підняв бляшанку. Вона була порожня. Він потер її між долонями. — Ну і потім мені треба було десь осісти, знайти якийсь притулок, я потребував чистого простору і не міг його знайти. Я божеволів, завдавав собі болю, жахливо мучився.
Він почав руками стискати бляшанку. Я бачив, як вона поступово сплюснулась і виблискувала, наче ніж. Я боявся, що він поріжеться, проте нічого не сказав.
— Розумієш, мені складно це пояснити: я був сам один на якомусь дні, смердючий і спітнілий, я плакав і тремтів. І я відчував це, розумієш? Я відчував свій запах і думав, що краще померти, ніж не мати змоги вибратися звідти. Я знав: усе, що я роблю, лише замикає мене там. І я не розумів, — він зробив паузу, все ще вигинаючи бляшанку, — я не розумів, і дотепер не розумію, але щось продовжувало говорити мені, що, може, то добре відчувати свій сморід, але не думаю, що це саме те, що я намагався робити. І взагалі, хто це може витерпіти? — і він кинув понівечену бляшанку, дивлячись на мене з ледь помітною спокійною посмішкою. По тому підвівся і пішов до вікна, начебто воно було природним магнітом. Я дивився на вираз його обличчя. Він озирав авеню. — Коли померла мама, я не міг тобі сказати, що хочу якнайшвидше покинути Гарлем для того, щоб утекти від наркотиків. І потім, коли я втік, то спіткав те, від чого утікав — чесно. Коли я повернувся, нічого не змінилося, я не змінився. Хіба що подорослішав, — і він замовкнув, тарабанячи пальцями по склу. Сонце зникло, незабаром мало стемніти. Я спостерігав за виразом його обличчя. — Це може знову прийти, — промовив він, наче сам собі, і повернувся до мене. — Це може знову прийти, — повторив він. — Я лише хочу, щоб ти знав.
— Добре, — нарешті сказав я. Отже, це може знову прийти. Я зрозумів.
Він усміхнувся, але то була засмучена усмішка.
— Я мусив спробувати сказати тобі це, — сказав він.
— Так, — відповів я. — Я розумію.
— Ти — мій брат, — додав він, дивлячись просто на мене і вже без усмішки.
— Так, — повторив я. — Так. Я розумію.
Він повернувся до вікна і визирнув на вулицю.
— Уся ненависть там унизу, — сказав він. — Уся ненависть і лихо, і любов. Дивно, що воно не висадило у повітря це авеню.
Ми пішли в нічний клуб на маленькій темній вулиці у центрі міста. Протиснувшись крізь вузький, гамірний і вщерть переповнений бар, ми потрапили до входу у велике приміщення, де була естрада. Ми стояли там з хвилину, оскільки освітлення було слабеньке, і ми нічого не бачили навколо.
— Здоров, хлопче, — промовив голос, і з-поза освітлювальної апаратури виринув величезний чорний чоловік, набагато старший за нас із Сонні. Він поклав руку на плече Сонні. — Я оце саме тут сидів, — сказав він, — і чекав на тебе.
До всього він ще й мав могутній голос, і з-за темряви до нас повернулися чиїсь голови.
Сонні осміхнувся і промовив:
— Креоле, це мій брат. Я розповідав тобі про нього.
Креол потиснув мені руку.
— Приємно познайомитися, синку, — сказав він. І було зрозуміло, що йому приємно познайомитися зі мною, бо це приємно Сонні. Він усміхнувся. — У твоїй родині справжній музикант, — і він прийняв руку з плеча Сонні, щоб злегка і приязно ляснути його тильним боком долоні.
— Добре, я вже все це чув, — сказав чийсь голос позаду нас. Це був іще один музикант, друг Сонні, чорний, наче вугілля, приземкуватий веселий чоловік.
Своїм гучним голосом він одразу почав відкривати найстрашніші таємниці про Сонні. Його зуби блищали, наче скляні, а коли сміявся, то трусився всім тілом. Зрештою виявилося, що мало не кожен у тому барі знав Сонні. Деякі з них були музиканти, які працювали там або десь поблизу, інші були просто гульвіси, а деякі прийшли послухати гру Сонні. Мене відрекомендували, і всі дивилися на мене з пошаною. Зрозуміло, що я був для них лише братом Сонні. Я опинився у його світі чи, радше, його королівстві. Ні в кого не було і тіні сумніву, що в його жилах тече королівська кров.
Вони вже налаштувалися грати, і Креол посадив мене за столик у темному кутку, звідки я спостерігав за тим, як він, чорний чоловічок, Сонні та інші дуріли під самою естрадою. Світло з естради ледь зачіпало їх. Спостерігаючи їхнє спілкування — сміх, жести, гуртувалися, я помітив, що їхня увага була зосереджена на тому, щоб не ступити в коло світла раптово, бо інакше вони згоріли б у його полум’ї. Поки я собі так думав, один із них, отой чорний чоловічок, рушив у світле коло, ступив на естраду і почав бавитися зі своїми барабанами. Потім Креол, смішно й аж надто церемонно взяв Сонні за руку і посадив його за піаніно. Тільки-но жіночий голос вимовив ім’я Сонні, кілька присутніх почали аплодувати. В свою чергу, Сонні також смішно і церемонно, та, гадаю, зворушливо, що міг би заплакати, а проте не приховуючи і не показуючи цього, як і належить чоловікові, усміхнувся, притиснув обидві руки до серця і вклонився.
Потім до контрабаса підійшов Креол, а худорлявий смаглявий чоловік стрибнув на естраду і схопив свою трубу. Отже, всі були там, і атмосфера на естраді і в самому приміщенні змінилася і ставала дедалі напруженішою. Чоловік ступив до мікрофона й оголосив музик. Публіка зашепотіла. Хтось когось зацитькував. Офіціантка бігала щодуху, приймаючи останні замовлення, хлопці і дівулі підсідали ближче одне до одного. Світло на естраді, спрямоване на квартет, перемкнулося на колір, близький до індіго, після чого всі музики стали виглядати інакше. Креол озирнувся востаннє, наче впевнився, що всі його курки на сідалі, потім підстрибнув і вдарив по струнах контрабасу. І все почалося.
Я знаю про музику тільки те, що чують її не так багато людей. І навіть у тих рідкісних випадках, коли щось із неї доходить до душі слухача, то це тільки персональне відтворення вражень, які зникнуть за одну мить. Проте людина, яка створює музику, чує дещо інше. Вона має справу із звуками, які виникають із порожнечі, і тільки-но вони їй чуються, вона їх організовує в те, що захоплює нас у них, не можна висловити людською мовою. Я спостерігав за виразом обличчя Сонні. Він тяжко працював, але не був тут і тепер. І мені здавалося, що кожен на естраді в якомусь розумінні на нього чекав. Водночас і чекав, і штовхав його вперед. Проте, тільки-но я почав спостерігати за Креолом, я зрозумів, що саме він стримував їх усіх. Він тримав їх на короткому повідку. Утримуючи ритм усім своїм тілом, волаючи голосом контрабасу з напівзаплющеними очима, він до всього прислухався, але слухав насамперед Сонні. Він вів із ним діалог. Він хотів, щоби Сонні залишив берегову лінію і прямував до глибини. Він був для нього прикладом того, що глибока вода і той, що поринає, не були тим самим, бо був там і знав напевне. І хотів, щоб і Сонні знав. Креол чекав, поки він зробить це на своїх клавішах, даючи йому знати, що він уже у воді.
І поки Креол слухав, Сонні рухався вглиб зсередини. Я ніколи раніше не замислювався над тим, наскільки важкими можуть бути відносини музиканта з його інструментом. Він має наповнити інструмент диханням життя, свого власного життя. Він повинен змусити його робити те, що він задумав. А піаніно є лише піаніно. Воно зроблено з цілої купи деревини і дротів, маленьких і великих ударників, і ще слонової кістки. З ним багато чого можна робити, але, щоб дізнатися, що саме, треба спробувати, спробувати і змусити його робити все, що тобі завгодно.
А Сонні не сидів за піаніно близько року. І то був не найкращий період його життя. Він разом із піаніно запнувся, розпочавши одну тему; злякався, зупинився, розпочав іншу; запанікував, розрахував час, почав наново; потім начебто знайшовши вихід, запанікував знову і застряг. Такого обличчя у Сонні я ніколи досі не бачив. Він увесь вигорав і, водночас, речі, які приховувалися, тепер просто палахкотіли шаленством баталій, які вирували в його душі.
Та все ж, спостерігаючи за обличчям Креола, під самий кінець першого відділу у мене було відчуття, що трапилось дещо таке, чого я не почув. Вони закінчили, і пролунали ріденькі оплески, після яких без будь-якого попередження Креол розпочав щось інше, щось наче іронічне. Це було “Чи я блакитний”. За його командою Сонні почав грати. Щось почало відбуватися. І Креол відпустив віжки. Худенький і невисокий на зріст чорний сказав барабанами щось страшне, на що Креол дав відповідь, а барабани не погодились. Потім ствердилася труба, солодко і високо, можливо, дещо виокремившись. Креол вислухав, час від часу коментуючи: сухо й енергійно, прекрасно і тихо, і стримано. А потім вони знову об’єдналися, і Сонні знову став частиною сім’ї. Це було видно з виразу його обличчя. Вочевидь, він отам, під своїми пальцями, нарешті знайшов розуміння з новісіньким піаніно. І тепер, здавалося, він звикав до нього. За деякий час, натішені із Сонні, вони начебто погодилися з ним у тому, що новісіньке піаніно може дати гарту.
Потім Креол підступив до мікрофону й нагадав усім, що те, що вони грають, називається блюзом. Він чимось вразив їх усіх, чимось вразив мене. Музика напружилася і поглибшала. Сприйняття її ускладнилося. Креол почав розповідати нам, що таке блюз. І він не був чимось новим. Креол із хлопцями зберігали його новим, ризикуючи руйнацією, знищенням, божевіллям і смертю, лише задля того, щоб змусити нас слухати. І хоча казка про наші страждання і насолоду, про наш можливий тріумф ніколи не може бути новою, вона завжди мусить бути почута. Немає жодної іншої казки, є лишень світло, яке ми чекаємо серед цілковитої темряви.
І ця казка, відповідно до того обличчя, того тіла, тих сильних рук на тих струнах, у кожній окремій країні має щось своє, і нову глибину у кожному поколінні. Слухайте, — начебто казав Креол, — слухайте. Тепер це блюз Сонні. Він дав про це знати маленькому чорному на барабанах та яскраво-смуглявому із трубою. Креол уже не намагався тримати Сонні у воді. Він бажав йому вдалого плавання. А по тому поступився, дуже повільно розтлумачуючи нам те, що тепер Сонні говоритиме від свого імені.
Потім усі вони зібралися навколо Сонні, і він грав. Здається, часом один із них примовляв “амінь”. Пальці Сонні наповнили повітря життям, його життям. Але те життя містило багато інших життів. І Сонні почав пісню з ощадливого млявого твердження, проте потім почав робити пісню своєю. Це було прекрасно, бо гралося не квапливо і не було вже стогоном. Мені здавалося, я чув, із яким запалом він зробив пісню своєю, із яким запалом ми мали зробити її нашою, як ми могли припинити стогін. Навколо нас причаїлася свобода, і я нарешті зрозумів, що він міг допомогти нам стати вільними, якби ми лишень почули, що він ніколи не стане вільним, доки невільні ми. Проте тепер на його обличчі не було і сліду від тих баталій. Я почув, що він переміг і буде й далі перемагати аж до вічного спочинку. Він зробив її своєю, ту довгу лінію, з якої ми знали лише маму й тата. І він повертав її назад, як усе мусить бути повернуто, щоби, перетнувши лінію смерті, жити вічно. Я знову бачив обличчя своєї матері і вперше відчував, як набивало їй мозолями ноги каміння на дорозі, по якій вона ходила. Я бачив освітлену місяцем дорогу, де загинув брат мого батька. І це оживило інші спогади про те, що я пережив колись. Я знову бачив мою донечку і сльози Ізабель. І відчував, як капають мої сльози. Та я все ще розумів, що то був лише момент, що назовні нас чекав голодний, наче тигр, світ, і вгорі простягалося лихо, довше за небо.
Потім усе скінчилося. Креол і Сонні зітхнули з полегшенням, обидва мокрі і з усмішками на обличчі. Пролунали рясні оплески, і деякі з них були щирими. У темряві повз мене проходила офіціантка, і я попросив її принести до естради щось випити. Під час довгої паузи хлопці розмовляли у тому світлі індіго. А невдовзі я помітив, як дівчина поставила на піаніно Сонні скотч і молоко. Схоже, що він цього не помітив, але перед тим як вони почали грати знову, він відпив зі склянки, подивився у мій бік і кивнув головою. Потім він поставив склянку на місце. Для мене, як тільки-но вони заграли, та склянка заблищала і затремтіла над головою мого брата, наче справжня чаша тремтіння1.
————1 Чаша тремтіння (Cup of trembling — англ.) — тут алюзія до Книги Ісаї 51:22 “Так говорить Господь твій, Господь і твій Бог, що на прю за народ Свій стає: Ось келиха одуру Я забираю з твоєї руки, чашу-келиха гніву Мого, більше пити його вже не будеш!” і 51:23 “І дам Я його в руку тих, що гнобили тебе, що вони до твоєї душі говорили: Схились і по тобі ми перейдемо!..”
