Умберто Еко. Загадковий вогник королеви Лоани

Від перекладача:

Умберто Еко (нар. 1932) – один із найпопулярніших сучасних письменників в Італії та світі. Почесний президент Вищої школи гуманістичних студій Університету міста Болонья (Італія), автор численних наукових праць із семіотики, лінгвістики, етики та естетики. Філософ за освітою, Еко присвятив значну частину свого життя вивченню та викладанню семіотики – науки, яка досліджує знаки та знакові системи. Сам він в одному з інтерв’ю стисло сформулював суть семіотики: “Люди спілкуються за допомогою мови, але також за посередництвом інших речей. Які книжки лежать у вас вдома на полицях, як обставлене ваше помешкання, носите ви краватку чи ні – це якраз ті “інші речі”, за допомогою яких передається інформація”.

Інтерес до семіотики мав величезний вплив на творчість Умберто Еко. Тексти його романів насичені прихованими символами, цитатами та алюзіями, тож їх читання нерідко перетворюється на захопливу подорож лабіринтами авторської ерудиції. Вже перший роман Еко “Ім’я троянди”, опублікований 1980 року, зробив письменника всесвітньовідомим. Мільйонними накладами вийшли і наступні книги – “Маятник Фуко” (1988), “Острів напередодні” (1994), “Баудоліно” (2000).

Увазі читачів “Всесвіту” пропонується перший розділ наразі останнього роману Умберто Еко “Загадковий вогник королеви Лоани”, який був виданий в Італії 2004 року. Цей твір вважається найбільш автобіографічним з усього художнього доробку Еко. Адже головний герой роману Ямбо Бодоні є фактично однолітком письменника, так само, як Еко, мешкає у Мілані та захоплюється колекціонуванням старовинних книг. Не розкриваючи фабули роману, зазначимо однак, що його дія відбувається одночасно у двох вимірах: у реальності — сучасному світі та в минулому — у час дитинства та юності головного героя, які припали на 30—40-і роки ХХ сторіччя, епоху зародження та активного поширення фашизму в Італії. Цей роман – не лише біографія героя, а й соціокультурне тло важливого періоду в житті цілої країни. На нашу думку, головна перевага нового роману Умберто Еко – це його універсальне, загальнозрозуміле послання: пізнати самого себе можна, лише пізнавши історію спільноти, в якій живеш.

“Загадковий вогник королеви Лоани” вирізняється з-поміж інших творів Умберто Еко ще й тому, що головний герой намагається відновити спогади дитинства за допомогою книжок, які колись читав, платівок, котрі слухав, малюнків, які розглядав – яскравий калейдоскоп цих артефактів постає і перед очима читачів роману. Власне сама назва “Загадковий вогник королеви Лоани” – це заголовок однієї з частин коміксу, яким у дитинстві зачитувався Ямбо Бодоні. Щоб увиразнити розповідь, Умберто Еко використовує чотири різновиди друкарських шрифтів, передаючи ними власний авторський текст; думки й почуття, що виникають у свідомості Ямбо Бодоні; літературні алюзії та спогади; цитати з віршів та прози, які спливають у пам’яті героя.

Ольга Токарюк, журналіст, Київ

Умберто Еко

Загадковий вогник королеви Лоани

Фрагменти з роману

Частина перша

Нещасний випадок

І. Найжорстокіший із місяців

— Отже, як вас звати?
— Зараз-зараз, мені крутиться на язиці.

Усе починалося отак.

Я почувався так, ніби прокинувся після тривалого сну, проте і досі був немов підвішений у якійсь сірій імлі. Або ж іще не прокинувся, а далі марив. Це був дивний сон, цілковито позбавлений зображень, зате насичений звуками. Мені здавалося, що я нічогісінько не бачу, натомість чую голоси, які розповідають мені про те, що я мав би бачити. І вони далі торочили, що я не бачу нічого, окрім марева, яке плине над каналами, поступово розмиваючи пейзаж. Брюгге, казали мені, я був у Брюгге, чи був я коли у Брюгге мертвому?¹ Де туман гойдається поміж баштами, мовби сонний фіміам?² Сіре місто, смутне, немов могила, що на ній квітують хризантеми³, місто, у якому мряка переливається через вінця фасадів, перетворюючи їх на гобелени...

Моя душа витирає вікна у трамваї, аби втопитися у рухливій імлі вуличних ліхтарів. Імла, моя незіпсута посестра... Густа, непрозора паволока, що огортає звуки і народжує безтілесних привидів... Врешті-решт я доходжу до краю неосяжної безодні й бачу якусь височенну фігуру, загорнену у саван, її обличчя, таке незаплямоване й невинне, мов перший сніг. Мене звати Артур Гордон Пім⁴.

Я пережовував сніг. Привиди проходили повз, злегка торкаючись мене, і розчинялися. Десь далеко електричні лампочки світилися, наче примарні вогні на кладовищі...

Хтось проходить повз мене — безшумно, наче босий, наче без підборів, без черевиків, без сандалій, серпанок стрічкою огортає мою щоку, ватага п’яничок горлає десь вгорі, на поромі...⁵ Пором? Я цього не казав, це все голоси.

Імла підкрадається на маленьких котячих лапках...⁶ То був такий туман, що у ньому здавалося, ніби світ викрали.

Проте час від часу я розтуляв повіки і бачив спалахи світла. Я чув голоси: „Ні, це не справжня кома, синьйоро... Ні, не зважайте на пряму лінію енцефалограми, прошу вас... У нього є реакція...”

————
Перекладено за виданням: Umberto Eko.La misteriosa fiamena della regina Loana, Bompiani, Milano, 2005.
© Ольга Токарюк, український переклад та коментарі, 2009.

Хтось спрямовував світло мені в очі, але по тому знову западав морок. Я відчував якісь уколи шпилькою — то з одного боку, то з другого. „Ви бачите, рухливість зберігається...”

Мегре занурився в імлу, настільки густу, що не бачив навіть, куди ступає... В тумані рояться людські фігури, вирує інтенсивне й загадкове життя. Мегре? Елементарно, любий Ватсоне, то десять маленьких індіанців, і саме в імлі щезає собака Баскервілів.

Завіса сірих випарів потроху втрачала своє сірувате забарвлення, вода все гарячішала, а молочний відтінок ставав більш інтенсивним... А потім нас засмоктало у потужний вир, і безодня вже розчахнулася, готова поглинути нас⁷.

Я чув людей, які розмовляли навколо мене, мені хотілося крикнути, щоб вони зрозуміли: я також тут; чув невпинне гудіння, буцімто мене шматували якісь машини із гострющими зубами, але не відчував болю. Я наче був у виправній колонії. Щось стискало мою голову, ніби залізна маска. Мені ввижалися блакитні промені.

— У нього асиметричні зіниці.

У голові кружляли фрагменти думок, я був певен, що прокидаюся, але не міг поворухнутися. Хоч би мені стало ліпше. Я знову заснув? На години, дні, віки?

Повернулася мла, голоси в тумані, голоси над туманом. Seltzam, im Nebel zu wandern!⁸ Що це за мова? Мені здавалося, що плаваю в морі, я відчував — берег неподалік, але ніяк не міг на нього вибратися. Ніхто мене не бачив, і відплив відносив мене геть.

Будь ласка, скажіть що-небудь, будь ласка, торкніться мене. Збоку я відчув чиюсь руку. Яке полегшення. Інший голос: „Синьйоро, трапляються такі випадки, коли пацієнти зненацька схоплюються і йдуть геть на своїх двох”.

Хтось діймав мене світлом, яке з’являлося і щезало, вібрацією діапазону, я відчував, ніби мені під носа підсувають пуделко з гірчицею, потім зубець часнику, земля має запах грибів.

Інші голоси, але вже зсередини: довгі стогони паровоза⁹, безформні ченці, оповиті маревом, які вервечкою йдуть до Сан Мікеле ін Боско¹⁰. Небо з попелу¹¹. Імла вгорі над рікою, імла внизу над рікою¹², імла, яка кусає руки маленької продавчині сірників¹³. Перехожі на мостах Острова Собак¹⁴ дивляться на низьке туманне небо, самі в серпанку, ніби у монгольф’єрі, почепленому в брунатній імлі — достеменно тому не мiг пойняти перше вiри, що смертi здобич аж така численна¹⁵. Запах залізничної станції й сажі.

Інше світло, слабше. Мені здавалося, що я крізь туман вловлюю звуки шотландських волинок, які пробиваються з вересових полів.

Знову тривалий сон, напевно. Потім просвіток, я почуваюся, ніби у склянці з анісовою водою¹⁶...

Він стояв переді мною і все ще здавався схожим на тінь. Моя голова була така важка, наче я прокинувся після перепою. Я щось пробурмотів — насилу, мовби тієї миті заговорив уперше в житті: „Posco reposco flagito керують infinito futuro?¹⁷ Cujus regio ejus religio…¹⁸ це Аузбурзький мир¹⁹ чи празька дефенестрація?²⁰”, — а потім: „Туман також над апеннінським відрізком магістралі Автосоле, між Ронкобілаччо і Барберіно дель Муджелло...”²¹

Він посміхнувся мені із розумінням: „А тепер широко розплющте очі і спробуйте роззирнутися. Ви розумієте, де ми?” Зараз я бачив його краще, у нього халат був — як це сказати? — білий. Я подивився вбік і навіть зміг поворухнути головою: кімната була проста і чиста, небагато металевих меблів, світлі кольори, я лежу в ліжку, мені в руку застромлена голка. Із вікна, поміж опущеними жалюзі, прориваються клинці світла, довколишня весна виблискує в повітрі і тріумфує на полях²². Я прошепотів: „Ми... у лікарні, а ви... ви лікар. Мені було погано?”

— Так, вам було зле, потім поясню. Але зараз ви отямилися. Тримайтеся. Я лікар Гратароло. Ви не проти, якщо я поставлю вам кілька запитань? Скільки пальців я показую?

— Це рука, а онде — пальці. Їх чотири. Чотири?

— Авжеж. А скільки буде шість помножити на шість?

— Тридцять шість, це очевидно, — думки стугоніли в моїй голові, вони приходили самі собою. — Сума квадратів катетів... дорівнює квадрату гіпотенузи.

— Чудово. Схоже, це теорема Піфагора, хоча в ліцеї у мене було шість із математики...

— Піфагор Самоський. Елементи Евкліда. Безнадійна самотність паралельних прямих, які ніколи не зустрічаються.

— Здається, ваша пам’ять у чудовому стані. До речі, як вас звуть?

І тут я завагався. Хоч воно й крутилося мені на язиці. Після хвилинної мовчанки я бовкнув те, що здалося мені найбільш очевидним.

— Мене звати Артур Гордон Пім.

— Ні, вас звуть не так.

Звісно, Гордон Пім був кимось іншим. Він більше не повернеться. Я спробував порозумітися з лікарем.

— Називайте мене... Ізмаїлом?²³

— Ні, ваше ім’я не Ізмаїл. Спробуйте пригадати.

Одне слово. Та вимовити його — однаково що битися головою об мур. Сказати „Евклід” чи „Ізмаїл”, так само просто, як настрочити „Карл у Клари украв корали, Клара у Карла украла кларнет”. А от відповісти, хто я такий, було однаково, що обернутися назад — а осьдечки й мур. Ні, це навіть не мур, я намагався пояснити: „Те, що я відчуваю, якесь не тверде, це радше схоже на блукання в тумані”.

— А який цей туман? — запитав він мене.

— Туман над колючими схилами нависає крупинками солі, а внизу завиває містраль і біліє море²⁴... Туман — який він із себе?

— Не кепкуйте з мене, я всього лишень лікар. До того ж зараз квітень, я не зможу показати вам туман. Сьогодні двадцять п’яте квітня.

— Квітень — це найжорстокіший із місяців²⁵.

— Я не надто на цьому знаюся, але схоже на цитату. Ви могли би сказати, що сьогодні День визволення²⁶. Ви знаєте, який зараз рік?

— Однозначно якийсь уже після відкриття Америки...

— Ви не пригадуєте якоїсь дати... будь-чого, що сталося до того, як ви прокинулися?

— Будь-чого? Тисячадев’ятсотсорокп’ятий, закінчення Другої світової війни.

— Замало. Ні, сьогодні двадцять п’яте квітня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Ви народилися, якщо мене не зраджує пам’ять, наприкінці тисяча дев’ятсот тридцять першого, отже, зараз вам шістдесят.

— Мені ще навіть не п’ятдесят дев’ять із половиною.

— Ваші здібності до підрахунку чудові. Отож, із вами трапився цей... нещасний випадок. Ви вижили, вітаю. Але очевидно, що з вами не все ще гаразд. Легка форма ретроградної амнезії. Не хвилюйтеся, зазвичай амнезія минає швидко. Зробіть ласку, дайте відповіді ще на кілька запитань. Ви одружені?

— Це ви мені скажіть.

— Так, ви одружені із милою синьйорою на ім’я Паола, яка була тут поруч із вами вдень і вночі, — лише вчора я змусив її піти додому, інакше вона б упала знесилена. Оскільки ви вже прокинулися, я покличу вашу дружину, але спершу мушу підготувати її. А перед тим зробимо ще кілька тестів.

— А якщо я сплутаю дружину з капелюхом?

— Ви про що?

— Був собі один чоловік, який сплутав жону з капелюхом.

— А, це ви про книгу Сакса²⁷. Відома історія. Бачу, ви завзятий читач. Але це не ваш випадок, інакше б ви й мене з пічкою переплутали. Не переймайтеся, можливо, ви її не впізнаєте, але й капелюхом вона вам не здасться. Та повернімося до розмови про вас. Отже, ваше ім’я Джамбаттіста Бодоні. Це вам про щось каже?

Тепер моя пам’ять ширяла, немов на дельтаплані, поміж гір і долин, десь за видноколом.

— Джамбаттіста Бодоні був відомим друкарем²⁸. Але це точно не я. Назвіть мене хоч Наполеоном, для мене це буде те саме, що й Бодоні.

— Чому ви згадали Наполеона?

— Тому що Бодоні жив у епоху Наполеона, приблизно тоді. Наполеон Бонапарт, народився на Корсиці, перший консул, дружина Жозефіна, стає імператором, підкорює пів-Європи, програє під Ватерлоо, помирає на Святій Єлені, п’ятого травня тисяча вісімсот двадцять першого року, і він немов застиг²⁹.

— Я муситиму прийти з енциклопедією, але, здається, пам’ять вас не зраджує. Одначе ви не пригадуєте, хто ви такий.

— Це серйозно?

— По правді, не надто добре. Але не ви перший, із ким таке трапилося, ми це подолаємо.

Він попросив мене підняти праву руку і торкнутися носа. Я чудово розумів, що таке „право” і „ніс”. Я влучив у ціль. Але відчуття було цілком новим. Торкатися носа — це мовби мати око на пучці вказівного пальця і дивитися ним на своє обличчя. У мене є ніс. Гратароло якимсь молоточком постукав мене спершу по коліну, а потім там і сям по нозі й по ступні. Так лікарі перевіряють рефлекси. Здається, у мене всі рефлекси в нормі. Врешті я знесилився і, схоже, знову задрімав.

Я прокинувся у якомусь дивному місці й промимрив, що це нагадує кабіну космічного корабля, як у фільмах („У яких фільмах?”, — спитав Гратароло, — „У всіх”, — відповів я, а потім назвав „Стар Трек”). Зі мною робили якісь речі, яких я не розумів, за допомогою приладів, ніколи мною не бачених. Здається, мені заглядали в голову, але я дозволяв чинити все це і взагалі не думав, заколисаний тихим дзижчанням, лиш час від часу засинав знову і знов.

Пізніше (а чи вже наступного дня?), коли повернувся Гратароло, я саме вивчав ліжко. Обмацував простирадла, легкі, гладенькі, приємні на дотик; менш приємною була ковдра, яка поколювала пучки пальців; я повернувся і вдарив кулаком подушку, насолоджуючись тим, як рука провалюється всередину. Я робив ”гуп, гуп” — і це мене дуже тішило. Гратароло спитав, чи можу я встати з ліжка. За допомогою медсестри мені це вдалося, я звівся на рівні, хоч у голові й далі макітрилося. Я відчував, як пальці тиснуть на лінолеум і як високо моя голова. Ось так воно — стояти на ногах. На натягнутій линві. Як Русалонька³⁰.

— Молодець, спробуйте дійти до ванної і почистити зуби. Там має бути зубна щітка вашої дружини.

Я сказав йому, що не можна чистити зуби щіткою чужої людини, а він заперечив, що дружина — це не чужа людина. У ванній я побачив себе у дзеркалі. Принаймні я був майже певен, що то я, оскільки люстра, як відомо, відбивають те, що перед ними. Обличчя бліде й запале, довга борода, дві отакенні очниці. Вже непогано — я ще не знаю, хто я, але бачу, що схожий на монстра. Не хотів би я стрітися сам на сам із собою ввечері у глухому провулку. Містер Гайд³¹. Тим часом я ідентифікував два предмети, один із яких, поза сумнівом, називається зубною пастою, а інший — щіткою. Починати треба із пасти, натискаючи на тюбик. Надзвичайно приємне відчуття, треба робити це частіше, але слід вчасно спинитися: та біла паста спершу порскає, як бульбашка, а потім і вся виповзає, як змія-танцівниця. Годі чавити, інакше буде як із Брольйо та його сиром. Хто такий цей Брольйо?

Паста має пречудовий смак. Пречудово, — сказав герцог. Це веллеризм³². То ось що таке смак: це те, що пестить тобі язика, а також піднебіння, але здається, смак розпізнає саме язик. Смак м’яти — y la hierbabuena, a las cinco de la tarde³³... Я наважився і зробив те, що роблять усі в таких випадках, швидко, не надто тим переймаючись: потер щіткою спершу вгору-вниз, потім наліво і направо, а відтак уздовж зубного ряду. Так цікаво — відчувати, як щетинки проникають між зуби, відтепер я напевне чиститиму зуби щодня, мені це подобається. Я провів щіточкою також по язику. Відчув тремтіння, але якщо не натискати засильно, то це приємно, і так воно й було, а в мене вже всенький рот у зубній пасті. Далі — сказав я собі — треба прополоскати. Я в склянку налив води з-під крану і набрав її в рот, виявивши із радісним здивуванням, що видаю дивний шум, ще дивніший, якщо закинути голову назад і побовтати воду в горлі. Полоскання — це добре. Я надув щоки, а потім голосно чвиркнув. Заплював усе. Пффф... водоспад. Губами можна робити що завгодно, вони такі рухливі. Я повернувся, Гратароло був там і дивився на мене, як на ярмаркового блазня, і я запитав його, чи все гаразд.

— Чудесно, — сказав він мені. — Автоматичні дії на місці, — пояснив.

— Схоже, тут є цілком нормальна людина, — відзначив я, — хіба що, може, це не я.

— Дуже дотепно, втім, це добрий знак. А тепер лягайте назад, давайте я допоможу. Скажіть мені, що ви щойно робили?

— Я чистив зуби, як ви мене просили.

— Так, а перед тим, як почистити зуби?

— Лежав у цьому ліжку, і ви зі мною балакали. Ви сказали, що зараз квітень тисяча дев’ятсот дев’яносто першого.

— Правильно. Короткотермінова пам’ять працює. Скажіть мені, чи ви часом не зауважили назву зубної пасти?

— Ні. А мав би?

— Та ні. Звісно, назву ви бачили, коли брали тюбик до рук, але якби ми мусили реєструвати і зберігати всю інформацію, яку отримуємо, наша пам’ять перетворилася б на лантух із непотребом. Тому ми добираємо, фільтруємо. Ви зробили те, що роблять усі. Однак спробуйте пригадати щось, що найбільше вам запам’яталося, поки чистили зуби.

— Це було тоді, коли я провів щіткою по язику.

— Чому?

— Тому що рот був заповнений пастою, а потім я виплюнув її і відчув себе краще.

— Бачите? Ви відфільтрували елемент, безпосередньо пов’язаний із вашими відчуттями, бажаннями, цілями. У вас знову є відчуття.

— Чудове відчуття — чистити собі язика. Але я не пригадую, чи робив це коли-небудь раніше.

— Ми і про це поговоримо. Бачте, синьйоре Бодоні, я намагаюся пояснити вам, не ускладнюючи все надміру... Зрозуміло, що травма зачепила окремі зони вашого мозку. Зараз ми — навіть попри те, що результати нових досліджень з’являються щодня, — ще не знаємо про мозкові зони стільки, скільки хотілося б. А про різні форми пам’яті й поготів. Я навіть наважуся сказати: якби те, що з вами трапилося зараз, сталося через десять років, нам було би значно легше дати собі раду в цій ситуації. Не перебивайте мене, я розумію, але якби все це сталося років зі сто тому, вас би вже упекли в божевільню — та й по всьому. Сьогодні ми вже знаємо більше, але ще не досить. Наприклад, якби ви не могли говорити, я б одразу знав, яка зона мозку уражена...

— Зона Брока³⁴.

— Браво. Але про зону Брока було відомо понад сто років тому. Натомість про зону, де мозок зберігає спогади, досі точаться суперечки, і, звісно, все залежить не лише від однієї-єдиної зони. Не хочу надокучати вам науковими термінами, які тільки ще більше заплутають усе у вашій голові. Знаєте, це як після візиту до дантиста, коли ви ще кілька днів по тому язиком торкаєтеся зуба, із яким той щось зробив. Але якби я вам сказав те, що знаю, — що я не так непокоюся через стан вашого гіпофізу, як через лобні долі, і, можливо, кору правої півкулі, — ви спробували б торкнутися цих місць, а це, знаєте, не те саме, що досліджувати ротову порожнину за допомогою язика. Нескінченна фрустрація. Отож забудьте все, що я вам щойно наговорив. До того ж, кожен мозок відмінний від інших, наш мозок є неймовірно пластичним, може навіть статися, що з плином часу він довірить іншій своїй частині ті завдання, із якими більше не може впоратися уражена зона. Ви стежите за моєю думкою, все ясно?

— Ясніше ясного, продовжуйте. Але чи не хочете ви довести мені, що я — безпам’ятний з Колленьо?³⁵

— О, вам відомо навіть про безпам’ятного із Колленьо, цей класичний випадок. Лишень про себе ви нічогісінько не знаєте, а це вже не класика.

— Ліпше би я нічого не знав про Колленьо і пам’ятав, де народився.

— Це був би рідкісний випадок. Бачте, ви швидко згадали, що таке тюбик із зубною пастою, але й гадки не маєте, що одружені. Але ж за ці два типи відомостей — пригадування дня, коли народився, та ідентифікація зубної пасти — відповідають дві різні мозкові системи. У нас є різні види пам’яті, наприклад, так звана імпліцитна: вона дає змогу нам без зусиль виконувати ті дії, котрих ми навчилися, як-то чистити зуби, вмикати радіо чи зав’язувати краватку. Після експерименту із зубами я схильний припускати, що ви вмієте писати, ба навіть керувати автомобілем. Коли нам допомагає імпліцитна пам’ять, ми навіть не усвідомлюємо, що не пригадуємо, а діємо автоматично. Але ще є експліцитна пам’ять — та, завдяки котрій ми пригадуємо і є свідомими самого процесу пригадування. Та експліцитна пам’ять має подвійну природу. Перший її вид — це те, що зараз називають семантичною пам’яттю, це публічна пам’ять, та, завдяки якій ми знаємо, що ластівка — це пташка і що пташки літають, мають пір’я, а також, що Наполеон помер... коли там ви сказали? Із цією пам’яттю, як на мене, у вас усе гаразд, та де там, може, навіть більше ніж треба, адже досить вас лишень підштовхнути, і ви заходжуєтеся поєднувати між собою спогади, які я назвав би науковими, чи ж вдаватися до цитат. Проте ця перша пам’ять властива навіть дітям: вони швидко вчаться розпізнавати машину чи собаку і формувати загальні уявлення. Наприклад, одного разу дитя побачило вівчарку, йому пояснили, що вівчарка — це собака, отже, наступного разу воно і лабрадора назве собакою. Однак малюкові потрібно більше часу, щоб виробити другий тип експліцитної пам’яті, так звану епізодичну, або ж автобіографічну. Дитина не одразу пригадає, навіть побачивши пса, що місяць тому в бабусиному садку вона уже бачила собаку і що ці два випадки трапилися саме з нею. Якраз епізодична пам’ять відповідає за зв’язок між тим, ким ми є сьогодні й ким ми були, іншими словами, коли ми кажемо “я”, то маємо на увазі те, ким відчуваємо себе зараз, а не те, ким почувалися раніше, — це вже губиться десь у тумані. Ви не втратили семантичної пам’яті, на відміну від епізодичної, — тобто ви забули епізоди зі свого життя. Коротко кажучи, ви знаєте все, що знають й інші, а якби я попросив вас відповісти, яка столиця Японії...

— Токіо. Атомна бомба над Хіросімою. Генерал Мак-Артур...

— Годі, годі. Скидається на те, ніби ви пам’ятаєте все, чого навчилися, прочитавши чи почувши де-небудь, але не те, що пов’язане із вашим особистим досвідом. Ви знаєте, що Наполеон зазнав поразки під Ватерлоо, але скажіть-но мені, чи пам’ятаєте ви свою матір?

— Мама одна-єдина, мама завжди мама... Але своєї мами я не пригадую. Думаю, в мене була мати, бо ж такий закон виду, але... отож... це в тумані. Мені зле, лікарю. Це жахливо. Дайте щось, аби я знову заснув.

— Зараз дам, я й так забагато від вас вимагаю. Вкладайтеся зручненько, ось так... Я повторюю, таке трапляється, але це виліковне. Потрібно багато терпіння. Скажу, щоби вам принесли чогось попити, чаю, наприклад. Вам подобається чай?

— Може, так, а може, й ні³⁶.

Мені принесли чаю. Медсестра посадила мене, сперши на подушки, і поставила переді мною тацю. Я налив води, яка ще парувала, у чашку із пакетиком усередині. „Обережно, гаряче”, — сказала вона. Як це — обережно? Я понюхав чашку і відчув запах пари, як мені здалося. Мені кортіло скуштувати напій, тому я вхопив горнятко і зробив ковток. Жахіття! Вогонь, багаття, наче хтось дав мені добрячого ляпаса просто в роті! Отакий він, гарячущий чай. Так само, напевне, і з кавою, і з ромашковим відваром, про який усі говорять. Тепер я знаю, що воно таке — обпектися. Всі знають, що не можна чіпати вогню, але я не відав, коли саме не варто торкатися гарячої води. Я мушу навчитися розрізняти межу, той момент, до котрого не можна чогось робити, але після чого вже можна. Якось машинально я подмухав на рідину, потім помішав її ложечкою, аж доки не ризикнув знову спробувати. Зараз теплий чай було приємно пити. Я не був певен, як саме смакує чай, а як цукор, — один мав бути терпким, а інший — солодким, — але який саме солодкий, а який терпкий? Втім, їх поєднання мені подобалося. Завжди питиму чай із цукром. Але не окріп.

Чай умиротворив і розслабив мене, тож я незчувся, як задрімав.

Я знову прокинувся. Можливо через те, що уві сні чухав собі пах і мошонку. Під ковдрою я спітнів. Пролежні? Пах вологий, якщо чухати його руками занадто енергійно, то відчуття забороненої насолоди згодом заступає неприємне тертя. З мошонкою простіше. Якщо не натискати на яєчка, вона проходить між пальцями доволі делікатно, відчуваєш щось зернисте, злегка вкрите волоссям: це чудово — чухати мошонку, хоча свербіння минає не одразу, навпаки, посилюється, але так іще приємніше продовжувати. Задоволення від погамування болю³⁷, але свербіж — це не біль, це запрошення подарувати собі задоволення. Сверблячка плоті. Щоб угамувати її, доводиться согрішити. Завбачливий юнак засинає на спині, схрестивши руки на грудях, аби не скоїти вві сні яких нечистих діянь. Дивна річ, свербіння. І мої яєчка.

Я розплющив очі. Переді мною стояла якась синьйора — не дуже молода, за п’ятдесят (я визначив це за маленькими зморшками навколо очей), але зі світлим обличчям, яке ще зберігало свіжість. Кілька білих волосин, ледь помітних (вона ніби зумисне кокетливо висвітлила їх), вся її постава наче промовляла: я не хочу видаватися дівчинкою, а гідно несу свої роки. Вона була гарна, а в молодості напевне була красунею. Вона погладжувала мій бік.

— Ямбо, — сказала вона мені.

— Який такий Ямбо, синьйоро?

— Ти Ямбо, так усі тебе називають. А я — Паола. Твоя дружина. Впізнаєш мене?

— Ні, синьйоро... вибач, ні, Паоло, мені дуже шкода, лікар тобі усе пояснить.

— Він уже пояснив. Ти не знаєш, що з тобою сталося, але чудово знаєш усе, що відбувалося з іншими. А позаяк я частина твоєї особистої історії, ти не відаєш, що ми одружені вже понад тридцять років, любий Ямбо. І в нас дві дочки, Карла й Ніколетта, і троє пречудових онуків. Карла рано вийшла заміж і народила двох хлопчаків — п’ятирічного Алессандро і Луку, йому три. Джанджо, Джанджакомо, синові Ніколетти, також три. Близнятка в перших, як ти полюбляв казати. А ти був... є... ще будеш дивовижним дідусем. Ти також був гарним батьком.

— А... чи хорошим я був чоловіком?

Паола звела очі до неба.

— Ми ж і досі разом, правда? Скажімо так, за тридцять років життя ми пережили і злети, і падіння. Всі завжди вважали тебе гарним чоловіком...

— Сьогодні, вчора, десять років тому в дзеркалі я побачив жахливе обличчя.

— Зважаючи на те, що з тобою трапилося, це не дивно. Але ти був, ти досі гарний чоловік, твоя посмішка спокуслива — і котрась таки на неї повабилася. Та й ти сам такий, завжди казав, що можна протистояти всьому, опріч спокуси.

— Прошу в тебе пробачення.

— Еге ж, як ті, хто цілив “розумними” ракетами на Багдад, а потім перепрошував, якщо гинули мирні люди.

— Ракети на Багдад? Такого немає у „Тисячі й одній ночі”.

— Була війна, війна в затоці, тепер вона скінчилася, а може, й ні. Ірак напав на Кувейт, західні країни втрутилися. Невже не пригадуєш?

— Лікар сказав, що епізодична пам’ять — та, котра, схоже, вийшла з ладу — пов’язана з емоціями. Може, ракети над Багдадом викликали в мене занадто сильні емоції...

— Ще й які! Ти завжди був переконаним пацифістом, і ця війна ввігнала тебе у глибоку депресію. Майже двісті років тому Мейн де Біран виділив три типи пам’яті: ідеї, відчуття і звички. Ти пам’ятаєш ідеї та звички, але не відчуття, а саме вони насправді належать тобі найбільше.

— Звідки ти все це знаєш?

— Я за фахом психолог. Але стривай, ти щойно сказав, що твоя епізодична пам’ять вийшла з ладу. Чому ти вжив такого вислову „вийшла з ладу”?

— Так кажуть.

— Так, але кажуть, якщо це трапилося, наприклад, із гральним автоматом, а ти шаленієш... шаленів від гральних автоматів, достоту як мала дитина.

— Я знаю, що таке гральний автомат. Але не знаю, хто є я, розумієш? Туман над Падуанською низовиною. До речі, де ми?

— У Падуанській низовині. Ми живемо у Мілані. У зимові місяці з нашого будинку видно туман над парком. Ти живеш у Мілані й працюєш продавцем антикварних книжок, вивчаєш древні фоліанти.

— Прокляття фараонів. Якщо вже я вродився Бодоні, та ще й охрестили мене Джамбаттістою, то все мусило так скінчитися.

— Вже скінчилося правильно. Тебе вважають знавцем своєї справи, ми не мільйонери, але живемо непогано. Я допоможу тобі, ти поступово відновишся. Боже мій, як подумаю про те, що ти міг більше ніколи не прокинутися! Ці лікарі справжні молодці, вони взялися за тебе вчасно. Коханий, чи можу я привітати тебе з поверненням? Мені здається, що ти немов уперше в житті бачиш мене. Хай так, якби я тебе зараз уперше побачила, однаково вийшла б за тебе. Ти ж не проти?

— Ти дуже хороша. Ти мені потрібна. Ти єдина, хто може відкрити мені мої останні тридцять років.

— Тридцять п’ять. Ми зустрілися в університеті, в Турині, ти був випускником, а я розгубленою першокурсницею, яка заплуталася в коридорах Палаццо Кампана. Я запитала, де знайти якусь аудиторію, а ти відразу впіймав мене на гачок, спокусивши беззахисну ліцеїстку. Потім то се, то те, я була надто юна, а ти на три роки поїхав за кордон. Потім ми знову зійшлися, домовившись, що тільки спробуємо, а тоді я завагітніла і ми побралися, адже ти був джентльменом. Ні, пробач, ми ж насправді кохали одне одного, до того ж ти хотів стати батьком. Спокійно, татусю, я змушу тебе згадати все, от побачиш.

— Аякже, хіба що виявиться, що все це — змова, а насправді мене звуть Фелічіно Грімальделлі³⁸, я розбійник, а ви з Гратароло наплели мені сім міхів гречаної вовни! Хтозна, може, ви секретні агенти і хочете зробити з мене іншу людину, аби потім відіслати шпигувати кудись за Берлінський мур, Ipcress Files³⁹, і...

— Більше немає Берлінського муру, його зруйнували, і радянська імперія теж котиться під три чорти...

— Господи Ісусе, досить відвернутися на хвилину — ти диви, що коїться. Гаразд, жартую, я тобі вірю. Що таке „сири Брольйо”?

— Що? Чому ти заговорив про сири?

— Я згадав про них, вичавлюючи з тюбика пасту. Стривай-но. Був собі художник на ймення Брольйо, на життя своїми полотнами він не заробляв, але й працювати не хотів — казав, що в нього невроз. Та, схоже, він замірявся й далі сидіти собі в сестри на шиї. Врешті-решт друзі знайшли йому пристойну роботу на фабриці, яка виготовляла і продавала м’які сири. Брольйо проходив повз величезні полиці з сирами, загорненими в пакети із навощеного картону, і не міг втриматися від спокуси, яку викликав його невроз (принаймні так він казав): Брольйо брав сири один за одним, і — чварк! — вичавлював із пакета м’якеньку серединку. Коли ж цей маляр-невдаха зіпсував із сотню сирів, його звільнили. Усе через клятий невроз! — Брольйо казав, що видушуючи сир, він діставав майже сексуальне задоволення. Господи, Паоло, та це ж згадка з дитинства! Я не втратив пам’яті про минулий досвід?!

Паола засміялася.

— Пригадала дещо, вибач. Звісно, цю історію ти знав ще змалку. Але ти часто переказував її, ба більше, вона стала частиною твого репертуару, образно кажучи. Переповідаючи історію про сири й художника, ти завжди змушував сусідів за столом реготати, вони ж далі розказували її іншим. Ти вже не пригадуєш власного досвіду, на жаль, ти просто знаєш історію, котру повторював тисячу разів і котра вже стала ніби загальним надбанням, як-от історія про Червону Шапочку.

— Я вже без тебе не можу. Радий, що маю тебе за дружину. Дякую, що ти існуєш, Паоло.

— О Боже, ще місяць тому ти сказав би, що ця фраза — кітч з телевізійного „мила”...

— Мусиш мені вибачити. Я не можу сказати нічого, що йде від мого серця. У мене немає почуттів, самі лиш пам’ятні цитати.

— Бідолашний.

— Це також видається мені банальною фразою.

— От паскудник.

Ця Паола і справді мене любить.

Ніч була спокійною: хтозна, що там заштрикнув у мою вену Гратароло. Прокидався я повільно, і, певне, очі в мене й досі були заплющені, бо я чув голос Паоли, який шепотів, остерігаючись розбудити мене: „Але це не психогенна амнезія?”

— Нічого не можна виключати, — підтакував Гратароло, — в основі цих нещасних випадків можуть бути якісь невизначені стреси. Але ж ви бачили його картку, ушкодження таки є.

Я розтулив вії та привітався. У кімнаті також були дві жінки з дітьми, яких я ніколи не бачив, але міг собі уявити, хто вони такі. Це було жахливо. Грець із нею, з дружиною, але доньки — Боже мій! — та це ж кров від твоєї крові, онуки й поготів, а ті дві дівчини аж світилися від щастя, дітки намагалися видертися на ліжко, хапали мене за руку й казали: „Привіт, дідусю”, — а я нічого... Не було навіть туману, була — як краще сказати? — апатія. Чи радше атараксія, як там її? Наче дивишся на тварин у зоопарку, однаково, чи на мавпочок, чи на жирафів. Звісно, я посміхався і вимовляв ввічливі слова, проте всередині була пустка. Мені спало на думку слово „штепно”, але я не знав, що воно означає. Я спитав Паолу. Це діалектизм, так кажуть, коли каструлю відчищають металевою шкрябачкою, водячи нею по колу, так що після цього каструля стає мов новісінька, блискуча-блискуча й така чиста, що далі вже нікуди. Отож я почувався зовсім штепно. Гратароло, Паола, дівчата вбивали мені в голову тисячу деталей із мого життя, але це було так, наче кидаєш сухі квасолини на пательню: якщо труснути сковорідкою, вони підстрибують, але не розм’якшуються, не перетворюються на однорідну масу, бульйон чи пасту; ніщо не збуджувало мій апетит, нічого мені не хотілося скуштувати знову. Я сприймав речі, які відбувалися зі мною, так, немовби вони траплялися з кимось іншим.

Я пестив дітей і відчував їхній запах, але не міг його означити інакше, як дуже ніжний. Мені нічого не спадало на думку, лише те, що бувають запахи свіжі, немов дитяча плоть⁴⁰. Але насправді у моїй голові не було порожньо, там кружляли тисячі не моїх думок: маркіза вийшла о п’ятій на півшляху життя земного, Ернесто Сабато і дівчиноньки йдуть із села, Авраам породив Ісаака Ісаак породив Якова Яків породив Юду а Рокко своїх братів, дзвін відбиває святую північ і отоді я побачив маятник, на берегах озера Комо сплять птахи довгокрилі, messieurs les anglais je me suis couche’ de bonne heure, тут творять Італію чи вбивають уже мертву людину, tu quoque alea, гей ти солдате що втікаєш спинися ти прекрасний, браття Італії ще одне зусилля, плуг який риє борозну ще згодиться, Італія готова але не здається, битимемося у темряві але скоро настає вечір, три жінки до серця і не дише вітер, незнайомий варварський спис до якого ти простягала тендітну руку, не питай мене слова шаленого від світла, від Альп до Пірамід подався на війну і надягнув шолома, свіжі мої слова увечері за ті кілька безневинних смішків, завжди вільна на золотих крилах, прощавайте гори і води але моє ім’я Лючія, Валентино Валентино соловейку, Гвідо я волів би щоби ці небеса вицвіли, я знавав тремтіння любовної зброї, de la musique ou’ marchent des colombes, свіжа і світла ця ніч і капітан, просвітлений я о священне теля, позаяк говорити марна справа я бачив їх у Понтиді, у вересні поїдемо туди де квітнуть лимони, тут починається авантюра Пеліда Ахілла, місячна засмага скажи мені що ти робиш, на початку земля немов застигла, Licht mehr Licht uber alles, графине що таке життя? три сови на комоді⁴¹. Імена, імена, імена, Анджело далл’Ока Б’янка, лорд Бруммель, Піндар, Флобер, Дізраелі, Реміджо Дзена, Юрський, Фатторі, Страпарола і приємні ночі, Помпадур, Сміт і Вессон, Роза Люксембург, Дзено Козіні, Пальма Старший, Археоптерикс, Чічеруаккьо, Матвій Марко Лука Іоанн, Піноккіо, Жюстін, Марія Горетті, Таїс путана з лайном під нігтями, Остеопороз, Сен-Оноре, Бакта Ектабана Персеполіс Суса Арбела, Олександр і гордіїв вузол⁴².

На мене немовби падала ціла енциклопедія, її сторінки розліталися, а я відбивався від них, наче від рою бджіл. А тим часом малеча кликала мене — дідусю, — я знав, що мав би любити їх більше, ніж себе самого, але навіть не відав, кого називати Джанджо, а кого — Алессандро чи Лукою. Я знав усе про Олександра Великого, але нічого про мого маленького Алессандро⁴³.

Я сказав, що втомився і хочу спати. Вони вийшли, а я плакав. Сльози були солоними. Значить, у мене ще є почуття. Так, але свіжі, пережиті сьогодні. А ті, давні, вже не були моїми. Хтозна, питав я себе, чи вірив я коли в Бога: навіть якщо так, я вже втратив душу.

Наступного ранку тут уже була Паола. Гратароло посадив мене за стіл і показав кілька різнокольорових квадратів. Він по черзі клав їх переді мною і питав, що це за колір. Дін—дін-дін червона шкарпетка, дін-дін-дін що це за колір? Колір горошку, колір цикламена, виходь з гри або швидко кажи! Я впевнено назвав перші п’ять чи шість кольорів: червоний, жовтий, зелений і так далі. Я не міг не сказати, що A noir, E blanc, I rouge, U vert, O bleu, voyelles, je dirais quelque jour vos naissances latentes⁴⁴, але зауважив, що поет (чи хто там це сказав) навигадував казна-що. З якої речі він вирішив, що „А” — чорний? Мені видавалося, наче я вперше відкриваю для себе кольори: червоний був дуже яскравий, вогняний червоний, може, аж надто; ні, напевне, ще яскравішим був жовтий, як оте світло, що його зненацька засвічували перед моїми очима. Зелений давав мені відчуття спокою. Втім, із іншими квадратами було складніше. Це який? Зелений, — казав я, але Гратароло допитувався: який саме зелений, чим він відрізняється від того попереднього? Гм. Паола пояснила мені, що буває зелений, як горошок, а буває — як мальва. Мальва — це квітка, відповідав я, а горошок — це боби, які можна їсти, вони округлі й ростуть усередині довгого й шишкуватого стручка. Хоча я ніколи не бачив ані мальв, ані гороху. Не переймайтеся, казав Гратароло, в англійській мові існує понад три тисячі слів на позначення кольорів, але зазвичай люди можуть назвати максимум вісім; найчастіше ми розрізняємо лише кольори веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, блакитний, синій і фіолетовий, — та навіть синій і фіолетовий люди часто плутають. Потрібен чималий досвід, аби навчитися розрізняти різні відтінки й вивчити їхні назви, і художники безсумнівно роблять це краще, наприклад, за таксистів, котрим досить впізнавати самі лише кольори світлофора.

Гратароло дав мені папір і ручку. Пишіть, сказав він. „Що в біса я маю писати?” — написав я, і мені здалося, що я все своє життя тільки те й робив, що писав. Перо було м’яке і легко ковзало папером.

— Пишіть те, що спадає вам на думку, — сказав Гратароло.

На думку? Я написав: любов яка владарює моїми думками, любов яка рухає сонце та інші зірки, ліпше сам ніж із будь-ким, часто зло у житті мені траплялося, о життя моє життя о серце це серце, серцю не накажеш, Де Амічіс, Боже вбережи мене від друзів, о Боже небесний якби ти був ластівкою, був би я вогнем запалив би світ, жити палаючи і не відчувати болю, зла не робити страху не мати, зі страху бачиш дев’яносто вісімдесят сімдесят тисяча вісімсот шістдесятий, експедиція гарібальдійської тисячі, тисяча і не більше тисячі, дива Двадцять першого сторіччя, завдання поета — творити дива⁴⁵.

— Напиши щось про своє життя, — попрохала Паола. — Що ти робив, коли мав двадцять років?

Я написав: „Мені було двадцять. Нікому не дозволю казати, що це — найкраща пора у житті”⁴⁶. Лікар спитав мене, що найперше спало мені на думку, коли я прокинувся. Я написав: „Грегор Замза прокинувся одного ранку і виявив, що він перетворився на велетенську комаху”⁴⁷.

— Може, досить, лікарю, — сказала Паола. — Не дозволяйте йому заходити так далеко із цими асоціативними ланцюгами, бо інакше він геть збожеволіє.

— А зараз я, по-вашому, нормальний?

Гратароло несподівано наказав:

— А тепер, будь ласка, поставте підпис, не замислюючись, наче підписуєте чек.

Не замислюючись, я вивів „ДжББодоні”, із хвостиком у кінці, а потім поставив крапку над „і”.

— Бачите? Голова не знає, а рука — так. Це можна було передбачити. Спробуймо ще. Ви розповідали мені про Наполеона. Яким він був?

— Не можу пригадати, як він виглядав. Можу лише розповісти.

Гратароло спитав Паолу, чи вмію я малювати. „Схоже, ви не були генієм, але спробуйте щось нашкрябати”. Він попросив мене намалювати Наполеона. Я начеркав щось подібне. (малюнок)

— Незле, — прокоментував Гратароло, — ви намалювали свою ментальну схему Наполеона: трикутний капелюх, рука за вилогою жилета. А зараз я покажу вам серію зображень. Частина перша — твори мистецтва.

Я реагував непогано: Джоконда, „Олімпія” Мане, це Пікассо, а то — хтось, хто вдало його копіює.

— Ви бачите, він їх впізнає? А тепер поговорімо про сучасних персонажів.

Друга серія — фотографії, і тут, окрім кількох облич, які ні про що мені не говорили, я також всіх впізнав: Грета Гарбо, Ейнштейн, Тото⁴⁸, Кеннеді, Моравіа⁴⁹, — і розказав, чим вони займалися. Гратароло спитав мене, що у них спільного. Вони були знаменитими? Ні, цього не досить, щось інше. Я завагався.

— Всі вони вже померли, — сказав Гратароло.

— Як, і Кеннеді, і Моравіа?

— Моравіа помер наприкінці минулого року, а Кеннеді вбили у Далласі тисяча дев’ятсот шістдесят третього.

— Ох, бідолашні, мені так шкода.

— Те, що ви не згадали про Моравія, майже нормально — він помер недавно, очевидно, цей факт ще не відклався у вашій семантичній пам’яті. Але я не можу збагнути, чому ви не пам’ятаєте про вбивство Кеннеді — адже це давня історія, вона вже є у всіх енциклопедіях.

— Його дуже вразила смерть Кеннеді, — сказала Паола. — Може, історія Кеннеді стала частиною його особистих спогадів?

Гратароло витяг нові фотографії. На першій було двоє чоловіків — одним із них точно був я, причесаний і пристойно вбраний, зі спокусливою посмішкою, як і розповідала Паола. В іншого чоловіка теж було симпатичне обличчя, але я не знав його.

— Це Джанні Лайвеллі, твій найкращий друг, — мовила Паола. — Ви сиділи за однією партою від молодшої школи аж до закінчення ліцею.

— А це хто такі? — спитав Гратароло, дістаючи іншу світлину. То була стара фотографія: вона, зачесана на манір тридцятих років, біла сукня зі скромним вирізом, носик картоплинкою, у нього — ідеальний проділ, трохи брильянтину у волоссі, чітко окреслений ніс, щира посмішка. Я їх не впізнав (актори? ні, замало гламуру і невиразні декорації, радше наречені), але відчув, як мені холоне в шлунку і паморочиться у голові.

Паола це помітила.

— Ямбо, це твої мама з татом у день свого весілля.

— Вони ще живі? — спитав я.

— Ні, вже давно померли. Загинули в автокатастрофі.

— Ви стривожилися, дивлячись на це фото, — сказав мені Гратароло. — Деякі зображення можуть розбудити щось усередині. Це вірний шлях.

— Та який там до дідька шлях! Я навіть не здатний виловити згадку про тата й маму з тієї чорної діри, яку маю всередині! — заволав я. — Ви розповідаєте мені, що ось моя мати і мій батько, тепер я це знаю, але тільки тому, що ви мені сказали! Від сьогодні й назавжди я згадуватиму це фото, а не їх самих!

— Хтозна, скільки разів за ці останні тридцять років ви згадували їх, дивлячись саме на цю фотографію. Не думайте, що пам’ять — це сховище для зберігання спогадів і що звідти їх можна видобути такими, якими вони були зафіксовані уперше, — мовив Гратароло. — Я не хотів би сипати технічними термінами, але пам’ять — це конструкція абсолютно іншого профілю нейронного збудження. Припустімо, що в якомусь певному місці із вами трапилася якась неприємна пригода. Коли вже згодом ви згадуєте про це місце, то таким чином активуєте ту першу схему нейронного збудження — зі схожим профілем на той, який був першопочатково, але не точнісінько таким. Тому, пригадуючи, ви відчуваєте дискомфорт. Одним словом, згадувати означає відновлювати, але спираючись на те, що ми дізналися чи сказали вже певний час по тому. Це нормально, саме так ми пригадуємо. Я кажу це, щоби заохотити вас активізувати профілі збудження, щоб ви щоразу фанатично не докопувалися, шукаючи щось уже готове, свіжісіньке, наче ви щойно це відчули. Зображення ваших рідних на цій фотографії — це те, що ми вам показали і що ми бачимо. А ви маєте відштовхнутися від нього, аби відновити щось інше, і це вже буде вашим спогадом. Пригадування — це тяжка праця, а не розкіш.

— Печальні й тривалі спогади, — зацитував я, — ці сліди смерті, які ми залишаємо живучи...

— Згадувати буває і приємно, — сказав Гратароло. — Хтось сказав, що спогад діє, наче збиральна лінза у темній кімнаті: накопичує все, що є довкола, а потім зображення виходить ще ліпшим за оригінал.

— Хочу курити, — мовив я.

— Це свідчить про те, що ваш організм відновлює нормальну життєдіяльність. Але якщо ви не палитимете, вам буде краще. І вже коли повернетеся додому, алкоголь вживайте у помірних дозах: щоразу, коли їстимете, не більше однієї склянки, бо маєте проблеми з тиском. Інакше завтра вас не випущу.

— Ви його випускаєте? — перелякано спитала Паола.

— Час підбити підсумки. Синьйоро, ваш чоловік з фізичної точки зору здається мені цілком самостійним. Якщо його залишити наодинці, то він навряд чи впаде зі сходів. Затримуючи тут, ми виснажуємо його купою тестів, а все це — штучні методи, і тепер ми знаємо, як вони на нього діють. Про мене, вашому чоловікові ліпше повернутися у знайоме середовище. Часом вистачає просто відчути запах домашньої їжі, хтозна?.. На таких речах література знається краще, як неврологія.

Я не хотів видаватися мудрагелем, але, хай йому грець, мені залишалася лише та триклята семантична пам’ять, тож нею я і скористався: „La madeleine Пруста”, — сказав я. — „Запах липового чаю і пшеничної паляниці змушує його здригнутися, він відчуває заборонену радість. І знову в уяві спливають картини пречудових недільних днів у Комбре разом із тіткою Леоні... Схоже на те, що існує мимовільна пам’ять частин тіла, ноги і руки повні застиглих спогадів⁵⁰... А хто був той інший? Ніщо не змушує спогади проявлятися так сильно, як запахи і спалахи”⁵¹.

— Ви знаєте, про що я. Навіть учені інколи більше схильні довіряти письменникам, ніж своїм винаходам. Ви, синьйоро, працюєте майже у цій самій сфері, ви не невролог, зате психолог. Я дам вам кілька книжок, кілька звітів про відомі клінічні випадки, і ви швидко збагнете, які проблеми у вашого чоловіка. Я переконаний, якщо ви будете вдома, поруч із дружиною й дітьми, знову почнете працювати, то це допоможе вам більше, ніж стаціонарне лікування. Вам досить буде навідуватися до мене раз на тиждень, а ми стежитимемо за вашими успіхами. Повертайтеся додому, синьйоре Бодоні. Роздивляйтеся навколо, торкайтеся, нюхайте, читайте газети, дивіться телевізор, полюйте на зображення.

— Я спробую, але я не пам’ятаю ані зображень, ані запахів, ані смаків. Пам’ятаю лише слова.

— Це ще не доведено. Заведіть щоденника і записуйте туди свої враження. Це нам згодиться.

Я завів щоденника.

Наступного дня я спакував валізи. Спустився попід руку з Паолою. Напевне, у лікарні працював кондиціонер, бо надворі я раптом збагнув — і лише зараз, — що таке сонячне тепло. Весняна теплінь ще незрілого сонця. І світло — я мусив примружити очі. Не можна дивитися на світло: Soleil, soleil, fante eclatante⁵²…

Щойно ми підійшли до машини (я її ніколи не бачив), Паола попросила мене сісти за кермо: „Сідай, одразу натискай на зчеплення, потім заводь. Постійно на зчеплення, пришвидшуй”. Наче все життя робив це, я знав, куди ставити руки й ноги. Паола сіла поруч і сказала мені ввімкнути першу, забрати ступню із педалі зчеплення, легенько натиснути на газ, так, щоби проїхати всього метр чи два, а потім на гальма і вимкнути двигун. Навіть якби я помилився, то найгірше лихо, яке могло би нас спіткати, — ми врізалися б у живопліт. Але все минуло чудово. Я дуже собою пишався. Аби випробувати себе, я навіть проїхав метр заднім ходом. Потім вийшов, передав кермо Паолі і ми поїхали.

— То як тобі світ? — спитала Паола.

— Не знаю. Кажуть, що коти, коли падають з вікна, розбивають собі носа і вже не відчувають запахів, а позаяк дуже залежать від нюху — не можуть більше розпізнавати речі. Я неначе кіт, котрий розбив носа. Бачу речі, розумію, про що йдеться: там далі — магазини, повз проїздить велосипедист, ось дерева, але... але я не чую їх своїми, це наче приміряти чужого піджака.

— Кіт, який намагається носом приміряти піджак. У тебе не все гаразд із метафорами. Треба буде переповісти Гратароло. Але це минеться.

Машина їхала, я роздивлявся навкруги, відкривав кольори і форми незнайомого мені міста.

КОМЕНТАРІ

¹ Чи був я коли у Брюгге мертвому? — “Брюгге мертвий” (“Bruges-la-Morte”, 1892) — назва роману бельгійського символіста Жоржа Роденбаха. Місто Брюгге видається авторові загадковим і занедбаним, звідси походить образ „мертвого міста”, до якого часто звертаються митці надалі.

² Де туман гойдається поміж баштами, мовби сонний фіміам — початок вірша Жоржа Роденбаха:

Le brouillard indolent de l'automne est йpars...
Il flotte entre les tours comme l'encens qui rкve.

³ Сіре місто, смутне, немов могила, що на ній квітують хризантеми — ще з одного вірша того-таки Роденбаха:

Ville morte oщ chacun est seul, oщ tout est gris,
Triste comme une tombe avec des chrysanthиmes.

⁴ Мене звати Артур Гордон Пім — перший рядок роману Едгара Аллана По „Пригоди Артура Гордона Піма з Нантакета” (1838).

⁵ Останні два абзаци — уривки з прозової поеми „Ноктюрн” Габріеле Д’Аннунціо. Поет веде мову про Венецію, котра, як і Брюгге, відома своїми каналами та туманом. До того ж цю поему Д’Аннунціо написав, поки заліковував ушкодження ока.

⁶ Імла підкрадається на маленьких котячих лапках... — початок поезії „Туман” американського поета Карла Сендберга (1878—1967):

The fog comes

on little cat feet...

7 Завіса сірих випарів потроху втрачала своє сірувате забарвлення, вода ставала все гарячішою, а молочний відтінок інтенсивнішим... А потім нас засмоктало у потужний вир, і безодня вже розчахнулася, готова поглинути нас — трохи перекручені героєм цитати з останнього розділу „Пригод Артура Гордона Піма” вже згаданого Едгара По.

⁸ "Seltsam, im Nebel zu wandern!" (“Як дивно блукати в тумані!”) — перший рядок поеми „У тумані” (1947) німецького письменника і поета Германа Гессе.

⁹ Довгі стогони паровоза — цитата з вірша італійського поета Джованні Пасколі „Поцілунок мерця” ("Il bacio del morto").

¹⁰ ...безформні ченці, оповиті маревом, які вервечкоюйідуть до Сан Мікеле ін Боско — знову цитата з Пасколі, „Наспіви Кастельвеккьо” (Canti di Castelvecchio) (1907).

¹¹ Небо з попелу — перший рядок поеми „Поле” (“El Campo”) Федеріко Гарсія Лорки:

Il cielo è di cenere. /Gli alberi sono bianchi/ e sono carboni accesi/ le stoppie bruciate.

¹² Імла вгорі над рікою, імла внизу над рікою — нагадує другий абзац із „Bleak House” Чарльза Діккенса:

"Fog everywhere. Fog up the river, where it flows among green aits and meadows; fog down the river, where it rolls defiled among the tiers of shipping and the waterside pollutions of a great (and dirty) city."

¹³...імла, яка кусає руки маленької продавчині сірників — схоже, натяк на казку Ганса Крістіана Андерсена „Маленька продавчиня сірників”. Hans Andersen's story The Little Match Girl" ends with the child dying in the snow at Christmas time. In the story, it is dark, cold, and snowing, but not foggy.

¹⁴ Перехожі на мостах Острова Собак — острів у східній частині Лондона. Поет Томас Еліот згадує про нього в поемі „Змарнована земля” (The Waste Land):

The barges wash

Drifting logs

Down Greenwich reach

Past the Isle of Dogs.

¹⁵ достеменно тому не мiг пойняти перше вiри, що смертi здобич аж така численна — цитата з „Божественної комедії” Данте Аліг’єрі, „Пекло”, пісня 3.

¹⁶...ніби у склянці з анісовою водою... — образ із пісні італійського виконавця Паоло Конте. У нього туман змальовано так, ніби його налили у склянку з анісовою водою:

Cos'и la pianura padana

dalle sei in avanti,

una nebbia che sembra

di essere dentro a un bicchiere

di acqua e anice.

¹⁷ Posco, reposco, flagito... — латинські дієслова (прошу, наполягаю, вимагаю — прибл. переклад), приклади на одне з правил узгодження дієслів з іменниками у знахідному відмінку. Infinito futuro — інфінітив майбутнього часу, латина. Можна перекласти як “вічне майбутнє”.

¹⁸ Cujus regio ejus religio… — „Чия влада, того і віра” — політика, яка стала наслідком Аугcбурського миру.

¹⁹ Ауcбурзький мир — угода між Карлом П’ятим, імператором Священної Римської імперії і німецькими протестантськими князями (1555), наслідком якої стало примирення між католиками та протестантами і релігійна свобода. Влада окремих німецьких князівств отримала право вирішувати, яку релігію сповідуватимуть піддані.

²⁰ Празька дефенестрація — традиція викидання з вікон урядових будівель у Празі небажаних політиків, чергова дефенестрація у 1618 році поклала початок Тридцятилітній війні.

²¹ „Туман також над апеннінським відрізком магістралі Автосоле, між Ронкобілаччо і Барберіно дель Муджелло...”— згадана місцевість в італійській області Тоскана, відома частими туманами.

²²...довколишня весна виблискує в повітрі і тріумфує на полях... — цитата з вірша італійського поета Джакомо Леопарді „Самотня прогулянка”. :

Primavera d'intorno brilla nell'aria, e per li campi esultа, si ch'a mirarla intenerisce il core

²³ „Звіть мене Ізмаїлом” — перше речення роману „Мобі Дік” Германа Мелвілла.

²⁴ Туман над колючими схилами нависає крупинками солі, а внизу завиває містраль і біліє море... — цитата з вірша Джозуе Кардуччі: La nebbia agli irti colli Piovigginando sale, E sotto il maestrale Urla e biancheggia il mar.

²⁵ „Квітень — це найжорстокіший із місяців” — початок поеми Томаса Еліота „The waste land” (1922):

April is the cruellest month, breeding

Lilacs out of the dead land, mixing

Memory and desire, stirring

Dull roots with spring rain.

²⁶ Ви могли би сказати, що сьогодні День визволення — 25 квітня 1945 року Мілан було визволено від фашистів, відтоді цей день в Італії — державне свято.

²⁷ А, це ви про книгу Сакса — „Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом” — книга англійського лікаря-невролога Олівера Сакса, у якій він описав найцікавіші клінічні випадки зі своєї медичної практики.

²⁸ Джамбаттіста Бодоні — (1740—1813) — друкар із Парми, його називали „королем друкарів”. (1740-1813). Його іменем названий один із шрифтів, який використовується і тепер.

²⁹ І він немов застиг — початок поеми „П’яте травня” італійського письменника і поета Алессандро Мандзоні, написаної на смерть Наполеона:

Ei fu. Siccome immobile….

³⁰ Як Русалонька — перегук із однойменною казкою Ганса Крістіана Андерсена. Русалоньці, яка щойно пожертвувала своїм хвостом, боляче ходити чи стояти на ногах, і Ямбо порівнює її відчуття зі своїми (чи навпаки).

³¹ Містер Гайд — персонаж повісті „Дивовижна історія доктора Джекіла та містера Гайда” (1886) Роберта Люїса Стівенсона. Містер Гайд — „альтер его” доктора Джекіла.

³² Це веллеризм — термін, запозичений із „The Pickwick Papers” Чарлза Діккенса. Персонаж роману Сем Веллер винайшов цю словесну гру, суть якої полягає в тому, що у першій частині фрази висловлюється якась відверта банальність, а у другій додається жартівливе посилання на якесь авторитетне джерело — напр., „Я не повинна втрачати голову, — сказала Марія-Антуанетта”.

³³ y la hierbabuena, a las cinco de la tarde... — „і м’ята, о п’ятій вечора”: об’єднані дві цитати з Федеріко Гарсія Лорки:

Cuando yo me muera,

entre los naranjos

y la hierbabuena.

(La tarara de los Cantares Populares)

"Llanto por Ignacio Sánchez Mejías" (1935):

A las cinco de la tarde.

Eran las cinco en punto de la tarde.

Un niño trajo la blanca sábana

a las cinco de la tarde.

³⁴ Зона Брока — зона головного мозку, відповідальна за мовлення.

³⁵ Безпам’ятний із Колленьо — чоловік, якого в 1926 році заарештували d Турині за крадіжку, але суд визнав його невинним, тому що він заявив, що втратив пам’ять про себе самого і своє минуле. Історія стала популярною в Італії, за її мотивами навіть зняли однойменний фільм.

³⁶ Може, так, а може, й ні — назва повісті італійського письменника Габріеле Д’Аннунціо.

³⁷ Задоволення від погамування болю — загальновідома філософська концепція, яку різні джерела приписують Сократові, Епікуру і навіть Будді.

³⁸ Грімальделлі — у перекл. з італійської — „відмичка”.

³⁹ Ipcress Ffiles — назва шпигунського роману Діна Лейтона (1929), який поклав початок серії пригод Гаррі Палмера, таємного агента, котрий працює під час Холодної війни.

⁴⁰...бувають запахи свіжі, немов дитяча плоть... — цитата з сонета Correspondances (1857) Шарля Бодлера.

⁴¹ Цілий ряд абсурдних і малозрозумілих не італійцеві асоціацій, який потребує окремих приміток. Кожна фраза, відділена комою, складена, як правило, з двох різних за походженням цитат, між якими немає жодного змістового зв’язку. Англійський та іспанський перекладачі цього роману замінили добру половину фраз з оригіналу іншими, більш зрозумілими аудиторії в їхніх країнах — так, замість кількох цитат із італійських поетів іспанці наводять поезії Лорки. Я спробувала дослідити походження кожної із цитат. Ось цей перелік:

Маркіза вийшла о п’ятій на півшляху життя земного

Маркіза вийшла о п’ятій — фраза, яку французькі сюрреалісти (зокрема, Поль Валері та Андре Бретон) наводили як приклад банального початку твору, якого треба уникати послідовникам "нового роману". ("Маніфест сюрреалізму", 1924).

"Здолавши півшляху життя земного" — початок "Божественної комедії" Данте Аліг’єрі.

Ернесто Сабато і дівчиноньки йдуть із села

Ернесто Сабато — сучасний аргентинський письменник.

"Дівчинонька йде із села" — цитата з вірша італійського поета Джакомо Леопарді.

Авраам породив Ісаака Ісаак породив Якова Яків породив Юду а Рокко своїх братів

Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Якова, Яків породив Юду — цитата з Біблії, Євангеліє від Святого Матвія.

"Рокко та його брати" — фільм Лукіно Вісконті (1960) з Аленом Делоном та Анні Жирардо у головних ролях, класика італійського кіно.

Дзвін відбиває святую північ і отоді я побачив маятник

Дзвін відбиває святую північ — рядок із народної різдвяної колядки "Свята ніч".

І отоді я побачив маятник — перше речення роману самого Еко "Маятник Фуко".

На берегах озера Комо сплять птахи довгокрилі

На берегах озера Комо — початок роману "Заручені" класика італійської літератури Алессандро Мандзоні.

Сплять птахи довгокрилі — уривок із популярної в Італії колискової на слова Анджело Брандуарді.

Або ж, як подають англійці — італійський переклад 73-го сонету Шекспіра "where late the sweet birds sang".

messieurs les anglais je me suis couche’ de bonne heure

Панове англійці, стріляйте першими — слова, сказані командувачем французької армії графом д’Антерош під час битви під Фонтено 11 травня 1745 р.

"Longtemps, je me suis couchй de bonne heure” — перший рядок першої частини роману „У пошуках втраченого часу” Марселя Пруста (1871—1922).

Тут творять Італію чи вбивають уже мертву людину

"Тут творять Італію або помирають" — відомий афоризм Джузеппе Гарібальді, так він заохочував свою армію перед битвою під Калатафімі 1860 р.

"Ти вбиваєш уже мертву людину" — слова, сказані лідером оборони Флоренції Франко Феруччі під час битви за місто із військом Карла V у 1530 році. Феруччі відказав такими словами землякові-найманцеві Карлового війська, який замахнувся, щоб убити його.

Tu quoque alea

tu quoque, Brute — „І ти, Бруте”: cлова докору, якими звернувся Юлій Цезар до зрадника-Брута.

Alea jacta est — „жереб кинуто”. Також слова Цезаря, вимовлені ним після переходу річки Рубікон — це стало початком громадянської війни з Римом (49 р. до н.е.).

Гей ти солдате що втікаєш спинися ти прекрасний

Солдат, що втікає — імовірно, образ із пісні на слова Роберто Векйоні: солдат, що тікає від смерті.

"Спинися, мить, ти прекрасна!" — слова Фауста з однойменної поеми Гете.

Браття Італії ще одне зусилля

„Браття Італії” — назва і перші слова національного гімну Італії.

"Космополіти всіх країн, іще одне зусилля!" — назва книги Жака Дерріда, відомого французького філософа.

Плуг який риє борозну ще згодиться

"Є плуг, який риє борозну, а є меч, який його захищає" — відомий вислів Беніто Муссоліні, сказаний ним у 1934 році. Гасло фашистів в Італії.

Італія готова але не здається

Італія готова, тепер треба створити італійців — слова Массімо Д’Адзельо (1798—1866), сказані ним на першому засіданні парламенту щойно утвореної італійської республіки.

Гвардія помирає, але не здається! — схоже на слова французького генерала П’єра де Камбронна напередодні битви під Ватерлоо (1815), у якій зазнав нищівної поразки Наполеон.

Битимемося у темряві але скоро настає вечір

„Битимемося у темряві” — відповідь спартанського царя Леоніда персам, величезна армія яких оточила його військо, котре складалося всього з трьохсот воїнів, біля міста Фермопіли у 390 (480?) році до н.е. Ворожий посланець запропонував Леонідові здатися, сказавши, що у перського війська стільки зброї, що вона затьмарить сонце. На це Леонід відповів — "Добре, битимемося у темряві". „Але скоро настає вечір” — цитата з вірша Сальваторе Квазімодо, ця поезія складається усього з трьох рядків:

"Кожен самотній у серці землі, пронизаний променями сонця. Але скоро настає вечір".

Три жінки до серця і не дише вітер

„Троє жінок до серця мого прийшли” — цитата з однієї з пізніх поезій Данте.

Tre donne intorno al cor mi son venute,

e seggonsi di fore;

chй dentro siede Amore,

lo quale и in segnoria de la mia vita.

Не дише вітер — цитата з вірша Джакомо Леопарді:

Вечір після свята

Ясна і кротка ніч, не дише вітер;

Спокійне сяйво місяця лягло

На кожен дах і сад — і вдалині

Розкрило кожну гору. (пер. М. Ореста)

Незнайомий варварський спис до якого простягла ти тендітну руку

„Незнайомий варварський спис” — цитата з вірша "На смерть Наполеона Євгенія" італійського поета Джозуе Кардуччі. Згаданий спис — той, від якого загинув Наполеон.

„До якого простягла ти тендітну руку” — той же Кардуччі, вірш "Древня рослина".

Не питай мене слова шаленого від світла

цитати з двох віршів Еудженіо Монтале:

"Non chiederci la parola"

"Portami il girasole ch'io lo trapianti...impazzita di luce"

Від Альп до Пірамід подався на війну і надягнув шолома

„Від Альп до Пірамід” — перші слова оди „П’яте травня” Алессандро Мандзоні, присвяченої Наполеону.

„Подався на війну і надягнув шолома” — цитата з балади „Від’їзд хрестоносця” італійського поета Джованні Вісконті Веноста.

Свіжі мої слова увечері за ті кілька безневинних смішків

„Свіжі мої слова увечері, немов шурхіт листя...” — перший рядок із поезії Джузеппе Д’Аннунціо „Вечір у Ф’єзоле”.

За ті кілька безневинних смішків — цитата з вірша Джузеппе Джусті

Завжди вільною на золотих крилах

„Завжди вільною хотіла б я шаленіти у радощах” — перший рядок з опери „Травіата” Джузеппе Верді.

„Лети, думко, на золотих крилах” — початок арії рабів-євреїв із опери „Набукко” того ж Верді. Неофіційний гімн Італії у часи об’єднання у середині 19 ст.

Прощавайте гори із вод посталі але моє ім’я Лючія

„Прощавайте, гори, із вод посталі...” — цитата із роману „Заручені” Алессандро Мандзоні.

„Так, мене називають Мімі, але моє ім’я Лючія” — початок однієї з арій із опери „Богемія” Джакомо Пуччіні.

Гвідо я хотів би щоб ці небеса вицвіли

„Гвідо, я хотів би, щоб ти, Лапо і я магічним чином опинилися на чудовому кораблі, який плив би у відкритому морі, куди нам забаглося ...” — (приблизний переклад) початок сонету Данте Аліг’єрі, присвяченого його товаришеві, поетові Гвідо Кавальканті.

Guido, i’ vorrei che tu e Lapo ed io

fossimo presi per incantamento

e messi in un vasel, ch’ad ogni vento

per mare andasse al voler vostro e mio...

”Одного дня вицвіли промені сонця...” — уривок із сонету №3 Франческо Петрарки (треба уточнити ці слова, напевне, глянути у переклад Перепаді).

Era il giorno ch'al sol si scoloraro
per la pietà del suo factore i rai,
quando i' fui preso, et non me ne guardai,
ché i be' vostr'occhi, donna, mi legaro.

Я відчув тремтіння зброї любові

„Сonobbi il tremolar de la marina” — цитата з „Божественної комедії” Данте, „Чистилище”, пісня перша. „Панянкам, кавалерам, зброї, любові, шляхетності, витівкам хвацьким я оду співаю...”( Le donne, i cavallier, L'arme, gli amori,/le cortesie, l'audaci imprese io canto) — початок середньовічної поеми „Роланд Несамовитий” італійського поета Людовіко Аріосто.

De la musique ou’ marchent des colombes

"de la musique" — "De la musique avant toute chose" ("музика понад усе") — поезія Поля Верлена (1844—1896)

ou’ marchent des colombes — цитата з вірша Поля Валері „Моряцьке кладовище” (1920):

Ce toit tranquille, oщ marchent des colombes,

Entre les pins palpite, entre les tombes...

Ясна і кротка ніч і капітан

ясна і кротка ніч — цитата з вірша Джакомо Леопарді „Вечір після свята”:

Ясна і кротка ніч, не дише вітер;

Спокійне сяйво місяця лягло

На кожен дах і сад — і вдалині

Розкрило кожну гору. (переклад — М.Ореста)

Просвітлений я о священне теля

„Просвітлений я у безмежності” — повністю процитована поезія Джузеппе Унгаретті „Ранок”, яка вважається найкоротшим італійським віршем:

M’illumino

d’immenso.

„Люблю тебе, o священне теля! ” — цитата з поезії Джозуе Кардуччі:

Бик

Люблю тебе, священний! Мир мені ти

I міць даєш, коли в сіянні днини,

Мов урочистий пам'ятник, в розкритий

Глядиш ти шир родючої рівнини

Або, ярму піддавшись, неремстивий,

Легшиш ти тяжко труд меткий людини (переклад М.Ореста)

Хоч говорити марна справа я бачив їх у Понтиді

„Італіє моя, хоч говорити марна справа...” — початок сонету №128 Франческо Петрарки зі збірки “Канцоньєре”

L’han giurato: li ho visti in Pontida/convenuti dal monte e dal piano — цитата з поеми Алессандро Мандзоні „Березень 1821”, присвяченої полеглим воїнам

Вже вересень ходімо туди де квітнуть лимони

„Вже вересень, ходімо. Час мігрувати” — початок вірша Габріеле Д’Аннунціо „Пастухи”.

„Земля, де квітнуть лимони” — так поетично Гете відгукувався про Сицилію після подорожі до Італії.

Тут починається авантюра Пеліда Ахілла

”Тут починається авантюра” — можливо, цитата з популярного у довоєнні роки коміксу Серджо Тофано „Пригоди синьйора Бонавентури”, який зазвичай починався словами „Тут починається авантюра синьйора Бонавентури”.

„Заспівай мені, діво, про Пеліда Ахілла” — перші слова „Іліади” Гомера.

Місячна засмага скажи мені що ти робиш

„Місячна засмага” — назва пісні культової в Італії у 60-х роках співачки Міни.

„Що робиш ти, місяцю небесний? Скажи мені, що ти робиш?” — цитата з вірша Джакомо Леопарді.

Che fai tu, la luna nel ciel? Dimmi che fai?

На початку земля була немов застигла

„На початку Бог створив небо і землю” — початок Біблійної книги Буття.

„І він немов застиг” — початок оди „П’яте травня” Алессандро Мандзоні, написаної до смерті Наполеона.

Licht mehr Licht uber alles

Licht mehr Licht — останні слова Гете: „світла, ще світла”.

Deutschland uber alles — “Німеччина понад усе” — слова гімну фашистської Німеччини

Графине що таке є життя?

„Графине, що таке є життя? Тінь сну, що втікає. Казка, коротка й скінченна. Єдина безсмертна — любов” — цитата з поезії Джозуе Кардуччі. (Нобелівська премія 1907 р.)

Три сови на комоді

Уривок з італійської скоромовки.

⁴² Знову „потік свідомості” героя — цього разу у його голові кружляють імена та інші власні назви:

Анджело далл’Ока Б’янка (1858—1942) — художник із Верони. Малював портрети і пейзажі у стилі реалізму.

Лорд Бруммель (1778—1840) — Джордж Браян Бруммель, англійський денді, символ елегантності.

Піндар — древньогрецький поет, 5 ст. до н.е., прославився одами атлетам-олімпійцям.

Гюстав Флобер (1821—1880) — французький письменник.

Бенджамін Дізраелі (1804—1881) — британський політик, прем’єр-міністр за часів королеви Вікторії.

Реміджо Дзена (1850—1917) — псевдонім італійського католицького письменника Гаспаре д’Івреа.

Юрський — геологічний період Мезозойської ери (200—140 мільйонів років тому), у який жили динозаври.

Джованні Фатторі (1825-1905) — один із найвидатніших італійських художників-реалістів.

Страпарола і приємні ночі — Джованні Франческо Страпарола (1480—1558) — автор середньовічної збірки італійських і східних казок „Приємні ночі”, написаної у манері „Декамерона”.

Помпадур — Жанна Антуанетта Пуассон, маркіза де Помпадур (1721—1764), фаворитка французького короля Людовика XV, знана завдяки своїй вроді і впливу на французький двір.

Сміт і Вессон — американська фірма з виробництва вогнепальної зброї, заснована у 1852 році, існує досі.

Роза Люксембург (1871—1919) — німецька марксистка-революціонерка.

Дзено Козіні — головний герой роману „Свідомість Дзено” італійського письменника ХХ ст. Італо Звево.

Пальма Старший — Пальма іль Веккьо (прибл. 1480—1528) — художник епохи Відродження, відомий також під ім’ям Якопо Негретті.

Археоптерикс — доісторичний динозавр, вкритий пір’ям.

Чічеруаккьйо — прізвисько Анджело Брунетті (1800—1849), політика епохи Гарібальді, був убитий разом з іще чотирма патріотами.

Матвій Марко Лука Іоанн — імена біблійних пророків.

Піноккіо — персонаж однойменної казки Карло Коллоді, дерев’яний хлопчик.

Жюстін — героїня однойменного роману маркіза Де Сада (1740—1814), наївна жертва сексуального насилля.

Марія Горетті (1890—1902) — свята, 12-річна дівчинка, яку в 1947 році замордував потенційний гвалтівник. Ідеал честі для дівчат: „Смерть краще, ніж гріх”. У 1950 р. Папа Римський Пій ХІІ канонізував її.

Таїс путана з лайном під нігтями — посилання на „Божественну комедію” Данте, де у розділі „Пекло” йдеться про Таїс, фаворитку Олександра Македонського, яка за гріхи сидить у котлі з екскрементами. Або ж — подають інші джерела — йдеться про героїню роману Анатоля Франса (1844—1924), повію, яку згодом навернув на істинний шлях християнський місіонер.

Остеопороз — хвороба, яка призводить до втрати щільності кісткової тканини, і, як наслідок — розм’якшення і викривлення кісток.

Сен-Оноре — французький єпископ 6-го ст., іменем якого названа одна з найвідоміших вулиць Парижа.

Бакта Ектабана Персеполіс Суса Арбела — перські міста, підкорені Олександром Македонським.

Олександр і гордіїв вузол — Олександр Македонський, або Великий (356—326 до н. е.) розрубав вузол, зав’язаний відомим оракулом Гордієм, який казав, що той, хто розв’яже його, стане правителем Азії.

⁴³ Італійською ці імена звучать однаково — Алессандро. Олександр Аеликий = Македонський.

⁴⁴ A noir, E blanc, I rouge, U vert, O bleu, voyelles, je dirais quelque jour vos naissances latentes — цитата з вірша "Голосні" Артюра Рембо:

"А" — чорний, білий — "Е", червоний — "І", зелений — \\ "У", синій "О". Колись я ваші таємниці \\ Розкрию, голосні…” (пер. з фр. Всеволода Ткаченка).

⁴⁵ Черговий асоціативний ряд, який дуже складно перекласти через те, що ключову роль в оригіналі відіграє омонімія — одні й ті самі слова повторюються в різних цитатах і мають різне значення.

⁴⁶ „Мені було двадцять. Нікому не дозволю казати, що це — найкраща пора у житті” — початок роману „Adén Arabia” француза Поля Нізана (1905—1940), письменника, товариша Жана-Поля Сартра.

⁴⁷ „Грегор Замза прокинувся одного ранку і виявив, що він перетворився на велетенську комаху” — початок новели „Перевтілення” Франца Кафки (1883—1924).

⁴⁸ Тото — псевдонім італійського комедійного актора Антоніо де Куртіса (1898—1967), відомого, зокрема, роллю у фільмі „Безпам’ятний із Колленьо”.

⁴⁹ Альберто Моравіа — псевдонім Альберто Пінкерле (1907—1990), відомого італійського журналіста, письменника і новеліста.

⁵⁰ Схоже на те, що існує мимовільна пам’ять частин тіла, ноги і руки повні застиглих спогадів... — цитата з „Віднайденого часу” Марселя Пруста.

⁵¹ Ніщо не змушує спогади проявлятися так сильно, як запахи і спалахи — цитата з французького письменника Жана-Франсуа Селіна.

⁵² Soleil, soleil, faute éclatante — початок вірша Поля Валері:

Soleil, soleil!.. Faute éclatante!
Toi qui masques la mort, Soleil...
Tu gardes les cours de connaître
Que l'univers n'est qu'un défaut
Dans la pureté du Non-être.